Гіпермаркет Знань>>Людина і суспільство>>Людина і суспільство 11 клас>>Людина і суспільство: Історичний процес та його етапи

§18. ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС ТА ЙОГО ЕТАПИ

Як засвідчує історія, будь-яке суспільство — чи то окрема країна, чи людство в цілому — перебуває після свого виникнення у стані постійних змін. Виникають і зникають країни і цивілізації, здійснюються реформи і революції, розвиваються чи, навпаки, занепадають різні сфери суспільного життя. Усі ці зміни узаіальнюються одним поняттям — «історичний процес». Він, з одного боку, є предметом вивчення такої важливої науки (а точніше — галузі знань, оскільки вона складається з багатьох наукових дисциплін), як історія. Саме з неї ми дізнаємося про те, як виникали і змінювались у часі різні народи і країни.

Проте людей з давніх-давен цікавили не тільки самі історичні факти та події, а й їх пояснення. Чим або ким зумовлюються суспільні зміни і зрушення, у якому напрямі і з якою метою вони відбуваються, чи мають вони певний сенс, чи здатні самі люди визначити хід історичного процесу,— ці та інші подібні питання розглядалися завжди у тій сфері знань, яка називається філософією історії. Мабуть, зайвим було б до полити, яке важливе значення вони мають для розуміння суспільства і для нашого власного самовизначення. Тож зупинимося хоча б на деяких із них.

Чи має якесь спрямування людська історія? «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно. І немає нічого нового під сонцем!.. Буває таке, що про нього говорять: "Дивись,— це нове!" Та воно вже було від віків, що були перед нами!»

Ці слова взяті зі Старого Заповіту і приписуються Еклезіасту або Проповіднику. їх написання датується приблизно ІІІ століттям до н. е. Це час, коли на території, де проживали стародавні євреї, панував рабовласницький лад. Суть цих слів зрозуміла: під сонцем немає нічого нового, і нічого не змінює діяльність людей. У кращому разі — це лише повторення того, що вже було, своєрідний коловорот одних і тих самих явищ або подій.

Виникає запитання: чому саме так думали люди того часу. Однією з відповідей на нього є думка про те, що причину слід убачати у дуже повільному розвитку суспільства. Так, у первіснообщинній суспільно-економічній формації продуктивність праці за десять тисяч років зросла в середньому лише на один-два відсотки, а в рабовласницькій вона зростала на чотири відсотки за сто років. Тому на очах багатьох поколінь якихось разючих змін у суспільному житті не відбувалося. Якщо ж до цього додати постійне перемежування завойовницьких походів і визвольних рухів, то можна певною мірою зрозуміти, чому людям у ті давні часи життя уявлялося не як творення якихось нових форм, а як повторення тих, що існували раніше.

Проте ці погляди мають й інші пояснення. По-перше, на постійну циклічність і повторюваність у розумінні історичного процесу людей наштовхували ті циклічні процеси (зміна пір року, дня і ночі тощо), які спостерігались у природі і які зумовлювали собою й певні ритми людської діяльності. По-друге, ще за первісного ладу в межах міфологічного світогляду виробилось уявлення про те, що життя різних поколінь людей лише відтворює ті «зразки» взаємовідносин, діяльності, які були колись встановлені «першопрел-ками». Нарешті, варто також зазначити, що ідеї циклічності історичного процесу набули значного поширення і протягом останнього століття. Так, досить популярною у західноєвропейській суслільно-філософській лумці є теорія культурних циклів, запропонована німецьким філософом та істориком О. Шпенглером(1880—1936). Сутність її полягає у тому, що в історії існують окремі, незалежні одна від одної культури, кожна з яких, подібно до людського організму, проходить певні життєві цикли: дитинства, юності, зрілості й старості, після чого безслідно зникає. О. Шпенглер вважав, що таких культур було вісім: індійська, китайська, вавилонська, єгипетська, антична, арабська, російська і західноєвропейська. Подібною до цієї концепції є й теорія локальних цивілізацій, запропонована англійським істориком і соціологом А. Тойнбі(1889—1975), який, однак, виділяв двадцять одну цивілізацію.

Інша точка зору на спрямованість історичного процесу, яка теж склалася дуже давно — ще до нашої ери. вбачала у ньому постійне сходження від вищого і кращого до нижчого і гіршого, або певні деградацію і регрес. Одним із перших цю концепцію в античному світі висунув давньогрецький поет і мислитель Гесіод (VIII—VII століття до н. е.). Згідно з його поглядами, викладеними у знаменитій поемі «Труди і дні», кращі часи людства — «золотий вік» — залишилися в минулому, а кожен наступний вік —срібний, бронзовий, залізний — погіршує умови людського життя і самих людей.

