Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>>Українська література: Микола Куліш. Розповідь про письменника. Ранні твори. «Мина Мазайло».

МИКОЛА КУЛІШ (1892—1937)

ВІД ЧАПЛИНКИ ДО СОЛОВКІВ

Драматург Микола Куліш жив в епоху колосальних історичних потрясінь. Коли він був підлітком, Росією прокотилася революційна хвиля 1905—1907 рр, Перша світова війна запопала його у 22-літньому віці, покликавши спочатку на фронт, а потім у криваву січу класових битв... Для творчості доля визначила М Кулішеві всього десять років. Наприкінці 1934 р. його забрали енкаведисти і відправили на Соловки. Додому він уже не повернувся.

Буремна, сповнена гострих політичних протиріч доба поклала свій трагічний карб на долю цієї обдарованої людини— романтика революції, українського інтелігента, одного з найталановитіших творців «розстріляного відродження» 20-х рр., який раніше від багатьох своїх сучасників збагнув, що молох радянського тоталітаризму зводить нанівець ціну людського життя, знищує цвіт національної культури, а заразом —поглинає й ідеали його, Миколи Куліша, юності, молодості... Хлопчик з «українського Техасу». Влітку 1932 р. М. Куліш разом із Ю. Яновським мандрував степами рідної Херсонщини. Побували вони й у містечку Олешки, де минали підліткові літа і юність Куліша, довго блукали просторами неповторного, пропахлого різнотрав'ям і сонцем українського півдня. Микола Гурович багато згадував; розповідав Яновському про свою степову Чаплинку, пригоди дитячих літ, про молодість, яка розчинилась у вихорі громадянської війни... Юрій Яновський тоді якраз обдумував своїх «Вершників». Перегодом оті Кулішеві оповіді оживуть на сторінках цього роману... Селянський син із села Чаплинка на Херсонщині (народився 6 грудня 1892 р.), Микола Куліш змалку звідав найми, і тільки в дев'ятилітньому віці батьки віддали його до школи. Цей кароокий, маленький на зріст, але широкоплечий, кмітливий і впертий чабанець, якого природа наділила прекрасною пам'яттю, дивував учительку своїми запитаннями і відповідями. Був надзвичайно жадібний до книжок. Потяг до навчання мав настільки великий, що місцева інтелігенція зібрала для нього 100 крб. і у вересні 1905 р. він подався вчитися до Олешків.

Мати череп рік померла. Звідтоді довелося Миколі покладатися на власні сили, витривалість, почуття гідності та на свої виняткові здібності. Квартирував у добрих людей, потім якийсь час мешкав у притулку для сиріт. Згодом його пригорнула родина олешківських інтелігентів Повелів (один із предків її, француз по крові, був покараний за зв'язки з декабристами довічним засланням в Олешки). Дітей тут учили співу, грі на фортеп'яно, віолончелі. Разом із братами Невелями, шкільними друзями М. Куліш влаштовував музичні ії театральні імпрези, сам брав у них участь. На вечірки приходили гімназисти, вчителі... Це був новий для селянського хлопця світ. Тут він закохався в Антоніму Невель, майбутню дружину. Туг навчався грати на скрипці. Сперечався з друзями про прочитане, ділився враженнями від творів Мольєра, Шекспіра, Толстого, Достоєвського...

У 1909 р. Микола закінчив чотирикласну школу і вступив до 5-го класу приватної гімназії. Саме там починає виявлятися його художній і літературний хист. Куліш видає журнал, до якого сам же пише вірші й малює карикатури. І навіть диригує гімназійним хором! «Був він душею і розумом зовсім ие подібний до всіх, кого я тоді знала,— згадувала пізніше Алтоніна Куліш.—Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині. Саме це полонило моє дівоче серце».

Мабуть, о тій порі Микола Куліш був схожий на свого героя з «Патетичної сонати» Ілька Югу—романтичного юнака, який жив любов'ю і мріями, що 8 них відбивалися душі прекрасні поривання...

Влітку 1924 р. він вступив до історико-філологічного факультету Новоросійського (Одеського) університету. Невдовзі почалася перша світова війна.

