Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас>> Зарубіжна література: Антон Чехов (1860—1904). Чайка

Антон Чехов-драматург
 
НОВИЙ ГЛЯДАЧ — НОВИЙ ТЕАТР — НОВА ДРАМАТУРГІЯ
О розділу про творчість Ібсена ви пам'ятаєте, що роль драматургії та театру в західноєвропейській культурі другої половини XIX століття зросла порівняно з попередньою добою європейської історії. Головна суть цих змін полягає в тому, що до театру прийшов новий глядач — міщанин, студент, гімназист... Тут він учився думати, учився жити. Як колись у Давній Греції, театр знову стає «школою дорослих». Навіть розважаючи глядача, даруючи йому години втіхи та розради, найкращі театри Європи намагаються не бути банальними, не опускатися до рівня пересічного глядача — часом байдужого, втомленого, примітивного, — а піднімати його до вершин справжнього мистецтва.
Звичайно, провідна роль у справі оновлення театру відводилася самим театральним діячам: акторам, режисерам, драматургам. А глядач тягнувся до них, ішов за ними. Найголовнішим завданням театральних діячів було встановити зворотний зв'язок із глядачем, зрозуміти, що він бажає перемін і сприйме їх.
На теренах Російської імперії Петербург з його казенними, імператорськими театрами поступово втрачає значення театральної столиці — нею стає більш динамічна й відкрита для приватної ініціативи Москва. У 80-ті роки тут з'являється багато приватних театрів.

Одним з улюбленців москвичів був молодий актор Микола Соловцов. Кремезний, русявий, круглолиций — справжній російський типаж, — він мав приємний баритон і талант переконливо передавати нюанси поведінки простолюдина. Однак російських  реалістичних  п'єс (таких,  як  п'єси Олександра Островського), було надто мало, передусім бракувало комедій та водевілів.
Якось на виставу французького водевілю виконавець головної ролі Соловцов запросив свого приятеля Антона Чехова. Молодий письменник мріяв про драматургію, навіть написав кілька п'єс, але про це мало хто знав, і самокритичний автор усвідомлював недосконалість своїх перших спроб. Побачившії приятеля у сценічному образі француза, Чехов обурився й упродовж кількох днів написав майже на той самий комічний сюжет російський водевіль з двома прекрасними, суто російськими комічними характерами. Чоловічий персонаж, звичайно ж, призначався Соловцову. Назвав Чехов свою п'єсу «Ведмідь», що відповідало суті головного героя: сильного, незграбного чоловіка, не знайомого з правилами етикету, сердитого на весь світ, але доброго в душі.

Цей простий, без претензій, але блискуче написаний водевіль приніс великий успіх і Чехову, і Соловцову, і вже не лише московські, а й петербурзькі актори і режисери почали звертатися до автора «Ведмедя» з проханням написати серйозну п'єсу. Наприкінці 80-х років з'явилася чеховська драма «Іванов». Герой її — цілком пересічний інтелігент (що засвідчує вже саме його прізвище, найпоширеніше в Росії), який нічого не вміє і ні в що не вірить, проте хотів би недаремно прожити свій вік. Та життя йому набридло, його гризе сумління, що він згубив першу дружину, а після її смерті хоч і готовий вдруге одружитися на закоханій в нього дівчині Саші, але впевнений, що «нового життя» не буде, скоро він знову нудитиме світом. Щоб не припуститися цього, Іванов під час весілля кінчає життя самогубством.