Певною мірою подібні погляди відображені і в Біблії, зокрема в оповідях про гріхопадіння перших людей і втрачений ними рай. Досить поширеними такі думки були і є не лише серед філософів, а й на рівні буденної свідомості. І, як правило, вони доповнювалися есхатологічними поглядами про неминучість «кінця світу» і загибелі всіх людей.

Таке песимістичне сприйняття історичного процесу теж пояснювалося різними причинами, зокрема тим, що його сповідували переважно представники тих соціальних верств, класів чи навіть народів, які не мали або не бачили перед собою історичної перспективи і чиє процвітання залишилося в минулому. Однак зводити усі причини історичного песимізму лише до вказаних було б, мабуть, певним соціологічним спрощенням. Бо й сьогодні чимало фактів, доведених наукою, свідчать про те, що загибель людства з різних причин може бути цілком можливою.

Третя точка зору на розуміння спрямованості історичного процесу, яка склалася лише кілька століть тому, пов'язана з еволюціонізмом та історизмом. Коротко її зміст зводиться до того, що у суспільстві, як і в природі, існує постійний розвиток, або прогрес, внаслідок якого через певні проміжки часу з'являються нові, складніші й досконаліші соціальні структури і форми суспільного життя. Найповніше обгрунтування ця концепція знайшла в працях німецьких мислителів XVIII — початку XIX століття (Й. Гердера, І. Канта, Г. Гегеля) і засновників марксизму (К. Маркса і Ф. Енгельса). У нашому столітті одним Із найяскравіших представників цього напрямку був французький вчений, філософ і теолог П. Тейяр де Шарден (1881 — 1955).

Найголовнішими питаннями, які перебували в центрі уваги представників теорії соціального прогресу, завжди були: його кінцева мета і засоби її досягнення, рушійні сили і критерії визначення рівня суспільного розвитку. Так, наприклад, Гегель вважав, що основою суспільного розвитку є самопізнання і самовтІлення «абсолютної ідеї», яка реалізує себе насамперед у діяльності видатних осіб. Ступенями самопізнання «абсолютної Ідеї» були, на його думку, поезія (міфологія), релігія і філософія. Саме в останній із них «абсолютна ідея» досягає свого найповнішого й адекватного усвідомлення. Найзагальнішими законами саморозвитку «абсолютної ідеї» Гегель вважав сформульовані ним закони діалектики: переходу кількісних змін у якісні й навпаки, єдності і боротьби протилежностей і заперечення заперечення. Остаточного самоусвідомлення, на думку німецького мислителя, «абсолютна Ідея» досягла лише у створеній ним філософській системі. Приведення суспільства і суспільного життя у відповідність до цієї системи, шо й було із самого початку метою суспільного прогресу, означає його завершення.

Із точки зору марксизму, в основі суспільного прогресу лежить розвиток способу матеріального виробництва, який складається з продуктивних сил і виробничих відносин і який визначає усі інші сторони суспільного життя: соціальну, політичну, духовну тощо. Критерієм суспільного прогресу є рівень розвитку продуктивних сил, а його рушійними силами — не окремі видатні особи, хоча ґі вони відіграють помітну роль в історії, а великі групи людей, народні маси, широкі верстви населення, які мають найбільше значення у суспільному житті й діяльністю яких визначається історія. Джерелом суспільного розвитку є боротьба різних суспільних класів, вищий прояв якої — соціальна революція, завдяки якій переважно шляхом насильницьких заходів на певний час розв'язуються найгостріші суспільні суперечності. Кінцевою метою суспільного прогресу е перехід «із царства необхідності до царства свободи», тобто досягнення такого високого рівня суспільного розвитку, яке, базуючись на суспільній власності на засоби виробництва і досягненнях науки, забезпечувало б задоволення різноманітних людських потреб, створювало б умови для всебічного і гармонійного розвитку особистості й на основі знання об'єктивних законів історичного процесу давало б змоіу свідомо керувати його подальшим розвитком.

Тейяр де Шарден і його послідовники вбачають в історії подальше розгортання тих законів, які лежать в основі життя та його еволюції. На кожному етапі існує принаймні декілька напрямів її продовження, але тільки один із них виявляється най перспективнішим для розвитку суспільства, а інші врешті-решт виявляються тупиковими. Основою розгортання історичного процесу є досягнення людського розуму, а його кінцевою метою — створення найдосконаліших форм життя і апонаджнття». Проте на певному етапі цього розвитку людство неминуче чекають поразка і цілковите знищення, що так само необхідне, які його виникнення.

