Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 10 клас>>Українська література: Павло Тичина. Життєвий і творчий шлях. Збірка «Сонячні кларнети»

                                                          Павло ТИЧИНА (1891—1967)

Я єсть народ, якого

Правди сила

Ніким звойована ще не була
                                    Павло Тичина

Тичина — це шукання й шукання,

праця й вимогливість і, нарешті,

вміння з безконечного плину

образів відібраш найсвіжіший,

наймісткіший, наймузи-кальніший...
                                         Олесь Гончар
 
     Максим Рильський, характеризуючи індивідуальну неповторність поезії Павла Тичини, дуже вдало назвав її музичною рікою. Він мав на увазі насамперед те, що творчість одного з найбільших поетів нашого віку не просто напрочуд музикальна, зіткана з численних пісенних образів, а й передає одвічний космічний світлоритм, переливається і плине, як музична ріка.

Максим Рильський якось пригадав один з епізодів у житті Тичини, коли яскраво виявилася музикальна сутність великого поета. Це було ще в молодості, коли Тичина керував у Києві хором аматорів. Зібралися в той вечір співаки, надійшов і диригент. «Скинув з себе красивим жестом плащ. Може, то був і не плащ, а звичайне пальто, але мені, романтикові тоді, здалося, що таки був саме плащ, із тих плащів, що носили Бетховен, Пушкін, Міцкевич, Плащ, овіяний бурями світу». І зразу ж приступив до праці, в якій справді виявив глибоке розуміння музики. Натхнення диригента запалило й співаків.

Така відданість творчості позначилася й на поезії Тичини — не завжди рівній, часто суперечливій, здушеній гнітючими силами тоталітаризму. Але все те краще, що створив наш поет, стало надбанням української (та й не тільки її) культури.
 
                                         «Я тільки чую ритм. І так мені боляче від цієї краси»

Павло Григорович Тичина народився 21 січня 1891 р. в багатодітній сім'ї дяка у с. Пісках Бобровицького району Чернігівської області. Незважаючи на приналежність до найнижчого духівництва, батько з матір'ю нічим не відрізнялися від селян. Вони теж вічно клопоталися, як щось роздобути на прожиття, як перезимувати і знову сподіватися на краще. Дитинство Павла минало в умовах традиційного сільського побуту, і все ж пізніше поет зізнавався, що вже тоді його притягали ті сторони буття, які впливали на душу,— краса природи, пісня, музика. Враження кольорові зливалися з образами звуковими, певне, саме вони визначали згодом самобутність стилю поета.

На формування естетичних смаків хлопця впливали не тільки народні пісні, а й церковний спів, ті секрети церковної музики, в які батько втаємничував сина. А в батька був тонкий слух, і, може, в сприятливіших умовах з нього сформувався б гарний музика-професіонал. Батько першим познайомив Павла з красою пісні, читав йому й іншим дітям «Тараса Бульбу», переказуючи й пояснюючи зміст повісті рідною мовою.

У зростання хлопця вкладала душу перша вчителька Серафима Миколаївна Морачевська. А потім було навчання співу в хорі при чернігівському монастирі. Тоді там вчилися співу й Григорій Верьовка, і. майбутні поети Василь Елланський та Аркадій Казка. Співали не тільки церковні, а й народні пісні, виступали з концертами у міському Народному домі. Найбільші враження були від музики славетних українських композиторів Дмитра Бортнянського і Максима Березовського. Тягнуло хлопця й до малярства, милувався архітектурною красою чернігівських соборів. Це був той естетичний ґрунт, на якому зросли перші твори Тичини-поета.

У 1907 р. Тичина став семінаристом. З цього часу на нього впливає творчість сучасників — Михайла Коцюбинського, Миколи Вороного, Олександра Олеся, Володимира Самійленка. В класі учителя малювання художника і поета Михайла Жука завжди лежали українські журнали «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», книжки Бориса Грінченка, Лесі Українки, і семінарист Тичина через них також входив у світ українського художнього слова.

