Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 9 клас>> Історія України: Сільське господарство

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО Й АГРАРНІ ВІДНОСИНИ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст?.
1. Коли й чому було скасоване кріпацтво в Західній Європі?
2. Поміркуйте, хто й чому поширював у XIX ст. думки про лінивість українських селян.

Загальна характеристика сільського господарства України. Протягом першої половини XIX ст. сільське господарство було головною складовою української економіки. Сприятливі кліматичні умови та родючі ґрунти давали можливість вирощувати найрізноманітніші сільськогосподарські культури, однак основною галуззю було зернове землеробство. Найбільше сіяли пшеницю, жито, просо й гречку.

Усі ці культури вирощувалися із застосуванням старих систем і технологій обробітку землі. В Україні панувала застаріла трипільна система зміни посівів. До того ж вона часто використовувалася з неправильним чергуванням озимих та ярих культур, недостатнім угноєнням полів тощо. На південних землях застосовували перелоги або роками не вдавалися до сівозміни.

Традиційними були знаряддя землеробства. І свій наділ, і землю поміщика селяни обробляли власними плугами й боронами, сіяли переважно вручну, урожай збирали серпами й косами, обмолочували ціпами. Відстале сільськогосподарське знаряддя, нестача робочої худоби, несприятливі погодні умови (посухи, зливи, приморозки, град, затяжні дощі тощо) призводили до низької врожайності. У середньому з одного посіяного пуда зерна (16 кг) отримували не більше 4-5 пудів урожаю. Селянські землі виснажувалися й давали все нижчі врожаї.

Історичний факт. Протягом 40-50-х років XIX ст. на Ліво- та Правобережжі врожайність знизилася до 2,9 пудів зерна з одного посіяного. Від 1799 до 1856 р. в Україні зафіксовано 28 загальних або часткових неврожаїв.

Розширення товарно-грошових відносин. Історичною закономірністю розвитку сільського господарства першої половини XIX ст. стало все сильніше його втягування в капіталістичні товарно-грошові відносини. Розвиток цих відносин і падіння врожайності в старих районах зернового землеробства спонукали селян до вирощування тих культур, які давали сталі грошові прибутки. Тому в Полтавській і Чернігівській губерніях усе більше вирощували коноплі й тютюн, на Півдні — льон, на Правобережжі — цукрові буряки. На Херсонщині й Катеринославщині найбільше прибутків селяни отримували від продажу соняшнику, динь і кавунів. На Харківщині й Полтавщині найприбутковішим було вирощування груш, яблук, слив і вишень, на Миргородщині — часнику й цибулі. Ці товари продавалися не лише на внутрішньому ринку, а й вивозилися до Росії, Білорусії, на Дон.

Розвиток товарно-грошових відносин позначився й на розширенні сільських промислів, заснованих на переробці рослинної і тваринної продукції. Майже в кожній хаті пряли пряжу й ткали полотняні чи шерстяні тканини. Різні райони почали навіть спеціалізуватися на виготовленні певної продукції. В одних місцевостях плели рибальські сітки, в інших ткали мішковину, виготовляли килими, високоякісні смушки (хутро ягняти). Поширеним промислом в українському селі стало чумакування — перевезення вантажів на далекі відстані.

Товарно-грошові відносини спричинили нерівномірність розвитку різних сільськогосподарських районів України. Якщо селянські й поміщицькі господарства Центральної України занепадали, а господарство Галичини й Закарпаття вже давно перебувало в стані глибокої кризи, то в південних регіонах України воно починало розвиватися. Тут постійно розширювалися посівні площі. Протягом першої половини XIX ст. вони зросли в 25 разів. Поміщицькі та селянські південні господарства України все більше втягувалися в товарно-грошові відносини і міжнародний, передусім європейський, поділ праці.

Близькість Європи мала вирішальний вплив на розвиток товарно-грошових відносин в Україні. Європейський ринок потребував зерна, вовни, іншої сільськогосподарської продукції, а підприємливі господарі півдня України могли все це запропонувати. Тут стали активно застосовувати поліпшені способи обробітку землі, новітній інвентар: плуги, культиватори, борони і навіть машини. Поміщицькі господарства південних губерній, особливо з 30-х років XIX ст., активно розвивали зернове господарство й перетворювали його на інтенсивну торговельну галузь. У Катеринославській і Херсонській губерніях вирощували технічні культури, насамперед льон.

На другому місці за рівнем товарності сільського господарства були правобережні губернії. Розширення товарно-грошових відносин спонукало селянські й поміщицькі господарства зосередитися на вирощуванні цукрових буряків.

