Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>>Українська література: Валер’ян Підмогильний. Роман «Місто».

ВАЛЕРЬЯН
ПІДМОГИЛЬНИЙ

(1901—1937)

«ЖИТТЯ ПЕРЕЖИТЕ, МОВ ШЛЯХ ЗАБОЛОЧЕНИЙ...»

У 20—30-х рр. Валер'ян Підмогильний був відомим і популярним письменником, автором кількох збірок оповідань, романів «Місто», «Невеличка драма», перекладів українською зарубіжної класики. Мав вірних друзів-однодумців Є. Плужника, Г. Косинку, Т. Осьмачку, Б. Антоненка-Давидовича. Мав дружину Катерину Іванівну, актрису Театру юного глядача, шестилітнього сина Романа. Обірвалося все несподівано—у грудні 1934 р. арештований, а невдовзі висланий на Соловки, звідки вже не повернувся. Надовго було заховано до спецфондів його твори, а саме ім'я якщо і згадувалося, то лише в негативному контексті.

Навіть після посмертної реабілітації 1956 р. твори цього талановитого прозаїка в Україні не перевидавалися. Перебуваючи у спецізоляторі Соловецької тюрми, він напружено працював—це допомагало витримувати таку важку самотність. Читав, перекладав, писав нові оповідання і навіть романи, вивчав марксизм-ленінізм і точні науки — не хотів гаяти часу, бо над усе сподівався повернутися. «Дорога Катю. як ти живеш? Винний перед тобою страшно і неоплатно, — писав у листі до дружини, — ти добра, ти вибачиш, я знаю. Мила, рідна, як я хочу, щоб ти була здорова, бадьора, щоб тобі було добре! ... Що написати про себе? Все до решти я передумав, побачив, що в житті я скрізь був неправий, і ніколи життя не здавалося мені таким прекрасним, як зараз. Тепер я розумію і люблю нашу велику країну, тепер я з нею, я маю надію коли-небудь до неї повернутися».  Катерина Іванівна з Романом кілька років поневірялася на Томіцині, потім в Алма-Аті, після війни повернулася до Києва, Роман став студентом медінституту. У 1950 р. пішов 12 життя зовсім молодим, так і не дочекавшися звістки про батька...

Чим же завинив Валер'ян Підмогильний перед своїм народом, за що був названий його ворогом і вбитий у розквіті творчих сил?

Народився 2 лютого 1901 р. у селянській родині в селі Чапля на Катеринославщині (нині це Дніпропетровськ, його околиця). Тоді село було власністю графа І. Воронцова-Дашкова, в економії якого і працювали батьки. Для Ва-лер'яна та його сестри Нати могли наймати вчителя французької. А мама взагалі була «природженим інтелігентом», як згадують односельці.

Хлопець закінчив церковно-парафіяльну школу. З 1910р. по 1918 р. навчався в 1-му Катеринославському училищі. Багато читав, вивчав французьку й німецьку, пробував писати вірші та оповідання, вміщував їх у шкільному журналі під псевдонімом Лорд Лістер (вплив популярних тоді пригодницьких творів про Ната Пінкертона).

Перше відоме оповідання «Важке питання» написане шістнадцятилітнім В. Підмогильним і присвячене було вирішенню гімназистом Андрієм «важкого питання» статі, «чоловічої зрілості». Вже 1919 р. в катеринославському журналі «Січ» з'являються оповідання «Гайдамака» і «Ваня». Саме в той час майбутній письменник посилено вивчав іноземні мови: французьку та німецьку.

Після закінчення училища Валер'ян стає студентом щойно утвореного Катеринославського університету. Викладали тут Петро Єфремов (брат академіка, літературознавця Сергія Єфремова) та знавець української історії, культури Дмитро Яеорницький, який очолював кафедру українознавства. Отже, майбутній письменник мав добрих учителів, відданих патріотів. У 1921 р. у збірнику «Вир революції» П. Єфремов під псевдонімом В. Юноша помістив розлогий аналіз перших оповідань молодого прозаїка під промовистою назвою «Поет чарів ночі». На той час В. Підмогильний уже мав друкованими не лише оповідання в пресі, а й першу книжку «Твори. Т. І», видану 1920 р. в Катеринославі. До неї увійшли оповідання «Старець», «Ваня», «Важке питання». «Пророк», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким», написані здебільшого під час навчання в училищі. Ця збірочка засвідчила появу на літературному видноколі оригінального, самобутнього таланту, який пішов шляхом абсолютно новим для українського мистецтва 1917—1920 рр.г—шляхом модернізму, глибокого заглиблення у психологію людської душі, її художнього пізнання.