«Блакитні й червоні мрії мої...» Замість університетських аудиторій —чотири місяці казарм, навчання в Одеській школі прапорщиків. Після її закінчення Миколу Куліша відправляють у розпорядження головного військового штабу. Але штабне життя не влаштовує його: друзі, з якими вчився в школі прапорщиків, воюють на фронті. Куліш не витримус і просить, щоб його теж відправили на фронт.

Ішов 1915 рік. Під Смоленськом М. Куліша було тяжко поранено. Смерть чигала зовсім поруч, але доля вберегла його. У 1916 р. Куліша знову призначають на службу при штабі полку. «Миколу любили в штабі і в полку, — згадувала дружина. — Він писав у польовій газеті такі дотепні вірші на генералів і полковників, що її буквально розхоплювали й у вільні хвилини всі читали й дуже сміялися. Писав він тоді й маленькі одноактові п'єси на "злобу дня", що їх виконували вояки, переодягаючися, коли треба було, у жіночі одяги, пороблені з простирал...».

А тим часом війна добігала кінця. Заворушення в Росії перекинулись і на армію, там почали створюватися революційні комітети. Делегатом на військовий з'їзд, що мав відбутися в Луцьку, обрали й штабс-капітана Миколу Куліша. Висока революційна хвиля підхопила його, запаливши ідеєю соціального й національного визволення України.
В «Автобіографії» 1921 p. М. Куліш писав про себе, що на той час він «політично слабко був розвинений. Співчував есерам». Але в цьому не було нічого дивного: саме партія соціалісгів-революціонерів у 1917 р. була найчисленнішою в Україні, оскільки її програма відображала інтереси селянства. А загалом, 1917—1919 pp. з їхньою надзвичайно складною мозаїкою партійних програм, зіткненням інтересів різних суспільних станів, революційними катаклізмами, наростанням національно-демократичкого руху були дуже непростою порою для політичного самовизначення молодого українського інтелігента селянського кореня.

Миколу Куліша, як і багатьох його ровесників, поманили червоні зорі. Одним із перших у своєму полку в березні 1917 р. він перейшов у революційний табір, працював у полковому комітеті. Ось як зафіксував сам письменник хроніку тих незвичайних літ в «Автобіографії»:

«На початку 1918 року повернувся в Олешки, де приєднався до групи місцевих більшовиків і лівих есерів. Був обраний головою міського виконкому ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. У липні 1918 р. за гетьманщини був арештований і відправлений до в'язниці, де знаходився до листопада. У період української Директорії за наполяганням олешківського соціалістичного блоку (більшовики, меншовики, есери) став членом Олешківської міської управи. В 1919 році від травня до червня був членом Дніпровського повітвиконкому і завідуючим управлінням народної освіти. В липні того ж року евакуювався в Херсон у складі Дніпровської організації КП(б)У і формував Дніпровський селянський полк (згодом 517-й радянський стрілецький полк 58-ї дивізії. З полком брав участь у боях проти денікінців, починаючи з Херсона, Миколаєва і до Києва. У листопаді 1919 був відряджений полковим осередком у тил білих для формування повстанських ревзагонів. Пішки пройшов Київську, Волинську, Подільську і Херсонську губернії.

В лютому 1920 року був членом Дніпровського повітового ревкому і головою повітового раднаргоспу, офіційно вступив до партії КП(б)У в липні 1919 р.
Шкода, що М. Куліш так і не завершив свого автобіографічного роману «Тимофій Леміш», розпочатого ним ще 1918 р.! Тоді він іще не знав, що не проза, а драматургія стане його головним покликанням. На все коротке творче життя...

Роздоріжжя. Після громадянської війни М. Куліш працює переважно на ниві освіти. Організовує дитячі садки і школи, укладає український буквар «Первинка»... А влітку разом із дружиною, малими Олею та Володимиром переїздить до Одеси, де йому кілька років доведеться працювати інспектором губернського відділу народної освіти. Завантаженість службовими обов'язками була настільки великою, а потяг до творчості ставав таким сильним, що Куліша чимраз дужче тягло до Харкова, де вирувало літературно-мистецьке життя.

«В Одесі мені холодно», — писав він на початку 1925 р. Проте саме тут, в Одесі, було завершено першу велику п'єсу — «97», розпочату ще в Олешках.