Михайло Жук приводить допитливого юнака в дім Михайла Коцюбинського, там він знайомиться з Франковою поемою «Мойсей», з новинками сучасної поезії. Все це стимулювало його художні шукання. Впадає в око, що вже в ранніх віршах виявляється нахил до мелодійності звучання слова, художнього звукопису:

                                                         Блакить мою душу обвіяла,

                                                        Душа моя сонця намріяла,

                                                        Душа причастилася кротості трав —

                                                        Добридень я світу сказав!

У 1913 р. Тичина став студентом Київського комерційного інституту. На прожиття заробляє в редакції журналу «Світло» та в театрі Миколи Садовського, Присудження Рабіядранату Тагору Нобелівської премії стало імпульсом для ознайомлення з його пантеїстичною філософією, що також позначається на мотивах і образах ранньої лірики Тичини.

З початком світової війни посилилися утиски українства: закриваються видавництва, припиняється вихід національної преси. Шукаючи заробітку, Тичина влаштовується статистиком у Чернігівському земстві, з службовою метою об'їздив села Ніжинського, Стародубського, Ново-зибківського повітів* Майже півроку прожив у Володимира Самійленка в Добрянці. У його віршах цього часу зазвучали антимілітаристські мотиви, виливається біль за «нашу кров», пролиту «на полях на чужих».

Восени 1916 р. Тичина знову в Києві. Він працює помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, знайомиться з Лесем Курбасом, композитором Кирилом Стецен-ком, розпочав писати — під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки — драматичну поему «Дзвінкоблакитне».

Відродження українського національного життя, сподівання мільйонів на відновлення власної державності вносять зміни і в життя поета, і в його творчість. Тичина пише поему «Золотий гомін», наснажену пафосом визволення народу, події революції відбилися і в інших творах. У Києві виходять збірки поезії «Сонячні кларнети» (1918), «Замість сонетів і октав» (1920), «Плуг» (1920). Ці книжки стали подією в літературному житті. У цей час він почав працювати й над поемою-симфонією «Сковорода», яку так і не встиг завершити, хоч писав її до останніх своїх днів.

Твори Тичини вразили читачів музикальністю, чутливістю автора до ритмічності, осягнутої у планетарному, космічному масштабі. Поет занотував тоді в щоденнику:

«Я тільки чую ритм, І так мені боляче од цієї краси, що й сказать не вмію. І знов-таки не того, що краса минає, що серце моє, серце людини не годне вмістити ту музику, той контрапункт розгадати, який скрізь в природі».

У щирості зізнання переконує весь характер його діяльності. Поет одночасно керував хором, підтримував новаторські сценічні пошуки Леся Курбаса, брав участь у створенні літературної основи масових театральних дійств, які проводилися на площах Києва. А життя було складним, під час розгулу денікінської контрреволюції йому доводилося переховуватися в старих склепах Байкового кладовища. Відомо ж, що від рук білогвардійців, які люто ненавиділи все українське, загинули Василь Чумак, Гнат Михайличенко, інші діячі національного відродження.

У вересні — жовтні 1920 р. Тичина разом з капелою Кирила Стеценка здійснив гастрольну концертну мандрівку по Правобережній Україні. Біла Церква, Черкаси, Златопіль, Бобринець, Єлисаветград, Вознесенськ, Одеса, Тульчин — ось маршрут капели, хвилюючі зустрічі з людьми, надзвичайні враження. Про все це поет розповів у повісті-щоденнику «Подорож з капелою К. Г. Стеценка». Тоді капела відвідала композитора Миколу Леонтовича, який рятувався від голоду в с. Марківці, тепер Теплиць-кого району на Вінниччині.

Весною 1923 р» Тичина переїжджає до Харкова, де стало концентруватися культурне життя. Він працює в редакції журналу «Червоний шлях», видає збірку «Вітер з України» (1924). За досягнення в розвитку національної культури його в 1929 р. обирають дійсним членом Всеукраїнської академії наук.
Посилення тиску тоталітарного режиму сковує, калічить талант поета. Про це свідчать вкрай заідеологізовані, вимучені вірші, що входили до збірок «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).

