Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>>Українська література: Олександр Довженко. Огляд життя і творчості. Режисерська майстерність. «Зачарована Десна».

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
(1894—1956)

РОЗДВОЄНА ДУША МИТЦЯ

Американський актор і режисер Чарлі Чаплін сказав про нього: «Слов'янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета —Олександра Довженка».

Він творив у той самий час, що й Ейзенштейн, Пудовкін, Александров, Ромм. Разом із цими видатними майстрами екрана торував шлях новому кіномистецтву не лише на рідній землі, а й у широкий світ. Фільми О. Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» в 30-х рр, із великим успіхом демонструвалися в Англії, Голландії, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині.

У 1958 р. на підсумковому кінофестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі серед 12 найкращих фільмів «усіх часів і народів» було названо.його «Землю». І.донині цей фільм не втратив своєї дивовижної мистецької досконалості та естетичної сили. Парадокс, але схоже на те, що чим далі ми віддалятимемося від часу його створення, тим з більшою притягальною енергією він діятиме на нас. Не випадково дехто вважає, що сучасники «не доросли» до розуміння О. Довженка, що справжнє його пізнання ще попереду. Цей фільм не можна сприймати «масово», його ніколи не розумітимуть глибоко всі, як і фільми А. Тарковського чи Ф. ФеллІні. Його мистецтво, попри всі зовнішні ідеологічні нашарування,— зразок вишуканої, елітної культури. Такий наш Довженко!..

А з'явився він на світ 10 вересня 1894 р. в селі Сосниці, на його околиці, що називалася В'юнище, на Чернігівщині в родині неписьменних селян. Батьки мали аж 14 дітей, із них вижило тільки двоє—Сашко і Поліна, яка згодом стала лікарем.

Велика дружня родина майже ніколи не вилазила із злиднів, але тим особливо не журилась. «Основна риса характеру нашої сім'ї,—скаже потім О. Довженко,—насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самими собою. Ми... сміялись у добрі і в горі, сміялися над владою, над богом і над чортом... Дід, батько, мати, брати і сестри».

У Сосниці створено меморіальний музей митця, на подвір'ї колишньої садиби скульптура стрункого замисленого хлопчини —юного Сашка. Звідси вирушив він у великий світ мистецтва.

Спочатку його стежина вела в місцеві школи (початкову, вищу). Учився добре, багато читав, аж мати часом сварила. Як писав в "Автобіографії", в дитинстві «був дуже мрійливим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, здавалось, існувало в двох аспектах, які змагалися між собою,— реальному і уявному, що, проте, здавався нібито здійсненним».

З 1911 р. вчиться у Глухівському вчительському інституті, займається самоосвітою, потай читає заборонену українську літературу... Його з радістю чекали вдома на канікули: прибирали, варили смачний обід, пекли пироги з яблуками. Мама з цієї нагоди вдягала святкове вбрання — Сашка-бо любила найбільше з усіх. Та його й не можна було не любити: ніжний, охайний, працьовитий, завжди усміхнений і добрий. Умів розмовляти з людьми. Під час таких приїздів сходилися до Довженків у садок сусіди, розмови, бувало, тривали до ранку. Про це згадує сестра письменника Поліна.

Стежина Довженка до кіномистецтва було довгою. Де тільки не побував і чого тільки не перепробував, аж поки не знайшов себе, нарешті, в кіно...

Після закінчення інституту вчителює в Житомирі, Києві. Викладає фізику, географію, природознавство, історію, навіть гімнастику. Мріє про університетську освіту, про академію мистецтв, бо вже відчув потяг до малярства...

Нарешті 1917 р. вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет.

Революційні події в Україні захоплюють і його, він вірить у національне визволення рідного народу, намагається докласти і власних зусиль для досягнення довгожданної свободи. Стає вояком УНР. служить у петлюрівській армії. Нещодавно розсекречені документи з архівів ЦК ВКП(б) засвідчують, що органи ЧК у 1919 р. за антибільшовицьку діяльність присудили Довженка до ув'язнення в концентраційному таборі. Але про нього потурбувалася партія боротьбистів (щойно перед тим УПСР—Українська партія соціалістів-революціонерів, або есерів). У 1920 р. він разом із В. Елланом-Блакитним (лідером боротьбистів) приєднався до КП(б)У, з якої під час однієї з політчисток був виключений. Працює лектором при штабі Червоної дивізії. В Житомирі завідує партшколою, бере участь у підпільній боротьбі проти білополяків. У Києві працює секретарем губернського відділу наросвіти, комісаром Українського державного театру ім. Т. Шевченка.

Хто знає, скільки ще тривала б ця партійна і громадська діяльність О. Довженка, якби 1921 р. його не послали заі кордон на дипломатичну службу. Старовинна європейська! Варшава, вишуканий Париж, похмурий і загадковий Лондон...

У 1922—1923 рр. живе в Берліні, обіймає посаду секретаря генерального консульства УРСР у Німеччині, але найголовніше—приватно вчиться в майстерні відомого в Європі художника Віллі Еккеля. Часто відвідує виставки і музеї, слухає лекції в Берлінській академічній вищій школ образотворчого мистецтва. Безперечно, все це мало велике значення для формування світогляду майбутнього кінорежисера і письменника, яким він увійшов в історію світового мистецтва.

У 1923 р. повертається в Україну, до Харкова. Дуже скоро стає художником-ілюстратором, автором політични карикатур,  що їх друкував у газеті  «Вісті ВУЦВК»  пі псевдонімом «Сашко». То був його заробіток, а у вільни час малював зовсім інше, навіть улаштував собі вдома невелику майстерню, бо потай мріяв «виробитися на хорошої художника». Він шукає себе, але поки що не знаходит Відвідує засідання «Гарту», невдовзі стає одним із засновні ків найпрогресивнішоі на той час літературної організаг письменників—ВАПЛІТЕ. Йому імпонує ідейно-естетичі позиція її лідера М. Хвильового: вільний, самостійний шлях українського мистецтва, орієнтація на здобутки світової культури, а не російської. Такі погляди О. Довженка викладено в його статті «До проблеми образотворчого мистецтва», надрукованій у першому збірнику ВАПЛІТЕ 1926 р. Статтю, ясна річ, було розцінено як контрреволюційну і шкідливу, а тому ідеологічною владою заборонено до вжитку, як і все, що видавалося ваплітянами.