Переїзд до Харкова ускладнювався тим, що Куліш був... „солдатом партії", а значить, залежав від рішень губернських партійних органів. Саме з цієї причини у квітні 1925 р. він опинився в степовому Єлисаветграді. М. Кулішу доручили очолити місцеву газету "Червоний шлях". Уже другий рік здійснювалася політика українізації, і він мак вдихнути життя в цю, як він писан, «напівмертву газетку» Писав статті й фейлетони, організував передплату, пропагував українську мову й культуру, долаючи при цьому скепсис обивателів... А вечорами схилявся над сторінками нових своїх комедій — «Отак загинув Гуска» та «Хулій Хурина». Жиїтя в закугковому Єлисаветграді давало чимало матеріалу для творів саме комедійного жанру. «Люба моя, кізячно-болотяна провінція»,—іронізував і зітхав водночас Куліш.

І все ж у серпні 1925 р. він переселився до Харкова і нарешті дістав можливість зосередитися на літературній праці. Навіть більше, незабаром він стає однією з чільних постатей у культурному і громадському житті тодішньої столиці УРСР.

Кулішева драма. Колії Микола Куліш із родиною поселився у крихітній квартирці старого двоповерхового будинку на Михайлівській площі, у Харкові визрівала атмосфера гострих політичних дискусій. Вони точилися і в літературному середовищі. В центрі їх опинилися статті й памфлети найпопулярнішого українського прозаїка 20-х рр, М. Хвильового про шляхи розвитку національної культури. М. Куліш став на його бік. У січні 1927 р. був обраний президентом ВАПЛІТЕ.

Період з 1927 р. до 1933 р. був для нього часом душевного сум'яття, Втома, про яку він 1924 р. часто писав у листах до І. Дніпровського, доповнилася складнішими відчуттями й колізіями, викликаними практикою пожовтневих років з її численними «гримасами». Співець комуни, М. Куліш бачив, що «село живе в злиднях дуже погано її брудно». Бачив, відчував: множиться партійна бюрократія, яка встановлює дедалі жорсткіший контроль над усіма сферами суспільного життя, включно з духовною. Людина розчиняється в масі, стаючи засобом для реалізації абстрактних, хоч і грандіозних, ідей. У суспільстві— як у мешканців «Санаторійної зони» М. Хвильового—наростає атмосфера підозрілості й страху, а велика частина української інтелігенції стає об'єктом переслідувань.

На недоладності й викривлення в національній політиці М. Куліш реагував особливо гостро; природні патріотичні й національні почуття його страждали, коли стикався з великодержавною пихою чи холуйством обивателів-малоросів.

Він щиро прагнув бачити свою націю дужою, висококультурною і гордою. Але— як було поєднати свою жертовну відданість ідеї соціалізму, на олтар якої покладено молодість, із тими реаліями життя, за якими вже вгадувалася кривава сталінська диктатура? "Я люблю революцію й боротьбу. Я люблю партію, бо тільки на її шляхах зачатки нопого життя (хай яке далеке від нас це життя)", — писав М. Куліш до коханої жінки 1925 р., ще коли жив у Єлиса-ветграді. І був цілком щирий у цьому своєму несподіваному (з огляду на жанр і адресатку послання) зізнанні.

Він узагалі жив і творив «без брехні і фальші». Тим гострішою була внугрішня драма цього революціонера, талановитого драматурга, комуніста, людини. Розчарування, викликане тим, що «червоні зорі» починали тьмяніти, поглиблювалося прикрим усвідомленням власної вини, мимовільної причетності до практики впровадження соціалізму, яка оберталася вакханалією терору, війною влади з власним народом. У таких людей, як М. Куліш, не могли не з'явитися тяжкі сумніви («Що відбувається? І хіба за це лилася кров на громадянській?»), але ж віра в партію давно заступила віру в Бога! Дії ж Бога оскарженню не піддягають. Значить, так треба; партія не помиляється; шукай помилки в собі, а не в ній...