Фашистська навала, окупація України змусили Тичину евакуюватись до Башкири. Там він працював в Інституті мови і літератури Академії наук. Пафос боротьби проти фашизму проймає його творчість воєнного часу, зокрема відому поему «Похорон друга» (1942).

У 1943 — 1948 рр. Тичина очолює Міністерство освіти України, турбується питаннями відродження зруйнованої війною школи. В останній період вийшло ще кілька збірок віршів — «І рости, і діяти» (1949), «Зростай, пречудовий світе» (1960) та інші. Часом траплялися серед них твори свіжі, проте духовна скутість поета не могла дати того, чим обдарувала природа.

Така трагічна доля митця, котрий помер 16 вересня 1967 р.

                                                               Самобутність лірики
                                                              «Молодий я, молодий»

     Емоційно-піднесеним образом починається однойменний вірш Тичини, що не ввійшов ні до першої, ні до наступних збірок. Ще помітна на ранніх творах печать учнівства, шукання свого шляху в поезії. Та була.в них і світла тональність, яка передає бентежні очікування юнаком майбутнього.

Може, найвиразніше духовний світ ліричного героя ранніх творів розкривається в поезії «Як не горю — я не живу..о» Оснований на антитетичності образів, які передають хвилювання душі людини, вірш виділяється енергійністю ритму:

                                                        Як не горю — я не живу.

                                                        Як не люблю — я не співаю.

                                                        Але цього я ще не знаю,
                                                        Бо завжди я —
                                                        Як полум'я.

У перших творах поета («Не знаю і сам я, за що так люблю...», «Україно моя, моя люба Вкраїно», «Не бував ти у наших краях») з'являється одухотворений образ рідної землі, з якою пов'язані думи, мрії, сподівання ліричного героя. Юнацьке захоплення омріяною Україною природно змінюється гострою відповіддю і чужоземним забродам, і доморощеним землячкам, які намагалися насміятися з патріотичних почуттів героя, «довести», що Україна вмерла. Знущання та кпини завдають юнакові гострого болю, адже Україна для нього — «втіха одна». Зрештою, герой розуміє, що з людцями, які відцуралися рідної матері, немає про що розмовляти («Ах не смійтеся  ви  наді   мною»).

     Неабияку майстерність виявляє поет, щоб передати в кількох граціозних строфах настрій молодої людини, її замріяність, глибоке почуття. Саме такою є поезія «Ви знаєте, як липа шелестить?». Образне риторичне запитання переливається в ліричне звернення:

                                                        Кохана спить, кохана спить,

                                                        Піди збуди, цілуй їй очі —

і завершується тим же початковим мікрообразом запитанням, правда, тепер уже трансформованим у констата-цію-ствердження.

Інтимний мотив цієї поезії знаходить продовження в інших творах, зокрема у вірші «Коли в твої очі дивлюся». Тут образ коханої конкретизується в уяві юнака, й акцент падає на асоціативні зв'язки з явищами природи.

                                                        Коли в твої очі дивлюся — Здається мені:

                                                        Мов бачу брильянтових зір ціле море,

                                                        Що десь там горять-усміхаються,

                                                        Чудові, ясні!..

     Михайло Коцюбинський на одній з літературних молодіжних вечірок у своєму домі звернувся до присутніх: «Серед нас є справжній поет!» І прочитав вірш Тичини «Розкажи, розкажи мені, поле». Лише три п'яти-рядкові строфи, та сконденсованими образами убогої нивки, на якій «рідко ростуть колосочки», того поту, що «прилипа до брудної сорочки» плугатаря, молодий автор у дусі народницької традиції подав узагальнену картину селянської недолі.

Хоч у дослідженнях про поезію Тичини можна прочитати, що цей вірш знаменував перемогу реалізму над символізмом, але таке трактування мотиву занадто прямолінійне. І не тільки тому, що пізніші твори поета позначені символістською поетикою, а й тому, що в цьому вірші тема також реалізується в метафорично-асоціативному аспекті, що відрізняє її від творів на подібні теми Бориса Грінченка, Олександра Кониського чи Павла Гра-бовського. Тичина писав у дусі новітніх естетичних пошуків.