Така різноманітність поглядів на історичний процес і суспільний розвиток пояснюється, з нашої точки зору, їхньою надзвичайною складністю. Тому, мабуть, було б неправильно виділяти одні з них як абсолютно правильні, а інші—як абсолютно неправильні. У історичному процесі мають місце різноманітні, а нерідко й протилежні явища: і циклічність та повторюваність, і перервність й безперервність, і досягнення, і втрати та багато чого іншого, так само, як на розвиток суспільства впливає не лише якийсь один, а багато чинників. Різні концепції історичного процесу, включаючи й ті, шо розглядалися вище, звертали переважну увагу на різні явища і чинники, не вичерпуючи їх. Тому їх, можливо, слід розглядати не як взаємовиключнІ і несумісні, а як взаємодоповнюючі, бо тільки взяті разом вони допомагають нам усвідомити всю складність і багатоманітність історичного процесу. У різні часи переважала та чи інша точка зору, які нерідко ворогують між собою і в наш час. Але спробуймо не бути однобокими і подивитися на складність історичного процесу, охарактеризувати хоча б його головні риси, спираючись на наукові досягнення наших попередників і сучасників.

Складність і суперечливість історичного процесу.
Люди вже давно пізнали закони механіки і на їх основі навчилися створювати різні прилади і знаряддя праці. Порівняно недавно вони проникли у структуру атома і почали використовувати термоядерну енергію. Однак і сьогодні вони далеко не завжди спроможні свідомо налагоджувати свої взаємовідносини або спрямовувати свій суспільний розвиток. Тому нерідко наслідки їхньої діяльності виявляються протилежними тим намірам і меті, які вони ставлять перед собою- Це пояснюється, зокрема, тим, що людина і суспільство, їх життєдіяльність і розвиток, як уже зазначалося,— найскладніші об'єкти пізнання, які ще доволі не повно вивчені наукою. Це ж стосується й історичного процесу, спрощене уявлення про який нерідко призводить до трагічних наслідків.

Відомо, що конкістадори, як, до речі, й інші колонізатори, часто вважали, що вони «цивілізують» відсталі народи, допомагають піднятися їм на виший рівень матеріального і культурного розвитку. Насправді ж їхні дії у багатьох випадках призводили до вимирання цілих народів і зникнення багатьох самобутніх культур. «Великі керманичі» нашого століття завжди проголошували, що ведуть свої народи до «світлої мети», обіцяли їм «рай земний», а наслідки у багатьох випадках були одні і ті самі: ше більше зубожіння і навіть винищення частини власного народу.

Складність історичного процесу полягає, насамперед, у тому, що він формується на різних рівнях людської діяльності. Історія — це сукупний наслідок дій окремих людей, різноманітних соціальних груп, різних країн і народів. На кожному із цих рівнів діють свої закони і реалізуються певні, часто протилежні інтереси. Коли люди будують свою діяльність, враховуючи лише закони певного рівня, а не всю їхню взаємозалежну сукупність, або коли вони прагнуть задовольнити лише власні інтереси, не узгоджуючи їх з інтересами інших людей, то в кінцевому підсумку наслідки їхньої діяльності виявляються неадекватними їхній меті. І хоча всі люди наділені свідомістю і діють цілеспрямовано, сукупний наслідок їхньої діяльності у зв'язку із розбіжністю мети та інтересів виявляється таким, якого ніхто з них не чекав. Як, наприклад, у даному разі можна послатися па рииково-економічну діяльність, у якім кожен конкурент відстоює власні інтереси і має власні наміри, але досягають успіху далеко не всі. На основі цього можна зробити висновок, що в історичному процесі переплітаються як свідома (цілеспрямована, запрограмована чи запланована) діяльність, так і стихійні процеси, які не можуть бути наперед усвідомленими або запрограмованими людьми.

Складність історичного процесу зумовлюється і тим, що він є поєднанням історичної необхідності і випадковості. Так, скажімо, історичні явища чи події (наприклад, перехід від рабовласницького ладу до феодалізму або Велика французька революція 1789—1793 років) є проявом необхідності, оскільки вони відповідають певним законам історичного розвитку. Але водночас те, що ці події раніше чи пізніше мали місце в різних країнах або відбувалися внаслідок діяльності тих чи тих осіб, може вважатися цілком випадковим, тому що, наприклад, рабовласництво зникло б навіть у тому разі, якби у Римі не відбулося повстання рабів під проводом Спартака, а Велика французька революція раніше чи пізніше і в тій чи іншій формі була б здійснена, навіть якби не існували якобинці.