У 1920—1921 рр. учителював у рідних краях: Павлограді, Катеринославі, тоді й створив цикл «Повстанці». Частина цих оповідань друкувалася в катеринославській газеті «Український пролетар», повністю 1923 р. вони вийшли окремим виданням за кордоном. Тоді ж пише і повість «Остап Шептала», опубліковану 1922 р. вже в Харкові.

Восени 1921 р. Валер'ян Підмогильний вирушає ближче до культурно-мистецьких центрів—на Київщину. Спочатку живе в мальовничому курортному Ворзелі. Там одружується з донькою священика Катериною Червінською. А невдовзі подружжя перебирається до Києва. Тоді тут іще сяяв банями Михайлівський Золотоверхий собор, а до святої Софії можна було потрапити крізь головний вхід—браму Заборовського. Вабили непорочною первозданністю Дніпрові кручі... Але над усім цим панувало типове непманське, дрібнобуржуазне міщанське середовище. «Живчик» літературного, мистецького життя знаходився в пролетарському Харкові, який з 1919 р. став столицею УРСР. Тому багато українських письменників (як П. Тичина, В. Еллан) переїздять туди. Однак Валер'яна Підмогильного вабить Київ, що був осторонь столичного галасу, навкололітературної штовханини та суперечок. Підмогильні поселяються в будинку на розі Великої Житомирської, неподалік Сінного базару. За свідченнями сучасників, двері їхнього помешкання ніколи не зачинялися. Ю. Смолич пригадує Валер'яна як людину «відвертої, розкрийдушу вдачі», «найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким, або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним» серед тогочасної київської мистецької публіки. Він працює редактором видавництва «Книгоспілка», а з 1925 р. — у редакції журналу «Життя й революція». Близько сходиться з місцевою українською інтелігенцією, яка об'єдналася в АСПИС: Л. Старицька-Черняхівська, Н. Романович-Ткаченко, П. Филипович, М. Зеров, Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович. Невдовзі це багатолике об'єднання розпалося —відокремилися «неокласики» (П. Филипович, М. Зеров) і утворилася «Ланка». Назвав її так Валер'ян Підмогильний. Це була організація без статуту і програми. Вона вважалася «попутницькою», тобто не приймала агітаційних гасел нової ідеології, була терпимою до більшовицької влади, але служити їй не бажала. Не бажали того В. Підмогильний, Є. Плужник. Т. Осьмачка, Б. Антоненко-Давидович. Марія Галич, Г. Косинка. З 1926 р. «Ланка» називалася МАРСом і стала, власне, київською філією ВАПЛІТЕ. До згаданого товариства долучилися Б. Тенета, Д. Тась (Могилянський), Д. Фальківський та ін. Членство визначатиметься талановитістю постаті, прагненням вивести українську літературу в широкий європейський світ.

Одне слово, у Києві Валер'ян Підмогильний з головою поринув у творчість. Він був душею товариства. Як згадує дружина Г. Косинки, «враження справляв дуже серйозної, неговіркої людини. Але коли теми розмов були близькі його серцю, раптом у його очах з'являлися яскраві іскринки і він радо підтримував бесіду, виявляючи енциклопедичні знання». Недаремно його називали «університетом на дому».

Оповідання В. Підмогильного друкуються по різних часописах, виходять окремими збірками, найповніша серед них —«Проблема хліба» (1927). Він у цей час багато перекладає зарубіжної класики.

Та найбільшу популярність принесла публікація роману «Місто», що вперше з'явився 1928 р. у Харкові. Було організовано кілька диспутів, під час яких обговорювалися не так здобутки, як «хиби» нового твору. Не сприйняв однозначно пролетарський Харків цього роману, бо за ідейною спрямованістю він був надто далеким від вимог більшовицької партії й тих завдань, які нав'язувалися новому мистецтву. Чимало нападок зазнав письменник від марксистсько-ленінської критики за «Місто», але продовжував іти тим самим шляхом.

