Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас>> Зарубіжна література: Художні особливості оповідань Чехова:роль символічної деталі, психологічного підтексту,відкритого фіналу

«ПРАВДА БЕЗУМОВНА І ЧЕСНА»
Дослідники виділяють три основні етапи у творчості Чехова: перший — приблизно до середини 80-х років; другий — з середини 80-х до початку 90-х; третій — з 90-х років до кінця життя. Звичайно, такий розподіл досить умовний, бо творчий розвиток письменника був не однолінійним і безконфліктним, а внутрішньо драматичним і різнобічним. Його гуморески не вичерпуються чистим гумором, в темному мороці повсякденності раптом спалахують мотиви краси, поезії, чистого кохання, зображення жорстокого, гнітючого життя змінюється утвердженням віри в людину, в її здатність прокинутися від духовної сплячки. Та й провести чітку межу між періодами «початківства», «зрілості» та «розквіту» не зовсім просто, бо у Чехова є «наскрізні» теми та мотиви: доля «маленької» людини, безплідні шукання інтелігенції, духовне зубожіння її представників, трагізм повсякденності, в дрібницях якої задихаються герої, злиденне і жорстоке життя простого народу.
Однак загальноприйнята періодизація чеховської прози допомагає окреслити творчу еволюцію письменника, показати шлях від сміху над кумедними ситуаціями і людськими вадами до усвідомлення закономірності трагічних обставин людського існування, до розкриття глибокої драми особистості, що страждає від безвиході, безглуздості, дисгармонійності буття.

Перший період іноді називають «осколочним» — з 1883 року Чехов почав працювати для петербурзького журналу «Осколки», писав для нього регулярний огляд «Осколки мос-ковской жизни». В цей період він виступає переважно в гумористичних виданнях, редактори і критики вимагають від молодого автора стислості, гумору, розважальності. Зовні «Антоша Чехонте» дотримується цієї форми, але більшість його гумористичних оповідань не були просто «смішними». Викриваючи ницість, крутійство, дурість, жадібність, бездуховність, малюючи «дрібні драми дрібних обивателів», письменник помічає і «трагізм дрібниць життя», від якого страждають люди, які часто навіть не усвідомлюють цього трагізму. Парадоксально, що найбільш «веселий» етап чеховської творчості припадає на один з найтяжчих періодів російської історії: після вбивства народовольцями Олександра II розпочалися арешти, заслання, цензурні переслідування і погроми. Настрої непевності, безвиході, незадоволення, страх і розгубленість перед життям, що оселилися в суспільній свідомості, відбилися і на характерах та поведінці персонажів чеховських «смішних» оповідань.
Ідеалом Чехова, як ми вже говорили, завжди була людина внутрішньо благородна, цілеспрямована, але в повсякденному житті він найчастіше зустрічає таких людей, що живуть дрібними і банальними інтересами, — та навіть життям жалюгідне обивательське існування назвати не можна.


