Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 8 клас>>Зарубіжна література: Французький героїчний епос. «Пісня про Ролáнда»

ФРАНЦУЗЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

ПІСНЯ ПРО РОЛАНДА

Король наш Карл, Великий Імператор,
В Іспанії провоював сім років.
Весь край гірський він підкорив до моря,
Фортеці непохитні впали швидко,
Ні міст, ні мурів не лишилось цілих.
Зосталась Сарагоса на горі лиш...
Там цар Марсілій, що не вірить в Бога,
Шанує Аполліна¹ й Магомета.
Та прийде час, і Бог його скарає.
Аой!²

Марсілій у Сарагосі зібрав раду, де було вирішено відправити до Карла посольство із запевненнями, що маври начебто вирішили прийняти християнство й визнати його владу. Карл повірив облудним послам. На раді в Карла вирішено було послати до Марсілія посла.

ОБРАННЯ ПОСЛА ФРАНКІВ

«Кого ж послать? Скажіть мені, барони,
Нам до Марсілія у Сарагосу?»
Роланд підвівся: «Я давно готовий!»
«Не згодний з цим! — тут Олів'єр озвався, —
Занадто ви нестримані й гарячі.
Боюсь, посольство закінчиться лихом!
Поїду я, якщо король дозволить».
А Карл промовив: «Помовчіть обидва!
Ніхто з вас до невірних не поїде.
Бо знов я присягаюсь бородою,
Що не назву послом нікого з перів».
Сказав так Карл — запанувала тиша.
«Сеньйори! — Карл промовив, — тож самі ви
Того з моїх баронів оберіте,
Хто передасть послання в Сарагосу».
Роланд озвавсь: «Хай Ганелон, вітчим мій³!

¹ Аполлін — Аполлон. У «Пісні...» сарацини — язичники, які поклоняються «трійці» богів — Аполлону, Магоме-ту й Тервагану.
² Аби! — єдиного тлумачення цього вигуку, що повторюється після 158 тирад, немає. Найімовірніше — це своєрідний приспів.
³ ...вітчим мій — Ро-ланд сам називає себе пасербом Гане-лона. За однією версією, Роланд був сином Берти, сестри Карла та Мілона; удруге Берта вийшла заміж за Ганелона.

Мудрішого барона ми не знайдем!»
Схвалили франки: «Справиться як слід він!»
Граф Ганелон наляканий був дуже,
У гніві скинув він куничу шубу,
Зоставсь на ньому лиш каптан шовковий.
Обличчя горде, променисті очі,
Могутня постать і широкі груди —
На нього задивилися присутні.
Роланду крикнув: «Звідки злість подібна?
Відомо всім, безумцю, твій вітчим я,
На смерть мене ти шлеш до Сарагоси!
Якщо поможе Бог мені вернутись,
Хобі таку я помсту приготую,
Що до кінця життя ти не забудеш!»
Роланд всміхнувсь: «В тобі вирує гордість!
Всі знають, що погроз я не боюся,
Та посланцем повинен бути мудрий.
Якщо король накаже — сам поїду!»
Розлютувався Ганелон: «Поїдеш?
Ти не васал мені, я ж не сеньйор твій.
Готовий я дістатись Сарагоси
І сповнити наказ суворий Карлів.
Я все зроблю, у разі ж небезпеки
Перетворю свій гнів великий в пекло!»
У відповідь Роланд лиш розсміявся.
Аой!
А Ганелон, почувши сміх Роланда,
Відчув страшну образу, біль у серці,
Що ледь не розірвалося від люті.
«Ненавиджу! — він скрикнув. — Через тебе
В краю чужім я маю смерть спіткати
Без каяття! Володарю могутній!
Готовий виконати ваш наказ негайно!»
«Розніжились ви надто! — Карл промовив, —
Хутчіш рушайте в путь, моє то слово!»
Король додав: «Наблизьтесь, Ганелоне,
Даю почесний жезл і рукавицю¹.
Ви чули: франки вас послом обрали».
І мовив граф: «Роланд у всьому винний!
Віднині ворогом його заклятим
Вважатиму. І другу Олів'єру,
І вашим перам, що Роланда люблять,
Усім їм, сіре, я кидаю виклик!»
Король сказав: «Занадто ви гнівливі!
То не Роландів — мій наказ іти вам!»
Аой!
Правицею подав Карл рукавицю,
Та Ганелон в думках ще був далеко,
Й на землю рукавиця раптом впала.
«О Боже правий! — франки закричали, —
Біду велику принесе посольство!»
Лиш буркнув граф: «Грядущий день покаже!»

Бланкандрин, уміло використовуючи неприязнь Ганелона до Роланда намовляє посланця Карла до зради. Ганелон дає Марсілію пораду, де краще влаштувати засідку, щоб знищити Роланда та його військо. Свою угоду Марсілій і Ганелон скріплюють присягою. Марсілій відправляє Ганелона до Карла з великими дарами й начебто ключами від Сарагоси. Упевнений у тому, що Марсілій пристав на його пропозицію, Карл вирішив повернутися до Франції-красуні.

¹ Жезл і рукавиця — знаки посольського звання, щось на зразок сучасних «вірчих грамот» у дипломатичних відносинах.

СНОВИДІННЯ КАРЛА

Минув вже день, і ніч надходить швидко.
Король, могутній Карл, вже спочиває.
Сізерську браму¹ бачить уві сні він:
Неначе ясеневий спис тримає,
Граф Ганелон цей раптом спис хапає,
Об землю вдарив, та з такою злістю,
Що лиш уламки полетіли в небо...
Карл спить так міцно, навіть не прокинувсь.
А після цього сну він бачить інший.
Вже Франція. Він в Ахенській каплиці.
Ведмідь зубами рве його правицю
Й прокушує до кості плоть живую.
Та рантом з гір Арденнських барс страшенний
На груди кинувся, оскаженілий,
З палацу вибігає хірт проворний,
На допомогу Карлу мчить, стрибає,
Ведмедю вухо праве відгризає,
На смерть жорстоко б'ється з барсом хижим
І франки гомонять: «Жахлива битва!»
Та переможець в битві невідомий...
А Карл так міцно спав, що й не прокинувсь.
Аой!

