Гіпермаркет Знань>>'Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас'>> Зарубіжна література: Тема 6. Лев Толстóй (1828—1910). Війна і мир

Лев Толстой
(1828 — 1910)
 

СУТНІСТЬ ПИТАННЯ БУТТЯ
Ім'я Толстого у світовій літературі стоїть поряд із такими іменами, як Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Ґете. Коли ми згадуємо ці імена, перед нашим внутрішнім зором постають обличчя серйозних чоловіків з бородами, з орлиними профілями, проникливими поглядами. Це повною мірою стосується і Льва Толстого, оскільки його творам притаманна така сила емоційного й інтелектуального впливу, що не кожний читач спроможний витримати це випробування. Чи не тому у Толстого завжди були і є не тільки віддані шанувальники, а й запеклі супротивники? Сучасного недосвідченого читача нерідко відлякує обсяг толстовських книжок. Але коли поринути в читання — то виникає духовна потреба все далі заглиблюватися в художній світ великого майстра. Людина, яка сама для себе підносить сутнісні питання буття — «що таке життя?», «що таке смерть?», «навіщо я живу?», — не зможе обминути Толстого, тому що це головні питання його творчості, які він висвітлює глибоко й багатогранно.

Турецький перекладач і критик Е.Гюней сказав: «...російські письменники вимагають дуже багато від людей. Вони не погоджуються із тим, щоб люди висували на передній план свої інтереси і свій егоїзм». Але устрій суспільства Нової і Новітньої доби вимагає від людини боротьби за власні інтереси. «Жорстокий вік», за словами Пушкіна, ставить будь-кого перед постійним вибором між тим, що потребують обставини, і тим, що підказує совість.
У далекі часи Середньовіччя ці складнощі людям допомагали зрозуміти святі, особливо ті, що вибрали шлях юродства. Вони завжди у своїй святій справі йшли від супротивного, керувалися парадоксальною логікою. Дехто не розумів сутіподвигу юродивих, декому їхні вчинки здавалися безумними, адже вони не вписувалися в стереотипні уявлення про поведінку в суспільстві; але руйнування зовні благополучного, а внутрішньо гріховного життя було метою святих, що вірили у Христову правду. В характері Толстого, особливо в останні десятиріччя, виявлялися риси давньоруських юродивих, і сила Христової правди, до якої все життя цілеспрямовано йшов письменник, розмежовує його шанувальників і послідовників з тими, хто не зміг прийняти толстовського непротивлення злу і звеличення суспільної ролі простолюдина, селянина. Протягом усього життя Толстой шукає нетрадиційні відповіді на одвічні запитання. В ньому живе творчий нігілізм святого, що відштовхує владу всяких обставин над людиною як неживу, формальну. Отож і нам належить витримати моральний і естетичний іспит, вивчаючи творчість Толстого.

СПРАВА ЖИТТЯ
Лев Миколайович Толстой належав до вельможного дворянського роду. Найвідоміший з предків письменника -сподвижник Петра І Петро Андрійович Толстой, який і одержав від царя графський титул. Мати Льва Толстого походила з ще давнішого роду князів Волконських, які свій початок вели від Рюрика.
Лев Миколайович був молодшим сином у родині; народився 28 серпня 1828 року в маєтку Ясна Поляна Тульської губернії. Незабаром померла його мати. Він її не пам'ятав, оскільки на час її смерті не мав і двох років. Але ідеальне уявлення про матір Толстой проніс через усе життя. Чимало рис її характеру й деякі подробиці життя Толстой втілив у долі Марії Волконської, я батька — в образі Миколи Ростова, в інших героях роману-еио-пеї «Війна і мир». Родина для Толстого важила дуже багато в житті. Саме в батьківському домі він пізнав те життя, яке стане його ідеалом, — прекрасне в гармонії людського єднання.
Лев Толстой народився і жив у Ясчій Поляні, родовому маєтку Волконських у Тульській губернії. Тут його і поховано. Гармонія й краса природи, яку він пізнав дитиною, плекала в ньому потребу жити так, щоб відчувати, бачити, чути прекрасний світ дерев і трав, звірів і птахів, води, землі і неба. Це переживання викликало думки про справжнє і неієтинне життя, протилежність між природою і цивілізацією — і в цьому Толстой був продовжувачем Руссо, який стверджував, що європейська культура «зіпсувала» моральність людини. За Толстим, як і за Руссо, правдивим життям можуть жити лише люди, пов'язані з природою, землею, тобто селяни. Отаке парадоксальне переконання вельможного графа!
 
Простежимо деякі етапи життєвого і творчого шляху письменника.
Окрім Ясної Поляни, Толстой жив у Москві, Петербурзі, на Кавказі, перебував за кордоном, а його юнацькі роки минули у Казані. Тут він вступив до університету, обравши спочатку сходознавчий факультет, потім правничий. Але провчився Толстой в університеті недовго: його не задовольняла будь-яка обов'язкова система навчання. Ще юнаком Толстой був самостійною людиною і прагнув усього дійти своїм розумом. Все життя він робив те, що вважав за потрібне. Що ж було потрібне Льву Толстому? Наприклад, у сорок років він за кілька місяців вивчив давньогрецьку мову, щоб читати в оригіналі Гомера й Платона. Вже в старості вивчив давньоєврейську, щоб прочитати в оригіналі Біблію. Наприкінці життя письменник володів обширними знаннями в найрізноманітніших галузях. Він провадив листування з вельми широким колом людей в усьому світі. Його адресатами були письменники, критики, філологи, державні діячі, люди різних віросповідань і переконань.
З юнацьких років і майже до самої смерті Толстой вів щоденник. З одного боку, це явище характерне для культури XIX століття, бо немало людей таким чином впорядковували своє духовне життя. З другого — Толстой відрізнявся від своїх сучасників в цьому, бо щоденник був для нього не тільки засобом самоаналізу, а й самовдосконалення, а найголовніше — щоденник став одним із джерел толстовської творчості. Чимало творів Толстого автобіографічні. Всі духовні сили письменник спрямовував на пошук смислу життя і врешті дійшов висновку, що найвище людське знання — це знання людини, яке перевіряється не професійними здібностями, не патріотичними почуттями і не виконанням різних обов'язків. «Ми всі гадаємо, — писав він саме у щоденнику, — що наш обов'язок, покликання — це робити різні справи: виховувати дітей, нажити маєток, написати книжку, відкрити закон у науці і т.п. А воно в усіх лише одне — зробити так, щоб життя було цілісною, хорошою, розумною справою». У всьому живому є глибокий, внутрішній смисл, і він пов'язаний із життям цілого — Космосу, Абсолюту. Якщо людина не відчуває єдності зі світом, якщо зосереджена на власній особі і не помічає інших, живе вона даремно. Толстой завжди простежував цей взаємозв'язок у своїх щоденниках і творах.

У літературу Лев Миколайович увійшов повістю «Дитинство», яка одразу привернула загальну увагу до талановитого митця. Надрукований 1852 року в журналі «Современник», цей твір став орієнтиром подальшого руху Толстого-письмен-ника. Він був переконаний і намагався схилити своїх читачів до думки, що «людина народжується досконалою». Саме в дитинстві людина відчуває гармонію зі світом, до якої прагне потім усе життя, і в цьому — неперехідна цінність ранньої пори життя.
Але повість про дитинство розповідає не лише про радісне спілкування маленької людини зі світом. Недаремно твір закінчується смертю матері хлопчика. Тема смерті — одна з основних тем всієї толстовської творчості. Багатьох своїх героїв художник покаже віч-на-віч зі смертю, і це буде найскладніше для них випробування. В першій повісті з'являється ще одна з тем усієї наступної творчості Толстого. Письменник показує, що навіть дитина може втратити природність, цілісність, коли думає про те, яке враження вона справляє на інших. Життя людини для неї самої зосереджене на її почуттях. А якщо людина нещира, прикидається перед кимось іншим, то чим тоді вона живе? Толстой настійно шукає відповіді на ці запитання.

