Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 10 клас>> Всесвітня історія: Виникнення двох вогнищ війни.

Наростання загрози війни

1.Зростання агресивності Японії, загарбання нею Північно-Східного Китаю.

Японія претендувала на лідерство на Далекому Сході та й в усій Азії. Саме вона першою стала на шлях війни, вибрала об'єктом агресії Маньчжурію. Ця киайська провінція здавна приваблювала Японію, але особливо активне японське проникнення розпочалося після російсько-японської війни 1904 - 1905 рр. Маньчжурія та Монголія зображувалися японською пропагандою як території, що не мали відношення до Китаю й повинні бути самостійними державами, «першою лінією оборони» Японії проти «червоної загрози» з боку Китаю та СРСР.
  

До середини 20-х рр. Японія практично безперешкодно встановила свій фінансовий і митний контроль над Маньчжурією, але китайський уряд за підтримки США став протидіяти мирній японській експансії.
  

На початку 1928 р. японці вторглися у китайську провінцію Шаньдун, але успіху не досягли. Та вже з весни 1931 р. японська преса розпочала кампанію звинувачень китайських властей у Маньчжурії в утисках японських підданих. 18 вересня, організувавши вибух на японській ділянці Південноманьчжурської залізниці, Японія, відповідно до «меморандуму Танаки», розв'язала війну проти Китаю. Після японського вторгнення Чан Кайші записав у своєму щоденнику: «З початком японської агресії в Китаї розпочалася Друга світова війна».
  

Саме в цей час у Женеві тривала міжнародна конференція щодо роззброєння. З падінням м. Мукдена японські війська за 12 годин окупували всю територію Південної Маньчжурії й, не наражаючись на опір китайської армії, рушили в глиб країни.
  

Поставлена перед фактом війни між двома країнами - членами Ліги Націй, Рада Ліги запропонувала Японії та Китаю нормалізувати відносини, але японська Квантунська армія продовжувала бойові дії. Наприкінці жовтня Рада Ліги Націй прийняла резолюцію з вимогою до Японії у тритижневий термін вивести війська з Маньчжурії. Проте через те, що представник Японії проголосував проти резолюції, вона не мала юридичної сили.
  

СРСР, що також претендував на панування в цьому регіоні, постачав Східнокитайською залізницею озброєння та «добровольців» китайцям. Просуваючись на північ провінції, Квантунська армія дедалі ближче підходила до радянсько-китайського кордону й у листопаді 1931 р. блокувала стратегічно важливу для СРСР Східнокитайську залізницю. Радянське керівництво відхилило японську ноту протесту з приводу допомоги китайській армії зброєю та добровольцями з боку СРСР, заявивши, що Радянський Союз такої допомоги не надає, дотримуючись нейтралітету у цій війні.
  

Показово, що хитка позиція Ліги Націй зумовила розгортання в Японії та Китаї широкого руху за вихід кожної із цих країн з Ліги. Наприкінці року Рада Ліги Націй створила комісію на чолі з англійцем лордом Літтоном, яку склали представники США, Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії.
  

На початок 1932 р. Японія окупувала всю територію Маньчжурії й проголосила створення окремої держави Маньчжоу-Го на чолі з останнім представником маньчжурської династії Цін Пу І, якого невдовзі було проголошено імператором.
  

Японія та Маньчжоу-Го підписали угоду, за якою «з метою забезпечення оборони й захисту» Маньчжоу-Го Японія отримувала право мати в Маньчжурії свої війська, а також інші важливі для неї пільги.
  

Восени 1932 р. комісія лорда Літтона представила Раді Ліги Націй звіт про становище в Маньчжурії, в якому наголосила на фактичній її окупації Японією та рекомендувала не визнавати Маньчжоу-Го.
  

Разом з тим у звіті містилася пропозиція надати Маньчжурії статус автономії у складі Китайської республіки й застерегти особливі пільги на її території для Японії. Відтак у прийнятій на підставі рекомендацій комісії резолюції Ліги Націй ішлося про незаконне захоплення Маньчжурії Японією, але визнавалися за останньою «особливі інтереси» в китайській провінції. Великі держави, за винятком СРСР, не погоджувалися зі вжиттям проти Японії таких заходів, які б змусили її звільнити зайняту територію.
  

А це, як виявилося, не влаштувало Японію, і вона на знак протесту проти результатів діяльності комісії Літтона в березні 1933 р. демонстративно припинила своє членство в Лізі Націй. Цим самим керівництво Японії фактично заявляло, що воно виходить з правового поля, створеного рішеннями Паризької та Вашинґтонської мирних конференцій.
  

Наприкінці 30-х рр. Японія двічі перевірила на міцність СРСР на Далекому Сході й у союзній йому Монголії. Перший серйозний японсько-радянський збройний конфлікт стався влітку 1938 р. у районі озера Хасан, де японці силами двох піхотних дивізій, кавалерійської та піхотної бригад безуспішно атакували позиції Червоної армії. У серпні бойові дії закінчилися поразкою Японії.
  

