Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 11 клас>>Зарубіжна література: ҐІЙÓМ АПОЛЛІНÉР (1880–1918). Життєвий і творчий шлях письменника. Шлях французького поета Ґійóма Аполлінéра від неоромантизму до кубофутуризму. Реакція на символізм, звернення до реального, предметно-чуттєвого і його вираження “прямим словом”. Зміна позиції щодо життя, ствердження активно-творчого ставлення до нього. “Лорелея”, “Міст Мірабо”. Змалювання почуттів особистості в урбанізованому динамічному світі

Я всесвітом упився

Із надбережжя дивлячись на гін ріки і сон шаланд

Тож слухайте мене бо я гортань Парижа

Захочу знову вип'ю цілий світ..
                            Ґійом Аполлінер

ҐІЙОМ АПОЛЛІНЕР
(1880-1918)
- французький поет, прозаїк, драматург, автор статей про літературу та мистецтво. Естетичні шукання Аполлінера увиразнювали притаманний авангардизму пафос докорінного оновлення світу та мистецтва.

Сучасники, що близько знали Ґійома Аполлінера, залишили досить суперечливі спогади про нього. Із сукупності їхніх вражень постає неординарна особистість, у якій сполучалися розмах почуттів і вразливість, дотепний розум і меланхолійність, товариськість і глибока самотність, щиросердність, навіть деяка наївність у спілкуванні та схильність до витівок і розіграшів. Польська письменниця Ю. Хартвіг у своїй книжці про Аполлінера відзначала, що він нагадував поетичного Ґарґантюа, який важко пристосовується до людських критеріїв». Однак крізь розмаїття внутрішнього світу поета просвічувала дивовижна, майже дитяча «сонячність» його вдачі. Незадовго до смерті Аполлінер писав: «Звісно, життя поета - непересічне, але доля мене втягувала у такі пригоди, які, попри все, мені до душі, - я вмію радувати людей і добре це усвідомлюю».

Мистецька вдача Аполлінера давалася взнаки і в його житті, яке раз у раз виблискувало містифікаціями - настільки живучими, що згодом навіть у солідних наукових словниках поет презентувався як містифікатор.

СТОРІНКАМИ ЖИТТЯ МИТЦЯ

«...я вмію радувати людей»

Власне, містифікації супроводжували його від народження. Майбутній поет народився 26 серпня 1880 р. у Римі й за кілька днів потому був зареєстрований у мерії під умовним прізвищем Дульчині, як дитина невідомих батьків. Пізніше хлопчика визнала матір - Анжеліка Костровицька, російська піддана і полька за походженням, яка за кілька років до його народження втекла з дому з італійським офіцером Франческо д'Ес-пермоном. Як позашлюбна дитина, хлопчик успадкував прізвище матері. Отже, повне ім'я та прізвище поета звучало так: Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький.

До сьогодні не вдалося точно встановити, хто був батьком Аполлінера. Загадкові обставини народження надихнули поета на створення легенд про те, що його предком був чи то Наполеон, чи то папа римський. Через своє «сумнівне» походження він не мав офіційних підстав для отримання статусу підданого Італії, тому від самого народження до останніх років життя був змушений розв'язувати проблему свого громадянства. Країною, підданим якої він хотів стати, була Франція.

Походження поета відбилося на його національній та культурній самоідентичності. Слід зазначити, що в офіційній картці реєстрації для іноземців, виданій Аполлінеру 1899 p., у відповідній графі було вказано відразу дві національності: «Італієць. Росіянин». Справді, поет відчував себе духовно закоріненим водночас у двох традиціях -європейській та слов'янській. На перехресті цих двох культур знаходиться і його художня творчість. Безперечно, вона виростає на ґрунті західноєвропейської літератури і передусім - французької лірики. Однак і слов'янські країни - Чехія, Польща, Україна, Росія, Сербія -входять до неї своїми краєвидами, історичними сюжетами та народними звичаями.

Дитячі та юнацькі роки поета минули на європейському півдні. Він відвідував колежі у Монако й Каннах, пізніше -ліцей у Ніцці. Вже сімнадцятирічним юнаком Аполлінер разом із товаришем по ліцею готував рукописний часопис, до якого увійшли вірші, статті на політичні теми, міркування щодо театрального життя тощо. І вже тоді він вдався до літературної містифікації, вигадавши свій перший псевдонім - «Ґійом Макабр». Потім з'явилися й інші його літературні маски. Наприклад, 1909 р. поет надрукував деякі свої твори, підписавшись Луїзою Лаланн. Уславлене у світі літературне ім'я «Ґійом Аполлінер» народилося 1902 р. Воно було утворене із французької форми першого (Вільгельм) та останнього (Аполлінарій) імен поета.

1899 р. родина Костровицьких оселилася у Парижі. Перші роки життя у столиці Франції були для Аполлінера досить важкими. Іноземець без громадянства, він почував себе тут безправним чужинцем. Бідність змушувала його братися до будь-якої роботи. Довелося бути навіть «літературним негром», тобто писати твори, які видавалися під прізвищем їх замовників. Утім, випадкові заробітки не рятували від злиднів. Відтак запропоноване 1901 р. місце вчителя французької мови у заможній родині Міло поет сприйняв як подарунок долі.

Спочатку все й справді складалося на краще. Разом з родиною Міло Аполлінер подорожував Німеччиною, Австрією, відвідав Прагу. Враженнями від цих подорожей не один рік живилася його художня творчість. Однак головною подією тих років стало любовне потрясіння: закохавшись в Анні Плейден, яка разом з ним служила гувернанткою, поет зазнав і радості сильного почуття, і болю від усвідомлення того, що це почуття є для коханої зайвим, непотрібним. Нерозділена любов до Анні, як зазначають критики, зробила з поета-початківця видатного лірика (що й засвідчує один з перших зрілих поетичних циклів Аполлінера «Рейнські вірші»). А водночас - поглибила розрив між поетом і байдужим до нього світом.

Невдовзі Аполлінер повернувся до Парижа. Тут він опинився у вирі бурхливого культурного життя. У театрі, живописі, літературі, музиці, балеті Франції панував дух оновлення. Аристократичні салони, що були центрами художнього та артистичного життя, поступилися місцем літературним редакціям з притаманними їм духом вільнодумства та чутливістю до найновітніших віянь. У паризьких кав'ярнях обговорювалися свіжі новини мистецького життя. В одній з таких кав'ярень із поетичною назвою «Під золотим сонцем» Аполлінер познайомив-  ся із талановитим письменником і відомим скандалістом Альфредом Жаррі. Сатирично-гротескні твори цього митця, що вирізнялися антибуржуазною спрямованістю і зламом естетичних традицій, вплинули на творчий пошук Аполлінера. Проте, мабуть, ще більший вплив справило на поета постійне спілкування з художником-кубістом Пабло Пікассо.

Кубізм (франц. cubisme, від cube - куб) - авангардистська течія в образотворчому мистецтві першої чверті XX ст. її представники прагнули виявити геометричну структуру об'єму, розкладаючи предмет на плоскі грані або уподібнюючи його до простих тіл - кулі, конуса, куба.

Все це притаманне і роботам П. Пікассо. Цікаво, що, крім картин, скульптур та графічних робіт, він створив серію колажів, продемонструвавши, що шматки газет, візитні картки, тютюнові обгортки, «вмонтовані» в картини, можуть бути повноцінними елементами сучасного художнього твору.

Деякі елементи кубістської естетики простежуються також в поезіях Аполлінера. Проте не варто в них шукати виявів безпосереднього впливу Пікассо. Творча взаємодія двох митців була складнішою. Вона виявлялася насамперед у властивому обом прагненні до радикального оновлення мистецтва. Можна сказати, що у своїй творчості вони рухалися назустріч один одному: Пікассо збагачував живопис ліричною стихією, підкоряючи мову образотворчого мистецтва завданню самовираження ліричного «я»; а Аполлінер наближав поезію до авангардного образотворчого мистецтва з його колажністю, технікою зображення одного предмета «крізь» інший тощо. Одним із найпоказовіших аполлінерівських експериментів цього плану були вірші, написані у вигляді малюнків. Поет навіть збирався видати їх окремою збіркою із красномовною назвою: «І я теж живописець».

1911 р. разом з Пікассо Аполлінер пережив сутичку з французьким законом. Внаслідок збігу обставин їх запідозрили у причетності до викрадення з Лувру картини Леонардо да Вінчі «Джоконда». Безпідставність звинувачення та протести громадськості змусили владу звільнити Аполлінера після тижневого ув'язнення, але він перебував під слідством ще понад чотири місяці. Ця неприємна історія, що згодом відбилася у циклі віршів «У в'язниці Санте», посилила притаманне поетові почуття беззахисності та безпритульності (у нападках деяких журналістів відверто висловлювалася думка про те, що оскільки «підозрювані» Аполлінер і Пікассо є іноземцями, вони «цілком природно» ставляться до скарбів французької культури не так шанобливо, як корінні французи). За таких обставин з новою гостротою поставало старе питання громадянства. 1911 р. Аполлінер звернувся до відповідних інстанцій із проханням про отримання французького громадянства, але дістав відмову. Драматизм його тодішнього становища поглиблювався розривом любовних взаємин з Марі Лорансен — давно назрілим, але все одно болісним. Все це сприймалося поетом як численні знаки його невизнаності світом.

Цей період, затьмарений неприємними життєвими обставинами, був, однак, надзвичайно плідним для Аполлінера у плані творчої самореалізації. Від 1910 р. одна за одною виходять збірки його прозових («Єресіарх і К°») і поетичних творів: «Звірослов, або Почет Орфея» (1911) та «Алкоголі» (1913).

Перша світова війна внесла у життя поета істотні корективи. Він вирушив добровольцем на фронт. До такого рішення його підштовхнули надія зі зброєю в руках заслужити французьке громадянство та невдала спроба знайти щастя у коханні.
Цього разу сплеск любовних почуттів був викликаний Луїзою де Коліньї-Шатійон. У світських колах, до яких належала Лу, не читали видань, у котрих друкувався Аполлінер, тож не дивно, що його літературна творчість видавалася їй дивацтвом. Та й взагалі вона зверхньо ставилася до закоханого поета. Рішення Аполлінера взяти участь у Першій світовій війні розтопило лід у серці вередливої аристократки. Втім, любовна ідилія тривала недовго. Останнє побачення з Лу, яке відбулося у Марселі 29 березня 1915 p., розвіяло останні ілюзії поета. Через кілька днів потому він прибув на фронт рядовим артилеристом. Проте слід зазначити, що і ця історія нещасливого кохання надала поетові потужного творчого імпульсу, на хвилі якого виникли 76 поетичних «Послань до Лу» (збірка «Тінь мого кохання», 1947).

Фронтове життя не припинило творчої активності Аполлінера. Він продовжував багато писати. Звісно, війна була тією віссю, навколо якої оберталися поезії цього періоду. Вони утворили основний зміст поетичної збірки «Кал іграми. Вірші Миру та Війни» (1918).

В останні два роки життя, здавалося, почали збуватися заповітні мрії поета. 9 березня 1916 р. він нарешті отримав громадянство Франції. Пощастило йому пізнати і взаємне кохання. Прийшло до Аполлінера і визнання: молоде покоління поетів сприйняло його як метра французької лірики. На жаль, за іронією долі Аполлінерові не судилося насолодитися цими дарунками долі. Через тиждень після отримання французького громадянства поет був важко поранений у голову осколком снаряду. Він вижив, але поранення підірвало його фізичні сили.

Залишившись у Парижі, Аполлінер брав участь у літературному житті, однак йому, виснаженому повільним одужанням, це давалося нелегко. Недовго тривало й щасливе подружнє життя: за півроку після одруження 38-річний поет раптово помер від грипу. Це сталося 9 листопада 1918 р.

ПОМІРКУЙМО НАД ЖИТТЄВИМ ШЛЯХОМ МИТЦЯ
1. Як походження Аполлінера вплинуло на його життєвий шлях і світобачення?
2. Які  обставини  особистого життя   поета  зумовили розвиток у його ліриці теми «нелюбого»?
3. Як у житті Аполлінера відбилася його епоха?
4. Складіть психологічний портрет митця.

«Чарівна флейта» авангарду
В історію літератури Ґійом Аполлінер увійшов як знакова постать світового авангарду. З перших кроків у поезії (цикл «Ставло») він виявив себе проникливим ліриком. Подальшому розвитку ліричного начала у його творчості сприяв бурхливий роман, пережитий під час гувернерської служби. Переливаючись у вишукані вірші, цей роман визначив естетичні засади любовної лірики Аполлінера, а також провідну роль у ній теми «нелюбого». Це продемонстрували цикли «Райнські вірші» та «Пісня нелюбого»: ситуація нещасливого кохання в них, за висловом російського перекладача аполлінерівських творів М. Яснова, «виростає... із події особистого життя в явище поетичної культури. Широке коло історичних, фольклорних, літературних, образотворчих і просто побутових асоціацій розчиняє любов у житті, надаючи йому неповторного колориту, глибини та напруженості». У віршах цих циклів відроджувався відкинутий символістами конкретний, предметно-чуттєвий зміст ліричних образів. Відтак у поезію поверталася стихія живого життя.

Наводячи містки між поезією та життєвою «прозою», Аполлінер звертався до народнопоетичної творчості. У цьому річищі, зокрема, була створена його перша поетична збірка «Звірослов, або Почет Орфея».

Nota bene
Ідея її написання виникла у майстерні Пікассо. Спостерігаючи за роботою художника над гравіруванням зображень тварин, Аполлінер задумав створити щось подібне у поезії.

До книжки увійшло 30 текстів, які, власне, були віршованими «підписами» до малюнків - гравюр Рауля Дюфі (1877-1953). Назва збірки відсилала до двох традицій - поширених у середньовічній Європі збірників напівфантастичних розповідей про тварин та до античних міфів, що переповідали про те, як співець Орфей своїм мистецтвом приборкував диких звірів.

«Звірослов» вийшов 1911 р. мізерним накладом (лише 120 примірників). Про зростання популярності цієї книжки свідчить те, що вже 1919 р. французький композитор Ф. Пуленк поклав частину її віршів на музику.

Кожний з віршів «Звірослова» є дотепною мініатюрою на кшталт прислів'я чи частівки, що описує якусь тварину. Цей опис, виконаний у стилізованій лубочній манері, є своєрідним літературним розіграшем: відштовхуючись від характерної риси звіра або комахи, Аполлінер робить жартівливе узагальнення щодо явищ людського життя. Наприклад, змальовуючи гусінь, яка має добре «попрацювати», аби стати метеликом, він проводить паралель із поетом, котрий також повинен мати «хіть до праці», щоб згодом злетіти на крилах натхнення.

«Звірослов» став важливою віхою на творчому шляху поета. Ця весела «міні-енциклопедія» стала своєрідною спробою «каталогізованого» охоплення різноманітних виявів життя та модерного використання народнопоетичних джерел. Книжка містить численні приклади вільних, грайливих асоціацій, які забезпечують єдність картини світу, а також зародок ідеї поєднання поезії з образотворчим мистецтвом, котра згодом втілилася у написанні віршів-малюнків.

Втім, «Звірослов» був лише прелюдією авангардистського перевороту, що його здійснив Аполлінер у своїй поезії. У повній мірі Аполлінер-авангардист розкрився у двох оприлюднених за його життя збірках поезій - «Алкоголі. Вірші 1898-1913 років» (1913) та «Каліграми. Вірші Миру та Війни» (1918).

У книжці «Алкоголі. Вірші 1898-1913 років» поет, використовуючи новаторські художні прийоми, відтворює світосприйняття людини початку XX ст. - дитини урбаністичної цивілізації, яка насолоджується модерною красою індустріального міста, захоплено спостерігає шалену динаміку життєвого плину, і з великими сподіваннями на оновлення світу вітає історичні зрушення, що відбуваються у неї на очах. Ця людина навіть одвічні релігійні постулати перекладає мовою науково-технічного прогресу:
То Христос возноситься в небо чим не авіаспорт По висоті безперечно він побив світовий рекорд Христос зіниця ока
Двадцята зіниця віків двадцяте століття Подібно Христу птахом злітає в повітря.

Епічні картини життя великого міста, Європи, людської історії, Всесвіту поєднувалися в «Алкоголях» з ліричними одкровеннями поетичного «я» - самотнього, зануреного у переживання нерозділеного кохання і разом з тим охопленого величезною життєвою спрагою («Вандем'єр»). П'янкий і палючий сонячний напій життя, що дарує насолоду й муку, приголомшує свідомість і загострює почуття, - ось яке смислове поле виникає навколо слова «алкоголі», винесеного у назву збірки.

СТОРІНКАМИ ТВОРІВ МИТЦЯ
«...палюча ліра болючі пальці обпіка...»

Вірш «Міст Мірабо» (збірка «Алкоголі») став своєрідною візитною карткою любовної лірики XX ст. Це - щемливий твір про кохання, що без вороття спливає, немов води річки Сени, і про надію, яка, попри сум і розчарування, залишається «невгамовно жагучою». Доповнюючи одна одну, ці теми розкривають суперечливу стихію життя, просякнутого «журбою і втіхою», життя, що, як зазначав Аполлінер в іншій поезії, обпалює, наче спирт. У цю картину органічно вплітається мотив часу, що звучить у рефрені:
Хай б'є годинник ніч настає Минають дні а я ще є.

Усі потоки - міської річки, любові, життя, часу - струмують крізь серце ліричного героя. Воно тремтить під останніми променями кохання, намагаючись продовжити мить насолоди любовним почуттям.

Емоційний вплив «Мосту Мірабо» на свідомість читача значною мірою зумовлюється поетичним ритмом. Поєднавши у вірші ритм ткацької пісні XIII ст. з духом народних пісень про кохання, Аполлінер досягнув надзвичайної мелодійності. А внаслідок накладення на фольклорну традицію світовідчуття людини доби перших аеропланів народилася геніальна бардівська пісня початку XX ст.

Музою, яка надихнула Аполлінера на написання «Мосту Мірабо», була вже згадувана Марі Лорансен.

Кризою взаємин з нею були навіяні настрої прощання з любов'ю. Можливо, що й ідея сполучення любовної тематики зі стародавньою ткацькою піснею також живилася обставинами життя Марі. її мати, пояснює М. Яснов, «годинами наспівувала, займаючись шитвом, та й сама Марі постає у спогадах сучасників жінкою, яка співала гарним високим голосом давні нормандські пісні. Напевне, це поєднання шитва і народного співу викликало у пам'яті поета асоціацію з ритмікою давньої ткацької пісні XIII століття».

Слід зазначити, що і в цьому шедеврі світової інтимної лірики Ґійом Аполлінер залишився поетом великого міста -улюбленого Парижа. Лірична сповідь героя розгортається на тлі урбаністичного пейзажу й обертається навколо своєрідних емблем столиці Франції - річки Сени та мосту Мірабо. Ці образи, зберігаючи свою конкретність, увиразнюють ідею єдності плинності буття (річка) й непорушності його духовних опор (міст).

Тема «нещасливого у коханні» є стрижнем поетичного циклу «Пісня нелюбого» (збірка «Алкоголі»). У центрі цього циклу - образ серця, розбитого оманливим коханням, охопленого спрагою невичерпної любові. Гіркота розчарування, породженого крахом надій, втілюється в образах пройдисвіта та повії, що співвідносяться ліричним героєм з власним знівеченим любовним почуттям. Смерть кохання вписується тут в один ряд із загибеллю» богів (що по суті є відлунням деяких ніц-шеанських ідей). А поруч із сумними настроями лунає відчайдушна мрія про вірність у коханні, про оспівану з часів сивої давнини здатність любовного почуття витримати будь-які випробування долі й протистояти руйнівній силі часу. Біль ліричного героя підсилюється тим, що сам він не може звільнитися від любовних чар. Навіть усвідомлюючи, що його почуття «непотрібні» коханій, він не може відірватися від пекучого напою любові.

Зворушливу вірність ліричного героя своєму коханню в «Пісні нелюбого» ілюструє поетично оброблена відповідь запорозьких козаків турецькому султанові. Відтворюючи в'їдливий сатиричний пафос оригіналу, народний гумор та дух українського козацтва, автор, проте, використовує цей історичний епізод як колоритну паралель до внутрішнього світу ліричного героя. Через беззастережну відданість запорозьких козаків своїй вірі розкривається болісна вірність ліричного героя його «релігії» - коханню.

Ця тема набуває найвищого драматичного напруження у вірші «Молочна Путь сяйлива сестро...». Поет зображає у ньому всю історію людського роду як ланцюг скалічених, зруйнованих любовних почуттів. Цієї долі не уникли навіть земні царі:
О долі долі незглибимі Царі скажені як ножі Жінки-зірки що не любили Не вгріють вас на ложі лжі В пустелі світу нелюдимій.

Аполлінер, зокрема, згадує божевільного баварського короля Людовіка II, який загинув за загадкових обставин, пов'язаних з любовною драмою. Картина його смерті стає у твор асоціативним містком до внутрішнього світу ліричного героя, котрого любовні муки теж наводять на думку про смерть: « Ірад би вмерти і несила».

А разом з ліричним «я» у вірш приходить сучасність - Париж з його електричним мерехтінням, трамвайною метушнею та гомінливими кав'ярнями. Низка строкатих паризьких пейзажів та інтер'єрів, що зі швидкістю кадрів кінострічки змінюють один одного, забарвлюється, як і попередній поетичний екскурс в історію, темою нещасливого кохання. Різноголосі мелодії великого міста струмочками вливаються у проникливу пісню ліричного героя про себе - «нелюбого»:
Я я що знаю всі рефрени

Жалі-плачі моїх років

Рабів моління до мурени

Нелюбого похмурий спів

Орфея клич і зов сирени.

В цілому ж сюжет твору відбиває рух від теми романтичного плавання за щастям у коханні (яке завдяки подвійній асоціації з Чумацьким Шляхом та біблійним Ханааном вводиться у контекст вічності) до розвінчання останніх ілюзій, втіленого у метафорі співу сирени - звабного і вбивчого.


Є.Волощук "Зарубіжна література 11 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

_{Планування зарубіжної літератури, підручники та книги з зарубіжної літератури 11 класу, курси та завдання з зарубіжної літератури}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.