Той переломний у творчій долі О. Довженка 1926 рік. Доля «посилає» його до Одеси, яка в ті роки була колискою українського кіномистецтва, що тільки-но народжувалося. Там, на Одеській кінофабриці, знімалися А. Бучма, М. Заньковецька, І. Замичковський, М. Надемський та ін. Десята муза притягала до себе багатьох літераторів: М. Бажана, В. Сосюру, М. Вороного, Д. Загула, Г. Епіка, В. Маяковського,  Бабеля.

Ю. Яновський, тоді головний редактор «одеського Голлівуду», залучає до роботи на ній і О. Довженка. Він найперший відчув і зрозумів, що саме кіно—природна стихія цього романтичного шукача мистецьких скарбів. У новелі «Історія майстра» Яновський так скаже про це: «Довженко знайшов те, чого він шукав і чого не дала йому ані берлінська наука, ані перо журналіста. Він знайшов полотно, на якому постаті та образи, покладені пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають. Його прямування довело його до правдивих шляхів і до живих обріїв...»

Уже 1926 р. Довженко створив за своїми сценаріями перші фільми; короткометражні комедії «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання». Звісно, то були ще учнівські роботи. А от наступна стрічка «Сумка дипкур'єра» (1927) засвідчила про неабиякі мистецькі здібності режисера.

У 1928 р. з'явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання і світову славу, хоч у колі співвітчизників цей фільм було зустрінуто неоднозначно. У ньому гармонійно поєднався глибокий філософський епос про долю народу і потужний ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіномистецтво. Він з успіхом обійшов екрани багатьох країн світу: Голландії, Бельгії, Франції, Англії, Америки, Греції. На нього звернула пильну увагу тодішня мистецька зарубіжна громадськість.
Наступний фільм «Арсенал» було створено вже на Київській кіностудії, куди 1929 р. перебрався О. Довженко.

Нині вона носить його ім'я, там діс музей. І щороку квітне яблуневий сад, посаджений руками митця...

«Арсенал» зроблено за власним сценарієм режисера, так буде тепер і надалі. Відразу написано і кіноповість «Арсенал» — у Довженкові заговорив письменник. В її основі, як і у фільмі,— повстання на київському заводі «Арсенал», повстання проти Центральної Ради. Образ головного героя Тимоша символізував незнищенність робітничого класу, але водночас і незнищенність українського робітника.

Світову славу О. Довженкові приніс його останній німий фільм «Земля» (1930). У цей час він одружується з акторкою, режисером його майбутніх стрічок Юлією Солнцевою. Вони роблять турне по Європі: в Берліні, Парижі, Лондоні, Празі демонструються «Звенигора», «Арсенали, «Земля», відбуваються численні зустрічі з журналістами, кіномитця-ми, доповіді про нове мистецтво, задушевні розмови з Г. Уелсом, А. Барбюсом, Р. Ролланом. Все це дещо заспокоює Довженка. Річ у тім, що апогей творчості митця — його «Землю» —інакше було сприйнято в Москві, тріумф цього геніального фільму Довженка там був короткочасним. Партійними ортодоксами його потрактовано як націоналістичний, шкідливий, бо надає перевагу біологічному над соціальним, до того ж у ньому відсутні чіткі класові характеристики. Задля збереження свого творчого кредо митець мусив робити відповідні висновки...

З великими зусиллями створює свій перший звуковий фільм «Іван», який з'явився на екранах 1932 р. Хоча це був фільм на актуальну тоді тему індустріалізації, та автор зробився ще більш невгодним для партійних наглядачів за мистецтвом.

1933 рік. В Україні голод, насувається хвиля масових репресій. Та революція, в яку так фанатично повірило багато митців, несподівано принесла гіркі наслідки. О. Довженко перебирається до Москви. Але й тут не знайшов він спокою для душі, лише непевність, розгубленість. Він тікає ще далі —на Далекий Схід. Там збирає матеріал для майбутнього свого фільму; знайомиться з Сахаліном, тайгою, рікою Амур. Наслідком цісї романтичної подорожі став у 1935 р. фільм «Аероград». У ньому порушено знову актуальну на той час тему збереження недоторканності кордонів СРСР. Г. Костюк, український літературознавець і критик, перебуваючи на засланні у Воркуті, подивиться його і ось які спогади залишить: «Збентежено покидав я залю після перегляду фільму. Тут було все: і талановите схоплення краси і безмежності далекосхідних просторів СРСР, і залізні колони прикордонних частин, І грізні постаті їх командирів, і надлюдська слухняність бійців, і пильність розвідників НКВД, і могутність аеродромів, і безстрашність радянських ескадриль, що патрулюють у підхмарних висотах над Тихим океаном, недоторканність СРСР. Одне слово, було все, що потребувала урядова пропаганда, але не було тільки відомого мені автора "Землі" й "Іван", не було великого митця, не було живих, психологічно складних, але завжди хвилюючих довженківських героїв. Я виходив з сумним настроєм. У мене було почуття, що я був на похоронах великого нашого "поета кіно"».

Отже, мети було досягнуто —Довженко остаточно потрапляє в «пащу дракона», якою була тоталітарна система. Його нагороджують орденом Леніна у 1935 р., коли багатьох українських митців уже було репресовано... Отож, довіру партії та уряду мусить виправдовувати і надалі.

Він давно вже виношує плани постановки фільму «Тарас Бульба», але одержує нове соціальне актуальне замовлення— створити фільм про «українського Чапая». На Київській кіностудії 1939 р. з'являється фільм О. Довженка за його ж сценарієм «Щорс» —про червоноармійського комдива, який мужньо загинув у боях з Армією УНР. Виконанням замовлення «на горі» були задоволені. Довженка залучають до важливих комісій і делегацій, відправляють на Західну Україну знімати кінохроніку «Звільнення». Все це свідчить про офіційну реабілітацію митця, про зняття з нього небезпечного ярлика «націоналіста».

Та все ж О. Довженко перебуває в полоні власних творчих інтересів, пов'язаних із «Тарасом Бульбою». На основі скрупульозного вивчення історичних матеріалів, архівних джерел пише сценарій майбутнього фільму, поставити який йому так і не судилося.

З початком війни О. Довженко разом із Київською кіностудією, якою тоді керував, потрапляє до Уфи, невдовзі до Ашхабада. Дуже болісно сприймаючи фашистську окупацію України, добровольцем іде на фронт як кореспондент газети «Красная Армия». В політуправлінні Південно-Західного фронту йому присвоюють звання полковника. Бере участь у визволенні Харкова і Києва...