Удруге дві країни зійшлися на полі бою в 1939 р. у районі озера Халхін-Гол на території Монголії. Після запеклих боїв, під час яких Японія втратила близько 80 тис, а монгольські й радянські війська - близько 18 тис. вояків, японці знову зазнали поразки.

2.Підготовка Німеччини до війни.

Зі встановленням у Німеччині нацистського режиму Європа також втратила спокій. Усі попередні заяви і дії А. Гітлера свідчили, що він лише вичікує на слушну нагоду, щоб розпочати глобальну війну. Його план з підготовки до війни передбачав низку заходів: пропагандистську кампанію серед співвітчизників, дипломатичну підготовку, переозброєння війська (до 1935 р. збройні сили Німеччини називалися райхсвером, а після цієї дати - вермахтом) тощо.
  

Відродження військового потенціалу Німеччини розпочалося ще до приходу А. Гітлера до влади. Німеччина з допомогою СРСР, який так само був невдоволений Версалем, розпочала переозброєння ще в 20-х рр. За Версальським договором їй заборонено було це робити, отож після укладення між СРСР та Німеччиною в 1926 р. договору про ненапад і нейтралітет (його дію було продовжено в 1931 р., а ратифіковано в травні 1933 р.) підготовка німецьких військових фахівців здійснювалася в ряді російських міст. Там було створено радянсько-німецькі бази й тренувальні табори: авіаційну базу в м. Липецьку, танкову - під м. Казанню на Камі, станцію з випробування бойових отруйних речовин у м. Саратові. Щороку в СРСР проходили підготовку близько 80 німецьких офіцерів, багато з яких потім брали участь у бойових діях проти СРСР у роки Другої світової війни. З німецького боку програмою керували визначні німецькі генерали, а з радянського - К. Ворошилов, І. Уборевич та ін. Відповідно радянські військовики й фахівці проходили навчання в Німеччині.
  

Проте вже з літа 1933 р. німецька сторона стала згортати військові програми з СРСР, пояснюючи це браком коштів, і невдовзі німецькі тренувальні табори на території СРСР були ліквідовані. Надалі А. Гітлер дедалі більше опирався на внутрішні резерви та співробітництво з потужними німецькими (Круппа, Тіссена, Феґлера та ін.) й західноєвропейськими та американськими фірмами з виробництва зброї. Об'єднана в галузеві й територіальні групи, переведена на військовий лад німецька економіка виробляла сотні, а потім і тисячі танків, літаків, підводних і надводних суден. Нові підприємства, оснащені за останнім словом інженерної думки, на 1938 р. забезпечили країні першість у західному світі з виробництва металу та інших стратегічних матеріалів.
  

Темпи переозброєння вермахту були вражаючими й не могли не свідчити про військові приготування націонал-соціалістів. Упродовж 1933 - 1939 рр. бюджетні видатки на військові потреби зросли в 10 разів.
  

Проте в 1935 р. Англія підписала з Німеччиною морський договір, за яким Німеччина отримала право мати надводний флот, тоннажність якого становила 35 % тоннажності британського флоту, й підводний - 45 %. Того ж року таємно й незаконно створені військово-повітряні сили Німеччини («люфтваффе») вже відкрито претендували на рівність із британською військовою авіацією.
  

7 березня 1936 р. Німеччина запропонувала Англії, Франції, Бельгії та Голландії укласти терміном на 25 років мирний договір і провести демілітаризацію обох сторін райнського кордону. Та вже через дві години після цього А. Гітлер оприлюднив у райхстазі свій намір повернути Райнську зону Німеччині. Поки тривала його промова, близько 40 тис. німецьких вояків на порушення Версальського й Локарнського договорів перетнули кордон Райнської зони. Населення, з одного боку, раділо їхньому приходу, а з іншого - боялося реакції на цю акцію з боку Англії й Франції. Для заспокоєння Лондона та Парижа А. Гітлер заявив, що окупація Райнської зони має символічний характер.
  

Ліга Націй розглянула порушення Німеччиною міжнародних договорів лише наприкінці місяця і застерегла А. Гітлера від збільшення чисельності німецьких військ у Райнській області, проте на той час на Б. Муссоліні вже не можна було покластися, а без Італії Локарнський договір втрачав сенс.
  

Захід знову не зважився зупинити агресію в її зародку. Оскільки авантюра на Райні зійшла нацистам з рук, вони розпочали форсовану підготовку до завоювання світового панування.

3.Діяльність Ліги Націй в умовах наростання воєнної небезпеки.

Ліга Націй мала як незаперечні успіхи, так і чимало провалів. Власне, Ліга була «дитиною» свого часу. До позитивних здобутків Ліги належать її спроби налагодити міжнародну співпрацю в соціальній та економічній сферах, створення Комісії опіуму, що стала ініціатором протидії розповсюдженню наркотиків. Уперше в історії Ліга Націй привернула увагу до проблеми надання промислово розвинутими країнами економічно слабким країнам нових технологій, опікувалася проблемами матері й дитини, освітою, культурою, фаховою підготовкою та багатьма іншими напрямами діяльності, в яких окремі держави самостійно зробити нічого не могли.
  