У 50-ті роки Толстой перебуває на воєнній службі на Кавказі, з початком Кримської війни — в Севастополі, потім повертається до мирного життя, оселяється у Петербурзі, згодом вирушає у закордонну подорож до Західної Європи. Його оповідання і повісті з'являються на сторінках прогресивних петербурзьких журналів. Здається, що життя літератора увійшло в звичне русло. Але для Толстого таке монотонне існування означало довгу зупинку в живому й мінливому русі буття, і він вирішує діяти радикально — «відректися» від літератури і зайнятися педагогікою. Толстой організував у Ясній Поляні школу для дітей кріпаків. У ті часи селянські діти вчилися у дячків або у відставних солдат. Головною спонукою до навчання був страх покари. Толстой же побудував навчання на цілковитій свободі учнів. Він уважав, що ознакою доброї освіти є задоволення, з яким вона сприймається, принука ж неефективна у процесі пізнання. Учням у його школі не задавали домашніх завдань, їх не вичитували за спізнення до школи, не карали за нетямущість. Дітям належало мати певність у тому, що вчитися — цікаво й радісно. Вони мали змогу розвиватися вільно, виходячи з особливостей їх природних обдарувань і зацікавлень.

Селянам спочатку не подобалися порядки в школі Толстого, бо вони були твердо переконані в необхідності покарань. Але успіхи учнів цієї школи були такі помітні, що вона набула репутації кращої в окрузі. До 1861 року в селах, які належали Толстому, було створено 21 школу. Викладачами тут були освічені юнаки і дівчата, представники молодої російської інтелігенції: Толстой намагався поєднати протилежні стани російського суспільства.
 

Думка про необхідність і можливість «братерського життя усіх людей» володіла свідомістю Толстого, і він шукав шляхів реалізації свого ідеалу.
У пошуках вселенської істини Толстой на початку 60-х років заглибився в історичну науку. В імперії саме відбувалася селянська реформа, що різко змінювала країну, і мислитель відчув потребу збагнути історичні закономірності суспільних процесів. Була ще одна причина глибокої зацікавленості історією у Толстого — 1862 року виповнювалась 50-та річниця вітчизняної війни з французами, і в Росії ця дата відзначалася дуже широко. Толстой думав про те, що під час війни 1812 року росіяни об'єдналися, незважаючи на різний соціальний статус. Отже, бувають часи, коли людина жертвує власними інтересами заради суспільного блага. Аналізувати історичні події Толстой міг передусім у художніх образах, тож він розпочав роботу над романом-епопеєю «Війна і мир».
Цей твір читачі й дослідники літератури вважають унікальним. Його тема, яку визначено у назві, — саме життя в най-ширшому осягненні — особи, суспільства, людства. До речі, цю назву «підказав» Толстому Пушкін трагедією «Борис Году-нов», у якій чернець Пимен розмірковує, про що повинен писати літописець:
Розповідай, без мудрувань лукавих, Все те, чому в житті ти свідком будеш: Війну і мир, владик земних управу, Угодників святії чудеса...
Досліджуючи глобальну тему війни і миру, письменник не міг обійти увагою проблему взаємозв'язку свободи та необхідності. Що таке вольовий акт особи? Як змінюється значення будь-якого людського вчинку, коли теперішнє стає минулим? Що таке сума всіх дій людей на Землі? Може, це і є історія? Чи можна визначити закони історичного розвитку людства? Такі питання постали перед митцем у процесі роботи над епопеєю. Відповідаючи на них, Толстой дійшов ось яких висновків.

«БЕЗКОНЕЧНО МАЛИЙ МОМЕНТ СВОБОДИ...»
В особистому житті кожна людина в момент здійснення вчинку має свободу вибору. Толстой називає такий момент «безконечно малим моментом свободи в теперішньому». Але кожен даний момент часу стає минулим і перетворюється на акт історії. Він уже неповторний і ніколи не повернеться. Отже, неможлива свобода дій людини стосовно минулого. Певні події вже відбулися, з ряду можливостей вибрано лише одну, вона й стає історичним фактом. Толстого як філософа історії інодіназивають фаталістом, тобто тим, хто вірить у запрограмованість, неминучість певних подій. Якщо це так, хід історичних подій людина змінити неспроможна. Водночас людина кожної миті робить вибір — свідомий чи неусвідомлений. Сума всіх індивідуальних вчинків становить собою спільне життя суспільства, тобто історію. Тому немає людини, яка не була б учасником історії. Отже, хід історії залежить не лише від фатуму, від рішень імператорів і полководців, а й від того, що кожна людина здійснює у своєму житті.
Життя — це велика таїна, і той, хто наближається до її розкриття, відчуває радість. Толстой твердив: «Справа життя людини — радість. Радій небу, сонцю, зіркам, траві, тваринам, людям. Зникає ця радість — значить, ти помилився у чомусь, шукай помилку й виправляй». Вдумаємось у цю настанову. Радість — то відкритий і вільний зв'язок з усім живим, великим і малим, і між ними немає різниці, бо все живе має цінність. У XX столітті вчення Толстого продовжить німецький мораліст Альберт Швейцер, який назве свою філософію благоговінням перед життям. За Толстим, життя особи тільки тоді повнокровне, справжнє, коли є постійний «зв'язок із загальним життям». Тому людина, хоч і вільна у своїх вчинках, несе моральну відповідальність за кожен свій вчинок. Адже він може бути актом добра, який поєднує людей, або актом зла, який людей роз'єднує,— і саме це виявляє, чи живе людина справжнім життям, чи її життя — лише ілюзія, фікція. Ці й інші проблеми Лев Толстой порушив у «Війні і мирі».