На третє місце перемістилося Лівобережжя. У Полтавській та Чернігівській губерніях провідними товарними культурами стали коноплі й тютюн.

Водночас поміщики розвивали й товарне тваринництво. Вони розводили на продаж дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець тонкорунних порід. Провідне місце у тваринництві посіли південні регіони України.

Аграрні відносини в українських землях. Протягом першої половини XIX ст. вони залишалися переважно феодально-кріпосницькими. Економічну основу цих відносин становила приватна власність поміщиків на землю. У різних регіонах України їм належало 68-75 % земель. Майже вся решта земельних угідь перебувала в руках держави.

Головні виробники продукції — селяни — не були власниками землі. Вони, як і раніше, залишалися власністю поміщиків — їхніми кріпаками. Земля поміщика розподілялася на дві частини. На одній феодал вів власне господарство, а інша частина землі, поділена на окремі наділи, перебувала в користуванні селян. Господарюючи, кріпаки утримували свої родини. За це вони відпрацьовували в поміщицькому господарстві або платили оброк.

Історичний факт. На Правобережжі протягом XIX ст. зберігалися поміщицькі латифундії. Графам Браницьким належало майже 300 тис. десятин (1 десятина — 1,0925 га), князю Лопухіну — 100 тис. Величезні земельні володіння царський уряд роздавав на півдні України. Барон Штігліц отримав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис, графиня Скавронська — 55 тис, князь Кочубей — 47 тис. десятин.

Володіючи великими земельними багатствами, більшість поміщиків не вміли і не хотіли організувати успішне ведення господарства. Його прибутковість була вкрай низькою. До кінця XVIII ст. така ситуація загалом улаштовувала поміщиків, їхні потреби задовольнялися переважно за рахунок натурального поміщицького господарства. У XIX ст. життя стало вимагати від поміщиків значно більших витрат. Насамперед, щоб забезпечити гідне майбутнє своїм дітям, вони мусили навчати їх в університетах, нерідко за кордоном.

Європейська промисловість пропонувала нечувану кількість товарів і послуг, що значно збільшило витрати поміщиків. Вони хизувалися один перед одним подорожами до європейських столиць, відпочинком на заморських курортах, їхнє середовище охопила мода на комфорт. Поміщики почали будувати розкішні будинки, обставляти їх сучасними меблями, модно одягалися, купували дорогі музичні інструменти, прикрашали помешкання картинами відомих художників, створювали книгозбірні.

Способи поміщицького господарювання. Щоб отримати більші прибутки, поміщики розширювали товарне виробництво, продавали на ринку все більше продукції. Збільшити прибутковість своїх маєтків вони могли лише двома способами: інтенсивним чи екстенсивним. Інтенсивний, або західноєвропейський, спосіб вимагав запровадження нових високоефективних форм господарювання, застосування досконалішої техніки, добрив, а найголовніше — вивільнення господарської ініціативи селянина, його зацікавлення результатами своєї праці.

Однак прихильниками першого способу господарювання ставали лише окремі високоосвічені поміщики. Вони намагалися підняти культуру землеробства селекцією насіння, використанням добрив, виробленням наукових правил сівозміни, удосконаленням реманенту та сільськогосподарської техніки. Прихильників інтенсифікації об'єднав навколо себе засновник Харківського університету Василь Каразін, організувавши Філо-технічне товариство. Його членами стали понад 100 землевласників із різних губерній. За 7 років свого існування товариство розробило багато корисних рекомендацій, здійснило низку винаходів і відкриттів у землеробстві й тваринництві.

Історичний факт. Василь Каразін пропонував створити також товариство «добрих поміщиків», однак цю ідею поміщицьке середовище не підтримало. Сам В. Каразін виділяв кожній сім'ї по 0,5 десятини під будівництво хати, 1 десятину сінокосу і 7,5 десятин ріллі. Він забезпечував селян паливом, власним коштом ремонтував селянський реманент. Через 10 років В. Каразін надавав селянину право продати свій селянський наділ комусь з односельців.

Однак переважна більшість поміщиків і підросійської, і підавстрійської України вибирала екстенсивний спосіб господарювання. Користуючись повною залежністю селян, поміщики посилювали їхню експлуатацію.

Основною формою феодального привласнення    результатів праці селян була рента — плата за користування землею. У першій половині XIX ст. поміщики вимагали від селян сплати всіх трьох форм ренти:   натуральної, відробіткової та грошової.

