Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 11 клас>> Українська література: Ліна Костенко. Яскравий світ художнього слова поетеси. Теми, мотиви і проблеми поетичної творчості.

Статті до предмету Українська література 11 клас.

Тема «Ліна Костенко. Огляд творчості й особливості індивідуального стилю».

Розгляд теми: Ліна Костенко. Яскравий світ художнього слова поетеси. Теми, мотиви і проблеми поетичної творчості.

                                                                                ЛІНА КОСТЕНКО.

                      Доля письменниці. Огляд творчості й особливості індивідуального стилю. Роман у віршах «Маруся Чурай».

Мета лекції:    Познайомити студентів з біографією і творчістю Ліни Костенко. Прищеплювати любов до лірики. Виховувати учнів в дусі героїв Ліниних творів. Поглибити вивчене про вірш.

                                                          СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.    Брюховецький В.С. Ліна Костенко: Нарис творчості. - К.: Дніпро, 1990. - 262 с. - (Літ. портр.)
2.    Журнал Дивослово. - 2001 .- № 3.
3.    Кислий Ф.С. Українська література.
4.    Костенко Л.В. Вибране. - К.: Дніпро, 1989. - 559 с.
5.    Костенко Л.В. Лучи земли: Стихи / Пер. с укр. И. Бурсова. - М.: Мол. гвардия, 1960. - 93 с.
6.    Костенко Л.В. Маруся Чурай: Історичний роман у віршах: Для ст. шк. віку / Худож. Н.О. Лопухова. - К.: Веселка, 1999. - 159 с.: іл.
7.    Костенко Л.В. Над берегами вічної ріки: Поезії. - К.: Рад. письменник, 1977. - 163 с.
8.    Костенко Л.В. Неповторність: Вірші та поеми. - К.: Молодь, 1980. - 224 с.
9.    Костенко Л.В. Сад нетанучих скульптур: Вірші; Поема-балада; Драматичні поеми. - К.: Рад. письменник, 1987. - 202 с.: іл.
10.    Костенко Л.В. Берестечко: Історичний роман. - К.: Укр. письменник, 1999. - 157 с.
11.    Костенко Л.В. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала. - К., 1999
12.    250 кращих творів з української літератури. – Харків: Основа, 1997.
13.    Нечволод Л.І. Посібник-порадник з української літератури для старшокласників та абітурієнтів: – Харків.
14.    Поезія Л. Костенко, О. Олесь, В.Симоненко, В. Стус.- К.: Наукова думка, 1998.
15.    Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів та учнів 10-11 класів середніх шкіл. – К.: Український письменник, 1993.
16.    Шпиталь А. Книга болю з проблиском надії // Слово і час. - 2000. - N1. - С. 44-46

                                                       БЛАКИТНА ТРОЯНДА ПОЕТИЧНОГО САДУ УКРАЇНИ
                                                                         ЛІНА ВАСИЛІВНА КОСТЕНКО
                                                                                   (Нар. 1930 p.)

На поетичному Олімпі України серед інших славних імен уже багато років і навіть десятиліть живе “нерозгадане чудо”, “неймовірний птах”, “казка казок”, “голос народу”, “пілігрім вічності”, “і мудра, і дитя”, котра нічим не осквернила душу - Ліна Костенко.

У місті Ржищеві Київської області 19 березня 1930 року народилася Ліна Василівна Костенко в родині вчителів. Там минуло її дитинство, що співпало із голодомором, воєнним і повоєнним лихоліттям. У 1936p. родина перебралася до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.

Закінчивши середню школу в Києві, вона навчається в Київському педінституті, а згодом - у Літературному інституті ім. О.М. Горького в Москві, який закінчує 1958 року. Ліна Костенко була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50—60-х років. Одразу по закінченні Літінституту одна за одною виходять три збірки поетеси: “Проміння землі” (1957), “Вітрила”(1958) та “Мандрівки серця”(1961), які визначили високу міру хисту їх авторки і, водночас, її безкомпромісну громадянську позицію. Саме гострота і непоступливість громадянської позиції зумовили вимушену мовчанку: наступна збірка поетеси “Над берегами вічної ріки” з’явиться лише 1977 року. Опісля читачі спрагло ждатимуть роману у віршах “Маруся Чурай” (1979), збірок “Неповторність” (1980), “Сад нетанучих скульптур”(1987), які іще й ще підтвердять право поетеси називатись обраницею української поезії та її хранителькою. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про «балетну школу» замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.