РОМАН-ЕПОПЕЯ
Цей твір вражає і обсягом, і кількістю персонажів (понад п'ятсот), і масштабністю зображених подій. Тут є любов і ненависть, щастя й горе, світлі почуття й низькі інтриги, дитячі ігри й воєнні баталії, народження й смерть, світські бали й побутові сцени. І кожну дійову особу, що бере участь у цих подіях, автор випробовує часом, історією.
Те, що зазвичай зображується у творах різних жанрів, Толстой вмістив у одному. І тому сам письменник говорив, що твір цей — «не роман, ще менше поема, ще менше історична хроніка». «Війну і мир» сам він називав книгою і порівнював її з епосом Гомера. Дослідники назвали «Війну і мир» романом-епопеєю.
Роман — це провідний жанр літератури, починаючи з XVIII століття, а XIX століття демонструє його розквіт. Предмет романного жанру — доля окремих людей, їхнє щоденне життя, причому герой роману висвітлюється, згідно з концепцією М.Бахтіна, «не як готовий і незмінний», а як такий, що«утверджується, змінюється, виховується життям». Приватне життя окремої людини досліджується в динаміці, еволюції, у складних стосунках героя з навколишнім світом.
З давньогрецьким словом епос міцно пов'язане уявлення про художнє відтворення життя в його цілісності: в епосі розкривається епохальність життя народу, його сутність.
«Війна і мир» має ознаки роману й епосу. Доля кожного героя твору міцно пов'язана з життям народу, з епохою.
Роман-епопея «Війна і мир» почався із задуму Толстого написати роман «Декабристи». Після смерті Миколи І в 1855 році із Сибіру почали повертатися амністовані декабристи зі своїми родинами.
Ці люди зберегли душевну цілісність і чистоту, що контрастували з душевним станом більшості росіян — нервових, поквапливих, внутрішньо розірваних. Що саме допомогло зберегти тим, хто тридцять років відбув на засланні в Сибіру (а частину цього терміну — в підземеллі, на каторжних роботах), твердість духу та ясний розум? Відтак Толстой звернувся до аналізу грудневих подій 1825 року. Виявилося, що 1825 рік тісно пов'язаний з 1812-м, молодість декабристів, формування їхніх світоглядних, моральних, політичних переконань збігалися з воєнною порою і славетною перемогою росіян.
Поразка військ Наполеона, на думку Толстого, не була випадковою. Але щоб донести цю істину до читацької свідомості, треба було почати від супротивного, тобто з доби невдач і поразок. Адже Росія воювала з Францією і 1805 року, і 1807-го у складі союзницьких військ. Чому Наполеон, «геній» війни, зі своєю неперевершеною армією одержуючи блискучі перемоги упродовж тривалого часу, зазнав поразки у 1812 році? Чи то фортуна відвернулася від французького імператора? Чи то була історична необхідність? Толстой опрацював величезну кількість наукових праць як вчених французької історіографічної школи, так і російських істориків, але вони його не задовольнили. Науковці давали вражаючу фактичну картину, навіть концептуально її обґрунтовували, але жоден не пояснив, чому мільйони людей рушили з Заходу на Схід, щоб вбивати собі подібних.
Найбільший інтерес у Толстого викликала емоційна сфера, бо вчинки людини визначає передусім світ почуттів і бажань, а потім вже — думок. Коли почуття і бажання мільйонів абсолютно різних людей збігаються, стається велика історична подія. «Будь-який історичний факт, — зафіксував у щоденнику Толстой, — необхідно пояснювати людяно». З таких позицій і написано роман «Війна і мир».

Толстой не поділяє події на більш і менш значущі залежно від того, зображують вони домашній побут чи воєнні події.
Письменник відтворює психічний стан людини у момент, коли життя виходить із усталеного русла. Людині в такій ситуації здається, що всьому кінець, але саме тоді й розквітає раптом в її душі відчуття свободи, повноти буття, «справжнього» життя, на противагу звичним обставинам існування. Цю думку висловлює, П'єр після страждань, яких він зазнав у полоні: «Ми думаємо, що як нас викине із звичайної доріжки — все пропало, а тут тільки починається нове, хороше».
Обставини життя змінилися, зросла суспільна роль народу, людей об'єднала єдина мета: протистояти завойовникам.

Події приватного життя інколи стають всенародними. Наприклад, Микола Ростов, програючи в карти Долохову величезну суму — сорок три тисячі рублів, знає, що спричинює неминуче розорення родини. Микола зовсім не картяр, він зайшов до Долохова зробити лише одну ставку і виграти сто рублів, щоб купити подарунок матері. Але запеклий картяр Долохов, понад усе в житті ставлячи ризик і своє верховенство над усіма, до того ж прагнучи помститися Миколі за те, що йому більше пощастило в коханні до Соні, — підкоряє Ростова силою волі. Долохов свідомо діє як сила зла стосовно Миколи, і той це розуміє. Чому ж він не може протистояти? Спочатку спробуємо зрозуміти, що відбувається з Ростовим у цей фатальний момент життя.
Повертаючись додому, Микола поринає в атмосферу закоханості й щастя, музики і поезії, той улюблений світ, який вперше, під впливом катастрофічного програшу, бачить збоку, відчужено, не сприймаючи радості молодих натхненних облич.

Наташа співає, і з її братом відбувається несподівана метаморфоза.
«Що ж це таке? — подумав Микола, почувши її голос і широко розкриваючи очі. — Що з нею сталося? Як вона співає сьогодні?» — подумав він. І раптом увесь світ для нього зосередився в чеканні наступної ноти, наступної фрази, і все на світі стало поділеним на три такти: «ОЬ тіо сгийеіе аіїеііо...' Раз, два, три... раз, два... три... раз... ОЬ тіо сгисіеіе аіїеііо... Раз, два, три... раз... Ех, життя наше безглузде! — думав Микола. — Усе це, і нещастя, і гроші, і Долохов, і злоба, і честь — усе це дурниці... а ось воно — справжнє... Ну, Наташо, ну, голубчику, ну, матінко!... Як вона зі візьме? Взяла! Хвалити Бога! — і він, сам не помічаючи того, що він співає, щоб посилити цей зі, узяв високу ноту в терцію. — Боже мій! Як гарно! Невже це я взяв? Яка втіха!» — подумав він. О, як зворушилося щось найкраще, що було в душі Ростова. І це щось було незалежне від усього на світі і найвище за все на світі. Які тут програші, і Долохови, і слово честі!.. Все дурниці! Можна зарізати, вкрасти і все ж бути щасливим...
 Моє ти кохання жорстоке (італ.).

Але це щастя надто драматичне, непосильне для Миколи. Тому він намагається замкнутися в колі звичного і зрозумілого. «Певні умови полкового життя» і стають тим світом, в якому все ясно й просто, і легко бути прекрасною людиною, «що здавалося таким важким у цивільному житті» (в оригіналі — «в миру» — так церква називає життя, що плине за монастирським муром). Улюблений полк Ростова і був для нього своєрідним «монастирем», регламентованим життям, в якому неможливо помилитися.

У Миколи Ростова ще будуть душевні кризи. Але він не дозволить собі узяти під сумнів те, що визнано всіма. Тому він — звичайна, пересічна людина. Толстой не принижує цим героя. Просто він показує, що інколи слід докласти особистих зусиль для подолання труднощів, але не кожен на це спроможний.
Образ Долохова вводить у мирний сюжет тему війни. А що це означає — війна у мирі? Для Толстого — це ситуація, в якій поведінка людини ґрунтується тільки на культі особистої активності, поза прагненням до взаємин і порозуміння з іншими людьми. Так утверджується свавілля егоїзму. Долохов — бре тер, характерний персонаж дворянської культури початку XIX століття, який прагне небезпечних розваг і шукає найменшого приводу для дуелі.
Під час обіду на честь генерала Багратіона в Англійському клубі Долохов провокує П'єра на скандал і виклик на дуель. Пєр, вимовляючи слова виклику, усвідомлює, що плітка про зв'язок його дружини з Долоховим — правда.
І от дуель, завжди непередбачувана й небезпечна, завершується пораненням Долохова. А для П'єра ця дуель — духовна катастрофа, яка розбиває всі розумні пояснення життя.

«Я стріляв у Долохова за те, що вважав себе ображеним. А Людовика XVI стратили за те, що його вважали злочинцем, а через рік вбили тих, хто його стратив, теж за щось. Що погано? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити, і що таке я? Що таке життя, що смерть? Яка сила керує всім?» — питав він себе. І не було відповіді на жодне з цих питань, крім однієї, нелогічної відповіді, зовсім не на ці питання. Відповідь ця була: «Помреш — усе кінчиться. Або все пізнаєш, або перестанеш питати». Але й померти було страшно.
Світ поділився на одиничні явища, між якими не було зв'язку. Таке сприйняття життя заводить П'єра в глухий кут. Він намагається аналізувати ситуацію і визначає причину своєї катастрофи -- одруження з Елен, якої він насправді не кохав. Один неправильний крок у житті може призвести до ланцюга помилок і катастрофи.

