Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 5 клас>>Зарубіжна література 5 клас>> Зарубіжна література: Том Сойєр та Гекльберрі Фіни

ПРИГОДИ ТОМА СОЙЄРА
Розділ І
—Томе!Ані звуку.
—Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати... Томе,
озвися!   
Ані звуку.
Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом, — то був її «город». Тома не видно ніде.
Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася — саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.
—    А, ось ти де! Ти що там робив?   
—    Нічого.
—    Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?
—    Не знаю, тітонько.
—    Зате я знаю. Це варення — ось що це таке. Сто разів тобі
казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай мені оту
лозину!..
Лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.
—    Ой тітонько! Мерщій оберніться!
Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.
Тітка Поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихенько засміялася:
—Ну розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки ні
чого не навчуся? Це ж уже вкотре він отак мене дурить. Ой,
не виконую я свого обов'язку щодо хлопця, бачить Бог! В ньому наче біс сидить, то помилуй мене Боже, він же, сердешна
дитина, син моєї покійної сестри, і мені просто не стає духу
лупцювати його. Щоразу, як даю йому втекти, мене гризе сумління, а як поб'ю його — аж серце кров'ю обкипає. Ось він
сьогодні не піде до школи, то я повинна покарати його за це:
доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко — змушувати його працювати в суботу, коли всі інші хлопці гуляти
муть, але ж праця — то для нього справжня мука, і я повинна бодай так виконувати свій обов'язок, а то геть занапащу  хлопця.
Том справді не пішов до школи й дуже приємно згаяв час. Поки Том вечеряв, при кожній зручній нагоді тягаючи з цукорниці грудочки цукру, тітка Поллі діймала його підступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподіваючись загнати хлопця на слизьке й вивідати в нього правду.
—    Томе, — спитала вона, — сьогодні в школі було душно?
—    Так, тітонько.
—    І тобі, Томе, не захотілося піти скупатись?
Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха. Він пильно глянув у тітчине обличчя, але нічого особливого не побачив і тому відповів:
—    Та ні, тітонько, не дуже.
Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:
—    Ну що ж, тобі, я бачу, й тепер не дуже жарко. — А сама
тайкома тішилася тим, як зуміла перевірити, чи суха в хлопця
сорочка.
Але Том уже збагнув, звідки вітер дме, і випередив її наступний хід.
—    Дехто з нас поливав собі на голову з помпи. У мене й досі
волосся вогке, ось бачите?
—    Але ж, Томе, щоб полити собі на голову з помпи, не треба
було розпорювати комір сорочки там, де я зашила, правда? Ану
розстебни куртку!
З обличчя в Тома збігла тінь тривоги. Він розстебнув куртку. Комір сорочки був міцно зашитий.
—    Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай. Я ж таки була певна, що
ти не пішов до школи й купався в річці. Та я не гніваюсь на тебе, Томе. Хоч віри тобі, як то кажуть, уже й немає, але часом
ти буваєш кращий, ніж здаєшся. Принаймні сьогодні.
Вона й засмутилася тим, що проникливість зрадила її, і водночас була рада, що Том бодай цього разу повівся як годиться.
Аж раптом обізвався Сід:   
—    Чогось мені здається, ніби ви зашили йому комір білою ниткою, а тут чорна.
—    Та певне ж білою!.. Томе!..
Том не став чекати, що буде далі. Уже в дверях він обернувся й гукнув:
—    Ну, Сідді, це тобі так не минеться!
Розділ II
Настав суботній ранок, і все навколо засяяло літніми барвами й свіжістю, забуяло життям. У кожному серці бриніла музика, а коли серце було молоде, пісня лилася з уст.
Том з'явився на узбіччі вулиці з відром вапна та довгою малярською щіткою в руках. Він зміряв оком паркан, і вся його радість умить розвіялась, а душу сповнила глибока туга. Увесь світ здався йому нікчемним і безглуздим, а саме життя — важенним тягарем. Зітхнувши, він умочив щітку у відро й провів нею по верхній дошці паркана, тоді зробив те саме ще й ще раз і, порівнявши жалюгідну білу смужку із безмежним непобіленим обширом, скрушно сів на огорожку коло дерева.
Він почав думати про те, як весело мав провести суботній день, і його опосів ще більший смуток. Скоро інші хлопці, вільні як птахи, рушать до всяких принадних місць, і як же вони збиткуватимуться з Тома, коли побачать, що він мусить працювати, — сама ця думка пекла його вогнем. Він видобув на світ свої скарби й почав роздивлятись їх: поламані дрібнички, кульки, інший мотлох, — усе воно, може, й пішло б в обмін на чужу працю, але навряд чи його вистачило б, щоб купити бодай півгодини цілковитої волі. Отож, облишивши будь-яку надію підкупити товаришів, він сховав до кишені ті вбогі цяцьки, і в цю ж таки темну хвилину зневіри на нього раптом зійшло натхнення.
Том узяв щітку й заходився спокійно працювати далі. Незабаром у кінці вулиці показався Бен Роджерс — той самий хлопець, чиїх насмішок він боявся над усе. Бен посувався вперед таким собі веселеньким підтюпцем-вистрибцем, і це свідчило, що душа його сповнена радості й добрих сподівань. Він їв яблуко.
—    То що, друже, мусимо працювати? — спитав Бен.
Том рвучко обернувся і сказав:
—    А, це ти, Бене! Я тебе й не помітив.
—    Слухай, я оце йду купатися. А ти не хочеш? Та ні, ти, мабуть, краще попрацюєш, еге ж?
Том якусь хвилину замислено дивився на товариша, тоді спитав:
—    Що ти називаєш працею?
—    А оце що — хіба не праця?
Том знову взявся білити й недбало відказав:
—    Ну що ж, може, праця, а може, й ні. Я знаю тільки, що
Томові Сойєру вона до вподоби.
—    Ха, можна подумати, що тобі й справді подобається білити!
—    Чи подобається? А чом би й ні? Хіба нам кожного дня ви
падає білити паркани?
Тепер усе постало в новому світлі. Бен навіть забув про своє яблуко. А Том ретельно водив щіткою туди й сюди, відступав на мить і дивився, як виходить, тоді щось підправляв то там, то там і знов дивився. Бен стежив за кожним його рухом з дедалі більшою цікавістю і захопленням. Раптом він сказав:
—    Слухай, Томе, дай і мені трохи побілити.
Том поміркував і спершу начебто ладен був погодитись, але потім передумав.
—    Та ні, Бене, мабуть, нічого не вийде. Розумієш, тітка Поллі
дуже прискіпується до цього паркана, його треба так ретельно по
білити, щоб ніде ані-ні. Певне, так зуміє хіба що один хлопець на
тисячу, а може, й на дві тисячі.
—    Та невже? Ой Томе, ну дай мені спробувати... хоч трішечки. Якби це ти мене просив, я б дав.
—    Ну що ж... Та ні, Бене, краще не треба. Я боюся.
—    Я віддам тобі яблуко.
Том випустив щітку з рук видимо знехотя, але з таємною радістю в душі. І поки Бен упрівав, працюючи під пекучим сонцем, відставний маляр сидів у затінку на якійсь діжці, погойдував ногами й, наминаючи яблуко, замишляв підступи проти нових жертв. А таких не бракувало: хлопці раз у раз пробігали вулицею, спинялись покепкувати — і лишалися білити паркан. Коли Бен зовсім видихався, Том продав наступну чергу Біллі Фішерові за «майже нового» паперового змія, а коли стомився й той, право білити придбав Джонні Міллер — за дохлого пацюка на мотузці, щоб крутити ним над головою, — і так далі, і так далі година за годиною. На середину дня Том із жалюгідного злидня, яким був уранці, перетворився на справжнього багатія, що потопав у розкошах. Якби не скінчилося вапно, Том обібрав би всіх хлопців у містечку.
Тепер він подумки сказав собі, що, зрештою, життя на цьому світі не таке вже й погане. Сам того не знаючи, він відкрив загальний закон, що керує всіма людськими вчинками: і кожен хлопець, і кожна доросла людина завжди прагнутимуть і домагатимуться тільки того, чого важко досягти. Коли б Том був великим і мудрим філософом, як от автор цієї книжки, він зрозумів би, що Праця — це все те, що ми зобов'язані робити, а Гра — все, чого ми робити не зобов'язані.
Розділ III
Том з'явився перед тіткою Поллі, що сиділа біля відчиненого вікна в затишній кімнаті у глибині будинку, яка правила водночас за спальню, вітальню, їдальню і кабінет. Тітка не мала сумніву, що Том давно кудись утік, і здивувалася з того, як без-боязко він став перед її очі.
—    Тітонько, а тепер можна піти погуляти? — спитав він.
—    Як, уже? Скільки ж ти зробив?
—    Усе зробив, тітонько.
Тітка Поллі не дуже вірила таким заявам. Отож пішла подивитися на власні очі й була б рада, якби Томові слова виявилися правдою бодай на двадцять відсотків. Та коли вона побачила, що весь паркан побілено — і не просто побілено, а якнайретельніше, у два чи три шари, та ще й проведено попід ним рівну білу смугу, — їй мало мову не одібрало з подиву. Нарешті вона сказала:
—    Хто б міг подумати!.. Що ж, Томе, треба визнати: ти вмієш працювати, коли захочеш. — Але одразу ж трохи розбавила
похвалу: — От тільки хочеш ти цього надто рідко. Гаразд, іди
гуляй, та не забудь, коли маєш вернутися додому, а то дістанеш
у мене!
Він весело вибіг з дому й побачив Сіда, що саме піднімався надвірними сходами до кімнати на другому поверсі. Напохваті було повно добрячих грудок землі, і вони вмить замигтіли в повітрі й шаленим градом посипалися на Сіда. Тепер на душі в нього полегшало: він поквитався із Сідом, який накликав на нього халепу, вказавши тітці Поллі на його комір, зашитий чорною ниткою.
Том повернув у брудний завулок і поспіхом рушив до міського майдану, де, згідно з попередньою умовою, вже зібралися до бою два хлоп'ячі війська. Одним із них командував Том, другим — його приятель Джо Гарпер. Ці великі полководці не принижувалися до того, щоб битись особисто, — таке личило хіба що всякій дрібноті, — ні, вони сиділи поряд на пригірку й керували воєнними діями, передаючи накази через своїх ад'ютантів.
Після тривалої запеклої битви Томове військо здобуло славну перемогу. Тоді полічили вбитих, обмінялися полоненими, погодили привід до нового воєнного конфлікту й призначили день наступної битви. Обидва війська вишикувались у похідну колону й помарширували з поля бою, а Том рушив додому одинцем.
Проходячи повз будинок, де мешкав Джеф Тетчер, він побачив у садку незнайому дівчинку — чарівне голубооке створіння з двома довгими золотистими кісками, в білому платтячку та вишитих панталончиках. І щойно увінчаний славою звитяжець здався без жодного пострілу. Така собі Емі Лоренс ураз вивітрилася з його серця, не лишивши по собі й згадки. А він же думав, що кохає її до нестями, ну просто-таки обожнює!
Розділ IV
Сонце зійшло над оповитою спокоєм землею і осяяло своїм \ промінням мирне містечко, немов благословляючи його.
Двоюрідна сестра Мері дала Томові миску з водою і мило. Він пішов надвір, поставив миску на лавочку, вмочив мило у воду й поклав поряд, засукав рукави, тихенько вилив воду на землю, а потім заходився ревно витирати обличчя рушником, що висів за дверима. Та Мері забрала в нього рушник і сказала:
— Як тобі не соромно, Томе! Хіба ж можна бути таким!
Том трохи знітився. У миску знов налили води, і цього разу він постояв над нею з хвилину, набираючись духу, тоді з шумом утяг у себе повітря і взявся вмиватись. Коли він трохи згодом знову ввійпщв до кухні, заплющивши очі й навпомацки шукаючи рушника, з обличчя його стікали вода й мильна піна, незаперечно свідчачи, що він таки вмився. Та коли він показався з-під рушника, виявилося, що й тепер не все гаразд: чисті були тільки щоки та підборіддя — щось ніби маска, — а вище й нижче темнів незрошений ґрунт, що тягся назад навколо шиї.
Тоді Мері взялася до нього сама, і вже з її рук він вийшов людиною, що не різнилася кольором шкіри від своїх білих братів. Його мокра чуприна була ретельно пригладжена щіткою, і короткі кучерики лежали рівно й гарно. (Том нишком уперто й старанно розгладжував свої кучері, намагаючись приліпити їх упритул до голови: він вважав, що кучеряве волосся властиве лише жінкам, і ті кучері отруювали йому все життя). Потім Мері дістала з шафи костюм, що його Том уже два роки надягав тільки в неділю, — той костюм називали просто «другим», і з нього можна судити про багатство Томового гардеробу. Коли хлопець одягся, Мері «опорядила» його: застебнула аж до підборіддя ґудзики на чистій куртці, розправила на плечах широкий комір, почистила Тома щіткою і, нарешті, увінчала його крапчастим солом'яним капелюхом. Тепер він мав надзвичайно пристойний і нещасний вигляд. Він сподівався, що Мері забуде про черевики, та марно — вона, як і годиться, старанно змастила їх жиром і принесла йому. Томові урвався терпець, і він огризнувся: мовляв, його завжди примушують робити те, чого йому не хочеться. Але Мері почала умовляти:
—    Ну прошу тебе, Томе, будь слухняний... — І він з бурчанням узув черевики.
Мері хутенько зібралася й собі, і всі троє рушили до недільної школи, яку Том ненавидів усім серцем, а Сід і Мері любили. Уроки в недільній школі тривали від дев'ятої до пів на одинадцяту ранку, а потім починалася відправа. Двоє з цих трьох незмінно лишалися послухати проповідь із доброї волі; третій також завжди лишався, — але з інших, поважніших причин.
На твердих церковних лавах із високими спинками могло вміститися чоловік зо триста. Сама церква була невелика, нічим не примітна, зі схожою на вузьку дощану скриню дзвіницею. При вході Том трохи відстав від Сіда та Мері й заговорив до приятеля, також убраного по-святковому:
—    Слухай-но, Біллі, у тебе є жовтий квиток?   
—    Є.
—    Що ти за нього хочеш?   
—    А що ти даси?
—    Шматок локриці1 й рибальський гачок.
—    Ану, покажи.
Том показав. Огляд задовольнив власника квитка, і обмін відбувся. Потім Том виміняв за дві кульки три червоні квитки й ще за якийсь дріб'язок — два сині. Із чверть години він перестрівав отак хлопців, що йшли до школи, і скуповував у них квитки різного кольору. Тоді разом із юрбою чистеньких і гомінливих хлопчиків та дівчаток зайшов до церкви, сів на своє місце й одразу ж завівся сваритись із найближчим хлопцем. Та й увесь Томів клас підібрався один до одного — бешкетний, галасливий і невгамовний. Виходячи відповідати урок, жоден не знав його до ладу й сподівався тільки на підказку. Але так чи так усі добувалися до кінця й отримували у винагороду невеличкі сині квитки з цитатами зі Святого Письма: кожен такий квиток був платою за два вивчені біблійні вірші. Десять синіх квитків дорівнювали одному червоному, і їх можна було відповідно обміняти; десять червоних — одному жовтому, а вже за десять жовтих директор школи видавав учневі Біблію в дешевенькій оправі.
У належний час за кафедру став директор школи і, заклавши вказівним пальцем потрібну сторінку молитовника, зажадав уваги. Свою промову він почав такими словами:
— А тепер, діти, я хочу, щоб усі ви сіли рівненько й тихенько і якусь часинку уважно послухали мене. Отак і мають поводитися слухняні хлопчики й дівчатка. А сказати я вам хочу, як приємно бачити, що стільки чистеньких веселих дитячих личок зібралося в цьому святому місці навчатись добра...
І так далі, й таке інше. Немає потреби наводити тут решту цієї промови. Уся вона побудована за незмінним зразком, а отже, добре нам знайома. Остання третина промови була трохи затьмарена бійками та іншими негідними розвагами, до яких знову вдалися декотрі капосні хлопчаки, а також вовтузінням і перешіптуванням, що дедалі поширювалося й сягнуло навіть підніжжя таких самотніх і непохитних скель, як Сід і Мері.
Власне, причиною того шепотіння почасти стала досить незвичайна подія: поява гостей — адвоката Тетчера в супроводі якогось хирлявого дідка, а за ними — вродливого ставного чоловіка середніх літ із гарною сріблястою чуприною та поважної дами, напевне, його дружини. Дама вела за руку дівчинку. Томові вже давно не сиділося на місці: він був збуджений і невдоволений, до того ж його гризло сумління, і він уникав зустрічатись очима з Емі Лоренс, бо не міг витримати її закоханих поглядів. Та коли він побачив малу незнайомку, душа його враз запалала від захвату й блаженства. І вже наступної миті він виставлявся як тільки міг: штурхав хлопців, смикав їх за волосся, робив гримаси, — одне слово, зі шкіри пнувся, щоб зачарувати дівчинку й заслужити її схвалення.