РЕНТА (від латин, redo — сплачую) — плата за користування землею.

Найпоширенішою формою експлуатації кріпаків була відробіткова рента, або панщина. Відповідно до указу Павла І (1797) поміщики могли вимагати від селянського господарства 3 дні відробітків на тиждень. Проте, обходячи закон, феодали вимагали 4-6 днів відробітків, а на Поділлі селян примушували працювати навіть у неділю та релігійні свята.

Феодально-кріпосницькі аграрні відносини давали можливість поміщикам збільшувати розміри своїх володінь за рахунок «урізання» селянських наділів. Щоб підвищити продуктивність власних господарств при екстенсивному господарюванні, поміщики відбирали в селян їхні кращі землі, віддаючи їм свої гірші й менші ділянки, а то й зовсім позбавляли селян землі.

Спроби царського уряду врегулювати відносини селян і поміщиків. Панщина та інші феодальні повинності не залишали селянам ані сил, ані часу для роботи у власному господарстві. Поступово вони втрачали ініціативу й підприємливість, ставали до всього байдужими. Проте доводячи до занепаду селянські господарства, поміщики тим самим підривали економіку власних маєтків. Адже розорений селянин не мав сили, реманенту й худоби, щоб обробити панські поля і сплатити подушний податок, аби наповнити державну скарбницю.

Петербурзький уряд усвідомлював небезпеку безвихідного становища, яке складалося в аграрній економіці, й шукав виходу. У 1803 р. за ініціативою В. Каразіна був виданий закон про «вільних хліборобів», який дозволяв звільняти селян від кріпацтва із землею та за викуп поодинці або й цілими селами. Однак землевласники не бажали змін: волю кріпакам надавали лише окремі поміщики.

Протягом першої половини XIX ст. було видано кілька царських указів, спрямованих на покращення становища селян. Саме з цією метою працювали 7 таємних комітетів. Проте, намагаючись пом'якшити відносини поміщиків і селянства, царизм завжди був на боці поміщиків. Так, за законом 1822 р. вони отримали право без суду та слідства відправляти своїх кріпаків на заслання в Сибір. Підставою для такого рішення міг стати будь-який прояв «незадовільної поведінки» кріпака.

Поширення фактів жорстокого поводження поміщиків щодо селян змусило царський уряд зобов'язати предводителів дворянства таємно стежити за ставленням панства до своїх кріпаків. Земські справники були зобов'язані повідомляти повітовим предводителям про всі зловживання поміщиків стосовно селян. Із такими кріпосниками предводитель проводив попереджувальну бесіду. Якщо ж вона не давала сподіваних результатів, поведінку поміщика розглядали у вищих інстанціях.

Однак, аби факти знущання поміщиків над кріпаками могли стати відомими, потрібно було надати селянам можливість подавати скарги на своїх панів. А тим часом закон 1845 р. зобов'язував карати 50-ма ударами різок тих кріпаків, які скаржилися на поміщика. Закріпачене селянство було повністю безправним.

Історичний факт. Різка — 10-15 тонких березових прутиків, зв'язаних у жмут, — була знаряддям покарання, яким користувалися поміщики, губернські та повітові адміністратори. Різки застосовували не лише на панських конюшнях, а й у школах, в'язницях, поліції. Смертну кару могли замінити на 10-20 тисяч ударів різками. Оскільки в Таврійській та Херсонській губерніях не було березових гаїв, тому заготовляли і постачали туди різки з Київської та інших губерній.

На Правобережжі, де поміщицький гніт був найжорстокішим, протягом 1847-1848 pp. царський уряд провів так звану інвентарну реформу. За її вимогами в кожному маєтку запроваджувалася інвентарна книга, до якої записували кількість днів панщини та інші кріпосницькі повинності. Однак у реальному житті селян і після запровадження цієї реформи мало що змінилося, оскільки поміщики постійно та безкарно порушували її норми.

Поступова зміна аграрних відносин. Зростання кількості безземельних селян спричинило зміну аграрних відносин. Кріпаки, які не мали землі, а отже, і засобів для існування, мусили продавати, а поміщики — купувати їхню робочу силу. Щоб одержати прибуток, поміщики центральних губерній, за певну плату, відпускали своїх селян на заробітки, видаючи їм відповідні паспорти. Значна частина селян вирушала на заробітки самовільно. Часто самі поміщики здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства та плантації цукрових буряків, отримуючи за це гроші.