Поезія Ліни Костенко - це музика слова. Пристрасна і велична. Музика в поезії Ліни Костенко - це душа. Безмежна і непізнана. Музика і поезія Ліни Костенко - це два космоси. І кожен - неосяжний.

Ліна Костенко - поетеса-шістдесятниця, страдниця, поет кінця XX століття, але ще більшою мірою - Поет XXI століття. Вона знана і любима не лише в Україні, а й у світі.

Ліна Костенко - лауреат: збірка “Неповторність” та прекрасний історичний роман у віршах “Маруся Чурай” у 1987 році відзначені Державною премією імені Тараса Шевченка; восени 1994 року вийшла друком поетична книга Ліни Костенко “Інкрустації” в  італійському перекладі Луки Кальві. А невдовзі поетесі була присуджена одна із найпрестижніших літературних премій Італії - премія Франческо Петрарки, титана італійського Відродження. В дипломі премії акцентується: “Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко”. Не українській, а світовій. Бо істинна поезія належить світові; у Торонто (Канада) у 1998 році Світовий Конгрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою - медаллю Святого Володимира; першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги 2000 року жюрі та Комітет фундаторів визначили видатну українську поетесу Ліну Костенко,  яка виявила справжнє лицарство у житті, здійснює подвижницьку діяльність в ім’я України, створила високохудожні твори в галузі літератури.

Творчий розвиток Ліни Костенко — поетеси гострої думки і палкого темпераменту — не був позбавлений ускладнюючих моментів. Обмеження свободи творчої думки, різні «опали» в часи застою призвели до того, що досить тривалий час вірші Л. Костенко практично не потрапляли до друку. Та саме в ті роки поетеса, незважаючи ні на що, посилено працювала, крім ліричних жанрів, над своїм найвидатнішим досьогодні твором — романом у віршах «Маруся Чурай». Перша збірка «Промін¬ня землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу поетеси належать також збірка поезій «Сад нетанучих скульптур» (1987) та збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Живе та працює Ліна Костенко в Києві.

В літературу Л. Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі «хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятниками», як І. Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграновський.

 Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного й сміливого, ліричного й громадянськи активного, характеризується ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів, творчими пошуками в царині  форми вірша, строфічної будови.

Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя. Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох українських поетів, прозаїків, навіть критиків.
Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рік поетесу не друкували, а підготовлені" у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видала три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця" (1961). Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч з Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатною індивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка "Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечори сходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Її третя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет Василь Симоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свого існування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких наших ліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів та підривають довір'я читачів до сучасної поезії".

Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років, спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.

Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972), підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка "Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979), "Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захоплено сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише книжку про чорнобильську трагедію.

Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, - історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії, схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця Григорія Сковороди, а також вплив філософії дзен (один з напрямів східної філософії).

Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці, Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як "шлях від парадоксу до драматизму". Драматизму внутрішньої діалектики, який є основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не раз доводиться заперечувати себе саму". Протилежності можуть зберігати власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко coinsidentia oppositorum (збігом протилежностей) і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається у принцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку, кожного мистецькогофеномена. "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, Історію і щоденність.

"Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки",  каже ліричний суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Ліна Костенко наголошує на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми - минущі. Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці "Над берегами вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм та інтертекстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.