Серед персонажів ранніх оповідань Чехова зустрічаємо представників різного віку, різних професій і суспільних станів: фабрикантів, купців, домовласників, ремісників, прикажчиків, службовців — секретарів, кондукторів, телефоністів, касирів; поліцейських, чиновників різного рангу, духовних осіб, студентів, гімназистів, провінційних акторів, письменників, журналістів, учителів, дворян-поміщиків, навіть баронів та графів, а також їхніх дружин, дітей, коханок, родичів. Всі вони, за словами автора, «живуть в чаду нудьги і банальності». їм не властиві чисті, високі, благородні почуття, навіть кохання у них буденне, позбавлене романтики — висловлюють свої емоції, освідчуються вони у знижено-побутово-му плані: «Адже я, якщо лізу до вас, то від кохання» («Який з трьох»); «Природа постановила, щоб людина у певний період свого життя кохала. Настав цей період, то й кохай на всі заставки» («Щасливчик»). Смішно читати про цих дрібних людців — й водночас прикро за їхні порожні душі, вульгарність, тупість, примітивність, безкрилість. Наприклад, в оповіданні «У лазні» лісничий Аляляєв відмовився від одруження тому, що батько нареченої дав посагу не 8500, а 8200 карбованців. Татусь і не осуджує жениха, а скоріше співчуває йому: «Торгувався він зі мною два місяці. Я йому вісім тисяч даю, а він править вісім з половиною. Торгувались-торгувались; сядемо, бувало, чай пити, вип'ємо по п'ятнадцять шклянок, і все торгуємося. Я йому двісті накинув — не хоче. Так і розійшлися за триста карбованців. Одходив бідний і плакав... Дуже вже любив Дашу...»
В гумористичних оповіданнях Чехова торжествує дух меркантилізму, грубого практицизму, житейської прози, високі почуття обертаються брудним сподом, головним виявляється в людині не її честь, достойність, розум, а ранг, чин, суспільне становище, вміст гаманця.
Характерне в цьому плані оповідання «Товстий і тонкий» (1883). На вокзалі випадково зустрілися двоє колишніх приятелів, що багато років тому вчилися разом у гімназії. Після теплих привітань і обіймів з'ясувалося, що один з них — «товстий» — досяг найвищого чину таємного радника, а «тонкому» не пощастило, він мав невеликий чин колезького реєстратора.

 
І двох людей немовби розділила незрима безодня... «Тонкий раптом зблід, скам'янів, але швидко лице його викривилося на всі боки широкою усмішкою; здавалося, що від лиця та очей його іскрами сипнуло. Сам він знітився, згорбився, звузився... Чемодани його, вузли й коробки знітилися, зморщилися...» Він починає белькотіти щось шанобливо і принижено, хихикати, «мов китаєць той», аж таємного радника знудило.
Та ж думка — про глибину соціальних контрастів, що спотворюють і руйнують людські душі, — звучить і в оповіданнях «На гвіздку», «Хамелеон», «Маска», «Унтер Пришибеєв». Герой оповідання «Смерть чиновника», дрібний урядовець Черв'яков, у театрі випадково чхнув на лисину незнайомого начальника; страх і переживання довели його до могили. Тут явно відчуваються гоголівські інтонації: принижений, забитий, заляканий Черв'яков до болю нагадує Акакія Акакійови-ча зі знаменитої «Шинелі».
Чеховські персонажі — всі ці «товсті», «тонкі», «хамелеони», «женихи і татусі», «пани обивателі», спритні удовиці, хитрі молодиці, що дурять своїх чоловіків, дівчата, що полюють на женихів, пияки-актори, очманілі від нудьги дачники — належать навколишньому середовищу і не намагаються протистояти йому.
Ми вже говорили, що рання творчість Чехова не зводиться до викриття, висміювання людських вад. Письменник не лише сміявся, а й сумував, сатиричний чи гумористичний аспект творчості поєднувався у нього з трагічним.
Трагічні тони особливо відчутні у тих творах другого періоду творчості Чехова, що зображують внутрішній світ «маленької» людини і тяжке життя простолюду. Тема народу розкривається в таких оповіданнях, як «Зловмисник», «Туга», «Горе», «Ванька», «Спати хочеться», написаних в середині 80-х років.


Сюжет оповідання «Зловмисник» (1885) узятий з самого життя: Чехов познайомився у підмосковному містечку з селянином Микитою Пантюхіним, «великим майстром з ловлі налимів», який використовував гайки замість грузила. Антон Павлович намагався пояснити Микиті, що відкручувати гайки не можна, через це може відбутися аварія поїзда, але мужикові це було абсолютно незрозуміло. В оповіданні колоритно змальований селянин, який став злочинцем, сам того не відаючи і не розуміючи. Перед судовим слідчим стоїть Денис Григор'єв, «маленький, замшілий на диво мужичина в пістрявій сорочці та латаних штанях», з розкуйовдженим волоссям і босий. Він не розуміє, в чому його звинувачують, бубонить лише про «спосіб без грузила» і що «всі так роблять». А коли його відправляють до в'язниці, зовсім розгублюється, гадає, що причина цієї кари — недоплата податків... У маленькому оповіданні — всього на двох з половиною сторінках — автор показав два світи, уособлені в образах слідчого й мужика: між ними прірва, вони не розуміють один одного, хоча обидва по суті своїй не злі люди, та й розмовляють однією мовою.