Однак це не означає, що, як дехто вважає, окремі особи не відіграють помітної ролі у творенні історії. Хоча історичний процес і складається головним чином внаслідок дій великих груп людей (народів, націй, класів тощо), однак спрямованість цих дій, їх узгодженість і успішність значною мірою залежать саме від того, хто очолює ці дії і наскільки повно і правильно ті, хто керує цими діями, усвідомлюють інтереси керованих ними груп, наскільки адекватно вони здатні оцінити обставини, що існують у суспільстві, і відповідно до цих обставин виробити належну стратегію і тактику. Нарешті, важливе значення має й те, наскільки ці люди відчувають чи розуміють історичну перспективу, якими організаторськими талантами вони наділені, наскільки віддані тій справі, якій служать, і наскільки наполегливі у досягненні поставленої мети. Згадаймо хоча б Богдана Хмельницького та його надзвичайно важливу роль в історії України. Саме такі люди називаються видатними історичними діячами або видатними особами, і вони є в історії кожного народу.

Історія людства складається з історій окремих народів, кожен з яких має свою історичну долю, свій історичний шлях, на якому зустрічаються тріумфи і трагедії, перемоги і поразки. Тому історія кожного народу має свої національні особливості, є у чомусь неповторною, не схожою на історію інших народів або країн. Водночас багато в чому історія різних народів подібна, наприклад, як вам відомо, усі європейські народи пройшли у своєму історичному розвитку такі етапи, як первіснообщинний лад або феодалізм. Варто звернути увагу також на те, що розвиток різних народів відбувається нерівномірно і на кожному історичному етапі є народи чи нації, які розвиваються швидше за інші, які першими здійснюють історично назрілі перетворення у своєму житті і яких у даний час можна вважати своєрідними лідерами суспільного поступу.

Про складність та суперечливість історичного процесу свідчить, зокрема, й те, що він не є прямолінійним і однозначно позитивним. У людській історії зустрічаються періоди, які відзначаються цілковитим застосм, а то її деградацією — тобто відходженням назад, поверненням до нижчих щаблів розвитку, і, водночас, на певних відрізках свого історичного шляху певні народи або людство в цілому досягають таких вершин своєї діяльності, як не було, наприклад, в епоху Перикла в Стародавній Греції або в епоху Відродження у Західній Європі, які певним чином змінюють хід усієї попередньої історії і за порівняно короткий термін піднімають їх на якісно новий ступінь розвитку.

Надзвичайно складною виявилась і проблема історичного прогресу. Ще в минулому столітті вчені відмовилися від його спрощеного розуміння як прямого, безконфліктного просування людства все вперед і вперед. А в нашому столітті чимало мислителів вважають за потрібне взаі^алі відмовитися від самої ідеї суспільного прогресу.

Справді, будь-які досягнення людства у тій чи іншій сфері суспільного життя завжди супроводжувалися і певними втратами. Так, розвиток продуктивних сил і засобів виробництва завжди супроводжувався посиленням негативного впливу людей на навколишнє природне середовище. Зростання свободи одних людей дуже часто досягалося в суспільстві за рахунок поневолення інших. Нандивовижніїлі витвори світової архітектури (згадаймо хоча б єгипетські піраміди) нерідко зводилися «на кістках» багатьох тисяч людей. Досягнення сучасної науково-технічної революції не тільки сприяють зміцненню і цивілізованості людей, а й ставлять під загрозу саме їхнє існування. Та й серед тих філософів і соціологів, які відстоюють ідею соціального прогресу, не існує однакових поглядів на те, у чому головним чином знаходить свій прояв цей прогрес: у засобах виробництва, у взаємовідносинах між людьми, у розвитку їхньої духовності чи, можливо, у чомусь іншому? І чи можна, наприклад, вважати прогресивнішими велетенські східні імперії, такі як стародавні Китай чи Єгипет, порівняно з маленькими і за територією, і за кількістю населення давньогрецькими містами-державами (полісами), в яких були закладені основи всієї європейської культури?

Хоча представники різних філософських шкіл і напрямків і сьогодні дають на ці запитання різні відповіді, однак усе переважаючою в наш час стає точка зору, згідно з якою найголовнішим виміром суспільного прогресу слід вважати зростання щастя і свободи люди-ни, створення все сприятливіших умов для її всебічного і гармонійного розвитку. При ньому звертається також увага на те, що ніякі технічні або матеріальні досягнення людства самі по собі не можуть вважатися прогресивними, якщо вони не супроводжуються і не доповнюються зростанням людської духовності, а також гармонізацією і облагородженням стосунків між самими людьми.