Цей період переломний у творчій долі митця, хоча й не несподіваний. Повноцінно реалізовувати себе як кінорежисер Довженко останнім часом уже не міг. У ньому інтенсивно розвивається письменник—з'являється низка публіцистичних статей, у фронтових газетах друкуються його оповідання «Незабутнє», «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «Тризна», «Федорченко», «Перемога». Створює п'єсу «Потомки запорожців», починає вести «Щоденник», який є щемливою та болісною сповіддю художника, писати кіноповість «Зачарована Десна». Знімає хіба що документальні фільми —«Битва за нашу Радянську Україну» (1943), який дублюється 26 мовами світу, «Перемога на Правобережній Україні» (1944).

У 1943 р. Довженко завершує кіноповість «Україна в огні», яку Сталін заборонив друкувати і ставити за нею фільм. Страшний удар для митця! Але «мовчки впасти і вмерти» він не хотів. Натомість створює «Повість полум'яних літ», яку 1961 р. екранізує Ю. Солнцева. То був своєрідний другий варіант «України в огні», в якому, щоб не дратувати можновладців, знято всі «гострі кути».

У повоєнний час Довженкові не дозволяють вертатися в Україну, до останніх днів він живе тільки в Москві. Працює членом редколегії сценарної студії, членом художньої ради на Мосфільмі, викладає у ВДІКу, читає лекції на режисерських курсах. У 1948 р. пише п'єсу «Життя в цвіту», за якою невдовзі знімає красивий, ідеологічно правильний, але неправдивий в основі своїй фільм «Мічурін». У 1949 р. митець одержить за нього Державну премію, яка означала офіційну реабілітацію Довженка після «України в огні».
 Його магнітом тягнуло в Україну, насильницька ізоляція від рідного народу ставала дедалі нестерпнішою. Тому з таким романтичним піднесенням, притаманним тільки йому, заходився працювати над новим кіносценарієм і кіноповістю «Поема про море» —йому випала можливість виїхати у довготривале творче відрядження на будівництво Каховської ГЕС. Там навіть розпочалися зйомки майбутнього фільму. Водночас домагався дозволу ставити його на Київській кіностудії. Це був би черговий «офіційний» фільм О. Довженка. У 1958 р. Ю. Солнцева його завершить, а 1959 р. митцеві посмертно буде присуджена Ленінська премія. По закінченні цієї роботи мріяв «відійти від своїх старих принципів» і поставити, нарешті, «Тараса Бульбу» за М. Гоголем. Ще хотів написати роман «Золоті ворота», повість «Загибель богів», кінокомедію «Цар» і багато-багато всього...

29 листопада 1954 р. О. Довженко записав у щоденнику: «Трудно жити й творити без щастя. Я стомлений, знесилений душевно вкрай». Позаду в нього було надзвичайно тяжке життя. Спочатку воно минало в пошуках себе, а потім у постійному виборюванні свого місця під сонцем ціною непоправних втрат творчої свободи, власного голосу. Неспокійне, зболене серце митця вже не витримувало розлуки з Україною, постійних цькувань з боку недругів, тиску чиновництва, не витримувало дисгармонії, жорстокості та абсурдності світу. «Боли, моє серце. Не втихай ні вдень, ні вночі. Замуч мене. Страшно мені жити»,— це один із останніх записів у щоденнику.
25 листопада 1956 р. далеко від України, в чужій Москві, серце О. Довженка зупинилося.

ОСОБЛИВОСТІ СВІТОБАЧЕННЯ. ТРАГІЗМ ТВОРЧОЇ ДОЛІ

Із дитинства був неперев ерше ним мрійником і фантазером. Та й зрілим уже майстром, як писав Остап Вишня, «завжди він говорив не про те, що було, і не про те, що є, а про те, що колись буде».

Мріяв усю землю перетворити на розкішний квітучий сад. Для початку посадив фруктові сади на Київській кіностудії та на Мосфільмі.

Його називали «живим акумулятором ідей». Умів розповіддю захопити слухачів, був надзвичайно артистичною натурою. Юрій Яновський порівнював голос Довженка із фанфарами. Подібні зовнішні прояви характеру митця були, закономірно, пов'язані і з його внутрішнім світом.

Його все цікавило довкола, всі галузі людської діяльності. Скрізь бажав утрутитися. Це засвідчує широту його світогляду.

Мав пристрасть усе перебудовувати і змінювати. Багато років виношував план архітектурної забудови і реставрації Києва, створив цілий проект архітектурного оформлення Дніпра, мріяв про будівництво на його берегах сіл нового типу, а під столицею хотів створити село-музей, до якого було б перенесено хати з усіх регіонів України. Задовго до
польоту Ю. Гагаріна в космос на письменницькому з'їзді ділився своїми роздумами про підкорення людиною космосу. Його цікавили проблеми садівництва та освоєння тайги. Він проектував пам'ятники й монументи видатним діячам українського народу. І постійно бідкався, що не він вирішує всі ці важливі справи...

Перебуваючи в полоні фантазій та надзвичайних ідей, прозірливо бачив і усвідомлював вади суспільного ладу. Глибоко це переживав, ніби відчуваючи і власну провину. Роздумами щодо цього рясніє його щоденник. Ось один із останніх: «Я поспішав кудись ціле своє життя. Все поспішав, все турбувався, що мо' кудись не встигну, чогось не дороблю, що мало і не так неначе все навколо, неначе все не так, що геть все чисто можна краще. І так здивований назавжди отсім своїм несамовитим баченням речей, я й досі думаю, що будь я богом, я переробив би цілий світ, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидяще сердите око. Се дуже просто. Так здавалося мені багато років»

Він був дитям своєї епохи. Ідея змінити, оновити світ, зробити його кращим, очистити й заквітчати стала провідною в усіх Довженкових творах, фільмах і кіноповістях.
І людину майбутнього хотів бачити кращою, добрішою, чеснішою, благороднішою. Недарма багато його героїв схожі на богів. Згадаймо діда Семена і батька із «Зачарованої Десни», Івана Кравчину, Івана Орлюка, Василя Трубенка, Тимоша. Це справжні богатирі, мужні, сміливі, горді, чисті душевно. Довженко оспівує людину—борця і трударя. Такі риси були не надумані ним. Вони випливали з особливостей сприймання довколишнього світу, який завжди видавався йому кращим, аніж був насправді. Він сприймав насамперед світлі його риси, умів «бачити зорі в калюжах». Колись у дитинстві, як згадує сестра, любив цілувати порепані мамині руки, особливо коли приїздив після розлуки: «Ми, малі, сміялися й говорили: "Не цілуй мамині руки, вони в землі!" А він сміється і каже: "Руки трудящі —руки красиві"».