І знову п'єса мала величезний глядацький успіх, хоч театральні критики його не поділяли. Кілька мандрівних театральних труп провезли «Іванова» майже по "всій європейській частині Російської імперії. Найбільший успіх мала трупа під керівництвом Миколи Соловцова у Києві. У місті із стотисячним населенням не було постійно діючого театру: українським акторським трупам не дозволялося відкрити свій театр через гоніння царського уряду на українську мову й культуру.
Та Микола Соловцов, добре зрозумівший смаки нового, «че-ховського» глядача ще у Москві, пізнав його обличчя й у Києві. Тут було багато інтелігентної молоді — учнівської, творчої, наукової. Для неї він 1891 року заснував приватний театр, причому зробив непоганий бізнес (уже через сім років за власні кошти збудував одну з кращих у той час театральних будівель, яка досі служить приміщенням театру імені І.Франка).
Незважаючи на глядацький успіх, сам Чехов драмами «Іванов» і «Лісовик» був незадоволений, вважав їх надто слабкими і традиційними. В його душі ніби відбувається протистояння двох осіб. Один — майстер з власним почерком, модний прозаїк, який «не вірить у театр». Другий — відчайдушний молодик, незадоволений традиційним мистецтвом, проте сповнений віри у театр і його магічну владу над глядачем. Про мистецтво цей молодий драматург каже так: «Або потрібні нові форми — або нічого не треба». Цей молодий чоловік може сказати про себе: «Хто я? Що я? Ні талантів, ні грошей — а за паспортом я київський міщанин». Саме так у п'єсі «Чайка» (1896) говорить про себе молодий драматург Костянтин Треплєв. Протиставляється йому в драмі модний письменник Борис Тригорін. Так з внутрішнього діалогу Чехова виникла нова п'єса, що спочатку зазнала скандального провалу в петербурзькому Олександринському театрі, а через два тижні — гучного успіху в київському театрі Соловцова.

«ДІАЛОГ КУЛЬТУР» ЧИ БАГАТО МОНОЛОГІВ?
Отже, «Чайка» — п'єса про те, яким бути сучасному театру. В першій дії Костянтин Треплєв навіть влаштовує «сцену на сцені» — як Гамлет, причому встигає перекинутися кількома репліками Гамлета з власною ненькою-актрисою (яка, звичайно ж, відповідає йому репліками Гертруди). Різниця лише в тому, що Гамлет, як ви пам'ятаєте, для постановки своєї п'єси звертається по допомогу до фахових акторів, Костянтин же пише п'єсу для майбутньої актриси, своєї сусідки Ніни Зарєчної, в яку закоханий. Та п'єса провалюється, а Ніна закохується у Тригоріна...

Між передостанньою та останньою діями драми минає два роки, упродовж яких Костянтин встигає стати фаховим письменником, а Ніна — фаховою актрисою і коханкою Тригоріна, народити від нього дитину, пережити її смерть і зраду Тригоріна, який повернувся до Ірини Аркадіної (матері Треплєва). Усі знову збираються в маєтку Петра Соріна, біля озера, де починалася перша дія. Тригорін привіз Треплєву журнал, в якому надруковані оповідання обох. «Своє оповідання прочитав, а моє навіть не розрізав», — помічає Костянтин, відкривши журнал на самоті. Потім робить так само, як Тригорін: читає своє оповідання і розуміє, що воно бездарне. Раптом до нього приходить Ніна. Вона, навпаки, впевнена, що знайшла своє покликання — стала справжньою актрисою. Після цього візиту Треплєв застрелився. Звісно, поштовхом до цього стало повне усвідомлення митцем факту, що жінка, яку він досі кохав, до нього байдужа. Хоча причини самогубства Костянтина Треплєва насправді глибші. Добровільно віддавши життя мистецтву, пов'язавши з ним усі надії, Треплєв поставив усе на карту і програв через брак таланту, а може, через неправильне розуміння місця культури в житті.

Він прагнув створити такі «нові форми» в культурі, які б допомогли людям порозумітися. П'єса, яку створив Костя і яку ми чуємо в першій дії у Ніниному виконанні, засвідчує, що Костя, як і багато молодих митців його часу, є символістом. Іноді до цього літературного напряму зараховували й самого Чехова. Ми, одначе, пам'ятаємо, що «Чайка» — діалог драматурга з самим собою і що думки Чехова вкладено в уста і Треилєва, і Тригоріна. А фактом мистецтва «діалог з самим собою» стає завдяки майстерності письменника, що дає змогу читачеві або глядачеві за словами і вчинками героїв побачити їхнє психологічне підґрунтя. Питання «хто має рацію?» поступово переходить в іншу площину і формулюється так: «чому виникає сама суперечка? ». Ось чому у драмі Чехова, на відміну від символістської драми, слова героїв не варті самоцільної уваги, роль можна в принципі зіграти багатьма способами. А для розуміння авторського задуму читачеві, акторові або режисеру слід уважно вчитатися у ремарки — авторські зауваження, якими супроводжуються репліки та монологи персонажів.
Символісти вважали єдиним завданням мистецтва відтворення нетлінної краси, через яку має розкриватися ідея добра і правди. Створюючи образ-символ, митець тим самим знаходить спосіб вираження єдиної, незбагненної і вічної суті явищ і може вступати в діалог з будь-якою культурою минулого, теперішнього або майбутнього.
Я все мечтм люблю, мне дороги все речи, И всем богам я посвящаю стих,   — писав поет-символіст Валерій Брюсов у вірші «Я» (1899).

