Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 11 клас>>Всесвітня історія: Франція

Франція

1. Співвідношення політичних сил після визволення
З усіх західних держав антигітлерівської коаліції Франції в роки війни довелося пережити найбільші потрясіння. За 4 роки окупації на значній території країни було зруйновано 210 тис. будинків, пошкоджено 253 тис. селянських господарств, 195 000 промислових підприємств, з ладу виведено 2/3 транспортних засобів. Вартість франка порівняно з довоєнною зменшилась у 6 разів. Більше 100 тис. дрібних промислових І торгових підприємств збанкрутували. У країні нараховувалося понад 600 тис. безробітних.

Процвітала спекуляція. Чорний ринок, на якому ціни в 10-20 разів перевищували державні, поглинав величезну кількість продукції. 1945 р. обсяг промислового виробництва становив 38%, а сільського господарства — 60% рівня 1938 р. Значно послабшали позиції Франції в колоніях.

Після визволення у Франції склалася нова політична ситуація. Колишні політичні сили, які уособлювали Третю республіку, були скомпрометовані внаслідок їхньої капітуляції перед нацистами. На політичну арену вийшли нові суспільно-політичні об'єднання. Впливовою силою став Союз деголлівців. Найбільшими політичними партіями стали Французька комуністична партія (ФКП), яка 1945 р. нараховувала 800 тис. чоловік, Французька соціалістична партія (ФСП), 1946 р. — 350 тис. чоловік.

Відновили свою діяльність радикали і праві довоєнні партії. Вони прагнули зберегти конституцію Третьої республіки. ФКП і ФСП виступали за проведення націоналізації промисловості, намагалися залучити виборців обіцянками поліпшення життя.

Ще восени І944 р. Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946 р., до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режимом. 9 вересня 1944 р. генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала Ш. де Голля.


Шарль де Голль (1890-1970 рр.) — один з найбільших політичних і державних діячів Франції, народився 22.11.1890 р. у м. Ліллє. Його батько викладав філософію і літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Батьки своїх п'ятьох дітей виховували в дусі католицизму і патріотизму. 1901 р. де Голль розпочав навчання в коледжі, а 1909 р. поступив до військового училища Сен-Сир. У званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сир із відмінною атестацією. Продовжив освіту у Вищій військовій школі в Парижі. Учасник Першої світової війни, яку закінчив у званні капітана. Після завершення навчання 1925 р. переходить на роботу до кабінету маршала Петена. 1937 р. йому присвоюють звання полковника й призначають командиром танкового полку в місті Мец. 1940 р. надають звання бригадного генерала та призначають заступником військового міністра. Під час Другої світової війни де Голль у Лондоні заснував патріотичну організацію "Вільна Франція" (з 1942 р. "Змагаюча Франція"), яка примкнула до антигітлерівської коаліції.

У 1944-1946 рр. — голова Тимчасового уряду Франції. З 1947 р. керував діяльністю заснованої ним політичної партії "Об'єднання французького народу" (ОФН). У 1958 р. глава уряду Франції. 21 грудня 1958 р. обраний президентом Французької Республіки. 1965 р. переобраний на повторний термін. Після поразки на референдумі 28 квітня 1969 р. добровільно пішов у відставку. Помер 9 листопада 1970 р.

Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне становище країни. У 1944-1945 рр. було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми "Рено", окремі значні фірми, підприємства енергетики, морський транспорт, Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалася зарплата робітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовувалися податки на зарплату малооплачуваних робітників. Колабораціоністи (особи, які співробітничали з фашистами) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту.

Дії Тимчасового уряду де Голля в 1944-1946 рр. сприяли відродженню французької держави в нових історичних умовах.

2. Четверта республіка
Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції.

Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 р. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкинув ідею повернення до Третьої республіки.
13 листопада 1945 р. Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 р. Депутати-сошалісти запропонували скоротити на 20% військові витрати, їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував. Він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 р. він зробив заяву про відставку. Главою уряду було призначено соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли 7 соціалістів, 6 комуністів, Ь католиків-, У Франції розпочався період правління трьехпартійного блоку.

"Народно-Республіканський рух" спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 р. Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня. Відповідно до нової конституції Франція проголошувалася парламентською республікою. У конституції були записані демократичні й соціальні права народу; право на працю, відпочинок, освіту, на створення профспілкових об'єднань, на страйк. У міжнародних відносинах конституція передбачала відмову від загарбницьких війн, від політики насильницької колонізації.

