Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>> Українська література: УПЧ Поезія Грабовського

Статті до предмету Українська література 11 клас.

Тема «Павло Грабовський. Шлях мученика, доля патріота».

Розгляд теми: УПЧ Поезія Грабовського

                                                
                                          «ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ. ШЛЯХ МУЧЕНИКА, ДОЛЯ ПАТРІОТА»

Мета. Познайомити з життєвим шляхом і творчістю Павла Грабовського. Виховувати в учнів доброзичливе ставлення до простого народу. Закріпити вивчене про трискладові віршові розміри.

                                                                         ЗМІСТ ЛЕКЦІЇ

Павло Арсенович Грабовський, який друкував свої твори також під псевдонімом Павло Граб, народився на Харківщині в селі Пушкарному в сім'ї убогого паламаря 11 вересня (30 серпня) 1864 року.  (Село Пушкарне (слобода Пушкарна) знаходиться за 25 км на схід від теперішнього районного центру і залізничної станції Краснопілля. Засноване село в 70-х роках XVII століття. У 1905 році тут відбувалися селянські заворушення. Саме у Пушкарному Грабовський відбував своє перше заслання з 17 грудня 1882 року до 27 квітня 1885 року. У 1964 році Пушкарне перейменоване на Грабовське. Нині воно входить до Краснонільського району Сумської області. У селі відкрито музей і встановлено пам'ятник поетові.)

Рано осиротівши — батько помер від туберкульозу молодим, залишивши п'ятеро дрібних діток, — і добре знаючи з дитинства, що таке злидні й безправ'я, Павло вирішив вибиватися в люди самотужки, щоб у майбутньому жити в кращих умовах і допомагати тим, хто не може виборсатися з лабет недолі й убогості. Синові паламаря легше було вступити в духовний заклад, тому Грабовський спочатку навчався в Охтирському духовному училищі, а потім — у Харківській духовній семінарії. Кар'єра священнослужителя гарантувала юнакові безбідне існування, але вже на початкових курсах семінарії Павло познайомився з революціонерами-народниками. почав мита ти заборонену літературу, захоплюватися художніми творами, сам відчув у собі іскру Божу — і вже ні про який духовний чин могло бути й мови. Ректор семінарії, довідавшись про неблагонадійність Павла Грабовського, викликав поліцію, яка виявила в семінариста заборонені книги і під конвоєм відправила Грабовського у рідне село на поруки сестри та її чоловіка.

Революційна діяльність Грабовського, його листування з народниками і сповідування їхніх ідеалів призвело до того, що все свідоме життя поет прожив під гласним або негласним наглядом поліції.

Коли Грабовський переїхав до Харкова, то зв'язки з революціонерами-народниками лише зміцніли, адже в цьому великому місті було кілька законспірованих груп «Народної полі» та «Чорного переділу». («Народна воля» — таємна революційно-народницька організація, створена у серпні 1879 року внаслідок розколу «Землі і волі». Головним осердям були революціонери А. Желябов, О. Михайлов, М. Морозов, С. Перовська, В. Фігнер. Друкованими органами цього угруповання були газети «Народная воля», «Рабочая газета» і «Листок «Народной воли».

Організація проповідувала терор. Тільки на царя Олександра II члени «Народної волі» здійснили сім замахів, поки не вбили його під час восьмого - 1березня 1881 року. Організація володіла розробленою політичною програмою, яка спиралася на досвід народницького руху I860—1870-х років, і усвідомленим бажанням насильницькім шляхом скинути самодержавство. Народовольці мали ефективну систему конспірації і проведення бойових операцій, що дозволяло здійснювати диверсії на території всієї європейської частини Росії. В історії революційного руху народовольці стали прикладом самопожертви. Незважаючи на численні невдачі й людські втрати, вони не відмовлялися від антиурядової діяльності, а в найкритичніші хвилини виявляли дивовижну волю й непохитний вимір іти до кінця. Але від терористичних убивств влада в Росії не змінювалася і монархія не ставала республікою. Народ не підтримував «Народну волю» насамперед через її програму кровопролить. Згадаймо, ще в 1878 році Віра Засулич стріляла в петербурзького градоначальника Трепова, який дозволив бити різками засудженого Боголюбова. У цьому ж році, наприкінці лютого, Осинський, Медведев та Івичевич к Києві здійснили невдалий замах на помічника прокурора, а у травні Г.Попко ударом кинджала убив жандармського офіцера барона Гейкінга. лютому наступного року «землевольці» розправилися з харківським губернатором Кропоткіним, а 2квітня землеволець О.Соловйов стріляв у царя, березня 1881 року народовольці стратили Олександра II.
«Чорний переділ» — таємна народницька організація в Росії. Існувала в кінці 70-х — на початку 80-х років ХІX століття.  Створена  в серпні 1879 року в результаті розколу в революційній організації «Земля і воля». Засновиками петербурзького гуртка Чорніш переділ» були Г. Плеханов. II. Аксельрод, В.Засулич, М. Попон. Фракції «Чорного переділу» діяли в багатьох містах Росії. На Україні вони існували в Києві, Харкові, Одесі, Ромнах, Полтаві.