У «Війні і мирі» багато значать походження героїв, родинні традиції, честь роду. Простота Ростових і гордість Волконських — прикметні ознаки цих старовинних родин, що виражаються і в моралі, і в поведінці, і в побуті. Ми пам'ятаємо, як цінував Толстой родини, у яких діти виховуються щирими, доброзичливими, людяними. Проте не завжди родинні взаємини побудовані на повазі, любові й довірі. Такою змальовано родину Курагіних, які завдають болю й нещастя іншим героям твору. Коли ГГєр із позашлюбного сина знатного вельможі раптом стає графом Безуховим і одним з найбільших багатіїв Росії, на нього спрямовує свавільний пресинг родина Курагіних. Та ніхто не примушував ІІ'єра освідчуватися Елен. Він одружився з власної волі. Але вибір людини може бути зумовленим певними обставинами, яким вона не може протистояти. Здолати всі перешкоди на шляху до своєї мети можуть передусім сильні, вольові, жорсткі особистості, які не рахуються з інтересами інших, нехтують моральними законами, прагнуть самоствердження за будь-яку ціну. Світом керує сваволя. У романі діє Наполеон.

«СЕЙ ВЕРШНИК, ЩО ПІД НИМ СХИЛИЛИСЯ ЦАРІ...»
1799—1814 роки історики називають Наполеонівською епохою. Весь цей час Франція, якою правив Бонапарт, воювала з європейськими державами. В результаті воєнних перемог французи за десять років підкорили більшість країн Західної Європи. Ідеї, плани й результати діяльності Наполеона вражали своєю грандіозністю. Здавалося, що він, попри всі закони історії та права, перекроював світ на свій розсуд. Наполеон оголосив себе прихильником революційних реформ, скасував кріпацтво, утвердив рівність прав усіх громадян перед законом. От чому ставлення до Наполеона розділило європейське суспільство: в очах одних він був геніальним продовжувачем справи Великої революції, інші вважали його контрреволюціонером, який знищив революцію, треті вбачали в ньому узурпатора влади, котра по праву належить лише монарху. Але всіх вражало, як цей нікому не відомий корсиканець із зубожілої дворянської родини став володарем половини світу, перед яким схилялися народи й короновані особи. З 1812 року Наполеон зазнавав поразку за поразкою, втратив престол, був висланий на острів св. Єлени, де й помер 1821 року. Французький народ почав творити легенду про виняткову особистість, обранця долі, страдника-вигканця; до цього долучилися всі великі романтики: Байрон, Гейне, Лєрмонтов, Гюго, Беранже, Пушкін. Наполеонівська доля стала символом епохи. Французький реалістичний роман XIX століття відобразив її в долі таких героїв, як Жульєн Сорель Стендаля або Растіньяк Бальзака.
У 60-ті роки до образу Наполеона звертаються російські класики — Достоєвський в романі «Злочин і кара» і Толстой в епопеї «Війна і мир».

 В особистості Наполеона, як переконливо показали письменники різних країн, знайшло своє відображення буржуазне ставлення до життя, характерне тим, що всі життєві інтереси для людини вичерпуються особистими бажаннями й цілями. Толстой показує, як кожен із героїв чесних, благородних, справедливих зазнає особистої поразки і потім розплутує складний клубок суперечностей в пошуках смислу людського буття.

«ІСТИНА НЕ ОСЯГАЄТЬСЯ РОЗУМОМ...»
П'єр після дуелі карається тим, що мало не вбив людину, розмірковує над питаннями життя і смерті, сенсу людського буття. На деякі запитання герой знаходить відповідь після зустрічі з масоном Баздєєвим, який переконав П'єра в тому, що спільна мета життя людей насправді існує, що правду й істину не бачать люди, вражені моральною сліпотою. Починається масонський період шукань П'єра, який приводить його до розуміння гармонії буття. І все ж лише через страждання — війну, страшну пожежу в Москві, кров і сльози, французький полон — П'єр пізнає істину. Толстой показує, що істину можна пізнати лише на власному досвіді. Як каже старий масон П'єру, істина «не осягається розумом, а осягається життям». Це не означає, що Толстой зовсім не довіряв розуму. Адже його улюблені герої постійно аналізують всі події свого життя з позиції вищих людських цінностей. Думка і життя — різні категорії, а Толстому потрібно було довести, що вони нерозривно пов'язані. Пам'ятаємо, чим людина живе перш за все — думками, чи почуттями і бажаннями? Ось чому Толстой дуже любив вирази Афанасія Фета: «розум розуму» і «розум серця», і перевагу віддавав «розумному серцю». Робота «думки без серця», за Толстим, ніколи не приведе людину до найважливішого знання — знання смислу свого життя, необхідного для відчуття щастя.

«БАЖАННЯ СЛАВИ»
Герої «Війни і миру» П'єр Безухов і Андрій Волконський — різні типажі, але їх об'єднує прагнення знайти істину. Духовний і життєвий шлях князя Андрія позначений драматичними подіями.
У романі зло найчастіше пов'язане з вищим світським товариством, бо для Толстого — це не просто дворянство, до якого він і сам належав, а певне узагальнення. За Толстим, є природні об'єднання людей і штучні, в яких люди консолідуються за рахунок спільних інтересів. Пам'ятаєте, як починається перший том? З вечірки  в салоні фрейліни Анни  Павлівни Шерер, де збираються «вершки» петербурзького суспільства. Навіщо приїздять сюди ці люди? Щоб вирішити свої особисті проблеми, але правила пристойності диктують таку поведінку, яка приховує справжні інтереси. А якщо немає спільних інтересів, а є тільки власний, — діяльність такої особи найчастіше спрямована не на добрі справи. Для Толстого вище товариство — це «модель» штучної людської спільноти, це особливий світ, позбавлений моральних основ.

За своїм походженням і вихованням князь Андрій належить до вищої російської аристократії. Але він ще й «аристократ духу» — людина найвищих духовних запитів і устремлінь. Він не прихильний до знаті, його ж дружина не поділяє цих почуттів. Тому від мирного життя (в якому миру немає, оскільки немає взаєморозуміння) князь Волконський іде на війну, мріючи про славу:
«Хочу слави, хочу бути відомим людям, лише для цього я живу. Я ніколи нікому не скажу цього, але Боже мій! Що ж мені робити, коли я нічого не люблю, крім слави, любові людської».
Князь Андрій прагне здійснити подвиг — це мить торжества та відчуття загальної любові до себе. За це він ладен віддати життя своє і навіть своїх близьких. При цьому князь розуміє неприродність такого бажання, але нічого вдіяти не може. Сяйво слави випромінює його потаємний кумир Наполеон, його блискуча військова кар'єра розбурхує почуття й не дає спокою.

У свідомості героя постає образ-символ «мій Тулон». Під час штурму Тулона, в якому укріпилися повстанці-роялісти, відзначився молодий капітан артилерії Національної гвардії Бонапарт. За відвагу і вдалі військові маневри він одержав чин бригадного генерала. Цей перший крок на шляху від невідомості до світової слави він здійснив у двадцятичотирирічному віці. Мрії князя Андрія піднесені й ідеальні, він чекає на свій Тулон. Невідповідність життя цим високим пориванням змушує героя страждати.