За новою конституцією парламент поділявся на дві палати — Національні збори і Раду республіки. В руках першої палати була, власне кажучи, зосереджена уся влада. Вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обирали на 7 років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 р. нова конституція набрала сили.

10 листопада 1946 р. у Франції відбулися вибори до Національних зборів. Перший уряд, сформований на основі конституції 1946 р., очолив представник правого крила ФСП Поль Рамадьє. Найважливіші посади обійняли народні республіканці, соціалісти й комуністи. Уряд Рамадьє вперше після визволення країни включив до свого складу також радикалів і правих ("незалежних").

16 січня 1947 р. відбулися вибори президента Французької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта республіка.

3. Політична боротьба 40-50-х років
Четвертій республіці дісталася дуже складна "економічна спадщина". Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику "програмування економічного розвитку", що передбачало надання кредитів, податкових пільг, державних замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмування мало рекомендуючий характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. 1948 р. промисловість перевершила довоєнний рівень, а 1958 р. випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цей рівень було досягнуто 1950 р. Вже 1947 р. уряд схвалив перший план модернізації і реконструкції економіки, а з 1954 р. — другий. Виникли нові галузі промисловості — атомна, електронна, хімічна, нафтодобувна й нафтопереробна.

У складній економічній обстановці загострилася політична боротьба в країні. У травні 1947 р. міністрів-кому-ністів вивели зі складу уряду, оскільки ФКП узяла курс на дестабілізацію становища в країні, вимагала відставки уряду, організовувала політичні страйки. Страйковий рух переріс до кінця 1947 р. у загальний страйк. Соціалісти за цих умов порвали з комуністами і перейшли до табору МРП і радикалів, 22 листопада 1947 р. було сформовано уряд Робера Шумана, який складався в основному з членів МРП і соціалістів. Цей уряд став відомий як блок партій "третьої сили", який існував до 1951 р.

У квітні 1947 р. з ініціативи де Голля виникла нова партія "Об'єднання французького народу" (РПФ). Генерал кинув виклик Четвертій республіці, вирішивши стати на шлях відкритої боротьби за втілення в життя своїх ідей. РПФ не мало програми — її заміняли "ударні ідеї"". Головна полягала у вимозі скасування конституції 1946 р. і встановленні сильної, незалежної від партій виконавчої влади країни.

Блок партій "третьої сили" значно змінив зовнішню політику країни. У березні 1948 р. Франція виступила з ініціативою утворення Західного Союзу, до якого виявили бажання увійти Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони домовилися про співробітництво в економічних, соціальних, культурних сферах і надання взаємної військової підтримки. 1948 р. Франція приєдналася до "плану Маршалла". За рахунок зовнішніх позик і кредитів за "планом Маршалла" у період із 1946 по 1958 рр. країна одержала 12 млрд дол. У червні 1949 р. Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 р. Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург і ФРН уклали договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі. Утворення цього об'єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культурного співробітництва. 1957 р. у Римі було підписано угоду про перетворення Об'єднання вугілля і сталі на "Загальний ринок".

Проте політична боротьба в країні не вщухала.

У 1951-1956 рр. у Франції при владі були правоцентристські уряди (МРП, радикали, "незалежні"). Всього за час існування Четвертої республіки змінилося 25 кабінетів міністрів.

1952 р. Франція підписала договір про Європейську оборонну спільноту, — фактично йшлося про створення "Європейської армії". Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил.

Країна виявилася розколотою. У травні 1953 р. генерал де Голль заявив про відхід від політичної діяльності і про фактичну ліквідацію РПФ. 12 листопада 1953 р. він привселюдно виступив проти "Європейської армії", оскільки вважав, що ЄОС позбавить Францію армії, а відтак — незалежності, послабить її зв'язки з колоніями і відкриє шлях до німецької гегемонії в Європі.

Боротьба навколо ратифікації договору про ЄОС стає дуже напруженою. ЗО серпня 1954 р. на засіданні Національних зборів Франції договір про ЄОС було відхилено.

