Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>>Українська література: Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях. Збірка «Стилет і стилос»

ЄВГЕН МАЛАНЮК
(1897—1968)

ГІРКА ДОРОГА ВИГНАННЯ 

Парадоксально: Є. Маланюк—один із найпомітніших українських поетів XX ст, навіть не уявляв собі, що йому судилася терниста письменницька доля, а втім, вона виявилася типовою для молодих емігрантів, передовсім учасників нещасливих для нації визвольних змагань 1917—1921 рр. Поразка Української Народної Республіки викликала у них, на відміну від старшого покоління, не розпач, а пошуки нових шляхів боротьби за незалежність рідного краю. Тому вони в нових для себе умовах змінили багнет на перо. Для Є. Маланюка такий вибір мав принципове значення. 

У його жилах завжди нуртувала кров запорожців, котрі в середині XVIII ст. заснували серед херсонських степів Архангел-город (нині— Новоархангельськ). Тут і народився Є. Маланюк 2 лютого 1897 р. у родині українських інтелігентів де зберігалася пам'ять про козацьку славу та чумацьку минувшину (дід Василь). Батько його брав активну участь у культурному житті краю. Мати (походила з чорно-горців-переселенців) мала тонку, вразливу душу, захоплювалася поезією Т. Шевченка та М. Лєрмонтова. Є. Маланюк зізнавався: «Матері я завдячую дві речі: серце й мистецтво. Батькові —життєву мою невдачу». Поет мав на увазі байдужість до службової кар'єри свого батька Филимона, його життєву невлаштованість. 

Особливе місце у формуванні інтелекту Є. Маланюка відіграло Єлисаветградське реальне училище. Тут працювали висококваліфіковані викладачі, навчалися брати Тобіле-вичі —корифеї українського театру, В. Винниченко, Є, Чикаленко, Ю. Яновський та ін. Найповніше здібності Є. Маланюка розкрились у точних науках, зокрема в математиці. 

Водночас він виявив неабиякий інтерес і до літератури. Його учнівські твори про «Повчання» Володимира Мономаха, «Ходіння» ігумена Даниїла, «Слово о полку Ігоревім» та ін. привертали увагу самостійністю аналітичного мислення. Водночас тематика києво-руської доби, розкрита Є. Мала-нюком в училищі, правила за основу його пізніше сформованої історіософії. Підтриманий викладачами-словесниками його нахил до літературознавчих студій (наприклад, роботи про вплив літератури на життя чи про творчість російського поета Жуковського) згодом розвинувся у серйозних дослідженнях з проблем мистецтва, історії українського письменства, відображених, зокрема, у двох «Книгах спостережень» (1962, 1966). 

Після закінчення Єлисаветградського реального училища Є. Маланнж, зваблений точними науками, вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Та навчатися йому не довелося. З вибухом першої світової війни він добровільно подав документи до Київської військової школи. Закінчивши її, спізнав жорстоку дійсність фронтового життя. Дослужився від прапорщика до підпоручника. 

Пізньої осені 1917 р. Є. Маланюка—командира кулеметної сотні 2-го Туркестанського полку відкликали до штабу 1-ї Туркестанської стрілецької дивізії, керованої полковником І. Мішковським—у майбутньому видатним військовим організатором збройних сил гетьмана П. Скоропадського та Армії УНР. Цей досвідчений вояк («живе втілення запорожця, що зберігся до XX ст.») справив вирішальний вплив на подальшу долю Є. Маланюка, котрий, не вагаючись, пішов служити відроджуваній нації. До цього кликала козацька кров, що живила його серце. Відтоді життя Є. Маланюка стало невіддільним від визвольних змагань, від Армії УНР. Ґї злети й поразки пізніше осмисляться у його поемі «П'ята симфонія» (1953), присвяченій загиблому в 1919 р. начальникові штабу Дієвої армії Василеві Тютюннику, близькому другові Є. Маланюка. У суворі роки виборення свободи та незалежності, закладання основ національної держави остаточно окреслився характер поета, викристалізувалась його наці о центрична концепція. Щоправда, він тоді іншої ролі для себе, крім військової, не уявляв. 