У 1929 р. Підмогильний переїздить до Харкова, невдовзі у видавництві «Рух» йому запропоновано посаду консультанта з іноземної літератури. Перед ним, як перекладачем, розгорнулося широке поле діяльності.

У 1930 р. журнал «Життя й революція» друкує новий його роман «Невеличка драма», також неоднозначно сприйнятий читачами і критикою. Хмари над головою письменника вже збиралися—починався час масових репресій. Останній твір, який побачив світ за життя автора,— оповідання «З життя Будинку». З великою, як на ті часи, сміливістю в ньому алегорично показано напружену, тривожну атмосферу періоду «культу особи». Будинок постає закодованою метафорою суспільства, в якому запанували загальна підозрілість, словоблудство і неприхована демагогія, де людяність витіснено жорстокістю, законність — безпідставними звинуваченнями, арештами ні в чому не винних громадян.

У 1933—1934 рр. Валер'ян Підмогильний пише «Повість без назви...», яка залишилася незавершеною в архівах митця аж до наших днів. Перебуваючи в слідчому ізоляторі, він просить дружину зберегти її, передрукувати з чернеток.

8 грудня 1934 р. Валер яна Підмогильного було арештовано. Понад місяць тривали виснажливі допити, які закінчилися самонаклепом і визнанням усіх обвинувачень, наперед запланованих органами НКВС. Його разом із М. Кулішем, Є. Плужником, Г, Епіком, В. Поліщуком, О. Ковінькою та ін. засудили до десятирічного ув'язнення з конфіскацією особистого майна за участь у контрреволюційній організації, яка мала нібито здійснити терористичні акції проти радянської влади, утворити «незалежну буржуазну республіку», 9 червня 1935 р. Валер'ян Підмогильний прибув на Солов-ки, до спецізолятора, як особливо небезпечний політичний злочинець. У листах звідти (їх збереглося 32) намагається заспокоїти рідних, бо щиро сподівається повернутися...

9 жовтня 1937 р. особлива трійка НКВС переглянула справи «політично неблагонадійних», серед них і В. Підмогильного, і присудила вищу міру покарання—розстріл. Вирок було виконано в один із днів між 27 жовтня і 4 листопада 1937 р. в урочищі Сандормох Медвежегорського району Карелії—напередодні 20-річчя Жовтневої революції.

СВІТОГЛЯДНА ПОЗИЦІЯ МИТЦЯ

У невеликій автобіографічній замітці Валер'ян Підмогильний так підсумував свій шлях: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя.

Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знемо-жений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...». Така оцінка свого життєвого шляху засновується на особливостях характеру і особливостях світобачення митця.

Він реаліст. Довколишній світ сприймає таким, який він є,—жорстоким, складним, суперечливим. Він також песиміст — у тому світі його ваблять темні барви, саме їм надає особливого значення. Ось іще зізнання письменника: «Батьківське поле вузенькими двома чи трьома смугами в різних місцях... й коли приходила мати з іншими матерями, сусідками збирати врожай, то був він, врожай той, вельми негустий і непоказний на зріст. І, заносячи серп над негустим стеблом жита, тужили матері. То вони співали... В пам'яті моїй не зосталося бадьорого материного співу. Смуток, печаль — правдивий відбиток життя... Я прислухався до того співу. Спів той осів у пам'яті підсвідомо».

Здавалось би, на тлі такої песимістичної позиції міг з'явитися митець, у творах якого переважав би розпач, зневіра, трагедійне начало. Але там ми цього не знаходимо, хоч образ смерті присутній у багатьох творах, а трагедійне начало є супровідним його світовираженню. Вмирає Олюся в повісті «Остап Шаптала», труїться Зоська у романі «Місто»... Але роман про вмираючу любов, розчарування і душевну кризу В. Підмогильний називає «Невеличкою драмою», надаючи цим словом перевагу іншим цінностям та життєвим орієнтирам. Драматичний етюд «Смерть», написаний у період найбрутальніших нападок вульгаризаторської критики, не вселяє відчуття безвиході чи жаху, образ смерті сприймається як рятівне вивільнення душі від непосильного тягаря.

