Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 6 клас >>Зарубіжна література: Урок виразного читання епізодів подорожі головного героя повісті Ч.Діккенса.

                   Епізоди подорожі головного героя повісті Ч.Діккенса
 

...Ще прибулець і не договорив цих слів, як вони обидва проникли крізь стіну, опинившись.... на безлюдному сільському путівці, обабіч якого біліли поля. 

— Боже милосердний! — вигукнув Скрудж, сплеснувши руками й роззираючись надовкола. — Я ж виріс у цих місцях! Я гасав тут хлопчаком! 

Дух кинув на нього лагідний погляд. Той його легкий доторк, хоч який невагомий і скороминущий, розбудив якісь приспані почуття в грудях старого діда. Скрудж уловлював тисячі запахів, що носилися в повітрі, й кожен із тих запахів оживляв у пам'яті тисячі давно-давно забутих думок, сподівань, радощів і турбот!.. 

... Вони пішли путівцем, і Скрудж упізнавав кожен придорожний стовп, кожне дерево, кожні ворота. Аж ось удалині замріло містечко з церквою, з ринковим майданом і мостом над звивистою річкою. Тепер завидніли якісь патлаті поні, на чиїх спинах гуцикали хлопчаки: маленькі вершники мчали назустріч двом мандрівцям, гукаючи до інших хлопчаків, що їхали на бідарках та возах, де правували, вимахуючи батогами, селяни, батьки тих дітей. І вся та малеча була така весела, всі щось кричали одне одному, і над просторами полів стояв такий веселий гамір, аж бриніло від сміху саме свіже, морозяне повітря. 

— Усе це просто тіні того, що існувало колись, — пояснив привид. 

Ось ті веселуни опинилися вже зовсім близько біля них, і Скрудж упізнавав їх, називав кожного на ім'я. І чому ж це він так безмежно тішився, бачачи їх? Чому так блищали його холодні очі, а серце аж підстрибувало в грудях, коли товариші з його дитинства мчали повз нього? Чому груди йому переповнювала радість, коли він чув, як вони, роз "їжджаючись на роздоріжжях кожне до своєї домівки, бажають одне одному веселих святків? Але що ті веселі святки для Скруджа? Хіба вони бодай коли-небудь принесли йому хоч яке добро? 

— А школа ще не зовсім спустіла, — повідомив Дух. — Якийсь бідолашний хлопчик, всіма забутий, зостався там один-однісінький. 

Скрудж відповів, що знає, хто то. І схлипнув. 

З головної дорога вони звернули на незабутню для Скруджа стежку й неза-баром підійшли до червонястої цегляної споруди з увінчаною флюгером невеликою округлою башточкою, всередині якої висів дзвін. Двоє мандрівців увійшли до похмурої вітальні й, позаглядавши до відчинених дверей численних кімнат, пересвідчились, як убого вони обставлені, які холодні й порожні. Тут тхнуло сирістю і землею, все було таке холодне й голе, і якось навіювало думку про час те уставання при свічці й постійне недоїдання. Дух зі Скруджем попрямували до одних дверей у глибині вітальні. Двері перед ними відчинились, і перед їхніми очима постала довга кімната з безвідрадно голими стінами, яка здавалася ще безвідраднішою від того, що в ній тяглися ряди простих парт, збитих із соснових дощок. За однією з тих парт, біля каміну зі скупим вогником, сидів самотній хлопчик. Він читав. Скрудж і собі сів за парту й заплакав, упізнавши самого себе: вбогого, всіма забутого хлопчика, яким він був колись. Раптом за вікном вигулькнув якийсь чоловік у чужоземному вбранні й із сокирою за поясом. Він стояв перед ними, як живий, тримаючи за вуздечку віслюка, нав'юченого дровами. 

— Ой, та це ж Алі-Баба! — не тямлячи себе від захвату, вигукнув Скрудж. — Мій любий, старий, щирий Алі-Баба! Так, так, я знаю! Одного разу на Святвечір, коли той занехаяний хлопчик лишався тут один-однісінький,забутий всіма, Алі-Баба й справді з'явився уперше — отак, як тепер. Ох, бідолашний хлопчик! 

Ото б подивувалися всі комерсанти лондонського Сіті, з якими Скрудж вів справи, коли б побачили його розхвильоване, розпашіле обличчя та почули, як він, з усією притаманною йому поважністю, меле такі дурниці, та ще й таким чудним голосом, що годі втямити, сміється він чи плаче... 

