Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 7 клас>>Середньовічне місто. Виникнення міст, їх населення та зовнішній вигляд. Боротьба городян із сеньйорами, міські комуни. Ремесло й цехи. Торгівля та лихварство. Городянин — людина нового типу.

Виникнення міст

У Х-ХІ ст. спостерігається пожвавлення старих і поява нових міських центрів. Це було зумовлено вагомими економічними процесами, передусім розвитком сільського господарства. У цей період поширилося двопілля, збільшилося виробництво зернових і технічних культур, розвивалося садівництво, виноградарство, городництво, тваринництво. Надлишок сільськогосподарської продукції селяни почали обмінювати на вироби ремісників. Так виникли передумови для відокремлення ремесла від сільського господарства.

Водночас своє вміння вдосконалювали й сільські ремісники — гончарі, ковалі, теслі, ткачі, бондарі, шевці. Як вправні майстри, вони дедалі менше часу займалися сільським господарством, виконували роботу на замовлення, обмінювали власну продукцію, намагалися віднайти шляхи її реалізації. Тому ремісники йшли в такі місця, де можна було і продати свої вироби, і придбати необхідну для роботи сировину. Саме із сільських ремісників склалося первісне населення середньовічних міст, де ремесло набуло самостійного розвитку. У містах також осідали купці та селяни-втікачі.

Нові міста поступово виникали на руїнах античних поселень або на їхніх околицях, біля замків і фортець, монастирів і єпископських резиденцій, на перехрестях шляхів, біля перевалів, річкових переправ і мостів, на берегах, зручних для швартування суден. Міста розросталися швидко, однак украй нерівномірно. Спочатку вони з'явилися в Італії (Венеція, Генуя, Неаполь, Флоренція) та Франції (Арль, Марсель, Тулуза). Далі почали виникати міста па території Англії (Кембридж, Оксфорд), Німеччини (Вальдорф, Мюльгаузеи, Ттобінген), Нідерландів (Аррас, Брюгге, Гент). А найпізніше, упродовле ХІІ-ХІІІ ст., постали міста в скандинавських країнах, Ірландії, Угорщині, на території дунайських князівств.

Найбільше міст було в Італії та Фландрії. Чимало міст розросталося вздовж берегів Рейну і Дунаю.

Отже, наприкінці XV ст. всі західноєвропейські країни мали численні міські поселення, які були місцями жвавого товарного обміну з довколишніми селами.

Вивчаємо джерела

IX ст. З „Фландрської хроніки” про походження міста Брюгге

Граф Фландрії Бодуен Залізна Рука збудував укріплений замок із підйомним мостом. Згодом для задоволення потреб його мешканців до мосту перед воротами замку почали сходитися торговці або продавці цінних речей, крамарі, власники заїжджих дворів, щоб нагодувати й надати притулок тим, хто вів торгові справи в присутності господаря, який також часто там бував; почали зводити будинки та облаштовувати готелі, де розселяти тих, котрі не могли жити всередині замку. З'явився звичай казати: «Йдемо до мосту». Це поселення, так розрослося, що невдовзі перетворилося у велике місто, яке й досі в народі називають "міст", адже на місцевому діалекті Брюгге означає «міст».
 
Населення та зовнішній вигляд міст

Склад населення середньовічного міста був надзвичайно різний. Основну масу становили ремісники, які з ранній період середньовічного міста продавали власні вироби, суміщаючи в одній особі ремісника й торгівця.

Чимало людей, які проживали в містах, були задіяні у сфері послуг. До них належали корчмарі, перукарі, власники заїжджих дворів, чорнороби, слуги тощо. У великих містах мешкали феодали зі своїми васалами і прислугою, а також представники королівської адміністрації. У багатьох містах помітну частку населення становило «чорне» й «біле» духовенство. До міського населения належали професори, магістри й студенти університетів, юристи, лікарі. Поступово в містах з'явилися купці, які зосередили у своїх руках усю торгівлю.

Майже кожне середньовічне місто було наповнене жебраками. Спочатку до них ставилися з розумінням і співчуттям. Знедолені завжди знали, що біля церков і монастирів їм можуть надати притулок, подати їжу, одяг чи гроші. Так тривало до середини XV ст. Саме тоді у всіх сферах міського життя набуває поширення наймана праця, у зв'язку з чим жебраків починають сприймати як дешеву робочу силу. Тепер випрошувати милостиню можна було тільки з дозволу міських властей. Нерідко це призводило до голодної смерті деяких жебраків, які перебували на дні міського життя.