Договір про створення Ліги Націй був невід'ємною складовою Версальського договору, а відтак не можна було створити міцну міжнародну організацію, покликану забезпечити мир в усьому світі, тим же договором, який запалив багаття недовіри між вчорашніми ворогами. Іншою важливою причиною невдачі Ліги в цій галузі були недоліки її Статуту.
  

Невтішний загальний результат діяльності Ліги Націй щодо збереження миру був породжений низкою причин.
  

Проте не можна характеризувати діяльність Ліги Націй виключно негативно.

Згуртування сил агресії
  

1.Напад Італії на Ефіопію.

Економічні проблеми, а також мрія про лаври Наполеона спонукали Б. Муссоліні до колоніальних завоювань в Африці. З 1934 р. Італія розпочала приготування до агресії проти Абіссінії (Ефіопії) - єдиної на континенті незалежної держави. Б. Муссоліні був свідомий того, що Ліга Націй не має реальних важелів припинення агресії, а Британія та Франція надто стурбовані діями А. Гітлера в Європі, щоб втрутитися у конфлікт.
  

Публічно перелічивши «91 приклад ефіопської агресії проти Італії» й зосередивши у Східній Африці найчисленнішу в історії колоніальних воєн 500-тисячну армію, Б. Муссоліні 2 жовтня 1935 р. розпочав війну проти Ефіопії. До Ліги Націй він направив повідомлення, що Італія стала жертвою ефіопської агресії, але в це ніхто не повірив - усі 56 країн - членів Ліги проголосували за визнання агресором Італії.
  

Європейці були шоковані, а Ліга Націй наклала заборону на поставки до Італії військових матеріалів і озброєння. Щоправда, через невключення до переліку нафти, такі заходи Ліги не могли спинити війни. Крім того, для Англії та Франції дружба з Італією була важливішою і за долю Ефіопії, і за саму Лігу Націй. Поведінка під час війни міністрів закордонних справ, відповідно британського - Самуеля Ґора і французького - П'єра Лаваля, була свідченням тому.
  

Війна виявила слабкість італійської армії. Зустрівши рішучий опір місцевих племен, вона застосувала заборонений міжнародним правом отруйний газ, але ціною великих втрат спромоглася лише на початку травня наступного року здобути столицю країни Аддис-Абебу. Ефіопія капітулювала, а її імператор Гайле Селласіє подався у вигнання. При цьому більшість території Ефіопії залишалася незавойованою.

2.Вторгнення Японії до Центрального Китаю.

Під гаслом протистояння посиленню впливу Радянського Союзу в Китаї Японія у 1937 р. поширила інтервенцію на Центральний Китай. Приводом до поновлення воєнних дій Японії в Китаї став збройний інцидент біля Пекіна, що стався у липні 1937 р. Тоді японські солдати, які проводили навчання, потрапили під обстріл китайської артилерії. Чан Кайші відхилив японські вимоги визнати провину Китаю та покарати винуватців і закликав народ до боротьби. Долаючи опір китайців, японські війська до кінця 1938 р. окупували значну частину країни. Однак остаточної перемоги їм досягти не вдалося; опір партизанським діям китайців потребував збільшення чисельності японських військ. Китайська армія, попри півторамільйонні жертви Китаю, не була знищена. З-поміж великих країн лише СРСР, який наприкінці серпня 1937 р. підписав договір про ненапад з Китаєм, надав Китаю значну допомогу військовими фахівцями, насамперед льотчиками, та озброєнням. Як наслідок - у 1939 р. японці припинили наступ й висловили готовність до встановлення двосторонніх відносин шляхом переговорів.

3.«Вісь» Берлін - Рим - Токіо.

Починаючи з 1936 р. Німеччина, Італія та Японія значно активізувалися на міжнародній арені. Незважаючи на наявність певних розходжень (зокрема, Німеччина не схвалювала дії Японії в Китаї, вважаючи, що вони підштовхнуть Пекін до альянсу з СРСР), ці країни поступово ставали союзниками. Перемога на виборах у Франції Народного фронту відвернула Б. Муссоліні від Парижа й штовхнула в обійми А. Гітлера. Улітку 1936 р. А. Гітлер ще вагався між перспективою налагодження добрих відносин з Англією та союзом з Італією, але все ж таки схилився до другого варіанту. Не останню роль у цьому відіграло досьє під назвою «Німецька загроза», складене  британським дипломатом А. Іденом і передане А. Гітлеру зятем Б. Муссоліні графом Г. Чіано. 24 жовтня 1936 р. між Італією й Німеччиною було підписано таємний протокол про узгоджені дії. Так, за словами Б. Муссоліні, утворилася «вертикаль», або «вісь» Берлін - Рим.
  