— А он і папуга! — далі вигукував Скрудж. — Сам зелений, з жовтим хвостиком, а на маківці чубчик, мовби листок салати. Он він! «Бідний Робіне Крузо!» — так він сказав господареві, коли той повернувся додому, обпливши кругом острова. «Бідний Робіне Крузо! Де ти був, Робіне Крузо?» Господар подумав, що це йому сниться, а воно й ні — то, ви ж знаєте, папуга заговорив до нього. — І тут-таки, з раптовістю, геть не притаманною його вдачі, Скрудж скрикнув, жаліючи самого себе: — Бідний, бідний хлопчик! — і знову заплакав. — Як би я хотів... — пробурмотів він потім, утираючи очі рукавом і сягаючи рукою до кишені, а тоді, роззирнувшись довкола, додав: — Ні, тепер уже запізно! 

— А чого б ти хотів? — запитав його Дух. 

— Та нічого такого, — відповів Скрудж. — Нічого особливого. Просто вчора ввечері один хлопчак був заколядував під моїми дверима. Я хотів би дати йому що-небудь — тільки й усього. Дух усміхнувся задумано й, махнувши рукою, мовив: 

— А погляньмо ще на одне Різдво! 

Після цих слів хлопчик Скрудж підріс, а класна кімната стала ще темніша й брудніша. І знову він лишився тут сам-один, коли всі інші хлопці пороз'їжджалися додому зустрічати веселе свято. Але тепер він уже не читав, а розпачливо ходив туди-сюди по класу. Тут Скрудж глянув на Духа, а тоді, сумно похитавши головою, втопив тривожний погляд у двері. Вони й відчинились, і маленька дівчинка, на кілька років менша за хлопця, вбігла до кімнати. Кинувшись хлопцеві на шию, вона почала його цілувати, називаючи своїм любим братиком. 

   — Я приїхала по тебе, любий братику! — заявила маленька, плещучи в долоньки й аж згинаючись від радісного сміху. — Ти поїдеш зі мною додому!
 

- Додому, маленька Фан? — перепитав хлопець. 

— Авжеж! — вигукнула дитина, сяючи від щастя. — Наш батько став такий добрий, такий добрий, як ніколи, то вдома тепер мов у раю! Коли я лягала спати, він говорив зі мною так лагідно, що я насмілилася попросити його, аби він дозволив тобі приїхати додому. Й раптом він сказав: «Так, хай приїжджає», — послав мене з каретою по тебе, — провадила дівчинка, дивлячись на брата широко розплющеними очима. — І вже ніколи-ніколи не повернешся сюди! Але спочатку ми всі святки побудемо всі разом — це буде найвеселіше наше Різдво! 

- Ти стала зовсім доросла, маленька Фан! — вигукнув хлопець. 

Дівчинка знову заплескала в долоньки, й засміялась, і хотіла погладити брата по голові, але не дотяглась і, заливаючись сміхом, стала навшпиньки, обняла його за шию. А тоді, сповнена дитячого нетерпіння, потягла його до дверей, і він, ще й який радий, пішов за нею. Тим часом валізу юного Скруджа вже прилаштували на даху поштової карети, й діти повмощувались на сидіннях і весело поїхали доріжкою, що пролягала через сад... 

...За мить Скрудж опинився в крамниці, де він починав працювати. її господар, пан Фезівиг, влаштував для своїх помічників справжній різдвяний бал. 

Поки тривав бал, Скрудж поводився мов ошалілий. Серцем і душею він десь там, у подіях того вечора, із тими, хто там витанцьовував, і з тим юнаком, яким був колись він сам. Він начебто брав участь у всьому, пригадував усе, тішився всім, переживаючи при цьому якесь нез'ясовне хвилювання. 

— Як небагато треба було зробити, аби серця всіх цих простаків сповнилися почуттями вдячності! — зазначив Дух. — Адже він потратив зовсім небагато— всього три-чотири фунти того, що ви, смертні люди, називаєте грошима. 

- Та річ не в цьому, — заперечив Скрудж, зачеплений цим зауваженням і вже й не помічаючи, що міркує не так, як притаманно йому теперішньому, а як колишній юнак Скрудж. — Річ не в цьому, Духу. Адже від старого Фезівига залежало зробити нас щасливими чи нещасливими, а нашу службу — легкою чи обтяжливою, перетворити на втіху або на муку. І хай він робить це за допомогою слова чи погляду, силою чогось настільки незначного, дрібничкового, що це неможливо скласти до купи й полічити, оцінити, — все одно добро, яке він творить, настільки велике, що воно варте цілого багатства. 

Тут Скрудж відчув на собі Духів погляд і затнувся...
 

...Скрудж зробив, як йому сказано: міцно вчепився у бганки мантії. Вмить де й поділися гостролист, омела, червоні ягоди, плющ, індички, гуси, дичина, кури, качки, яловичина, свинячі окости, поросята, ковбаси, устриці, пироги, пудинги, плоди, келихи з пуншем... Пощезли й кімната з домашнім вогнищем, із червонястою загравою, і з тією годиною ночі — бо Скрудж із Духом опинилися на міських вулицях, де панував різдвяний ранок. 