Кінець 40-х — початок  50-х років був далеко не найпліднішим періодом у розвитку української радянської культури. Поетичні, прозові, драматургічні, кінематографічні, театральні, образотворчі  здравиці на честь «батька всіх народів»; парадно-помпезний фасад  зовнішнього благополуччя  та  удаваної  безхмарності,  який приховував важку  повоєнну  дійсність; а в  галузі ідеології — роздроблювальна, розтрощувальна  критика   «українських буржуазних націоналістів» Олександра Довженка, Юрія Яновського, Максима Рильського, Івана Сенченка; згодом — не менш ганебної пам'яті «боротьба» з космополітизмом,— усе це не могло не накласти прикрого відбитку на  громадське  й літературне життя.  Патріотичне, духовне  піднесення періоду  Великої  Вітчизняної війни заступають (і в побуті, й у мистецтві)  задуха і терор на кшталт пануючих настроїв 37-го року. Та народ, який переміг у  такій війні (адже  саме він переміг, а не «геній вождя й учителя»),  не  міг не відчути власної сили, не виявити її в різноманітних галузях суспільного буття.

Березень  1953-го  став переломним моментом в історії. Ще три роки лишалося до революційного XX з'їзду КПРС, до партійної постанови «Про подолання культу  особи та його наслідків», а кращі сили радянського суспільства вже усвідомлювали реальну  потребу повернутися  на ленінський шлях розвитку соціалізму.

Поступово розгортається громадянське й культурне відродження, в якому помітну  роль відіграло покоління митців, яких сьогодні ми називаємо «шістдесятниками». Означення, звісно,  умовне, але  промовисте. Глибоко симптоматично, що  письменників різних напрямків і уподобань, досить відмінних за характером і стилем творчості, поєднано саме на основі часової  координати. І  то — доволі  приблизної, бо дехто з них починав ще в 50-ті (Дмитро Павличко, Ліна  Костенко), а  кілька  по-справжньому ввійшли в літературу лише  у 80-ті (Віктор Кордун, Микола Воробйов, Василь Голобородько, Василь Рубан,— так звані «постшістдесятники»). Але наголос на хронології  тут  не принагідно-випадковий.  Більше того, на моє глибоке переконання, це означення навіть не поколіннєве,  а  змістове.   «Шістдесятниками»   стали й Максим Рильський у своїх «Голосіївській осені» (1959), «Зимових  записах» (1964), у прекрасному циклі «Таємниця осіннього листя»  (1963), у  знаменитих «Вечірніх розмовах» на сторінках «Вечірнього Києва», і Павло Тичина у збірці «Срібної ночі»  (1964) та в щоденникових записах того часу, і Андрій Малишко у «Полудні віку» (1960), «Дорозі під яворами»  (1963),  «Синьому  літописі» (1968), і Василь Мисик у своїй відродженій з табірного небуття мудрій поезії, і Леонід Первомайський  у крутому переосмисленні історії  свого  життя трилогією  «Уроки поезії»  (1968),  «Древо  пізнання»   (1971),  «Вчора і завтра» (1974), і Іван Вирган у «Питимому зіллі» (1967),  і  Ігор  Муратов  у  «Розчахнутій  брамі» (1967)... Не всі письменники старшого покоління як глибоко особистісне почуття сприйняли духовне  потрясіння, що пережила в середині  50-х років наша країна.

Дехто немало зробив для того, аби захлинулася хвиля очищення ленінських ідеалів. Такі відчули себе «на коні»  лише в застійні сімдесяті... Мова тут не про них, а про те, як важко викреслити із пам'яті (а  з  історії  й зовсім  неможливо) наслідки їхньої  метушливо-сервілістичної  діяльності. Слід сказати, що й не всі автори, котрі прийшли в літературу в цей благодатний час і котрі  сьогодні б ладні себе зарахувати до «шістдесятників», достеменно  належать до них. Бо  не всі спроможні були витримати найголовніших випробувань застійного періоду — на чесність перед собою і своїм народом.

Повоєнні роки... Ще стінки окопів, на яких писано нершовірш Ліни Костенко, не поросли травою, біль тяжких втрат ще не став  ятривим спогадом, а переживався майже фізично:

           Мітку показали на вербині,
           широко  руками розвели:
           — Кажуть люди, десь тут у долині,
           всі живцем закопані були.
           Тут Одарка — невсипуща мати,
           миротвориця дитячих чвар,
           і  Лаврін, прислів'ями багатий,
           і  Кривенко — сивий чоботар.
           Тут Юрко і чорноока Хана,
           всі твої товариші малі...
           Тут земля, а в ній глибока рана.
           Не торкайтесь — боляче землі!