Гостей посадили на почесні місця, і, закінчивши свою промову, містер Уолтерс відрекомендував їх школярам. Виявилося, що той чоловік середніх літ — сам окружний суддя, чи не найвидатніша персона, що її будь-коли бачили ці дітлахи. Суддя приїхав з Константинополя, аж за дванадцять миль звідси, а отже, доволі помандрував по світу, і оці от його очі бачили й будинок окружного суду, що, за чутками, мав цинкову покрівлю. Про побожний трепет, який навіювали ці думки, свідчила й урочиста мовчанка, й десятки пар захоплених очей. Ще б пак, то ж був знаменитий суддя Тетчер, брат адвоката з їхнього містечка.
Містер Уолтерс усіляко виявляв свою ретельність, сипав наказами, міркуваннями, зауваженнями, стромляв носа куди треба й куди не треба. Одного лише бракувало містерові Уолтерсу для цілковитого щастя: нагоди вручити заохочувальну Біблію і явити перед високим гостем чудо-учня. Декілька школярів мали
жовті квитки, але ніхто не набрав потрібної кількості — директор уже розпитав про це кращих із кращих.
Аж раптом тоді, коли він уже втратив будь-яку надію, наперед вийшов Том Сойєр із дев'ятьма жовтими, дев'ятьма червоними та десятьма синіми квитками й зажадав, щоб йому дали Біблію. То був наче грім з ясного неба. Тома вивели на підвищення, де сиділи суддя й інші обранці, і про велику подію оголосили з кафедри. То була найбільш приголомшлива новина за останнє десятиліття, і вона справила таке величезне враження, що новий герой одразу піднісся до рівня судді, і тепер уся школа їла очима два чуда замість одного. Хлопців точили заздрощі, але найдужче каралися ті, хто надто пізно зрозумів, що вони самі допомогли цьому неправедному злетові, промінявши свої квитки на ті багатства, які Том надбав, дозволяючи іншим білити замість нього паркан. Вони люто зневажали себе за те, що попалися на гачок цьому хитрому дурисвітові, цьому підступному змієві-спокуснику.
Вручаючи Томові нагороду, директор нутром чув, що тут щось не те і до правди краще не докопуватись; було просто неймовірно, щоб цей хлопчисько накопичив дві тисячі снопів біблійної мудрості, коли всім відомо, що його хисту заледве вистачить на дванадцять.
Розділ VI
У понеділок вранці Том прокинувся дуже нещасним. Так бувало кожного понеділка, бо з нього починався новий тиждень нескінченних тортур у школі. І Том щоразу зітхав: краще б уже зовсім не було субот і неділь — тоді в'язниця і кайдани не здавалися б такими нестерпними.
Він лежав і думав. І раптом йому сяйнуло, що непогано було б захворіти — тоді б він не пішов до школи. Зажеврів тьмяний вогник надії. Том прислухався до свого організму. Ніде нічого не боліло. Том подумки обстежував себе далі. Аж раптом знайшов щось іще. Один з його верхніх передніх зубів хитався. То була щаслива нагода, і Том уже збирався застогнати — «для початку», як то кажуть, — коли йому спало на думку: якщо він стане перед судом із цією заявою, тітка візьме та й вирве йому зуба, а це буде боляче. Тому він вирішив лишити зуб у запасі й пошукати чогось іншого. Якийсь час нічого не наверталося на думку, а потім він згадав, як лікар розповідав про одну таку болячку, що на два чи три тижні вклала людину до ліжка та ще й мало не залишила її без пальця на руці. Хлопець зараз же вистромив ногу з-під простирадла й пильно оглянув свою болячку на великому пальці. Щоправда, ознак тієї страшної хвороби він не знав, проте вирішив, що спробувати можна, й почав надсадно стогнати. Та Сід спав собі, наче нічого й не сталося. Том застогнав ще гучніше, і йому здалося, що палець ніби й справді поболює.
Сід і вухом не вів.   
Том так старався, що аж захекався. Він звів дух, тоді набрав у груди повітря і так застогнав кілька разів підряд, що й мертвий прокинувся б. Тома взяла злість. Він покликав: «Сіде, Сі-де!» — і поторсав його. Це дало бажані наслідки, і Том знову застогнав. Сід позіхнув, потягся, хропнув востаннє і, спершись на лікоть, утупив очі в Тома. Том і далі стогнав. Сід гукнув:
—Томе! Чуєш, Томе! Відповіді не було.
—    Томе! Гей, Томе! Що з тобою, Томе? — Сід труснув брата за
плечі; з тривогою вдивляючись у його обличчя.
Том простогнав:   
—    Ой, не треба, Сіде. Не шарпай мене!..
—    Та що ж із тобою таке, Томе? Я піду покличу тітоньку.
—    Ні-ні... не треба... Може, воно й так минеться.
—    Ой, не стогни ти так, Томе, це ж просто жах!
—    Я все тобі прощаю, Сіде. (Стогін). Геть усе, чим ти переді
мною завинив. Коли я помру...
Та Сід уже вхопив свою одежу й дременув геть. Тепер Том і справді страждав — так розпалилась його уява, — тому й стогін його звучав цілком природно.
Сід стрімголов збіг сходами вниз і закричав:   
—    Ой тітонько Поллі, йдіть мерщій! Том помирає!   
—    Дурниці! Не вірю!
Та все ж вона підтюпцем подалася нагору, а за нею слідом —
Сід і Мері. Обличчя тітчине зблідло, губи тремтіли. Підбігши до
ліжка, вона засапано мовила:   
—    Ну, Томе! Що з тобою, Томе?
—    Ой тітонько, у мене на пальці гангрена!
Стара впала на стілець і спершу засміялася, потім заплакала, а тоді посміялась і поплакала водночас. Це заспокоїло її, і вона сказала:
—    Ну й утнув же ти мені штуку, Томе!.. А тепер покинь свої
вигадки, і щоб я такого більше не чула!
Стогін затих, і біль у пальці зник сам собою. Том почував себе досить ніяково і сказав:
—    Тітонько Поллі, я ж таки думав, що це гангрена, і мені
справді так боліло, що я й про свій зуб забув.  
—    Про зуб? А що там у тебе із зубом?   
—    Хитається і болить страшенно, просто несила терпіти.
—    Ну, ну, стривай, тільки не стогни знову! Розтули рота...
Атож, і справді хитається, але від цього не вмирають... Мері,
принеси-но мені шовкову нитку та гарячу головешку з кухні.
—    Ой тітонько, не треба! — заскиглив Том. — Не виривайте
його! Не треба, тітонько! Я й так піду до школи.
—    А, он воно що! То всю цю бучу ти затіяв для того, щоб не
йти до школи, а втекти на річку рибалити?
Тим часом принесли зуболікарське знаряддя. Тітка зробила на кінці шовкової нитки петлю, наділа її на хворий зуб і міцно затягла, а другий кінець прив'язала до стовпчика ліжка. Тоді схопила вогненну головешку й рвучко тицьнула нею мало не в обличчя хлопцеві. Зуб вилетів і повис на прив'язаній до ліжка нитці.
Та за кожним випробуванням приходить винагорода. Коли після сніданку Том вирушив до школи, всі хлопці, яких він зустрічав дорогою, заздрили йому, бо тепер він мав між верхніми передніми зубами дірку й міг плюватися крізь неї зовсім по-новому, в дуже незвичайний спосіб.
Невдовзі Том зустрів юного відщепенця Гекльберрі Фінна, сина відомого в містечку пияка. Усі тамтешні матусі щиро ненавиділи й страшилися того Гекльберрі, бо він був нероба, безпритульник і розбишака, а ще тому, що їхні діти тяглися до нього, тішились його забороненим товариством і шкодували, що не можуть бути такими, як він. Том, як і всі хлопці з поважних родин, заздрив на привільне, безтурботне життя Гекльберрі і, хоч йому було суворо заборонено водитися з тим волоцюгою, не проминав жодної нагоди побути з ним. Гекльберрі завжди був одягнений в обноски з дорослих людей, укриті незліченними плямами й такі подерті, що аж клапті теліпалися з усіх боків. На голові в нього стриміла руїна здоровенного капелюха з напівобірваними крисами; куртка, коли він її напинав, сягала йому мало не до п'ят, а ґудзики позаду опинялися куди нижче від того місця, де їм належало бути; штани трималися на одній шлейці, звисаючи позаду порожньою торбою, і обтріпані холоші, якщо Гек не завдавав собі клопоту підкотити їх, волочилися по землі.
Гекльберрі був сам собі господар і робив усе, що йому заманеться. За сухої погоди він ночував на чужих ґанках, а коли дощило — у порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було нікого слухатись; він міг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно і проводити на річці стільки часу, скільки сам захоче; ніхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночі; навесні він перший починав ходити босоніж, а восени останній узував щось на ноги; ніхто не
примушував його вмиватись і перевдягатися в чисте; а ще він був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним. Так одностайно вважали засмикані й скуті всілякими утисками добропристойні сент-пітерсберзькі хлопці.
Том привітався до цього романтичного обідранця:
—    Здоров, Гекльберрі! Що це в тебе таке?
—    Здохлий кіт.
—    Слухай, Геку, а навіщо потрібні здохлі коти?
—    Навіщо? Зводити бородавки.
—    Та ну, невже? Як зводити бородавки здохлим котом?
—    Ну, треба взяти кота й незадовго до півночі піти з ним на
кладовище до свіжої могили, де поховано когось лихого; а рів
но опівночі туди з'явиться чорт чи, може, й кілька чортів, але
ти їх не побачиш, а тільки почуєш щось, наче вітер, чи якусь
їхню балачку; і коли вони потягнуть того лиходія із собою, ти
кидаєш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кіт за
мерцем, бородавка за котом — і я вас знати не знаю!» Будь-яку
бородавку так зведеш.
—    Слухай, Геку, ти коли збираєшся пробувати кота?
—    Сьогодні вночі. Мабуть, вони цієї ночі прийдуть по старо
го шкарбана Вільямса.
—    А мене з собою візьмеш?
—    Візьму, як не боїшся.
І хлопці розійшлися.
Дістав пійсь ДО ШКОЛИ, ТОМ зайшов до класу ходою людини,
яка страшенно поспішає. Він почепив капелюха на кілок і заклопотано шмигнув на своє місце. Учитель, сидячи, мов на троні, у своєму великому плетеному кріслі, куняв, заколисаний
сонним гомоном класу. Томова поява збудила його.   
—    Томасе Сойєре!
Том знав, що, коли його називають повним ім'ям, нічого доброго не жди.   
—    Слухаю, сер!
—    Підійдіть сюди. Ви, сер, як завжди, спізнилися. Чому?
Том хотів уже відбутися якоюсь брехнею, аж раптом побачив
дві довгі золотисті кіски, що спадали на спину, — і миттю впізнав їх, наче його вдарило електричним струмом кохання; побачив і те, що єдине вільне місце на дівчачій половині було поряд із нею. І він хоробро випалив:
—    Я спинився побалакати з Гекльберрі Фінном!
Учитель аж остовпів і розгублено втупив очі в Тома. Гомін у
класі затих. Усі були зачудовані: чи він при своєму розумі, цей
відчайдух?   
—    Томасе Сойєре, це найзухваліше зізнання, яке я будь-коли
чув. За таку провину лінійки мало. Зніміть куртку!..
Учителева рука працювала, аж поки стомилась, а запас різок помітно зменшився. Потім пролунав наказ:
—    А тепер, сер, ідіть і сядьте з дівчатами!
Хихотіння, що перебігло по класу, начебто збентежило хлопця, та насправді він збентежився скоріш від побожного трепету перед своїм новим, ще не знаним кумиром і боязкої радості, що йому так нечувано поталанило. Він сів на краєчок соснової лави, і дівчинка, труснувши голівкою, відсунулася далі.
Том почав нишком позирати на дівчинку. Вона помітила це, невдоволено скривилась і на якусь хвилину навіть відвернулася. А коли нишком повернула голову, перед нею лежав персик. Дівчинка відштовхнула його. Том тихенько присунув знову. Вона знову посунула персика вбік, але вже не так сердито. Том терпляче повернув його на місце. Вона більше не відсувала його. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьми, у мене є ще». Дівчинка поглянула на дошку, але обличчя її лишилося незворушне. Тепер Том заходився малювати щось на дошці, затуляючи малюнок лівою рукою. Певний час дівчинка навмисне не дивилася туди, проте скоро ледь помітні ознаки почали виказувати її цікавість. Нарешті вона не витримала і боязко прошепотіла:
—    Можна, я гляну?
Том відхилив руку і показав частину незугарного будинку з двома причілками й комином, із якого штопором ішов дим. Дівчинку так захопило Томове малювання, що вона забула про все навколо. А коли він закінчив, якусь хвилю дивилася на малюнок, тоді прошепотіла:
—    Дуже добре. Тепер намалюй чоловічка.
Художник зобразив перед будинком чоловічка, що більше скидався на башту й вільно міг би переступити через будинок. Але дівчинка не була надто вибаглива й лишилася задоволена тією потворою.
—    Просто чудово. От якби і я вміла малювати!
—    Це ж зовсім легко, — прошепотів Том. — Я навчу тебе.
—    Ой, справді? Коли?
—    На великій перерві. Ти підеш додому обідати?  
—    Коли хочеш, я залишуся.
—    Гаразд, умовились. Як тебе звуть?
—    Беккі Тетчер. А тебе?.. Ой, та я ж знаю: Томас Сойєр.
—    Це коли мають шмагати. А так мене звуть Томом. І ти зви
мене Том, гаразд?
—    Гаразд.
Том знову почав щось шкрябати на дошці, ховаючись від дівчинки. Але тепер вона вже не соромилась і попросила показати, що він написав. Том відказав:
—    Та ні, нема там нічого.
—    Неправда, є.
—    Ні, нема. Та й нецікаво тобі.
—    А от і цікаво, справді цікаво. Ну, будь ласка, дай глянути.
—    Ти комусь розкажеш.
—    Не розкажу. Ось тобі слово, що не розкажу. Ну, покажи!
—    Ой, та тобі ж і не хочеться!
—    Ну, коли ти зі мною отак, то я й сама побачу!
Вона схопила Тома за руку своєю маленькою ручкою, і вони завелися боротись. Том удавав, ніби чимдуж опирається, а сам помалу відсував свою руку, аж поки відкрилися слова: «Я тебе люблю».
—    Ой, який ти!.. — Беккі спритно вдарила Тома по руці, про
те зашарілась і була видимо потішена.
Саме в цю знаменну мить хлопець відчув, як чиясь дужа рука боляче стиснула його вухо й поволі потягла вгору. В такий спосіб його було проведено через увесь клас і під загальне в'їдливе хихотіння посаджено на його постійне місце. Ще якусь моторошну хвилину вчитель мовчки постояв над ним, а тоді, так ні словом і не озвавшись, рушив назад до свого трону. Та хоч вухо Томове й палало від болю, душа його тріумфувала.
Коли клас угамувався, Том чесно спробував зосередитись на шкільній науці, але був надто збуджений, і нічого з того не
вийшло. Спершу він осоромився на уроці читання, потім, відповідаючи з географії, перетворював озера на гори, гори на річки, а річки на континенти так, що влаштував на Землі новий хаос; а коли писали диктант, наробив стільки помилок у найпростіших словах, що відкотився в самий хвіст і в нього забрали олов'яну медаль за правопис, якою він так хизувався кілька місяців.
Розділ VII
Коли настала велика перерва, Том підбіг до Беккі Тетчер і прошепотів їй на вухо:
—    Надінь капелюшка, наче збираєшся додому, а на розі про
пусти всіх уперед, тоді поверни в завулок — і сюди. А я піду
іншою дорогою і так само втечу.
І вона пішла з одним гуртом школярів, він — з іншим, а невдовзі вони зустрілися в кінці завулка й повернулись до школи, де вже нікого не було. Вони сіли поряд, поклавши перед собою грифельну дошку, Том дав Беккі грифель, а тоді почав водити її рукою по дошці, і в такий спосіб вони спорудили ще один химерний будинок. Потім інтерес до малярства трохи пригас, і вони почали балакати. Том раював.
—    Слухай, Беккі, а ти вже була заручена?
—    Ні.
—    А хотіла б?
—    Та мабуть... Не знаю... А що треба робити?
—    Робити? Та нічого. Просто ти кажеш хлопцеві, що ніколи
ні за кого іншого не вийдеш — ніколи, ніколи, ніколи, — а то ви цілуєтесь, та й по всьому. Це кожен може.
—    Цілуємося? А навіщо цілуватись?