На тлі гладенького білого снігового укривала, що лежало на дахах, і навіть на фоні бруднішого снігового завою, який вкривав землю, чола будинків виглядали досить-таки чорними, а вікна чорніли ще дужче. А ту наземну снігову ковдру орали, прокладаючи глибокі борозни, важкі колеса возів та фургонів, — борозни, що схрещуватись і перехрещувались сотні разів там, де від великих вулиць відгалужувалися провулки й завулки; ті борозни ставали хитромудрими сплетіннями канатів, які нелегко було простежити в густій жовтій грязюці й крижаній воді. Над містом нависало понуре небо, а коротші вулиці задихатися від брудного туману, що складався наполовину з відталих, наполовину — із замерзлих часточок води, і важчі з них опадали зливою закіптявілих атомів, от ніби всі димарі Великої Британії змовились і, як один, стали викидати в небо чимбільше диму. Одне слово, ні погода, ні саме місто не дуже схиляли до веселощів, а проте на вулицях було весело, — так весело, як не буває, либонь, і в найпогідніший літній день, коли сонце світить так яскраво, а повітря таке свіже й чисте. 

Але ось задзвонили дзвони на дзвіницях, закликаючи всіх добрих людей до церков та капличок, і веселі, по-святковому вбрані юрби попливли туди плавом. Водночас із десятків провулків, завулків та безіменних закапелків повалили юрми вбогих людей, що несли своїх різдвяних гусей до пекарень. Загледівши цих бідарів, які зібралися побенкетувати, Дух, либонь, дуже ними зацікавився, бо став разом зі Скруджем на порозі пекарні і, підіймаючи накривки посудин, коли люди з ними проходили повз нього, почав бризкати на ту їжу пахощами зі свого смолоскипа. І був то якийсь дуже незвичайний смолоскип, бо, коли разів два ті гусконосії обмінялись сердитими словами, штовхаючись у дверях, він бризнув на них кількома краплями зі смолоскипа — і добрий гумор відразу ж відновився, і ті, хто мить тому ще сварився, тепер казали, що соромно сваритися в перший день Різдва. І таки соромно, Бог тому свідок!.. 

...Та як же був вражений Скрудж, коли, дослухаючись до завивання вітру й розмірковуючи, що за приголомшлива це річ — линути крізь пустий морок понад недовідомими безоднями, чиї глибини є такими самими незглибними таємницями, як і сама Смерть, — тож який був приголомшений Скрудж, коли, заглиблений в отакі думи, зачув чийсь щирий сміх. А коли розпізнав, що то сміється його рідний небіж, і коли сам опинився в добре натопленій, яскраво освітленій, просто осяйній кімнаті, подиву його не було меж! І Дух стояв тут-таки, поруч, і дивився на того ж самого небожа з привітною, схвальною усмішкою... 

— Ха-ха-ха! — заливався Скруджів небіж. — Ха-ха-ха! Він сказав, що Різдво — це дурниці! Справді сказав, як справді я живий перед вами! — вигукнув Скруджів небіж. — І геть серйозно це казав, їй-богу! 

— Терпіти його не можу! — кинула спересердя Скруджева своячка. А її сестри, та й всі інші присутні дами, цілком погодилися з нею. 

— Ну, а я можу! — не здавався Скруджів небіж. — Мені жаль його. Я навіть коли б хотів не зумів би розсердитися на нього. Бо хто страждає від його лихих примх? Він, завжди і в усьому тільки він сам. Ось, до прикладу, він узяв собі в голову, що не любить нас, і не зволив прийти до нас на обід. До чого це призвело? Що він пропустив не такий уже й поганий обід. І я маю намір запрошувати його до нас щороку, подобається це йому чи ні, бо мені його жаль. Хай він хоч до самої смерті гудить Різдвяні святки, але він колись та почне — я кидаю йому такий виклик! — ставитися до нього краще, якщо я з року в рік приходитиму до нього й казатиму від щирого серця: «Як ся маєте, дядечку Скрудже?» І якщо я цим схилю його бодай до того, щоб він відписав у заповіті п'ятдесят фунтів своєму бідному клеркові, то мені й цього вже буде досить. 

Напившись чаю, вирішили трохи помузикувати. Скруджева своячка добре грала на арфі і в числі різних мелодій виконала одну простеньку пісеньку (зовсім дрібничка, ви б навчилися її насвистувати за дві хвилини) — саме ту, яку наспівувала одна маленька дівчинка, котра колись була забрала Скруджа з пансіону. Цей спогад воскресив у Скруджевій душі ще Дух Колишнього Різдва. Коли залунав цей мотив, Скрудж пригадав усі картини, що їх показав йому той Дух. Він дедалі більше відтавав, серце йому зм'якшувалося. І навіть подумав: «Коли б йому було слухати цей мотив частіше, багато років тому, він би й сам, можливо, завжди прагнув тільки до добра та щастя собі й людям, і не довелося б духові Джейкоба Марлі вставати з могили». 