Треплєв у цьому розумінні схожий на Брюсова, як і на інших митців-символістів. Водночас Костянтин подібний і до деяких персонажів чеховської прози. Скажімо, Івану Велико-польському (оповідання «Студент», 1894) приблизно стільки ж років, скільки Треплєву, і він теж переконався, що «правда й краса... завжди становили головне у людському житті й взагалі на землі».

Та на цьому схожість закінчується. Прочитавши оповідання «Студент», ми переконаємося, що діалог можливий лише між людьми, які поділяють спільні духовні цінності.
Щодо героїв чеховської драматургії, вони живуть не у вигаданому символістами XX столітті — «столітті діалогу культур», а в тому реальному XX столітті, яке нині уже можна визначити як «століття тотального непорозуміння». Кожен тут «читає  своє оповідання»,  навіть   «не  розрізавши»   чужого.

Діалог між сучасними людьми, не об'єднаними спільними цінностями, принципово неможливий. Можливий у кращому випадку обмін монологами. «Якби ти чув як слід, — звертається у розпалі монологічної промови один з головних героїв п'єси «Три сестри» (1901) до глухого сторожа, — то я, може, і не говорив би з тобою».

«САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ...»
Що ж таке духовні цінності, чи є вони справою персонального вибору? Чи формуються вони у процесі виховання, чи, може, успадковуються генетично?
Це коло питань є центральним у п'єсі «Вишневий сад», що в останній рік життя письменника була ним написана і поставлена видатним режисером Костянтином Станіславським на сцені Московського художнього театру (сьогодні МХАТ, один з най-знаменитіших у світі театрів, по праву носить ім'я Чехова).

Як неодноразово зауважували літературні й театральні критики, головний герой або символ п'єси часто зазначений в її назві (наприклад, чайка — символ поривання до високого, вічного у мистецтві).
Станіславський пригадував, що довгий час Художньому театру доводилося репетирувати «п'єсу без назви», бо назви Чехов ніяк не міг придумати. Якось увечері режисерові було переказано терміново з'явитися до автора. Виявилося, що Чехов знайшов назву: «Вишневий сад». Станіславського здивувало, що Чехов вимовив цю назву з наголосом на другому складі, а не з наголосом на першому, як тоді було прийнято і як це взагалі характерно для російських прикметників такого типу (пор. грушевий, яблоневий, сливовий). Режисер звернув на це увагу письменника, але той наполягав на своєму. Нарешті Станіславський зрозумів, який сенс вкладав Чехов у нове звучання слова (згодом під впливом вистави Художнього театру воно стало нормою російської мови), «Вйшневьш сад» — діловий, комерційний, такий, що дає зиск. «Вишневьій сад» — поетичний.
Цей поетичний епітет не властивий не тільки російській літературі до Чехова, а й російському фольклору. Зате в українському фольклорі та літературі епітет вишневий поширений, а вишневий сад — не лише традиційне тло пейзажної лірики, а й поетичний символ рідного краю, як у знайомих до болю Шевченкових рядках:
Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть...

Українську мову та культуру Чехов знав з дитинства. Нині біля Таганрога проходить державний кордон Росії з Україною, а коли там народився і жив Чехов, це місто належало до Катеринославської губернії з переважно українським населенням. І пізніше, близько спілкуючись з українською інтелігенцією, автор «Вишневого саду» відзначав зворушливу любов українців до всього національного — вбрання, традицій, мови, рідної землі.