Вивчаємо джерела

XV ст. Аугсбурзький регламент про жебраків

Рада визнала за необхідне й постановила: насамперед далі забороняється всім, чи то ддружені люди, жінки або чоловіки, вдови або неодружені, захожі або місцеві, бюргери або жителі міста, збирати милостиню як удень, так і вночі, не інакше як з дсйшолу і за постановою почесної ради, від якої вони [у ньому випадку] повинні одержати, особливий значок, а саме —-жерстяний жетон.

Цей жетон треба носити й мати при собі кожному, хто збирає милостиню, і без нього збирати її забороняється. Виняток становлять чужоземні пілігрими і проїжджі жебраки, яким дозволяємся тут просити милостиню протягом трьох днів і ііе більше. Тим особам жіночої й чоловічої статі, яким, як уже сказано, дозволяється збирати милостиню, належить вичікувати милостиню люденно перед церквою. Маючи коло себе своїх дітей, яких забороняється розсилати за милостинею...

1. Знайдіть у тексті підтвердження, що міська рада контролювала жебраків.

2. Як можім було розпізнати жебраків серед інших перехожих?

З. Де дозволялось збирати милостиню?

4. Для кого і чому встановлювалися пільги?

Кількість населення середньовічних міст була порівняно незначною. Великими вважалися міста, у яких мешкало 20-30 тисяч осіб, середніми — 3-5 тисяч осіб. Але були й містечка, у яких проживало 1-2 гасячі городян. У містах-вслетах населення сягало 80-100 тисяч жителів, ідеться, передусім, про Париж, Мілан, Венецію, Флоренцію, Кордову, Севілью. Цікаво, що в Англії в XIV ст. тільки у двох містах населення перевищувало 10 тисяч — не Лондон і Йорк. Столиця Візантії — Константинополь значно перевищувала західноєвропейські міста за кількістю мешканців.

У періоди найвищого розквіту в Константинополі жаяїчувалося від 300 до 400 тис. жителів. На перших порах городяни поряд із ремеслом і торгівлею продовжували займатися й сільським господарством. Вони мали свої сади, городи, тримали худобу- Таке явище спостерігалося, як правило, у дрібних містах. Хоча в цілому зв'язок міського жителя із сільським господарством зберігався ще тривалий час.

Середньовічні мі ста зазвичай були оточені високими «ам'яними або дерев'яними стінами з вежами і глибокими ровами, що наповнювалися водою з метою оборони пл можливих нападів. До того ж міські ворота замикалися на ніч. Стіни, що оточували місто, зазвичай обмежували його територію. З переміщенням населення із «ільської місцевості ця територія ставала дедалі тіснішою. Ё доводилося неодноразово розширювати, зводячи довкола попередньої стіни нові укріплення. Так виникали передмістя, у яких заселялися переважно ремісники. Саме ремісники разом із купцями несли сторожову варту встановили міське військове ополчення. Вони повинні були мати зброю і при потребі вміти ЇЇ застосовувати.

У центрі міста знаходилася ринкова площа. На ній завжди було велелюдно. Городяни приходили сюди не тільки щось купити чи продати, але й зустрітися із знайомими, почути новини. Тут оголошувалися нові укази, короля, розпорядження міської влади, проводилися найрізноманітніші святкування. Поруч із ринковою площею височіли дві. споруди: кафедральний собор як головний християнський храм міста іл ратуша. Саме в ратуші збиралася і засідала міська рада — магістрат.

Ближче до центру розташовувалися будинки найзаможнйпих і найшаиованіших городян. Але будинок у місті можна було придбати тільки з отриманням усіх міських прав. Таких повноправних городян у кожній країні називали по-своєму: у Німеччині — бюргерами, в Італії — пополанами, у Франції — буржуа. Реішу населення становили звичайні міські жителі.

Через обмаль міської території вулиці були вузенькими, їхня ширина зазвичай сягала довжини списа. Будинки буквально «наліплювались» один на одного і зводилися на 2-3 поверхи. Основними будівельними матеріалами для них були камінь, дерево, солома. Фундаменти робилися вузенькі, а верхні поверхи часто нависали над нижніми, тому що земля в місті була надзвичайно дорогою. На вулицях завжди панувала напівтемрява, навіть у яскраві сонячні дні. Уночі вулиці також не освітлювалися. Якщо ж людина була змушена йти нічним містом, їй доводилося браги каганець чи смолоскип. Міста з дерев'яними при будовами та солом'яними дахами часто потерпали від спустошливих пожеж. Через це побутувало правило: із настанням ночі гасити в будинках вогні.