Одне слово, творчість 1907 — 1916 рр. підготувала появу першої поетичної книжки Тичини.

                                                      «Сонячні кларнети»

     Винесений у заголовок книжки незвичний образ-символ сонячних кларнетів якнайкраще відбиває сутність індивідуального стилю молодого Тичини. Ним поет підкреслював сонячно-музикальний характер своєї творчості, вказував на синтез у ній животворного сонячного тепла і світла з музичними ритмами всесвіту, що єднають людину з природою в найуніверсальнішому її значенні.

Була не одна спроба віднести ранні твори Тичини до певної літературної школи, проте поет не зараховував себе до якогось напряму. При цьому зазначав, що на його творах позначилися впливи поетики символізму, імпресіонізму, навіть футуризму та імажинізму. Немає потреби заглиблюватися в естетичну природу згаданих шкіл, адже усі вони характеризуються модерними пошуками в художньому моделюванні дійсності.

«Душа моя сонця намріяла»,— освідчується Тичина, і цей образ як наскрізний у поезіях збірки є ключем для розуміння самобутності його стилю.

Під впливом вірша Миколи Вороного «Блакитна панна» з'явилася поезія «Арфами, арфами...», і все ж є багато відмінного між цими творами. У Миколи Вороного наявний зовнішній опис Весни, яка «лине вся в прозорих шатах, у серпанках і блаватах»; вона нагадує «Блакитну панну». Тичина ж пройняв твір весняною, урочистою, сонячною мелодією, знайшов вишуканий ритмічний малюнок. Сучасний дослідник Григорій Клочек писав; «Арфами, арфами» — ніби рука музиканта двічі плавно торкнулась струн, і вони обізвались далеким, тремтливим, ледь чутним звучанням. А потім вже у швидкому темпі:

                                                        Золотими, голосними обізвалися гаї

                                                        Самодзвонними...»

     Усі чотири строфи цієї поетичної перлини наснажені світлим оптимістичним пафосом радості зустрічі з весною. Емоційність настрою забезпечується самобутнім ритмічним ладом, вишуканістю строфічної побудови, яскравою метафоричністю, «дзвоном» асонансів й алітерацій.

                                                        Стану я, гляну я —
                                                        Скрізь поточки,

                                                        як дзвіночки,

                                                        жайворон як золотий
                                                        З переливами:

                                                        Йде весна Запашна,

                                                        Квітами-перлами
                                                        Закосичена.

     Світла, ніжна гармонія барв і звуків, настрій трепетної мрійливості, бентежне очікування нового, невідомого характеризують й інші поезії книжки — «Закучерявилися хмари», «Гаї шумлять», «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці», «Не дивися так привітно». Вони запам'ятовуються не тільки музичністю, а и живописністю, причому мелодійність органічно єднається з колористикою. А головне: такі образи розкриваюсь порухи душі людини:

                                                        Десь надходила весна... —

                                                        Я сказав їй: ти весна! Сизокрилими голубками

                                                        У куточках на вустах їй спурхнуло щось усмішками —

                                                        Й потонуло у душі...
                                                        («Десь надходила весна...*)

У поезіях Тичини роздуми героя вкрай напружені, вони подаються в рухові, постійних змінах. Настрої, емоції ніби женуться один за одним:

                                                        Подивилась ясно — заспівали скрипки!

                                                        Обняла востаннє,— у моїй душі!—

                                                        Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.

                                                        Заспівали скрипки у моїй душі!
                                                        («Подивилась ясно...*)

Однією з перлин інтимної лірики Тичини є поезія «О панно Інно...». Це — щире освідчення ліричного героя, в якому повінь почуттів передається чарівною музичністю звучання слова, схвильованою уривчастістю сповіді, яскравою образністю:

                                                        О панно Інно, панно Інно!
                                                        Я сам. Вікно. Сніги...