Тому, коли під керівництвом Фронту національного звільнення (ФНЗ) Алжиру в цій країні 1954 р. розпочалося повстання проти французької влади, уряд узяв курс на його придушення. Командування армії було незадоволене урядовою політикою. З одного боку, всі кабінети дотримувалися курсу на придушення національно-визвольного руху алжирців, а з іншого — за спиною армії вели секретні переговори з ФНЗ. Серед армійської верхівки міцнішало переконання, що уряд нездатний розв'язати "алжирське питання". Війна в Алжирі стала центральною внутрішньополітичною проблемою Франції, вона побила всі "рекорди" жорстокості й буквально спустошила казну. Французьке суспільство розкололося. Одні вимагали покласти край війні, інші наполягали на и продовженні. В Алжирі Йшла відкрита підготовка до військового заколоту, уряд же виявився неспроможним гарантувати збереження демократії. І тоді вирішили закликати "найзнаменитішого з французів" — генерала Шарля де Голля, який самотньо жив майже усі ці роки у своєму заміському будинку. Він влаштовував майже всіх. Ультраколошсти були впевнені, що де Голль збереже Алжир французьким, інші сподівалися, що він врятує Францію.

У травні 1958 р., коли криза в Алжирі досягла апогею, генерал передав до друку декларацію, в якій говорилося, що він готовий узяти на себе владу в разі надання йому особливих повноважень.

1 червня 1958 р. більшість Національних зборів затвердила де Голля главою уряду. 2 червня де Голль одержав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Четверта Республіка назавжди пішла в історію.

4. П'ята республіка. Внутрішня політика де Голля
Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 р., значно звузила повноваження парламенту і значно розширила права президента. Глава держави практично одержав можливість одноосібно визначати внутрішню і зовнішню політику країни, Він призначав прем'єр-міністра і міністрів без утвердження парламентом, мав право розпускати Національні збори. Президент, який обирався на сім років загальним голосуванням, наділявся повноваженнями глави держави, глави виконавчої влади і головнокомандуючого збройними силами. Він стверджував закони, які приймав парламент, але міг видавати і власні декрети, які не потребували ствердження парламентом. 21 грудня 1958 р. президентом Французької республіки було обрано Шарля де Голля, прем'єр-міністром став М. Дебре (1959-1962 рр).

Оцінюючи створення П'ятої республіки, демократичні сили Франції вважали, що це "режим особистої влади" генерала де Голля. Прихильники генерала створили нову політичну партію "Союз на захист нової республіки" (ЮНР). ЮНР провела в парламент 188 своїх представників, домігшись перемоги над Іншими партіями.

Головною проблемою П'ятої республіки залишалася проблема Алжиру. Де Голль бачив своє завдання у відновленні величі Франції. Вона уявлялася йому могутньою державою, яка провадить незалежну політику.

Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. 1960 р. де Голль надав незалежність 14 африканським колоніям. З Алжиром було складніше, але генерал діяв рішуче і пішов на конфронтацію з ультраколоністами, хоча вони й сприяли його приходові до влади. Ультра створили "Організацію таємної армії" (ОАС) І розпочали відкритий терор проти прихильників незалежності Алжиру; декілька замахів було організовано і на де Голля. Але президент спирався на підтримку більшості французів. 1962 р. було підписано угоду з Тимчасовим урядом Алжиру. Франція надала Алжиру незалежність І попрощалась із колоніальною імперією.

Режим П'ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави в сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом, — атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості. Зросло виробництво товарів масового споживання (автомобілш, холодильників, телевізорів).

Посилювалися заходи до стабілізації фінансової системи. Було проведено девальвацію франка, внаслідок чого курс іноземних валют відносно французької зріс на 17,55%, випущено акції внутрішньої позики. У 60-тІ роки практично зник зовнішньоторговельний дефіцит.

У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив СІЛА в Європі.

Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пішов на зближення із СРСР, щоб створити противагу США. 1966 р. президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Швнічно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізааії збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні "Європи батьківщин", виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США в Європі. Здійснюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реваншистських тенденцій.