Друкованим органом «Чорного переділу» були журнал «Черный передел» та газета «Зерно». Чорнопередільці вважали своїм завданням повалення самодержавного ладу, але вели більш просвітницьку, роботу, ніж терористичну боротьбу.)

Але з перебуванням у Харкові у Грабовського пов'язана не тільки революційна, а й літературна діяльність, адже саме тут Павло почав свою журналістську й письменницьку роботу.

Армія, до лав якої було признано Грабовського, в його очах була сповнена лише каторжної муштри й знущанням старших за чином над рядовими, особливо над новобранцями. За спробу обстояти права солдатів Грабовського звинуватили в бунтарстві й відправили до Ташкента, але з півдороги поета завернули, бо в Харкові вже розпочався судовий процес над його друзями-народниками, хтось із них під час допитів назвав прізвище новобранця, і тепер Павла чекав суд і тюрма. Більше року Грабовський просидів у харківській в'язниці, поки вирішувалася його доля. Присуд — заслання. У Сибір в ті часи йшли пішки, поскільки ще не існувало залізничного сполучення. З Томська до Іркутська 1500 верст, які переважно етап долав за 3—4 місяці. Харківське губернське управління уточнило, що ув'язнений Грабовський повинен іти на заслання «незакованным, но под усиленным надзором конвоя». У дорозі весь час відбувалися сутички етапованих з конвоєм і начальством. Грабовський якраз потрапив до тієї партії, яка особливо часто домагалася своїх прав, а тому кожного дня потерпала від покарань. У дорозі поет познайомився з учителькою, яка з чоловіком належала до організації «Народна воля»,— Надією Сигидою. Подружжя Яким та Надія Сигиди проходили за однією справою й отримали заслання за переховування у своєму домі підпільної друкарні. Втім, поліційний обшук не виявив майстерню з виробництва саморобної вибухівки. Коли Яким помер по дорозі в Сибір, жінки-революціонерки переконали Надію написати до царя про помилування, що їй як багатодітній матері обов'язково прийде, а тоді Надія зможе повернутися додому і дати лад саморобним бомбам, що в будь-яку хвилину готові зірватися і знищити її дім з дітьми та старою матір'ю. Проте помилування не прийшло, а Надія почала сама себе звинувачувати в тому, що опустилася до ганьби й приниження, випрошуючи в тирана і деспота російського царя волю. Щоби реабілітувати себе перед іншими ув'язненими, Сигида вдалася до нечуваного вчинку: вдарила в обличчя ненависного всім коменданта Карської тюрми Масюкова, за що той наказав її закатувати. На знак протесту проти жорстокого поводження в тюрмі з ув'язненими жінками подруги Надії Сигиди — Ковалевська, Калюжна і Смирницька — прийняли отруту й померли. Масюков утратив посаду, а по тюрмах і поселеннях Сибіру прокотилися хвилі обурення й протесту, викликані жорстокою смертю Надії Сигиди та самогубством її подруг. Саме Надії Сигиді присвячені вірші П. Грабовського «До Н. К. С», «Надія», «До мучениці».

У Тобольську Грабовський прибув пізньої сибірської осені, яка там припадає вже на вересень, у 1899 році. Якутське заслання з усіх місць примусового проживання в Росії було найгірше за кліматичними умовами і найтяжче психологічно: роботи тут не було, бібліотек і духовного життя просто не існувало, права відлучитися із селища ніхто не мав, адже за тодішніми законами ті, хто був засуджений на довічне заслання, аж через десять років отримували дозвіл самим вибирати собі місце проживання в межах Сибіру. Грабовський же був висланий на 5 років у Східний Сибір, й іркутський губернатор визначив його місцем проживання та закріпив за ним нагляд у Молькінській інородній управі Балаганського округу Іркутської губернії. Вважають, що Леся Українка саме Грабовського змалювала в образі головного героя свого твору «Одне слово».