Перший урок у цій війні — Шенграбенська битва. Несподівано для всіх відвагу, рішучість і героїзм виявив непримітний, скромний капітан Тушин, який побоюється начальства й не усвідомлює, що саме він є справжнім героєм, який вирішив хід битви. Волконський сприймає цей урок болісно: йому вперше відкривається невідповідність форми і сутності життєвих явищ.
Своєрідним «Тулоном» для князя стала Аустерліцька битва. Коли російські солдати почали тікати під натиском французів, Волконський схопив полкове знамено і кинувся назустріч ворогу, закликавши за собою солдат. Виявилось, що довгоочікуваний момент подвигу притлумлює дріб'язкова суєта: біганина, непорозуміння, розгубленість і озлобленість. Князь Андрій бачить лише, як б'ються попереду на батареї російський артилерист і француз. Раптом він відчуває сильний біль у голові.

«Що це? Я падаю? У мене ноги підломлюються», — подумав він і впав на спину. Він розплющив очі, сподіваючись побачити, чим кінчилася боротьба французів з артилеристами, й бажаючи знати, вбито чи ні рудого артилериста, взято чи врятовано гармати. Але він нічого не бачив.
Цей епізод дуже важливий у творі. Поразка в Аустер-лицькій битві — катастрофа і для російської армії, передбачувана головнокомандуючим Кутузовим, і особиста катастрофа для Волконського. Князь вчинив подвиг, але він нічого не змінив у загальному ході битви. Проте ця катастрофа оголила для героя сутність буття. В його свідомості відбувається злам, коли він, поранений, падає на спину горілиць і все ще прагне побачити, як розвиваються події.

Над ним уже не було нічого, крім неба — високого неба, не ясного, а проте безмірно високого, з тихо повзучими по ньому сірими хмарками. «Як тихо, спокійно і урочисто, зовсім не так, як я біг, — подумав князь Андрій, — не так, як ми бігли, кричали й билися; зовсім не так, як з лютими і зляканими обличчями тягли один у одного банника1 француз і артилерист, — зовсім не так повзуть хмарки по цьому високому безконечному небі. Як же я не бачив раніш цього високого неба? І який я щасливий, що пізнав його нарешті. Так! Усе пусте, все омана, крім цього безконечного неба».

Так героєві відкривається нетлінність загального плину життя, яке символізується вічним для всіх людей небом. Нові переживання у передчутті близької смерті зруйнували цінності, які здавалися справжніми, і герой тільки тепер пізнав смисл життя у його повноті — «війну і мир», безконечне Небо і маленького Наполеона. Бо там, на Праценській горі, тяжко поранений Волконський бачить свого кумира. Бонапарт об'їжджає поле битви, роздивляючись убитих і поранених, вказує на князя Андрія й говорить: «Ось прекрасна смерть». Тобто сам Наполеон, великий майстер ефектних сцен, відзначив, як гідно й красиво завершує свій земний шлях Волконський. Але князь тепер байдужий до оцінки свого колишнього кумира. Наполеон видається йому «маленькою, нікчемною людиною» порівняно з «високим безконечним небом». Для пораненого несуттєво, хто стоїть над ним, він радіє тільки, що це люди, які можуть допомогти йому вижити. Він тепер мріє про життя, яке нещодавно ладен був віддати за мить слави. І вперше князеві відкрилася цінність родинного щастя, спілкування з рідними й друзями, він збагнув сенс людського життя.
'Банник -- циліндричної форми щітка, на довгому держаку для прочищання і змащування дула гармати.
 
А Наполеон постав у розпаленій уяві пораненого обмеженим, егоїстичним, жорстоким, неспроможним розуміти цінність життя кожної людини.
Тихе життя і спокійне родинне щастя в Лисих Горах уявлялось йому. Він уже втішався цим щастям, коли раптом з'являвся Наполеон із своїм байдужим, обмеженим і щасливим від нещастя інших поглядом, і починалися сумніви, муки, і лише небо обіцяло заспокоєння.

Але родинне щастя не судилося героєві. Андрій Волконський повертається додому в ті хвилини, коли народжується його син, і це теж ключовий момент роману. Про пологи княгині письменник говорить із високим пафосом: «Таїнство, найурочистіше в світі...» За Толстим, кожна людина може стати причетною до вічного й великого, і — не розумом, а безпосередньо, не через зв'язки і стосунки з великими історичними особами, а через життя і смерть, любов і природу, страждання і щастя. Князь раптом бачить те, чого раніше не помічав, — дитинність, безпорадність, розгубленість дружини, і він уперше поривається захистити її. Але молода княгиня помирає, нібито караючи чоловіка за його зверхність, холодність, гордовитість, що віддаляють високі устремління від звичайного життя.
Два роки по тому Волконський живе в своєму маєтку Богу-чарові. Він мріяв про тихе, спокійне життя, але його глибин-ність не відкривалася героєві. Князь — людина високої духовності, що прагне до краси, гармонії, досконалості, однак він завжди відчуває прірву між ідеалом і реальністю, між ідеєю досконалості і недосконалою дійсністю. Його світосприйняттю бракує простоти, яка, на думку Толстого, необхідна, щоб розуміти й любити життя.
Князя Андрія навідує в Богучарові П'єр, що переживає масонський період і відчуває захоплення перед можливостями реального добра, любові, моральності, які йому відкриваються. Безухов тішиться тим, як легко робити добро, й не знає, що управителі всі його розпорядження, спрямовані на поліпшення життя селян, сприймають як примхи й нічого не роблять заради справи.

Захопленість П'єра наштовхується на похмуру відчуженість князя Андрія. П'єр розповідає, що відколи став масоном, збагнув упорядкованість світоустрою, чого не бачив, будучи «в миру» (масонство для П'єра на певний час також стало своєрідним монастирем, як полк — для Миколи Ростова). Перед героями твору постає важливе питання: усі події в світі взаємопов'язані чи є ланцюгом випадкових і розрізнених фактів? Од того, як Волконський і Безухов вирішать для себе це питання (причому не лише розумом, а й почуттями), залежить їхній внутрішній світ, душевна рівновага.

Сказане князем справляє враження, що він розв'язав це питання негативно. Волконський стверджує, що не хоче жодних ілюзій, самообманів, тому дотримується сухої логіки, прагне вникати лише в суть фактів. Але він не підозрює, що його хід думок у чомусь хибний, нелогічний. Розмова з П'єром прояснює цю нелогічність. Знаменитий діалог Андрія і П'єра — ще одне відкриття письменника.

Висловлення своїх похмурих думок іншій людині, сприйняття інших думок та емоцій виводить із безвиході, тому що це справжнє спілкування, діалог. А в такому діалозі співбесідники дослухаються до «правди Цілого», і правда належить тому, хто якнайменше прагне осягти її, бо не ставить за мету утвердити свою думку як остаточну. Волконський і Безухов мають спільну мету — розкрити смисл життя людини й людства загалом. Вони обидва здатні ставитися критично до своїх висновків, запитувати себе: «чи не безглуздя все те, про що я думаю?» Лінійне, однобоке мислення неминуче призводить до хибного результату. В діалозі легше віднайти істину. Наприклад, П'єр переконує князя:
— Треба жити, треба любити, треба вірити, що живемо не сьогодні лише на цьому клаптику землі, а жили й житимемо вічно там, — він показав на небо. ...Князь Андрій зітхнув і променистим, дитячим, ніжним поглядом глянув на розчервоніле, захоплене, але все ж несміливе перед старшим другом, ІГсрове обличчя. -- Справді, якби це так було! — сказав він. — Одначе, ходім сідати, -додав князь Андрій і, сходячи з порома, подивився на небо, яке показав йому П'єр, і вперше після Аустерліца він побачив те високе, вічне небо, яке він бачив, лежачи на Аустерліцькому полі, і щось давно заснуле, щось найкраще, що було в ньому, раптом радісно й молодо прокинулося в його душі.
За словами автора, спілкування з П'єром стало епохою в житті князя Андрія — їхні діалоги допомогли розкрити драматизм і наповненість життя.

ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ
Герої епопеї, аналізуючи події і факти, прагнуть з'ясувати призначення людини на землі. Людині чомусь не досить констатації факту, вона хоче знати, навіщо якісь події відбуваються. Розв'язання цього питання, яке мало б розплутати клубок життєвих суперечностей, обертається низкою нових питань. І тоді питання «навіщо?» не має активної сили, навпаки, сповнене безнадійності. П'єр і князь Андрій в періоди своїх душевних криз саме так тлумачать зміст цього питання.
Але в книзі є героїня, для якої не існує питань. Вона не розмірковує над смислом життя, бо кожен її вчинок це питання розв'язує — тим, як саме вона живе.

Це — Наташа Ростова. Вона володіє інтуїтивним знанням цінності життя, і якщо спробувати в цьому величезному творі визначити центральну постать, то це — саме Наташа. Глибинна сутність життя, за Толстим, виявляється у почутті свободи, радості, цілковитій відкритості світові, і Наташа втілює цей життєвий зміст повною мірою. Ось чому ця дівчина справляє великий вплив на людей — вона звільняє їх від стереотипів поведінки, звичних суджень, змушує переоцінити життєві цінності. Завдяки Наташі люди відриваються од усього штучного, удаваного, з чим вони пов'язані. Юна Ростова допомагає, сама того не відаючи, об'єднанню людей на вільній основі.
Ось мати переконує Наташу в тому, що її друг дитинства Борис не повинен їздити надто часто до Ростових, адже на думку оточення, це непристойно, якщо не передбачається шлюб молодих людей. Графиня пояснює, чому неможливе одруження Наташі з Борисом. Дочка легковажно відповідає: «Ну, не вийду заміж; так хай їздить, коли йому весело і мені весело. Не заміж, а так...»

Графиня сміється з такої несерйозної відповіді, вважаючи Наташу ще дитиною. Проте дівчина має на увазі, що ставитися до людей слід щиро, безкорисливо, дружити не заради чогось — «не заміж, а так»! Слова героїні наївні, але в них є прорив до іншого типу стосунків, основаних на взаємності, любові й свободі.
І тому вже перша зустріч князя Андрія з Наташею дуже на нього вплинула. Пригадуєте обставини цієї зустрічі? У зв'язку з опікунськими справами сина Волконський їде в рязанську губернію. Стоїть весна, все розквітає й живе новим, щасливим життям у лісі, через який проїжджає герой. А серед буяння природи — старий дуб, і він один не піддається чарам весни: «Весна, і любов, і щастя! — наче казав цей дуб. І як не набридне вам усе та ж сама дурна й безглузда омана». І князь Андрій подумки погоджується з лісовим довгожителем: «Так, він має рацію... хай інші, молоді, знову знаджуються на цю оману, а ми знаємо життя, — наше життя кінчене!»
Волконський має намір зустрітися з графом Іллею Андрійовичем Ростовим і заїжджає до його рязанського маєтку. Смутний і заклопотаний, він їде алеєю до будинку Ростових, і раптом йому назустріч вибігає юрба дівчат, весело галасуючи.

Попереду інших, ближче, підбігала до коляски чорноволоса, дуже тоненька, дивно-тоненька, чорноока дівчина в жовтому ситцевому платті, запнута білою носовою хусточкою, з-під якої вибивались пасма розсипаного волосся. Дівчина щось кричала, але, побачивши чужого, не глянувши на нього, сміючись побігла назад.
Пам'ятаєте, що епізоди і події у «Війні і мирі» не поділяються за ступенем важливості на історичні та буденні? Реальне значення має те, що якоюсь мірою відкриває смисл життя, причому це відбувається незалежно від спрямованих зусиль свідомості й волі людини. Уявлення про життя у Толстого перегукується з розумінням сутності буття давньокитайських мудреців, які вчили, що осягнення Дао, Великого Шляху (власне — буття Всесвіту) не пов'язане із зусиллям волі чи думки. Осягає Шлях лише той, хто досконалий, хто спонтанно, безпосередньо близький до сутності буття, хто адекватно, точно виражає повноту життя, і тому — щасливий.
Чому ж князь, побачивши радісну, щасливу дівчину, відчув душевний біль?

Князеві Андрію раптом чомусь стало боляче. День був такий гарний, сонце таке яскраве, навколо все таке веселе; а ця тоненька і гарненька дівчина не знала і не хотіла знати про його існування і була задоволена і щаслива якимсь своїм окремим... життям.

Князь Андрій мимоволі поглядав на Наташу протягом дня й намагався зрозуміти, про що вона думає, чого вона така рада. Завжди сповнений високих і напружених думок, Волконський намагався вирішити одвічну проблему сенсу людського буття. І раптом він, знавець людської природи, натрапляє на новий типаж. Тоненька дівчинка не думає, а живе, причому так радісно, повно, вільно, що це викликає подив у князя, якого мучать сумніви, — адже в її образі, в її житті є щось важливе й недоступне. Самітник Волконський несподівано відчуває потребу в контакті з іншою людиною.

Уночі, стоячи біля відчиненого в сад вікна, він випадково чує розмову Наташі й Соні. Емоційна Наташа не просто бачить красу ночі, яку помічає і князь Андрій. Вона її переживає, відчуває так сильно, що готова навіть летіти. Таке сильне злиття краси навколишнього світу зі світом внутрішнім, духовним, характерне для поезії. Тому герої роману називають Наташу «поетичною».
Князь Андрій виїжджає вранці з маєтку Ростових і повертається додому тією ж дорогою. Він зупиняється біля старого самотнього дуба, який не хотів радіти життю. Тепер він дивиться на дерево і не впізнає його:
Старий дуб, весь оновлений, розкинувшись наметом соковитої, темної зелені, млів, ледь-ледь погойдуючись у сяйві вечірнього сонця. Ні кострубатих пальців, ні болячок, ні колишньої недовіри та горя -нічого не було видно. Крізь тверду столітню кору пробилися без гілок соковиті молоді листки, так що не можна було йняти віри, що цей старий породив їх. «Та це ж той самий дуб», — подумав князь Андрій, і його раптом охопило безпричинне весняне почуття радості й оновлення. Всі найкращі хвилини його життя раптом одночасно згадалися йому. І Аустерліц з високим небом, і мертве докірливе обличчя дружини, і ІГєр на поромі, і дівчинка, схвильована красою ночі, і ця ніч, і місяць — все це разом згадалось йому.

І князь Андрій раптом зрозумів, що «життя не кінчене в тридцять один рік». Й відчув потребу прилучитися до людей, «щоб не для одного мене точилося моє життя, щоб не жили вони так незалежно від мого життя, щоб на всіх воно впливало і щоб усі вони жили зі мною разом!»
Коли Волконський 1805 року пішов на війну заради слави, він теж хотів, щоб його любили люди. Але тоді князь прагнув жити для інших, відділяючи себе від них, а нині хоче жити ра лом з іншими. І цю переоцінку життєвих цінностей йому допомогла зробити Наташа.

Князь Андрій повертається із свого сільського відлюддя до активного життя в Петербурзі: бере участь у підготовці державних ліберальних реформ. Але раптом державна діяльність (а що, на перший погляд, може бути важливішим?) втрачає для нього будь-який сенс. Це сталося наступного дня після балу, на якому він танцював з Наташею Ростовою.