Міські вулиці заселялися переважно ремісниками певної спеціальності, що засвідчували їхні назви. Були вулиці гончарів, ткачів, чоботарів, кожум'як, ковалів, зброярів тощо. Вхід у ремісничу майстерню прикрашала спеціальна емблема. Вона символізувала виріб, який виготовляв ремісник: калач, чобіт, меч, ключ тошо. Вікна кожної майстерні переважно виходили на вулицю. Удень віконниці відкривалися. Верхню половинку використовували як навіс, а нижню — як прилавок, на якому виставляли крам. Через відчинене вікно можна було бачити, як виготовляються ті чи інші вироби.

У середньовічних містах вулиці не покривали бруківкою, тому в літню спеку там стовпом стояла пилюка, а навесні та восени бруд сягав колін. Помиї виливали просто на вулицю, туди ж викидали й господарське сміття. Від цього з міських вулиць розносився сморід.

Скупченість населення, відсутність гігієни, загальний антисанітарний стан перетворювали місто на справжній розплідник збудників хвороб та епідемій. Від них деколи вимирала третина, а то й половина міського населення. Середньовічне місто було також погано забезпечене питною водою. Перші водогони з'явилися близько XII—XIII ст. в Італії. Згодом люди зрозуміли, що саме бруд і нечистоти спричиняють появу та поширення епідемій. Саме тому вже наприкінці XIII ст. магістрати починають видавати накази щодо дотримання благоустрою в містах.

Невід'ємною частиною різнобарвного життя середньовічного міста були корчми й шинки. Тут городяни та приїжджі могли добре відпочити й розважитися. Починаючи з XII ст., у містах з'являються готелі та громадські лазні, де відвідувачам пропонували також послуги перукарів. Цікаво, що звичайний перукар міг зробити й нескладну хірургічну операцію чи, при необхідності, пустити хворому кров. Середньовічні лікарні, яких у містах було чимало, називалися лазаретами — за іменем біблійного цінителя святого Лазаря.
 
Боротьба міст за самоврядування

Оскільки середньовічні міста з'являлися на землі світських і духовних феодалів, тож відповідно й підпорядковувалися їхній волі. Феодали були зацікавлені в появі на своїй території міст, адже з ремесла й торгівлі вони мали чималий зиск.

Однак непереборне прагнення феодалів витягти з міста якомога більше прибутків викликало невдоволення з боку городян, яке набуло форм справжньої боротьби між містами й сеньйорами. У Західній Європі таке протистояння тривало впродовж X—XIII ст. і називалося комунальним рухом. У ньому прослідковуються два основні етапи. Перший символізує боротьбу городян за звільнення від найважчих форм феодальної залежності, за зменшення поборів і за торгові привілеї. Другий засвідчує бажання здобути міське самоуправління і права. Часом городянам удавалося відкупитися від сеньйора чималими коштами. Такі міста отримували за гроші спеціальну грамоту, так звану хартію, у якій перераховувалися всі надані місту вольності й привілей

Вивчаємо джерела

XII ст. З хартії міста Сен-Омера

Я, Вільгельм, з Божої милості граф Фландрії, не бажаючи заперечувати проти клопотання городян Сент-Омера... даю їм на віки вічні й наказую, щоб залишалися незмінними нижчеписані права і звичаї:
1. Щоб я забезпечив їм мир відносно будь-кого; щоб я підтримував їх і захищав як своїх людей, без усякої прихованої думки...
4. Вони повинні будуть боронити мене і мою землю,..
8. Усіх, хто живе і потім житиме в стінах Сент-Омера, я звільняю від подушного оброку і від платежів фогтові [управителеві]...
10. Я наказую, щоб їхня комуна, яку вони створили, присягнувши, й надалі існувала, і нікому не дозволю розпустити 'її, а також даю їм усякі права і правосуддя...

1. Як жителі міста добилися хартії?

2. Які пільги отримали городяни ?

3. Які вони мали обов'язки ?