Річ у тім, що Валер'ян Підмогильний по-філософському, зважено і спокійно сприймає найболючіші життєві драми, негаразди, поразки. Він намагається їх осмислити, психологічно дослідити, знайти їм пояснення, хоча ніколи не розставляє своїх оцінних акцентів, особливо ідеологічних. Його, як художника, політика та ідеологія взагалі не цікавлять. Ті чи ті суспільні події, як, скажімо, національно-визвольна боротьба українського народу, для нього є не об'єктом політичного відображення, а шматком довколишньої дійсності, на якому зупинилася його мистецька увага.

Він був ще зовсім молодим, коли Україною котилася революційна хвиля. Юнак сприйняв її, вочевидь завдяки особливостям свого характеру, надто помірковано і врівноважено, як на молоду і, здавалось би, гарячу голову. Тому закономірно, що не поспішав оспівувати і возвеличувати нові ідеали, як те робила більшість початківців. Врешті, політико-ідеологічні теми спочатку обминав узагалі.

Б. Підмогильний був дуже заглиблений у самого себе, тому так умів сприймати і чужі страждання, тому йому була цікавою людина як така, в комплексі усіх своїх поганих і гарних рис, людина жива, реальна, її складний внутрішній світ, єдиноборство в ньому духовного та біологічного начал.

Світогляд письменника формувався значною мірою під впливом зарубіжної літературної класики, а також психології. Він студіював 3. Фрейда, на основі чого навіть написав психоаналітичну статтю про творчість І. Нечуя-Левицького. Цікавився філософією Ф. Ніцше, А. Шопенгауера. З усіх французьких митців, яких так багато і плідно перекладав, найбільше цінував А. Франса, чий роман «Таїс» про долю куртизанки з античної Александрії вчив дивитися на світ по-філософському, цінувати в людині її природні якості, її волю і розкутість. «Філософські сумніви» французького мислителя Анатоля Франса були суголосні життєвій та світоглядній позиції Валер'яна Підмогильного. Він був надто освіченим і самозаглибленим, щоб сприймати на віру якісь догми, а тим більше писати за чиїмись вказівками. Писав про те, що найбільше вабило його як художника. За таку позицію і послідовність у поглядах Валер'ян Підмогильний поплатився фізичним життям, але повністю зберіг себе як творчу особистість.

В. ПІДМОГИЛЬНИЙ — ПЕРЕКЛАДАЧ

Перекладати Валер'ян Підмогильний почав дуже рано. Вже 1921 р. в катеринославському альманасі «Вир революції» повідомлялося, що він скінчив переклад роману Анатоля Франса «Таїс» і навіть написав до нього передмову. Щоправда, цей твір було видано лише 1927 р., але його відразу відзначила критика: «Чудовий переклад з французького оригіналу В. Підмогильного не знецінив твір українською мовою, а навпаки —добірною лексикою і фразеологією робить цю книжку читачеві за добру вправу вивчати все багатство української мови».

У 20—30-х pp. український читач був обмежений у своєму ознайомленні з зарубіжною літературою. Перекладних творів явно не вистачало, хоч усі митці, які мали хист до такої творчості й знали мови, працювали на цьому терені. Блискучі переклади «неокласиків» М. Зерова, П. Фіілиповича, М. Рильського, безперечно, збагачували українську літературу, наповнюючи її новим змістом. Незалежно від того, подобалося це провідникам ідеології пролетаріату чи ні, а знайомити читача зі світовою класикою вимагало саме життя. Для того, щоб вирватися з полону хуторянства, повернутися лицем до загальнолюдських цінностей, взяти їх в арсенал свого духовного відродження, потрібно було напитися з цілющого джерела світової культури. Із фанатичною пристрастю обстоював таку позицію М. Хвильовий. Згадаймо лишень літературну дискусію 1925—1928 pp., його статті й памфлети. Саме на кращих традиціях європейської класики, а не тільки російської й своєї, рідної, як завзято трактувалося, виростали Юрій Яновський, Олександр Довженко, Євген Плужник... Важливо було зробити так, щоб це джерело стало доступним не лише вузькому колу освічених інтелігентів. Внесок Валер'яна Підмогильнога на цій ниві української культури величезний.