У листопаді 1936 р. між Німеччиною та Японією було підписано угоду «проти Комуністичного Інтернаціоналу» та «Додаткову таємну військову угоду», що поклали початок Антикомінтернівському пакту. На початку листопада 1937 р. до нього приєдналася й Італія, завершивши формування «осі» Берлін - Рим, - Токіо. Проте хоча Антикомінтернівський пакт формально був спрямований проти підривної міжнародної діяльності Комінтерну й СРСР, але він становив загрозу і для західних держав. Недаремно Й. Сталін у 1940 р. розглядав питання про прилучення до нього, а відразу після підписання радянсько-німецького пакту про ненапад Й. фон Ріббентроп запевняв Й. Сталіна, що пакт був «загалом спрямований не проти Радянського Союзу, а проти західних демократій», і Берлін «знав і міг здогадатися з тональності російської преси, що радянський уряд це цілком усвідомлює». Й. Сталін до цього додав, що Антикомінтернівський пакт налякав головним чином «лондонське Сіті й дрібних англійських торговців».

4.Політика «умиротворення» агресорів.

Антиверсальські акції Німеччини змушували європейські демократії визначити метод взаємин з Німеччиною.
  

Оскільки США самоізолювалися від втручання в європейські справи, а Велика Британія, з одного боку, почувалася у безпеці, а з іншого - практично не мала сухопутної армії, щоб припинити агресію Німеччини, Франція ставала залежною від поведінки Лондона. Було вирішено не застосовувати стосовно А. Гітлера силових методів, а піти на поступки, тим більше, що Гітлер щоразу заявляв, ніби після задоволення чергової його вимоги він більше ні на що не претендуватиме.
  

Чимало західних політиків вважали, що якщо А. Гітлер і зважиться на війну, то це буде війна не проти Англії чи Франції, а проти СРСР. Німецька пропаганда й дипломатія підігрівали такі сподівання, так само, як вони натякали Й. Сталіну, що Німеччина неодмінно воюватиме проти західних «плутократій».
  

Політика поступок керівництва Великої Британії та Франції експансіонізму А. Гітлера отримала назву політики «умиротворення», її здійснення розпочалося з приходом нацистів до влади в Німеччині й закінчилося 15 березня 1939 р. окупацією Німеччиною Чехо-Словаччини. При цьому серед істориків є прихильники точки зору, що ініціатором політики був саме Радянський Союз, який, уклавши у 1922 р. Рапалльський договір з Німеччиною, активно сприяв переозброєнню німецької армії й вишколу її кадрів.

5.Захоплення Німеччиною Австрії.

Першою жертвою нацистської Німеччини у Європі після ремілітаризації Райнської зони стала Австрія - батьківщина А. Гітлера. За Версальським договором Австрія повинна була бути невеликою й економічно слабкою країною, яка ніколи не могла об'єднатися з Німеччиною. Більшість австрійців була німецькомовною й прагла такого об'єднання. Ці їхні настрої підігрівала місцева нацистська партія, яка значно активізувалася після перемоги А. Гітлера в Німеччині.
  

У липні 1934 р. в Австрії провалилася спланована А. Гітлером спроба нацистського заколоту. Півтори сотні вояків з окремого австрійського батальйону СС захопили центральну радіостанцію й передали в ефір повідомлення про повалення уряду канцлера Енгельберта Дольфуса. Самого канцлера було застрелено в його резиденції - палаці Меттерніха. Проте поліції вдалося роззброїти й заарештувати більшість заколотників, семеро з яких були згодом засуджені до смертної кари. Щоб створити враження своєї непричетності до заколоту, А. Гітлер видав Австрії заколотників, які втекли до Німеччини, й висловив співчуття з приводу вбивства Е. Дольфуса. З цього моменту намітився серйозний розкол між А. Гітлером і Б. Муссоліні, який для захисту, у разі необхідності, австрійської незалежності зосередив італійські війська у Бреннерському проході. Та А. Гітлер не надав допомоги австрійським заколотникам й італійські війська не знадобилися. Загрозу війни між фашистами і нацистами було усунуто.
  

Взаємини між Італією й Німеччиною змінилися на краще з утворенням «осі» Берлін - Рим і початком італійської агресії в Ефіопії. Б. Муссоліні було вже не до Австрії, й спочатку Німеччина в 1936 р. нав'язала Відню кабальний договір, а згодом упритул зайнялася «австрійським питанням». Під керівництвом Г. Герінґа в Берліні був розроблений план загарбання Австрії - «план Отто».
  

У самій Австрії нацисти розгорнули шалену агітацію за об'єднання й провели по всій країні маніфестації. Тим самим перед А. Гітлером було запалено зелене світло. У лютому 1938 р. він викликав до себе нового австрійського канцлера Курта Шушнінґа й у брутальній формі наполіг на переданні двох міністерських портфелів в австрійському уряді, зокрема й міністра громадської безпеки, нацистам. В іншому разі, погрожував А. Гітлер, Австрія негайно буде окупована німецькими військами. Під час розмови К. Шушнінґу були продемонстровані авіаційні карти з позначеними на них автрійськими містами, що мали бути знищені авіацією Г. Герінґа. К. Шушнінґ погодився.
  