Еволюційні й революційні форми історичного процесу. Нескладно помітити, що в різні періоди хода людської історії була нерівномірною. В одні часи вона здійснювалася дуже повільно, шляхом поступових змін у різних сферах суспільного життя, які відбувалися протягом довготривалих відрізків часу. Така форма поступового і довготривалого розгортання суспільних змін називається еволюцією. Але водночас історія як окремих народів, так і людства в цілому включає в себе і такі порівняно короткочасні періоди, впродовж яких у суспільстві чи в окремих галузях суспільного життя (науці, техніці, соціальній чи духовній сферах тощо) відбувалися бурхливі докорінні зміни. Ці стрибкоподібні зміни у суспільному житті, які призводять до його якісних перетворень, називаються революціями.

Розуміння причин і оцінка значення еволюційних і революційних форм історичного пронесу та їх співвідношення не були однозначними. Так, з одного боку, еволюційний розвиток суспільства розглядався як найбільш «природний» або такий, що здійснюється на основі всезагальних законів еволюції природи, є її своєрідним продовженням. З іншого ж — еволюцію пов'язували з недостатністю людської активності, відсутністю суспільнотворчої діяльності, сповільненням, а то й гальмуванням історичного процесу. Ще неоднозначнішою була оцінка революційних форм суспільного розвитку.

Так, одні мислителі стверджували, що революції — це своєрідні «соціальні катастрофи», які, подібно природним стихійним лихам, мають руйнівний характер і завдають людям лише шкоди. Інші, зокрема марксисти, оцінювали революції як «локомотиви історії», оскільки, мовляв, саме завдяки їм у суспільстві здійснюються найважливіші і швидкі зміни, які допомагають зруйнувати застарілі соціальні відносини і структури і здійснити перехід до якісно нового, вищого рівня суспільного життя. Треті вважали допустимими і позитивними революційні зміни лише в окремих галузях суспільного життя (наприклад, у науково-технічній або духовній сфері) й оцінювали негативно соціальні революції, у процесі яких здійснювався докорінний переворот в усіх сферах життя суспільства, зокрема, і в політичній, економічній, соціальній та інших.

Неоднаковим було також розуміння причин, форм здійснення і рушійних сил революційних змін. Якщо одні, наприклад, розглядали революції як закономірні суспільні зміни, що поступово готуються і визрівають у процесі еволюційного розвитку суспільства, то інші, навпаки, стверджували, що здійснення революційних переворотів потребує не попередніх поступових еволюційних змін, а лише згуртованості, рішучості та відчайдушності «купки революціонерів», які, не зважаючи на жодні об'єктивні обставини, можуть здійснити революцію. Проте, як засвідчує історія, такі спроби штучно революціонізувати суспільство у кращому разі закінчувалися лише політичними переворотами, внаслідок яких змінювалася лише правляча верхівка, а в економічному, культурному чи соціальному житті не відбувалося ніяких суттєвих змін.

Деякі політики також вважали, що найкращим підґрунтям революційних змін у суспільстві є війни, які, руйнуючи суспільство і погіршуючи умови життя більшості населення, сприяють загостренню суспільних суперечностей, викликають недовіру і ненависть до пануючих інституцій і соціальних груп, підштовхують гноблені класи до рішучих дій проти існуючого ладу. Як правило, ці погляди були пов'язані з визнанням необхідності ролі насильства у процесі революційних змін, необхідності «експропріації експропріаторів» і заміни диктаторської влади одного класу диктаторською владою іншого. Прикладами втілення цих ідей можуть, зокрема, служити революції — Велика французька і Велика жовтнева (або жовтневий переворот). Відомо, що в обох випадках революційні зміни в суспільстві супроводжувалися встановленням жорстокої диктатури окремих особистостей і масовими репресіями.

Тому в наш час все більшого визнання набувають погляди, згідно з якими навіть революційні зміни в суспільстві повинні здійснюватися шляхом проведення різноманітних реформ і без застосування насильства, бо будь-які його форми суперечать принципам гуманності й виявляються врешті-решт соціально шкідливими, тобто не сприяють, а заважають суспільному розвитку.

XX століття по праву називають століттям революційних змін, бо ніколи раніше вони не відбувалися так швидко і не мали таких разючих наслідків, як у наш час. Але якщо перша половина століття знаменувалася переважно соціальними революціями і національно-визвольними або антиколоніальними рухами, його середина — науково-технічною революцією, то зараз, на думку багатьох наших сучасників, все більшого значення набуває інформаційна (в засобах зберігання, добування, обробки і передачі інформації) , особливо, духовна революція, метою якої є утвердження серед різних верств, соціально-етнічних і вікових груп загальнолюдських норм моралі та цінностей і вироблення у тісному взаємозв'язку з національними і соціально-груповими також глобальних або «планетарних» форм людської самосвідомості. Останнє, як уже не раз зазначалося, є сьогодні необхідною передумовою виживання людства та його подальшого поступу.