Найбільше використовували найману працю поміщики та багаті колоністи в південних регіонах. Під час жнив у їхніх господарствах наприкінці 50-х років щорічно працювало до 300 тис. наймитів. Так протягом першої половини XIX ст. аграрні відносини поступово перетворювалися з примусових феодально-кріпосницьких на договірні товарно-грошові.

Через нестерпні умови життя та господарювання кількість поміщицьких селян постійно скорочувалася. На 1858 р. вони становили 49,9 % від усього селянства. Найбільше їх було в Правобережній Україні.

Протягом першої половини XIX ст. феодально-кріпосницькі аграрні виробничі відносини між поміщиками та кріпаками все більше загострювалися: вони вже не могли їх задовольнити. Обравши екстенсивний шлях розвитку, поміщики прирекли себе на історичну поразку. Доводячи своїх селян до фізичного виснаження і морального спустошення, вони спричинили занепад своїх господарств.

Частина поміщиків, не бажаючи опікуватися питаннями господарювання, віддавали свої землі в оренду купцям, міщанам і заможним селянам. Орендатори зазвичай починали широко використовувати найману робочу силу, новітній реманент і перетворювали феодальні маєтки на високоприбуткові господарства.

Інша частина поміщиків, не обмежуючи свої надмірні запити і водночас не бажаючи господарювати, позичала гроші під заставу своїх маєтків: на 1856 р. четверта частина їх уже перебувала в заставі. У більшості випадків це лише відстрочувало на деякий час банкрутство їхніх власників. Не зумівши повернути позики, поміщики втрачали свої родинні маєтності, які кредитори, аби повернути гроші, виставляли на публічні торги. Новими власниками ставали поміщики та купці, які вміли господарювати, заможні селяни.

Державні селяни в аграрних відносинах. Частину сільських трударів становили державні селяни, які мали значно ширші права, аніж поміщицькі. Вони насамперед не були особисто залежними. За користування землею державні селяни сплачували державі феодальну грошову ренту. Вона становила майже 40 % селянських прибутків. Для переважної більшості державних селян це була непомірна плата. Тому за селянськими дворами накопичувалися все більші суми несплати («недоїмки»).

Однак державні селяни, користуючись значно ширшими правами, були в кращому становищі. На початку XIX ст. російські власті припинили передачу державних селян у приватну власність, а також приписування їх до державних фабрик і заводів. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землі, що давало можливість підприємливим селянам ставати заможними землевласниками. У 1818 р. їм було дозволено переходити в стан міщан і купців, відкривати власні магазини, фабрики й заводи, займатися відкупами й підрядами.

Протягом першої половини XIX ст. число державних селян зростало і в 1858 р. вже становило 50,1 % від усього селянства.

Працюємо з джерелами

Закон про інвентарну реформу на Правобережжі визначав тривалість робочого дня кріпаків: «Від сходу до заходу сонця, а з 15 травня до 15 серпня — від 5-ї години ранку до заходу сонця».

• Визначте за допомогою календаря тривалість робочого дня кріпака в літню пору.

Перевірте свої знання
1. Чим пояснити, що, незважаючи на добрі ґрунтово-кліматичні умови,
в Україні протягом 1799-1856 pp. було 28 неврожаїв?Що спонукало українських селян і поміщиків до вирощування технічних культур? Покажіть на мапі райони, де вирощували ті чи інші технічні культури.
2. Чим пояснити швидкий розвиток сільського господарства в південних регіонах України?
3. Дайте загальну характеристику аграрним відносинам протягом першої половини XIX ст.
4. Як підвищували українські поміщики прибутковість своїх маєтків?
5. Які форми експлуатації кріпаків застосовували українські поміщики?
6. Чому царський уряд був стурбований розоренням українського селянства?
7. Доведіть, що політика царського уряду протягом першої половини XIX ст. була непослідовною і, зрештою, проводилася на користь поміщиків.
8. Поясніть, що спричинило заміну феодально-кріпосницьких відносин договірними товарно-грошовими.
9. Поясніть, що спричинило заміну феодально-кріпосницьких відносин договірними товарно-грошовими.
10. Чому державні селяни досягали кращих успіхів у господарюванні порівняно з кріпаками?
11. Доведіть, що поміщики, які обрали екстенсивний шлях господарювання, прирекли себе на розорення й історичну поразку.

О. К. Струкевич, Історія України, 9 клас
Вислано читачами з інтернет-сайтів  

_{Матеріали з історії України, завдання та відповіді по класам, плани конспектів уроків з історії України для 9 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.