Працював над підготовкою видання творів А. франса українською в 24 томах (вийшло всього 8): переклав томик оповідань, романи «Пінгвінський острів», «Корчма королеви Педок», «На білому камені», «Боги прагнуть», «Комедійна історія», «Таїс», «Кощавий кіт» та ін.

Перекладав твори Оноре де Бальзака, другого свого улюбленого письменника: «Батько Горіо», «Бідні родичі» та ін. Йому було доручено редагувати багатотомне видання цього митця. Але сумнозвісного 1934 р. вийшов лише перший том у перекладі та за редакцією В. Підмогильного.

У 1927—1930-х pp. брав участь у підготовці десятитомни-ка П де Мопассана. Йому належать переклади «Любого друга», «Монт-Оріоль», «Сильної як смерть».
Переклади П'єра Ампа («В'язниця», «Люди»), Вольтера («Кандід, або Оптимізм»), Дідро («Черниця», «Жак-фата-ліст»), Доде («Листи з вітряка»), Меріме («Коломба»), К. Гельвеція («Про людину»), Г. Флобера («Мадам Боварі», «Салямбо»), а ще творів Жуля Берна, В. Гюго, Ж. Ромена, Ж. Дюамеля також свідчать про неабиякі перекладацькі здібності письменника.

У 1930 р. він був залучений до видання оповідань А. Цехова українською, яке готувалося за редакцією М. Рильського.

Отже, за тринадцять років Валер'ян ПІдмогильний створив цілий материк перекладної літератури, переважно французької класики. З його листів до рідних відомо, що на Соловках він перекладав «Генріха VI» Шекспіра, «Портрет Доріана Грея» Уайльда —удосконалював свої знання англійської з цією метою. Залишається лише подивуватися його колосальній працездатності, винятковій сумлінності, широті знань—більшість видань супроводжується детальним коментарем. А яку насолоду відчуваєш, коли вчитаєшся в тексти—за ними справді можна вивчати багатство української мови.

Чим же була для самого митця ця величезна перекладацька робота? Безумовно, мав від неї неповторне естетичне та емоційне задоволення, бо ж звертався до спадщини митців непересічних, глибоких. Французька класика, яку ще в юності читав в оригіналі, багато в чому сприяла формуванню його обличчя як митця. Чи не мудрий скептик А. Франс навчив юного Валер'яна Підмогильного дивитися на людину як на цілий складний світ, у якому так тісно переплелося фізіологічне, емоційне, соціальне? Чи не з тих глибоких роздумів-осягнень людини з'являлися його дивовижна розважність і поміркованість у поглядах на довколишнє життя, його делікатний скепсис, іронія, непоспішливість у висновках?

Метушливо хапатися за голі ідеї та тішитися ними, наче яскравим пером жар-птиці,— це чуже для В. Підмогильного. Для нього характерні точність вислову, культура письма, максимальна об'єктивність оповіді, за якою вміло ховається автор, бо нікому не хоче накидати свої оцінки. У нього нема чорного й білого, позитивних і негативних героїв, до яких закликала марксистська критика. Він не береться вирішувати ті чи ті суспільні проблеми —це не справа мистецтва. І все це він робить у добрих традиціях світової класики.

Роман "Місто"

Роман «Місто», написаний 1927 р., двічі видавався в Харкові (1928, 1929 рр.), 1930 р. з'явився російською мовою. Свого часу привернув найпильнішу увагу критики та громадськості. Було проведено кілька публічних дискусій, на яких обговорювався твір.

У 20—30-х рр. був оцінений як «ворожий пролетаріату», «ідеологічно хибний», у якому соціальне замінено біологічним, село протиставляється місту, як твір «наскрізь несу-часний, ворожий радісному сприйманню життя».