Проте в більшості випадків міським мешканцям доводилося здобувати свою свободу навіть у тривалій збройній боротьбі. Чимало міст у результаті такої боротьби ставали комунами. Цс означало, що верховним органом управління була міська рада, тобто магістрат, члени якого обиралися. В Англії і Франції голову ради називали мером, а в Німеччині — бургомістром. Міста-комуни мали також власний суд, військове ополчення, самостійно розпоряджалися фінансами та встановлювали податки.

Жителі таких міст сплачували сеньйору порівняно невисоку грошову ренту, а у випадку війни виставляли йому на допомогу невеликий військовий загін. Цікаво, що, здобувши незалежність, міста-комуни самі починали виконувати роль колективного сеньйора стосовно селян із прилеглих територій.
 
Важливим здобутком комунального руху стало те, що переважна більшість городян усе-таки позбулася особистої залежності від сеньйора. Селянин, якому вда-аалося втекти в місто й прожити там рік і один день, також ставав вільним. Навіть «міське повітря робить вільним» — твердить середньовічна німецька приказка. У міському праві м. Бремена було записано: «Якщо хтось, чоловік або жінка, проживе упродовж року і дня ш м. Бремені під владою... права... міської межі... і якщо після цього строку хтось захоче заперечувати його свободу, то... нехай буде дозволено йому [тобто звинуваченому] довести свою свободу з посиланням на вказаний Термін».       

                                                                
Як відомо, на боротьбу із сеньйорами піднімалися всі городяни. Проте в разі перемоги отримані вигоди переважно використовувала міська верхівка, так званий патриціат. Він складався з найзаможніших міських родин — купців, лихварів, багатих земле- та домовласників. Патриціат тримав під пильним контролем магістрат, суд, військо, інші виборні посади, фактично був повновладним господарем міста. Найнижчий шабель міського життя посідали плебеї — найбідніші городяни, вантажники, чорнороби, поденники, жебраки. Сходинку між патриціями й плебеями впевнено займали бюргери — середній прошарок міського населення, основу якого переважно становили торговці та ремісники.

Слід зауважити, що спочатку словом «бюргер» називали всіх жителів міста. Уже у ХІІ-ХШ ст. термін «бюргер» став вживатися тільки стосовно повноправних городян, до яких не належали низи, усунуті від міського самоуправління. Згодом це поняття набуває ширшого значення: бюргерами починають називати багатих і заможних жителів міста.

Ремесло в середньовічному місті. Цехи

Економічною основою західноєвропейського середньовічного міста було ремесло. Ремісники однієї або кількох споріднених професій об'єднувалися в цехи. Цьому сприяли декілька причин: по-перше, разом ремісникам було легше боронитися від свавілля феодалів; по-друге, цехи мали більше можливостей долати конкуренцію ремісників, які прибували з інших міст чи сіл. У більшості міст приналежність до цеху була обов'язковою умовою. Головна функція пехів — контроль над виробництвом і продажем ремісничих виробів.

Перші цехові організації виникли в Італії вже в X ст,, у Франції, Англії і Німеччині — в ХІ-ХІІ ст. Спочатку цехів було небагато. Однак із часом їхня кількість суттєво зросла, Цехи були найрізноманітнішими. Одні виготовляли продукти харчування (пекарі, м'ясники, пивовари), інші виробляли тканини, одяг, взуття (ткачі, кравці, шевці, чоботарі). Особливо шанувалися цехи, які займалися обробкою заліза й деревини (ковалі, столяри, теслі).

Із суттєвим розвитком виробництва розпочалося розшарування цехів. Так, цех ковалів міг розділитися па цехи: зброярів, бляхарів, ножівників тощо. Цех зброярів розподілявся на ще вужчі ремесла, кожне з яких займалося виробництвом шоломів, лат, мечів, списів тощо. Існували навіть ще дрібніші цехи, як, скажімо, цех виробників гаманців для подачі милостині жебр кам у Парижі або ж цех вишивальників гербів у Кельні Наприкінці XIII ст. в Парижі працювало понад 130 цехі які об'єднували близько 5 тисяч ремісників.

У XIV-XV ст. цехи поділяються на багатші («старші або «великі») і бідніші («молодші», або «малі»). Цех які нещодавно утворилися, були набагато бідніші ві цехів, закладених десятиліття чи століття тому. Водн час відчутною була й різниця в предметі виробництва і продажу, бо гончар не міг мати таких прибутків, як з лотар, вироби якого купували багатії. Тому іноді стари цехи підпорядковували собі молодші.