—    Ну, це... розумієш... так завжди роблять.
—    Усі?
—    Ну, так... певно, що всі, коли вони закохані. Ти не забула, що я написав на дошці?
—    Н-ні...
—    Хочеш, я тобі скажу?
—    Т-так... але іншим разом.
—    Та ні ж бо, зараз. Ну будь ласка, Беккі... Я скажу пошепки, ледь-ледь чутно.
Поки Беккі вагалася, Том визнав її мовчанку за згоду, обняв її за стан і, наблизивши уста до самого її вушка, ніжно прошепотів ті ж таки слова. А тоді додав:
—    Ну, а тепер ти скажи мені тихенько те саме.
Вона якусь хвилю відмагалась, а тоді сказала:
—    Одвернися так, щоб не бачити мене, і тоді я скажу. Але ти
про це нікому ні слова — чуєш, Томе? Нікому ні словечка, гаразд?
—    Та певне ж, певне, що нікому. Ну, Беккі...
Він одвернувся. Беккі боязко нахилилася до нього, так що від її віддиху аж заворушились Томові кучері, й прошепотіла:
—    Я... люблю... тебе...
А тоді підхопилась і забігала між партами, а Том за нею. Нарешті вона забилася в куток і затулила обличчя фартушком. Том обняв її за шию і почав умовляти:
—    Ну Беккі, це ж уже все... лишилось тільки поцілуватися.
Даремно ти боїшся... це ж уже зовсім нічого... Ну будь ласка,
Беккі. — І тягнув її за фартушок і за руки.
Зрештою вона поступилася і, опустивши руки, підставила йому розпашіле від біганини личко. Том поцілував її в червоні уста й сказав:
—    Ну, от і все, Беккі. Знай: від сьогодні й назавжди тобі не
можна покохати нікого, крім мене, й ні за кого іншого вийти
заміж, як за мене, — ніколи, ніколи, аж довіку. Ти згодна?
—    Так, я ніколи не покохаю нікого, крім тебе, Томе, і ні за
кого іншого не вийду заміж... і ти теж ні з ким не одружишся,
крім мене.
—    Певно, що ні. На те й заручини. І ти завжди ходитимеш
зі мною до школи й зі школи, коли ніхто не бачитиме, і в усіх
іграх вибиратимеш мене, а я тебе, бо так і мають робити заручені.
—    Ой, як добре. А я й не знала, ніколи не чула навіть про таке.
—    Авжеж, це дуже весело! От коли ми з Емі Лоренс...
Очі Беккі розширились, і, зрозумівши свою помилку, Том зніяковіло замовк.
—    Ах, Томе, то ти не з першою зі мною заручуєшся!
Дівчинка заплакала. Том сказав:
—    Ну, не плач, Беккі. Мені тепер до неї байдуже.
—    Ні, Томе, ні... ти ж знаєш, що не байдуже.
Том спробував обняти її за шию, але вона відштовхнула його й відвернулась до стіни, й далі плачучи. Том поткнувся знову, почав був її умовляти, але знову дістав відсіч. Тоді в ньому прокинулася гордість, і, відвернувшись від дівчинки, він рішуче попростував геть. Якусь хвилю він стояв перед школою, розгублений і збентежений, і раз у раз позирав на двері, сподіваючись, що дівчинка схаменеться і вийде за ним. Та вона не виходила. У Тома стало зовсім кепсько на душі, і він злякався, що його вина непрощенна. Хоч як йому важко було змусити себе зробити нову спробу до примирення, він набрався духу і зайшов до класу. Беккі й досі стояла у кутку, відвернувшись до стіни, і
плакала. У Тома защеміло серце. Він підступив до дівчинки і спинився, не знаючи, як почати. Потім нерішуче мовив:
—    Беккі, я... мені байдуже до всіх інших, я кохаю тільки тебе.
Відповіді не було — самі ридання.
Том дістав свою найбільшу коштовність — мідну шишечку від коминкових ґраток — і, простягти руку так, щоб дівчинка могла її побачити, сказав:
—    Ось, Беккі, візьми собі, будь ласка.
Вона сердито вибила шишечку в нього з руки. Тоді Том рішуче вийшов надвір і подався аж ген до пагорбів, щоб більше того дня до школи не повертатися.
Розділ VIII
Спершу Том квапливо петляв глухими завулками, а потім стишив ходу й побрів, понуро тягнучи ноги. Том увійшов у густий ліс, навпростець, не вибираючи стежок, забрів у самісіньку хащу й сів на мох під розложистим дубом. Душа хлопця була сповнена смутку, і його тужний настрій навдивовижу пасував до похмурої навколишньої тиші. Він довго сидів у задумі, поставивши лікті на коліна й підперши підборіддя руками. Життя здавалось йому не більш як обтяжливим клопотом — і то в кращому разі, — і він трохи не заздрив Джіммі Ходжесу, що недавно помер. Який то має бути блаженний спокій — лежати й спочивати вічним сном, сповненим солодких видінь, тоді як вітер шелестить у верховітті дерев і лагідно ворушить траву й квіти на твоїй могилі, а тобі вже немає чим турбуватися й журитися — і ніколи більш не буде, навіки-віків. От якби тільки він був добрим учнем у недільній школі, то міг би залюбки вмерти й покінчити з цим усім... А ота дівчинка... Що він такого їй зробив? Анічогісінько. Він до неї з добром, а вона його турнула, мов собаку... атож, мов того собаку! Колись вона гірко пошкодує, але, може, буде вже запізно... Ех, якби ж то можна було вмерти не зовсім, а на деякий час!..
Та пругкому молодому серцю не властиво стискатись і заклякати надовго. І скоро Томові думки непомітно повернулися до посейбічного життя. А що, як він раптом отак, зараз же, піде геть з цього містечка і загадково зникне? Подасться хтозна-куди, за тридев'ять земель, у невідомі заморські краї і більш ніколи не повернеться! Якої вона тоді заспіває?.. Ні, він стане солдатом і повернеться через багато років, обпалений у боях і вкритий славою. А втім, ні, є й ще принадніше діло. Він стане піратом! Оце воно! Тепер його майбутнє відкрилося перед Томом в усьому своєму сліпучому блиску. Його ім'я лунатиме по всьому світу, і люди здригатимуться, почувши його. Як гордо борознитиме він бурхливі моря на своєму стрімкому чорному «Провіснику бурі» під лиховісним піратським прапором! А сягнувши найвищої слави, раптом завітає до рідного містечка й поважно зайде в церкву, видублений сонцем і вітрами, у чорному оксамитовому камзолі з червоним паском, у високих ботфортах, з довгими пістолями за поясом і вкритим плямами іржі та крові кинджалом при боці, у крислатому капелюсі з пишним пір'ям, стискаючи в руці розгорнутий чорний прапор із черепом і кістками, — із невимовним захватом почує шепотіння: «Це славнозвісний пірат Том Сойєр! Чорний Месник Іспанських Морів!» Отже, вирішено — він обрав свій життєвий шлях. Він утече з дому й піде цим шляхом. Завтра ж уранці.
Розділ IX   
Того вечора Тома й Сіда відіслали до ліжка, як завжди, о пів на десяту. Вони проказали молитву, і незабаром Сід заснув. А Том лежав із розплющеними очима і в тривожній нетерплячці чекав умовленого сигналу. Коли йому вже почало здаватися, що скоро настане світанок, годинник вибив десяту! Муки Томові стали нестерпні. Нарешті він вирішив, що час зупинився й настала вічність, і несамохіть почав засинати. Аж ось у його перші, ще не виразні сни втрутилося жалісне котяче нявчання. Хлопець миттю вдягнувся, виліз крізь вікно й порачкував дахом прибудови. Обережно нявкнувши раз чи двічі у відповідь, він зіскочив на дровник, а звідти на землю. Гекльберрі Фінн уже чекав там зі своїм здохлим котом. Хлопці рушили й одразу ж зникли в темряві. А за півгодини вони вже скрадались у високій траві на кладовищі.
Легкий вітрець шелестів листям дерев, а переляканому Томові вчувалося, ніби то душі померлих скаржаться на те, що їх потурбували. Хлопці лише зрідка озивались один до одного, та й то пошепки: місце, час і непорушна урочиста тиша пригнічували їхні душі. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і зачаїлися за трьома великими осокорами за кілька кроків від неї.
Вони чекали мовчки і, як їм здалося, досить довго. Мертву тишу порушувало тільки далеке пугукання сови. Тома опосідали дедалі лиховісніші думки. Раптом він схопив товариша за плече й просичав:
—    Цсс!..   
—    Боже мій, Томе, це ж вони... Що нам робити?
—    Не знаю. Гадаєш, вони нас побачать?
—    Ой Томе, вони ж бачать потемки, як коти. Даремно я сюди
попхався...   
—    Та ну, не бійся. По-моєму, нічого вони нам не зроблять.
А як будемо сидіти зовсім тихо, вони нас, може, й не помітять.
—    Я спробую, Томе, але ж... я весь тремчу.
Хлопці прихилилися головами один до одного й затамували віддих. З другого кінця кладовища до них долинули приглушені голоси. У темряві до них наближалися якісь невиразні постаті, погойдуючи старовинним бляшаним ліхтарем, що кидав на землю незчисленні, схожі на ластовиння цяточки світла.
Гекльберрі, трусячись, прошепотів:
—    То таки чорти, тепер уже видно. Аж троє! Ой лишенько,
Томе, ми пропали! Ти можеш сказати якусь молитву?
—    Спробую, тільки ти не бійся. «Отче наш, що на небі...»
—    Це люди! Один — то напевне. У нього голос Мафа Поттера.
—    О, стали. Знов повернули сюди. Простісінько до нас! Слухай, Геку, я ще один голос упізнав — індіанця Джо.
—    Еге ж, то він, клятий метис! Краще б уже з чортами мати
справу, аніж з ним. І чого це їх сюди принесло?
Шепотіння урвалося, бо ті троє підійшли до свіжої могили й стояли тепер за кілька кроків від дерев, за якими сховалися хлопці.
—    Оце вона, — промовив третій голос.
Чоловік підняв ліхтаря, і світло впало йому на обличчя: то був молодий лікар Робінсон.
Поттер та індіанець Джо принесли із собою ноші з мотузкою, рядном і двома лопатами. Опустивши ноші на землю, вони взялися розкопувати могилу.
Деякий час було чути лише, як скреготіли лопати й раз у раз падала на купу перемішана з камінцями земля. То були дуже гнітючі звуки. Нарешті лопата глухо вдарила в деревину, а ще за дві хвилини копачі підняли труну з могили й поставили поряд. Потім зірвали лопатами віко, витягли мертве тіло й кинули його на землю. З-за хмар визирнув місяць і освітив бліде обличчя мерця. Ноші стояли напохваті, і труп поклали на них, покрили рядном і прив'язали мотузкою. Поттер дістав великий складаний ніж, обрізав довгий кінець мотузки й сказав:
—    Ну, коновале, ми вам це брудне дільце впорали. То женіть
ще п'ятірку, а то покинемо вашого красеня тут.
—    Слухайте, як це розуміти? — спитав лікар. — Ви ж зажадали гроші наперед, і я заплатив вам.
—    Воно-то так, але є за вами й ще дещо, — мовив індіанець
Джо, підступаючи до лікаря, який уже звівся на ноги. — П'ять
років тому ви прогнали мене з кухні вашого батечка: я просив
чогось попоїсти, а ви сказали, що я прийшов не з добром. І коли я поклявся, що не подарую вам цього, хай би й сто років минуло, ваш батечко запроторив мене до в'язниці як волоцюгу. Думаєте, я забув? Недарма ж у мені індіанська кров. От тепер я вас
і прищучив, то доведеться вам заплатити за це, зрозуміли?
Він погрозливо підніс кулак до лікаревого обличчя. Та лікар раптом замахнувся й одним ударом збив негідника з ніг. Поттер упустив на землю свого ножа, і наступної миті він і лікар зчепилися в запеклій бійці, тупцяючи по траві так, що аж земля летіла з-під черевиків. Тим часом індіанець Джо підхопився на ноги, з палаючими від люті очима підібрав Поттерів ніж і, пригнувшись, скрадаючись мов кіт, почав кружляти навколо тих двох, вичікуючи зручної нагоди. Раптом лікар вирвався з рук супротивника, схопив важку надгробну дошку з могили Вільямса і так торохнув нею Поттера, що той повалився на землю; і тієї ж самої миті метис не проминув своєї нагоди: підскочивши до молодика, він щосили, аж до руків'я, вгородив йому в груди ножа. Лікар поточився і впав, зачепивши Поттера й заливши його своєю кров'ю. У цей час на місяць набігли хмари, сховавши від очей ту моторошну картину, і нажахані хлопці чимдуж дременули геть.
Невдовзі місяць вийшов знову. Індіанець Джо стояв над двома нерухомими тілами, роздивляючись їх. Лікар пробурмотів щось нерозбірливе, двічі хапнув ротом повітря й затих. Метис похмуро мовив:
—    Із цим я поквитався, хай йому чорт.
І він обчистив кишені вбитого. А тоді вклав фатальний ніж у розтиснуту правицю Поттера й сів на відкриту труну. Минуло три, чотири, п'ять хвилин. Поттер ворухнувся й застогнав. Рука
його стиснула ножа, він підніс руку, поглянув на ніж і, здригнувшись, упустив його додолу. Потім сів, відштовхнув від себе лікареве тіло, якусь мить пильно дивився на нього, а тоді розгублено озирнувся навколо. Очі його зустрілися з очима індіанця Джо.
—    Господи, Джо, як це сталося? — запитав Поттер.
—    Кепські справи, — відказав метис, не зрушуючи з міс
ця. — Навіщо ти це зробив?
Поттер затрусився й поблід.
—    Даремно я сьогодні пив. Усе йде шкереберть, нічого до
пуття не пригадаю. Скажи мені, Джо, — невже це я його?..
Джо, я ж цього не хотів і в голові ніколи не покладав...
—    Ви завелися битися, він як угатив тебе дошкою з могили — ти й беркицьнув на землю, а тоді зіпнувся на ноги, ледве
стоїш, хитаєшся, а сам хап за ножа та й на нього — так і ввігнав по саме нікуди; й тієї ж миті він іще раз дошкою тебе молоснув — отож ви й повалилися рядком, мов дві колоди.
—    Ой, я ж зовсім не тямив, що роблю! Я ж зроду нікого ножем не вдарив, Джо. Всі це знають... Не кажи нікому, Джо! Ти
не скажеш нікому, не скажеш, Джо? — І бідолаха, благально
склавши руки, впав на коліна перед незворушним убивцею.
—    Еге ж, Мафе Поттере, ти завжди ставився до мене чесно,
по-людському, і я тебе не викажу. Це я можу тобі обіцяти. От
що — йди тією дорогою, а я піду цією. Ну, рушай, та гляди не
залишай за собою слідів.
Поттер подався геть — спершу підтюпцем, а тоді побіг щодуху. Минуло ще дві-три хвилини — і вже тільки місяць дивився на вбитого лікаря, накритий рядном труп, на порожню труну й розкопану могилу. Довкола знов запала мертва тиша.
Розділ X
Хлопці щодуху, не спиняючись, мчали до містечка, занімілі з жаху.
—    Тільки б добігти до старої чинбарні1! — прошепотів Том,
хекаючи за кожним словом. — А то я вже не можу!..
Відповіддю йому було лише важке сапання Гекльберрі. Не спускаючи з ока заповітної мети, хлопці з останніх сил бігли далі. Поступово мета все наближалась, і нарешті вони плече в плече ввігналися в розчинені двері й знеможено, але з радісною полегкістю попадали додолу в рятівній сутені. Помалу серця їхні стали битися спокійніше, і Том прошепотів:
—    Слухай, Гекльберрі, як по-твоєму: чим усе воно скінчиться?
—    Якщо лікар Робінсон помре, це скінчиться шибеницею.
Том хвилину подумав, тоді обізвався знов:
—    А хто розкаже? Ми?

—    Ти що, здурів? Ану ж як щось станеться, а індіанця Джоне повісять? Та він же рано чи пізно порішить нас, це ж так само певно, як те, що ми тут.
—    Та я про це й сам подумав, Геку.
—    Як хтось і має розказати, то нехай Маф Поттер, коли він
такий дурень. Він же ніколи не протвережується.
Том нічого не сказав і знову замислився. Потім прошепотів:
—    Геку, але ж Маф Поттер нічого не знає. Як же він розкаже?
—    Чого це він нічого не знає?
—    А того, що, коли індіанець Джо вдарив лікаря ножем,
Маф лежав оглушений дошкою. То як же він міг щось бачити?
—    Хай йому чорт, а воно ж таки так, Томе!
Том ще хвилину замислено помовчав і сказав:
—    Геку, а ти певен, що вдержиш язика за зубами?