Дух, здавалося, вельми тішився, бачивши Скруджа в такому настрої, і досить поблажливо дивився на нього, аж Скрудж почав проситися, мов хлопчак, аби дозволили і йому лишитися тут, поки гості не розійдуться. Але Дух відказав, що ні в якому разі не можна. 

— Вони затіяли гру, — скиглив Скрудж. — Лиш півгодинки, Духу! 

Нова гра називалася «Так і ні». Тут Скруджів небіж мав задумати якусь річ, а решта мусила відгадати, що ж він таке задумав. Причому умови гри дозволяли йому відповідати на всі їхні здогади лише двома словами: «так» і «ні». Під перехресним вогнем запитань, що посипатися на нього, пощастило, мало-помалу, з'ясувати: так, він думає про тварину, досить неприємну, дику тварину, про таку тварину, що іноді рикає і реве, а то й говорить, і живе вона в Лондоні, й ходить по вулицях, але її не виставляють напоказ; ні, не водять на прив'язку, і в мандрівному звіринці не тримають, і воно не кінь, і не віслюк, і не корова, і не бугай, і не тигр, і не собака, і не свиня, і не кіт, і не ведмідь... При кожному новому запитанні Скруджів небіж заходився новим нападом реготу, а тоді зрештою так розійшовся, що схопився з дивана й аж ногами затупотів, мов від нестерпного лоскоту. А тоді й пухкенька свояччина сестричка розреготалася так само нестямно й вигукнула: 

— А я вгадала! Я знаю, що ти задумав, Фреде! Це твій дядечко Скру-у-у-дж! 

— Ну, ми так гарно розважились за рахунок старого, — мовив Фред, — що було б чорною невдячністю не випити тепер за його здоров'я. Пропоную тост за дядечка Скруджа! Побажаймо ж цьому дідуганові, хоч би де він нині перебував, веселого Різдва й щасливого Нового року! — сказав Скруджів небіж. 

А дядечко Скрудж тим часом, непомітно для самого себе, так розвеселився і на серці йому стало так легко, що неодмінно хотів навзаєм виголосити тост за товариство, яке й не здогадувалося про його присутність, а ще подякувати всім нечутною своєю мовою, і він би й виголосив, і подякував, коли б то Дух дав йому на це час. Та ледве останнє слово злетіло з уст небожа, як видіння щезло, й знову Дух зі Скруджем подалися у свої мандри. 

Далеко-далеко лежала їхня путь, багато ще чого вони побачили й чимало осель перевідали, але всюди приносили людям радість і щастя. Дух ставав біля постелей хворих людей, і ті збадьорювались; наближався до загублених на чужині — й ті переносилися душею додому; схилявся над тими, що знемагали в життєвій боротьбі — й вони набиралися більшого терпцю, проймалися більшою надією; приходив до вбогих — і вони здобували багатство у собі. У богадільнях, у лікарнях, в'язницях, у кожному притулку страждання, де тільки марнотна людина не замкнула людського серця перед Духом Свята, — скрізь він давав людям своє благословення й навчав Скруджа заповідей милосердя... 

...І Дух Прийдешнього Різдва повів його далі і, як видалося Скруджеві, переніс у якийсь інший час (а втім, останні видіння змінювались начебто без хоч би якої видимої послідовності, лише зрозуміло було, що всі вони стосуються майбутнього) — знову привів у район ділових контор, але й тут Скрудж не побачив самого себе. Але ж дивно: Дух і не збирався зупинятися тут, а все прямував далі, мов до якоїсь тільки йому відомої, твердо означеної мети. 

Цвинтар. Так ось де, либонь, покояться останки того бідолахи, чиє ім'я ось зараз стане йому відоме. Достойне місце для вічного супокою, що й казати! Тіснота — могила до могили, будинки стисли цвинтар зусібіч, і все поросло бур'янами, що пили не життєві соки, а трупну гнилизну, пересиченість землі небіжчиками. Достойне місце, що й казати! Привид став поміж могил і показав рукою на одну з них. Тремтячи, Скрудж ступив крок до неї. Ніщо не змінилось у вигляді Фантома, але Скрудж відчував нажахано, що та похмура постава сповнилась якогось нового, несподіваного сенсу... 

...Скрудж затрусився ще дужче. Упавши навколішки, він насилу підповз до могили й прочитав на порослій травою плиті, куди вказував Духів палець, своє власне ім'я: Ебенезер Скрудж... 

 Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко. Зарубіжна література 6 клас. 

Матеріали з зарубіжної літератури 6 класу, завдання та відповіді з зарубіжної літератури по класам, плани конспектів уроків з зарубіжної літератури 6 класу 

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь- форум.