Тодішня проза здебільшого однозначно оцінювала маргінальну (від лат. margo (marginis) — край, межа) проблематику, без заглиблення у психологічний підтекст складних взаємин міста і села (твори Г. Шкурупія, Г. Коцюби та ін.). Маргиналами тоді називали вихідців із села, які ставали міськими жителями. Особливо прикметною в цьому плані була повість І. Микитенка «Брати». На догоду тогочасній партійній політиці в ній було показано «синтез міста і села в єдиному процесі соціалістичного будівництва», розкрито потребу союзу робітників і селян. Усе, що писалося про село не в такому—пафосно-оптимістичному—річищі засуджувалося, розглядалось як вороже справі революції, антирадянське. В українській літературі вироблявся курс на уславлення колективізму, робітничого класу, а психологічний аналіз тогочасних проблем, взагалі увага до людини, її внутрішнього світу вважалися дрібнобуржуазною ідеологією, неприйнятною для соціалістичного мистецтва.

Хоч як це дивно, але й до недавніх часів літературознавство розглядало цей твір В. Підмогильного в негативних тонах: автора звинувачено в увазі до мистецької богеми, в невмінні побачити й відтворити позитивні процеси, що визначали обличчя пролетарського міста. Водночас радянська література активно цікавилася маргінальною проблематикою. Для В. Щукшина, Г. Тютюнника найближчим, найболючішим, а тому найсильнішим у художньому вираженні став саме тип людини, котра волею різних обставин опиняється між селом і містом, яка, потягнувшись до міського, так би мовити, кращого життя, не знайшла себе в ньому, а скоріше загубила, скалічивши свою душу, стала «люденям» у цьому світі. Таким є й герой В. Підмогильного.

«Містом», по суті, започатковувалася нова українська урбаністика, саме в ньому маргінальний характер уперше в пореволюційні роки було розкрито глибоко, психологічно вірогідно, в дусі класичних взірців Дж. Лондона, Гі де Мопассана, Опоре де Бальзака, а також Панаса Мирного, Л. Толстого. Водночас роман В. Підмогильного є цілком оригінальним, самостійним і значною мірою автобіографічним.

Ось як у 1929 р. письменник пояснював свій задум: «Написав "Місто", бо люблю місто і не мислю поза ним ні себе, ні своєї роботи. Написав ще й тому, щоб наблизити, в міру змоги, місто до української психіки, щоб сконцентрувати його в ній. і коли мені частина критики закидає "хуторянську ворожість" до міста, то я собі можу закинути тільки невдячність проти села. Але занадто вже довго жили ми під стріхами, щоб лишатись романтиками їх».

Усвідомлюючи потребу вивчитися, щоби потім повернутись у село, Степан Радченко іде до Києва. Колишній повстанець, секретар спілки Робземлісу, здібний, рішучий, сповнений нових сподівань, переконаний, що він— «нова сила, покликана із сіл до творчої праці. Він, як йому здається, один із тих, що повинні стати на зміну гнилизні минулого й сміливо будувати майбутнє», тож він уважає, що «не ненавидіти треба місто, а здобути... Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно підточуючи його гнилі підвалини, щоб покласти нові й непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці непман-ські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту. І він —один з цієї зміни, що їй від долі призначено перемогти».

Чи ж переміг Степан Радченко Місто? Яким він став сам, яку духовну еволюцію пройшов, що пережив—ці питання найперше цікавлять Підмогильного-психолога. І саме цим вабить нас роман.

Степана досить легко прийнято до інституту, він швидко освоївся за нових обставин, здобув у собі певність, почав писати твори і став письменником, невдовзі прийшли до нього слава та достаток.  Це сходження було настільки стрімким, що видається абсурдним, невірогідним. Степан розумний, повороткий, місто навчило його практицизмові та прагматичності, довело, що замість мрій треба діяти. Він навчився використовувати кожен сприятливий момент, що його посилала йому доля. Але що він одержав у душу натомість? Радість переможця? Гіркоту втрати? Солодкість пам'яті? Чи сум і підсвідому тугу за чимось безповоротно втраченим? Мабуть, усе це разом, бо хисткою і нетвердою в нього стала земля під ногами. Ось на молодіжній вечірці Степан спостерігає за «собі подібними», в його душі піднімається хвиля протесту: «Невже й він такий? Невже вічна доля села бути тупим, обмеженим рабом, що продається за посади й харчі, втрачаючи не тільки мету, а й людську гідність?»  Він,  як бачимо,  самокритично оцінює себе і довколишній світ, але не може втриматися від спокус, що їх пропонує йому місто, а насамперед можливостей зробити собі вдалу кар'єру. Підмогильний тонким скальпелем психолога розтинає душу свого героя, показує його роздвоєність. Ось чим переймається Радченко на літературному вечорі: «Він заздрив їм, і не ховав від себе цього, бо теж хотів висунутись і бути обраним. Сміх і оплески, що були нагородою тим щасливцям, мало його не ображали, і кожен новий з них. з'являючись коло катедри, ставив йому болюче питання, чому це не він, бо він хотів бути кожним із них, однаково —прозаїком чи поетом».