З намови Ганелона, біля ущелини Карл залишив 20 000 свого війська на чолі з Роландом. Разом із ним залишилися кращий друг Роланда Олів'єр, Джері, граф Джер'єр, барон Отон, славний Берендж'єр, Самсон, шляхетний Ансеїс, улюбленці короля Івон та Іворій, Джерард де Руссільйон, гас-конський герцог Енджельєр, граф Готьє — 12 найкращих перів Франції та єпископ Турпін². Засмучений пророчим сном про зраду Ганелона, Карл від'їжджає. У Сарагосі Марсілій готує військо, щоб зустрітися в бою з Роландом. Разом із ним виступають дванадцять сарацинських перів.
Олів'єр виявив велике військо маврів. Роланд зрозумів, що Ганелон їх зрадив. Французи вирішили прийняти бій.

¹ Сізерська брама — ущелина в Північних Піренеях.
² Турпін — легендарний французький архієпископ; йому приписують авторство літописів, присвячених подвигам Карла Великого.

ГОРДОТА РОЛАНДА

Тут Олів'єр додав: «Тьма-тьмуща маврів,
А наших вояків не так й багато.
Сурміть, Роланде-друже, в ріг негайно,
Почує Карл, повернеться із військом».
Та відповів Роланд: «Я не безумець,
Щоби зганьбити честь свою довіку.
Мій Дюрандаль¹ завдасть страшних ударів
І до ефеса вщент заллється кров'ю.
Прийшли на лихо в бескеди ці маври
І, певний, всі приречені на смерть в них!»
Аой!
«Роланде, в Оліфант² сурмити треба!
Почувши, Карл повернеться із військом,
З баронами на поміч поспішить нам!»
Роланд відповідав: «Хай Бог боронить,
Щоб я збезчестив весь свій рід шляхетний,
Красуню-Францію покрив безслав'ям!
Мій добрий меч на поясі висить ще,
І Дюрандаль завдасть страшних ударів,
Побачите його в крові багряній!
Собі на горе маври позбігались,
І запевняю — всі вони загинуть!»
Аой!

¹ Дюрандаль — власне ім'я меча Роланда, яке походить від прикметника dur — твердий.
² Оліфант — єдиний у війську Карла ріг зі слонової кістки, подарований монархом Роландо-ві (від фр. elefant — слон), що уславився гучним звуком, чутним аж за 30 льє (120 км).

«Роланде, друже, в Оліфант сурміть вже!
Почує Карл, виходить він з тіснини.
Я запевняю, франки повернуться».
Та лицар відповів: «Хай Бог боронить,
Щоб хтось з людей сказав: Роланд злякався,
Й від страху перед маврами сурмив він!
Не докорятиме ніхто із рідних.
Коли потраплю у велику битву,
То тисячу і ще сімсот смертельних
Завдам ударів, меч заллється кров'ю!
Хоробрі франки б'ються всі відважно!
Іспанські ж маври не втечуть од смерті».
А Олів'єр: «Не бачу в тім ганьби я.
Бо ж я розгледів військо сарацинів,
Вони покрили гори всі й долини,
Поля всі, бескеди і верховини.
Велика сила в цього плем'я маврів,
Йому протистоїть лиш жменька франків!»
«Тим більший запал! — граф відповідає. —
 Хай Бог боронить з усіма святими,
Щоб через мене слава франків згасла!
То краще вмерти, ніж ганьбу стерпіти,
Бо за безстрашність Карл нас полюбляє».
Роланд побачив — битва неминуча,
Грізніший став за лева й леопарда.
Скликає франків, Олів'єру мовить:
«Довірив Імператор нам цих франків,
Зібрав найкращих цілих двадцять тисяч
І знає — боягузів тут не знайдеш.
За нашого сеньйора слід терпіти
Жорстокий холод і нестерпну спеку,
Віддати кров свою і тіло разом.
То бийте ж списом, я мечем дістану,
Дарунком Карла, славним Дюрандалем,
Якщо ж загину, той, хто його візьме,
Все ж скаже: "Меч шляхетного васала!"»
З'явився і Турпін, архієпископ,
Коня острожить і злетів на пагорб,
 Звернувсь до франків і запально мовив:
«Сеньйори, Карл нас залишив на варті,
За короля повинні ми померти
І ствердити святу Христову віру.
Ви знаєте, що зараз буде битва,
Бо перед нами лави сарацинів.
Моліться і просіть прощення в Бога.
А я земні гріхи всім відпускаю,
Блаженниії мученик лиш той, хто згине,¹
Його душа спасіння знайде в Раї».
Зійшли всі з коней, на колінах франки.
Турпін благословив в ім'я Христове,
Замість покути ж наказав їм битись.
Ось мчить Роланд іспанськими долами,
Під ним кінь Вельянтіф², прудкий, надійний,
І обладунок прикипів до тіла,
А лицар потрясає гострим списом,
І грізно вістря звернене до неба,
Лиш білий прапорець мигтить на ньому,
Вниз торочки спадають золотії.
Могутній стан, лице ясне й красиве.
За ним услід прямує друг незмінний
І франки всі — в надії на спасіння.
З завзяттям подививсь Роланд на маврів,
На франків — із захопленням й любов'ю.
Аой!

¹ Блаженний мученик лиш той, хто згине... — церква обіцяла всіх, хто загинув за Христову віру, оголосити мучениками.
² Вельянтіф — кінь Роланда; імовірно, ім'я утворено від фр. veiller — пильнувати

Сказав тут Олів'єр: «Назад ні кроку!
З ім'ям Господнім лиш про те турбуйтесь,
Щоб кращу відсіч сарацинам дати,
Могутніми ударами їх бити.
Не забувайте й бойовий клич Карла!»
Всі франки закричали «Монжуа!»¹
І хто почув цей поклик славнозвісний,
Пізнав, що значать доблесть і відвага.
З якою гордістю помчали франки!
Мій Боже! Шпорять коней, галопують!
І зараз вдарять — хто їх переможе?
Проте не налякали сарацинів.
І от впритул зійшлися франки й маври.

¹ «Монжуа!» — бойовий клич французів, уперше засвідчений у 1119 р.; можливо, походить від фр. Mont-joie — Гора радощів, тобто гора, яку вітали пілігрими, наближаючись до святих місць.