Так склалося, що Україна не змогла зберегти своїх, віками вистражданих, завоювань. Під брутальним тиском московсько-більшовицьких сил Армія УНР, а разом з нею старшина Є. Маланюк, змушена була покинути стероризовану і незахищену Батьківщину. Попереду прослалися безрадісні простори інтернованих таборів на території Польщі, гірка доля вигнанця у «пісках емігрантських Сахар». 

Є. Маланюк одним із перших оговтався у безвідрадній ситуації, яку очевидець П. Шох іронічно назвав «голодним обірваним Запоріжжям за колючими дротами». Поет належав до тих, котрі, за його ж словами, не відчували «об'єктивного жаху», тому вчасно переорієнтувалися, перейнялися тими проблемами, що їх поставила історія, їхньою відповіддю на її виклик стала художня література — традиційний вибір українства на його тяжкому шляху до свободи. За умов національної трагедії то виявився чи не найрозумніший вихід зі скрути у боротьбі за Україну «вже не військовою зброєю, лише зброєю мистецтва й культури». Так обгрунтував Є. Маланюк свій вибір. У таборі інтернованих вояків Армії УНР поблизу Каліша він та його ровесники усвідомили, що швидке повернення додому неможливе, що слід самоутверджуватися на новій основі. Вони об'єднались у літературне угруповання «Веселка», видавали однойменний часопис, жили інтенсивним культурним життям, налагоджували зв'язки з довколишнім мистецьким оточенням, зокрема з польськими «скамандритами» (Я. Івашкевич, Л. Стафф та ін.). Тут закладалися підвалини естетики української літератури в еміграції, передовсім «празької школи». Формувалися вони переважно завдяки Є. Маланюку, який, до речі, дебютував разом із М. Селегієм та М. Осикою в альманасі «Озимина» (1923). На його переконання, література покликана виконувати свій обов'язок у розбудові понівеченої національної культури, пробуджувати національну свідомість та державницьку волю. Такої мети можна досягти за однієї, досить вагомої, умови: література не повинна втрачати своєї визначальної властивості, тобто ознак мистецтва, узалежнюватися від політики та ідеології. Що більше за письменством зберігається творчої автономії, то суттєвішим буде його внесок у духовний розвиток рідного народу. Лише недалекоглядна критика, яка вимагала від митця передовсім виконання службової ролі, вбачала суперечність там, де йшлося про природний розвиток таланту. Уже на початку свого творчого шляху Є. Маланюк мав принципові розходження з Д. Донцовим у поглядах на дану проблему, хоча з ідеологом українського націоналізму його єднали інтереси формування нового типу українця, сповненого волею до життя, потреба перегляду особливостей національного характеру тощо. Але поета не влаштовувала надто вузька партійна розмежованість та протистояння української еміграції, що призводило до розпорошення нечисленних національно свідомих сил. 

Активний діяч Ліга українських націоналістів, співробітник її часопису «Державна нація», він уже у 30-х рр. відійшов від безпосередньої політичної діяльності, усвідомивши, що найповніше свій духовний потенціал зможе реалізувати на поетичній ниві і цим принести користь українському народові. То була надійна його пристань, адже в особистому житті йому не завжди таланило. 

Після похмурого піщаного Каліша Є. Маланюк переїздить до Чехо-Словаччини, навчається у відомій під час міжвоєнного двадцятиліття (1921—1939) Українській господарській академії, що в Подебрадах, налагоджує дружні стосунки з українською творчою молоддю, стає провідною постаттю у колі «празької школи». Він намагається торувати незалежний шлях у літературі. З такою метою очолює у Варшаві літературне угруповання «Танк» (1929), що розпалося не без втручання Д. Донцова. Подібна ситуація склалася і з квартальником «Ми» (1933), перше число якого редагував Є. Маланюк, а потім «зненацька» (власне, під впливом Д. Донцова) відмовився від своїх обов'язків. Зате входив до авторського складу «Вісника». Навіть за таких несподіваних поворотів Є. Маланюк завжди вмів зберегти творчу автономію. 