Для Толстого багато важило, як людина танцює. І пов'язано це не тільки з особливостями дворянського виховання. Танець може розкрити внутрішній стан людини, її думки, почуття, мрії, бажання. Прикметно, що маленький зріст Денисова не помітний, коли він верхи на коні й коли танцює мазурку. Цікаво, наприклад, порівняти, як танцюють на балу Елен і Наташа (пропонуємо вам це зробити самостійно).

Князь Андрій, ще не зізнаючись самому собі, що покохав Наташу, вже відчув подальшу неможливість і примарність реформаторської роботи з державним діячем Сперанським. «Найпростіша думка приходила йому в голову: «Яке діло мені й Віцькому, яке діло нам до того, що государеві бажано було сказати на Раді? Хіба все це може зробити мене щасливішим і кращим?» Тільки тепер князь Андрій збагнув, що діяльність Спе-ранського лише формально уявлялася «життям для інших», а за суттю своєю була «торжеством над іншими». За цим новим кумиром Волконського знову майоріє фігура Наполеона, втілення гордої самовпевненості, егоцентризму, байдужості до іншої людини, отже — несвободи.

«Свободи не може бути в скінченному, свобода тільки в безконечному. Є в людині безконечне — вона вільна, немає — вона річ», — писав Лев Толстой. Категорія безконечності посідає найвищий щабель у художньому світі «Війни і миру». Життя, щастя, істина, гармонія — все це осягається лише через співпричетність людини до безконечності. От і князь Андрій зрозумів сутність Наполеона й звільнився від влади його над своєю душею, дивлячись у бездонне небо Аустерліца. Згодом від честолюбних задумів і від влади фальшивого кумира його
звільняє любов Нататі. Це почуття знову дало героєві переживання безконечного. Саме в цьому, за Толстим, — найвища сутність кохання.
Коли князь Андрій чує Наташин спів, в його душі вирують нові, незнані почуття: «Головне, чому йому хотілося плакати, було те, що він раптом ясно усвідомив страшну протилежність між чимсь безконечно-великим і невизначеним, що було в ньому, і чимсь вузьким і тілесним, чим він був сам і навіть була вона». Герой гостро відчуває противагу безконечного скінченному. Переживання повного, абсолютного зв'язку з усім світом подаровано автором роману тільки П'єрові.

А що стосується князя Андрія і Наташі, то їхньому щастю не судилося збутися. Старий князь Волконський був проти цього шлюбу й умовою одруження визначив рік розлуки Андрія з Наташею, потай сподіваючись, що за цей час багато що може змінитися. Князь Андрій не може не скоритися батьковій волі. Він припускається фатальної помилки щодо своєї нареченої, з чого випливає, що він так і не зрозумів цієї дівчини. Її реакція на повідомлення про те, що слід почекати, видається дивною. Адже їй лише шістнадцять років, і навіть за мірками тієї доби, це раннє заміжжя. Й усім ніби зрозуміло, що нічого особливого немає в тому, щоб весілля відбулося через рік. Всім, але не нареченій: «Ці-лий рік! — раптом сказала Наташа, тепер тільки зрозумівши, що весілля відкладено на рік. — Та чому ж рік? Це жах! Я помру, чекаючи цілий рік: це не можна, це жах».

Що означає для неї цілий рік? Це означає, що хвилини й дні минають даремно, без виправдання, вони порожні. Наташі зараз, цієї ж миті, потрібен він, але найближчі люди цього не розуміють. Тому що для них цієї ж миті — це метафора, вираз не дуже точний, оскільки люди зазвичай не відчувають наповненості кожної хвилини й миттєвості. А для Наташі життя йде саме по хвилинах, вона їх розпізнає, відчуває неповторність кожної миті буття, її абсолютну цінність. Коли князь Андрій і П'єр пригнічені безрезультатністю пошуків відповіді на запитання «навіщо?», вони не цінують кожну життєву мить, бо все одно вони неминуче наближаються до смерті. Тому відбувається знецінення процесу життя. А Наташа, чекаючи на свого нареченого взимку в маєтку Ростових, відчуває, що життя проминає («я старішаю») хвилина за хвилиною даремно; життя плине, як завжди, а вона, Наташа, вже інша! Час ніби мусить зупинитися на цілий рік. А якщо час не заповнений необхідною дією, то сама основа життя поставлена під загрозу. Це особливе Наташине відчуття процесу життя, кожної його миті роблять її головною героїнею роману про Життя в широкому значенні цього слова.

НАПОЛЕОНІВСЬКІ ПОРАЗКИ
Життя — то грандіозна складність протиріч, трагедія, війна і мир! І тому повна Наташина відкритість життю, її природна потреба свободи призводить героїню до страшної моральної кризи. На думку Толстого, Життя має глибокі, хоча й приховані цілі. Дівчині належить дізнатися, що в бажанні абсолютної свободи є й зворотний бік.
Йдучи за своїм інстинктом повної свободи, Наташа невідворотно прямує до катастрофи — зближення з Анатолем Кура-гіним. Толстой вважав, що ця частина книги — найважливіша, вузлова у романі. Він навіть припинив публікацію свого твору, щоб остаточно переконатися в художній правді епізоду. Щось найголовніше в Житті, у війні і мирі, відбивав цей начебто нескладний за життєвим змістом момент.
Наташина трагедія відбувається саме тоді, коли ось-ось мусить повернутися з закордонної подорожі князь Андрій. Ростови перебираються до Москви, очікуючи на його приїзд. «Цілий рік» минув.
Граф везе Наташу й Соню в оперу. Толстой розпочинає цей розділ з докладного опису театральної вистави, який подано так, як його бачить Наташа.

На сцені були рівні дошки посередині, з боків стояли фарбовані картони, що зображали дерева, ззаду було протягнуто полотно на дошках. На середині сцени сиділи дівиці в червоних корсажах і білих спідницях. Одна дуже товста, у шовковому білому платті, сиділа окремо на низькому ослінчику, до якого ззаду було приклеєно зелений картон. Усі вони співали щось. Коли вони скінчили свою пісню, дівиця в білому підійшла до будочки суфлера, і чоловік у шовкових в обтяжку штанях... став співати й розводити руками.
Цей опис становить класичний приклад прийому відчуження  —  термін,  уведений російським літературним критиком Віктором Шкловським, означає опис знайомого авторові яви ща як нібито вперше побаченого (і тому воно сприймається ним чи героєм незвичайно, дивно).
Чому Наташа, освічена дворянка, сприймає оперу так, ніби побачила вперше? Такими очима дивився б на оперну виставу простий селянин. Але Наташа й дивиться в цей момент на сцену очима сільської дівчини. Толстой пише: «...після села і в тому серйозному настрої, в якому вона перебувала, усе це здавалося диким і дивовижним». «Після села» — після осіннього полювання, зимових свят, які відзначала разом із сільськими дівчатами, тобто після життя, наближеного до природи, простоти і гармонійної цілісності, — Наташа починає відчувати вплив зовсім іншого світу, де панують закони штучності, ворожості справжнім почуттям і якогось прихованого дозволу того, що вважається непристойним. Героїня починає вірити не собі, а тим, хто її оточує, тому втрачає критерій істини. За Толстим, критерієм істини не можуть слугувати загальноприйняті погляди. Критерієм може бути тільки відчуття гармонії та щастя, яке й дає людині істина. А Наташу підкоряє ворожий істині світ, і не випадково це відбувається упродовж однієї вистави. У великому світі історії є свої майстри «вистав», один із них — Наполеон, для якого люди є лише знаряддям для досягнення його цілей. Тому він втішається тим, яке сильне враження справляє на інших. Звідси його позерство — невід'ємний атрибут «великого правителя». Але, граючи задуману роль, Наполеон у Толстого показує те, чого не відчуває насправді. Він обманює оточення, але при цьому живе не справжнім, а примарним життям. Така імітація життя перемагає Наташину природність і внутрішню гармонію, штовхаючи дівчину в обійми людини, що по-своєму втілює у життя наполеонівські принципи.