5. Травневі події 1968 року
За роки правління де Голля виробництво значно зросло, тоді як реальна заробітна плата зростала повільніше. У зв'язку з перебудовою промисловості збільшилася кількість безробітних. Постійно зростали податки. До 1968 р. усі категорії населення були незадоволені соціально-економічною політикою уряду. У травні-червні 1968 р. політична криза в країні вилилася в гостру сутичку робітничого класу, демократичних сил із силами урядових військ. Початок подіям поклали студентські виступи. За 60-ті роки чисельність студентів збільшилася до 600 тис. Система вищої освіти перестала задовольняти частину студентства — біля половини студентів були змушені поєднувати навчання з працею. Ті, хто одержував диплом про вишу освіту, не мали гарантій працевлаштування. Така ситуація сприяла зростанню популярності серед студентів лівацьких угруповань, їхні лідери зривали заняття, влаштовували сутички з поліцією, закликали до повалення уряду. У травні 1968 р. у відповідь на погрозу виключення декількох "ліваків" студенти в Парижі оголосили страйк і зайняли Сорбонну. Університетська влада викликала поліцію, розпочалися арешти. У відповідь у столиці й інших містах розгорнулися масові студентські демонстрації. У Парижі, в Латинському кварталі, студенти розбирали бруківку, валили дерева, споруджували барикади. 13 травня на знак солідарності зі студентами в Парижі відбулася потужна демонстрація. Водночас розпочався страйк протесту, який переріс у загальний страйк. Більшість підприємств і банків припинили роботу. Робітники і службовці вимагали підвищення заробітної плати, поліпшення соціального забезпечення. Незабаром до них приєдналися селяни. За декілька днів загальна кількість страйкуючих досягла 10 млн чоловік. Під час виступів лунали заклики до повалення уряду й встановлення комуністичної диктатури.

Прем'єр-міністр Ж. Помпіду вирішив піти на поступки. Він розпочав переговори з профспілками і підприємцями. Але становище залишалося напруженим. ЗО травня де Голль виступив із промовою по радіо і телебаченню, в якій стверджував, що над Францією нависла погроза комуністичної диктатури, і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня у Парижі відбулася маніфестація на знак солідарності з де Голлем.

Переговори Помпіду завершилися підписанням Тре-нельських угод". Значно було підвищено заробітну плату, збільшено допомогу по безробіттю. Страйковий рух до середини червня майже вщух. ЗО червня відбулися вибори до Національних зборів. Голлїстська партія одержала майже 300 мандатів, здобувши абсолютну більшість.
Президент включив до складу уряду лівих голлістів, які ще за часів РПФ виступали з проектом соціально-економічних реформ. Генерал вирішив здійснити ці реформи. Першим кроком став законопроект, відповідно до якого в країні урізалися права місцевого самоврядування та позбавлявся законодавчих функцій Сенат. Де Голль заявив, що винесе проект на загальний референдум і у разі його відхилення піде у відставку. Проект був явно невдалим. На референдумі 27 квітня 1969 р. 52% виборців відхилили проект. Де Голль склав повноваження. На виборах, які відбулися в червні 1969 р., президентом було обрано Ж. Помпіду.

Діяльність нового президента П'ятої республіки розпочалася за складних умов. Соціально-політична криза 1968-1969 рр. наклала глибокий відбиток на всі сторони громадського життя. Найбільш гострою проблемою, з якою зіткнувся новий уряд, були економічні труднощі. З вересня 1969 р. було прийнято план оздоровлення і відновлення економіки, що передбачав відновлення "рівноваги" в бюджеті, в галузі виробництва, споживання й торгового балансу. Уряд сподівався досягти цієї мети шляхом скорочення внутрішнього споживання, суворішої податкової політики, контролю над цінами. Також було прийнято оновлений закон про вищу освіту, у якому передбачалося деяке поліпшення організації університетів.

На президентських виборах 1974 р. (після смерті Ж. Помпіду) президентом було обрано послідовника де Голля Жискар д'Естена. Прем'єр-міністром став представник "Союзу демократів на захист республіки" (ЮДР) Ж. Ширак. Урядова програма передбачала створення "передового ліберального суспільства". Виконання цієї програми збіглося з початком світової енергетичної кризи. У 1975 р. скоротилося промислове й сільськогосподарське виробництво. Це призвело до падіння життєвого рівня населення. 1976 р. уряд висунув план "жорсткої економії", який передбачав заморожування цін і обмеження зростання заробітної плати. Проте ці засоби виявилися малоефективними.

У міжнародних відносинах Франція проголосила курс на прискорення політичного об'єднання Європи, поліпшувалися відносини зі США, тривало співробітництво з СРСР.