І Куліш теж мучився, розкаювався, сповідався перед собою і виносив собі суворі присуди... Вже після самогубства М. Хвильового й М. Скрипника, після страшного голодомору, морального терору, який звалився на нього після появи пес «Народний Малахій» та «Патетична соната», а також у зв'язку з президентством у ВАПЛІТЕ, він картає себе, безжально ревізує власну творчість...

У певному розумінні М. Куліш був глибоко релігійною людиною —він вірив у революцію, партію, соціалізм. Але він був і митцем, щирим, талановитим художником слова. Сідаючи за письмовий стіл, уже не так покладався на постулати своєї віри, як вслухався в голоси самого життя, ставав провідником тих голосів. Вони звучали в його п'єсах, створюючи складну і драматичну симфонію. І виявлялося, що було в ній те, що суперечило плоским постулатам віри, адже реальне життя завжди багатше за його ідеологічні інтерпретації. За письмовим столом Куліш-комуніст відступав перед Кулішем-художником. Проте жили вони все-таки в одній душі, і звідси— драма цієї людини, драма, варта шекспірівського пера.

«БЕЗ БРЕХНІ І ФАЛЬШІ». ТВОРЧІСТЬ

«На   межах   революції»   («97»,   «Комуна   в   степах»).

Куліш-драматург починається з п'єси «97», яку він задумав ще в Олешках 1923 р., а завершив в Одесі 1924 р. Усе, що передувало цьому творові, було лише пробою голосу.

9 листопада 1924 р. прем'єрну виставу за п'єсою М. Куліша показав Харківський театр їм. І. Франка. Успіх вона мала неабиякий. Про п'єсу заговорило все місто. Драма швидко завоювала місце і в репертуарі багатьох інших українських театрів. Чим же був викликаний небувалий успіх твору нікому досі невідомого автора?

По-перше, 1924 р. український театр вимагав нового репертуару—талановито написаних п'єс, у яких відбилося б не придумане, а реальне життя, яке вирувало в Україні після потрясінь 1917—1920 рр. Воно буквально «просилося» на сцену.

По-друге, такою ж потребою жив і глядач, для якого театр був одкровенням, можливістю безпосереднього спілкування з мистецтвом слова, акторської гри, режисерської майстерності.

По-третє (це, може, найголовніше!), сама п'єса М. Куліша була мовби гарячим шматком життя —глядач знаходив у ній сувору правду про українське село під час голоду 1921 р., колоритні сільські типи, сповнену трагізму соціальну колізію на зламі історичних епох.

Конфлікт у «97», безперечно, класовий. Такою була реальність, яку змальовував Куліш. У його творі зіштовхуються дві сили —комнезамівці й сільські багатії. Одні (Мусій Копистка, Серьога Смик, підліток Вася Стоножка та їхні спільники) захищають «совєцьку владу, которая за нашого брата стала і стоїть», як каже столітній дід Юхим. Інші (Гиря, Годований, дід з ціпком) добиваються повернення старих порядків, а з ними —й свого багатства.

Втім, є й ще декотрі, «нейтрали», які просто дорікають новій владі за те, що «наробили слободи», а тепер «варити оно нічого». Є ще й такі, як секретар сільради Панько: той колись у повстанцях ходив, а тепер—заграє з куркулями, по суті—продається, прислужує їм. Революція, громадянська війна були для нього великим і кривавим бенкетом, будні ж розчаровують Панька.

Конфлікт загострюється тим, що розгортається він за трагічних обставин. Голод викошує село; доходить і до людожерства.

Сюжет Куліш свої п'єси мав цілком реальну основу. Голод 1921 р, на Поволжі й Кубані був масштабний і жорстокий. З волі Раднаркому українське село стало «донором» для російських областей, тому в ньому теж почався голод.

У М. Куліша йдеться саме про цей момент пожовтневої історії. Кульмінацією в п'єсі є сутичка комнезамівців і куркулів біля церкви після того, як із повіту прийшов наказ передати церковні коштовності для закупівлі хліба. Дев'яносто сім незаможників дають свою згоду на експропріацію золотого хреста й чаші. Але боротьба триває, ось-ось спалахне куркульський заколот. Авторитет радянської влади досить примарний. У кількох сценах диктатура пролетаріату — основний інструмент революції — постає як синонім насилля та беззаконня. Зрештою, й голод почався через те, що продзагонівці відібрали у селян хліб. А що сказати про Мусієве проголошення самого себе головою ревкому? І чого більше в його туманних поясненнях — наївності, самовпевненості чи простуватого селянського лукавства? Можна сказати, що Копистка діє під тиском жорстоких обставин. Можливо, в нього й справді немає іншого способу вберегти односельців від куркульської розправи. Звідки йому знати, що саме ці обставини и виникли тому, що законом стало насилля, логіка диктатури витиснула право, про яке допитуються односельці...