Чи має історія якийсь сенс? Питання про сенс історичного процесу є, по суті, головною проблемою філософії історії. Проте певні погляди на цю проблему почали складатися ше до виникнення самої філософії. Так, уже в первісному суспільстві в межах міфологічного світогляду формується уявлення, згідно з яким «вищим законом» існування роду, встановленим його «першопредками», є збереження і зміцнення родової організації, яке забезпечується, насамперед, неухильним дотриманням традицій і звичаїв, встановлених у «першочаси». Пізніше складається релігійне розуміння цієї проблеми, яке виходило з того, що сенс людської історії визначається Божественним Промислом або Божественним Провидінням, яке не може бути осягнуте простою людиною. Люди — лише актори історичної драми, автором і режисером якої є Бог. Ці погляди, які отримали назву провіденціалізму, найповніше були розроблені у середньовічній теології Августи-нои Блаженним (354—430). Головних положень цієї концепції дотримуються і представники сучасної християнської філософії історії.

Розробкою проблеми сенсу історії займалися в різні часи — від античності до наших днів — і різні світські мислителі і філософи. Такий сталий інтерес до цієї проблеми можна пояснити, зокрема, тим, що, як зазначав відомий німецький філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс (1883—1969): «Ми прагнемо зрозуміти історію як щось ціле, щоб тим самим зрозуміти й себе». А розуміння цілісності історичного процесу не може бути досягнуте без певного тлумачення її сенсу. Загалом можна виділити кілька головних альтернатив у розв'язанні цієї проблеми:

1. Людська історія позбавлена будь-якого сенсу, оскільки вона є простим нагромадженням випадкових процесів і подій, які відбуваються так само стихійно, як
і природні явища. Тому і буття людини позбавлене, по суті, будь-якого змісту і є абсурдним.

2. Історія має певний сенс, але він визначається непідвладними нам і непізнаваиими нами силами. Тому єдине, що залишається людині,— це просто вірити, що такий сенс існує і що він якимсь чином здійснюється і в її діяльності.

3. Сенс історії визначається дією певних об'єктивних законів, які людина може і повинна пізнати і свідомо реалізувати їх у своїй діяльності.

4. Сама по собі історія позбавлена будь-якого сенсу. Але такий сенс може створюватися людьми у процесі їхньої спільної активної діяльності, спрямованої на досягнення певної мети.

Чи можна вважати якусь із перелічених точок зору єдино правильною і чому саме? Чи, можливо, кожна з них містить у собі якусь долю істини, а їх багатоманітність, знов-таки, зумовлена, насамперед, складністю і багатогранністю самої розглядуваної проблеми?

Справді, людська історія часто складається з чисто випадкових, неочікуваних і, на перший погляд, незрозумілих подій. Чому, наприклад, високоцивілізовані народи чи країни розпадалися, ато й гинули під натиском напівдиких орд, як це було, зокрема, у Римській імперії або в Київській Русі? Чому інколи лише завдяки простому збігу обставин на полях битв перемагали менші й гірше озброєні армії? Чому людська історія така багата насильництвом і жорстокістю? Чому у досить відсталих за своїм економічним і соціально-політичним розвитком країнах, наприклад у Німеччині кінця XVIII — початку XIX століття, народжувалися генії духу, чиї ідеї завойовували весь світ і збагачували скарбницю людської культури найкращими досягненнями? І чому таких, яким не можна дати якогось однозначного пояснення, можна знайти в людській історії, як і в історії кожного народу, незліченну кількість. Можливо, саме це й стало основою для виникнення поглядів про абсурдність людського буття і таке, що не має сенсу?

Але водночас, коли ми починаємо уважніше вивчати й аналізувати будь-яку історичну подію, то можемо у більшості випадків дати їй якесь розумне пояснення, побачити в ній прояв певного закону або певної необхідності. Отже, історичний процес не є лише безглуздим нагромадженням якихось незрозумілих процесів і дій. Правда й те, що не кожну історичну подію ми можемо пізнати або пояснити повністю. По-перше, через брак якихось фактів, яких ми маємо тим менше, чим віддаленішою від нас є дана подія. По-друге, кожна історична подія складається як наслідок переплетіння багатьох чинників або причин (і чим вона складніша — тим їх більше), з яких ми знаємо про неї і враховуємо далеко не всі. А це означає, що і точка зору, згідно з якою сенс історії визначають якісь невідомі й непідвладні нам сили або закони, теж має певний сенс.