6. Президентство Ф. Міттерана і Ж. Ширака
15 травня 1981 р. Конституційна рада офіційно проголосила Ф. Міттерана новим, 21-м президентом Французької Республіки від часу її заснування.


Франсуа Моріс Адріен Марі Міттеран (1916-1996 рр.) народився в провінційному містечку Жарнак у Пів-денно-Західній Франції. Середню освіту одержав у привілейованому приватному католицькому коледжі-інтернаті. Вчився на юридичному факультеті Сор-бонського університету. 1938 р. був призваний до армії. 1942 р. вступив на службу до Комісаріату у справах військовополонених петенського уряду у Віші. 1943 р. створив підпільну патріотичну Національну спілку військовополонених. 1946 р. висуває свою кандидатуру на виборах до Національних зборів від департаменту Ньєвр. 1947 р. ввійшов до уряду як міністр у справах колишніх фронтовиків і жертв війни. 1959 р. обраний мером Шато-Шинона, а 1961 р. — генеральним радником кантону Монсош. У 1965-1968 рр. лідер Федерації демократичних І соціалістичних сил. У 1971-1981 рр. — перший секретар Французької соціалістичної партії. 1981 р. обраний президентом Франції.


Президент прийняв рішення призначити дострокові парламентські вибори, оскільки більшість місць у Національних зборах належала правим партіям. Вибори відбулися 14 і 21 червня 1981 р. Більшість місць у Національних зборах одержала ФСП, її одразу ж охрестили "рожевою палатою". Уряд очолив П. Моруа.

На першому етапі Міттеран і його уряд доклали зусиль для забезпечення економічного підйому й збільшення зайнятості. За перші 3 роки їхньої діяльності було прийнято біля 20 законодавчих актів, спрямованих на поліпшення становища трудящих. Важливим заходом стала націоналізація, яка провадилася прискореними темпами. Але політика уряду не принесла бажаних результатів. 1981 р. уряд вдався до політики "жорсткої економії". Було проведено девальвацію франка, оголошено про "заморожування" цін і заробітної плати, обмеження витрат бюджетних коштів 1983 р. уряд проголосив курс на ліквідацію зовнішньоторговельного дефіциту, у зв'язку з цим збільшилися податки й внески до фондів соціального страхування. 1984 р. Моруа пішов у відставку- Уряд очолив Л. Фабіус. Ключові посади обійняли особи, що продовжували політику "жорсткої економії". Але новий уряд теж не міг змінити на краще економічну ситуацію в країні.

16 березня 1986 р. на виборах до Національних зборів неоголлістські об'єднання на підтримку республіки (ОПР) і блок правоцентристських партій "Союз за французьку демократію"(СФД) одержали більшість та сформували новий уряд на чолі з лідером ОПР Ж. Шираком. Його уряд скасував контроль над цінами і податками на великий капітал, провів денаціоналізацію фінансових і промислових підприємств, скоротив бюджетні витрати на державні потреби.

Президент і глава уряду належали до різних політичних партій і між ними часто виникали розбіжності. Міттеран висловлював незадоволення діями уряду в соціальній сфері, що сприяло зміцненню його популярності. На чергових президентських виборах 1988 р. Міттеран знову здобув перемогу.

У 1990-1993 рр. у Франції вибухнула економічна криза, найтриваліша за період після Другої світової війни. Країною прокотилася хвиля банкрутств і масових звільнень трудящих. Скорочення зайнятості, зріст податків призвели до зменшення особистого споживання населення. Спад заторкнув усі промислові галузі: важку індустрію, хімічну промисловість, виробництво сталі й паперу.

На чергових парламентських виборах у березні 1993 р. соціалісти зазнали поразки. Прем'єр-міністром став представник ОПР Едуард Валадюр. Перед новим консервативним прем'єром постало завдання співіснування з прези-дентом-соціалістом та вирішення невідкладних економічних проблем. Він розгорнув програму пожвавлення економіки, яка передбачала поширення суспільних робіт, житлове будівництво, заходи до стимулювання зростання виробництва й запобігання збільшенню безробіття. Уряд розгорнув програму приватизації державної власності.

У травні 1995 р. за підсумками президентських виборів на посаду голови держави було обрано представника нео-голлістської партії ОПР мера Парижа Жака Ширака.