Не вельми щастило йому і в особистому житті. З першою дружиною Зоєю Равич, яку він дуже любив, змушений був розлучитися, з другою— Богумилою Савицькою його роз'єднала друга світова війна. По війні він опинився на території Західної Німеччини, активно включився у діяльність МУРу, Але невблаганна доля вигнанця вимагала від Є. Маланюка скуштувати гіркого хліба «другої еміграції», податися за океан, до Сполучених Штатів Америки, де на нього ніхто не чекав. Тут, на чужині, де диплом інженера виявився непотрібним, доводилося боротися за виживання, працюючи на різних роботах. Перед поетом відкрилася перспектива самітника у скромній квартирі в передмісті Нью-Йорка, Квінсі, на вулиці Форест Гілс, 75. У цьому помешканні він і помер 16 лютого 1968 р. Сталося так, як Є. Маланюк завбачив у вірші «Лютий», написаному ще 1939 р. 

Однак  і  в Америці поет не втратив свого творчого вогню, став почесним головою об'єднання українських письменників «Слово». 

Лірика Є. Маланюка мала спільні риси з лірикою української еміграції, передовсім «празької школи». Йдеться про історіософічні мотиви, вольові імперативи, обстоювання будівничих і принципове заперечення руйнівних чинників як у суспільстві, так і в мистецтві. Звідси —несприйнят-тя авангардизму, хоча «пражани» користувалися певними елементами його поетики, критичне ставлення до стильових тенденцій модернізму і традиції вітчизняного письменства, вилучення з неї сентиментальних, надміру чуттєвих, розслаблюючих мотивів. Центральною темою лірики «празької школи», а відтак і Є. Маланюка, стала вольова особистість. Вона випробовувалась у поетичних текстах, переносилася звідти у життя. 

Ліричний герой Є. Маланюка начебто витесаний з грубого каменю: вражає своїм суворим виглядом, відображає світогляд безкомпромісного максималіста, перейнятого загостреним чуттям часу. Історіософічні видіння, охоплені бойовими кличами Київської Русі, обвіяні гарячими вітрами Дикого поля, насичені вольовою енергією І. Мазепи й П. Орлика, мали колір «державної бронзи». Якихось емоційних, просвітлених нюансів, притаманних Наталі Лівицькій-Холодній, О. Стефановичу чи О. Ольжичу, тут не спостерігалося. Поет не дозволяв собі щонайменшого душевного розслаблення. Тому такими суворо монолітними видаються збірки його першого періоду творчості: «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943). У міжвоєнне двадцятиліття склалася думка, що в доробку Є. Маланюка інтимні мотиви відсутні, крім хіба книжки «Гербарій», упорядкованої ним під час перебування у Каліші. Яким же щирим було здивування літературної громадськості, коли поезія витончених сердечних переживань ринула на сторінки повоєнних видань автора, який називав себе «імператором залізних строф». Датовані переважно 20—30-ми рр., вони вражали рідкісним лицарським ставленням до світу, до жінки, засвідчували високі чесноти Є. Маланюка, ревно ним приховувані від стороннього ока. Однак і в другий період (збірки: «Влада», 1951; «Поезії в одному томі», 1954; «Остання весна», 1959; «Серпень», 1964; «Перстень і посох», 1972) він лишився вірним своєму центральному образові —Україні. Слова «Де ж знайти нам від тебе кращу Серцем, повним тобою вщерть?» стали смисловою основою його життя та творчості. 