Австрійський канцлер пустив у хід останній свій козир - він призначив плебісцит з питання, чи хочуть австрійці об'єднатися з Німеччиною, чи Австрія повинна бути незалежною. Та невдовзі на вимогу А. Гітлера К. Шушнінґ відмовився від проведення референдуму.
  

Уже 13 березня 1938 р. німецькі війська, знехтувавши австрійським суверенітетом, вторглись у країну й здійснили «аншлюс» (приєднання) її до райху. В умовах фактичної окупації німецьке ґестапо скалічило, кинуло до в'язниць та вбило близько 80 тис. політичних опонентів аншлюсу.
  

У такій обстановці на проведеному в квітні з метою надання окупації легітимності плебісциті на користь аншлюсу було подано 97 % голосів австрійців, які взяли участь в опитуванні.
  

Німеччина поглинула країну з 8-мільйонним населенням, а також її економічний та військовий потенціал. Геноцид нацистів проти австрійських євреїв жахав громадську думку на Заході, але жодної конкретної дії проти цього не було вжито. Велика Британія й Франція досить помірковано зреагували на ліквідацію Австрійської республіки, Лондон взагалі цього «не помітив», а Париж обмежився формальною нотою протесту. З цього А. Гітлер зробив висновок, що вмілим комбінуванням дипломатичних і військових методів він зможе досягти бажаного.

6.Мюнхенська угода й розчленування Чехо-Словаччини.

Наступною жертвою Німеччини стала Чехо-Словаччина. Використавши як привід «судетську проблему», А. Гітлер поставив перед чехословацьким президентом Е. Бенешом та державами - гарантами Чехо-Словаччини - Великою Британією й Францією категоричну вимогу передати Німеччині Судетську область. Вкотре він заявляв, що це - «остання» його територіальна претензія в Європі. Чехо-Словаччина, маючи боєздатну армію, готова була воювати, але Лондон і Париж змусили Прагу погодитися на німецькі умови, щоб «врятувати мир». 19 вересня англійський і французький посли вручили Е. Бенешу ультиматум з вимогою поступитися на користь Німеччини районами, де німці становили понад 50 % населення.
  

Не зважившися звернутися по допомогу до СРСР, президент Е. Бенеш під тиском Англії та Франції прийняв німецькі умови. У разі відмови, погрожували чехам і словакам з Лондона і Парижа, ЧСР буде ізольовано на міжнародній арені як призвідницю війни.
  

Голова уряду Мілан Ґоджа подав у відставку, передавши портфель прем'єра генералу Я. Сирови, поклавши на нього гіркий обов'язок підкоритися диктату.
  

На пропозицію Б. Муссоліні 29 вересня 1938 р. у Мюнхені відкрилася конференція за участю керівників Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії: Н. Чемберлена, Е. Даладьє, А. Гітлера і Б. Муссоліні. Наполягання Н. Чемберлена на участі в ній делегації ЧСР було проігнороване. Угоду було підписано 30 вересня в 0 год 25 хв, хоча датовано її 29 вересня. В основу Мюнхенського пакту було покладено умови, висунуті Н. Чемберлену А. Гітлером під час їхньої зустрічі 22 вересня, і які тоді Велика Британія та Франція відхилили. Як відшкодування за фактичну зраду ЧСР, Н. Чемберлен і Е. Даладьє в додатку до угоди записали, що готові гарантувати нові кордони Чехо-Словаччини. Німеччина та Італія, за умови вирішення питання про долю польської та угорської меншин у ЧСР, пообіцяли те ж саме.
  

30 вересня 1938 р. Британія та Німеччина без консультацій з Францією підписали пакт про ненапад. Франції не залишалося нічого іншого, як укласти з Німеччиною аналогічну угоду.
  

Радянський Союз не було запрошено до участі в конференції у Мюнхені, хоча він заявляв про свою готовність стати на захист Праги і навіть розпочав підготовку до збройного захисту Чехо-Словаччини. Та зробити це було складно, адже Франція Чехо-Словаччину не захистила, а чехословацький уряд до Й. Сталіна по допомогу не звертався. До того ж практично не було можливості вступу Червоної армії на територію ЧСР, оскільки Польща та Румунія категорично заперечували проти пропуску її через свою територію, а Британія й Франція не бажали вплинути на них з цього питання. Тож питання про те, чи справді Й. Сталін готовий був воювати, є дискусійним.
  

Проте, природно, найболючіше Мюнхенський пакт вразив чехословацьке суспільство. Думки серед чехів і словаків розділилися: одні вважали, що уряд правильно вчинив, підкорившись диктату і уберігши країну від німецьких бомб, інші осуджували Е. Бенеша за нерішучість.
  