Жак Ширак народився 29 листопада 1932 р. у Парижі, у родині банківського службовця. Закінчив Гнститут політичних наук, "Національну школу адміністрації". У 1962-] 967 рр. працював в апараті уряду при прем'єрі Жоржи Помпщу. З 1967 р. обирався депутатом Національних зборів від департаменту Коррез. Самостійною політичною постаттю став у 70-ті роки. При президенті Жискар д'Естені обіймав посаду прем'єр-міністра. 1976 р. реорганізував неоголлістську партію в Об'єднання на підтримку республіки (ОПР). 1977 р обраний мером Парижа. З березня 1986 р. по травень 1988 р. Ж. Ширак знову обіймав посаду прем"єр-міністра після перемоги на виборах до Національних зборів правоцентристської коаліції. 1995 р. обраний президентом Французької Республіки.

Прем'єр-міністром нової адміністрації став Ален Жюппе. До уряду ввійшли неоголлістське Об'єднання на підтримку республіки (ОПР) і ліберальний блок партій Союз за французьку демократію (СФД).

Початок президентства Ширака проходив під знаком серйозних труднощів усередині країни. У жовтні 1995 р. стався соціальний вибух. Застрільниками виступили студенти, які вимагали збільшення кредитів на освіту й гарантії зайнятості після закінчення навчання. 12 грудня 1995 р. відбулася потужна демонстрація в Тулузі, у якій взяли участь 100-120 тис. чоловік. Головним завданням Ж. Ширака стало вирішення соціальних конфліктів. Уряд приступив до здійснення реформ усієї системи соціального страхування, які передбачали збільшення прямих і непрямих податків, обов'язкові виплати до фондів соціального страхування. На спробу уряду відібрати існуючі з часів де Голля соціальні гарантії французи відповіли масовими страйками. Однією з найгосгріших соціально-економічнйх проблем країни залишається безробіття. Чисельність офіційно зареєстрованих безробітних збільшувалася до початку 1994 р., потім стабілізувалася і навесні 1995 р. склала 3,4 млн чоловік.

У 90-ті роки Франція посилила свою зовнішньополітичну активність з країнами Східної Європи. 24 січня 1992 р. Франція визнала незалежність України й установила з нею дипломатичні відносини. Президент країни послідовно виступає за зміцнення Європейського Союзу. Франція активно бере участь у зустрічах "великої сімки", хоча, як і раніше, виступає проти підсилення ролі США в європейських справах, за більшу самостійність європейських країн в НАТО.

Франція — одна з найбільших ядерних держав, активний поборник "доктрини стримування". Світове товариство було обурене рішенням французького керівництва продовжити ядерні випробування на атолі Муруроа в Тихому океані. Тільки після проведення серії випробувань у вересні-жовтні 1995 р. французький уряд у січні 1996 р. оголосив про закриття ядерного полігону. В лютому 1996 р президент Ж. Ширак оголосив про проведення кардинальної військової реформи протягом 6 років. На початок третього тисячоліття збройні сили Франції буде скорочено з 500 до 350 тис. чол.

7. Українці у Франції
Перша хвиля еміграції прибула до Франції з України в XVIII ст. Це були син гетьмана Пилипа Орлика — Григорій (1702-1759 рр.), згодом генерал і дипломат, і декілька десятків запорізьких козаків, які утворили окремий загін у французькій армії. їхні нащадки поступово асимілювалися.

Другою хвилею еміграції (1905-1930 рр.) були політичні біженці з центральних і східних районів України, а також галицькі селяни.

Велика кількість українців оселилася у Франції в період між Першою світовою війною і 30-ми роками. Це були колишні в'язні з таборів Польщі, політичні емігранти, які покинули Україну після громадянської війни, селяни й робітники з Галичини й Волині, які прибули на заробітки.

Ще одна хвиля прибула під час Другої світової війни. Тисячі людей було вивезено фашистами на примусові роботи до Франції, і більшість залишилася там на постійне проживання.

Нині у Франції мешкає 40 тис. чоловік українського походження. Значний процент — це діти від^ змішаних шлюбів українців із представниками інших національностей. Більшість асимілювалася й не вважає себе українцями.

90% українців живуть у Парижі, Орлеані, Ліоні. Тулузі. Марселі, Бордо. Більшість має французьке громадянство Багато працює у промисловості робітниками, займається малокваліфікованою працею. Це дрібні підприємці, незначна частина належить до інтелігенції (викладачі університетів, музиканти, художники, інженери).