ПЕРША БИТВА. ПОРАЗКА МАВРІВ

А битва ширшає, стає лютіша,
Та граф Роланд у самім пеклі бою,
І поки служить спис, — ним б'є завзято,
З п'ятнадцятим ударом все ж зламався...
І знову мчить Роланд тим полем бою,
Блищить лиш Дюрандаль, що б'є й рубає,
Невірним справжню учинив він бойню.
О! бачили б, як ніс він смерть за смертю,
Як кров'ю заливав все поле брані.
По плечі у крові в Роланда руки,
Залиті нею панцир, кінська грива.
Не відстає і Олів'єр од нього.
Не можна ганити і інших перів,
Невтомно франки б'ються, січуть, нищать.
Вмирають маври, декотрі зомліли.
Кричить архієпископ: «Справи гарні!»,
І «Монжуа!» — клич Карлів скрізь лунає.
Аой!
Кривавий бій ставав усе лютіший,
Роланд і Олів'єр б'ють безупинно,
Завдав Турпін вже тисячу ударів,
Не відстають від них і інші пери,
І дружно б'ються всі загони франків.
Вже сотні, тисячі загиблих маврів.
Живих же неминуча смерть чекає,
Хоробрі, боягузи — всі сконають.
Втрачають й франки кращих із баронів,
Батьків і рідних більше не побачать,
А також Карла, що чека в міжгір'ї.
У Франції ж лютують грізні сили:
Бушують грози, смерчі, лячні бурі,
Потоками ллють з градом й снігом зливи,
І блискавки б'ють раз за разом страшно.
Земля вже починає скрізь двигтіти —
Від церкви Сен-Мішель і аж до Сени,
Від гавані Віссант до Безансона.
Немає міст, де б мури не тріщали;
А ясний день враз огортає морок,
І світло лише в спалахах у небі.
Усіх жахають ці пророчі знаки,
Волають франки: «То кінець вже світу!»
«Це Судний день до нас прийшов нещадний!»
Але не відають гіркої правди —
То плаче вся природа за Роландом.
А франки б'ються мужньо і відважно,
І маври гинуть тисячами в лавах,
Із сотні тисяч зостається дві лиш.
Турпін сказав: «Як гарно б'ються франки!
У світі вояків немає кращих!
Записано в "Діяннях славних франків",
Що доблесних васалів має Карл наш».
Та йшов Марсілій вже з новою раттю.

ДРУГА РАТЬ МАРСІЛІЯ. ЗАГИБЕЛЬ ФРАНКІВ

Марсілій військо вів уздовж долини,
Зібрав тепер він величезну силу
І поділив її колон на двадцять.
Виблискують щити, шоломи й лати,
Оздоблені коштовностями й злотом.
Сім тисяч труб невірних кличуть в битву,
Страшне оте гудіння чути всюди.
Роланд сказав: «Мій брате Олів'єре!
Послав на смерть нас Ганелон зрадливий,
Та зраду приховати неможливо,
За неї Карл призначить люту кару.
Попереду тяжка, жахлива битва,
Не бачили такої споконвіку.
Я буду битись Дюрандалем звично,
А ви, мій друже, Альтеклером дійте.
В стількох краях мечі були із нами,
А скільки битв ми ними вигравали!
Пісень ганебних ми не заслужили!»
Аой!
Аж бачать франки, що невірних сили
Ізнову схили пагорбів покрили,
І кличуть Олів'єра і Роланда,
І перів всіх, аби допомогли їм.
До вояків звернувсь архієпископ:
«Сеньйори, ви лихі думки облиште!
Молю я Богом, не тікайте з битви,
Аби пісень про нас не склали кривдних!
Бо краща смерть для нас — в бою загинуть!
Так, скоро всі ми помремо тут разом,
Не будуть нас серед живих лічити.
Але я клятвено вам присягаюсь:
Для всіх для вас одкриють брами Раю,
З святими будете в розкішнім гаї».
Велика радість охопила франків,
Всі разом закричали: «Монжуа!»
Аой!
Швидкий предивний бій кипить і далі.
Несамовито, з люттю б'ються франки,
Боки рубають, спини й руки маврів,
І через лати входить меч у тіло.
Потоки крові заливають трави,
Кричать невірні: «Вже не хочем слави!
О Франціє, хай Магомет скарає
Тебе і весь твій рід безстрашний вкупі!»
Марсілія тепер всі кличуть разом:
«Спіши, надай нам допомогу, царю!»
Удари скрізь, триває люта січа.
Багато християн на полі вбитих!..
Видовище жахливе — бій нещадний,
Блищать мечі Роланда й Олів'єра,
Архієпископ списом б'є не гірше.
Записано у хроніках й рескриптах,
Що перебили тьму вони невірних.
«Чотири тисячі!» — так свідчить Джеста.
Чотири наступи відбили франки,
Та п'ятий, лихо, став для них згубливим,
Всі полягли вони у Ронсевалі.
В живих лишилось шістдесят героїв.
За їх життя заплатять дорого невірні.
Аой!

ОЛІФАНТ КЛИЧЕ

Роланд побачив — втрати величезні,
Й звернувся він до друга Олів'єра:
«Мій друже, бережи вас Бог, повсюди
Ми бачимо сміливців — друзів мертвих;
Як плакатиме Франція-красуня,
Коли дізнається про смерть баронів.
Чому ж, королю любий, ви не з нами?
Мій брате Олів'єре, що зробити,
Щоб сповістити короля про скруту?»
Той відповів: «Не знаю, що робити,
Та краще смерть, аніж безчестя наше!»
Аой!
Сказав Роланд: «Я засурмлю у ріг вже,
І Карл, який виходить з гір, почує.
Я певен, він поверне військо зразу».
А Олів'єр: «Великий буде сором
Для вас, а для батьків тяжка образа,
На все життя нестерпнеє безчестя.
Я радив вам — нічого не зробили!
Тепер вже я не дам своєї згоди.
Засурмите у ріг — то ви не лицар.
Адже залили вже ви кров'ю поле!»
Аой!
Роланд спитав: «У чім причина гніву?»
У відповідь: «Ви винуватець всьому!
Розумна смілість — то не божевілля,
Обачність важливіша, ніж завзяття.
Згубила франків легковажність ваша!
Ніколи вже ми не послужим Карлу,
Послухали б мене, він був би з нами,
Й напевно, виграли б ми другу битву.
Марсілій був би вбитий чи в полоні.
Геройство ваше призвело до скрути,
І ви вже більше не підпора Карлу,
До Судного вже дня таких, як ви, не буде!
Ви помрете, а Франції — безчестя
І нашій дружбі край настав сьогодні.
До вечора обом нам не дожити!»
Аой!
Турпін, почувши їхню сварку зблизу,
Коня злотою шпорою стискає,
Впритул під'їхав і почав картати:
«Сеньйори, ви, Роланде, Олів'єре,
Ім'ям Господнім прошу не сваритись.
Що ж, Оліфант нас, звісно, не врятує,
Але було б все ж краще засурмити,
Щоб повернувсь король, — заради помсти.
Хай не святкують перемогу маври!»
Роланд промовив: «Правду ви сказали!»
Аой!
Роланд приклав до вуст свій ріг славетний
І засурмив, зібравши усі сили.
За тридцять льє ті звуки було чутно,
Через вершини гір пішло відлуння.
Карл та його барони їх почули,
Король сказав: «Там наші люди б'ються!»
Та відповів тут Ганелон підступний:
«Скажи це інший хто, сміялись б з нього!»
Аой!
І знов, вкладаючи нелюдську силу,
Роланд сурмить у Оліфант потужно.
Багряна кров вже на вустах з'явилась,
З натуги тріснули на скроні жили.
І Оліфант свій звук розніс далеко.
Карл, що долав тіснину, чує знову,
Почули також Найм та інші франки.
Король сказав: «То плаче ріг Роланда!
Даремно не сурмив би, там вже битва!»
Та мовив Ганелон: «Яка там битва!
Старим ви стали, посивіли зовсім,
А розмовляєте, немов дитина.
Тож знаєте, Роланд пихатий надто,
І диво, що Господь його ще терпить!
Заради зайця просурмить день цілий.
Що ж стоїмо? Хутчіш рушаймо далі!
Земля Велика1 ще від нас неблизько!!»
Аой!