Ще нещодавно потужна держава розпадалася на очах Ліги Націй і всього світу. За Мюнхенським пактом ЧСР втратила третину своєї території, 5 млн населення, до 50 % виробничих ресурсів, першокласні, що переважали знамениту «лінію Мажино», укріплення, значну частину армії. Німеччина анексувала Судети, до Польщі відійшла територія площею у 1000 кв. км з населенням 230 тис. чоловік, Угорщині було передано територію в 12 тис. кв. км з населенням близько 1 млн чоловік.
  

7 жовтня 1938 р. від Чехії фактично відокремилася Словаччина, де утворився уряд на чолі зі священиком Й. Тісо, а 11 жовтня отримала автономію Закарпатська Русь (Карпатська Україна) - держава з територією понад 11 тис. кв. км та населенням у 552 тис. чоловік.

Переддень війни
  

1.Ліквідація Чехо-Словацької держави.

США та Західна Європа після Мюнхена зітхнули з полегкістю - здавалося, що тепер, коли чергову «останню» вимогу А. Гітлера було виконано, нарешті на континенті настане мир. Але такі настрої швидко було спростовано. 15 березня 1939 р. нового Президента Чехо-Словаччини Е. Гаху було викликано до Берліна, де А. Гітлер і Й. Ріббентроп примусили його підписати «прохання» про окупацію німецькими військами Чехії та Моравії, які вже 16 березня стали «протекторатом» Німеччини, і погодитися визнати прийняте 14 березня словацьким парламентом рішення про відокремлення Словаччини від Чехії.
  

Одночасно німецькі війська вступили в Моравію та Богемію, а об 11-й годині ранку 15 березня 1939 р. вони вже були у Празі. Того ж дня проголосила свою державну незалежність Словаччина. ЧСР припинила своє існування.
  

З усвідомленням того, що А. Гітлер вкотре переграв його, Н. Чемберлен зрозумів необхідність вироблення нової політики, яка поклала б край експансії райху. До цього його спонукала й парламентська опозиція, й громадська думка в країні. Кожна нова поступка А. Гітлеру наближала крах Британії як могутньої європейської та світової держави. Окупувавши Чехо-Словаччину, зневаживши Лондоном і Парижем, А. Гітлер остаточно підтвердив, що ні про яке «загальне врегулювання» не може бути й мови.

2.Німецькі претензії до Литви і Польщі.

Після окупації Чехо-Словаччини керівництво райху переключило свою увагу на Польщу і Литву, хоча ще в лютому, здавалося, ніщо не свідчило про швидке загострення польсько-німецьких і німецько-литовських взаємин. Особливо це стосується Польщі, яка тривалий час мала нормальні відносини з Німеччиною.
  

Ситуація в Європі ще більше ускладнилася тоді, коли Гітлер пред'явив Литві ультиматум з вимогою повернути Німеччині портове місто Клайпеду (Мемель), передане їй у 1919 р. Німці наполягали на невідкладному прибутті до Берліна литовської делегації для оформлення передання Клайпеди до складу райху. Англійський уряд поспівчував литовцям, але заявив, що нічим допомогти не може.
  

Невдовзі міністра закордонних справ Литви Ю. Урбшіса було терміново викликано до Берліна, де 22 березня 1939 р. підписано «Договір між Литовською Республікою і Німецькою імперією про передачу Клайпедського краю». Англія та Франція вкотре були поставлені перед фактом німецької експансії й знову не вжили дієвих заходів, щоб перешкодити цьому.
  

«Польське питання» в останні дні березня 1939 р. посіло головне місце на європейській дипломатичній арені. А. Гітлер своїми попередніми акціями блокував Польщу з чотирьох боків. Він припинив будь-які переговори з Польщею, а 3 квітня було підписано інструкцію про підготовку до нападу на Польщу. Німецька преса нагнітала серед німців антипольські настрої, звинувачуючи Варшаву в тому, що в Польщі дискримінується німецька меншина.
  

Складовою загальної стратегії Гітлера була вимога до Польщі повернути передане їй за Версальським договором м. Ґданськ (Данциґ). Але це не було для нього самоціллю, оскільки за планом «Вайс» (план нападу на Польщу) не було потреби добиватися негайного повернення міста, адже воно, як заявляв А. Гітлер, «буде оголошене німецькою територією відразу ж після початку конфлікту».

3.Англо-франко-радянські переговори 1939 р.

Крах Чехо-Словаччини спонукав Лондон і Париж до активної протидії нацистській агресії. Учорашній «миротворець» Н. Чемберлен від імені британського уряду надав односторонні гарантії безпеки потенційним жертвам А. Гітлера: Польщі, Румунії, Греції та Туреччині. До цих гарантій приєдналася й Франція.
  

На думку військових експертів, СРСР опинився у дуже зручній ситуації - майже по всьому західному кордону він виявився захищеним від Німеччини своєрідним «санітарним кордоном» з країн, які отримали англо-французькі гарантії безпеки. Лондон і Париж, навпаки, тепер наражалися на небезпеку втягування у воєнний конфлікт у разі німецького вторгнення на територію Польщі або Румунії й їхні надії на примирення з Гітлером було поховано.
  