Дві весни свого життя — 1888 і 1889 років — Чехов зустрів у великому вишневому саду поміщиків Лінтварьових, поблизу Сум, над новою залізницею, якою можна було за кілька хвилин дістатися до міста і за кілька годин до Харкова (всі ці деталі знаходимо в п'єсі). Цікаво, що знавець російського поміщицького побуту Іван Бунін вважав центральний образ чеховської п'єси поетичною фантазією: «Де це були в поміщиків сади, цілком засаджені вишнею? Вишневий садок був тільки при хохлацьких хатах».

Втім не лише при хатах, а й при палацах існувала своєрідна культура українського дворянського маєтку. Микола Садовсь-кий невдовзі після написання Чеховим «Вишневого саду» заснував у Києві театр української драми і мріяв про постановку чеховської п'єси. Себе він уявляв Гаєвим, а велику українську актрису Марію Заньковецьку — Раневською (до речі, Чехов добре знав Заньковецьку і використав деякі риси її характеру для створення образу Раневської). Чеховську п'єсу як ціле Са-довський вважав цілком органічною для української культури: «Сама атмосфера життя, «вишневий садок», облуплені стіни колишнього палацу... А склад мови, стиль — це ж наше по духу, так і проситься на рідну мову».

«І САД ПРОДАДУТЬ ЗА БОРГИ...»
Отже, сад у чеховській п'єсі символізує найвищі цінності людини — цінності краси, людяності, дитинства, любов до батьківщини, до національної культури.
Однак це перше, поетичне значення образу, хоч як це не дивно, уживається в п'єсі з другим: «вишневий сад» — діловий, комерційний, такий, що дас зиск. Про це читач дізнається буквально з перших сторінок п'єси, глядач — з перших хвилин вистави.

Любов Андріївна (дивиться у вікно на садок). О моє дитинство, чистота моя! В оцій дитячій я спала, дивилась звідси на сад, щастя прокидалось зі мною щоранку, і тоді він був точнісінько такий, ніщо не змінилося. (Сміється з радості.) Увесь, увесь білий! О мій сад! Після темної осені з негодами і холодної зими ти знову молодий, повний щастя, ангели небесні не покинули тебе... Якби зняти з грудей моїх і плечей важкий камінь, якби я могла забути моє минуле! Г а є в. Так, і сад продадуть за борги, хоч як це не дивно...
 

Коротка репліка Гаєва звучить різким дисонансом до поетичного монологу його сестри... Та хіба ж Раневська не розуміє, що любий з дитинства світ гине? Можливо, героїня, щойно приїхавши з Парижа, ще не помічає жодних змін, щиро радіє батьківщині («я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не в силі була дивитися з вагона, все плакала»)? Проте настрій і поведінка Любові Андріївни не змінюються аж до кінця п'єси. Чехов писав своїй дружині, актрисі Художнього театру Ользі Кніппер, яка виконувала у виставі цю роль: «Раневську грати не важко, треба тільки з самого початку правильний тон узяти...» З цього принаймні зрозуміло, що «правильний тон» — це тон завжди однаковий: образ не змінюється, не розвивається від першої з'яви на сцені аж до фіналу. До речі, це саме можна сказати про всіх героїв «Вишневого саду».

Час збігає, навколишній світ зазнає змін — не змінюються лише люди. Вони ніби завмерли у річці часу, ввійшовши у воду до колін і не бажаючи рухатися далі... Весна змінюється осінню. Купець Лопахін, який мав намір допомогти Раневській зберегти сад, сам його купив і наказав вирубати. Усі мешканці маєтку у вишневому саду покинули його, забудькувато залишивши помирати старого безпорадного Фірса... І ніхто нічого не навчився, ніхто не став ні кращим, ні гіршим, ні дорослішим, ні старішим... Пригадується репліка одного з персонажів попередньої чеховської п'єси — «Три сестри» — про сухе дерево, що вже всохло, але коливається від вітру разом з іншими, живими деревами...

Проте у «Вишневому саду» вже немає нічого живого (адже живому розвиток притаманний!), крім дерев вишневих, які наприкінці п'єси оптом продаються та рубаються на дрова. Недаремно в одній з постановок чеховської п'єси у 70-х роках XX століття (Московський театр на Таганці, режисер Анатолій Ефрос) дія відбувається на цвинтарі, білий одяг героїв, зливаючись з білим кольором декорацій, нагадує савани, і тільки Лопахін (його роль виконував видатний артист і поет Володимир Висоцький) справляє враження живого і відчайдушного, несамовито виспівуючи: «Нехай все так, як я бажаю! Іде новий поміщик, власник вишневого саду!»