Автор симпатизує Копистці. Привабливість «97» великою мірою —у привабливості Мусія, діда Юхима та його онука Васі, Серьоги Смика. Драматург із неабияким знанням селянської натури змалював цих простих українських степовиків, які потяглися до нової влади, як до своєї надії. Багато над чим вони ще не задумуються, керуючись швидше здоровим глуздом і соціальним інстинктом.

М. Куліш розумів, що його п'єса "мимоволі вийде трошки агітаційною". Так воно і сталося. Але тільки до певної міри: надто живими і яскравими постали у драмі її герої. Письменник уважав, що фінал у ній повинен мати трагічний кінець. Але авторської волі враховано не було. Науково-репертуарна рада наполягала, щоб драма «97» мала щасливе закінчення. Це було перше, але далеко не останнє, насилля над драматургом. Мотив його був із тих, якими користувався й Кулішів Мусій Копистка: «Так треба»...
Своєрідним продовженням "97" була п'єса «Комуна в степах» (1925). Сюжетна інтрига в ній пов'язана з тим, як вирішиться питання; буги чи не бути комуні? Як і в «97», М. Куліш удався тут до різкої поляризації персонажів. Зіштовхуються колишнє (його уособлюють Вишневий, якому належав хутір, і «червоний куркуль» Ахтительний) — і теперішнє (захисниками нового життя виступають комунари).

Комуна в М. Куліша—це щось більше, ніж просто по-новому організований господарський осередок. Це ще й мрія—подібно до «загірної комуни» в М. Хвильового. Але мрія у «Комуні в степах» оповита смутком.

«Міщанство і українізація» («Мина Мазайло»). Розчарування М. Куліша в «голубій мрії» посилювалося наростаючою гостротою національної проблеми. На зламі 20— 30-х рр. уже було зрозуміло, що політика українізації згортається. Міщанство раділо цьому, ставало войовничо-самовдоволеиим. У 1929 р. Куліш пише комедію «Мина Мазайло», темою якої, за його ж словами, є саме "Міщанство і українізація". Комедію цю свого часу хтось Із критиків назвав «філологічним водевілем» —-малося на увазі, що суперечки її персонажів точаться переважно навколо української мови. Українізація, що велася з 1923 р., як рентгенівське проміння, висвітлила дражливість питання про те, наскільки українське суспільство готове бути Україною.

Поспішає змінити своє «невдале» прізвище (на «благородне» російськеї службовець Мина Мазайло, в особі якого бачимо тип «колишнього українця», малороса за своєю суттю. Як мщно вкоренилося в ного психіці, що українське — то «третій сорт», що відмова від свого, українського є способом вирватися з «плебейського» стану. І страждає, мучиться чоловік, з усіх сил намагається пошвидше стати Мазєніним,—просто як Мартин Боруля з його ідеєю-фікс; будь-що мати дворянське звання.

Страждає Мина ще й тому, що його син Мокій вдарився в «українські фантазії», розкопав навіть, що хтось із його предків був Квачем,— а цього Мині терпіти вже зовсім несила.

Мокій спочатку зворушує своїм щирим і трохи кумедним за формою захопленням рідною мовою, Хвильовим, Тичиною, Довженковою «Звенигороюн. Але щось у його (і його друзів) комсомольському ентузіазмі є таке, що змушує насторожитися: може, ота запаленість ідеєю «всесвітньої нумерної системи»? Мовляв, навіщо взагалі якісь прізвища, нехай «кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера»...