Займатися ремеслом у власній майстерні могла тільки людина, яка мала зваин майстра. За власні гроші майстер купував необхідне обладнання, сировину й вит говляв виріб від початку аж до надання йому завершеної форми. У майстра бул помічники: підмайстри та учні.

Найважливіші питання забезпечення життєдіяльності цеху вирішувалися і загальних зборах майстрів, які вважалися головним органом управління, приймали статут, що регулював функціонування цеху. За дотриманням норм порядку в цехах стежили старшини, яких обирали з-поміж майстрів.

Згідно зі статутом, кожному майстрові дозволялося мати строго визначеь кількість інструментів і верстатів, підмайстрів і учнів. При цьому заборонялос виконувати роботу в нічний час та у святкові дні. Напередодні свят робочий дег скорочувався. Статут також установлював, яку кількість сировини закуповуват і яку кількість продз'кції виробляти. Заборонялося мати занадто великі запаси с ровини, щоб у випадку її надлишку заощадливий майстер не скористався непере бачуваними прибутками. Таким чином, обсяг виробництва продукції ремісниі-залежав від можливостей її збуту.

Велику увагу приділяли якості товару. Адже якщо ремісник виготовляв погаї вироби, то це ганьбило весь цех. Відомі також випадки жорстоких покарав 6S безвідповідальних майстрів. Так, у Лондоні пекаря, який зекономив на борошні продав хлібину, що не відповідала встановленій цехом вазі, саджали в клітку і возили ао місту всім на глум. А в Парижі неякісні товари виставляли біля ганебного стовпа.

Вивчаємо джерела

XIII ст. Зі статуту паризьких виробників олов'яного посуду

1.    Кожен, хто хоче бути в Парижі виробником олов'яного посуду, може вільно ним бути, аби тільки добре й чесно працював, і може він мати стільки підмайстрів і учнів, скільки схоче.
2.    Ніхто з виробників олов'яного посуду не може працювати вночі або у святкові дні, коли все місто святкує; а хто так учинить, зобов'язаний заплатити королю 5 су штрафу, оскільки нічне освітлення недостатнє для того, щоб він міг добре й чесно виконувати своє ремесло,
3.    Виробник олов'яного посуду по праву повинен створювати всілякі вироби свого ремесла лише з доброякісного сплаву, як справа цього вимагає; якщо ж робить інакше, втрачає виріб і сплачує королю 5 су штрафу.
5. Ніхто не може і не повинен продавати старі олов'яні вироби як нові; а коли хто так учинить, винен королю 5 су штрафу.

1. Чиїми проблемами переймалися автори статуту?

2. Які покарання передбачалися для несумлінних ремісників?
 
Цехи були тісно пов'язані з життєдіяльністю міських ремісників. Кожен цех мав свій будинок, де проводилися збори, засідали старшини, організовувалися бенкети та зберігалася скарбниця, що поповнювалася за рахунок внесків і штрафів. У разі потреби цех надавав допомогу сиротам чи вдовам померлих майстрів. Цех також споруджував церкву або каплицю на честь святого — покровителя ремесла.

Після перемоги комунального руху всі важелі правління опинилися в руках патриціату. Цехи, які на той час зміцнили свої позиції, вступили з ним у боротьбу. Вони вимагали, щоб їхні представники допускалися в міську раду. Почалися так звані «цехові» революції за владу в місті. Там, де міське ремесло було розвинуте слабше, ніж торгівля, перемога залишалася за патриціатом (Гамбург, Любек, Бремен та ін.). Натомість у містах, де ремесло сягнуло високого рівня розвитку, перемога була за цехами (Кельн, Базель, Флоренція). Але й у цьому випадку доступ до влади мали далеко не всі ремісники, а тільки найбагатші цехи.

Кожен ремісник тримав при собі секрет власної майстерності. Саме тому батьки були змушені віддавати дітей на навчання до майстра. Термін навчання, залежно від складності ремесла, коливався від 2 до 8, а в окремих цехах — навіть до 12 років.