Для створення системи колективної безпеки в Європі залишилося лише залучити до неї Радянський Союз. Але якщо раніше Й. Сталін схиляв Захід до створення такої системи, то тепер він не квапився. На пропозицію Заходу гарантувати безпеку сусідніх країн радянське керівництво відповіло, що СРСР зробить це, але за умови, що йому буде надано право вводити на територію цих країн війська навіть у мирний час у разі виникнення загрози «непрямої агресії» для них. Захід же вважав, що це означало б приректи на радянську окупацію сусідні з СРСР Польщу, Румунію, Прибалтику, Фінляндію.
  

Так само як і західні держави, СРСР одночасно вів переговори з обома сторонами. Ймовірно, Й. Сталін уже тоді вирішив стати на сторону того, хто запропонує вигідніші умови. Як зізнавався пізніше А. Гітлер, два вчинки Й. Сталіна стали для Німеччини сигналом до того, що радянське керівництво зневірилося в можливості укладення союзу з Англією та Францією й готове до порозуміння з Німеччиною. Першим таким сигналом був виступ Й. Сталіна на XVIII з'їзді ВКП(б) у березні 1939 р., в якому він застеріг «паліїв війни» (під ними він мав на увазі західні демократії), щоб вони полишили сподівання «тягати каштани з багаття» руками СРСР, а другим - усунення у травні 1939 р. з посади наркома закордонних справ М. Литвинова, з ім'ям якого на Заході пов'язували надію на створення системи колективної безпеки, й призначення на цю посаду В. Молотова.
  

Політичні переговори між СРСР, Великою Британією та Францією тривали з 8 травня до 2 серпня 1939 р. і завершилися безрезультатно, оскільки СРСР наполегливо вимагав надати йому одностороннє право на поширення радянських «гарантій» на країни Балтії в разі «непрямої агресії» проти них. Ще до закінчення політичних переговорів розпочалася підготовка до переговорів військових делегацій трьох країн. Об'єднана англо-французька військова делегація прибула до Москви 11 серпня 1939 р. Англійську делегацію очолював головний ад'ютант короля з морських справ адмірал Р. Дракс, французьку - генерал армії Ж. Думенк, а радянську - маршал К. Ворошилов.
  

Якщо на етапі підготовки переговорів Велика Британія та Франція не квапилися з відправкою делегацій до Москви, затягуючи переговори до осені, коли за умов бездоріжжя А. Гітлер вже не розпочав би війну, то вже під час переговорів їхній хід гальмувала радянська сторона. Й. Сталін виходив з того, що Захід не погодиться на анексію Радянським Союзом сусідніх з ним країн, а от А. Гітлер готовий буде розрахуватися за радянський нейтралітет у запланованій на 26 серпня війні проти Польщі будь-якою не німецькою територією.
  

На переговорах відразу з'ясувалося, що є два головні камені спотикання: недостатній, на думку Москви, рівень представництва англо-французької делегації і відсутність у неї письмових повноважень на підписання договору, і проблема пропуску радянських військ через територію Польщі та Румунії у разі німецької агресії в Європі.
  

Питання про повноваження врешті було вирішене, але протиріччя щодо пропуску Червоної армії через територію Румунії й особливо Польщі залишалося. Польське керівництво неодноразово заявляло, що ніколи не зголоситься допустити на свою територію радянські війська. З цього приводу один польський генерал запитав французького дипломата, «чи доручили б французи німцям охороняти Ельзас-Лотарингію...» На переговорах з цього питання відбувалися запальні дискусії.
  

До Варшави було невідкладно направлено французьких представників, щоб переконати керівника Польщі полковника Ю. Бека піти на поступки наполяганням Кремля. Тоді, коли Велика Британія й Франція все ж домоглися від Польщі серйозних поступок (Польща погодилась діяти разом із СРСР у разі німецької агресії в Європі), здавалося, що тепер уже ніхто і ніщо не зашкодить підписати тристоронній договір. Але без будь-яких на те видимих причин і без будь-яких пояснень Кремль перервав переговори на стадії, коли умови військової конвенції майже на 99 % було узгоджено. Під час переговорів ад'ютант Й. Сталіна поклав на стіл К. Ворошилова записку такого змісту: «Климе! Коба наказав згортати шарманку». И. Сталін зробив вибір на користь А. Гітлера, й ні відповідь з Варшави, ні сама присутність британських і французьких представників його вже не цікавили. Сталося це 23 серпня, коли у Москві вже велися переговори з міністром закордонних справ Німеччини Й. Ріббентропом і готувалися до церемонії підписання радянсько-німецького пакту. Спроби британських і французьких дипломатів зустрітися з К. Ворошиловим успіху не мали - їм було заявлено, що маршал заклопотаний важливішими справами.

4.Радянсько-німецький пакт від 23 серпня 1939 р. та таємний додатковий протокол до нього. Вплив угоди на подальший розвиток подій у світі.