Щоправда, між цими двома фразами Лопахіна в чеховсько-му тексті стоїть ремарка: «З іронією». Тобто виголошується текст із самоіронією, оскільки в даному випадку Лопахін говорить про самого себе... В одній з вистав 80-х років XX століття (Московський театр сатири, режисер Валентин Плучек) Андрій Миронов — один з найулюбленіших тогочасних акторів, — точно виконуючи цю авторську ремарку, грав інтелігентного чоловіка, який щиро не розуміє, що накоїв і на біса йому було і.упувати вишневий сад...
 
Питання «хто ж має рацію», як ми вже знаємо, Чехов принципово відкидав, тому і ми в даному випадку ставити його не будемо. Пізніше були вистави 90-х років, згодом — початку XXI століття, сценічні виражальні засоби модернізувалися, кожен з акторів додавав художнім образам нових нюансів, відтінків, барв... Та чеховська тема тотального непорозуміння між людьми буде найважливішою, найзагадковішою й найцікавішою доти, доки зберігатиме актуальність.
Автор «Вишневого саду», який і сам чимало постраждав від хвороби XX століття — тотального непорозуміння, — залюбки вказав би нам, якби міг, спосіб позбутися цієї напасті. Втім, будучи вірним деяким естетичним засадам та художнім надбанням реалізму XIX століття, а водночас психологом-новатором, він визначив у своїй п'єсі деякі важливі закономірності життя та виживання людини у плинному часі.

ВОГНЕННІ ЗНАКИ ЧАСУ
Раневська справді не розуміє, що сад може загинути — адже для неї він вічний, «...і тоді він був точнісінько такий, ніщо не змінилося», — задоволено каже вона, порівнюючи те, що бачить сьогодні, з тим, що пам'ятає з дитинства. Не даючи змоги Гаєву продовжити розмову про те, що « сад продадуть за борги », перериває його реплікою: «Гляньте, небіжка мама йде по саду... в білому платті!»

Знову, як і в «Чайці», улюбленого вчителя Чехова в драмі — автора «Гамлета» — впізнаємо у повороті сюжету «Вишневого саду», подібного до повороту сюжету шекспірівської трагедії. Гамлет бачить тінь батька; Раневська — привид матері. Чехов часто використовує у своїх драмах прийом алюзії, тобто натяку на відомий читачеві або глядачеві літературний, історичний чи побутовий факт.

Алюзія — один із засобів створення підтексту, або підводної течії, як Станіславський називав дистанцію між тим, що сказано в тексті, і тим, що показано на сцені. Так, на відміну від Шекспіра в «Гамлеті», який Тінь Гамлета-батька показує як персонаж, тобто вводить до самого тексту, Чехов у «Вишневому саді» залишає на вибір режисера і актриси: подати репліку Ра-невської про «привид» як спосіб змінити неприємну тему — чи зіграти її так, щоб глядач — майже так само реально, як глядач « Гамлета », — побачив те, чого не бачить ніхто з дійових осіб, крім Раневської... У площині цього і лежить різниця у подачі усіх головних сенсів, значень і символів п'єси в її тексті (як у «Гамлеті») чи передачі їх в її підтексті (як у «Вишневому саду»).
Що і чому не можна сказати в тексті? Саме те, чого не можуть зрозуміти, хоч можуть неясно відчути, самі персонажі
п'єси. У щойно наведеному прикладі образ матері, що ввижається Раневській, відіграє в її підсвідомості по суті ту ж саму «рятівну» роль, яку тінь батька відіграє для Гамлета. «Здається, образ матері і являється Любові Андріївні саме для того, — пише про це сучасний український літературознавець Марк Теплінський, — щоб нагадати про минуле, попередити, зупинити катастрофу, що насувається... Та марно».

Марно тому, що трагедійна, «гамлетівська» ситуація «людина на зламі часу» у чеховській п'єсі свідомо знижується до рівня комедії. Герої не відчувають, що нові часи несуть їм загибель фізичну. Якось воно буде... Гинути залишають лише вірного, тепер уже непотрібного Фірса.