Міцно куті, максимально спресовані строфи Маланюко-во) лірики розгортали образ України у різних значеннях, у перехрещенні контрастних понять, насичених одночасно почуттям любові та ненависті, надії та розпуки. З одного боку, Україна поставала символом класичної довершеності, уподібненої до Давньої Греції («О моя степова Елладо, Ти й тепер класично ясна»): з іншого—«Чорною Елладою», «Антимарією» («Тавро каліченого народа, Втіха ката й мати яничар»). Є, Маланюк не міг пробачити своїй, найдорожчій у світі, Батьківщині малодушності, небажання стати державною нацією, зрадництва власним інтересам, рабської покори завойовникам. Велика синівська любов спонукала його дивитися правді у вічі, хоч би якою гіркою вона була: 

Невже калюжею Росії
Замре твоя широчина?
...А над степами вітер віє,
А в небі гуркотить весна. 

Подібні гнівні інтонації звучать і в інших творах поета («Псалми степу», «Варязька балада», «Убійникам» тощо), зокрема у «Посланії», де осмислюються пророчі слова Т. Шевченка з вірша «О не однаково мені». Тут Є. Маланюк висловив відому формулу, в якій відбито сумну долю українства: «Як в нації вождів нема, Тоді вожді її поети». Справді, в Україні століттями не було іншої сили, яка могла б стати провідником свого народу. Є. Маланюк причини національного лиха вбачав не тільки у зовнішніх чинниках, а й у внутрішніх: «Нас можна як народ знищити лише шляхом самознищення». Тому не випадково він звертається до своєї музи: «Вчини мене бичем своїм...». «Кривавих шляхів апостол», як називає себе Є. Маланюк, мислив опозиційними символами, як-от «стилет» і «стилос», тобто зброя і перо. Перекладаючи роль «стилета» на «стилос», він намагався замінній життєспраглою енергією чуттєво-розслаблену душу України, збагатити прекрасний образ «степової Еллади» образом «залізного Риму». Звертання до них мало історичні підстави. Адже Україна здавна належала до чорноморсько-середземноморського ареалу, тому в ній досі вчуваються віяння античності. Про це Є. Маланюк (як і Ю. Липа) писав у своїх культурологічних дослідженнях. «Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук» не тільки переглядав вітчизняну історію, а й творив новий героїчний епос у текстах лірики, виповненої металевого тембру. Хоч він, цей тембр, дещо послабиться у поезіях 50—60-х рр., одначе збережеться строга віршована форма, за оболонкою якої нуртуватиме сильний темперамент, схильний до шляхетних переживань, до роздумів над людською долею, зокрема долею вигнанця. Небезпідставно О. Тарнавський назве Є. Маланюка «українським Одіссеєм в Америці». Туга за Батьківщиною ятритиметься невигойною раною в душі поета. Спогади набудуть яскравого вигляду. Він з ними ділитиметься у колі найближчих друзів (М. Бутович, М. Аркас, Б. Рубчак, Б. Олександрів та ін.). На повернення у свій край, понівечений комуністичною Москвою, сподіватися було марно. І все-таки йому пощастило побувати бодай коло України. У 1962 р. Є. Маланюк приїхав до Варшави, де зміг побачитися з дружиною Богумилою Савицькою та сином. 

Справжнє повернення Є. Маланюка сталося пізніше, як тільки-но Україна стала незалежною державою. Сьогочасний читач маг змогу безпосередньо ознайомитися з лірикою поета, що назавжди увійшла до -золотого фонду нашої літератури.

«Стилет чи стилос? Не збагнув...». 