Герої оповідань цього періоду часто страждають, невимовно мучаться, читачеві передаються їхні скорботні переживання. Мотив некомунікабельності людей, заявлений у «Зловмиснику», на повну силу прозвучав у творі «Туга». Візник Іона втратив єдиного сина і не знаходить людини, з якою він міг би поговорити про своє тяжке горе. Всі байдужі до туги нещасного батька — і наймачі, і двірник, і молодий візник, з яким він живе у брудній хаті. «Очі Іонині тривожно, з мукою перебігають по юрмах, що снують обабіч вулиці: чи не знайдеться з-між цих тисяч людей хоч одного, хто б його вислухав? Але юрми біжать, не помічаючи ні візника, ні туги візникової. Якби груди Іонині лопнули і з них вилилась тая туга, то вона б, здається, весь світ залила, а отже її проте не видно». Врешті-решт, не витримуючи цієї муки, Іона йде на стайню до своєї коняки і розповідає їй все...


В оповіданні «Горе» токар Григорій Петров везе свою хвору дружину до лікарні, мріє, що стара одужає, а він подарує лікареві портсигар з карельської берези, виточений власноруч. Але жінка в дорозі помирає, а Григорій, обморозивши руки, стає калікою. Письменник тонко передає переживання свого героя: він завжди кривдив, ображав дружину, так і не встиг сказати їй, що вона для нього — найдорожча у світі, і те, що жінка вже ніколи не дізнається про його почуття, тяжко мучить Григорія.
Згадаємо відоме оповідання «Ванька»: селянський хлопчик, якого віддали «в люди», скаржиться в листі на свої поневіряння — здається, важко уявити собі безнадійніше становище. Лист цей адресований власне «в нікуди»: наївний хлопчина пише на конверті «На село дідусеві». Але читач розуміє, що нічого не змінилося б в долі сироти, якби дідусь і отримав це відчайдушне послання — адже він віддав онука «в люди» не від хорошого життя.


«Спати хочеться» — це опис одного дня з життя замученої господарями дівчинки-няньки Варки. Читачеві передається фізичне відчуття стомленості, знемоги, непереборне прагнення маленької раби кинути все і хоч ненадовго заснути. В ЇЇ свідомості викривлюється сама дійсність: причину своїх страждань вона бачить у хворій дитині, що постійно плаче. Доведена безсонням майже до божевілля, Варка душить дитину.
Приблизно з середини 80-х років Чехов переживає період творчого зламу. Він рішуче долає установку: всіма засобами примусити  читача сміятися.   Про  це свідчать і  оповідання  «Горе», «Туга», «Ванька», «Спати хочеться», схарактеризовані вище, і твори про дітей — «Гриша», «Дітвора», «Життєва дрібниця». Малі діти зображені тут з надзвичайною теплотою: щирі й наївні, вони ще не стикалися з потворними сторонами життя, вони ще нічого не знають про соціальну нерівність, маленькі герої добрі, співчутливі до оточуючих. І тим болючішими для них стають перші зіткнення з несправедливістю, брехнею, зрадою. В оповіданні «Життєва дрібниця» (1886) восьмирічного хлопчика грубо обдурили дорослі, він гірко плаче, бо дізнався, що в житті, «крім солодких груш, пиріжків і золотих годинників», є безсоромна брехня, багато темного і несправедливого, чому немає назви в дитячій мові.