Переполох, який учинився в родині Мини Мазайла у зв'язку з тим, що Мокія відвідав, як каже його батько, «дур український», втягує у свій вир дедалі більше дискутантів. З'являється дядько Тарас з його категоричними судженнями. У 1918 р. він носив у Києві жовто-блакитний прапор, а тепер веде суперечки з Мокієм, який для нього—«радянський українець», і особливо—з Мотроною Розторгуевою, яка спеціально приїхала з Курська, щоб «урятувати» свого племінника Мокія від «українських фантазій».
Тьотя Матя з Курська змальована Кулішем блискуче: перед нами—живе втілення великодержавної пихи. Прикмети її українофобства (від зневажливо-зверхнього тону до демагогічної аргументації) так точно схоплені М. Кулішем, що й нині, слухаючи недоброзичливих до української незалежності людей, раз по раз упізнаєш у їхніх словах і манерах... синдром усе тієї ж Кулішевої тьоті Моті з Курська.

Лесь Танюк мав рацію: «Глядач прочитував Кулішевий гротеск як політичну сатиру на міщанство в цілому, на філістерство як на духовне явище, як уїдливу критику будь-якої національної упередженості й зверхності — від "хатнього" українського націоналізму до великоросійського шовінізму».


ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Складіть біографічну канву М. Куліша: дати й головні події його життя.
2. Зіставте спогади дружини письменника Антоніни Куліш і роман Яновського „Вершники” (новела «Дитинство»), Які факти й деталі біографії драматурга оживають там?
3. У чому полягала життєва драма М. Куліша?

4. Схарактеризуйте перше десятиліття творчої роботи М. Ку-ліша. Які його хронологічні межі? До яких жанрів звертався письменник? Які проблеми порушував?
5. Чому перша драма М. Куліша («97») мала такий великий успіх?
6. Чого прагне Малахій Стаканчик і чим обертаються його наміри? Покажіть, як у вчинках Малахія виявляються його фанатизм і донкіхотство.
7. Як ви розумієте поняття «малахіанство»? Чи правомірна, на ваш погляд, думка, що Малахій —це «гомо совєтікус»?
8. Чому М. Куліш стверджував, що темою його комедії «Мина Мазайло» с міщанство і українізація?
9. Мина Мазайло—українець чи малорос? Яких ви знаєте літературних попередників цього героя?
10. Що вас приваблює в Мокієві, а що відштовхує?
11. Які «афоризми» тьоті Моті з Курська вам запам'яталися? Як вони характеризують її?
12. У чому дядько Тарас розходиться з Мокісм, а в чому — з Мотроною Розторгуєвою?
13. Чи зустрічалися у вашому житті типи, змальовані М. Кулішем?
14. Розкрийте суть ідеологічного конфлікту в драмі «Патетична соната».
15. Якій ідеї підпорядковано вчинки Марини Ступай? Чи мас її образ символічні відтінки? Якщо так, то які?
16. Чому Ілько Юга вбиває Марину? Чим зумовлена роздвоєність його душі? Чи можна стверджувати, що романтик Ілько перетворився в «солдата революції з простим серцем»? І що значить — просте серце?
17. Як у творі розкривається трагедія гуманізму в епоху революційних потрясінь?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Куліш М. Твори: У 2 т.—К., 1990.
2. Шерех   Ю.   Шоста  симфонія   Миколи  Куліша // М.   Куліш. Твори: У 2 т —К.. 1990,—Т. 2.
3. Куліш Антоніна. Спогади про Миколу Куліша //М. Куліш. Твори: У 2 т.— К., 1990.— Т. 2.
4. Лаврінєнко   Ю.   Микола   Куліш // Розстріляне   відродження: Антологія 1917—1933 рр.— Мюнхен, 1959.
5. Кузякіна Н. Микола Куліш у «Гарті», Урбіно і ВАПЛІТЕ // Літ. Україна.— 1988.—-4 лютого, 11 лютого, 18 лютого.
6. Кузякіна   И.   Ув'язнений   за   суворою   ізоляцією//Київ.— 1993.—N6 7.
7. Танюк А. Читайте «Мину Мазайла», товариші!//Вітчизна,— 1989.—№1.

Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів, В.Ф.Погребенник, В.Є.Панченко. Українська література 11 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту 

_{Вивчай українську літературу безкоштовно, підручники онлайн, уроки української літератури, домашня робота}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.