Навчання було платним. Майстер розпоряджався учнем на свій розсуд, звалюючи на його плечі ще й різну роботу по господарству. Після завершення навчання, у міру засвоєння основ ремесла, учень ставав підмайстром. Тепер його становище дещо змінювалося. За свою тяжку працю, що подеколи тривала 16 годин, він отримував мізерну зарплатню. Щоб стати майстром, підмайстер мав зробити вступний внесок у скарбничку цеху, а також виготовити і подати на розсуд майстрів шедевр — вишуканий і дорогий виріб свого ремесла. Якщо іспит було витримано, підмайстер за власні кошти частував усіх членів цеху і ставав його повноправним членом.

Вивчаємо джерела

XV ст. Зі статуту любецьких золотарів

...Хто хоче посісти становище самостійного майстра із цеху, повинен [крім виконання багатьох інших вимог] зробити такі речі: золотий перстень ажурної роботи, англійське зап'ястя, зап'ястя, що дарується при заручинах, гравійоване і почорнене, і кільце для рукоятки кинджала. Ці речі він повинен подати старшинам і найстарішим членам цеху...

1. Що мав виготовити підмайстер?

2. Хто оцінював вироби?

3. Для чого виготовлялись «ідеальні» вироби?

Зрозуміло, що не всі підмайстри мали кошти для виготовлення шедевра та влаштовування бенкету. Крім того, намагаючись захистити себе від конкуренції, майстри обмежували доступ підмайстрів у цех. Повноправними членами цеху могли стати хіба що син або зять майстра. Так утворювався прошарок «вічних підмайстрів». У XIV-XV ст. відбувалося поступове «замикання цехів». Для захисту своїх інтересів підмайстри створювали особливі спілки — братства.

Цехи на ранній стадії свого існування відіграли надзвичайно важливу роль у розвитку ремесла. Однак заборона на нововведення і технічні вдосконалення з часом призвели до гальмування процесу виробництва.

Торгівля і лихварство

Торгівля разом із ремеслом становила економічну основу середньовічних міст. Для значної частини їхнього населення вона була основним заняттям.
 
Протягом XI-XV ст. в Західній Європі значно розвинулася зовнішня, а також транзитна торгівля, яка зосереджувалася передусім у двох основних європейських регіонах. Одним із них був район Середземномор'я, де перехрещувалися торгові шляхи, що зв'язували Іспанію, Південну й Центральну Францію та Італію між со бою, а також із Візантією та країнами Сходу. Пальма першості тут належала купцям Генуї та Венеції. Західна Європа постачала в східні країни шерстяні тканини, зброю, золото, срібло. Зі Сходу в Європу широким потоком надходили предмети розкоші, вино, нрятгощі, зерно, цукор.

Інший район торгівлі охоплював Балтійське й Північне моря. У ньому були активно задіяні Півпічно-Західна Русь, Польша, Східна Прибалтика, Північна Німеччина, скандинавські країни, Фландрія, Брабант, Північні Нідерланди, Північна Франція та Англія. Вони торгували найрізноманітнішими товарами, із Новгорода, важливого транзитного центру в торгівлі Русі із Західною Європою, надходили хутра, льон, віск, сало. Скандинавські країни постачали деревину, залізо, мідь, рибу. З Англії привозили вовну, із Північної Франції — вина, із Фландрії — різнокольорове сукно, із Північної Німеччини — сіль, зерно тощо.

У торгівлі па Балтійському й Північному морях важливе значення мали міста, об'єднані в союз під назвою Ганза. Його було створено в середині XIII ст. купецтвом німецьких міст. Центром цього союзу стало місто Любек. У різний час до союзу входило від 50-60 до 100 міст. Ганзейські купці займалися переважно посередницькою торгівлею, транспортуючи й збуваючи товари на ринках різних європейських країн. Поступово Ганза утвердила свою монополію (виключне право) в торгівлі між Нідерландами, Англією, скандинавськими країнами й Руссю. Вона дозволяла собі втручатися і в європейську політику, але лише в тому випадку, коли цього вимагала торіівля. Так, 1367 р. пересіклися торгові інтереси Гапзи і данського короля. Данії було оголошено війну. Ганза здобула перемогу й навіть отримала право голосу при обранні нового короля Данії.