Нарешті, необхідно враховувати і те, що людська історія не є безаяьтернативною, тобто наперед визначеною у всіх своїх подробицях внаслідок дії певних сил або законів. На кожному її етапі, внаслідок зіткнення різних, а нерідко — й протилежних законів і сил, прагнень та інтересів, складаються різні можливості і виникають різні варіанти подальшого історичного розвитку. І яка саме з них переможе або буде здійснена, великою мірою залежить від самих людей: від їх активності, згуртованості, прагнень, знань, розуму. У зв'язку з цим слід визнати, очевидно, що не є безпідставною думка і про те, що й самі люди можуть певною мірою визначати сенс своєї історії.

Ще один варіант розв'язання проблеми сенсу історії може бути зумовлений розумінням ієрархічної будови інтересів і потреб, які реалізуються чи задовольняються в людській діяльності. Якщо виходити з того, шо певні інтереси й потреби є не тільки в окремих людей, соціальних спільнот чи країн, а й у людства в цілому, то в такому разі треба визнати, що сенс історії визначається, насамперед, необхідністю реалізації і задоволення загальнолюдських інтересів і потреб. І тільки ті соціальні групи, народи або країни можуть найуспішніше досягти своєї історичної мети, які своєю діяльністю сприяють здійсненню інтересів людства і задоволенню загальнолюдських потреб. Але для цього треба чітко уявляти, в чому полягають ці потреби та інтереси.

Проблема періодизації історичного процесу. Коли мова заходить про виділення певних етапів (періодів, ступенів) історичного процесу, то не можна не звернути увагу на те, шо воно, у першу чергу, залежить від того чи іншого розуміння сутності і спрямованості людської історії.

Так, наприклад, ті мислителі і вчені, які вбачають в історії людства здійснення його поступального розвитку або прогресу, за основу періодизації беруть рівень розвитку окремих сфер або елементів суспільного життя. Видатний американських етнограф і історик Л. Морган (1818—1881) головну причину прогресу вбачав у вдосконаленні матеріального виробництва, розуміючи цей процес як історію окремих винаходів. Запропонована ним періодизація історичного процесу передбачала виділення таких його ступенів, як дикість, варварство і цивілізація.

Подальший розвиток ці погляди знайшли в марксистській концепції суспільно-економічних формацій, за основу виділення яких брався той чи інший спосіб матеріального виробництва. Залежно від цього засновниками марксизму виділялися як ступені суспільного прогресу такі суспільно-економічні формації, як п е рвіснообшн н н а. рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична, першою фазою якої вважався соціалізм.

Інший підхід у виділенні ступенів суспільного прогресу пов'язаний з іменем німецького соціолога М. Вебера. Він і його послідовники виділяли традиційне, модерністське і постмодерністське суспільство, беручи за основу типології насамперед культурні фактори, або зміни, які відбуваються в самій культурі. У традиційному суспільстві, на їхню думку, поведінка людини регулювалася традицією, в основі якої лежав принцип: «роби так, як робили до тебе». У модерністському суспільстві вона зумовлюється економічною доцільністю та існуючими законами, а в постмодерністському — люди керуються своїми інтересами і, виходячи з цього, визначають мету і засоби своєї діяльності.

Своєрідну періодизацію історичного процесу запропонував і згадуваний уже німецький філософ К. Ясперс. Спираючись на ідеї своїх, попередників, іокрема Гегеля, який розглядав різні етапи історичного розвитку як послідовні етапи саморозвитку і самопізнання «абсолютного розуму» (ідеї), Ясперс теж вважай, шо саме духовні чинники (духовні зв'язки між людьми, а не родові чи природні) повинні бути визначальними при виділенні певних періодівлюдської історії. У зв'язку з ним він виділив чотири періоди:

1)доісторичний період, в якому сформувалися загальні витоки людства;

2) період великих культур стародавнього світу, в якому почала формуватися духовна основа людства;

3) період духовної основи людського буття або «вісьовий час», в якому сформувались основні релігії сучасності;

4) період розвитку науки і техніки, який започаткував розвиток людства в його єдності і взаємозалежності.

Прихильники наступного підходу, який набув поширення у західних країнах у 1950— 1960-х роках і був представлений у працях таких соціальних мислителів, як Р. Дарендорф, Р. Арон, У. Ростоу, Д. Белл та інших, виділяють доіндустріальне, індустріальне і постіндустріальне суспільство. За основу історичної періодизації ними були взяті способи отримання засобів існування і технологічні фактори, що зумовлюють соціальні зміни. На їхню думку, в доіндустріальному суспільстві провідною сферою суспільного життя було сільське господарство. Ключову роль у розвитку індустріального суспільства, яке починає складатися в кінці XVІІІ століття, відігравали нові технології і використання нових джерел енергії. Переважання обслуговуючої економіки (сфера послуг) над виробничою (сфера виробництва товарів) характерне для найрозвинутіших країн у середині нашого століття, знаменує собою перехід від індустріального до постін-дустріального суспільства. Для останнього важливим чинником є також створення інтелектуальної технології, яка призводить до скорочення працівників, безпосередньо зайнятих виробництвом. Зростання наукоємкості виробництва, необхідність використовувати нові знання роблять інформацію визначальною у пост індустріальному суспільстві. Здатність створювати, нагромаджувати і застосовувати інформацію в кінцевому підсумку стає важливішою, аніж здатність забезпечувати нагромадження капіталу.