Отже, Наташа знайомиться в опері з Анатолем Курагіним. Здавалося б, звичайна подія. Але насправді — це протистояння двох світів, двох сил, тих самих, що зійдуться у двобої на Бородінському полі. Наполеонізм Толстой розуміє широко, завойовницька діяльність Наполеона — тільки один із його проявів. Все, що пов'язане зі штучністю, фальшем, брехнею і самоствердженням, обертається сваволею і злом.
Курагінське ставлення до життя — той же наполеонізм. Це агресія, основана на абсолютному егоїзмі. Анатоль ніколи не зважає на людей; байдужий до їхньої думки, до наслідків своїх дій, він не почуває жодних докорів сумління.

Він був інстинктивно, усім єством своїм переконаний в тому, що йому не можна жити інакше, як він живе, і що він ніколи в житті не зробив нічого поганого. Він не був спроможний обдумати ні того, як його вчинки можуть відбитися на інших, ні того, що може вийти з такого чи з такого його вчинку... Він був не скупий і не відмовляв нікому, хто просив у нього. Одно, що він любив, — це були веселощі та жінки; і тому, що, на його розуміння, у цих уподобаннях не було нічого неблагородного, а обдумати те, як позначалося на інших людях вдоволення його уподобань, Анатоль не міг, то в душі своїй він вважав себе бездоганною людиною, зі щирим презирством ставився до негідників та поганих людей і зі спокійною совістю високо держав голову.
 

Така життєва позиція передбачає безмежну свободу у вчинках і самовідчутті. Таку свободу дала Анатолю його бездумність. Анатоль — просто самовпевнений дурень. Людина, яка ставиться до життя усвідомлено, має потребу щось зрозуміти й вирішити, вона не вільна від життєвих проблем, від питань «навіщо?». І в той час як П'єр потерпає від невирішених питань, Курагін живе, одержуючи задоволення від кожної хвилини, — бездумно, тваринно, але впевнено й легко.

Проте й Наташа живе легко, впевнено, з відчуттям цілковитої свободи, не терзаючись питанням «навіщо?». Невже героїня і антигерой сповідують однакові життєві принципи? Ні. Толстовська художня діалектика зіштовхнула два сутнісно протилежні світи, які мають подібні риси. Наташина свобода — результат відкритості життю, вияв довіри до нього. Свобода Анатоля — це вияв ставлення до життя як до засобу задоволення своїх бажань. Тобто, Наташа ставиться до життя як до цілі, вона прагне відвертих почуттів і гармонійних стосунків між людьми, тому в її свободі криється смисл ідеальних громадських взаємин, свободи для всіх. Анатоль же позбавлений стримуючих моральних чинників, і діяти так, як завгодно, йому дозволяє тваринний егоїзм. Так само утверджує сваволю й агресію у світовому масштабі Наполеон. Свобода для себе чи свобода для всіх — кожен герой Толстого робить свій вибір. На війні теж здійснюється такий вибір — і на полі Аустерліца, і на Бородінському полі. Чому в 1812 році переміг російський народ? Проста людина, за Толстим, не думає передусім про себе, в ній є природне відчуття єдності буття, яке переносить власне «я» на другий план. Окрема особа, зосереджена на собі, може мати тільки удавану свободу, не пов'язану із безконечністю. Справжню свободу мають, зовсім не роздумуючи над нею, рядові солдати — переважно мужики, коли готуються до Бородінської битви, і те ж саме переживають у цей момент улюблені автором герої книги.

Наташа пізнає різницю між справжньою свободою та її фікцією, і це пізнання дуже драматичне — воно закінчується зрадою князеві Андрію, цілковитим потьмаренням свідомості, невдалою втечею з Анатолем, спробою самогубства дівчини.
Герої Толстого пройдуть важким, але неминучим шляхом разом із народом у 1812 році, і це випробування відкриє для них життєву істину. Князеві Андрію за хвилину до смертельного поранення відкриється краса простого, земного життя, а коли у лазареті він побачить свого суперника Анатоля, який ридає після важкої операції, то зрозуміє зміст християнської заповіді, про яку завжди говорила його сестра, — любов до ворога і всепрощення. П'єрові після всього пережитого під час війни — нереалізованого плану вбивства Наполеона, заради чого він і залишився у Москві, після жахливої пожежі у стародавній російській столиці, спасіння маленької дівчинки, бійки з мародерами, арешту, розстрілу заарештованих, свідком якого він став, полону, принижень, фізичних мук, — відкривається зв'язок з нескінченним світом, коли герой бачить небо і зірки й раптом думає: «І все це моє, і все це в мені, і все це я!»

Ця сцена — найвищий момент духовного злету героя і кульмінація всього твору. Бо у Толстого людина прагне стати всім світом. Наполеонівське бажання підкорити собі увесь світ — тільки удавана і неправдива форма втілення справжньої людської потреби. Будь-яка ієрархія і перевага однієї людини над іншою, як і однієї над усіма, руйнується зв'язком людини із безконечним. Своєю претензією на величність Наполеон принижує себе до нікчемності. Зв'язок людини з нескінченним зміцнює безумовну цінність і гідність людини.

1.    Що з точки зору Льва Толстого означає «бути людиною» і в чому полягає сенс людського життя?
2.    Якими, за Толстим, є основні життєві питання?
3.    Чим відрізняються поняття «правда серця» і «правда розуму»?
4.    Чому великий письменник стверджував, що «життя людини — радість»?
5.    У чому полягає жанрова своєрідність «Війни і миру»? Що означає термін «роман-епопея»?
6.    Поясніть, як ви розумієте назву твору.
7.    Що означає «війна» як проблема світоглядна у творі Толстого?
8.    Як відображається ситуація «війни» на житті ІГєра і Миколи Ростова?
9.    Як ви думаєте, чому люди втрачають «безконечно малий момент свободи» і стають залежними від обставин? Наведіть приклади з роману, де люди стають невільними, хоча здається, що вони мають свободу.
10.    Чому таємним кумиром князя Андрія був Наполеон?
11.    Чому європейське суспільство неоднозначно ставилось до Наполеона?
12.    Що означає у долі Волконського «небо Аустерліца»?
13.    Чи залежить доля людини, за Толстим, від її думок, почуттів і вчинків?
14.    Яке значення має богучарівська зустріч князя Андрія і ІІ'єра? Що для Толстого означає діалог?
15.    Чи можна вважати Наташу Ростову головною героїнею роману Толстого? Аргументуйте свою відповідь.
16.    Олександр Пушкін в поемі «Євгеній Онєгін» писав: Ми всі — от-от Наполеони;    ,
Тварин двоногих міліони, Знаряддя лиш для нас одне, А щире почуття — смішне.
(Переклад М.Рильського)
Поясніть думку поета  і  поміркуйте,  як  вона  позначається  на поведінці героїв роману.
17.    Чому Наташа і Наполеон    —  це два полюси книги Толстого?
18.    Коли людина, за Толстим, може відчути нескінченність світу і своєї душі?

Зарубіжна література. 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Планування зарубіжної літератури, підручники та книги іззарубіжної літератури, курси та завдання для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності залач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.