                                                        Сестру я Вашу так любив —
                                                        Дитинно, злотоцінно.

У плині вияву почуттів героя природно з'являється звертання й запитання до самого себе, до дівчини, які переходять у роздуми про сутність самого почуття:

                                                        Любив? — Давно.

                                                        Цвіли луги... О панно Інно, панно Інно,

                                                        Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

                                                        Сніги, сніги, сніги...

     Дослідники відзначали, що думка в цьому вірші розгортається імпульсивно, здається, ніби між мікрообраза-ми, які передають своєрідність монологу героя, відсутній логічний взаємозв'язок. Але насправді це не так, бо така уривчастість спогаду про минуле надає йому психологічної достеменності:

                                                        Я Ваші очі пам'ятаю,

                                                        Як музику, як спів.
                                                        Зимовий вечір. Тиша. Ми.

                                                        Я вам чужий — я знаю.

Такий несподіваний поворот в освідченні юнака є цілком природним, бо справді в таких ситуаціях молодій людині складно визначитися.

А хтось кричить:

                                                        Ти рідну стрів! І раптом — небо...

                                                        Шепіт гаю... О ні, то очі Ваші.—

                                                        Я ридаю.
                                                        Сестра чи Ви? — Любив.

     Станіслав Тельнюк, аналізуючи цей твір, слушно зауважив, що в Тичини тут «кожне слово — мов клавіш», ніби інший звук, інший настрій, образність основана «на нюансах». «Вірш,— за словами дослідника,— мов кришталевий палац, де все просвічує навколо і де не треба ні барви, ні звуку — все це замінює благородство граней чистого скла».

Пейзажно-інтимна лірика книжки напрочуд національна: в ній повнокровно буяє саме українська природа — жита, луки, гаї, змальовані здебільшого у весняну квітучу пору, особливо коли йдеться про зародження чи розквіт найсвітліших людських почуттів. З небагатьох мікрооб-разів вимальовується виразна живописна картина: «Квітчастий луг і дощик, золотий, а в далині, мов акварелі,— примружились гаї, замислились оселі...» («Квітчастий луг»).

Так написати може тільки поет, обізнаний з таємницями малярства: а Тичина виявив себе і на цій ниві мистецтва. Його поетичні образи позначені метафоричністю й асоціативністю саме в дусі українського художнього мислення. У Тичини «горять світи, біжать світи музичною рікою»; «Дзвін гуде — іздалеку. Думки пряде над нивами. Над нивами-приливами, купаючи мене, мов ластівку»; «Гасне день, облітає, мов мак»; «Гей, над дорогою стоїть верба, дзвінкі дощові струни ловить»; «День біжить, дзве-нить-сміється, перегулюється».

Як митець-новатор, поет творчо використовує досвід європейської поезії, сам шукає нові виражальні й зображувальні засоби. Тоді у створенні художньої картини важливу функцію відіграє символічно-імпресіоністична образність. Так, образ дощу окреслюється такими асоціаціями, як «А на воді в чиїйсь руці гадюки пнуться»; «Війнув, дихнув, сипнув пшона, і заскакали горобці»; «Спустила хмарка на луги мережані подолки» («Дощ»).

А чарівна картина згасання дня передається образом «Коливалося флейтами там, де сонце зайшло» («Пастелі»).

Але в світлі мрії та сподівання ліричного героя вриваються трагедійні події світової війни: «О, глянь, що над нами! Розкраяно небо — мечами, мечами...»

«Світає»). У вірші «Туман» (з циклу «Енгармонійне») названий образ дещо трансформується («А від сходу мечами йде гнів!.,») і конкретизується («Чорний ворон враз кинувсь. Сизий ворон схопився. Очі виклював. Бозна-кому»), вказуючи на навалу чужинецьких орд, що кинулися душити молоду українську державність.

                                                              «Плуг»

     Образом, винесеним у заголовок цієї книжки 1920 р., Тичина виявляв свої сподівання на швидше припинення кривавої різанини, що називалася громадянською війною, на повернення людей до мирної праці.