Проаналізовані точки зору на етапи суспільного розвитку дають підстави стверджувати, що вони грунтуються, з одного боку, на визнанні прогресу визначальною рисою історії, а з іншого — на визнанні єдності шляху розвитку людського суспільства і подібності шляхів історичного розвитку різних народів.

Для усіх «прогресистських» періодизацій історичного процесу характерним є те. що вони існуючий стан людства розглядають як найвищий етап його історичного розвитку або як своєрідне завершення цього розвитку, або ж як сходинку до ще вищого рівня розвитку. Відкритість у майбутнє і націленість на досягнення вищих суспільних ідеалів породжують критичне й акти вно-перетворююче ставлення до існуючої соціальної дійсності. Водночас розуміння її як найвищого рівня суспільного розвитку і, навіть, його завершення (згадаймо, наприклад, гегелівське «усе дійсне розумне і все розумне дійсне») служить виправданню і схваленню усіх явищ сьогодення, орієнтує на цілковите прийняття їх такими, якими вони є, і позбавляє людей бачення своєї історичної перспективи і прагнення до її розгортання.

Щоправда, критичне ставлення до існуючої дійсності складається і на основі "регресистських” концепцій історичного процесу і його періодизації. Згадаймо хоча б погляди на різні «віки» людської історії Гесіода, який шкодує, що живе не в золотому, срібному і навіть мідному, а саме в залізному віці. Адже в ньому боги не дають людям перепочинку від турбот і горя, життя коротке, панують чвари, у суспільстві править не закон, а сила, людство прямує до своєї загибелі.

Це останнє твердження про неминучу загибель людства внаслідок «кари» або якихось катастроф е одним із найяскравіших проявів песимістичного сприйняття майбутнього. До речі, такі ж песимістичні погляди досить поширені й серед представників концепції так званих локальних культур, про яких (представників) уже згадувалося раніше і які, спираючись на гіркий досвід нашого століття (світові війни і загострення глобальних проблем), вже давно твердять про кризу і можливу загибель «західної цивілізації».

Звичайно, для таких невтішних висновків є сьогодні чимало підстав. Але, як засвідчує історія, людство вже не раз долало різноманітні кризи на своєму шляху. Будемо сподіватися, то і в наш час воно знайде в собі сили і розум, щоб подолати існуючі труднощі. А ще краше — не лише сподіватися, а й допомагати йому в цьому.

 Запитання і завдання

1. Що таке «історичний процес»? Охарактеризуйте і проаналізуйте головні підходи до розуміння змісту і спрямованості історичного процесу. Який із них, на вашу думку, можна вважати найсприятливішим? Доведіть, чому?
2. Розкрийте внутрішню складність і суперечливість історичного процесу. Що, на ваш погляд, можна вважати найголовнішим критерієм суспільного прогресу?
3. Як співвідносяться в людській історії еволюційні й революційні процеси? Яку роль, на вашу думку, відіграють в історії соціальні революції? Як ви вважаєте, яким шляхом може і повинна виходити з сучасної кризи Україна: шляхом революційних змін чи шляхом реформ? Чому насильство не може вважатися сьогодні засобом розв'язання соціальних суперечностей, і в чому полягає небезпека і антигуманність його застосування?
4. Чи має, на вашу думку, історія якийсь сенс? Якщо має, то у чому він? З яким із наведених у підручнику підходів до розуміння проблеми сенсу історичного процесу ви найбільше погоджуєтеся, а з яким — ні? Обґрунтуйте свій вибір.
5. Охарактеризуйте і порівняйте між собою різні підходи до проблем періодизації історичного процесу. Спираючись на них, спробуйте аргументовано визначити, на якому етапі зараз перебуває наше суспільство.

Арцишевський Р.А., Бондарук С.О., Бортников В.І., Возняк С.С., Кондратик Л.Й., Остапйовський І.Є., Провальський С.Р., Сищук А.А. Людина і суспільство 11 клас

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Людина і суспільство онлайн, конспект на допомогу вчителю та учням, підручники онлайн, домашнє завдання запитання та відповіді}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.