Як бачимо, Олександр Довженко за типом світобачення романтик. Очікуване, бажане, витворене уявою бачиться йому як існуюче.

Така світоглядна позиція була співзвучною для цілої плеяди митців-фанатиків, які щиро повірили в оновлювальну, очисну силу нового ладу. Перемога більшовиків підживлювала віру в щасливе комуністичне майбуття. Передчуття катастрофи, глибокої прірви, в яку котилося суспільство, до Довженка прийде пізніше, як і до Хвильового чи Яновсько-го. А те гірке прозріння від сну-омани стане великою внутрішньою суперечністю, трагедією.

А тим часом мистецтво втрачало свої основні функції — нести людям естетичну насолоду, бути засобом самовираження й пізнання світу— і ставало покірною служницею правлячої ідеології. Партійними вказівками нав'язувалися фальшивий оптимізм і фанатична віра в гегемонію робітничого класу, партію, комунізм...

Певна річ, робилося все, аби Довженко, вроджений романтик, свідомо підтримував ідеї нового ладу. Як і багато його товаришів по перу, він змушений був служити цим ідеям, віддати свій неповторний талант, дарований Божою ласкою, в загальний оркестр. Але внутрішня вільна природа митця активно противилася цьому, вона підносила його над актуальними більшовицькими ідеями колективізації, Індустріалізації і под., вела до глибинного осмислення вічних людських проблем у тісній сув'язі з національними, На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка так мучила митця.

Наприклад, у «Звенигорі», цій величній епічній думі про український народ, показано панування розбрату і братовбивства. А столітній дід, символ цього народу, розгублений, -бо не знає, котрого онука захищати —ось така красномовна деталь!

В «Арсеналі» оспівано героїчний пролетаріат—усе ніби в річищі партійних вимог тих часів. Але звернімо увагу, з якою гіркою іронією показано втрату українцями своєї державності. Ще деталь: петлюрівець не може вбити полоненого арсенальця, брата-українця —християнські закони для нього важливіші від класових. Зате пролетар убиває досить упевнено і спокійно.

У «Землі» Довженко розгортає сюжетну дію довкола актуальної більшовицької ідеї колективізації села. Одначе фільм завдяки художньому генію митця виходить далеко за межі цього прямолінійного контексту. І чи не тому його так зацікавлено сприймали в багатьох країнах світу? На першому плані тут проблема землі—вічна, філософська, з якою пов'язані важливі морально-етичні вартості, актуальні для всіх часів і народів. Так само, як і заміна старого новим. А саме це так вражаюче показав у фільмі О. Довженко.

Фільм «Іван» розкриває знову ж таки актуальну тогочасну тему індустріалізації країни. Але на цьому «правильному» тлі бачимо трагедію народу. Селянський син, який прийшов до міста здійснювати цю індустріалізацію, загинув. Біжить його нещасна мати, в розпуці відчиняє одні двері, другі, дванадцяті... Скрізь порожньо—нема в світі такої сили, яка воскресила б її сина. То ради чого тоді це все? —ось яке німе запитання боляче пронизує весь фільм.

Довженко постійно відчував дискомфорт. Він усвідомлював величину свого таланту, який жодного разу не зміг по-справжньому вільно проявитися. Влада заохочувала і підтримувала сірість, посередність, яка неспроможна самостійно розвиватися, якою легко можна керувати. Це бачив Довженко І від того глибоко страждав —свідченням тому є численні записи в його «Щоденнику».

Зламати такого художника, яким був О. Довженко, поставити його на коліна, змусити піти проти свого народу, зробити його творчість знаряддям антинародної пропаганди — то була жорстокіша кара, аніж згноїти на Соловках чи вислати на Колиму. Система настирливо прагнула зробити це впродовж усього його життя.

Звісно, О. Довженко всіляко намагався зберегти себе, алегоричними, мистецькими засобами пробував донести людям болючу правду. Все життя його було постійним протиборством. В української художниці Алли Горської є прекрасний портрет О. Довженка: розполовинене обличчя (темний і світлий бік), що його митець охопив руками. Цей портрет дуже точно передає трагедію великого художника.

ДОВЖЕНКО — ПРОЗАЇК. ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО ПОЕТИКИ

Олександр Довженко був кінорежисером, сценаристом, письменником, художником, публіцистом водночас, працював у різних видах мистецтва. Художні й документальні фільми, кіносценарії, кіноповісті, драми, оповідання, публіцистичні статті —ось його творчий доробок.

Але в цілому все це—єдиний неповторний Довженків світ, створений мовби в один час і одним подихом. Він не мав висхідної еволюції. Все життя митець мріяв написати «велику книгу про український народ», яку назвав би «Золоті ворота». Те, що йому за тоталітарного режиму пощастило створити, можна умовно вважати такою книгою.

Довженко був навдивовижу цілісною натурою. Його твори доповнюють один одного: в них перегукуються теми, проблематика, ідеї, переходять із одного в інший мотиви та образи.

Можемо говорити про єдину для фільмів і кіноповістей, оповідань поетику  Довженка.

Але Довженко-прозаїк безперечно, виростав із Довженка-кінорежисера. Починаючи з «Арсеналу», сам писав сценарії для своїх фільмів.

В українській літературі він започаткував новий жанр —кіноповість—повість, написану з урахуванням специфіки кіно.

Втім, стосовно О. Довженка це визначення неточне. Він не писав свої прозові твори, щораз думаючи про те, як вони виглядали б на екрані. Засоби кіномистецтва ідртальне розроблення діалогу, увага до кольору, монтаж окремих епізодів і картин, часом не пов'язаних між собою, переміщення часових і просторових площин і т. ін)були кладовою поетики письменника, тобто складовою його індивідуального стилю,його художнього почерку. Як поет, він сприймав довколишній світ через художні образи. Але він сприймав його, бачив крізь операторську камеру, вихоплюючи те найяскравіше і найприкметніше, що передавало, втілювало суть явищ, понять. Він пов'язував і компонував його, оте побачене, як режисер.

Перу митця належать кіноповісті: «Арсенал», «Аероград», «Щорс», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Мічурін», «Земля», «Зачарована Десна», «Поема про море».
Кожен із цих творів має свою специфіку. Так, «Зачарована Десна» взагалі писалася не для постановки фільму і за всіма жанровими ознаками її правильніше було б назвати ліричною повістю. А от «Україна в огні» більше нагадує кіносценарій.