В оповіданнях та повістях Чехова все частіше з'являються персонажі, які протистоять гнітючому середовищу, страждають саме через свою людяність, внутрішню інтелігентність («Тапер», «Без місця», «Переполох»). Все частіше письменник зосереджується не на зовнішніх подіях (як в ранніх творах), а на внутрішньому світі людини — її переживаннях, надіях, розчаруваннях. Це відчувається і в оповіданнях про людей «з народу», але ще виразніше заглибленість у психологічні аспекти виявилася у творах, герої яких належать до інтелігенції (вчителі, музиканти, гувернантки). У чеховській прозі посилюються ліризм і психологічний аналіз, більше місця займає підтекст.
Героїня оповідання «Переполох», молода гувернантка Ма-шенька Павлецька, була наївно переконана в тому, що завжди можна відстояти свою людську гідність. Але одного дня у її господині пропала дорогоцінна прикраса, людей обшукують, хазяйка особисто нишпорить в кімнаті гувернантки. Дівчина глибоко ображена, вона вперше відчула принизливість свого підлеглого становища, свою залежність від невихованих, брутальних панів. У душі поселяються страх, невпевненість у собі; колишні уявлення про життя розбиті, знищені. Машенька залишає ненависний дім, але чи зможе вона забути образу, чи позбавиться страху, чи буде їй краще на іншому місці?

В цей же період з'являються чеховські повісті. Своїм «дебютом» письменник назвав повість «Степ» (1888), оцінивши тим самим свої ранні оповідання як підготовку до істинної творчості. Цей перший великий прозовий твір став натхненною поетичною думою про вітчизну. Образ безмежних степових просторів символізує велич рідної землі, духовні сили рідного народу. Степ неначе сумує в очікуванні богатиря, який зможе подолати «гнітючу силу». «І тоді в тріскотінні кузьок, у непевних постатях і могилах, у блакитному небі, в місячному світлі, в леті нічної птиці, в усьому, що бачиш і чуєш, уявлятися починає свято краси, молодість, розквіт сил і жагуче прагнення до   життя, душа озивається до прекрасної суворої батьківщини, і хочеться летіти над степом разом з нічною птицею. І в святі краси, в надмірному щасті відчуваєш напруження й тугу, ніби степ розуміє, що він самотній, що багатство його й натхнення гинуть марно для світу, нічиєю не оспівані піснею і нікому не потрібні, і крізь радісне гудіння чуєш його тужливий, безнадійний заклик: Співця, співця!»


В повісті переплелися давнина і сучасність, вічна журба степу і туга за вільним і щасливим життям. Не гуляють широким степом богатирі — ним понуро плентаються стомлені, обідрані люди. Життя підкоряється тут багатону купцеві Варламову, захопленому пристрастю до наживи. Автор підкреслює контраст між щедрою, величною природою і злиденністю людського існування. Як степ знемагає в очікуванні грози, так знемагає, чекаючи визволення від безвиході й вічних злиднів, богатирський народ.
Краса і велич природи передана через сприйняття хлопчика-підлітка Єгорушки Князєва, який вперше у житті подорожує безкраїм південним степом. Його безпосередні враження, емоційні реакції, роздуми надають твору особливої щирості, тонкого ліризму. Повість залишає відчуття світла, теплоти, віри в оновлення життя, хоча тон її — сумовитий, журливий.
Відомо, що Чехов збирався продовжити «Степ». В одному з листів (до Д. Григоровича) письменник висловлює думку, яку мав намір покласти в основу цього твору: «Російське життя б'є російську людину так, що мокрого місця не залишається... Простору так багато, що маленькій людині бракує сил орієнтуватися». Але цей задум не було здійснено.