¹ Земля Велика — тобто володіння франків.

Вуста Роланда вже залиті кров'ю,
І коло лоба з скронь вона стікає.
Та він долає муки й сурмить знову...
Ці звуки Карл почув та інші франки.
Сказав король: «Як довго ріг рокоче!»
І герцог Найм додав: «Роланд у скруті!
Там бій кипить. А хто доводить інше,
Той зрадник, хоче обдурить усіх нас.
Мерщій до зброї! Клич нехай лунає!
На поміч поспішим дружинам нашим!
Ви чуєте, як ріг Роланда стогне!»

Король поспішив на допомогу Роланду й наказав схопити Ганелона як зрадника.

Вершини гір похмурі й грізні, доли
Глибокі й темні, в них стрімкі потоки!
Попереду й позаду війська сурми,
Здається, відповідь шлють Оліфанту.
А Імператор в гніві мчить донизу,
За ним всі франки у журбі та тузі,
І жодного немає, хто б не плакав
І Бога не просив спасти Роланда,
Щоб вийти вкупі з ним на поле бою,
Відважно кинутись на сарацинів.
Та що з того? Даремні ці благання,
Роланда їм уже не врятувати.
Аой!
У горі Карл Великий мчить донизу,
І борода весь панцир закриває¹.
Барони безперервно шпорять коней,
Понятий кожен справедливим гнівом,
їм прикро, що Роланд, їх вождь хоробрий,
Без них жорстоко з бусурманом б'ється,
Якщо поранять графа, хто ж спасеться?
Король не мав героїв сміливіших!
Аой!

¹ І борода весь панцир закриває — випущена на лати борода означала грізний виклик ворогу.

СМЕРТЬ ОЛІВ'ЄРА

Граф Олів'єр відчув удар смертельний,
В руці тримав булатний Альтеклер.
В шолом, покритий злотом, гостроверхий,
 Халіфа він щосили вдарив. Впали
Оздоблення коштовне і прикраси,
А голову розтяв аж до зубів він.
Страшний удар. Халіф не зойкнув навіть.
І граф сказав: «Будь проклятий, невірний!
Так, безперечно, Карл мене оплаче!
Але ж ти сам не зможеш в ріднім краї
Жоні хвалитись чи якійсь там дамі,
Що взяв у Карла хоч динар єдиний,
Завдав нам збитку, чи мені, чи франкам!»
Аой!
Відчув тут Олів'єр смертельну рану,
Та знав — для помсти мало часу має,
І з люттю кинувся в жорстоку січу,
Від списів та щитів тріски летіли,
А з ними руки, голови і плечі,
Хто бачив ту розправу з ворогами,
Як маври падали, розтяті навпіл,
Запам'ята назавжди переможця,
І не забуде бойовий клич Карла,
Дзвінкий, гучний крик графа «Монжуа!»
А потім він Роланда зве до себе:
«Мій побратиме, підійдіть-но швидше,
От-от моя кончина, слід прощатись!»
Аой!
Граф Олів'єр відчув знемогу смертну.
Запали очі, розум помутився,
Нічого він не чує і не бачить,
Насилу спішився і ліг на землю,
Та раз за разом «Гріх тяжкий мій!» твердить.
З'єднав долоні рук, простяг до неба
І просить Бога, щоб послав до Раю.
Згадав і Карла, й Францію-красуню,
І друзів всіх, Роланда — найніжніше.
Зайшлось вже серце, голова схилилась,
І тіло випросталось нерухомо...
Так Олів'єр помер на полі брані.
І граф Роланд ридає невгамовно.
Не бачив світ сильнішої розпуки.

ОСТАННІЙ БІЙ

Як тільки граф Роланд прийшов до тями,
Опам'ятався і навколо глянув,
То враз збагнув: загибель неминуча.
Він втратив військо, вояки всі мертві,
Окрім Турпіна і Готьє де л'Ума.
Аой!
Засмучений й розгніваний Роланд
Знов у бою, він б'є нещадно маврів,
Убив відразу двадцять тих невірних,
Готьє іще шістьох, п'ятьох Турпін сам.
Лунають кличі бойові невірних,
З усіх боків на франків нападають.
Аой!
Як справжній лицар б'ється граф Роланд.
Та спекота, піт заливає тіло,
Страшенно голова болить, всю ломить:
Коли сурмив у ріг, порвав всі жили.
Проте він хоче знать, чи прийде Карл,
Взяв Оліфант, але сурмить так слабо.
Король завмер, послухав, тихо каже:
«Сеньйори, нам цей звук віщує горе.
Сьогодні небіж мій, Роланд, загине.
По звуках рога чую — смерть вже близько.
Не гайте часу, скакунів острожте!
Заграйте гучно в усі сурми війська!»
І враз відповіли всі сорок тисяч,
Луна пішла по горах і в долинах.
Почули маври, переполошились,
Здійнявся гомін: «Карл вже повернувся!»
А потім крик: «Од нас він зовсім близько!
 Ми чули звук французьких труб тривожний.
Як прийде Карл, то не минути кари!
Роланд живий — війна почнеться знову,
Ми втратимо Іспанію, весь край наш!»
Із війська відібрали щонайкращих
Чотири сотні вояків в шоломах.
Смерть несучи, вони мчать на Роланда.
Що ж, є робота для меча героя.
Аой!
Коли Роланд побачив наступ вражий,
Відчув він силу, гордість і відвагу.
Поки живий, завзято буде битись.
Сів на коня, прудкого Вельянтіфа,
 Ударив острогами золотими
І кинувсь в саму гущу сарацинів.
Слідом за ним з мечем архієпископ.
Тікають маври до країв іспанських,
їх переповнює шалена злоба.
А граф Роланд не може гнатись слідом,
 Бо втратив Вельянтіфа-скакуна він,
І мусить відтепер боротись піший.
Тож поспішив допомогти Турпіну.
Граф відстібнув реміння у шолома,
А потім зняв білястий легкий панцир,
Мечем розрізав одяг на Турпіні,
Клаптями з нього закриває рани,
А потім притулив до своїх грудей,
 Поклав легенько на траву зелену
І лагідно сказав: «Шляхетний друже!
Дозвольте борг мені сплатить останній.
Всі друзі, що були нам любі, вбиті,
Та ми не можемо їх так лишити.
Піду на розшуки і всіх знайду я,
А потім поруч покладу любовно».
Турпін сказав: «Ідіть і повертайтесь!
Хвалити Бога, поле бою наше!»