Цим подіям передувала складна гра між Й. Сталіним і А. Гітлером за дипломатичною шахівницею. Після тимчасового похолодання радянсько-німецьких відносин, пов'язаного з приходом до влади А. Гітлера, співробітництво між двома країнами продовжувало розвиватися. Своєрідним детонатором зближення режимів стала зустріч В. Молотова з німецьким послом у Москві Ф. Шуленбургом наприкінці травня 1939 р. Тоді В. Молотов неодноразово порушував питання про підведення «політичної бази» під двосторонні відносини.
  

Наступним кроком стало відновлення у липні в Берліні економічних переговорів. Берлін виявив готовність врегулювати будь-які проблеми двосторонніх відносин на просторі від Балтійського до Чорного морів. 15 серпня В. Молотов запропонував Ф. Шуленбургу укласти пакт про ненапад між двома країнами. Від Лондона і Парижа ці контакти було приховано, так само, як і Лондон і Париж не афішували свої контакти з Німеччиною.
  

Погодження Гітлера з радянськими пропозиціями щодо укладення не лише пакту, а й спеціального таємного протоколу про розмежування сфер впливу в Європі означало, що «політичну базу» було підведено. Це засвідчила і торговельна угода від 19 серпня. Після обміну телеграмами між А. Гітлером і II. Сталіним 23 серпня до Москви прибула німецька делегація на чолі з И. Ріббентропом.
  

Безпосередньо відльоту Й. Ріббентропа до Москви передувала важлива нарада у Гітлера. На ній було остаточно узгоджено всі деталі майбутніх переговорів з Й. Сталіним і саме тоді А. Гітлер уперше вжив термін «додатковий протокол» і повів мову про «розмежування сфер впливу». Було вирішено, що додатковий протокол має бути таємним (за приклад було взято німецько-японську угоду 1936 р.).
  

Й. Ріббентроп на чолі делегації з 37 чоловік вранці 23 серпня приземлився на Центральному аеродромі Москви. Прийом був достатньо прохолодним, що спочатку не додало німцям оптимізму щодо перспектив підписання договору. Тим більше, що вже над територією СРСР німецькі літаки з делегацією були випадково обстріляні радянськими зенітниками. Прибуття делегації автоматично поставило питання про доцільність подальшого перебування в радянській столиці франко-британської військової місії. Проте радянські представники заявили, що приїзд Й. Ріббентропа не означає розриву переговорів, але «все залежатиме від переговорів з німцями».
  

А. Гітлер поспішав, адже 26 серпня мав вступити у дію план «Вайс» - наступу на Польщу. Єдиною проблемою, що виникла під час переговорів, була вимога Й. Сталіна визнати за СРСР право на балтійські порти Лібава (Лієпая) та Віндава (Вентспілс), про які на попередньому етапі переговорів не йшлося. А. Гітлер телеграмою повідомив про свою згоду на це.
  

Близько 2-ї години ночі 24 серпня В. Молотов і И. Ріббентроп поставили підписи під текстом пакту та таємним протоколом до нього. За іменами осіб, що його підписали, цей договір зазвичай називають «пактом Молотова-Ріббентропа». Потім Й. Сталін запропонував тост за А. Гітлера: «Я знаю, як сильно німецький народ любить свого вождя, і тому мені хочеться випити за його здоров'я». Після ряду інших тостів, уже прощаючись з Й. Ріббентропом, А. Сталін дав йому «своє чесне слово, що Радянський Союз ніколи не зрадить свого партнера...»
  

Підписання пакту між Й. Сталіним і А. Гітлером справило ефект бомби, що розірвалася. Радянські люди, яким ще вчора казали, що нацизм і А. Гітлер - головні вороги СРСР, були спантеличені новими «друзями». Пакт приспав пильність радянських людей, зокрема й командування Червоної армії та керівництва країни, підірвав авторитет Радянського Союзу, ВКП(б) і Комінтерну як послідовних борців проти фашизму.
  

Подібна реакція була й з боку зарубіжних комуністичних партій, які змушені були вихваляти договір.
  

Навіть союзна Німеччині Японія, не кажучи вже про Англію і Францію, була вражена цим союзом.
  

До кінця 80-х рр. радянські історики переконували, що цей пакт дав змогу СРСР відтягти війну з Німеччиною і краще підготуватися до неї. Стосовно таємного протоколу до пакту, то його існування категорично заперечувалося аж до початку 90-х рр.
  

Їхні опоненти доводять протилежне - без пакту із Й. Сталіним А. Гітлер не наважився б напасти на Польщу, а отже, війни вдалося б уникнути.
  

28 вересня 1939 р., коли вже тривала Друга світова війна, СРСР та Німеччина доповнили пакт про ненапад новою угодою - Договором про дружбу і кордони.

Всесвітня історія 10 клас. Полянський П. Б.

_{Планування з всесвітньої історії, підручники та книги онлайн, курси та завдання з всесвітньої історії для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.