Спроби героїв «зорієнтуватися» в житті, зрозуміти його сенс не дають позитивних результатів — усвідомивши своє становище, прозрівши, вони не стають щасливішими, а розуміння загальної трагедії ще більше поглиблює їхню особисту драму. Абсурд людського існування, духовні хвороби суспільства, драма інтелігенції, хибні цінності обивателів відтворено в таких повістях, як «Палата№ 6» (1892), «Дуель» (1891), «Стрибуха» (1891).
В «Палаті № 6» зображено те «всезагальне безумство», яке вважається звичайним порядком життя. По суті, там ненормальні всі: один вирізняється байдужістю, другий — нахабством, третій — вульгарністю, четвертий — манією переслідування. Справжній божевільний, психічно хворий — єдиний серед них, хто думає і говорить «про людську підлість, про насильство, що придушує правду, про прекрасне життя, яке з часом буде на землі». Громов гостро відчуває людський біль, бурхливо реагує на несправедливість, на відміну від доктора Рагіна, якому давно байдужі і людські страждання, і соціальне зло.

Микола Лєсков говорив, що в цій повісті «в мініатюрі зображені наші суспільні порядки і характери. Повсюди — палата № 6. Це — Росія».
Чехов показав шкідливість пасивності, безвідповідальності, що часто стають причиною зла, свавілля, нехтування гідністю і правами людини.
Третій період творчості є періодом розквіту таланту Чехо-ва. Він пише менше, ніж раніше, — заважає важка хвороба, але твори його визначаються довершеністю, стають ще більш ліричними; посилюється філософічність. Письменник продовжує свої улюблені теми: духовні цінності, сенс життя, розлад суспільства, інтелігенція і народ.

«ЛЮДИНА В ФУТЛЯРІ»
У 1898 році Чехов опублікував оповідання «Людина в футлярі», «Аґрус», «Про любов». Ці твори, пов'язані між собою спільними проблемами, дослідники називають «маленькою трилогією».
Особливого значення набуває для письменника в цей час проблема «людина і середовище». Чехов глибоко досліджує внутрішній світ особистості, що пасивно підкоряється середовищу — або, навпаки, знаходить у собі сили розірвати з ним, покинути його.
Герой оповідання «Людина в футлярі» — учитель провінційної гімназії Бєліков. Історію про нього розповідає на привалі Буркін, один з його колег. Згадує він цю людину не випадково: перед тим йшлося про жінку сільського старости Мавру, яка «за все своє життя ніде не була далі свого рідного села».
Що ж тут дивного! — сказав Буркін, — Людей, самотніх по натурі, котрі, наче рак-самітник або слимак, намагаються заховатися у свою шкаралупу, на світі немало.

«Людина в футлярі» — характерний чеховський образ: це освічена людина, що душевно замкнулася, відсторонилася від інших, боїться будь-яких змін, навіть самого життя. «Хоч би чого не сталося!» — улюблена фраза цього персонажа, його девіз. Бєліков обожнює різні циркуляри, особливо якщо вони щось забороняють, а будь-які порушення і відступи від правил страшенно засмучують його.
Страх свободи і життя знаходить зовнішнє вираження у пристрасті героя до різного роду футлярів, які відгороджують його від навколишнього світу, що не підкоряється постановам чиновників. Зовнішність Бєлікова характеризує внутрішню сутність цієї людини. Завжди, навіть у теплу пору, він ходить у пальті на ваті, в калошах і з парасолькою. Він носить темні окуляри, вухо затуляє ватою, а коли їде візником, то наказує піднімати у колясці верх. І парасолька у нього в чохлі, і годинник у чохлі із сірої замші; здавалося, що й обличчя у нього зачохлене, бо він постійно ховає його у теплий комір. Власне, за цими всіма футлярами ми не бачимо обличчя персонажа, перед нами лише закутана, незграбна постать, кумедна й водночас зловісна. Згодом автор трохи відхиляє цю завісу, зазначаючи, що у Бєлікова маленьке, бліде обличчя — як у тхора. Це порівняння невипадкове, символічне; воно краще за багатослівні пояснення допомагає розкрити характер персонажа. Тхір — маленький хижак, підступний і смердючий. Бєліков, схожий на тхора, полюбляє стежити за людьми, винюхувати їхні таємниці, виявляти помилки й вади і доносити про них начальству.
Помешкання героя також нагадує футляр — спальня у нього «була маленька, наче скриня, ліжко закривалося запоною». Спав він завжди, накрившись із головою, зачинивши двері. Боявся усього: застуди, злодіїв, навіть свого п'янички-кухаря Афанасія — а раптом той заріже його уві сні!
Відірваність героя від живої, повнокровної дійсності підкреслюється і згадкою про те, що він викладав стародавні -«мертві» — мови, які були для нього, по суті, тим самим, що й калоші та парасолька.
Відлюдник, рутинер і боягуз Бєліков -- постать не лише жалюгідна і кумедна. Він здатен вселяти в людей відчуття небезпеки і страху. Присутність людини у футлярі пригнічує навколишніх, його бояться всі — учні, вчителі, навіть директор  гімназії. Ця маленька людина у калошах і з парасолькою в очах навколишніх виглядає страшним монстром і тримає в руках усе місто.
Наші дами не влаштовували вистав у суботу, щоб він не дізнався; і священики соромилися при ньому їсти скоромне і грати в карти. Під впливом таких людей, як Бєліков, протягом останніх десяти —п'ятнадцяти років у нашому місті почали боятися всього. Боятися гучно розмовляти, відправляти листи, знайомитися, читати книжки, боятися допомагати бідним, вчити грамоти...
Підозріливість і обережність Бєлікова виявилися надзвичайно заразливими: спілкуючись з ним, освічені люди, виховані на творчості Тургенєва і Щедріна, поступово ставали боягузами, конформістами.