На відміну від Левка, який уперто і цілеспрямовано штурмує науку, щоб понести її в село, Степан щиро намагається визначити свою нову роль—своє теперішнє міське життя.

Місто виявилося сильнішим від Степана, воно перемогло його, зробивши з нього справжнього індивідуаліста, товстошкірого кар'єриста-пристосуванця.

Чи задовольняє це Радченка? Адже рівночасно досяг багато чого, про що на початку своєї міської кар'єри тільки мріяв,—добре житло, престижну роботу, славу? Мабуть, що ні. Згадаймо, як він шукає собі жінок, як швидко розчаровується в них:.. Надійка, проста дівчина з села; Тамара Степанівна, дружина господаря першої квартири, вдвічі старша; мила, жвава, корінна городянка Зоська, що через нього ж заподіє собі смерть; нарешті, «завмерла маска» Рита, яка манить за собою... Степан використовує кожну з них у своєму сходженні на вершину слави, достатку. Водночас він хапається за кожну нову жінку, як за свій порятунок, хоч і тимчасовий: йому погано, він самотній, його мучить тяжкий дисонанс, душевна роздвоєність. Недарма невдовзі його потягло до світлої, чистої Надійки, з якою колись разом приїхав до міста. Але та цнотлива дівчина зникне під впливом великого молоха —міста, безповоротно змінившись. Він тоді в розпачі кинеться розшукувати Зоську, щоб вибачитися, але зіткнеться з безжальним сповіщенням: «Та вона ж отруїлась!» Як бачимо, місто не дало Степанові найбільшого— душевної гармонії, спокою.

Наприкінці твору він зустрічається з Ритою, як останньою фортецею своєї безпритульності в цьому великому світі парадоксів, знову «буяє радістю знайдення», навіть сідає писати «свою повість про людей»; «Збіг на шостий поверх», розчинив вікно в «темну безодню міста. Воно покірно лежало внизу...» Але ми вже не віримо, що Степан—щасливий переможець, думаємо про скоро минущість його радості. Надто часто марився йому рідний степ, настирливо прориваючись крізь раціональні заборони, особливо в миті неспокою, коли місто притискало його до стінки своїми законами, вимогами і спокусами. Та внутрішня роздвоєність між істинним «Я» і «Я» привнесеним буде присутньою в ньому тепер завжди. Щоправда, його душа зробилася настільки прагматичною, що відразу цього не відчуває. Тільки збоку можна роздивитися малість і дріб'язковість його запитів і поривань, тільки уважно придивившись, можна роздивитися його самотність і розгубленість, відчути хибність, почуття самовдоволеного завойовника. Звернімо увагу на такі характеристики: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була», «вечори обнімали його лячним неспокоєм, почуття страшної самотності гнітило його. І він терпів божевільний біль людини, що втратила особисте...»

Тривожно, болісно ставлячи в центр свого роману маргінальний характер, психологічно глибоко, правдиво досліджуючи його соціальну природу, автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав'язує читачеві готових висновків, примушує самому думати над особливостями людської природи, яка неодмінно має плоть і душу, яка неодмінно переживає двоборство цих начал і є невід'ємною часткою складної дійсності.

Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів, В.Ф.Погребенник, В.Є.Панченко. Українська література 11 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту'

_{Вивчай українську літературу безкоштовно, онлайн уроки, тести української літератури, домашнє завдання запитання та відповіді}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.