Окремо варто зупинитися на трагічній історії, пов”язаній із цією кіноповістю.

На сторінках «Щоденника» є чимало записів тих часів, коли вона створювалася, і ще більше—коли була заборонена. «Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вороги, і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" —це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика».— записав О. Довженко 26 листопада 1943 р.

У кіноповісті письменник звертається до найтрагічніших сторінок із історії Великої Вітчизняної війни —до її початку та відступу радянських військ на схід.

У центрі твору—так само трагічна доля хліборобської родини Лаврі на Запорожця, яка уособлює долю всього українського народу, зганьбленого, розтоптаного окупантами. Чимало тут ліричних відступів, роздумів про теперішній суспільний устрій, історичну долю України, про український народ у цій страшній війні—схвильований автор не стримувався, він сміливо відкривав вражаючу правду про палаючу в огненному кільці між двох імперій Україну. У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального руху Червоної Армії, жодного слова—про «натхненника героїчних зусиль» радянського народу Сталіна. О. Довженко, нібито підкорений, зломлений митець, раптом повівся сміливо й несподівано. Виокремити Україну, заговорити про неї стривоженим голосом відданого сина — це була страшна «крамола» в ті часи.

Уже влітку 1942 р. написав перші варіанти кіноповісті. У 1943 р. вона була остаточно завершена. Окремі уривки тут же надрукували часописи «Литература и искусство», «Знамя». Тоді ж її прочитав М. Хрущов, який був при владі, в цілому схваливши та пообіцявши окриленому авторові надрукувати найближчим часом. Одначе наприкінці року «батько всіх народів» Й. Сталін висловив своє негативне ставлення до нового твору Довженка. В січні 1944 р. скликано навіть спеціальне засідання політбгоро ЦК ВКП(б), на якому затавровано Довженка як «куркульського підспівувача», «ворожого політиці партії та інтересам українського й всього радянського народу». Тільки 1966 р. кіноповість уперше надруковано після тривалого замовчування, щоправда, з багатьма цензурними купюрами.

За моральною розправою не забарилися й організаційні заходи—Довженка виведено зі складу комітетів і редколегій, вдруге звільнено з посади художнього керівника Київської кіностудії (вперше це сталося 1941 р.). А щоб дати йому можливість «виправитися», «покаятися» —назавжди вислано з України. Для нього це було найжорстокішим покаранням, відтоді він постійно почуватиметься «українським ізгоєм». А цей запис у «Щоденнику» —як розпачливий крик душі: «Я почуваю сесіє на грані катастрофи... так мені нестерпно тяжко на душі... Мене одцуралися всі. Вся Україна. Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочинець, що мене одцуралась Україна? Що ж я зробив таке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикажчики, душителі, братовбивці! Ви замучили, нащо ви замучили мене?»

Чимало думок, висловлених у кіноповісті, знаходимо і в „Щоденнику” Довженка.

Записи в ньому почав робити 1941 р., а з березня 1942 р. вони стають регулярними і тривають до останніх днів.

 У них чимало  задумів, планів, начерків, підготовчих матеріалів до майбутніх творів, цікавих історій, почутих від інших людей. Але найцінніші ті, що стосуються душевного стану самого письменника, його власних переживань, думок із приводу тих чи тих подій, оцінки різних ситуацій «Щоденник» розкриває невідомого Довженка, часто несподіваного і суперечливого, Довженка-людину, який тяжко страждав у цьому світі.

 Водночас    «Щоденник»— це    промовистий    документ, страшної дoби тоталітаризму. Biн допомагає краще зрозуміти літературу цього періоду, її специфіку, драматизм долі багатьох українських митців.

Окрема сторінка творчої спадщини Довженка—оповідання періоду війни, але вони органічно вписуються в ту цілісну «книгу про український народ», безпосередньо перегукуються з кіноповістями «Україна в огні» та «Повість полум'яних літ».

У більшості оповідань помітні ті самі риси індивідуального стилю письменника:  умовність ситуацій, контрастні сюжетні зіставлення, увага до окремих найприкметніших деталей, яскравих образів. Усе це служить не детальному зображенню, а сутнісному, поетичному вираженню важливого, вирішального, найсуттєвішого в долях героїв, їхніх характерах і поведінці. За кількома рядками Довженкового оповідання часом більше змістового наповнення, аніж у кількатомових епопеях тих часів... Попри зовнішню пафосну декларативність, яка була лише необхідною даниною «жорстокому кесарю», письменник спромігся передати страждання, трагедію українського народу в кровопролитній війні, змусити людей замислитися над долею своєї гнаної, але ніким не скореної нації. Варто звернути увагу на підтекст оповідань Довженка. Він виконує першорядну роль. І тут митець справжній, тут він ніколи не фальшивив: у своєму щирому вболіванні за Україну за майбутнє, у проникливому погляді на її історичне минуле, у співпереживанні за долю кожної конкретної людини.

Ось, скажімо, «на колючому дроті» в однойменному творі сходяться двоє нібито смертельних ворогів: командир партизанів Петро Чабан і колишній куркуль Максим Заброда. Але вони сини одного народу — це підкреслює деталь: пісня про чайку, яку співають полонені. Бони рівновеликі в суперечці, кожен боронить свою правду —перед нами розкривається трагедія цілого народу.

Прикметна деталь —О. Довженка шанують, досліджують у цілому світі, не цікавлячись ідеологічним контекстом І пафосом його творів. Це лише в нас сприймання художника засновувалося насамперед на цьому. Незакомплексованого читача або глядача Довженко притягає силою естетичного впливу художніх образів, мистецьким «вирішенням» вічних, болючих проблем, що хвилюють людство споконвіку, А серед проблем цих Довженка-романтика цікавлять передусім ті, що засновані на контрастах: нове і старе, добро і зло, красиве і потворне, життя і смерть, любов і ненависть.

Згадаймо кіноповість „Земля” і фільм за цією ж назвою, який приніс режисерові світову славу.

Поза сумнівом, сюжет базується на актуальній темі тих часів —колективізації. Автор міг легко збитися на звичайну агітку. А створив величну симфонію людського буття на землі. Довженко показав землю як вічне джерело, з якого все починається незалежно від зміни суспільного ладу. Землю бачимо і сонячного полудня, всю встелену яблуками та грушами, і в пору цвітіння садів, і місячної прозорої ночі, на ній орють і садять, народжуються і вмирають, із неї виходять і в неї вертають. У цьому бутті гармонійно єднаються різні прояви людських переживань, емоцій.