Бєліков, здавалось би, не здатен на нормальні людські почуття і пристрасті. Але одного разу він ледь не одружився з Ва-ренькою, веселою чорнобривою дівчиною, яка приїхала до міста разом з братом-вчителем. Поява цієї життєрадісної українки стала для жителів справжньою сенсацією. «Раптом бачимо: нова Афродіта відродилася з піни: ходить руки в боки, регоче, співає, танцює». Виявилося, що дівчина любить фізичні вправи, їздить на велосипеді, читає багато книжок, варить смачні борщі. І колегам спадає на думку одружити Бєлікова. Не можна сказати, що нудний самітник закохався — йому невідомі почуття любові, дружби, приязні. Але увага красивої молодої жінки, така незвична для нього, а також постійні підбурювання оточуючих, які спостерігають за перипетіями цього досить млявого «роману», приводять його до думки про можливість і навіть доцільність шлюбу.

Але верх бере звична обережність, вічне його побоювання, «хоча б чого не сталося». І несміливі проблиски досі не відомих героєві почуттів згасають, він так і не наважується зробити рішучий крок.
Не всі персонажі оповідання піддаються гнітючому впливові Бєлікова. Наприклад, Варенькин брат, учитель Коваленко, відкрито ненавидить цього дріб'язкового, зашореного чоловіка, глузує з нього. А коли «мерзенний фіскал», прикро вражений тим, що його «наречена» катається на велосипеді, погрожує Коваленкові доносом, той спускає його зі сходів. Особливо приголомшила Бєлікова реакція Вареньки: «...думаючи, що це він сам упав випадково, вона не витримала і засміялася на весь будинок: «Ха-ха-ха!» І цим розкотистим, заливчастим «ха-ха-ха» завершилося все: і сватання, і земне існування Бєлікова».
Через місяць герой помирає. Вбиває його не приниження чи Фізична  недуга,  а  страх,  що спалахне скандал,  все місто  дізнається про його невдале сватання, він стане об'єктом насмішок і знущань, з'являться карикатури на нього, начальство про все дізнається, і «закінчиться це тим, що йому накажуть вийти у відставку». А це означатиме кінець сяк-так налагодженого існування персонажа. Чехов показує, що перша спроба трохи висунутися зі своєї шкаралущі, зажити нормальним, а не «футлярним» життям призводить героя до поразки: життя, якого він так боявся, вбиває його.