Що ж, жанр «Чайки» Чехов також визначав як комедію, і Костянтин Треплєв по суті такий же комічний персонаж, як Пе-тя Трофімов: ті ж самі, нічим не виправдані, амбіції, та ж сама «світова душа» на умі та ціле «людство», яке «прямує до вищої правди», тільки алюзії різні: там — художник-символіст, тут — інтелігент-нігіліст, тобто завершення цілої епохи.«Ми вищі за кохання!» — заявляє Трофімов Раневській (цілком у дусі тур-генєвського Базарова) і отримує іронічну відповідь: «А я ось, мабуть, нижча за кохання»... Цікаво було б побачити Петю за обставин, коли Аня його покине (як Костянтина — Ніна).
Однак чеховський герой має від автора свої привілеї — може коритися чи не коритися законам жанру. Можна зайти в глухий кут і там тихо доживати своє життя, мати навіть свої маленькі радості (як Гаєв). Можна з глухого кута кликати всіх за собою «вперед» (як Трофімов). Або збагнути безвихідь глухого кута і вчинити, як Треплєв... Персонаж стає трагічним, та за жанром п'єса лишається тим самим, чим і була, — комедією.

Героям «Вишневого саду» автор не дає тих двох років, які він давав героям «Чайки». Чи ж йому не цікаво, що буде через два роки хоч би з Анею? А вона ж напевно зміниться (див. оповідання «Наречена»)... Та й Лопахін, цей «новий росіянин», чи то «новий українець» (у справах він їздить до Харкова, так що «бізнес» його цілком український), за два роки буде змушений або «одвикнути від цієї звички — розмахувати руками» (і відповідно перестати бути «новим»), або забути, що у нього «тонкі, тендітні пальці, як у артиста», і така ж «тонка, ніжна душа»...

Однак це не Чехов — це XX століття, що вже настало, не дає його героям ні часу, ні жодного шансу на внутрішні зміни. Чехов — лише пророк цього століття. І як справжній пророк, він тільки чесно тлумачить вогненні знаки часу. Пізно, надто пізно відповідати на запитання «навіщо я існую»: жорстокий час використовує людину — і викидає геть як відпрацьований матеріал. І «чути, як десь далеко цюкають сокирою по дереву»...
 
Л о п а х і н. Ну, прощавай, голубчику. Час їхати. Ми один перед одним гнемо кирпу, а життя собі йде та йде. Коли я працюю довго, без угаву, тоді думки трохи легші, і здається, ніби мені теж відомо, навіщо я існую. А скільки, брате, в Росії людей, які існують не знати для чого. Ну, все одно, циркуляція діла не в цьому. Леонід Андрійович, кажуть, взяв посаду, буде в банку, шість тисяч на рік... Тільки ж бо не всидить, ледачий дуже...

А н я (на дверях). Мама вас просить: доки вона не поїхала, щоб не рубали саду.
Наведений монолог Лопахіна, обірваний реплікою Ані, яскраво свідчить про нагнітання підтексту у фіналі п'єси. Цей підтекст утворюють авторські передчуття. Автор п'єси помер від сухот через півроку після прем'єри. Передчуття ж його, на жаль, справдилися. Він не вірив у «світле майбутнє» своїх героїв.

Лопахін, який живе, щоб працювати, розвивати свій бізнес, водночас сприяючи економічному процвітанню країни, поза всяким сумнівом, є найкориснішим з-поміж героїв чеховської комедії. Однак через якихось десять років почнеться Перша світова війна, потім — революція — і все загине у полум'ї історії.
Трофімов, готовий «вести людство до вищої правди», має вигляд людини, приреченої на нещастя. Такі, як він, щиро переконані, що «знають, як треба», стають першими жертвами власної демагогії.
Юна Аня, сама не розуміючи, що коїть, відчайдушно йде за Трофімовим. Йому дуже хочеться, аби Аня дорівнялася до нього, також стала «вищою за кохання». Однак що, крім кохання, може змусити юну дівчину відчайдушно йти за чоловіком?.. Та ще маючи таку спадковість! Адже всі біди Раневської, Аниної матері, починалися з того самого: втративши голову, пішла за якимось чоловіком...