СМЕРТЬ РОЛАНДА

Та й сам Роланд відчув: кончина близько,
Бо з вух у нього витікає мозок.
Він молить Господа за душі перів,
А Гавриїла-ангела — за себе.
І Оліфант, і Дюрандаль взяв звично,
Бо саме так вмирає лицар справжній, —
Зайшов углиб землі іспанських маврів
На відстань льоту стріл із арбалета.
Росли два дерева на пагорбі, а поруч
Чотири глиби височіли мармурові.
Роланд там впав на мураву зелену
І знепритомнів. Смерть була вже поруч.
Між гір крутих, серед дерев високих
Блищать чотири глиби мармурові.
Зомлілий граф лежить в траві шовковій.
За ним давно вже сарацин пильнує,
Посеред тіл валявсь, прикинувсь мертвим,
Замазав кров'ю тіло та обличчя;
Аж ось підвівсь на ноги, підбігає.
Він був красивий, мужній і кремезний,
 Та повен люті і жаги до вбивства.
Схопив меча, Роланда пхнув ногою
І закричав: «Здолав небожа Карла!
А Дюрандаль візьму в краї арабські!»
Коли він так волав, граф опритомнів.
Роланд відчув — меча хтось забирає.
Отямився, розплющив очі й каже:
«Здається, злодію, ти не із наших!»
В руці тримав, як завжди, Оліфант.
В шолом ударив, вкритий злотом щирим,
Розбив його, а з ним розтяв і череп,
І очі геть полізли в мавра з лоба.
Той мертвий впав як стій до ніг Роланда.
А граф сказав: «Падлюко, ти зухвало
Присікатись до мене намірявся.
Будь-хто, почувши це, сказав би — дурень!
 Жаль, ріг мій посередині аж тріснув,
Повипадали золото й каміння».
Відчув Роланд — пітьма вкриває очі.
Підвівсь на ноги і стоїть насилу,
Сірішає знекровлене обличчя.
А перед ним лиш темно-сіра скеля.
Він десять раз мечем ударив гнівно,
Та сталь дзвенить, щербин немає навіть.
Сказав: «Допоможи, Свята Маріє!
О мій чудовий Дюрандале! Горе!
Ми маємо розстатись! Не загострю
Тебе я більше! Скільки битв позаду!
А скільки володінь завоювали,
І Карл — сивобородий їх володар.
Ти не служив ніколи боягузу —
Належав ти шляхетному барону,
Таких у вільній Франції не буде!»
Роланд все б'є ту брилу темно-сіру.
Вже вдарив безліч раз, та все даремно.
Сталь лиш дзвенить — ані щербин, ні тріщин
Клинок зі свистом вгору підлітає.
Переконався граф: йому несила,
І знов оплакує меча він долю:
«О Дюрандале! Ти краса й святиня!
Ховаєш в золотій ти рукояті
Нетлінні мощі: зуб Петра й священну
Василія Святого кров, волосся
Дениса Пресвятого і уривок
З одежі Пріснодіви! Неможливо,
Щоб нехристі тобою володіли,
Лиш християнам ти служити маєш!
О Небо, меч не дай в безчесні руки!»¹
Роланд відчув, що смерть вже зовсім близько,
Вона іде від голови до серця.
У тінь сосни високої лягає
Він долілиць, в траву зелену й ніжну,
Підклав під себе меч і Оліфант свій,
Звернув обличчя до землі невірних.
Аби відразу стало зрозуміло
І Карлові, і лицарям-баронам,
Що він, Роланд, помер як переможець.
Відпущення гріхів у Бога просить
 Й до Неба рукавицю простягає².
Аой!
Роланд, на груди голову схиливши,
Схрестивши руки, смерті ждав покірно.
І Бог послав до нього херувимів.
Злетіли з Неба Рафаїл-заступник
І Михаїл³, потвор злих переможець,
І сам архангел Гавриїл Святійший...
Віднесли душу графа в Райські кущі!


¹ Доля Дюрандаля неясна. За одним із джерел, Карл посилає славних рицарів взяти з рук мертвого Роланда меч. Вони витягують меч, але рука Роланда не розтискається. Тоді Карл молиться,
І меч сам випадає з руки. Імператор знімає з нього рукоять, заради святинь, які в ній заховані, а клинок кидає у воду, бо ніхто не вартий носити цей меч після Роланда.
² ...до Неба рукавицю простягає — цей жест означав визнання себе васалом або виклик на двобій. Тут Роланд оголошує себе васалом Бога.
³ Михаїл — архангел, провідник небесного воїнства в битві із силами зла; ангел милосердя і прохач людей перед Богом. Рафаїл — один із семи великих ангелів, архангел; ангел зцілення.


ПЛАЧ ФРАНКІВ І ПОЧАТОК ПОМСТИ

Нарешті Карл прибув до Ронсевалю.
Усі стежки та тропи, всі доріжки,
Всі галяви, поляни і простори
Завалені тілами франків й маврів.
«О Боже! — мовив Карл. — Тож недаремно
Передчував я лихо! Чом спізнився?»
рве сиву бороду в жорстокім гніві,
Ридає гірко, з ним усі барони,
І двадцять тисяч падають зомлілі,
Найбільше ж тужить герцог Найм старезний.
І не було там лицаря, барона,
Який не лив би сліз гірких од жалю
За сином любим, братом чи небожем,
За друзями чи за васалом можним.
Багато з них попадали, обмерлі,
Один лиш герцог Найм тверезо мислив,
Розважливо до Карла він звернувся:
«Он, сіре, гляньте, у двох льє приблизно
Великий шлях, де курява, мов хмара,
Там раті йдуть поганців нечестивих.
Вперед! І помстимось за наше горе!»
Аой!
Король звелів у сурми всі заграти,
Очолив сам, відважний, грізне військо.
Знайшли сліди іспанців франки швидко
І кинулись в погоню незабарно.
Коли король побачив, що вже вечір,
Зійшов він на лужку в траву зелену,
Простерся на землі, почав просити
У Бога, щоб затримав біг світила¹,
Аби тривав ще день, ніч скоротилась.
З'явився ангел, Карла покровитель
І передав високе повеління:
«Бог знає, Франції синів ти втратив!
Скачи-но, Карле, дня тобі достатньо,
Аби злочинному помститись роду!»
По цих словах король в сідло ускочив.
Аой!
Для Карла Бог явив велике чудо,
Бо сонце залишилося на місці.
Язичники тікають, франки слідом,
Невірних наздогнали в Валь-Тенебр^і2
І гнали, їх б'ючи, до Сарагоси.
Аой!