Коли Бєліков лежав у домовині, вираз обличчя у нього був «лагідний, приємний, навіть веселий». Покійний начебто радів, що нарешті отримав надійний, «остаточний» футляр, з якого вже ніколи не вийде. «Так, він досяг свого ідеалу!» — підсумовує Буркін.
Свій ідеал Бєліков зміг знайти, тільки пішовши з життя. Сумний фінал історії нудної, завжди переляканої «футлярної» людини мимоволі викликає співчуття: адже врешті-решт вади героя — концентрований вияв рис, властивих багатьом людям, які відчувають гніт неприхильної до них дійсності й не здатні протистояти їй. Так провінційний анекдот обертається на «житейську драму» смішного і жалюгідного самітника, якого вбило життя.
Бєлікова поховали, але життя містечка не стало кращим — воно й далі збігало так само неквапливо, без радості й смислу. Оповідач говорить, що провінційне життя — сіре і безглузде, «не заборонене циркулярно, але й не дозволене остаточно».
Герой сприймав реальну дійсність як ворожу силу, що таїть загрозу. Але наскільки глибоким був його конфлікт із життям? Чехов показує, що «футлярному» існуванню Бєлікова протистоїть не яскраве, сповнене енергії та творчої наснаги життя, а одноманітна сіра буденність. Колеги його — «суворі, напружено нудні», вони «й на дні народження ходять, наче виконують обов'язок». Інтереси їхні — дрібні й нікчемні, улюблені розваги — карти, плітки, пусті розмови. «Чого тільки не робиться у нас в провінції, аби позбутися нудьги...» Щоб розважитися й водночас помститися Бєлікову за відчуття страху і приреченості, які охоплювали кожного в його присутності, колеги й задумали «влаштувати його долю», одруживши з Варенькою. їх не бентежить ані те, що вони брутально втручаються у приватні справи ближніх, ані те, що Бєліков ніколи не висловлював бажання створити сім'ю, ні явна несумісність цих двох людей. Коли знайомство відбулося, вчителі, радісно потираючи руки, підглядають за поведінкою «парочки», пліткують, насміхаються.
А чому ж Варенька — здорова, симпатична, дотепна й співуча, так не схожа на «нудних педагогів», приймає несміливі залицяння підтоптаного жениха, цього відлюдника, схожого  на тхора? Адже вона не кохає, навіть не поважає його. Намагаючись збагнути мотиви поведінки героїні, усвідомлюємо, що образ Вареньки, як і Бєлікова, неоднозначний. Сповнена життєвих сил дівчина мусить пристосовуватися до умов та вимог провінційного середовища. В тексті двічі згадується, що їй уже тридцять років, отже, пора виходити заміж, а достойних женихів не видно. Перезріла ж панна в очах обивателя — невдаха, об'єкт знущань і насмішок. З братом, від якого вона залежить, Варенька постійно сперечається. Таке життя їй остогидло, героїня прагне його змінити і ладна піти заміж за пер-шого-ліпшого, навіть за Бєлікова. «І те сказати, для більшості наших дівчат за кого б не вийти, аби вийти», — із сумом констатує Буркін. І життєрадісність та енергійність Вареньки починають сприйматися як бравада, за якою криється страх перед самотністю, людським осудом. Болото провінційного життя невідворотно засмоктує все життєздатне і здорове. Невдалий же «роман» нудного сухаря Бєлікова з веселою і співочою українкою Варенькою сприймається вже не як фарс, а як трагікомедія.