Краще за інших персонажів, як не дивно, почувається Гаєв. Це він довів сім'ю до зубожіння, це він завинив у тому, що рубають сад, — а втім винуватим почувається Лопахін... Гаєву ж давні друзі відшукали нескладну роботу в якомусь банку. Справу він, звісно, занедбає, але це не завадить йому комфортно і з чистим сумлінням дожити свій вік...
В образі Гаєва Чехов засудив своє покоління, яке сам Гаєв назвав «вісімдесятниками». Вони починали «працювати на благо Росії» у 80-ті роки XIX століття — багатообіцяючу добу для країни, що твердо стала на шлях капіталістичного розвитку. Однак не все сталося, як бажалося. Хто ж винний? Гаєв щиро переконаний: не він. Отже, обставини, середовище, суспільство, родина... Чехов не поділяє його наївного переконання у власній невинуватості.
Сам автор «Вишневого саду», лікар за фахом, знав, що вмирає від невиліковної у той час хвороби, і тверезо, хоч і надто
скромно, підбиваь підсумки власної праці: «Мене читатимуть років сім, потім забудуть...» Тут він помилявся, бо гадав, що люди суттєво зміняться й не розумітимуть його творів. Цього не сталося. Якщо ви уважно, вдумливо прочитали твори Чехо-ва, то бодай деякі риси Трофімова (Ані) не могли не відзначити у самому собі, а в Гаєві. Раневській, Лопахіні, може, впізнали когось із дорослих.

Коли ж Чехова наприкінці його життя питали, яким власним твором він сам втішається (як у творчому, так і в світоглядному сенсі), він неодмінно називав оповідання «Студент». Там, на чотирьох сторінках, він чітко накреслив власну систему цінностей. Задля чого ж писав іще десять років?.. Бо не міг не писати.

Коли Чехов помер, Лев Толстой (який, хоч і був набагато старший, пережив його на шість літ) дав, на відміну від Чехова, не суб'єктивний, а об'єктивний підсумок зробленого молодшим колегою: «Завдяки його щирості, він створив для всього світу нові форми»,
Справді, невдовзі після смерті автора «Студента» й «Вишневого саду» в багатьох літературах Європи й Америки з'явилися «чеховські школи», що розвивали жанри психологічної новели та драми з психологічним підтекстом, характерним для творчості російського письменника. На сьогодні за кількістю постановок Чехов-драматург посідає друге (після Шекспіра) місце у світі. Письменники світу взяли на озброєння створені Чеховим нові художні форми тонкі інструменти перевірки наших душ на щирість, наших цінностей    — на справжність.
1.    Перечитайте біографію Чехова та відомості  про його прозу, вміщені у першому розділі підручника. Які автобіографічні риси
є в образах Тригоріна і Треплєва із п'єси «Чайка»? В якому з них, на вашу думку, автобіографічних рис більше? У чому сутність
протистояння між ними?
2.    Схарактеризуйте взаємини Чехова-художника з естетикою символізму. Чи можна вважати «Чайку» символістичною драмою?
Відповідь обґрунтуйте.
3.* Яку роль відіграють символи в чеховських п'єсах? Чи можна вважати символами заголовки чеховських п'єс? Як розвиваються ці символічні образи у ході п'єс?
4.    Що таке алюзія? Які шекспірівські алюзії є в чеховських п'єсах?
5.    Що таке підтекст у чеховській драматургії? Чим засоби його створення відрізняються від засобів створення підтексту в чеховській прозі?
6.    Що пов'язувало Чехова з українською культурою? Як ці зв'язки відображені  у  творчості   письменника  («Людина  в  футлярі», «Вишневий сад» та ін.)?
7.    У кожного з персонажів «Вишневого саду» (за винятком хіба що лакея  є позитивні риси. Кому з них ви найбільше співчува
ли, читаючи п'єсу?
8.    Жанр "Вишневого саду» Чехов визначив як комедію. Чи можемо ми вважати цю п'єсу сатиричною комедією? Відповідь обґрунтуйте.
 
 Зарубіжна література. 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського
Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Повний перелік тем з зарубіжної літератури по класам, календарний план із зарубіжної літератури згідно шкільної програми, курси та завдання із зарубіжної літератури для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності залач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.