¹ ...затримав біг світила... — тут використаний біблійний сюжет про диво, явлене Богом Ісусу Навіну, — сонце зупинилося до кінця битви (див. схожий мотив у «Пісні про схід і захід сонця» Лі Бо, с. 119).
² Валь-Тенебра — у перекладі Темний Яр, Темний Діл; географічне розташування невідоме.

Побачив Карл — язичники всі мертві,
Убитих сила, решта потонула.
(А лицарі багату здобич мали!)
Король шляхетний із коня зіскочив,
Став на коліна й помолився Богу.
Коли підвівсь, то сонце вже спустилось.
Він наказав: «Привал робіть, сеньйори!
У Ронсеваль вже пізно повертатись,
Та й коні виснажені й мруть од втоми.
Зніміть з них сідла, розгнуздайте швидко,
І пастися пустіть на свіжих луках».
А франки кажуть: «Сіре, гарна думка!»
Аой!

Карлу не спиться. Він молиться за Роланда, дванадцятьох перів і франків, які полягли в Ронсевальській ущелині. Поволі його зморює сон, навіяний ангелом Божим. У сні він бачить провіщення великої битви: на військо рушаться град, гроза, ураган, вогонь, що б'є з неба. На франків нападають хижаки, дракони, змії, пекельні потвори. Вояки благають Карла про допомогу. Але на перешкоді стає лев, який кинувся Карлу на груди. І ніхто не знає, чим закінчиться цей бій... Після цього Карл бачить інше видіння. Він в Ахені, на ланцюзі тримає ведмедя. Ще тридцятеро вийшли з лісу й вимагають відпустити родича. Та з палацу вибігає хорт і починає битися з най-сильнішим ведмедем. Ніхто не знає, чим закінчиться ця сутичка...
У Сарагосі Марсілій передав свою владу Баліганту, вавилонському еміру, який був старіший за Вергілія й Гомера. Він зібрав велике військо й вирушив на Карла.

ПЛАЧ КАРЛА

Коли зоря послала перший промінь,
Прокинувся король, володар франків.
Посланник Божий, Гавриїл-архангел
Перехрестив могутнього монарха.
Король підвівся, скинув хутко зброю,
Так само піддані його зробили.
На коней посідали і помчали
Великим шляхом і широким долом,
Вертаючись до згубної місцини,
До поля битви в клятім Ронсевалі.
Аой!
До Ронсеваля франки враз дістались,
Король побачив вбитих і заплакав,
Звернувсь до вояків: «Кроки сповільніть,
 А я вперед поїду полем ратним,
Бо хочу розшукати сам Роланда.
Одного дня на святі в місті Ахен
Всі лицарі боями похвалялись,
Хто і в яких бував, страшних і лютих.
Тоді почув присягу я Роланда:
Якщо колись на чужині загине,
То першим серед перів, вояків всіх,
 Лежатиме лицем до ворогів він,
Своє життя скінчить як переможець».
Коли король пішов шукать небожа,
Побачив на лужку червоні квіти —
То кров була на них загиблих франків.
Розчулившись, володар знов заплакав.
Ось пагорб, тінь дерев двох. Карл побачив
Сліди на брилах від меча ударів
Й племінника на мураві прим'ятій.
Пройняла знов скорбота безутішна
Всю душу Карла. Зсів з коня,
підходить, Руками графа міцно обіймає
І, горем сповнений, сам зомліває.
До тями повернувсь король помалу
Він на руках у чотирьох баронів.
Знов на Роланда із любов'ю глянув:
Міцний на вигляд, та лице безкровне,
Померкли очі: їх пітьма укрила.
І знову в тугу вдався Імператор:
«Хай Бог пошле твою шляхетну душу
У Рай квітучий зі святими, друже!
 В Іспанію прийшов собі на горе!
Тепер день в день страждатиму без тебе...
Що ж, вичерпані міць моя і слава!
На кого, як раніше, я зіпруся?
Не стало друга справжнього під небом.
Ніхто з рідні не зможе замінити!»
Могутній Карл волосся рве в розпуці...
Сто тисяч франків пройнялися жалем,
І жодний з них не втримався від плачу.
Аой!

Франки поховали загиблих, а тіла Роланда, Олів'єра й Турпіна Карл наказав забрати із собою.
Коли франки готувались у зворотну путь, то помітили авангард маврів. Звернувшись до Бога, Карл вирішив вступити в бій. Імператор, а за ним і всі франки, випустили на лати свої бороди — щоб у бою розпізнати один одного. Араби також почали готуватися до бою.


ОСТАННЯ БИТВА

Війська величні, всі полки чудові.
Не відділяють їх доли чи гори,
Лісів, дерев для засідок немає.
Дві армії застигли у чеканні.
Звелів Великий Карл в сурми заграти,
Усіх звук чистий Оліфанта заглушає.
Кричать араби: «Військо Карла гарне!
Важка й жахлива битва нас чекає!»
Аой!
Як тільки Карл побачив Баліганта,
Його «Дракона», стяги, орифламу1,
І величезну армію арабів,
Що поле бою зайняла повсюдно,
Окрім ділянки, де стояли франки,
То гучно закричав король французький:
«Барони Франції! Прекрасні вояки всі!
Багато битв важких ви вигравали!
Невірні перед вами, боягузи,
Й деньє2 не варті дикі їх закони!
Хоч їх багато, що для нас те значить?
Вперед, герої! Монжуа! За мною!»
По цих словах коня шалено шпорить,
Враз Тансендюр стрибки чотири робить.
Сказали франки: «Бравий наш королю!
Вперед скачіть! А ми слідом за вами!»
Величні армії, полки безстрашні,
Зійшлись війська в лячній нещадній січі.
Язичники там б'ються відчайдушно.
О Боже! Скільки вже списів зламали,
Щитів і панцирів вщент порубали!
Земля тілами мертвих вкрита рясно,
Трава ж полів, колись зелена й ніжна,
Пурпурною тепер залита кров'ю.
Емір звернувся до своїх невірних:
«Барони, в бій! Вперед, на люд хрещений!»
І бій тривав, запеклий, безпощадний,
Лютішої ніхто не бачив битви!
Про неї пам'ятатимуть довіку...
Аой!