—    Томе, не можна нам не вдержати, ти ж сам розумієш.
Хай ми тільки писнемо про це, а того диявола індіанця чомусь
не повісять — він же потопить нас, як котенят. А знаєш, То
ме, що нам треба зробити? Поклястись один одному, що буде
мо мовчати.
—    Я згоден. Це ти чудово придумав. Ми візьмемося за руки
й пообіцяємо один одному, що...
—    Е, ні, так не годиться. То добре для всякого дріб'язку, ну,
там з дівчиськами — бо то такі, що від них тільки чекай вика
зу, а як хто на них гримне, то вони все, що хочеш, вибовкають.
А в поважному ділі, як це, треба писати. Та ще й кров'ю.
Така пропозиція дуже припала Томові до душі. Виходило таємничо, похмуро, моторошно й добре пасувало до пізньої нічної години, глухого місця й самої їхньої пригоди. Він підібрав біля себе чисту соснову дощечку, що біліла в смузі місячного світла, знайшов у себе в кишені грудочку червоної вохри, пересунувся до світла й на превелику силу нашкрябав кілька рядків, затискаючи язика між зубами щоразу, як вів літеру згори вниз, і трохи висуваючи його, коли знов повертав нагору.
«Гек Фінн і Том Сойєр клянуться, що мовчатимуть про цю справу, а як прохопляться про неї хоч словом, то хай впадуть мертві на тому ж місці».
Гекльберрі був у захваті від Томової вправності у письмі та його високого стилю.
Том розмотав нитку на одній зі своїх голок, і обидва хлопці вкололи собі пучку великого пальця й видушили по краплині
крові. Помалу, ще й ще раз витискаючи кров і послуговуючись замість пера кінчиком мізинця, Том сяк-так вивів перші літери свого імені. Потім показав Гекові, як писати «Г» та «Ф», і присягу було завершено. Із таємничими церемоніями та замовами вони закопали ту дощечку під стіною і тепер могли вважати, що кайдани, які скували їм язики, замкнено на замок, а ключа закинуто хтозна-куди.
Розділ XI
Десь над полудень усе містечко раптом сколихнула жахлива новина. Не треба було й телеграфу, про який тоді навіть не мріяли, — чутка линула з уст в уста, від гурту до гурту, від оселі до оселі так само швидко, як нині летить телеграма. І певна річ, учитель відпустив школярів після великої перерви: якби він цього не зробив, усі в місті неабияк здивувалися б.
Біля вбитого лікаря знайшли закривавлений ніж, і хтось упізнав, що то ніж Мафа Поттера. Переказували також, що один із запізнілих городян годині о другій ночі випадково побачив, як Маф Поттер умивався в «потічку», а помітивши того перехожого, мерщій подався геть, і то була дуже підозріла обставина, а надто як зважити, що за Поттером ніколи не помічали любові до вмивання. Ще казали, що «вбивцю» (люди судять скоро і, не завдаючи собі клопоту доказами, виносять свій вирок) пильно розшукували по всьому місту, але так і не знайшли.
Усе містечко посунуло на кладовище. Том і собі пристав до того походу; і не те, щоб йому так хотілося, — він залюбки пішов би куди-інде, — але його тягло туди моторошне, незбагненне почуття. Діставшись до того страхітливого місця, він вужем прослизнув крізь натовп і побачив те саме похмуре видовище. Йому . здавалося, ніби минула ціла вічність, відтоді як він там був. Хтось ущипнув його за руку. Він обернувся й зустрівся очима з Гекльберрі. Обидва миттю відвели погляди, боячись, щоб хтось не помітив, як вони перезирнулись. Та всі довкола гомоніли, заворожені жахливою картиною, що була перед ними.
Раптом Том здригнувся від голови до п'ят: його погляд упав на незворушне обличчя індіанця Джо. Ту ж мить юрба завирувала, почалася штовханина, і залунали вигуки:
—    Маф Поттер!
—    Глядіть, спинився!.. Не дайте йому втекти!
Ті, хто сидів на деревах над головою Тома, сказали,, що Поттер і не думає тікати, а дуже знітився й розгубився.
Натовп розступився, і крізь нього пройшов шериф, владно ведучи за руку Мафа Поттера. Обличчя в бідолахи було змарніле,
в очах застиг страх. Коли його поставили перед убитим, він весь затрусився, затулив обличчя руками й гірко заплакав.
—    Не я це скоїв, люди, — мовив він крізь ридання.
—    Це ваш ніж? — і шериф показав йому ножа.
Поттер так і впав би, коли б його не підхопили й не всадовили на землю. Аж тоді він обізвався:
—    Щось мені підказувало: як я не вернуся сюди й не заберу... — Він здригнувся, а тоді знесилено й приречено махнув рукою і мовив: — Розкажи їм, Джо, розкажи.
Гекльберрі й Том, занімівши й вирячивши очі, почули, як той підлий і жорстокий брехун спокійно розповів свою історію. Вони весь час чекали, що ось-ось із ясного неба на голову облудника впаде громовиця, і дивом дивувались, чому так забарилася Божа кара.
А коли індіанець Джо закінчив і лишився живий і цілий, їхнє боязке поривання зламати свою клятву і врятувати невинно обмовленого бідолаху згасло й безслідно зникло, бо тепер не було сумніву, що той лиходій продав душу дияволові, а встрявати в діла нечистої сили — неминуча загибель.
Та страшна таємниця й докори сумління не давали Томові спокійно спати. У той лихий час Том, вибравши слушну хвилину, ходив до заґратованого віконця в'язниці й нишком передавав «убивці» сякі-такі гостинці, що їх випадало десь роздобути. Ті дарунки чимало полегшували Томові душевні гризоти.
Розділ XII
Була й ще одна причина, через яку Томова душа відволіклася від таємних тривог: їх заступив новий поважний клопіт, що цілком поглинув хлопця. Беккі Тетчер перестала ходити до школи. Вона захворіла! А що, як вона помре?.. Ця думка доводила Тома до розпачу. Його не цікавили більше ні війни, ні піратство. Життя втратило всю свою принадність, лишилася тільки чорна туга. Хлопець закинув навіть свого обруча з поганялкою — тепер і вони не давали йому втіхи.
Том прийшов до школи заздалегідь. Останнім часом таке незвичне явище спостерігали там щодня. І ось тепер, замість того, щоб бігти гратися з товаришами, він тинявся коло шкільних воріт — власне як і іцодня. Товаришам він казав, що нездужає, та й з вигляду скидалося на те. Він удавав, ніби дивиться куди завгодно, тільки не туди, куди поглядав насправді, — на дорогу, що вела до школи з містечка. Том чекав, сповнюючись надією щоразу, як ген на дорозі показувалося тріпотливе дівоче платтячко, і проймаючись ненавистю до його власниці, коли виявлялося, що то не вона. Нарешті дівчатка перестали з'являтися на дорозі, і Том зовсім занепав духом; він побрів до ще порожнього класу й сів на своє місце страждати. Та ось у воротах майнуло ще одне платтячко, і серце Томове радісно стрепенулося. А в наступну мить він був уже надворі й шалів, наче індіанець: голосно кричав, реготав, ганявся за хлопцями, перестрибував через паркан, ризикуючи скрутити собі в'язи, ходив колесом, стояв на голові, — одне слово, являв себе справжнім героєм, весь час нишком позираючи, чи бачить усе те Беккі Тетчер, — а вона відвернулася, задерла носика, і він почув її слова:
— Пхе! Дехто тільки те й робить, що викаблучується, і думає, це дуже цікаво!
У Тома спалахнули щоки. Він підвівся з землі й понуро поплентався геть, розчавлений і прибитий.
Розділ ХНІ
Тепер Том зважився остаточно. Душу його сповнювали чорна журба та відчай. Усі його покинули, казав він собі, друзів у нього немає, ніхто його не любить, а от коли побачать, до чого вони його довели, то, може, ще й пошкодують; він же намагався бути хорошим і шануватися, але йому не дали, і якщо вже всі вони так хочуть його позбутися, хай буде так, і хай вони потім звинувачують його — чом би й ні? Хіба самотній, покинутий
друзями має право нарікати? Авжеж, кінець кінцем вони змусили його ступити на злочинний шлях. Він просто не має іншого вибору.
Том зайшов уже далеко, і шкільний дзвоник, що скликав учнів після перерви, ледь чутно долинав до нього. Том аж схлипнув, подумавши про те, що більш ніколи не почує цього знайомого дзенькоту; яка тяжка доля, але він не сам обрав її — його прирекли на поневіряння в чужому, холодному світі, і він мусить скоритися, але він прощає їм усім... Том захлипав голосніше й частіше.
І саме тоді він зустрів свого щирого, задушевного приятеля Джо Гарпера — теж із зажуреними очима і, як видно, з таким самим великим і зловісним наміром у душі. От уже достоту «зійшлися дві душі в єдиній думі». Том, хлипаючи і втираючи очі рукавом, почав розповідати про те, що вирішив утекти з дому, де з ним так жорстоко поводяться й не мають до нього ані крихти співчуття, і безповоротно податися світ за очі; а наприкінці попросив Джо, щоб той його не забував.
І тут виявилося, що Джо збирався просити в Тома про те саме — для цього він, власне, і йшов його шукати. Мати Джо відшмагала його за те, що він нібито випив якісь вершки, тоді як він їх і не куштував, і сном-духом про них не відав; отож нема сумніву, що він їй набрид і вона хоче його здихатись, — а коли так, то йому не лишається нічого іншого, як піти з дому, і нехай вона собі радіє і ніколи не шкодує про те, що вигнала свого бідолашного сина в безжальний світ на страждання та погибель.
Отак ідучи й ділячись своїм горем, двоє хлопців уклали нову угоду: завжди стояти один за одного, як брати, й не розлучатися, аж поки смерть не звільнить їх від усіх страждань. Потім почали міркувати, як їм жити далі. Джо хотів стати відлюдником, жити десь у печері на самому хлібі та воді й, зрештою, сконати від холоду, нужди та горя; але, послухавши Тома, він погодився, що злочинне життя має деякі істотні переваги, й вирішив і собі податися в пірати.
За три милі нижче від Сент-Пітерсберга, там, де річка Міссісіпі розливається в ширину на цілу милю, простягся довгий і вузький, порослий лісом острів з великою піщаною косою проти води — кращого місця для піратів годі й шукати. Острів був безлюдний, він тягся аж ген упродовж протилежного берега, де стіною стояв глухий ліс. Щоправда, майбутнім піратам і на думку не спало, на кого вони там нападатимуть.
Потім хлопці розшукали Гекльберрі Фінна, і той залюбки пристав до них: йому було однаково, на яку дорогу ступити, і
він навіть ні про що не розпитував. Невдовзі вони розійшлися, умовившись зустрітися в одному затишному місці на березі за дві милі вище від містечка о своїй улюбленій годині — тобто опівночі. Там був причалений невеликий пліт, який вони намірялися захопити. Кожен мав принести рибальські гачки, снасті та щось із харчів — що пощастить викрасти в хитромудрий і загадковий спосіб, як і належить розбійникам.
Близько півночі з'явився Том із вареним окостом та ще деяким харчем і сховався в густих чагарях на крутому узгірку над місцем зустрічі. Ніч була зоряна й дуже тиха. Могутня річка лежала внизу, мов океан під час штилю. Том прислухався: ані звуку. Потім чийсь сторожкий голос запитав:
—    Хто йде?
—    Том Сойєр — Чорний Месник Іспанських Морів. Назвіть
свої імена.
—    Гек Фінн — Кривава Рука і Джо Гарпер — Гроза Морів.
Усі ті пишномовні прізвиська Том вичитав у своїх улюблених
книжках.
Том спустив крутосхилом свій окіст, за ним з'їхав і сам, розідравши штани і власну шкіру. Він міг би зійти вниз утоптаною, зручною стежкою, яка вела на берег згори, але там не було труднощів і небезпек, що їх так полюбляють пірати.
Гроза Морів роздобув добрячий шмат копченої поребрини й насилу дотяг його туди. Фінн — Кривава Рука — поцупив десь сковороду. Чорний Месник Іспанських Морів сказав, що не годиться вирушати в дорогу, не маючи при собі вогню. То була розумна думка, бо сірників у їхніх краях тоді ще майже не знали. На великому плоті кроків за сто проти води курилося багаття, і хлопці підкралися туди й тихенько потягли головешку.
Незабаром відчалили. Том був за капітана, Гек орудував кормовим веслом, Джо — носовим. Пліт перетнув середину річки, а далі хлопці пустили його за течією і підняли весла. Вода була невисока, і їх несло не швидше ніж дві-три милі на годину. Десь близько години вони пливли, майже не озиваючись один до одного.
Чорний Месник стояв посеред плоту із схрещеними на грудях руками й «кидав прощальний погляд» на ті місця, де він зазнав таких радощів, а згодом і таких страждань; і як же йому хотілося, щоб вона побачила його в цю мить — у бурхливому морі, перед лицем смертельної небезпеки, проте безстрашного, готового зустріти свій кінець із похмурою посмішкою на устах. Йому не довелося докладати великих зусиль, щоб уявити собі, ніби Джексонів острів хтозна-як далеко, так, що його й не видно з містечка, і Том кидав свій «прощальний погляд» з глибокою тугою, але водночас і з радістю в серці. Решта піратів теж «кидала прощальні погляди», і всі троє так захопилися цим, що їх мало не пронесло повз острів. Та вони вчасно помітили небезпеку й спромоглися відвернути її.
Близько другої години ночі пліт сів на мілину ярдів за двісті від верхнього кінця острова, і хлопці довго чалапали сюди-туди по воді, переносячи свій вантаж на суходіл. На плоту вони знайшли старе вітрило і, напнувши його між кущами, зробили ся-кий-такий намет для харчів, а самі за доброї погоди вирішили спати просто неба, як і годиться справжнім розбійникам.
Зайшовши на тридцять-сорок кроків у лісову хащу, вони розвели біля поваленого дерева вогнище, насмажили на вечерю сковороду поребрини і з'їли з нею половину кукурудзяних коржів, що їх привезли з собою. То була чудова втіха — отак бенкетувати на волі, в незайманому дикому лісі, на безлюдному й ще не дослідженому острові, далеко від людських осель, — і хлопці постановили собі ніколи не повертатися до цивілізованого життя.
Розділ XIV
Прокинувшись уранці, Том не одразу збагнув, де він. Він сів, протер очі й роззирнувся довкола. І аж тоді все згадав. Був прохолодний сірий світанок, і глибока тиша, що панувала в лісі, навіювала відрадне почуття миру та спокою. Ніде не ворушився ані листочок, і жоден звук не порушував величної задуми природи. Серед листя й трави блищали намистинки роси. На пригаслому багатті лежав легкий білий шар попелу, і в повітря здіймалася тоненька синювата струминка диму.
Том збудив решту піратів, і всі троє з криком і тупотом побігли до річки, а за хвилину, вже голісінькі, чимдуж ганяли наввипередки й стрибали один через одного на чистому мілководді білої піщаної коси. їх зовсім не тягло назад, у рідне містечко, яке ще спало вдалині, за величним водним обширом. їхнього плоту вже не було: вночі його знесло з мілини чи то течією, чи невеликим припливом води, — та хлопці лише зраділи, бо це немовби спалило мости між ними й цивілізованим життям.
Вони повернулися в свій табір напрочуд бадьорі, веселі та страшенно голодні, і невдовзі їхнє табірне вогнище знов запалало. Гек знайшов неподалік джерело з чистою холодною водою; хлопці поробили з широких дубових і горіхових листків щось ніби чашки й вирішили, що та вода, підсолоджена чарами навколишнього лісу, цілком замінить їм ранкову каву. Джо почав був нарізати поребрину до сніданку, але Том і Гек сказали
йому зачекати; тоді подалися на берег, до одної заприміченої місцинки, закинули вудки й дуже скоро були винагороджені за клопіт. Джо не встиг і знудитись, як вони повернулися з добрячим окунем, двійком линів та невеликим сомиком — здобиччю, якої вистачило б нагодувати цілу сім'ю. Вони засмажили рибу з поребриною і аж здивувались: їм здавалося, що вони зроду ще не їли такої смакоти. Хлопці не знали, що чим скоріше зготувати річкову рибу, тим вона смачніша; не подумали й про те, які чудові присмаки — сон просто неба, біганина на привіллі, купання в річці та й голод.