У цей же час Павло написав заяву з вимогою перевести його на відбування заслання на Кару, щоб бути ближче до Н. Сигиди, ала пізніше відкликав своє прохання, бо Надія померла від тортур, а без коханої Грабовському вже не мало значення, де відбувати заслання.

2 березня 1889 року в Якутську було вчинено жорстоку розправу над політичними засланцями, яку історики назвали «якутською трагедією». Двадцять вісім арештантів у сутичці з тюремними наглядачами отримали важкі поранення, а шістьох було вбито. Коли про це довідалися в'язні в Балаганському окрузі, то політичні засланці, серед яких і П. Грабовський, підписали і надіслали до міністерства внутрішніх справ протест. За сам протест і за його розповсюдження Грабовський зі своїми товаришами був заарештований і три роки відбував у іркутській тюрмі. Незважаючи на нестерпні умови існування, П. Грабовський звертався до Академії наук за допомогою, оскільки працював над словником української мови. Але місцеве тюремне начальство не квапилося створити арештантові умови для наукової діяльності й прохання в столицю дійшло на скоро. Зате у львівських журналах Франко публікував вірші поета гарно відгукувався про нього в критичних статтях і готував до друку збірку Грабовського «Пролісок», яка вийшла у Львові в 1894 poці. Тюремне начальство пильно слідкувало за поведінкою Грабовського, а численні шийки доносили, що він друкується в Галичині й не виявляє ознак покори, каяття і благонадійності.
До речі, всі ув'язнені у справі розповсюдження протесту «Русскому правительству» спочатку були засуджені на каторгу. Але коли справа перейшла в Сенат, обороняти підсудних узявся відомий адвокат і літератор В. Спасович. Його блискуча промова в Сенаті 9 березня 1892 року призвела до того, що вирок пом'якшили і замінили на поселення у віддалених місцях Сибіру. П.Грабовського вислали в Якутську область. Спочатку він жив у селищі Пюре а наприкінці 1893 року перебрався у Вілюйськ. Це місто вважали страшною дірою навіть найдосвідченіші революціонери. (Вілюйськ. М. Чернишевський залишив про це місто такі спогади: «Вілюйськ знаходиться в 710 верстах від Якутська... Вілюйськ - це за назвою місто, але в дійсності воно навіть не село — навіть не "деревня" в російському значенні слова,— це щось таке пустельне і дрібне, чому подібного В Росії зовсім нема. Треба уявити хутір, на якому можливо жити лише тому, то він біля міста чи великого села, де є товари,— і треба перенести цей хутір в пустиню, за 700 верст від найближчого ринку, та і на цьому ринку надто часто не буває багатьох найнеобхідніших товарів: мені говорили, наприклад, що далеко не завжди можна купити Якутську тарілку, або ніж з виделкою, або просту склянку... Для людей з Росії цей клімат не добрий. Справа не в морозах: мороз у 20 чи 40 градусів - це вже майже всеодно: тому, власне, до морозу тутешнього нам, росіянам, і зникати майже не треба — справа у самому кліматі, в повітрі: вони не добрі, крім як у час дуже сильних морозів. Кругом болота. А земля вічно мерзла внизу. Всі місяці тепла минають в тому, що вона потрошки відтає; тому від початку тутешньої всім  до кіпця тутешньої осені тягнеться та нездорова пора, яка буває в Росії тільки два-три тижні, поки висохне, зігрівшись, промерзла зимою земля. Тут ця сирість повітря від висихання землі - сирість зовсім не така, як від дощу, - проходить лише взимку... Пошта ходить сюди і звідси раз на два місяці...»).
Проте й у Вілюйську поет не перестає творити, успішно пробує себе в галузі публіцистики й пише актуальну навіть для нашого часу статтю «Лист до молоді української».

Однак психологічно Грабовський зазнає таких же мук, які колись на засланні терпів Шевченко. Часом поетові здається, що від нього відвернулися, всі його забули. Тільки листи з України приносять Грабовському полегшення. Пошти Павло Арсенович чекав з величезним нетерпінням, у сорокаградусний мороз декілька разів виходив за три кілометри назустріч пошті, яка сповіщала про себе здалеку дзвіночками, але й пошта часом не привозила нічого. З розпачу у Грабовського народжувалися такі рядки:

                                                                   Чи ви живі, чи повмирали;
                                                                   Чи я діждусь коли, чи ні,
                                                                   Щоб клаптик часом переслали
                                                                   Паперу братнього мені?