Багато крові пролилося. Гинули в нерівній боротьбі кращі люди, що мріяли про незалежність рідної землі. Гинула молодь. Київським студентам і гімназистам, що поклали голови у нерівному бою під Крутами, захищаючи свою державу від навали чужинців, поет присвятив вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» (березень 1918 р,). Йдеться в ньому про перепоховання тридцяти забитих юнаків на Аскольдовій могилі в Києві.

азвучала тут знову болюча думка: «По кривавій по дорозі нам іти у світ!» Болюча особливо тому, що кров загиблих патріотів, які вмерли «з.славою святих», не принесла очікуваного миру.

Одночасно з книжкою «Плуг» створювалася в роки громадянської війни і збірка «Замість сонетів і октав» (1920), присвячена пам'яті Григорія Сковороди. Твори цієї збірки оформлені ритмічною прозою. Компонуючи книжку, автор застосував прийоми античної поетики: поділив твори на «строфи» й «антистрофи», які відповідно складають органічно пов'язані їхні «пари». Суть такої поєднаності полягає в тому, що кожна пара строф і антистроф трактує те саме явище під протилежними кутами зору.

Загальний пафос творів, які, за задумом поета, не нагадують сонетів і октав, тобто віршів на світлі, радісні теми, а порушують болісні соціальні проблеми,— це осуд кривавого насильства, піднесення гуманістичних мотивів. Така думка звучить у вступному вірші: «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!»

І, зрештою, відбувається сходження на ще одну, якісно вищу сходинку — створення книжки «Плуг». Об'єднала вона 22 твори (правда, декотрі з них являли собою невеликі цикли — з двох-чотирьох віршів). До збірки ввійшли поезії, написані у 1918 — 1919 рр., але далеко не всі. Автор скомпонував книжку так, щоб вона являла собою єдину художню цілісність.

На думку Володимира Гадзінського, Тичина виступив у «Плузі» сформованим поетом-філософом, котрий «протинає зором космічне буття і відгукується з надзвичайною експресією». Поет сприйняв зруйнування імперії і викликану ним енергію мас як романтик. Він повірив, що вітер, який «трощить, ламає», водночас «котить», «у землю врізає... плуг», тобто готує ґрунт для посіву, для нового врожаю («Плуг»).

Образ плуга є наскрізним у книжці, він виразно виявляє сподівання ліричного героя на світле майбутнє, хоч сьогодні можна бачити, якими вони були утопічними. Заголовний вірш продемонстрував майстерність поета у культивуванні вільного вірша, у поєднанні ораторських і розмовних інтонацій.

Поезія «Сійте...» розгортає мотив у двох площинах: сіяти добірне зерно у «рахманний чорнозем», як до цього закликав ще Іван Франко в одній з «веснянок», і творити нову культуру:

                                                 Ударте у мідь, обезхмарте!

                                                 Вірте (не вірте!), ідіть,

                                                 Фанфарами крикніть вночі:

                                                 Дієзи, дієзи в ключі!

     Так у книжці став голосно звучати, розгортатись мотив нового мистецтва. Тут показовим є триптих «Листи до поета», де образами трьох кореспонденток — інтелігентки, селянки і робітниці поет намагався показати відмінність суспільних поглядів на художню творчість, розбіжність естетичних запитів і вимог представників різних соціальних верств.

Поет не приймає такої творчості, де відсутнє реальне життя, де автори «перебивають копію з солодких руських поетес», виявляючи ілюзорність своїх ідеалів. Йому гірко, що «справжня муза неомузена... лежить запльована, за-лузана на українському шляху». Він чекає такої поезії, «яка б нас вдарила», яка б навертала до активної дії («Один  в  любов...»)

Книжка містила й низку поезій про той ентузіазм, той революційний порив, який охопив мільйони у прагненні до оновлення життя («На майдані», «Як упав же він з коня...»). Названі вірші впродовж тривалого часу характеризувалися спотворено, фальшиво. А в них — відгомони подій української національної революції: і організація повстанського загону на сільському майдані, і загибель українського воїна, до пам'яті якого докотилось: «Слава! Слава!»