¹ За середньовіччя орифлама — прапор французьких королів, у цьому випадку — просто королівський прапор;
у сучасній мові — великий прапор, підвішений упоперек вулиці між будинками.
² Деньє — дрібна середньовічна монета (тут: не варта й копійки).

А Карл звернувся до своїх баронів:
«Сеньйори, я завжди вам щиро вірив,
В стількох боях за мене ви вже бились,
А скільки ви держав завоювали,
Скількох царів без трона залишили!
Моя винагорода була щедра,
Багатства дав і лени¹. Я готовий
Віддать своє життя. Лише пометіться
Невірним за братів, синів-нащадків,
Що полягли учора в Ронсевалі!
 Святу цю справу маємо здійснити!»
Відповідають франки: «Ми готові!»
Аой!
Французи та араби б'ються люто.
Хто бачив, як тріски щитів летіли,
Як розбивались лати від ударів
Чи панцирі й шоломи з брязкотінням,
Трощилися списи з жахливим тріском,
Як вершники перевертались з сідел,
Хто чув, як там кричать від ран з хрипінням,
Той збереже про бій страшне видіння.
Цю битву витримать було вже важко.
І Балігант благає Аполліна,
І молить Тервагана й Магомета:
«Боги! Величні, я служив вам завжди!
Злотими ваші статуї зроблю всі!
Лиш дайте перемогу нам над Карлом!»
Аой!
Тут Джемальфін постав перед еміром,
Приніс погані звістки з поля бою:
«О сіре Баліганте, там нещастя:
Загинув син Мальпрім ваш в січі смертній
І Канабей, ваш брат, з ним упокоївсь.
У цьому винні двоє франків лютих,
Здається, Імператор був одним з них —
Величний, мужній, лицарська постава,
І сива борода — квітнева квітка».
Зняв свій шолом емір, застиг безсило,
А голова на груди похилилась.
Відчув такий він біль, що помертвів весь,
І все ж заморського позвав Джанглея.


¹ Лени (нім. позичати) — земельне володіння, яке васал (ленник) одержував від сеньйора за умови виконання військової служби.

Емір сказав: «Джанглею, підійди-но!
Ти мудрий дуже і багато знаєш.
Завжди я слухався твоєї ради!
Як думаєш ти? Франки чи араби?
Хто переможцем вийде в битві нині?»
Той відповів: «Ви, Баліганте, мертвий!
Боги нас не врятують — хочуть жертви.
Карл гордий, лицарі його відважні,
Таких не бачив можних сил я вражих!
І все ж, зберіть бійців із Окціанту,
А також турків, енфрів¹ та арабів
І велетнів. Зберіть всіх і рушайте!»
Емір на лати бороду спускає,
Білішу за цвіт глодовий у травні,
Не хоче більше він її ховати.
Підніс до вуст пронизливий ріжок,
Сурмить так гучно, всі невірні чують.
По полю мчить, полки свої шикує,
Тут окціанці з їх виттям й ревінням,
Аргуйці з песячим їх гавкотінням.
Немов скажені, всі на франків линуть.
Ряди ламають, в гущу лізуть, гинуть...
Там полягло тоді сім тисяч франків.
Чудово б'ється Карл Великий в полі,
З ним поруч герцог Найм та Одж'єр-Данець,
Джефрейт з Анжу, що орифламу носить.
Одж'єр відвагу виявив нестримну:
Коня він шпорить, кинувши повіддя,
Вбива язичника, що ніс «Дракона».
Амбор звалився долілиць миттєво,
А з ним «Дракон» — емірова святиня.
Побачив Балігант, що впав знак царський
І на землі штандарт із Магометом,
Лише тоді почав він розуміти
Свою неправоту і правду Карла,
Відразу ж зменшився невірних запал...
А Карл звернувся до своїх васалів:
«Чи допоможете мені, барони?»
У відповідь: «Прохання — нам образа!
Немає серед нас страхополохів!»
Аой!

¹ Енфри — про цей народ історичних свідчень немає.

ДВОБІЙ КАРЛА І БАЛІГАНТА

Минає день ясний, заходить сонце.
Запекло б'ються франки і араби.
Могутні владарі звели два війська,
Їх кличі бойові повсюди чути.
Дзвінкий еміра крик «Прецьйоз!» лунає,
Та Карлів «Монжуа!» наздоганяє.
І цар царя по голосах пізнали,
Й зустрілись вороги серед рівнини...
Двобій почавсь. Списів важкі удари
У центр щитів, в розетку потрапляють
І врешті їх дощенту розбивають,
Дірки в міцній кольчузі залишають,
Проте ніяк не досягають тіла.
Попруги тріснули, і сідла — набік,
Царі попадали на землю зразу.
Та в мить одну обидва підхопились
І за мечі взялись свої булатні.
Ніщо не може зупинить двобою,
Крім смерті одного із двох героїв.
Аой!
Емір в руках мав силу неймовірну.
Він вдарив Карла по шолому з сталі,
Розсік його і голови дістався,
А потім меч зануривсь у волосся
І шкіру з голови зсік на долоню,
У цьому місці череп оголився.
Карл похитнувсь і ледь не впав на землю,
Та Бог не допустив, щоб він загинув.
З'явився Гавриїл у розпал бою,
Спитав: «Королю, що там із тобою?»
Почув монарх глас ангела святого,
Відразу зникли жах і страх смертельний,
До нього повернулись сила й пам'ять.
Мечем французьким вдарив він еміра.
Розтяв шолом, що блискотів від перлів,
А з ним і голову, лиш бризнув мозок,
Розсік по білу бороду обличчя.
Вмер Балігант, не допоможуть ліки.
Карл крикнув «Монжуа!», щоб всі почули.
 Відразу герцог Найм з'явився поруч,
Впіймав коня, король на нього скочив.
Біжать невірні, їх сам Бог карає!
Дійшла до Господа молитва франків.