Як бачимо, реальне життя, що переломило «футлярну» людину, виявляється беззмістовним і сірим. Двоїстість образу Бєлікова полягає і в тому, що ця жалюгідна, смішна істота водночас є небезпечною суспільною силою, що пригнічує все навколо. Але він є породженням бездуховного обивательського середовища і відрізняється від інших лише надмірною зашо-реністю, закомплексованістю. Він помер, але «скільки таких, як він, залишилося, скільки їх ще буде?» — вголос запитує себе Буркін.
Життя, позбавлене смислу і свободи, накладає на людей темний, похмурий відбиток, і чим більше скоряється людина обставинам, тим чіткіше проступає ця зловісна мертвотна печать. І виявляється, що майже в кожному індивіді криються ознаки «бєліковщини».
«А хіба те, що ми живемо в місті в задушливій атмосфері, у тісноті, пишемо нікому не потрібні папери, граємо у вінт — хіба це не футляр? А те, що ми проводимо своє життя серед нероб, нерозумних, ледачих жінок, говоримо і слухаємо нісенітниці -- хіба це не футляр?» — запитує ще один персонаж оповідання — Іван Іванович Чимша-Гімалайський. Так футляр з деталі, що характеризує зовнішність героя, переростає у символ загальнолюдського, позачасового значення.

Ні, так Зільше жити не можна — ці слова можна поставити епіграфом не лише до цього оповідання, а й до всієї зрілої творчості Чехова. «Людина в футлярі», як і ряд інших творів письменника, має відкритий фінал: Бєліков пішов з життя, але «бєліковщі.на» залишилася, вона всюдисуща. Як знищити у  людях рабський дух, як перебороти відчуження індивіда від суспільства, від навколишнього світу, як подолати самотність і безсилля? Як зробити життя осмисленим, творчим, як позбавитися пошлості та злоби? Всі ці питання постають з контексту твору, і на жодне з них письменник не дає відповіді. Автор уникає категоричних висновків, не висловлює власного погляду на події. Він пропонує певну історію, її оцінки оповідачем та його співрозмовником, а сам начебто усувається, залишається в тіні, не приєднуючись до жодної позиції. Це також один з характерних чеховських прийомів. Авторська присутність в контексті проявляється ненав'язливо — наприклад, в описі місячної ночі, краса і спокій якої сприймаються як контраст до роз'їденого пошлістю, заздрістю і злобою суспільства.
Все поглинув тихий і дивний сон; жодного руху, жодного звуку, навіть не віриться, що в природі може бути так тихо. Коли в місячну ніч бачиш широкий сільський шлях з його хатами, копицями, посну-лими вербами, то на душі стає тихо; в цьому спокої, заховавшись у нічних тінях від праці, турботи і лиха, вона лагідна, сумна і прекрасна, і здається, що зірки дивляться на неї доброзичливо і що немає вже лиха на землі, і все благополучно.

Мимоволі спадає думка: яким прекрасним, осмисленим могло б бути людське життя, якби в ньому панували добро, краса і гармонія!
В оповіданні спостерігаємо ще одну характерну рису чехов-ської поетики — підкреслену увагу до деталі, яка набуває значення символу (футляр в описі головного героя, темні окуляри, крізь які він бачить світ, його «тхоряче» обличчя тощо). Комічне у гворі змінюється драматичним або поєднується з ним. Синтезуючи іронію, гротеск з драматичними, навіть трагічними нотами, анекдот з філософськими узагальненнями щодо сенсу людського буття, використовуючи підтекст, місткі багатозначні деталі, письменник створив проблемне, глибоко аналітичне оповідання.
В останній період творчості художня манера Чехова збагачується засобами новітніх течій, зокрема імпресіонізму. Фабульність інколи повністю поступається ліричній оповіді. Проза стає більш сповідальною, увага зосереджується переважно на думках і почуттях героїв. Посилюється емоційний підтекст, велику роль відіграють спогади, асоціації, окремі враження, пейзаж, часто співзвучний порухам душі. В пізній прозі Чехова посилюється мотив кохання, що одухотворює людське життя, надає йому світла і сенсу. У світлі кохання відбувається переоцінка цінностей, звільнення від гніту буденності, духовне очищення. Але чеховським героям не судилося стати щасливими: вони приречені на розлуку, страждання, самотність.

Зарубіжна література. 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Планування зарубіжної літератури, підручники та книги із зарубіжної літератури, курси та завдання для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.