                                                            «Вітер з України»

     У цю збірку ввійшли твори, написані в 1920 — 1924 рр., твори тематично строкаті, часто прямолінійні в оцінці явищ і подій дійсності, хоч серед них натрапляємо й на своєрідне художнє втілення теми.

Назвою книжки Тичина прагнув показати те нове, чого досягла Україна, здобувши свою куцу, позірну державність. Про складність такого національного самоутвердження промовисто йдеться в баладі «Три сини», сюжет якої оснований на непримиренній неприязні трьох синів одної матері. Один з них уже мертвий, а «два брати знов далі б'ються — ніяк їх не рознять». Поет цим символічним образом узагальнив гостроту і нещадність братовбивчої різанини, яка йшла впродовж тривалого часу і ніяк не могла зупинитися, яка знекровлювала рідний народ.

Однак уже в багатьох творах Тичини стало помітним надмірне засоціологізування в художньому трактуванні життєвих явищ. І тоді замість поезії стали з'являтися плакатні політичні агітки. Всі, хто не сприйняв більшовицького тоталітаризму, хто опинився в політичній еміграції, були названі «бандитами» і «злочинцями», причому прокльони адресувалися в цей час насамперед вигнанцям, які й за кордоном продовжували нести прапор української національної ідеї.

Видатний український поет діаспори Євген Маланюк, який захоплювався творчістю Тичини, все ж не міг стерпіти несправедливих образ. У вірші «Сучасники» Маланюк образно писав про неповторність голосу Тичини, який зродився «з хвиль злото-синіх космічних вібрацій, метеором огнистим ударив в дніпровські степи». Здавалося, що великий поет «над плугом (Маланюк обігрує назву книжки Тичини.— Ред.) схилився до праці». Але слабку натуру поета зігнула ворожа система, він став їй підігра-вати:

                                            Раптом... брязнуло враз!

                                            І ридально навік розірвалось...

                                            І бездонним проваллям дихнула порожня луна.

                                            ... від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась. ... в окривавлений

                                            Жовтень — ясна обернулась Весна.

Справді, краще не скажеш. Сам Тичина на схилі літ визнав, що єдиний Маланюк сказав правду про той фатальний злам, який відбувся у його творчості. Зрозуміло, що така трансформація сталася насамперед від того страху, який паралізував не тільки його волю. Одне слово, це ще один приклад трагічної долі митця.

                                                     Долаючи утиски тоталітаризму

     Звичайно, ще були окремі спалахи генія поета. Читачі впізнавали колишнього поета в таких творах 40-х років, як «Похорон друга», «Я утверждаюсь», чи в окремих поезіях, написаних на схилі літ («Іній», «В серці у моїм»).

Згадані злети свідчили, що поет може творити тільки тоді, коли він вільний. У період смертельної боротьби проти фашизму з'явилася змога виявити справжні почуття, і Тичина написав поему «Похорон друга» — монументальний твір філософського масштабу, в якому було синтезовано найсокровенніші почуття, що переповнювали кожного патріота. Багатоплановість, поліфонічність звучання оповіді про захисника Вітчизни, котрий недожив, недолюбив, філософські роздуми про смерть та безсмертя, майстерність «малярського», колористичного зображення, ритмічна розмаїтість — ці якості забезпечили невмирущість твору.

     Поема «Похорон друга» наснажена високим гуманістичним пафосом, в ній на повний голос звучить мотив унікальної цінності життя кожної людини і водночас підноситься гімн безсмертю народу. Не випадково Максим Рильський відзначав, що тема, обрана Тичиною, могла б лягти в основу великого музичного твору, зокрема симфонії. Незважаючи на трагічні колізії, які розгортаються в творі, поема пройнята оптимістичним утвердженням буття.