Аж у 1899 році Грабовському дозволили поселитися в Тобольську. Тут він заприятелював з революціонеркою Анастасією Миколаївною Лук'яновою і одружився з нею. Подружжя мало єдиного сина, якого назвали Борисом на честь Грінченка, котрим підтримував Грабовського і найчастіше писав йому.
Львівські видавництва надрукували переклади Грабовського З І. Сурікова «Твори Івана Сурика» (1891), книгу перекладів «З чужого поля» (1895), збірку його віршів «З півночі» (1896) та збірку перекладів «Доля» (1897). За допомогою Бориса Грінченка в Чернігові 1898 року вийшла збірка поезій П.Грабовського «Кобза» і поема-переспів з Р. Бернса «Хома Баглай».

У Тобольську Грабовського знали насамперед як сповідника української ідеї. Він не соромився своєї національності, не підпадав під вплив космополітизму і любив говорити про Україну з друзями навіть тоді, коли це були люди іншої національності й ніколи не жили на Україні. Найбільшою мрією поета було, щоби хоч перед смертю побачити рідний край: «Одного б ще бажав — перед смертю побачити Україну та українців; коли б се сталось, то мені, певно, здалось би, що се не дійсність, а казка». Передчуваючи свою швидку кончину, Грабовський домігся у Грінченка клятви, що той прилаштує його дружину й сина десь на Україні, а також дасть лад архівові.

Збірку «Хвиля», яку Грабовський підготував ще в 1899 році і яку мріяв побачити виданою книгою, поет так і не дочекався.

Помер Павло Грабовський у Тобольську 12 грудня 1902 року і похований на місцевому цвинтарі поруч з могилами декабристів.

                                                     ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ П. ГРАБОВСЬКОГО

Поетична творчість П. Грабовського невелика за обсягом. Більшість віршів тенденційні, і як на смак сучасного читача, досить невправні, наївні. Переважно поет розробляв усього кілька тем:

1.    Тему боротьби проти соціальної несправедливості, через що його вірші користувалися великою популярністю в середовищі народників. До такого типу поезій відносимо насамперед вірші «Не раз ми ходили в дорогу» та «Уперед». Варто, щоб учні попрацювали над художніми засобами цих творів і визначили їх віршовий розмір.
2.    Тему надривної праці і смерті через злидні та тяжке матеріальне становище («Швачка», «Робітникові», «Трудівниця»)
3.    Тему служіння митця народові. Але на відміну від Т Шевченка, П.Куліша, І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовський надто спрощено розумів призначення поезії, а тому цінував лише ті вірші, в яких йшлося про тяжку долю убогих. Написав ряд віршів, в яких проголошував своє кредо. До таких поезій відносяться насамперед «Справжні герої» та «Я не співець чудовної природи».

Тему України П. Грабовський розробляв значно ширше, ніж тему служіння митця народові або тему боротьби. Найкращими віршами поета про Україну можемо вважати «До Русі-України», «До України», «До українців», «Дітям» та «Орли». Ліричному героєві не дає спокою те, що світ не знає про таку державу, як його Україна, що козацька слава поросла травою, а сам він змушений жити далеко від рідного краю.

Щоби проілюструвати патріотичну лірику II. Грабовського, пропонуємо зачитати на уроці вірш «До України», які художньо є значно вправнішим від інших творів про рідний край до того ж, дає можливість школярам збагнути, яка ностальгія, який розпач охоплювали Грабовського на чужині і як рвалося його серце додому, в рідну Слобожанщину, до рідного краю, названого ще кобзарями в думах «зеленим», живим, де «люд хрещений де «тихі води» і «ясні зорі»:

                                                                        Сиджу я в неволі та марю тихенько:
                                                                        Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
                                                                        Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
                                                                        Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
                                                                        Коли б мені, мамо, легесенькі крила,
                                                                        В обійми до тебе душа б полетіла,
                                                                        Бо тут непривітно, тут - хуга та студінь.
                                                                        Однаково сумна і в свято, і в будень.
                                                                        Рік Ціляй навколо все мре та німує,
                                                                        Самотнього серця ніщо не вгамує...
                                                                        Ридай одиноко, кладись в домовину...
                                                                        Подумати тяжко, що тут і загину;
                                                                        Розсиплються чари, мов квіти зів'ялі,
                                                                        Остануться жалі, самісінькі жалі...
                                                                        Сиджу я в неволі та марю тихенько.
                                                                        Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
                                                                        Чи знов рідну землю в сльозах поцілую.
                                                                        Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?

 
 


 

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Відео з української літератури скачати, домашнє завдання, вчителям та школярам на допомогу онлайн}