Поснідавши, вони подалися в глиб лісу досліджувати острів. Вони побачили багато такого, що потішило їх, але нічого особливого чи несподіваного не знайшли. Виявилося, що острів має близько трьох миль завдовжки і з чверть милі завширшки; від ближчого берега його відокремлювала вузька, заледве зо двісті ярдів, протока. Хлопці мало не щогодини купались, і, коли вони повернулися до табору, вже перейшло за полудень. Вони так зголодніли, що було не до риболовлі, але чудово пообідали холодною шинкою, а потім простяглися з затінку побалакати. Проте балачка скоро вповільнилась, а там і зовсім припинилася. Урочиста тиша, що оповивала ліс, і почуття самотності почали впливати на втікачів. Усі троє принишкли й замислились. Якась невиразна гризота закралася в їхні душі. Та невдовзі вона прибрала трохи певнішої форми: то була туга за домом. Навіть Фінн — Кривава Рука замріяно згадував чужі ґанки та порожні бочки. Але всі вони соромилися своєї слабкодухості, і жодному не вистачило сміливості сказати вголос те, що він думає.
Уже деякий час до них долинав якийсь незвичайний звук, але вони ніби й не чули його, як ото часом не чуєш цокання годинника в кімнаті. Але тепер той загадковий звук став гучніший і мимоволі привертав їхню увагу. Хлопці стрепенулися, позирнули один на одного й завмерли. Надовго залягла тиша, глибока й незворушна, потім удалині розкотився глухий і похмурий стугін.
Хлопці підхопилися на ноги й побігли на край острова, звер
нений до містечка. Розхиливши кущі на березі, вони повели
очима понад водою. Посеред річки, десь за милю нижче від міс
течка, повільно посувався за течією невеличкий паровий пором.
Раптом біля борту порома вихопився клубок білого диму, і,
коли він знявся в повітря й розплився лінивою хмариною, до
хлопців знов докотився той самий звук.   
—    Тепер знаю! — вигукнув Том. — Хтось потонув!
—    Еге ж! — підтвердив Гек. — Минулого літа, коли втопив
ся Білл Тернер, теж таке робили. Вони стріляють з гармати над
водою, щоб потопельник виплив наверх. А ще беруть хлібини,
кладуть усередину живе срібло й пускають по воді, і там, де він
лежить, ті хлібини спиняються.
Усі троє й далі наслухали та спостерігали. Раптом у Тома блискавкою сяйнула здогадка, і він вигукнув:
—    Хлопці, я знаю, хто потонув! Ми — ось хто!
Вони вмить відчули себе героями. І страшенно зраділи: адже їх шукають, за ними тужать, через них себе не тямлять з горя і обливаються слізьми; скрушно згадують, які несправедливі були до тих сердешних загиблих хлопчаків, і гірко шкодують, і караються запізнілим каяттям; а найголовніше — у цілому містечку тільки про них і говорять, і всі хлопці заздрять на їхню гучну славу. Оце поталанило! їй-богу, задля цього варто було піти в пірати.
Коли смеркло, пором повернувся до свого звичайного діла. Пірати рушили назад до табору, їх аж розпирало від марнославних гордощів та свідомості раптом набутої власної ваги й усього того клопоту, якого наробило їхнє зникнення. Вони наловили риби, зготували вечерю, поїли, а тоді стали гадати, що думають і кажуть про них у містечку; і ті картини загального смутку й горя, що їх вони собі уявляли, були в їхніх очах вельми приємні. Та коли табір огорнула нічна темрява, усі троє скоро примовкли й сиділи, втупивши очі в багаття, тим часом як думки їхні вочевидь блукали десь далеко. Збудження минуло, і тепер
Том і Джо несамохіть згадали про декого із своїх рідних, кому їхня чудова витівка навряд чи здавалася такою веселою, як їм самим. Заворушилися лиховісні передчуття, хлопців охопили тривога й зажура, і з їхніх уст мимоволі злетіло два чи три тяжких зітхання. Нарешті Джо зважився боязко «промацати ґрунт»: мовляв, а як би його товариші подивилися на те, щоб повернутися до цивілізованого життя... не тепер, звісно, а...
Як нещадно Том висміяв його! Гек, який ще нічим не завинив, став на бік Тома, і відступник поквапився «порозумітись» і радів, що викрутився з халепи, не до краю зганьблений звинуваченнями в легкодухій тузі за домом. Заворушення було тим часом придушене.
Уже зовсім споночіло, і Гек почав куняти, а невдовзі й захропів. За ним заснув і Джо. Якийсь час Том лежав нерухомо, спершись на лікоть і пильно дивлячись на сонних товаришів. Потім тихенько звівся навколішки й став нишпорити в траві, куди падали мерехтливі відблиски багаття. Він піднімав і роздивлявся проти світла великі скручені клапті тонкої білої платанової кори, аж поки відклав два, які його начебто задовольнили. Ставши на коліна біля вогнища, він з неабиякими зусиллями нашкрябав щось на кожному клапті своєю червоною вохрою. Один клапоть він знову згорнув сувійчиком і засунув у кишеню своєї куртки, а другий поклав у шапку Джо, трохи відсунувши її від господаря. Туди ж таки він поклав кілька неоціненних з погляду школяра коштовностей, серед них — грудку крейди, гумовий м'ячик, три рибальських гачки та кульку з тих, що їх називали «справжніми кришталевими». Потім підвівся і обережно, навшпиньках, почав скрадатися між деревами, аж поки розважив, що товариші його вже не почують. А тоді чимдуж побіг до обмілини.
Розділ XV
За кілька хвилин Том уже брів по мілководдю, простуючи до іллінойського берега. Засунувши руку в кишеню куртки, він впевнився, що клапоть кори там, і, мокрий як хлющ, рушив крізь зарості понад берегом. Було вже близько десятої години, коли, вийшовши на відкриту місцину проти містечка, Том побачив у затінку дерев і високого берега паровий пором. Кругом було тихо, на небі мерехтіли зорі. Пильно озираючись, він спустився з кручі, ковзнув у воду, за кілька помахів доплив до порома й заліз у човен під кормою, що правив за рятувальну шлюпку. А там простягся на дні під сидіннями і, затамувавши віддих, став чекати.
Невдовзі бамкнув тріснутий дзвін, і чийсь голос дав команду відчалювати, а наступної хвилини ніс човна відскочив на хвилі, знятий поромом, і мандрівка почалася. Минуло довгих дванадцять чи п'ятнадцять хвилин, колеса порома спинилися, і Том, тихенько спустившись за борт човна, потемки поплив до берега. З води він вийшов ярдів на п'ятдесят нижче від порома, боячись потрапити на очі запізнілим пасажирам.
Від річки хлопець побіг глухими завулками й незабаром опинився під парканом позад свого будинку. Перелізши через паркан, він підкрався до прибудови й зазирнув у вікно тітчиної кімнати, де ще світилося. У кімнаті він побачив тітку, Сіда, Мері й матір Джо Гарпера: вони сиділи й розмовляли. Том підступив до дверей і почав тихенько піднімати клямку; потім обережно натиснув, і двері трохи прочинилися. Він натискав і далі, здригаючись щоразу, коли двері ледь порипували, аж поки щілина стала досить широка, щоб він міг пролізти крізь неї навколішки, а тоді просунув голову й тихенько поповз.
—    Чого це свічка так заблимала? — мовила тітка Поллі.
Том поповз швидше.
—    Мабуть, двері не зачинені. Авжеж, так і є. Без кінця в нас
якісь дива. Сіде, йди причини двері.
Том зник під ліжком саме вчасно. З хвилину він лежав і відсапувався, а потім підповз до самого краю, звідки міг би дотягтися до тітчиної ноги.
—    Отож я й кажу, — вела далі тітка Поллі, — він був не
лихий хлопчик, а тільки неслух, бешкетник. Як то кажуть, вітер у голові, знаєте. Питати з нього щось — то однаково що в
молодого лошати. Але зла він нікому не хотів і серце мав пре
добре.
Вона заплакала.
—    Такий самий і мій Джо: тільки всякі пустощі на думці,
так і дивився, де б щось утнути. Та зате який добрий, лагідний
був!.. А я, прости мене, Господи... а я відшмагала його за ті вершки — геть забула, що сама ж таки вилила їх, бо вони скисли!
І тепер я вже ніколи, ніколи не побачу його на цім світі, мого
нещасного скривдженого хлопчика!.. — І місіс Гарпер заридала
так гірко, наче в неї розривалося серце.
Том тихенько захлипав — більше з жалю до самого себе, аніж до когось іншого. Він чув, що й Мері плакала, час від часу згадуючи його добрим словом. Тепер він як ніколи піднісся у власних очах. А проте й тітчине горе так зворушило його, що він ладен був вискочити з-під ліжка й радісно приголомшити її своєю появою, — такі ефектні театральні штуки завжди вабили його, але він стримався і далі лежав тихо.
Прислухаючись до розмови, Том з окремих фраз зрозумів, що спершу в містечку гадали, ніби вони потонули, коли купалися; але згодом помітили, що пропав пліт, а дехто з хлопців згадав, що їхні зниклі товариші казали: мовляв, скоро в містечку «почують про них»; і розумні голови, зв'язавши все те докупи, дійшли висновку, що хлопці попливли на тому плоті й незабаром об'являться в найближчому містечку вниз по річці; але близько полудня пліт знайшовся; його прибило до берега за п'ять чи шість миль нижче за водою, — і тоді надія розвіялась. Усе показувало на те, що вони потонули, — бо як ні, то голод пригнав би їх додому ще до ночі або й раніш. А тіл їхніх не знайшли, певне, тому, що потонули вони на середині річки, на бистрині: адже хлопці плавали добре, і якби не це, то неодмінно дісталися б до берега. Була середа, і в містечку постановили: якщо до неділі нікого не знайдуть, далі сподіватися марно, і недільного ранку відправлять заупокійний молебен. Почувши це, Том аж здригнувся.
Місіс Гарпер, уся в сльозах, попрощалась і зібралася йти. І тут, спонукувані єдиним поривом, обидві осиротілі жінки кинулись в обійми одна одній і, перш ніж розійтися, досхочу наплакались. Потім тітка Поллі побажала на добраніч Сідові та Мері — куди лагідніше, ніж робила це звичайно. Сід зашморгав носом, а Мері пішла, гірко плачучи.
Тітка Поллі стала на коліна й почала молитися за Тома, та так розчулено й жалісливо, з такою безмежною любов'ю в кожному слові й тремтливому старечому голосі, що Том іще задовго до кінця тієї молитви мало не плавав у сльозах.
Ще й після того, як тітка лягла спати, Томові довелося довгенько ховатися під ліжком, бо стара жінка раз у раз гірко зітхала, скрушно бурмотіла щось про себе, неспокійно крутилась і переверталася. Нарешті вона затихла й лише час від часу глухо стогнала уві сні. Аж тоді хлопець обережно вибрався з-під ліжка, помалу підступив до узголів'я і, прикривши свічку рукою, став дивитися на сонну тітку. Серце його сповнив жаль до неї. Він дістав з кишені свій сувійчик платанової кори й поклав поруч із свічкою. Але раптом щось спало йому на думку, і він спинився, міркуючи. Та ось обличчя його проясніло, так наче він дійшов якогось втішного рішення, і, квапливо схопивши ту кору, Том засунув її назад до кишені. Він нахилився, поцілував тітку в зів'ялі уста, а потім тихенько пішов до дверей, причинив їх за собою і взяв на клямку.
Розділ XVI
Уся піратська ватага вирушила шукати черепашачі яйця. Хлопці ходили по піщаній косі, тицяючи дрючками перед себе, і там, де натрапляли на м'яке місце, ставали навколішки й розгрібали руками пісок. Того вечора хлопці донесхочу поласували яєчнею. Та й у п'ятницю вранці мали добрячий сніданок.
Поснідавши, вони побігли на косу і почали з криком вистрибувати й ганятись один за одним, зриваючи з себе одежу, аж поки лишилися зовсім голі; потім, і далі пустуючи, забрели далеко від мілководдя, де течія подекуди вже мало не валила з ніг, і там ще дужче розходилися. Вони то ставали колом, нахилялись і бризкали один на одного, відвертаючи обличчя, щоб не захлинутися; то починали борюкатися, поки переможець занурював суперника з головою; то пірнали всі разом цілим клубком білих ніг і рук, а потім випливали, фиркаючи, відпльовуючись, регочучи й насилу зводячи дух.
Потім вони подіставали з кишень кульки й завелися грати всіма відомими їм способами, аж поки й ця розвага набридла. Джо зовсім занепав духом, і годі було його збадьорити. Хлопця пойняла така туга за домом, що він уже насилу терпів. До очей йому підступали сльози й ладні були бризнути в першу-ліпшу мить. Гек також зажурився. Том і сам відчував на серці тягар, проте силкувався не показувати цього. Він знав одну таємницю, яку до пори не хотів їм звіряти, але вирішив: якщо цей похмурий бунтівний дух не розвіється сам собою, він таки поділиться нею з товаришами. А тим часом з удаваним захопленням сказав:
— А знаєте, хлопці, я певен, що на цьому острові колись уже побували пірати. Що ви скажете, якщо ми знайдемо трухляву скриньку, повну золота й срібла, га?
Одначе ця перспектива викликала дуже слабке пожвавлення, та й те згасло без жодного слова у відповідь. Том підкинув ще одну чи дві спокуси, але вони також не мали успіху. Він не знав уже, що й робити. Джо сидів чорний, як хмара, і колупав паличкою пісок. Нарешті він сказав:
—    Ой хлопці, ну його, все це діло. Я хочу додому. Тут так
нудно...
—    Ну що ж, відпустимо цього плаксунчика додому, правда
ж, Геку? А тобі ж тут подобається, Геку? От ми й залишимось,
еге?
—    Еге-е, — сказав Гек без найменшого запалу.
—    Яз тобою більш не розмовляю, ніколи в житті, — сказав
Джо, підводячись. — Так і знай. — І похмуро пішов одягатися.
—    Подумаєш! — мовив Том. — Кому ти потрібен! Чеши додому, і хай усі з тебе сміються. Пірат зашмарканий! А ми з Геком
не такі плаксії, ми лишаємося тут, правда ж, Геку?
Та попри все те, Томові також було кепсько на душі, і він із тривогою спостерігав, як насуплений Джо одягається. Непокоїло його і те, що Гек так замислено дивиться на Джо й лиховісно мовчить. За хвилину, не озвавшись на прощання ані словом, Джо побрів по мілкому в бік іллінойського берега. У Тома защеміло серце. Він поглянув на Гека. Той не витримав його погляду й похнюпився. А тоді сказав:
—    Я теж пішов би, Томе. Якось тут нудно стало, а тепер буде ще гірше. Ходімо й ми, Томе.
Гек почав збирати розкидану на піску одіж. Потім обізвався знов:
—    Може, й ти пішов би, Томе? Подумай добре. Ми почекаємо
тебе на тому березі.
—    Довго доведеться чекати!
Гек понуро поплентав геть. Том стояв, дивився товаришеві вслід, і його поривало бажання відкинути свою гордість і піти й собі. Він сподівався, що вони зупиняться, але вони й далі брели по мілководдю. І Тома нараз огорнуло почуття самотності й порожнечі. Останнім зусиллям він поборов гордість і помчав за товаришами, вигукуючи:
—    Стійте! Стійте! Я хочу вам щось сказати!
Хлопці миттю спинились і обернулися. Підбігши до них, Том почав розповідати про свою таємницю, а вони похмуро слухали, аж поки зрозуміли, що він замислив, а зрозумівши, в захваті видали індіанський бойовий поклик, сказали, що то «пречудова штука» і, мовляв, якби він розповів їм одразу, то вони б нізащо не пішли. Том тут-таки вигадав якесь пояснення, але насправді він просто боявся, що навіть ця його таємниця не затримає хлопців надовго, і приберігав її на кінець.
Усі троє весело повернулися на острів і знов заходилися пустувати, без угаву базікаючи про Томів чудовий план і захоплюючись його вигадливістю.
Десь близько півночі Джо прокинувся й збудив товаришів. У повітрі відчувалася гнітюча задуха, що не віщувала нічого доброго. Хлопці збилися докупи і, хоч у густій, нерухомій задусі й так важко було дихати, присунулися до самого вогнища, немов шукаючи в нього дружньої розради. Вони сиділи принишклі і напружено чогось чекали. В лісі стояла похмура тиша. Поза колом вогнища все потопало в чорній пітьмі. Раптом якийсь тремтливий спалах на мить тьмяно освітив листя дерев і згас. Трохи згодом знов спалахнуло, вже яскравіше. Тоді ще раз. А потім у верховітті дерев почувся глухий стогін, щось шелеснуло, по обличчях хлопців перебіг легенький повів, і вони аж здригнулись на думку, що то майнув повз них сам Дух Ночі. На якусь хвилину все затихло. Аж раптом неприродно сліпучий спалах обернув ніч на день, і стало виразно видно кожну найменшу травинку біля ніг хлопців та їхні зблідлі, перелякані обличчя. Грізний гуркіт грому, ніби затинаючись, прокотився по небу і з похмурим глухим вуркотінням завмер удалині. Раптовий подмух холодного вітру зашелестів листям і розкидав навколо багаття пластівці попелу. Ще один сліпучий спалах освітив ліс, і в ту ж мить розлігся такий тріск, наче у хлопців над самою головою розкололо верхівки дерев. Потім усе знов огорнула непроглядна темрява, і нажахані пірати ще міцніше притислись один до одного. Аж ось по листю застукотіли перші важкі краплі дощу.