В епоху Середньовіччя існували також союзи, що об'єднували переважно купців одного міста. Вони називалися гільдіями. Подібно до законів цеху при вступі в гільдію треба було зробити грошовий внесок і почастувати її членів. Гільдія мата статут, її очолював старшина. До об'єднання купців спонукало намагання утвердити монополію торгівлі у своєму місті тільки за членами гільдії, аби відсторонити конкурентів. Крім того, члени гільдії зобов'язувалися захищати одне одного під час торгових подорожей.
Серйозною перепоною для торгівлі був поганий етап доріг. До того ж кожен феодал і кожна міська комуна збирали мито з купця, який проїжджав через їхню територію. Мито платили також при переїзді через міст, перевантаженні товарів у гавані, продажу їх на ринку тощо. Товари з корабля, викинутого на берег під час шторму, ставали власністю феодала, якому ця земля належала.

Інколи доходило до трагічного: феодали навмисно виставляли фальшиві сигнали, аби кораблі розбивалися. Проте кількість купців невпинно зростала.

Вивчаємо джерела

XI ст. Пограбування купців феодалами

Я, Лапдрік Товстий... якихось купців з Лапгра, коли вони йшли через мою землю, захопив [у полон] і товари від них забрав, але після умовляння єпископа Лаигрського і старців клюшйських лише частину [товарів] затримав, решту ж зазначеним купцям повернув... і уклав з ними угоду, щоб надалі платили мені щорічно данину і по землі моїй віл ыю ходили. А цей гріх породив і інший гріх — з усіх, хто проходить по землі моїй в торгових справах або ["просто] на богомілля, почав стягувати побори, що в простонародді називаються митом...

Що надавало право так діяти феодалам?

У центрах міжнародного торгового обміну виникали ярмарки. У XIII ст. особливо славшійся ярмарки Шампані (Східна Франція), що діяли почергово в чотирьох містах цього графства. Сюди з'їжджалися купці з усіх країн. У Німеччині велике значення мали ярмарки у Франкфурті-яа-Майш та в Лейпцигу. У XV ст. центром ярмаркової торгівлі у Європі стало місто Брюгге у Фландрії.

Зростання торгівлі гальмував слабкий розвиток грошового господарства, велика кількість різних монетних систем і низька якість монет. У зв'язку з цим велику роль відігравали міняйли, які обмінювали привезені купцями гроші на ті, що були п обігу в конкретній країні. Якщо купець заплатив міняйлі свого рідного міста певну суму грошей, пін отримував спеціальний документ, з яким спокійно міг вирушати в подорож. Прибувши до місця призначення, купець показував цей документ агентові міняйла й отримував потрібну суму місцевими грішми. Так з'явився вексель, тобто замінник готівкових грошей.

Із часом у міняйл зібралися чималі суми грошей. Вони починають давати їх у борг за умови повернення в півтора-два рази більше від позиченої суми. Таких міняйл стали називати лихварями. Кредитні та лихварські операції призвели до створення спеціальних банківських контор. Перші такі контори виникли в Ломбардії (Північна Італія). Звідси й походження слова «ломбард». Для полегшення роботи купцям та їхнім торговим агентам усі банківські операції почали задо-кументовуватися.

Нових форм набуває і виробнича сфера. Це проявлялося в тому, що купець закуповував сировину, роздавав її ремісникам, а потім скуповував уже готові вироби для продажу. Такі ремісники згодом мало чим відрізнялися від найманих робітників. Подібний вид діяльності привів ло створення перших підприємств капіталістичного типу, що отримали назву розсіяних мануфактур.

Городянин - людина нового типу

Товарне виробництво та неуцтво — речі несумісні. На відміну від села, вміння читати, писати й рахувати набувало в місті масового характеру. Стали виникати інтелектуальні потреби й запити. У середовищі бюргерів поступово вироблявся новий для епохи Середньовіччя тип мислення. Психологія та світовідчуття спритних, енергійних купців і банкірів, працелюбних і войовничих
ремісників, які відстоювали свободу рідних міст від посягань сеньйорів, повинні були неминуче привести до оновлення суспільства. Ритм життя міста був набагато швидшим за сільський.

По особливому до часоплииу ставилися купці. Саме від їхнього середовища виходило багато здібних, знаючих, освічених людей, які були не тільки вправними торговцями, але й активними політиками. Вони зналися на морській справі, географії, вивчали іноземні мови та закони інших держав, що дозволяло їм пускатися в далекі мандри.