Можна зосереджуватися на промовистій символіці твору: дід Семен —уособлення всього українського народу, Опанас—класу середняків, Василь Трубенко—це нова людина, майбутнє, Хома—куркульство, яке відживе, зникне, але тепер заважає поступові нового, Трактор—це прогрес на селі. Одначе тоді загальна картина виглядатиме мертвою та одноплощинною. Гармонійна викінченість твору досягається вмілим поеднанням цього символічного підтєк-сту з метафоричними образами, окремими деталями. Так, у пейзажних картинах-епізодах природа оживає  глядач-читач відчуває свою мало не фізичну єдність із нею. До Того ж метафора у Довженка завжди несе в собі глибокий філософський зміст.

Ось похорон Василя Трубенка. «Несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди і квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і плакав від нестерпного протиріччя й протесту»,— ця картина говорить про те, що Василь —дитя матері-природи, її частка, відламана наглою смертю гілочка яблуні. Але життя непереможне, воно вічне, як вічна радість його відчуття —саме це означає образ сонячного дощу, який "ніби змив всі рештки смутку і скорботи з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя». Ці краплі бачимо на екрані, а в кіноповісті автор, надзвичайно ліричний, емоційний, «розтлумачує» значення цього образу. Це сприймається ненав'язливо, бо й увесь стиль оповіді наче зітканий з емоційних роз'яснень, У цьому полягає специфіка жанру кіноповісті.
Довженко любить поєднувати реалістичні сцени з умовними. Скажімо, в «Арсеналі» портрет Тараса Шевченка раптом оживає і задмухує лампадку. Письменник часто користується художнім перебільшенням, тобто гіперболою, що є прикметною ознакою його романтичного стилю. В «Арсеналі» кулі не беруть Тимоща, українського робітника, бо він уособлює непереможний пролетаріат. Тяжкопоранений Іван Орлкж («Повість полум'яних літ») продовжує бити ворогів.

У багатьох творах письменник вдається до зміщення різних часових площин. Згадаймо   «Зачаровану  Десну».

Скільки  разів   у  бачені   очима  малого   Сашка  картини «вривався» автор—через ліричні відступи або введення в текст сучасних йому описів.

Утім якраз ці риси поетики митця для «Землі» не характерні. Стиль викладу в ній досить м'який, плавний, без несподіваних гіперболічних поворотів, потрібних для яскравішого вираження, підкреслення ідеї чи мотиву. Розповідь ведеться повільно, розмірено, як і саме життя, як і плин бічних вод Десни. Одна картина змінює іншу. Ось Василь і Наталка стоять біля перелазу. Типова розмова закоханих молодих людей. Картина змінюється іншою, теж поки що спокійною: «Він іде по дорозі крізь місячну повінь. Легкий пил під ногами. Роса на траві. Темні коні пасуться. Ось їх слід у росі. Он їх спини вилискують» —картина вічності життя. І начебто ніщо не віщує небезпеки. Раптом тінь якась—ні, то здалося. Он хлопець іде городами—наступна картина. Все там росте, рухається, пахне —Довженко передає радість сприймання довколишнього світу, саме життя у най природніш их його проявах. Картина танку Василя —у ній радість відчуття повноти життя: «Ніколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радістю. Заклавши праву руку за голову, а лівою взявшись у боки, здавалось, не ступав —линув над селом у хмарці золотавої куряви, збитої могутніми ударами ніг, і довгий курний слід клуботів за ним над тихими завулками». На цьому тлі — раптовий постріл і смерть, така нагла і найменш очікувана, її не хоче сприймати ні розум, ні серце. Цей образ танку Василя (тепер ми усвідомлюємо, що то прощальний танок із життям) —як вираження торжества розквітлого молодого життя —запам'ятовується назавжди.

Взагалі чи не основна риса стилю О. Довженка -яскравість образів, які утворюють довкола емоційно й естетично вражаючі епізоди, картини. Саме їх рух, зміна створюють сюжет, що відіграє, власне, лише допоміжну роль. Ці образи в основному асоціативні, вони змушують напружено пульсувати думку, віднаходити відповідні емоції, паралелі, можливо, присутні і в нашому особистому сприйманні, переживанні світу. Тому вони обов'язково знаходять відгук у будь-якій душі, відкритій красі й пізнанню.

«ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

У преамбулі до кіноповісті О. Довженко причину її написання пояснює такими чинниками: спогади, викликані «довгою розлукою з землею батьків» і бажання «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

9 листопада 1946 р. признавався в листі до матері й сестри: «Правда, похвастатись на добре вельми вже життя я не можу. Життя моє не дуже добре, трудне і невеселе. Проте до всього привикають люде, привик і я терпіти помаленьку... пишу одну повість про діда, батька, матір і про все, одне слово, сосницьке життя, — ще коли я був маленьким, мамо, у вас і щасливим, коли дід казав мені: "Цить, Сашко, не плач, поїдемо на сінокіс, да накосимо сіна, да наберем ягід, да наловимо" риби, да наваримо каші". Про всяке таке старовинне, що щезло вже, минуло давно і ніколи, нікому не вернеться, як не вертаються літа, ще хочу написати. Чомусь я часто, коли не щодня, згадую про Сосницю і про вас усіх, особливо про батька і про Вас, моя рідна старенька мамо. Очевидно тому, що й сам уже сивий, і день мій вечоріє вже, і хоч не гнеться ще спина і хожу ще рівно я, як дід Семен, оглядуватися став назад, почав визирати в холодне чуже вікно—а чи не пливуть до мене в гості молоді літа деснянською водою на дубах. Ні, не пливуть».

В українській літературі можна знайти чимало оповідань, повістей про «босоноге дитинство» —всі вони досить схожі між собою. А от «Зачарована Десна» і дотепер залишається єдиним унікальним у цьому жанрі твором. У чому ж полягає її феномен?

Перш ніж відповідати на це запитання, треба задуматися, що ж таке процес художньої  творчості. Це явище настільки складне й загадкове, що ніколи вичерпно не може бути осягнуте і зрозуміле. Навіть самим письменником, який може бачити лише зовнішні спонуки написання твору і навіть не підозрювати про спонуки внутрішні — підсвідомі. А вони в кожного митця абсолютно індивідуальні, незалежні від його волі та бажань.