У філософсько-психологічному ключі виконано глибоко особистісну поезію «Іній». Сивина, яка посріблила голову героя, той «сивий, сивий іній», котрий ніби несподівано «впав» на нього, викликають роздуми про пережите, про старість. Це одна з тих вічних тем, до яких впродовж тисячоліть звертаються поети. Тичина трактує її крізь призму суперечки між почуттям і розумом. Тверезе осмислення власного життя переходить у висновок про те, що «думка ж — дії щирі любить», про наповнення кожної миті буття тим, що потрібне й іншим.

Тичина міг би створити ще багато шедеврів, якби тоталітарний режим сталінщини не скалічив його. Все свідоме життя поет працював над симфонією «Сковорода», але так і не завершив її, бо не раз підладновувався під смаки і вимоги системи, змінював свою концепцію, зрештою, псував свій твір.
Така сумна доля талановитого митця. Час відсіює кукіль, полову. Залишається тільки добірне зерно. Саме останнє й забезпечує Тичині місце в історії літератури.

                                                          Запитання і завдання

Чому дослідники зіставляють поезію Тичини з музикою і малярством? Чи є для цього підстави? Якщо так, доведіть це прикладами з творів поета.
Підготуйте і проведіть диспут на тему «Павло Тичина і музика». Свої виступи ілюструйте декламуванням творів поета. Зверніть увагу на звукопис у них, конкретно покажіть, яку функцію відіграють асонанси й алітерації у створенні художнього малюнка.
З'ясуйте, які чинники — суспільні, мистецькі — сформували неповторну індивідуальність стилю поета. Відповідаючи, використовуйте думки дослідників з рекомендованих для самостійного опрацювання літературознавчих досліджень.
Покажіть місце збірки «Сонячні кларнети» в українському поетичному контексті. Проведіть паралелі між поезіями Тичини й творами Миколи Вороного, Олександра Олеся, Грицька Чупринки. Використовуйте у відповідях твори названих поетів, продекламуйте їх.
Чи відчуваєте ви зв'язок між поезією Павла Тичини й творчістю Тараса Шевченка, Лесі Українки?
Чому Тичина давав збіркам своїх творів такі назви? Розкрийте їх символічну сутність.
Зіставте поему «Золотий гомін», цикл «Скорбна мати» з реальними історичними подіями.
Схарактеризуйте гуманістичний пафос поезії Тичини.
Чому з середини 20-х років поет почав зазнавати художніх поразок? Чим пояснити художні злети в його творчості?
Напишіть твір «Образний світ лірики Павла Тичини».

                                           Список рекомендованої літератури

1. Гончар О. Яблуневоцвітний геній України // Гончар О. Чим живемо.— К., 1991.
2. Жулинський М. Павло Тичина // Жулинський  М» Із забуття — в безсмертя.— К., 1990.
3. Загребельний  П. Кларнети ніжності // Загребельний П. Неложними устами: Статті, есе, портрети.— К., 1981.
4. Камінчук А. Труба: Непубліцистичні роздуми // Київ.— 1993.— № 7.
5. Клочек Г. «Душа моя сонця намріяла»: Поетика «Сонячних кларнетів» Павла Тичини.— К., 1986.
6. Новиченко Л. Тичина і його час //Рад. літературознавство.— 1989.— № 3, 4.
7. Салига  Т. На Аскольдовій могилі український цвіт// Салига   Т. Імператив.— Львів, 1997.
8. Смолич Ю. Тичина // Смолич Ю. Мої сучасники.— К., 1978.
9. Співець нового світу: Спогади про Павла Тичину.— К., 1971.
10. Стус В. Феномен доби: Сходження на Голгофу слави.— К., 1993.
11. Тельнюк   С. Молодий я, молодий:  Поетичний світ Павла Тичини (1906 — 1925).— К., 1990.
12.Тельнюк С. Червоних сонць протуберанці: Чотири зустрічі з Павлом Тичи

Українська література 10 клас, Петро Хропко

_{Планування уроків з української літератури 10 класу скачати, шкільна бібліотека онлайн, відео з української літератури, домашнє завдання}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.