— Хутчіш до намету! — гукнув Том.
Вони підхопились і кинулися врозтіч, спотикаючись на корінні дерев і чіпляючись за пагони дикого винограду. Шалений вітер із ревінням промчався лісом так, що все навколо аж застогнало. Сліпучі спалахи блискавок раз у раз осявали небо, лункі перекати грому не змовкали ні на мить. Раптом уперіщила страшна злива, і шалений буревій погнав її по землі суцільною запоною. Хлопці щось гукали один до одного, але їхні голоси заглушувало ревіння вітру та гуркіт грому. Та зрештою всі троє сяк-так добулися до намету й сховались під ним, змерзлі, перелякані й мокрі до .рубця;, одначе слід було радіти хоча б з того, що вони знову разом у цю лиху годину. А буря все дужчала й дужчала, і раптом могутній порив вітру зірвав вітрило й поніс його геть. Хлопці схопилися за руки і, спотикаючись, набиваючи собі синці та ґулі, помчали до великого дуба на березі річки. То була страшна ніч для трьох безпритульних дітей.
Нарешті битва скінчилась, ворожі сили відступили, і їхні глухі прокльони та погрози завмерли вдалині. На острові знов запанував мир. Хлопці повернулися до свого табору добре-таки настрахані і там побачили, що великий платан, під яким вони ночували, розщепило громовицею; отож вони знов-таки мали радіти, що на той час їх там не було.
Розділ XVII
Ніяк не весело було тихого суботнього надвечір'я у містечку. Вбиті горем, у гірких сльозах, усі Гарпери та сімейство тітки Поллі вбралися в жалобу. Незвична тиша огорнула містечко (хоч, правду кажучи, там завжди було досить тихо). Його жителі робили свої повсякденні справи абияк, майже не розмовляли між собою і часто зітхали. Для школярів суботній відпочинок обернувся справжнім тягарем. Ігри та розваги не тішили їх, і врешті ніхто вже й не заводився гратись.
Наступного ранку, коли скінчилися заняття в недільній школі, церковний дзвін забамкав не так, як звичайно, а сумно й зловісно. Неділя випала тиха, і той жалобний подзвін дуже пасував до задумливого смутку, що панував у природі. Городяни почали сходитися до церкви, затримуючись на часинку при вході, щоб пошепки обмінятися думками про сумну подію. Нарешті запала напружена, очікувальна тиша, і на порозі з'явилися тітка Поллі, Сід, Мері, а за ними сім'я Гарперів, усі в глибокій жалобі, — і всі, хто був у церкві, й сам старий пастир шанобливо підвелись і стояли, поки нещасні родичі пройшли вперед і сіли. Знову все затихло, лише подекуди часом чути було приглушене ридання, і тоді священик простер руки й почав молитву. Розчулено заспівали гімн, потім священик проголосив: «Я є Воскресіння і Життя», — і звернувся зі словом до пастви.
Згадуючи про загиблих хлопців, святий отець наділив їх такими чеснотами, принадами й рідкісними здібностями, що кожен з присутніх, беручи на віру їхні портрети, з гірким жалем думав, як він завжди помилявся щодо тих бідолах і завжди бачив у них самі вади та хиби. В міру того як священик говорив, уся паства дедалі дужче розчулювалась, аж поки всіх так пройняло, що до плачу згорьованих родичів долучився цілий хор нестримних ридань, і навіть сам пастир дав волю своїм почуттям і заплакав просто на кафедрі.
Раптом на хорах почувся якийсь рух, але ніхто того не помітив; а за хвилину рипнули церковні двері, священик підвів зволожені очі від хусточки й прикипів до місця! Спершу одна пара очей, потім ще одна простежила за його поглядом, а потім усі, хто був у церкві, немов охоплені єдиним поривом, повставали з місць і вражено дивились на трьох «небіжчиків», які
виступали проходом: Том на чолі, за ним Джо, а позаду зніче-ний, розгублений Гек у своєму неподобному дранті. Увесь той час вони сиділи на порожніх хорах, слухаючи заупокійну відправу по самих собі!
Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскреслих страдників, обсипали їх поцілунками, славлячи Бога за їхній порятунок, а тим часом самотній Гек стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що йому робити й де сховатися від неприязних поглядів, що їх кидали на нього багато городян. Трохи повагавшись, він рушив було до дверей, щоб непомітно чкурнути геть, але Том схопив його за руку й сказав:
—    Тітонько Поллі, так нечесно. Треба, щоб хтось порадів і
Гекові.
—    Ну звісно, що порадіють! Я перша рада бачити його, сер
дешного сирітку!
Та дбайлива увага й лагідні слова тітки Поллі тільки ще дужче збентежили Гека.
Том дістав того дня стільки стусанів і поцілунків — залежно
від настрою тітки Поллі, — скільки навряд чи перепадало йому
за цілий рік, і сам не знав, у що вона вкладає більше любові до
нього та вдячності Богові — у стусани чи в поцілунки.    |
Розділ XVIII
Ото й був Томів великий таємний задум: повернутись додому всією піратською зграєю і об'явитися на своєму похороні. У суботу звечора вони переправилися на великій колоді до міссурій-ського берега, вийшли на суходіл за п'ять чи шість миль нижче від Сент-Штерсберга, заночували в заростях на околиці містечка, а вдосвіта задвірками та глухими вуличками прокралися до церкви й сховалися на хорах, серед безладно накиданих поламаних лав.
У понеділок уранці, за сніданком, і тітка Поллі, і Мері були навдивовижу добрі до Тома й раді прислужитись йому. За столом точилася незвично жвава розмова. Тітка Поллі зауважила:
—    Хай так, Томе, скажімо, то була втішна витівка — майже
цілий тиждень мучити нас усіх, а самим веселитися на острові, — але дуже жаль, що ти такий жорстокосердий і змусив
страждати мене. Коли вже ви могли приплисти на колоді на
свій похорон, то хіба не міг ти ще раніше дістатися сюди і якось
. дати мені знати, що ти не вмер, а тільки втік із дому? Ой, Томе, гляди, пошкодуєш колись, що так мало думав про мене, та буде запізно!
—Та що ви, тітонько, ви ж знаєте, я вас люблю.   
—    Я б знала ще краще, якби ти довів це ділом.
—    Тепер я й сам шкодую, що не подумав тоді про вас, — мовив Том винувато, — та зате я бачив вас уві сні. Це ж усе-таки
чогось варте, правда?
—    Та не так і багато, бо сни сняться й котові, та все ж краще, ніж нічого. І що ж тобі там снилося?
—    Значить, так: у середу вночі мені приснилося, ніби ви сидите отам, біля ліжка, Сід коло дров'яного ящика, а Мері поруч
нього.
—    Ну що ж, так ми й сиділи. Та й завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч у сні згадував про нас.
—    І ще мені снилося, ніби тут була мати Джо Гарпера.
—    Гм, вона таки була тут! Що ж тобі ще снилося?
—    Та багато всякого. Але тепер уже все наче в тумані.
—    А ти спробуй пригадати, ану!
—    Здається мені, що вітер... вітер... війнув на... на...
—    Ну-ну, Томе! Вітер і справді на щось війнув. Ну ж бо!
Том притис пальці до чола, з хвилину напружено думав, а тоді сказав:
—    Згадав! Таки згадав! Вітер війнув на свічку!
—    Боже правий! Ну, далі, Томе, далі!
—    І, здається, ви сказали: «Мабуть, двері...» — Зараз, дайте
подумаю хвилинку... зараз... Атож, ви сказали: «Мабуть, двері
не зачинені».
—    Так я й сказала, не зійти мені з цього місця!
—    А потім... потім... не пригадую напевне, але нібито ви сказали Сідові піти... піти й...
—    Ну? Ну? Що я сказала йому зробити? Що, Томе?
—    Ви сказали йому ...о, згадав — щоб він причинив двері.
—    Ой Боже ж ти мій! Зроду ще такого не чула! Нехай мені те
пер хтось скаже, що сни — то пусте. Треба буде сьогодні ж пі
ти й розповісти про це Сірині Гарпер. Побачимо, як вона тепер
посміється із забобонів!.. Ну, Томе, далі!
—    О, тепер мені все як є пригадалося. Потім ви сказали, що
я був не лихий, а тільки неслух і бешкетуй і що питати з мене — однаково що... з когось там, з лошати, чи що. А потім ви
заплакали.
—    Ну певне, що заплакала, певне. І то не вперше. А тоді що?
—    А тоді місіс Гарпер і собі заплакала й сказала, що і її Джо
був такий самий, а ще шкодувала, що відшмагала його за вершки, які сама ж вилила...
—    Томе! То святий дух на тебе зійшов! Ти бачив віщий сон,
ось що це було! Бога ради, далі, Томе!
—    А потім Сід сказав... він сказав...
—    Я, здається, нічого не казав, — озвався Сід.
—    Ні, хлопче, казав, — мовила Мері.
—    Цитьте ви, нехай Том розказує далі! Що він сказав, Томе?
—    Він сказав... сказав... ніби йому здається, що мені краще
там, куди я потрапив, але якби я більше шанувався...
—    Ну, ви чули? Це точнісінько Сідові слова!
—    А ви звеліли йому замовкнути.
—    Ще б пак!.. Це ж, певно, ангел небесний десь тут був.
—    Ну, а потім ви розмовляли про те, як нас шукають у річці
й що похорон буде в неділю, а під кінець ви з місіс Гарпер
обнялися й заплакали, і вона пішла.
—    Все достеменно так і було! Томе, та навіть якби ти бачив
усе те на власні очі, то й тоді не розповів би краще!.. Ну, а
далі — далі що було? Кажи, Томе!
—    Потім ви нібито молилися за мене, і я чув кожне ваше слово. А тоді лягли спати, і мені так жаль вас стало, що я дістав з
кишені шматок платанової кори й написав на ній: «Ми не потонули, а тільки втекли в пірати», — і поклав її на стіл біля свічки, а ви були вві сні така добра з обличчя, що я нахилився й
поцілував вас.
—    Ой, Томе, справді? Та я б тобі все за це простила! — І вона рвучко обняла хлопця, змусивши його відчути себе найпо-слідущим негідником.
Діти пішли до школи, а стара жінка поспішила до місіс Гарпер, щоб чудесним Томовим сном похитнути її невіру.
Яким героєм став тепер Том! Він уже не скакав, не гарцював, як раніше, а виступав поважно, з гідністю, як і годиться бувалому піратові, який знає, що на нього звернені всі очі. А воно справді так і було, і хоч він силкувався не показувати, що бачить ті захоплені погляди й чує те, що кажуть у нього за спиною, але душа його жадібно поглинала солодку поживу. Менші хлопчаки табунцем тяглися слідком за ним, пишаючись, що їх бачать разом і він не жене їх від себе, а Том простував попереду, мов барабанщик на чолі урочистої процесії або слон, що вступає до міста, ведучи за собою мандрівний звіринець. Його ровесники вдавали, ніби й не знають, що він тікав з дому, а проте їх точила чорна заздрість. Вони ладні були віддати все на світі, аби тільки мати таку бронзову засмагу й таку гучну славу, а Том не проміняв би ні того, ні того навіть і на справжній цирк.
Том розважив, що тепер він може обійтися без Беккі Тетчер — досить із нього й слави. Атож, він житиме своєю славою. Може, тепер, коли він став такою знаменитістю, Беккі й захоче помиритися з ним. Ну що ж, хай захоче — вона побачить, що він уміє бути таким самим байдужим, як і дехто... Аж ось
з'явилася й Беккі. Том прикинувся, ніби не помічає її. Він одійшов до гурту хлопців та дівчат і пристав до їхньої розмови. Краєм ока він бачив, що Беккі, з розшарілим обличчям і блискучими очима, весело гасає туди-сюди, вдаючи, ніби ганяється за подругами, й щоразу, як наздожене котрусь, заходиться дзвінким сміхом; та дуже скоро помітив він і те, що вона незмінно наздоганяє подруг поблизу нього й при цьому крадькома позирає в його бік. Це потішило Томову недобру пиху, і, замість того щоб поступитись, він ще дужче набундючився й став докладати ще більших зусиль, аби не показати, що бачить її.
Незабаром Беккі покинула ту гру й тепер нерішуче ходила неподалік, нишком кидаючи сумні погляди на Тома, й раз чи два тяжко зітхнула. Потім вона помітила, що, розмовляючи, Том звертається переважно до Емі Лоренс. Серце в неї защеміло, її охопила тривога й горе водночас. Дівчинка намагалася піти геть звідси, але зрадливі ноги самі несли її до того гурту. Вона підійшла до подружки, що стояла поруч із Томом, і вдавано весело заговорила до неї:
—    А, Мері Остін! Я хотіла сказати тобі про заміську прогулянку.
—    От добре! А хто її влаштовує?
—    Моя мама, для мене.
—    Та ти що! То вона дозволить і мені прийти?
—    Ну звісно, що дозволить. Це ж буде для мене, і вона дозволить прийти всім, кого я захочу, а тебе я хочу.
—    Ото буде весело! Ти запросиш усіх дівчат і хлопців?
—    Так.
І всі, хто стояв у тому гурті, під радісний плескіт у долоні дістали жадане запрошення — усі, крім Тома й Емі Лоренс. Зрештою Том байдужно відвернувся і, так само щось розповідаючи Емі, повів її з собою. У Беккі затремтіли губи, а на очі набігли сльози; та вона приховала це силуваною посмішкою і жваво базікала далі, хоча тепер її вже не вабила ні заміська прогулянка й ніщо інше в житті.
На перерві Том, веселий і задоволений собою, знов упадав коло Емі. Ходячи з нею, він весь час шукав очима Беккі, щоб ранити їй,душу тим видовищем. Нарешті угледів її, але вся його жвавість миттю згасла. Беккі зручно вмостилася на лавочці за школою разом з Альфредом Темплом, і вони роздивлялися малюнки в якійсь книжці. Нахилившись над книжкою голова до голови, вони так захопились тими малюнками, що, здавалося, забули про все  світі. Пекучі ревнощі вогнем запалали в Томових жилах.
На велику перерву Том утік додому. Йому вже несила було зносити довірливу і вдячну радість Емі, та й пекучі ревнощі доводили хлопця мало не до розпачу. Тим часом Беккі знову всілася з Альфредом розглядати малюнки; але минали хвилини, а Том усе не з'являвся страждати, отож її переможний настрій затьмарився, і вона втратила будь-який інтерес до всього: стала байдужа, неуважна, а там і засумувала. Бідолашний Альфред, бачачи, що вона, не знати чому, збайдужіла до нього, раз у раз вигукував:
—    А ось який гарний малюнок! Ти тільки поглянь!
Нарешті Беккі урвався терпець, і вона сердито вигукнула:
—    Ой, відчепися ти від мене зі своїми малюнками! — А тоді
заплакала, підхопилась і пішла геть.
Альфред, похмурий і замислений, побрів у спорожнілий клас. Він почував себе приниженим, і його брала злість. До того ж він уже здогадався, в чому річ: Беккі просто скористалася з нього, щоб досолити Томові Сойєру. Зрозуміло, що ця здогадка аж ніяк не зменшила його ненависті до Тома, і він став думати, яку б утнути йому капость, не наражаючи себе на небезпеку. І раптом на очі йому навернувся Томів підручник з правопису. То була чудова нагода. Альфред зловтішно розгорнув книжку на тій сторінці, де був сьогоднішній урок, і залив її чорнилом.
Саме в цю мить Беккі зазирнула у вікно й побачила, що він накоїв, але тихенько, непомічена, пройшла далі. Вона подалася додому з наміром розшукати Тома й сказати йому про Альфредову шкоду: звісно ж, Том буде їй вдячний, і всі незгоди між ними залагодяться. Та не пройшовши й півдороги, Беккі передумала. На згадку про те, як Том повівся щодо неї, коли вона розповідала про майбутню прогулянку, її обпекло соромом, і вона вирішила: ні, нехай його таки відшмагають за зіпсований підручник, а до того вона ще й зненавидить його на все життя.
Розділ XIX
Том прийшов додому мов чорна хмара, але з перших же тітчиних слів зрозумів, що де-де, а тут йому розради не знайти.
—    Ну, Томе, шкіру з тебе мало злупити!
—    За що, тітонько? Що я такого наробив?