Згадаймо все творче життя О. Довженка. Воно .було надзвичайно складне і трагічне. Минало в постійній залежності від зовнішніх обставин, під постійним ідеологічним тиском.

Читаючи «Щоденник» Довженка, бачимо: він розумів своє підневільне становище, свою неспроможність протистояти злу, брехні, несправедливості, неспроможність порвати пута своєї позолоченої кліті (квартира в Москві, дача в Передєлкіно, державні премії) та стати вільним художником. Від цього так багато і довго страждав. Він неминуче мав прийти до своєї «Зачарованої Десни», яка в його творчій біографії означала щось значно більше, аніж автобіографічна повість про дитинство.

Працював над твором упродовж 14 років, щоразу вертаючись до неї, наче з підсвідомого бажання напитися живлющої води. Так і тримався на світі з 1942 р. по 1956 р. «Зачаровану Десну» не писав задля постановки чи навіть опублікування, писав для себе. Тільки в березні 1956 р. журнал «Дніпро» видрукував повість, а наступного року, вже по смерті Довженка, вийшла окрема книжка.

Перші записи в «Щоденнику», які стосуються «Зачарованої Десни», датуються 1942 р. Зокрема, 5 квітня Довженко занотував: «А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі у маленькій кімнатонь-ці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи вже не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око...».

«Зачарована Десна» з'явилася як сповідь змученого митця, як найнадійніша моральна опора для власного духу і для духу свого народу, який гине в полум'ї другої світової війни, і як виправдання перед цим народом, Україною, людьми і самим собою.

Безперечно, це автобіографічний твір, надзвичайно ліричний, суб'єктивний. Письменник вільно пішов за спогадами про своє раннє дитинство. Але при тому не був обмежений цензурою, ідеологічними догматами, бо писав для себе. Дав волю і теперішнім своїм роздумам, почуттям, стаючи хоч на короткий час чистим дитям природи, дитям світу, хай більше уявного, аніж реального. Внутрішнє авторське «Я» знайшло тут найповніше виявлення, а романтичне світовідчування одержало найчистіше, без примусової рафінації, втілення.

Маємо двох ліричних героїв, два обличчя авторського «Я»: малий Сашко як носій спогадів, і зрілий майстер, який ті спогади перепускає через свій гіркий життєвий досвід, через свої страждання, синтезуючи, збираючи їх у художні образи.

Малий Сашко сам по собі уособлює душу письменника. Автор цим образом підсвідомо мовби хотів сказати: подивіться, люди, ось моя душа перед вами, чиста, безгрішна. Звернімося до тексту.

Сашко вперше нагрішив: у городі вирвав рядок моркви, бо так хотілося їсти. Прабаба помітила і посилає, за своєю звичкою, на нього прокльони, а тим часом «в малині лежав повержений :ї небес маленький ангел і плакав без сліз. з безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Всі грішні в родині, у кожного своя провина. До цього часу "фактично святим був на всю хату один я. І от скінчилась моя святість. Не треба було трогати моркви. Хай би собі росла, А тепер я грішний. Що ж мені буде?”. Скільки почуття вкладає письменник у ці рядки! Йому жаль себе. Багато разів доводилося вже у зрілому віці переживати подібні ситуації, почуття «поверженого з небес маленького ангела", каятися невідомо в чому, невідомо перед ким...

Сашко залазить у старий човен і починає мучитися питанням: що такого зробити «для поновлення святості». Підсвідомо автор пропускає в текст ось цей висновок, який надалі цензори викреслюватимуть із усіх видань «Зачарованої Десни»: «Ні один, мо', нещасливий комуніст, вигнаний з партії, не думав так про своє поновлення, як думав колись я, маленький, у човні лежачи. Що ж його діяти? Як жити в світі?. Це питання постійно мучило Довженка-митця, воно співзвучне тим давнім терзанням маленького дитячого серця. Навіть не усвідомлюючи цього, автор проводить таку паралель: як жити в світі (у якому так багато несправедливості, зла)? Відповідь на це він шукав, але не знайшов.

А душа була відкрита навстіж великому гармонійному світові, якого теж шукав упродовж життя. Довколишня дійсність була така брутальна і жорстока, він так хотів її змінити!

Теперішню свою мрію Довженко-митець прагне знайти в далекій реальності свого дитинства.

Малий живе в чарівному поки що, гармонійно прекрасному, сповненому несподіванок (як історіч з левом) і манливих таємниць світу. Він для нього—довкола хати, в городі, де безліч усякої живності, в саду з яблуками, грушами, сливами, на лузі над Десною в пору косовиці, на печі з усіляким насінням, у якому так затишно спати, в човні під час повені, на копиці пахучого сіна на возі під самими зорями. Ще чарівніше продовження того світу—солодкий сон у човні в клуні. Той сон поніс Сашка далеко-далеко: «Заграй, музика, заспівайте янголи в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами, дівчаточка під вербами. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні—весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в'язи, тополі у воді, зелені острови». Душа письменника вміла отак полинути в полоні нездійсненних мрій, далеко від земних прикрощів і нещасть. Це був її порятунок.

Світло і чисто у мене на душі, люди, — голосом малого свого двійника промовляє Довженко. Звернімо увагу, як почувається Сашко, коли потерпає в клуні за свій перший гріх. Він затуляє очі, але йому не стає темно. Навпаки, відкривається небачене видиво—чи сон, чи фантазія. Але в цьому плетиві видінь Сашкових «проскакує» одна авторська фраза, фраза виправдання: «Заплющуючи очі, й по сей день я ще не маю темряви в душі». Ці слова тут, здавалось би, необов'язкові, вони —хіба що для нездогадливого читача. Адже самі по собі міркування Сашка про темряву і світло всередині себе «говорять» про ті глибинні переживання автора, про його постійне підсвідоме бажання довести людям чистоту і святість своєї душі. Для Довженка це, зрештою, закономірно: він страждав і внутрішньо каявся в тому, у чому був невинний, але був честолюбним (що видно із «Щоденника»), переживав часом безпідставно...

У   «Зачарованій   Десні»   створено   цілий   мікрокосмос людського буття, як внутрішнього, так і зовнішнього, матеріального. Той невеликий клаптик землі біля Десни —такий собі земний рай, що його Довженко не бачив більше ніде й ніколи у дорослому своєму житті. Цей рай наповнений живими, природними реаліями. Згадаймо, як пахнуть там огірки, що їх беруть із собою на косовицю! І яка музика бринить там, коли клепають косу... Перегорніть ті сторінки, де Сашко перераховує, що він любить, а що ні, — наче багато-багато картин проминає перед очима. І все то часточки великого світу «зачарованої Десни», часточки того земного раю. Із спогадів викликав їх до себе в гості втомлений, розчарований митець.