КАРЛ У САРАГОСІ. ПОВЕРНЕННЯ ДО ФРАНЦІЇ
Страшенна спека, курява клубами.
Тікають маври, франки ззаду тиснуть,
Дісталася погоня Сарагоси.
На вежу піднялася Брамімонда.
Цариця бачить перемогу франків,
Побігла до Марсілія із криком:
«О царю любий! Наші вщент розбиті!
 Безславна смерть спіткала Баліганта!»
Почув цю звістку й одвернувсь Марсілій,
Заплакав й голову схилив безсило
Та вмер од горя. За його ж гріхи всі
Заволодів душею чорт пекельний.
Аой!
Хто не загинув з нехристів, той втік вже.
Із франками звитягу Карл святкує,
Розбив він зразу Сарагоси браму,
Нема кому її вже захищати.
Усі полки отаборились в місті,
До ранку переможці спочивали.
Веселий й гордий Карл сивобородий.
Дала ключі від веж всіх Брамімонда —
Великих десять, п'ятдесят маленьких.
Щасливий той, кого Господь підтримав.
Скінчилась ніч, і день ясний засяяв.
Усі звелів король зайняти вежі,
Залишив тисячу баронів кращих,
Щоб місто зберегти від сил ворожих,
А потім на коні з всією раттю,
Узявши полонянку Брамімонду,
Якій хотів зробить одне добро лиш,
В зворотну путь, до Ахена, рушає.
Пройшовши швидко повз Нарбонну милу,
Вступили у Борделу, дивне місто.
Там на олтар святого Северина¹
Король поклав ріг Оліфант зі злотом,
Його ще бачили численні пілігрими.

¹ ...олтар святого Северина — ідеться про базиліку Св. Северина, один із найдавніших храмів Франції.

На кораблях Карл переплив Джиронду.
Супроводжав до Блея¹ прах Роланда,
д також Олів'єра, його друга,
І мудрого й відважного Турпіна.
Тіла поклали в білі саркофаги,
Сплять вічним сном у храмі Сен-Ромена²,
Їх душі Богу, всім святим вручили.
А потім через гори і долини
Карл мчав до Ахена вже без упину.
А ось і рідні мармурові сходи.
Як тільки Карл зайшов в палац розкішний,
До всіх васалів посланців відправив:
Баварців і саксонців, лотарингців,
До фризів, й алеманів, й пуатвінців,
Й бургундців, і нормандців, і бретонців.
Покликав всіх він наймудріших франків,
Аби вершити суд над Ганелоном.

В Ахені Карл зібрав баронів на суд над Ганелоном, але вони попросили помилувати зрадника. Тоді Тьєррі, молодший брат Джефрейта Анжуйсько-го, який загинув разом із Роландом, звинуватив Ганелона й викликав його захисника Пінабела на двобій — Божий суд. Під час поєдинку Пінабел загинув, це означало, що Бог став на сторону Тьєррі.

¹ ...супроводжав до Блея — м. Блей у нижній течії Жи-ронди (Джиронди).
² ..храмі Сен-Ромена — стародавній храм у Блеї.

ПОКАРАННЯ

Король знов кличе герцогів і графів:
«Сеньйори, як з заручниками бути?
Вони прийшли на захист Ганелона,
За Пінабела віддались в заставу».
От повернулися всі судді в місто.
Були тут алемани і баварці,
Бретонці, пуатвінці і нормандці.
З усіх найбільше франки вимагали
Ганебної для Ганелона смерті.
Тож четверню приводять буйних коней
Й за руки й ноги в'яжуть Ганелона,
Були ті коні дикі та шалені.
Четвірка слуг їх випустила разом
На луг, де випасалася кобила.
Запроданця там смерть лиха спіткала:
Розтягнуті, розірвані всі жили
І видрані із тіла руки й ноги,
А мураву червона кров зросила...
Так Ганелон сконав, лукавий зрадник,
Своїм щоб віроломством не хвалився.
Звершився суд правдивий. Карл Великий
Угамував нарешті гнів свій грізний,
Вклав Божу віру в серце Брамімонди.
Минає день, і темна ніч надходить...
До сну готується король в покоях,
Та Гавриїл приніс послання Бога:
«Час, Карле! Знов збирай свої дружини!
Мерщій рушай в похід на Бірські землі.
Король Вів'єн чекає допомоги,
Невірні місто Інф взяли в облогу.
На тебе християни уповають!»
Так не бажав Карл знов іти в похід цей...
Сказав: «О Боже, вже життя не миле!»
Ридає гірко, бороду рве сиву...
Тут і кінець настав Турольда джесті.

Переклад Н. Пащенко та В. Пащенка

1. З уроків літератури (7 клас) пригадайте, що ви знаєте про епічні героїчні пісні, про героїв цих творів.
2. Як трансформувалася історія Київської Русі в давньоруських билинах?
3. Що називається квазіісторизмом?
4. Яка історична подія лягла в основу «Пісні про Роланда»?
5. Чим можна пояснити, що в «Пісні про Роланда» змінені історичні факти? Як це називається?
6. Чому в небезпечне посольство до царя Марсілія Роланд запропонував Ганелона? Як це сприйняв Ганелон?
7. Знайдіть у поемі гіперболи й поясніть їх роль.
8. Яку роль у поемі відіграють сновидіння Карла?
9. Чому перед смертю Роланд намагається знищити свій меч?
10. Порівняйте двобій Карла й Баліганта з двобоєм Ахілла й Гектора. Що спільного в цих двобоях? Чим вони відрізняються?
11. Доберіть цитати, які б найяскравіше характеризували головних дійових осіб поеми: Роланда, Олів'єра, Карла, Ганелона.
12. Порівняйте ставлення елліна Гоме-ра до елінна Ахілла й троянця Гектора й ставлення Турольда до франків і маврів. Чи можемо ми говорити про об'єктивізм оповіді в обох епічних поемах? Чому?
13. Для франків Роланд — ідеальний рицар. Чи згодні ви з їхнім висновком?
14. Порівняйте героїв «Пісні про Роланда» з давньоруськими билинними богатирями. Що їх об'єднує? Аргументуйте свою точку зору.
15. Яку роль у формуванні національної самосвідомості відіграє героїчний епос? Обґрунтуйте свою точку зору.
16. Спираючись на твори, вивчені в попередніх класах (героїчні пісні, 7 клас), «Пісню про Роланда» та «Слово о полку Ігоревім», доведіть, що провідною темою середньовічного героїчного епосу була тема захисту рідної землі від іноземців та іновірців.

Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко, Зарубіжна література, 8 клас
Вислано читачами інтернет-сайту.

_{Матеріали з зарубіжної літератури безкоштовно скачати, плани конспектів уроків, завдання та відповіді з зарубіжної літератури для 8 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум