Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>>Українська література: Микола Хвильовий. Життєвий і творчий шлях письменника. «Я (Романтика)».

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
(1893—1933)

«ШЛЯХ БЕЗУМНОЇ ПОДОРОЖІ»

13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя одного з найталановитіших письменників XX ст. Миколи Хвильового. Сталося це ясного ранку в присутності кількох найближчих його соратників, яких покликав на сніданок,— Миколи Куліша, Григорія Епіка, Олеся Досвітнього (Михайла Ялового, першого президента БАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано), Грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню. На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового—це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко, ... ясно. Сьогодні прекрасний соняшний день. Як я люблю життя—ви й не уявляєте, Сьогодні 13, Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія». Своєю ранньою трагічною смертю він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася. Він —цей маленький чоловічок, так схожий на Чарлі Чапліна. Той, публічний виступ якого щораз перетворювався у справжню сенсацію і збирав величезні аудиторії. Той, до думки якого прислухалися ровесники і кого наслідувала молодь. Ерудиція і вроджений талант лідера притягували до Миколи Хвильового сучасників. Він організував найпотужнішу літературну структуру — ВАПЛІТЕ, першим наважився сказати вголос про те, що давно вже хвилювало багатьох — подальший самостійний європейський шлях розвитку пролетарської літератури — і цим започаткував літературну дискусію 1925—1928 рр., у центрі якої постійно перебував, відчуваючи особисту відповідальність за все, що діялося довкола. «Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хоробливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий»,—так визначив його сутність, а, можливо, і призначення на землі тогочасний марксистський критик В. Коряк.

Хвильовий—це літературний псевдонім Миколи Григоровича Фітільова, ніби такої собі звичайнісінької людини: невеличкої на зріст, худорлявої, смаглявої, чорноокої, в сандаліях на босу ногу... Як згадує Г. Костюк, „говорив він трохи нервовим голосом, швидко. Обличчя мав дуже характерне, виразне. Глибоко всаджені карі очі. Брови—чорні... Як промовець він починав завжди стиха, ніби обережно, та поволі голос його набирав сили, дужчав, і перед слухачами Хвильовий буквально виростав; думки, які він кидав в аудиторію, просто полонили. Це ніколи не були пересічні,  буденні  думки-завжди він гостро бачив, гостро відчував і гостро реагував на все...”

Своє життя Микола Хвильовий назвав «шляхом безумної подорожі». Справді, складається враження, що цій людині судилося перейти всіма колами пекла, а до раю так і не потрапити... Народився 19 грудня 1893 р. в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині в багатодітній родині вчителя. Батько був мрійником, як сам Хвильовий зізнається, «безалаберным человеком», Одначе саме йому завдячує тим, що «рано перечитав російських класиків, добре познайомився з Діккенсом, Гюго, Флобером, Гофманом» (з листа до М. Зерова), А бабуся прилучила до пахучого українського слова, казок, легенд, переказів. Серед п'яти дітей Фітільових лише Микола вчився в Охтирській гімназії, але атестата так і не одержав. Бо вже тоді почав вести пропаганду серед селянства, проявив горду, бунтарську вдачу.

Вся його зріла ерудиція, начитаність, успіхи в письменстві — результат наполегливої самоосвіти і природних здібностей. Але поки що майбутній Микола Хвильовий босякує, заробляє на кусень хліба чорноробом на заводах Донбасу, півдня України, працює і вантажником у порту. Одначе це не набридає, а дедалі більше засмоктує його юну романтичну душу. Так триває аж до мобілізації в царську армію в 1914 р. Потрапляє на діючий фронт—як покарання за недисциплінованість. Зате побував у Західній Україні, в Румунії, Польщі. А це нові світи, люди, враження, тобто життєвий досвід і неабиякий багаж для майбутньої творчості. Вже тоді пробував писати. Тільки наприкінці 1917 р. повернувся в Україну. Тут у розпалі революційні події. Знайомиться з боротьбистом письменником Андрієм Заливчим, якого невдовзі по-звірячому вб'ють денікінці. Життя приготувало Миколі Хвильовому нові «пригоди», нові пошуки свого місця в цьому фантасмагоричному розмонтованому світі. Провадив агітацію, навіть організував повстанський загін. Невдовзі вступив до Червоної Армії. Там одержав змогу проявити свої неабиякі організаторські й пропагандистські здібності.

У 1919 р. став членом КП(б)У. Боровся проти петлюрівців, денікінців. Врангеля. Які думки, почуття хвилювали його непокірну, екзальтовану вдачу в ті часи —про це можемо хіба що здогадуватися або ж «вичитувати» поміж рядками художніх творів. У 1922 р. був демобілізований і вже відтоді навіки повернувся до того, що найбільше притягувало,—до літератури. В тодішній столиці України Харкові його чекало бурхливе мистецьке життя. Головполітосвіта, Редакційний відділ, видавництво «Червоний шлях», а перегодом і журнал із такою ж назвою —ось далеко неповний перелік місць праці Миколи Хвильового в ті часи.

Тоді ж з'являються і перші його поетичні збірки „Молодість”(1921), «Досвітні симфонії» (1922), які на тлі револю-цншо-пафосної публіцистичної лірики не дуже вирізнялися. Тільки 1931 р. М. Хвильовий знову повернувся до початків свого творчого шляху і впорядкував книжку вибраного ”Старі поезії”.

Чимраз сильніше вабили його прозові жанри, які в нього, однак, не були позбавлені поетичного шалу, розбурханих пристрастей, чуттєво виражальної тональності, безсюжетності — всі ці риси індивідуального стилю буде привнесено звідти —з лірики. Безперечно, поетом Микола Хвильовий залишатиметься впродовж усього життя.

Але в українській літературі 20—30-х рр. він фігуруватиме передусім як автор новел, оповідань, повістей і памфлетів.

Маючи непосидючу, бунтівливу вдачу, він став одним із найактивніших засновників ВАПЛІТЕ, до якої увійшли колишні члени «Гарту», «Жовтня», дехто з «плужан». Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О. Досвітній.

ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та ін.). У статусі та програмі організації йшлося про те, що її члени обирають вільний розвиток усіх течій і стилів, підтримують талановитість і новаторство, високу професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Це на практиці втілювалося в організаційних заходах ваплітян, їхніх художніх творах, що друкувались у збірнику та альманасі «Вапліте», а також в однойменному журналі.

Шлях, обраний ВАПЛІТЕ, суттєво відрізнявся від того, що його пропонувала українському мистецтву більшовицька ідеологія, а тому організація відразу привернула до себе увагу партійного чиновництва. Недарма в пізніші, репресивні та «застійні» роки сама лише належність до неї вже вважалася серйозним обвинуваченням.
Час з'яви на літературній арені ВАПЛІТЕ збігся з розгортанням найгучнішої літературної дискусії 1925—1928 рр., яка мала об'єктивні підвалини —визначення сучасного стану і подальшого шляху розвитку українського мистецтва. Проблеми дискусії хвилювали багатьох митців, їх уже висловлювали, зокрема, «неокласики» і «попутницька» «Ланка», але саме Микола Хвильовий насмілився сказати про них голосно і гостро.

Дискусія, власне, і почалася з його статті «Про "сатану в бочці", або про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"», опублікованої в додатку до газети «Вісті ВУЦВК» «Культура і побут» 30 квітня 1925 р. у відповідь на виступ автора-початківця Г. Яковенка «Про критику і критиків у літературі». Статті й памфлети М. Хвильового були спрямовані проти масовізму і «червоної просвіти», що культивувалися організацією «Плуг» на чолі з С. Пилішенком, проти хуторянської обмеженості та провінційності української літератури, сліпого наслідування нею літератури російської, засилля в ній графоманства і ремісництва у вигляді агіток, партійно-ідеологічної заангажованості. Саме М. Хвильовий категорично поставив питання «Європа чи просвіта?», маючи на увазі рішучий поворот рідної літератури на самостійний, вільний від будь-яких зовнішніх втручань і тиску, високопрофесійний шлях розвитку, її орієнтацію на «психологічну Європу», тобто «Європу грандіозної цивілізації», яку будували Гете, Байрон, Дарвін, Маркс... Миколу Хвильового та його прибічників, які над усе хотіли витруїти рабський дух із свідомості українського народу, вабили висока художня майстерність, розкутість у висловленні авторського «Я», а ще більше—плекання вольової, сильної людини фаустівського типу—риси, органічно притаманні світовій зарубіжній класиці, які могли б послужити благодатним взірцем для тогочасної літературної молоді.

У розпалі  літературної дискусії  з'являються  і  цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та стаття «Україна чи Малоросія?», в яких розкривалася, глибоко аргументувалася суть проголошених ним гасел орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви», «романтики вігаїзму», '(азіатського ренесансу».

Звісно, тогочасна позиція Хвильового була сприйнята загальною масою літераторів, які спрагло потяглися до мистецтва, але- фахово не були підготовленими до нього, насторожено і негативно. Відтак і партійні органи забили на сполох. Зокрема, у відкритому листі Сталіна членам політбюро ЦК КП(б)У рішуче засуджувалися дії М. Хвильового і взагалі ваіілітян. Було це у 1926 р.

А в січні 1927 р., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі із спокутувальним листом, вийшли зі складу організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальша поведінка колишніх лідерів —із початково обраного шляху сходити вони і не збиралися. Після самоліквідації 1928 р. ВАПЛ1ТЕ вони утворили організацію Пролітфронт — її гідну наступницю, видавали журнали «Літературний ярмарок» та «Пролітфронт».

Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше— Микола Хвильовий. Узимку 1928 р. він поїхав за кордон, У листі до секретаря ВАПЛ1ТЕ А. Любченка подибуємо такі рядки-. «Сьогодні дощ нудний, такий у нас буває, туман ховає даль і Відень посірів. Але тепер ніхто мене вже не спитає: чому зійшлись-кінці моїх нервових брів». Донкіхотське почуття одинокості наздоганяє його і там, в одній із європейських столиць. Але ні в чому не хоче каятися, ні про що не шкодує. Свідчення тому—ось і ці слова з листа: «За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись—наше "впереді"». Є в Хвильового блискуча імпресіоністична новелка «Дорога й ластівка». Хоч вона й писалася ще у відносно благополучні часи (початок 20-х рр), але пророчо передала внутрішній стан митця, що відчуватиметься дедалі виразніше, — стан приреченості, пастки. У вітряну, дощову ніч заблудна ластівка знайшла притулок у теплій, яскраво освітленій кімнаті. Але це її не заспокоїло, а навпаки, тільки налякало. І лампа на столі, і пухнастий килим, і книги в настінних шафах—усе це таке чуже для неї. Вона хоче вирватись із цієї золотої кліті, але тільки боляче б'ється грудьми об перешкоди і зрештою забиває себе до смерті. Доля письменника, як і багатьох його побратимів по перу, напрочуд схожа на долю цієї ластівки. Вони за всяку ціну прагнули вивести рідну літературу на новий широкий шлях, прагнули вирвати її з «золотої кліті», яку готувало для неї партійне чиновництво, на волю. Але тільки розбили собі груди об непорушну твердь тоталітарного пресу. Вже 1929 р. сфабрикований процесом СБУ започатковується доба масових репресій.

1933 рік став фатальним для митця. Українськими селами сунув голод. Письменник побував на Полтавщині й на власні очі все побачив. Арештовують колишнього президента ВАПЛІТЕ М. Ялового. Це не оминуло б і його, але він спробував утекти від світу...

Упродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських історіях української літератури, а ім'я письменника було забороненим.

Чому ж цього палкого патріота, талановитого письменника було названо «ворогом народу»?

НОВЕЛА «Я (РОМАНТИКА)»

М. Хвильовий виборює новий світ для своєї України і водночас розстрілює її. Так проблема гуманності й фанатичної відданості революції постає в центрі новели «Я (Романтика)» (1924), — твору, що, на думку вчєного-філолога О. Білецького, «силою своєю не має собі аналогій в новітній прозі».

Вічне протистояння добра і зла в цій новелі перенесено в душу героя. Це протистояння викликає небезпідставну тривогу за світ г за людину в цьому ноеому світі. Новела є своєрідним попередженням про непоправну втрату на вибраному шляху істинних цінностей, по-справжньому гуманістичних ідеалів. Бо чи ж можна виправдати найве-личнішими ідеями вбивство рідної матері? Так само як брата, сина, взагалі людини? Та ще й коли ці ідеї проголошуються нібито заради ЇЇ щастя та благополуччя! Така абсурдна логіка викликає в душі автора велике сум'яття: розпач і водночас наростаючу хвилю цього антигуманізму він не в силі зупинити, може лише зафіксувати як неминучий факт. Для сучасників і нащадків. Щоб подумали і зупинилися.

Новела у 20-х рр. передруковувалася кілька разів. Звичайно, ті, що фанатично сповідували більшовицькі ідеї, спокійно сприймали її основну кульмінаційну сцену і. певно, не засуджували вчинок головного героя, бо для них «мета виправдовує засоби». їх могло хіба що зворушити тільки те, що і перед смертю мати не думає про себе, її материнське серце розуміє сина-вбивцю І хоче полегшити його страждання: «Вона стоїть, звівши руки» і «зажурно дивиться» на нього, вона вкотре вже каже, що він, «(її мятежний син) зовсім замучив себе». Ця кульмінаційна сцена вражає непомітною, ненав'язливою силою гуманізму, людяності, справжніх буттєвих вартостей, силою, здатною побороти зло в цьому світі.

Новела має специфічну присвяту: «Цвітові яблуні», яка може сприйматись і як своєрідний епітет, що несе в собі основну ідею твору. Пригадаймо, що «Цвіт яблуні» —новела М. Коцюбинського, в душі ліричного героя якої також тісно поєдналося боже, людське начало (тяжкі страждання батька над умираючою трьохлітньою Оленкою) і диявольське — підсвідомий інстинкт художника, який сприймає смерть дочки як матеріал для майбутнього свого твору.
Ситуація с новелі М. Хвильового трагічніша, бо його герой сам мусить вибрати добро чи зло, шлях людяності, гуманізму, всепрощення чи круту стежку служіння абстрактним ідеалам. Шлях його вибору дуже тяжкий. Власне, в центрі авторської уваги і є душа ліричного героя, її страждання, розгубленість, безпорадність, невміння вибрати єдино праведний шлях.

Дія відбувається в будинку «розстріляного шляхтича», подеколи переноситься за його межі, так само як реальна дійсність непомітно переходить у площину уявного та умовного. Взагалі чіткі контури описуваних сцен у новелі розмиті, на їх неясному тлі яскраво вирізняються окремі деталі (хриплий регіт Тагабата, запах м'яти], особливе навантаження несе кольорова, зорова гама (переважає в ній чорне, сіре, туман, мряка, хмари, місяць), а також звукова (регіт, крик, ридання, постріли, канонада, німий погляд). Так письменник дуже точно передає напружену атмосферу, підсилюс її трагедійність.

Розповідь ведеться від імені головного героя («Я»), на якого покладено провідну місію в цьому фантасмагоричному дійстві, що розгортається перед очима читача. Він керує батальйоном, що складається з «юних фанатиків комуни», і не повинен допустити бунту, має розчищати з тилу дорогу революціонерам. Але на авансцені виступають лише кілька дійових осіб, які "чорним трибуналом комуни" і водночас уособлюють кілька різних типів революціонерів. Вони у творі називаються дегенератами, тобто виродками (в перекладі з латанні. Це доктор Тагабат, жорсткий, з залізною волею, «холодним розумом і каменем замість серця», для нього висока мета виправдовує будь-які засоби. «Вірний вартовий на чатах», налаштований слухняно, швидко, акуратно виконати наказ. Молодий хлопець Андрюша, який мас «кволу волю», призваний у чека насильно, бувас, не витримує, проситься на фронт, але поступово звикає до свого «права купатися в калюжах крові», Його дегенерація відбувається на наших очах.
Нарешті, найголовніший серед дегенератів — образ умовного «Я». Він називає себе «справжнім комунарам», водночас усвідомлюючи справжність справи, яку виконує він і його трибунал—це «чорне брудне діло». Він також усвідомлює і своє внутрішнє роздвоєння, наявність усередині себе добра і зла: «Я —чекіст, але я і людина». Віддаючи накази на розстріл «винного і майже невинного обивательського хламу», він заспокоює себе тим, що «так треба». У своїй душі він відчуває постійну присутність «безвихідного хазяїна» —звірячого інстинкту. Часом від цього усвідомлення йому стає зовсім нестерпно, він мучиться. Але виходу не бачить. Вряди-годи в тій його душі другою її половинкою з'являється образ рідної матері як „прообраз загірної Марії”. Пізніми ночами він повертається з повсякденної вакханалії крові, смертей, убивств до «самотнього ломика», біля якого так тепло пахне м'ятою і де його чекає сива його мати. їй він може довірити свій біль і своє сум'яття, тут може дати волю «одному кінцю своєї душі», стати просто ніжним і стомленим сином.