Людиною нового гину можна вважати венеціанського «щдрівника Марка Поло (бл. 1254 -1324). Упродовж 1271-Ї275 pp. він супроводжував батька й дядька в подорожі Центральну Азію та Китай. Очевидно, метою поїздки були не лише торгові справи, а й дипломатичні. Вони везли послання папи до монгольського хана й китайського імператора Хубілая. Заслуживши довіру Хубілая, Марко Поло був прийнятий до нього на службу і за короткий час побував у різних куточках імперії. Тільки 1291 р. Поло із сім'єю вирушили на батьківщину. Спочатку пливли морем, відвідали острів Суматру й Південну Індію, а від берегів Персії рухалися суходолом і в 1295 р. повернулися в рідну Венецію, яку не бачили 25 років.

Через три роки Марко Поло брав участь у морській битві і потрапив у полон до генуезців. У в'язниці він продиктував товаришеві свої спогади. Так з'явилася книга Марка Поло «Про різноманітність світу», прозвана ще -Книгою чудес». На її сторінках .можна було знайти чимало вірних спостережень, зроблених у різних куточках Азії: описи клімату, корисних копалин, рослинного іі тваринного світів, їжі, звичаїв і занять населення.

Утіленням підприємницького духу ділових людей наприкінці середньовіччя є французький купець, банкір і державний діяч Жак Кер (бл. 1395-1456). На той час він був найбагатнгою людиною Франції. Свої статки Жак Кер здобув не традиційними феодальними методами (військова здобич, багата спадщина тощо), а торгівлею зі Сходом, видобутком срібла та міді на власних копальнях, а також виробництвом сукна. Він надавав французькому королю Карлу VII чималі позики. Цей активний і діловий чоловік був королівським скарбником, очолював фінансову ралу при королеві, виконував дипломатичні доручення, впливав на політичне життя. Він мав право па карбування монети. За свої заслуги Жак Кер отримав дворянський титул. Він володів великими земельними угіддями, будував розкішні замки.

Дворяни, які заборгували йому чималі суми, мріяли позбутися цього «багатого вискочки». Жак Кер був звинувачений у приховуванні грошей і заарештований, а його майно конфісковане. Та через деякий час він зумів звільнитися, втік із країни й знайшов притулок у Папи Римського. До останнього дня Жак Кер залишався шукачем пригод і помер на острові Хіос під час виконання місії папи, спрямованої проти турків.

Ратуша, магістрат, бюргери, лополаии, буржуа, комунальний рух, комуна, цех, майстер, підмайстер, учень, майстерня, статут, братства, вічні майстри, цехова революція, шедевр, і'анза, міняйло, лихвар, банк, ломбард, мануфактура.

1.    Знайдіть на карті Європи міела, походження яких можна пояснити за їхньою назвою.

2.    У чому полягає; відмінність між цехом і гільдією, міняйлами і лихварями?
3.    "Що з воза впало, те пропало". Кому був вигідний жалюгідний стан доріг, мостів та інших шляхів сполучення середньовічної Європи?
4.    Оберіть зі списку характерні ознаки цехового ремесла:
•    машинна праця:
•    ручна праця;
•    використання праці підмайстрів і учнів;
•    дрібне виробництво;
•    орієнтовано на ринок;
•    товари виготовлялися для власного споживання:
•    наявність поділу праці між робітниками;
•    відсутність поділу праці між робітниками.
5.    Пізнавальна задача.
Селяни Гурт і Вамба 20 квітня 1234 р. були затримані в Йорку посланцями свого господаря. Седріка Сакса, який вимагав їхнього повернення в маєток на підставі чого, іцо вони втекли із селиша 12 квітня 1234 р. Селяни ж привели свідків, які показали лід присягою на святому Хресті, що Гурт і Вамба вперше просили милостиню на минулорічну Пасху, яка, як усі знають, була 5 травня. Яке рішення має прийняти суд?

6.    Уявіть себе в оточенні Ліній Ярославіш, яка приїхача до Парижа. Напишіть листа додому. Що ви можете побачиш в Парижі таке, чого не було в Києві? Порівняйте Київ Ярослава Мудрого і Париж Генріха.

7.    Витоки сучасних демократичних процесів у країнах Західної Європи можна виявити в житті середньовічних міст, в організації управління, стосунках ремісників, купців та інших жителів міста. Подумайте й поясніть, які міські порядки можна розглядати як витоки майбутньої демократи.

І. М. Ліхтей Історія середніх віків 7 клас

Вислано читачами інтернет-сайту

_{Повний перелік тем по класам, календарний план згідно шкільної програми з всесвітньої історії, курси та завдання із всесвітньої історії 7 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.