Сашкові, який наслухався розмов дорослих за кашею, так «робилося тоскно, так жалько, що світ споганіє», поки він виросте, «не буде вже сінокосу тоді, ні риби» —душа митця не хоче бачити світ споганеним і обікраденим. І в цьому її вина? —в підтексті звучить німе запитання. Недосконалість світу страшенно мучила Довженка. Особливо гостро відчував її під час війни, коли Україна була окупована. «Світе мій убогий!» —вигукне в розпуці Довженко... А тоді писалася «Зачарована Десна».

""А ми хто? Ми хіба не руські?" —запитає Сашко в батька. "А хто там нас знає", — якось журливо проказує мені батько,—прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось". У Довженка є чимало записів у «Щоденнику», які перегукуються з цією сумною відповіддю батька. 7 листопада 1956 р. він запише: «...На сороковому році будівництва соціалізму в столиці сорокамільйонної УРСР викладання наук так же, як і в інших вузах УРСР (повністю), провадиться руською мовою. Такого нема ніде в світі. Згадую листи Леніна з національного питання і думаю: не говоріть мені більше нічого. Я все зрозумів і переповнений вщерть. Якщо мій народ не спромігся на власну вищу школу, — вся абсолютна решта, себто, ну ніщо вже інше не має ціни. Яка нечувана аморальність... Який жорстокий обман... І жаль, і сором...».

Але О. Довженко глибоко в душі примушував себе вірити, що прийде весняна повінь і знесе весь бруд та намул із душі українського народу. Такий символічний зміст передає картина весняної повені в повісті.

Затоплює щороку Десна береги, сади і хати, а Сашко разом із батьком рятують на великому човні людей. Якраз на Великдень — світлий час Воскресіння господнього (прикметна довженківська деталь!): «Сходило сонце,-Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав —все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці». Це символічна картина. Образ води—один із прадавніх образів-символів очищення, оновлення. Як зрадів би художник очищенню і оновленню своєї України! То і в цьому його вина?

Світ «Зачарованої Десни» глибокий, невичерпний до дна, він також широкий та безмежний, як і людське пізнання. Скільки заховано в ньому думок, почуттів, переживань великого художника! У ньому—духовна опора кожного українця.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про Довженка-кінорежисера.
2. Які події у життєвій долі митця ви назвали б визначальними для становлення його романтичного світовідчування? В чому проявляється це світовідчування?
3. Прочитайте «Щоденник» О. Довженка. В чому, на вашу думку, трагізм його творчої долі?
4. Які риси характеру митця простежуються в його «Щоденнику»?
5. Що письменник думає про історичне минуле України?
6. Як він оцінює в "Щоденнику" її сучасне?
7. Знайдіть у «Щоденнику» роздуми про роль митця в сучасному йому суспільстві.
8. Судячи зі «Щоденника», скажіть, чи вірить О. Довженко у щасливе майбутнє свого народу?
9. Прочитайте оповідання «Незабутнє». Яка його ідея?
10. Схарактеризуйте образ української дівчини Олесі. Чи вразив він вас? Чи правдивий він?
11. Чому кіноповість «Україна в огні» було заборонено?
12. Які думки викликає у вас цей твір?
13. Якими рисами національного характеру наділено членів родини Запорожців?
14. Чи проявляється Довженко-романтик у кіноповісті?
15. Якими художніми засобами користується письменник, показуючи трагедію українського народу і трагічні долі окремих людей ї
16. Які почуття викликає у вас Христя? Чи скоїла вона злочин?
17. Прокоментуйте слова німецького офіцера про український народ: «У цього народу є нічим і ніколи не прикрита аиллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають Історії. Дивовижно. Вони вже двадцять п'ять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сім'ї, дружби! У них від слова "нація" остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ од скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні до чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».
18. У чому оригінальність жанрової форми «України в огні»?
19. Прочитайте «Зачаровану Десну».
20. Проаналізуйте народні характери в ній на основі образів родини малого Сашка.
21 Знайдіть у тексті кіноповісті підтвердження думок автора про злагоду між людьми.
22. Як у творі показана природа?
23. Простежте, як там переплетено реальність із вигадкою, фантазією.
24. Якою бачить письменник людину в своєму омріяному світі зачарованої Десни? Підтвердіть свої роздуми текстом.
25. Хто ще з українських митців створив автобіографічні повісті про дитинство? Чим серед них вирізняється кіноповість О. Довженка?
26. Напишіть твір на одну з тем: «Україна у творчості О. Довженка», «Роздуми О. Довженка про долю українського народу», «Світ зачарованої Десни», «Українські характери у відтворенні Довженка», «Людина і земля у філософеькому осмисленні О. Довженка».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Довженко О. Твори: У 5 т,— К., 1983—1985.
2. Довженко О. Україна в огні: Кіноповість, щоденник.— К., 1990.
3. Довженко О. Господи, пошли мені сили: Щоденник, кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи.— Харків, 1994.
4. Корогодський Р. Хресна дорога до «Зачарованої Десни»: (Передмова).— Там само.
5. Полум'яне   життя:   Спогади   про   Олександра   Довженка.— К., 1973.
6. Куценко  М.  Сторінки життя і творчості  О.  Довженка.— К., 1975.
7. Довженко і світ: Творчість О. Довженка в контексті світової культури.— К., 1984.
8. Кошелівець І. Олександр Довженко: Спроба творчої біографії.— Мюнхен, 1980.
9. Плачинда С. Олександр Довженко: Роман.—К., 1980.
10. Коваленко М., Мішурш О. З Довженкової криниці: Спогади і статті.— К., 1984.
11. Цариниик М. Плянетне видиво: міфотворче світовідчування Олександра Довженка // Сучасність.— 1973.— № 10—12.
12. Корогодський Р. Довженко у полоні // Сучасність.—1992.— № 2; Довженко й український П'ємонт//Сучасність.— 1993,—№6.
13. Дзюба І. Знаки духовної співмірності: Штрихи до світового контексту естетики Олександра Довженка // Дивослово.— 1996,—№ 1.

Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів, В.Ф.Погребенник, В.Є.Панченко. Українська література 11 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту 

_{Відкритий урок з української літератури, конспекти уроків, реферати, шкільний план}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.