Картини загальної кривавої дії змінюють одна одну.

Ось допит двох теософів—чоловіка і жінки (матері трьох дітей), яю в хаосі сучасного світу шукають нового месію. З чекіста вони не наважуються його зробити і за це розплачуються життям.

Ця сцена змінюється найголовнішою, яка поступово переростає в кульмінаційну. Вводять групу версальських черниць. їх навіть не допитують. Але раптом «Я» побачив серед них «свою печальну матір, з очима Марії». Образ реальної матері цим невеликим уточненням підноситься до символічного її сприймання. З натовпу ЇЇ слова «Сину! Мій мятежний сину!» сприймаються як голос самої України. Це голос застороги.

Новела «Я (Романтика)» передає тривогу, сум'яття, роздвоєність душі самого М. Хвильового.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Складіть хронологічну таблицю основних віх життя і творчості М. Хвильового.
2. Схарактеризуйте його творчий доробок за основними тематичними лініями.
3. У яких творах і як проявилося романтичне світовідчування письменника?
4. У чому проявляється кєвропейськість» М. Хвильового?
5. Розкажіть про роль митця в літературній дискусії 1925— 1928 рр. і його роль у тогочасному літератури о-мистецькому житті України.
6. На який шлях розвитку літератури спрямовував Микола Хвильовий своїх сучасників?
7. Прочитайте новелу М. Хвильового «Я (Романтика)». Визначіть її центральну проблему.
З, Простежте за текстом твору, як письменник розкриває внутрішні протиріччя головного героя.
9. У яких творах розкрито проблему «зайвих людей»? Назвіть причини їх появи в пореволюційному суспільстві,
10. Схарактеризуйте жіночі образи в новелістиці М. Хвильового («Кіт у чоботях», «Сентиментальна історія», «Я (Романтика)», «Санаторійна зона», «Вальдшнепи», «Іван Іванович»—на вибір).
11. Якою постає з творів М. Хвильового жінка революційного часу?
12. Прочитайте роман «Вальдшнепи». Які проблеми порушує автор у цьому творі?
13. Схарактеризуйте образ Дмитрія Карамазова. Чи має він щось спільне з самим автором? Якщо має, то що?
14. Схарактеризуйте образ Аглаї. У чому її новизна в творчості М, Хвильового?
15. Простежте в повісті «Іван Іванович» за способом життя родини головного героя.
16. Проти яких явищ у житті пореволюційного суспільства спрямоване сатиричне перо митця?
17. Яке майбутнє для України передбачав Микола Хвильовий? Висновки аргументуйте, виходячи з творів письменника.
18. У чому полягає особиста трагедія М. Хвильового? Ваша версія його самогубства.
19. Напишіть твір-роздум на одну з тем: «Драматичний конфлікт новели М. Хвильового "Я (Романтика)"». «Трагедія Миколи Хвильового», «Микола Хвильовий—романтик і лірик», «Художні передбачення М. Хвильового».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
1. М. Хвильовий М. Твори: У 2 т.— К., 1991.
2. Микола Хвильовий // Історія української літератури XX століття.—К., 1993,—Кн. І.
3. Донцов Д. Микола Хвильовий // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.— К., 1994.— Кн. 1.
4. Шевчук В. Драма Миколи Хвильового // Слово і час.— 1994.— № 2.
5. Плющ Л. Про запахи слів Хвильового // Сучасність.—1987.— № 7—8.
6. Дніпровський І.  Микола Хвильовий: Портрет мятежника // Сучасність.— 1992.— № 3.
7. Шерех Ю.  Хвильовий без політики // Березіль.— 1991.— № 9.

Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів, В.Ф.Погребенник, В.Є.Панченко. Українська література 11 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту'

_{Конспект на допомогу вчителю та учням. Бібліотека української літератури, онлайн уроки, реферати, домашнє завдання запитання та відповіді}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.