—    Та вже ж наробив! Я, стара дурепа, біжу до Сірини Гарпер,
думаю: ось зараз розкажу їй про твій чудесний сон, і нехай вона спробує не повірити, — аж раптом маєш! Виявляється, Джо
уже розповів їй, що ти сам був тут того вечора й чув усю наглу
розмову! Ой Томе, просто не знаю, що може вийти з хлопця,
який таке витворяє.
Тепер його витівка обернулась іншим боком. Уранці Томові здавалося, що то дуже дотепний і цілком невинний жарт, а
тепер він побачив, як негарно повівся. Він похнюпив голову і якусь хвилю не знав, що й сказати. Тоді пробелькотів:
—    Тітонько, я дуже шкодую... Я... я не подумав...
—    Ой дитино, ти ніколи не думаєш. Ніколи ні про що не думаєш, тільки аби тобі було добре. Ти ж, бач, додумався приплисти
сюди поночі аж із Джексонового острова, щоб посміятися з нашого горя, додумався заморочити мені голову своєю брехнею про
сон, а про те, щоб пожаліти нас і розвіяти нашу тугу, не подумав.
—    Тітонько, тепер я розумію, як погано вчинив, але я не хотів, щоб вийшло погано. А тоді ввечері я прийшов сюди сказати вам, щоб ви не тривожилися за нас, бо ми не втопились.
—    Та я б усе на світі віддала, аби цьому повірити. А тобі за це
простилися б усі твої гріхи, Томе. Я б навіть ні словом не дорікнула тобі за те, що ти втік із дому й завдав мені такого горя. Але
як же тобі повірити, коли ти... ну чому ти не сказав мені, Томе?
—    Розумієте, тітонько, коли ви заговорили про похорон, мені
враз подумалось: от було б здорово прийти й сховатися в церкві!
А якби я вам сказав, нічого б з того не вийшло. Тож я й поклав
ту кору назад у кишеню і не озвався до вас.
—    Яку кору?
—    Ну, ту, на якій написав, що ми подалися в пірати. Тепер
мені так жаль, що ви тоді не прокинулись, як я вас поцілував...
слово честі, жаль.
Суворі зморшки на тітчиному обличчі розгладились.
—    То ти таки поцілував мене, Томе?
—    Ну дійсно.
Це скидалося на правду. І стара жінка не могла приховати тремтіння в голосі, коли сказала:
—    Гаразд, поцілуй мене ще раз, Томе... і йди вже до школи,
не надокучай мені тут!
Тільки-но він пішов, тітка побігла до комори й винесла звідти те, що лишилося від куртки, в якій Том був піратом. Потім спинилася, тримаючи куртку в руках, і мовила сама до себе:
—    Ні, не треба... Бідолашний хлопчина, він напевне сказав
неправду. Сподіваюся, Господь Бог простить йому, бо він сказав
це від щирого серця. Але я не хочу знати, що це вигадка. На
віть не дивитимусь.
Стара відклала куртку й на хвилину замислилася. Ще двічі вона простягала руку й двічі забирала її назад. Та за третім разом таки наважилася, втішаючи себе думкою:
«Це невинна брехня... невинна... і я не стану через неї журитися», — і засунула руку в кишеню. А в наступну мить крізь рясні сльози читала нашкрябані на корі слова й повторювала:
—    Ну, тепер я простила б цьому хлопцеві хоч мільйон гріхів!
Розділ XX
Коли тітка Поллі поцілувала Тома, було в тому поцілунку щось таке, що всю хлопцеву зажуру наче вітром здуло, і на серці в нього знов стало легко й радісно. Він весело рушив до школи і, як на щастя, ще на початку Медоулейн наздогнав Беккі Тетчер. Усі Томові вчинки завжди залежали від його настрою. От і тепер, ні хвилини не вагаючись, він підбіг до дівчинки й сказав:
—    Пробач мені, Беккі, я був сьогодні справжнім негідником.
Я більш ніколи таким не буду, ніколи в житті. Давай помири
мось, гаразд?
Дівчинка спинилась і зневажливо поглянула йому в очі.
—    Дуже вас прошу, містере Томасе Сойєре, не чіпляйтеся до
мене зі своїми розмовами. Я вас більше знати не хочу!
Вона труснула голівкою і пішла далі. Том стояв такий приголомшений, що не додумався навіть гукнути: «Ну й начхати! Ач яка цяця!» — а коли додумався, було вже пізно. Отож він промовчав. Але всередині у нього все кипіло. О, якби Беккі була хлопцем — от би він дав їй чосу!
їхній учитель, містер Доббінс, дожив до поважних літ, так і не досягши того, чого прагнув замолоду. Його заповітною мрією було стати лікарем, але бідність не дала здійснити цю мрію і прирекла його на вчителювання в глухому провінційному містечку. Щодня, сидячи в класі, поки школярі вчили урок, учитель діставав із шухляди свого столу якусь таємничу книгу й заглиблювався в неї. Шухляду, де лежала книга, він замикав на замок, а ключа носив при собі. Не було в школі хлопчиська, що не помирав би з цікавості й бажання хоч краєчком ока зазирнути в ту книгу, але такої нагоди не випадало ще нікому. І ось, коли Беккі проходила повз учительський стіл, вона раптом помітила, що ключ від шухляди стирчить у замку! То була справді щаслива нагода. Дівчинка озирнулася: ніде нікого, — і в наступну хвилину книга вже була у неї в руках. Заголовок на першій сторінці — «Анатомія» — нічого їй не сказав, і Беккі почала гортати сторінки. Майже одразу ж вона натрапила на гарний кольоровий малюнок, що зображував зовсім голу людину. Та в цю мить на сторінку впала якась тінь: на порозі став Том Сойєр і метнув швидкий погляд на той малюнок. Беккі шарпнула книгу, пориваючись згорнути її, але так невдало, що розірвала аркуш з малюнком аж до середини. Вона квапливо засунула книгу в шухляду, повернула ключ і аж заплакала з досади й сорому.
За кілька хвилин прийшов учитель, і почався урок. Того дня Том не виявляв особливого інтересу до науки. Він раз у раз позирав на дівчачу половину класу, і обличчя Беккі дедалі дужче
непокоїло його. Після того, що сталося, Том і не думав жаліти її, але тільки й того. Справжньої зловтіхи він збудити в собі не міг. Невдовзі випливла на світ історія із зіпсованим підручником, і Томову увагу на деякий час цілковито відвернули власні клопоти. Та й Беккі ніби проснулася від своєї чорної зажури й виказала жваву зацікавленість тим, що діється в класі. Вона знала: хоч би як Том запевняв, що то не він облив книжку чорнилом, покари йому все одно не минути, — і не помилилась. Справді-бо, відмагання обернулося для Тома тільки на гірше. Беккі сподівалася, що це потішить її, і силкувалась викликати в собі почуття зловтіхи, але це в неї не дуже виходило. А коли настала фатальна хвилина, її раптом наче штовхнуло щось устати й розказати про Альфреда Темпла, — та вона придушила в собі це поривання й лишилася сидіти. «Адже Том, — переконувала вони себе подумки, — напевне розкаже, що то я розірвала книгу. Ні, не озвусь і словом, хай би навіть від цього залежало його життя!»
Том відбув покару й повернувся на своє місце, не дуже всім тим журячись: він цілком припускав, що міг і сам випадково вивернути чорнило на підручник, бешкетуючи в класі з товаришами; отож і відмагався тільки для годиться, бо такий уже був звичай — до кінця стояти на своєму.
Так минула година. Вчитель куняв на своєму троні, в повітрі лунало сонне гудіння учнів, що товкли урок. Та незабаром містер Доббінс випростався, позіхнув, потім відімкнув шухляду й сягнув рукою по книгу, але, здавалось, іще вагався, взяти її чи
ні. Містер Доббінс якусь хвилю неуважно погладжував книгу пальцями, а тоді взяв у руки і, зручніше вмостившись у кріслі, наготувався читати...
Том метнув швидкий погляд на Беккі. Колись він бачив такий зацькований і безпорадний вираз в очах кроля, на якого було націлено рушницю. Хлопець ураз забув про їхню сварку. Мерщій!.. Треба щось робити!.. Цю ж мить!.. Та, як на те, така нагальна потреба немов скувала його думки. А в наступну мить учитель звів очі на клас. Під його пильним поглядом усі враз принишкли. Було в тому погляді щось таке, що навіть невинних охопив страх. На довгу хвилю — можна було полічити до десяти — запала мовчанка: вчитель немовби набирався гніву. Потім він запитав:
—    Хто порвав цю книгу?
Ані звуку. Чути було б, якби впала шпилька. Мовчанка затяглася. Учитель вдивлявся в обличчя учнів, шукаючи винного.
І раптом у Тома блискавкою сяйнула думка. Він підхопився на ноги й гукнув:
—    Це я, я порвав!
Усі аж очі витріщили, вражені такою несосвітенною дурницею. Том трохи постояв, приходячи до тями, а коли ступив уперед, назустріч покарі, у звернених до нього очах Беккі світилося стільки захвату, вдячності й любові, що задля них він радо став би під різки ще із сотню разів. Надихнувшись величчю власного подвигу, Том без жодного звуку витримав найжорсто-кішу з екзекуцій, що їх будь-коли вчиняв містер Доббінс, і так само незворушно вислухав безжальний додатковий вирок: лишитися на дві години після уроків. Він знав, хто чекатиме на нього біля воріт, коли його випустять з ув'язнення, отож і не вважав, що марно згає ті нудні дві години.
а прокинувшись, відчули переміну. Тепер їх мучив такий лютий голод, що його несила було й терпіти. Тома не лякала вже ні небезпека зіткнутися з індіанцем Джо, ні будь-які інші страхіття. Але Беккі зовсім знесиліла. Вона сказала, що чекатиме там, де вона є, аж поки помре, і це буде вже скоро. А Том, мовляв, нехай іде собі зі шворкою в той коридор, як хоче, і в неї тільки єдине прохання: щоб він частіше повертався й розмовляв з нею; а ще він мусив пообіцяти бути поруч, коли надійде остання хвилина, і тримати її руку в своїй, аж поки буде по всьому.
Відчуваючи в горлі тугий клубок, Том поцілував її і з удаваною впевненістю сказав, що таки сподівається або зустріти шукачів, або знайти вихід із печери. А тоді взявся за свою шворку, став на коліна й порачкував одним із бічних коридорів, ледь притомний від голоду, з лиховісним передчуттям неминучої загибелі.
Розділ XXXII
Був уже вівторок, надворі починало смеркатися. У містечку Сент-Пітерсберзі й досі панувала жалоба. Заблукалих у печері дітей так і не знайшли. За них молились в церкві, цілою громадою, і поодинці в своїх домівках, вкладаючи в ті молитви всю душу, та добрих вістей із печери не було.
Аж раптом десь серед ночі всіх збудило несамовите бамкання дзвонів, і на вулиці враз повисипали охоплені буйною радістю напіводягнені люди, голосно вигукуючи: «Вставайте! Усі вставайте! Вони знайшлися! Знайшлися!» Городяни юрбою побігли до річки, де їм назустріч такі ж радісно збуджені люди вже везли на відкритому візку врятованих Тома й Беккі. Натовп оточив візок, а тоді повернув назад до містечка й урочисто пройшов головною вулицею, без упину гукаючи «ура».
Тітка Поллі себе не тямила з радості, і майже так само й місіс Тетчер. їй хотілося ще тільки одного: щоб посланець, відряджений до печери, швидше приніс ту щасливу звістку її чоловікові. Том лежав на канапі в оточенні слухачів, що ловили кожне його слово, і розповідав про свої дивовижні пригоди в печері, додаючи до них чимало власних вигадок, щоб було цікавіше. Нарешті він дійшов до того, як залишив Беккі біля джерела й подався обстежувати підземні коридори; як пройшов двома з них, скільки вистачило шворки, а тоді заглибився в третій, аж поки шворка скінчилась, і вже збирався повернути назад, коли вгледів ген-ген попереду ледь помітний просвіт — так наче там пробивалося денне світло; і як він тоді покинув шворку й поповз туди, а коли доповз, то протиснув голову й плечі крізь невелику розколину — і побачив перед собою величні хвилі Міссісіпі! Як вони навпомац-
ки дісталися до того місця, звідки було видно цяточку денного світла; як він протиснувся крізь розколину сам, а тоді допоміг вилізти й Беккі, і вони сіли там і заплакали від щастя; як, побачивши на річці човен з людьми, він гукнув до них і сказав, що вони з Беккі щойно вибралися з печери й просто-таки вмирають з голоду; і як ті спершу не повірили йому: мовляв, до печери звідти п'ять миль проти води, — та потім узяли їх у свій човен, пристали до якогось дому на березі, а там дали їм попоїсти, трохи відпочити і години за дві-три після смерку повезли до містечка.
Дізнавшись, що Гек нездужає, Том ще в п'ятницю пішов його навідати, але до кімнати, де лежав товариш, потрапити не зміг; не пустили його до Гека ні в суботу, ні в неділю.
Аж за два тижні після свого визволення з печери Том пішов побалакати з Геком, який на той час уже досить одужав, щоб почути разючі новини, — а що його новини вразять Гека, Том не мав сумніву. Минаючи по дорозі будинок судді Тетчера, він зайшов провідати Неккі. Суддя та кілька його гостей втягли хлопця в розмову, і один з них жартівливо спитав, чи не хочеться йому знов до печери. На це Том відповів: а чого ж, він не проти. Тоді суддя сказав:
—    Я таки певен, Томе, що, крім тебе, знайшлися б й інші охочі.
Та ми вже про це подбали. У тій печері більш ніхто не загубиться.
—    Чому?
—    Бо я ще два тижні тому звелів оббити її двері залізом і
замкнути, на три замки, а ключі зберігаються в мене.
Обличчя Томове побіліло, мов крейда.   
—    Ой пане суддя, там у печері — індіанець Джо!
Розділ XXXIII
За кілька хвилин новина облетіла все містечко, і з десяток човнів з людьми попливли до печери, а невдовзі за ними вирушив і паровий пором, ущерть заповнений пасажирами. Том Сойєр був в одному човні з суддею Тетчером.
Коли відімкнули двері до печери, в тьмяному присмерку, який там панував, постало сумне видовище. Одразу ж за дверима лежав мертвий індіанець Джо, припавши обличчям до вузької шпарини внизу, так наче до останньої миті з тугою вбирав очима веселе світло вільного навколишнього обширу. Том мимоволі відчув жаль, бо з власного досвіду знав, як мав страждати той нещасний. Та разом із жалем душу йому виповнило безмежне почуття полегкості й безпеки, і він тільки тепер до кінця зрозумів, який величезний тягар страху гнітив його від того самого дня, коли він зважився викрити в суді цього лютого лиходія.
Індіанця Джо поховали біля входу до печери.
Другого дня після похорону Том завів Гека в затишне місце, щоб поговорити про поважну справу. На той час Гек уже дізнався від старого валлійця та вдови Дуглас про його пригоди в печері, але Том сказав, що є одна річ, про яку вони розповісти не могли, і про цю-от річ він і хоче поговорити. Він промовив:
—    Геку, вони в печері! Ті гроші в печері!
—    Слово честі, Томе? Це правда чи ти жартуєш?
—    Правда, Геку. Зроду ще не казав щирішої правди. Підеш зі
мною туди й допоможеш їх забрати?
—    То зараз же й їдьмо, Томе!
Одразу ж пополудні хлопці позичили в одного городянина, якого на той час не було в місті, невеличкий човен і вирушили в дорогу. Коли вони запливли за водою на кілька миль далі від входу до печери, Том сказав:
—    Дивись, цей схил від самого устя печери весь однаковий:
ні хатин, ні порубів, скрізь ті самі чагарі. А бачиш онде щось
біле, там, де був зсув? То мій знак. Отут ми й причалимо.
Вони вийшли на берег і полізли в печеру, Том — перший. Вони добралися в кінець першого коридора, прив'язали до кам'яного виступу кінець шворки й рушили далі. За кілька кроків опинилися біля джерела, і Том відчув, як по всьому його тілу перебіг дрож. Він показав Гекові рештки ґнотика свічки, що стримів із грудки глини, приліпленої до стіни, й розповів, як вони з Беккі стежили за кволим язичком полум'я, що здіймалось і опадало перед тим, як остаточно згаснути.
Тепер хлопці говорили майже пошепки: обох гнітила мертва тиша й морок печери. Вони подалися далі й невдовзі вийшли в Томів другий коридор, а там натрапили й на провалля. При світлі свічок вони побачили, що то, власне, не провалля, а крутий глинястий спад футів із двадцять чи тридцять завдовжки.
—    А тепер, Геку, я тобі щось покажу, — прошепотів Том. То
ді підніс свічку високо над головою і мовив: — Зазирни-но яко
мога далі за ріг. Бачиш?
—    Томе, та то ж хрест!