Центром українського культурного життя вважається Париж. Тут працювали відомі художники і скульптори Марія Башкирцсва, Михайло Парашук, Михайло Бойчук та інші. У Парижі живуть відомі композитори Іван Вовк, Володимир Гридін, Георгій Пономаренко, художники Андрій Сологуб, Омелян Мазурик.

1971 р. на кошти українців у Тулузі було споруджено пам'ятник Т. Г. Шевченку. Один зі скверів Парижа має ім'я Шевченка.

Центром українського наукового життя стало містечко Сарсель (неподалік Парижа). Тут знаходиться Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка. Товариство має секції — історико-філософську, філологічну, медичну й інші. У Сарселі знаходиться головна редакція багатотомної "Енциклопедії українознавства". Наукове товариство імені Т Г Шевченка в СарселІ має великий архів і бібліотеку (близько 20 тис. томів).

У Парижі є бібліотека імені Симона Петлюри, діє Центр документальних матеріалів з україністики, який нараховує 30 тис. томів. У Сорбонському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій знаходиться Архів української еміграції у Франції.

У Франції існують масові громадські організації. Серед них Українське академічне товариство, Українське товариство Імені Т. Г. Шевченка, Товариство імені М. Шашке-вича, Франко-українське товариство.

2/3 українців у Франції належать до Української католицької церкви. Інші віруючі відвідують Українську автокефальну православну, римсько-католицьку, протестантську церкви.

Запитання й завдання
1. Яка політична ситуація складалася у Франції в перші повоєнні роки ?
2. У чому розходження між конституціями IV та V республік?
? Схарактеризуйте політичну боротьбу в країні в 40-50-ті рр.
4. У чому полягала суть алжирської проблеми? Як її було вирішено ?
5. За яких обставин Ш. де Голль прийшов до влади?
6. Які основні напрямки внутрішньої та зовнішньої політики адміністрації де Голія? Що призвело до його відставки 1969р.?
7. Схарактеризуйте особливості внутрішньої та зовнішньої політики Франції у 80-90-ті рр.
8. Дайте коротку характеристику найбільшим політичним партіям Франції в повоєнний період.
9. Схарактеризуйте становище української діаспори у Франції.

Документи і матеріали

1. Із мемуарів Шарля де Голля
"Усе, чого я досяг ціною наполегливих зусиль у відношенні незалежності країни, її рангу, її інтересів, було відразу ж підірвано. Оскільки у режиму не було пружини, яка дозволяє нам міцно стояти на ногах, він взагалі займався тим, що задовольняв інтереси інших. Звичайно, щоб прикрити відсування Франції на другий план, режим знаходив потрібні йому ідеологічні обгрунтування: одне в ім'я єдності Європи дозволяло ліквідувати ті переваги, яких ми домагалися своєю перемогою; інше під приводом атлантичної солідарності виправдовувало підпорядкування Франції гегемонії англосаксів.

Так, незважаючи на відсутність серйозних гарантій, Франція погодилася з відновленням центральної влади німців у трьох західних зонах Німеччини. Так було створено Європейське об'єднання вугілля й сталі, яке, не забезпечивши засобів для відновлення наших зруйнованих шахт, звільняло німців від репараційних поставок палива та надавало можливість італійцям створити у себе значні сталеливарні заводи. Так було ліквідовано приєднання економіки Саара до Франції й створену на цій території автономну державу. Так було укладено й було б проведено у життя, якби від цього в останню мить не врятувало пробудження національної свідомості, — договір про створення "Європейської оборонної спільноти", який повинен був позбавити переможну Францію права мати власну армію, злити її збройні сили, які вона проте зобов 'язана була надавати, із збройними силами переможених Італії й Німеччини і передати, нарешті, Сполученим Штатам Америки повне право на командування цим безрідним конгломератом. Так було створено "організацію Північно-Атлантичного договору", за умовами якої наша оборона і наша політика розчинялися усередині системою, керованою з-за океану".

Запитання до документа
1. Як де Голль оцінював політичну ситуацію у повоєнній Європі?

Ладиченко Т.В. Всесвітня історія 11 клас

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Вся шкільна программа онлайн, безкоштовні підручники, конспекти уроків з всесвітньої історії, реферати, питання та відповідді.}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.