У 1925 р. з'явилася збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос» з виразними рисами дисципліни поетичного мовлення, вольовими настійними вимогами (тобто імперативами), потужними історіософічни-ми візіямн. В ній окреслилися стійкі стильові ознаки не лише поета, а й інших представників «празької школи» (Ю. Дарагана, О. Ольжича, Олени Телігн, Л. Мосендза, Наталі Лівицької-Холодної та ін.). Назву їй дав провідний мотив, найвиразніше проявлений у вірші «Стилет чи стилос? Не збагнув...». Власне, тут загострювалася давня проблематика світової літератури: що має бути визначальним у художній творчості—краса чи служіння суспільним інтересам. Ця полеміка в інтерпретації Є. Маланюка відобразилася в символах стилоса (паличка для писання на вощаній дощечці) та стилета (невеликий кинджал з тонким тригранним клинком). Вони не протиставлялися, як зазвичай велося серед письменства, схильного до пориву високого мистецтва, або до «зображення життя у формах життя».
Частка «чи» у формулі Є. Маланюка виконувала неабияку смислову роль, вказуючи на певну нерішучість ліричного героя перед неминучим вибором. Тому символ терезів як втілення долі поета за такої невизначеності завбачає трагічні наслідки вагання, зумовлює потребу подолання подвійної ситуації («Двояко Вагаються трагічні терези»). 

З одного боку, в перебігові ліричного сюжету розкриваються привабливі «береги краси», таємничі цнотливі краєвиди, виповнені гіпнотичного чару, а з іншого—жорстока дійсність з неминучими бурями, «галасом бою», «божевіллям хвиль». Пристати тільки до одного з цих світів — значить стати зовсім іншим, ніж знайтися у протилежному світі: збутися або витонченим естетом, або революціонером, котрий займається позалітературною діяльністю. 

Для Є. Маланюка було неприйнятним однобічне розв'язання такої непростої ситуації, досить задавненої на теренах українського письменства. Адже часто тут критерій краси відсувався на другий план задля ідеї служіння мистецтва народним інтересам, потреби пробудження та формування національної свідомості. На цьому, зокрема, наголошував історик літератури С. Єфремов. Таку позицію поділяли народники (П. Грабовський, Б. Грінченко та ін.), а в XX ст.—чимало емігрантів, насамперед Д. Донцов, який вимагав від письменників бути головно «виховниками» нації, власне, виконувати не основну роль за рахунок визначальної —естетичної. 

Є. Маланюк мав дещо відмінну думку стосовно діяльності митця, вважаючи його (генія) «внутрішнім змістом мистецтва», незалежним від напрямів І шкіл, а процес творчості —таємничою «містерією», що відбувається за притаманними тільки їй законами. Відтак поезія трактувалася як рівновелика, непідлегла будь-якій сфері природи чи суспільства. І чим повніше вона розкривалася як мистецтво, тим відповідніше задовольняла громадські інтереси. 

Могутній вплив художнього слова на людську свідомість— неспростовна Істина. її поділяв Є. Маланюк. Але ніколи не вдавався до ототожнення поезії з політикою, ідео- » логією чи військовою справою. Будь-яка підміна естетичних понять поняттями позахудожньої сфери була для нього неприйнятною. Недарма у вірші «Епілог», що завершував збірку, між промовистими образами «стилет» —«стилет» вживався єднальний сполучник «і» задля врівноваження протилежних значень. 

Слово «безмежжя» у поезії «Стилет чи стилос? Не збагнув...» однаково стосується як «берегів краси», так і «набряклого вітром обрію». Ліричний герой органічно поєднує у своїй душі два, на перший погляд несумісні, світи, які, не втрачаючи своїх конкретних характеристик, взаємозбагачуються у новій якості. Є. Маланюк виходив із відповідного розуміння своєрідності українського письменства, змушеного реалізувати свій талант у несприятливому для творчості національному середовищі. Він мусив торувати шлях до незалежності та державності України, виконувати чимало позалітературних функцій, тому що завжди бракувало національно свідомих фахівців, але при цьому лишатися митцем, писати свої твори за законами краси. Така проблема ніколи не поставала перед письменниками історично визначених у власних державах націй (англійської, французької, шведської, російської тощо). 

Є. Маланюк не тільки порушив визначальне питання української дійсності, а й знайшов необхідне його розв'язання, присвятивши цьому все своє творче життя.

 

Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів, В.Ф.Погребенник, В.Є.Панченко. Українська література 11 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту 
 

Підручники скачати безкоштовно, онлайн уроки, реферати української літератури, домашнє завдання запитання та відповіді

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам. 

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.