—    Ну, а де твій номер другий? Під хрестом, хіба не так? Оце
там, Геку, я й побачив індіанця Джо зі свічкою в руці!
Том став спускатися перший, видовбуючи в глині нерівні сходинки. Гек поліз за ним. Від невисокої порожнини, де стояла скеля з хрестом, відходило чотири коридори. Хлопці пройшли трьома з них, але намарне. В одному, найближчому до скелі, вони побачили невелику заглибину, а в ній — розіслані долі укривала, старі шлейки, шкуру від окоста й чисто обгризені кістки двох чи трьох курчат. Одначе скриньки там не було. Хлопці поткнулися сюди-туди, та більш нічого не знайшли.
—    Він казав: під хрестом. То оце якраз найближче до хреста. Не може ж скарб бути під самою скелею, бо вона стоїть на
мертво.
Хлопці знов пошукали довкола, а тоді, підупавши духом, сіли перепочити. Гек уже й не намагався щось придумати. Нарешті Том сказав:
—    Поглянь, Геку, з одного боку скелі видно сліди ніг та крап
лі лою від свічки, і більш ніде їх нема. Чому це так, га? Ні, хоч
ти мене ріж, а гроші таки десь тут, під скелею!
—    А що, може, й твоя правда, Томе! — жваво озвався Гек.
Том миттю видобув з кишені свій ножик і, розколупавши
глину дюймів на чотири, натрапив на якесь дерево.
—    Ти чуєш, Геку?
Гек і собі взявся відгортати глину руками. Скоро хлопці побачили кілька дощок і відсунули їх убік. Під дошками виявилася природна розколина, що йшла вниз, під скелю. Том заліз у неї і присвітив собі як міг далі вперед, але кінця розколини не було видно. Він сказав, що треба піти подивитися, і, низько пригнувшись, рушив униз тим вузьким похилим лазом. Повернув праворуч, потім ліворуч. Гек не відставав ні на крок. Нарешті Том проминув ще один короткий поворот і вигукнув:
—    Милий Боже! Геку, ти глянь!
Атож, то була вона, та сама скринька, — стояла собі в невеликій затишній печерці поряд з подорожнім барильцем від пороху, двома рушницями в шкіряних чохлах, двома чи трьома парами старих мокасинів, шкіряним паском та іншим мотлохом, вогким від води, що капала зі стелі.
—    Нарешті доп'яли! — мовив Гек, запустивши руку в ту купу
потьмянілих монет. — Та ми ж тепер багатії, Томе!
—    А я, Геку, й не сумнівався ніколи, що ми їх таки допнемо.
Хоч як важко повірити, але тепер вони наші!.. Ну, гаразд, годі ба
зікати. Забираймо гроші — і назад. Ану, дай я спробую підняти.
Скринька важила фунтів п'ятдесят. Том її сяк-так підняв, але нести було важко й незручно.
—    Так я й думав, — сказав він. — Це видно було, ще коли
вони виносили її з будинку з привидами. Я й тоді помітив, яка
вона важка. Отож добре що додумався взяти з собою торбини.
За кілька хвилин гроші були в торбинах, і хлопці понесли їх до скелі з хрестом.
Незабаром вони вилізли з печери в зарості сумаху, обережно визирнули звідти, побачили, що на березі нікого немає, — і за хвилину вже сиділи в човні, наминали хліб із м'ясом і пахкали люльками. А коли сонце почало хилитися до обрію, відштовхнулися від берега й попливли назад. Все довге надвечір'я Том
веслував попід самим берегом, весело балакаючи з Геком, а коли посутеніло, причалив біля містечка.
—    Слухай, Геку, — сказав він. — Ми сховаємо гроші на гори
щі у вдовиному дровнику, а завтра вранці я прийду, і ми їх по
лічимо, поділимо, а тоді пошукаємо в лісі надійнішої схованки.
Ти поки що посидь тут тихенько, постережи, а я збігаю позичу
в Бенні Тейлора його візка і зараз же назад.
Том зник і скоро повернувся з візком, поклав на нього обидві торбини, накидав зверху ганчір'я і рушив уперед, тягнучи візка за собою. Діставшись до будинку старого валлійця, хлопці спинилися перевести дух. Коли вони вже збиралися рушати далі, з дому вийшов господар і гукнув:
—    Гей, хто це там?
—    Гек Фінн і Том Сойєр.
—    От і добре! Ходімо зі мною, хлопці, тільки вас усі й чека
ють. Ану гайда вперед, хутчій, а я повезу вашого візка...
Хлопці поцікавились, до чого такий поспіх.
—    Постривайте, ось прийдемо до вдови Дуглас, там дізнаєтесь.
Гека разом із Томом заштовхнули до вітальні вдови Дуглас.
Старий валлієць залишив візка надворі і зайшов слідом за ними. Кімната була яскраво освітлена, і в ній зібралися всі, хто мав хоч якусь вагу в містечку. Вдова зустріла хлопців так привітно, як тільки могла зустріти двох таких нечупар: обидва були геть перемазані глиною і свічковим лоєм. Тітка Поллі аж почервоніла з сорому, насупилась і, пильно дивлячись на Тома, похитала головою. Та чи не найгірше почували себе самі бідолашні хлопці. Містер Джонс сказав:
—    Тома я вдома не застав і вже думав, що не знайду його, коли оце натрапив на них з Геком просто в себе під дверима, ну й
мерщій привів обох сюди.
—    І дуже добре зробили, — мовила вдова. — Ходімо зі мною,   
Вона привела їх до спальні і там сказала:
—    А тепер умийтеся і перевдягніться. Осьде два нові костюми,
сорочки, шкарпетки — все, що потрібно. Це Гекові речі... Ні, ні,
Геку, нема за що дякувати... Половину купив містер Джонс, а
половину я. Але вони годяться на вас обох. Тож одягайтесь. Ми
вас почекаємо, а ви причепуріться і спускайтеся вниз.
І вона пішла.
Розділ XXXIV
Через кілька хвилин усі гості сиділи круг столу за вечерею, а дітей посадили за малі столики під стіною, як було тоді заведено в тих краях. У слушну хвилину містер Джонс виголосив невеличку промову, в якій подякував удові за честь, виявлену йому та його синам, а потім сказав, що є ще одна людина, чия скромність...
І пішов, і поїхав. З властивим йому драматичним хистом він розкрив таємницю Гекової участі в подіях тієї ночі, але ця несподіванка хоч і викликала подив, проте великою мірою вдаваний і далеко не такий бучний, як міг би бути за сприятливіших обставин. А втім, удова цілком природно вдала вражену і висипала на Гека стільки хвали та подяк, що він майже забув про всі ті нестерпні муки, яких завдавав йому новий костюм, бо загальна увага і славослів'я були для нього ще нестерпніші.
Вдова оголосила, що хоче взяти Гека до себе в дім і подбати про його виховання, а коли матиме вільні кошти, допоможе йому розпочати якесь скромне діло. Том не міг проминути такої нагоди і сказав:
—    Гекові не потрібна допомога. Він і сам багатий. Можете не
вірити, але він має дуже багато грошей. Даремно ви посміхаєтеся, ось я вам зараз покажу. Тільки заждіть хвилинку... —
І він бігцем подався за двері.
Усі розгублено й здивовано позирали одне на одного і з німим запитанням — на Гека, але йому наче мову одібрало.
Згинаючись під вагою своїх торбин, Том повернувся до вітальні. Він вивалив на стіл усю ту купу золотих монет і промовив:
—    Ну от!.. Що я вам казав? Половина цих грошей Гекова, а
половина моя!
Усі втупили очі в золото, і якусь хвилю ніхто не озивався. А тоді в один голос зажадали пояснень. Усі слухали, мов зачаровані, не перебиваючи оповідача жодним словом. А коли він закінчив, містер Джонс сказав:
—    Я сподівався вразити вас своєю несподіванкою, але тепер
вона нічого не варта. З приємністю мушу визнати: проти цієї
моя несподіванка — сущий дріб'язок.
Гроші полічили. Там було трохи більше дванадцяти тисяч доларів. Таких великих грошей разом ще не траплялося бачити жодному з гостей, хоч загалом дехто з них мав куди більші статки.
Розділ XXXV
Удова Дуглас поклала Гекові гроші в банк під шість відсотків на рік, а суддя Тетчер, на прохання тітки Поллі, зробив те саме з Томовою половиною. Тепер хлопці мали нечувані прибутки: по долару щодня й по півдолара в неділю. Якраз стільки, скільки мав місцевий пастир, — чи, власне, скільки йому
належало, бо таких грошей він майже ніколи зібрати не міг. За тих минулих часів люди жили просто, і будь-якому хлопцеві вистачило б долара із чвертю на тиждень, щоб платити за харчі та помешкання, за шкільну науку, а також за одяг і прання білизни.
Що ж до Гека Фінна, то його багатство і щире сприяння вдови Дуглас прилучили його — ба ні, вперли, затягли силоміць! — до пристойного товариства, і хлопець терпів страшні муки. Вдовині слуги вмивали, чепурили й причісували його, чистили йому одяг, а ввечері укладали спати на огидно чисті простирадла, де не було жодної брудної плямки, яку б він міг пригорнути до серця, мов щирого друга. Він мусив їсти з тарілки за допомогою виделки та ножа, пити з чашки, користуватися серветкою; мусив учитися читати за підручником і ходити до церкви; мусив розмовляти так чемно, що слова втрачали для нього всякий смак; і хоч куди б він ступив, пута й перепони цивілізації міцно тримали його в полоні, зв'язуючи йому руки й ноги.
Три тижні Гек мужньо зносив усі злигодні, та одного чудового дня він зник. Засмучена удова два дні шукала його по місту. Щиро співчуваючи їй, до пошуків пристали всі городяни й шукали де тільки можна, навіть з волоком на дні річки, сподіваючись виловити бодай мертве тіло. Нарешті рано-вранці третього дня Томові Сойєру сяйнула щаслива думка піти позаглядати в порожні бочки, звалені позаду старої занедбаної різниці, і в одній з тих бочок він знайшов утікача. Гек там-таки й ночував; на той час він уже встиг поснідати поцупленими десь недоїдками і тепер простягся й розкошував, попахкуючи люлькою. Він лежав невмитий, нечесаний і вдягнений у ті самі ветхі лахи, що надавали йому такого мальовничого вигляду в недалекому минулому, коли він був вільний і щасливий.
Том витяг його на світ Божий, розповів, якого він завдав усім клопоту, і зажадав, щоб Гек повернувся додому. З Гекового обличчя збіг умиротворений і вдоволений вираз, і воно враз посмутніло.
— І чути про це не хочу, Томе, — відказав він. — Так я вже старався, але нічого не виходить, Томе. Не виходить — і край. Не для мене таке життя, незвичний я до нього. Вдова до мене добра та ласкава, але я так не можу. Вранці вставай щодень у ту саму годину, потім умивайся, потім тебе причісують, бий їх грім, у дровнику спати не можна, та ще мусиш ходити в тій бісовій одежі, а вона мене просто душить. Мух не лови, губами не плямкай, цілий тиждень ходи в черевиках... їсть удова за дзвоником, спати лягає за дзвоником, устає вранці за дзвоником — ну такий уже склад і лад, що несила терпіти!
—    Та в усіх же так само, Геку.
—    А мені, Томе, до того байдуже. Я ж не всі, і мені терпіти
це несила. Це ж чистий жах — отакі пута. І харч там дається
надто легко, так що й їсти нецікаво. А захочеш піти порибали
ти — питайся дозволу, захочеш скупатись — питайся дозволу,
на все питайся дозволу, гори воно вогнем! Говорити мусиш
пристойно — аж гидко слово сказати, то я кожного дня тікав на
горище й там трохи лаявся, щоб смак у роті відчути, а без цього хоч  помирай,  їй-богу,  Томе.  Ні,  Томе,  нічого мені не
лишалося, як накивати п'ятами, анічогісінько! А ще ж скоро
почнеться школа, то мені б і туди ще ходити... Ні, цього я не
стерплю, Томе... І ось що я тобі скажу, Томе: бути багатим —
не така вже радість, як ми гадали. Ні дня тобі спокою, ні дня
перепочинку, знай клопочешся і думаєш: краще б я вже по
мер!.. А оці лахи мені до душі, і ця бочка до душі, і я їх більше ні на що не проміняю. Та я б, Томе, й не вскочив у таку
страшенну халепу, коли б не ті гроші, отож забери собі й мою
половину, а мені даватимеш коли-не-коли десять центів, та й то
не часто, бо, як на мене, — чорт його бери все те, що саме пливе тобі до рук. А ще піди до вдови й попроси, хай мене більш
не чіпає.
—    Ні, Геку, ти ж знаєш, я не можу. Недобре так. Та й якби
ти ще трохи довше там пожив, то, дивись, тобі врешті й сподобалося б.
—    Сподобалося б! Де ж пак — як ото на гарячій плиті довше
посидіти. Ні, Томе, не хочу я бути багатим і не хочу жити в тих
бісових задушливих будинках. Мені подобається в лісі, на річці,
в оцих бочках — і звідси я нікуди! Ет, хай йому чорт, і треба ж
було, щоб саме оце тепер, коли в нас є й рушниці, й печера, й
геть усе, щоб стати розбійниками, трапилась така чортівня і все
зіпсувала!
Том ураз добачив слушну нагоду.
—    А знаєш, Геку, те, що я багатий, не завадить мені стати
розбійником.
—    Та невже? Слухай, Томе, ти це насправді, чи як?
—    Так само насправді, як те, що отут сиджу. А от тебе, Геку,
ми до ватаги взяти не зможемо, якщо ти не матимеш пристойного вигляду.
'Гекова радість миттю згасла.
—    Як же це, Томе? Ти ж завжди був мені товаришем. А те
пер не хочеш мене взяти, га, Томе? Чуєш, Томе, отак-таки й не
візьмеш?
—    Геку, та я б узяв тебе, залюбки взяв би, але що скажуть
люди? «Пхе! — скажуть. — Ватага Тома Сойєра! Та там же он
які голодранці!» Це вони про тебе казатимуть, Геку. І це буде прикро чути й тобі, і мені.
Гек з хвилину мовчав, борючись у душі з самим собою. Нарешті озвався:
—    Гаразд, вернуся до вдови, спробую пожити ще з місяць,
побачу, як воно буде. Тільки візьми мене до ватаги, Томе.
—    От і добре, Геку, згода! Ходімо, хлопче, я попрошу вдову,
щоб вона тебе не так брала в шори.
—    Ой, справді, Томе? Попросиш? Оце буде чудово! А коли ти
збереш ватагу й підеш у розбійники?
—    Та скоро вже. Може, й сьогодні ввечері скличемо хлопців
і влаштуємо посвячення.   
—    А що воно таке?
—    Це коли складають присягу стояти один за одного й не ви
казувати таємниць ватаги, хоч би тебе різали на шматки, а як
на когось із ватаги нападуть, убивати й самого напасника, і всю
його родину.
—    Ну й веселеньке діло, скажу тобі, Томе. Таки веселеньке.
—    Атож, ще й яке. І складають цю присягу рівно опівночі в
найстрашнішому, найбезлюднішому місці, яке тільки можна
знайти. Найкраще — в будинку з привидами, але ж їх усі по
розвалювали.
—    Ну, хоч опівночі, і то добре, Томе.
—    Та звісно. До того ж присягаються над труною і підписуються кров'ю.
—    Оце таки справжнє діло! Та воно ж у мільйон разів краще,
ніж бути піратом! Гаразд, Томе, хай я хоч сконаю, а однак
житиму у вдови, і якщо з мене вийде справжній знаменитий
розбійник і всі про мене заговорять, то, може, й вона запишається,
що витягла мене в люди.
Заключне слово
Так закінчується наша правдива історія. А що це життєпис хлопчика, то слід скінчити його саме тут, бо якби продовжити далі, він став би життєписом дорослого чоловіка. Коли пишеш роман про дорослих, то знаєш напевне, де треба спинитися — на весіллі; та коли пишеш про дітей, доводиться уривати оповідь там, де це здається слушним.
Більшість персонажів цієї книжки живуть і сьогодні, вони заможні й щасливі люди. Може, колись згодом ми надумаємо повернутися до історії наших юних героїв і подивитись, які з них вийшли чоловіки та жінки; а тому навряд чи доцільно торкатись цієї пори їхнього життя тепер.
   
Зарубіжна література 5 клас. Волощук Є. В.
Вислано читачами інтернет-сайту

_{Збірка конспектів уроків по всім класам, реферати з зарубіжної літератури 5 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із зарубіжної літератури 5 класу Завдання та відповіді з зарубіжної літератури по классам, планування уроків з зарубіжної літератури 5 класу, , домашнє завадання та робота Планування зарубіжної літератури, підручники та книги з зарубіжної літератури 5 класу, курси та завдання з зарубіжної літератури для 5 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.