Зовсім юна поетеса  багато пише. Вірші немов самі народжуються з її  схвильованої душі. Тут і спроба розібратися в повені  перших інтимних переживань («Таке  прощання було  шалене — на сум  багате, на слова скупе...»), і мовби безпричинний смуток вразливого  серця  («Зігрій  мої, коханий,  руки,  закрий кватирку у вікні...»), і  романтичне  захоплення навколишньою  красою  («...і здається мені  пшениця золотим промінням землі»), і вірність  імперативним велінням часу («...нам конче треба  рухатись вперед.

Аби ніхто від ноші  не схилився, і не пристав, не вибився із сил»), і намагання збагнути одвічні цінності буття («Справжня сила — довше під спудом»), й інтуїтивне передбачення труднощів чесного життєвого шляху  («Щастя треба — на всякий випадок.  Сили треба — на цілий вік»), і формування  свого заповітного кредо («Я в людей не проситиму сили... Я в людей попрошу тільки віри»),  і  усвідомлення основ непоквапливої  мудрості  («А потім приходять  роки, з'являється стримана сила»)...

Бентежність   ліричного чуття  Ліни Костенко не могла не привернути уваги  до її навіть ще учнівських, далеко не в усьому досконалих віршів — якась живильна  енергія  слова їх «видавала».  Друковані в  періодиці, в колективних збірниках молодих поетів, вони відразу відрекомендували автора  як особистість не лише непересічну, а й доволі, якщо хочете, екзотичну на тлі тогочасної поезії.

              Я виростала у садах,
              де груші достигали теплі,
              і курявою лист пропах,
              і соковиті пахли стебла...—

Скільки разів  уже  оспівано тихоплинну красу  української річки: маленької — з похилими вербами;  великої — з  сучасними пароплавами. І,  звичайно, напоєну сонячним промінням. І нехай би ще раз повторилися ці апробовані засоби славослов'я «радянській природі» — це безпечно й надійно.  А все,  що  сховане від недремного  настороженого  погляду, слід би  оголосити несущим,  якщо не ворожим. Та й на цьому не зупиняється фантазія молодої  авторки. їй дано прозирнути в глибини:

            Під снігом таки впадає
            ріка, якої не видно,
            в море, якого,  здається, нема.

Одним тут бачилися (і треба думати, небезпідставно) натяки на приховану течію, яка, незважаючи на їхні  затяті намагання заморозити відлигу середини  50-х  років, раніше чи пізніше переможно вирветься назовні  й на суд  совісті людської. І  вони, одягнені в  свої незмінні френчі, з-під  лоба поглядали, паль цем-цурпалком загрозливо покивували...

Інших такі рядки направду вражали поетичним одкровенням. Свіжо й сміливо! Сильно! Не випадково й  саме слово «сила»  в його моральному наповненні продумано й послідовно варіювалося в ранніх віршах Ліни Костенко. Так,  часом воно й декламаційно акцентувалося  (через пару десятиліть це поняття набуде у Ліни Костенко матеріальної конкретики), але то — від  максималістського намагання утвердитися в своїх переконаннях, і ще більше — інших зробити своїми духовними  спільниками.

Така поезія не могла загубитися серед тисяч друкованих  рядків. І справді, ще до виходу в 1957 році першої книжки Ліни Костенко «Проміння землі» їй чимало місця в своїх роздумах про мову й  майстерність  тогочасної поезії присвятив Леонід Первомайський. У статті,  написаній  1955 року,— до речі, серйозній і справедливій,— досвідчений письменник детально розглянув два вірші Ліни Костенко. І хоча він назвав низку кострубатих фраз та думок, деякі мовні огріхи, все ж загалом з твердою надією дивився на майбутнє, за його визначенням, обдарованої молодої авторки.

Навчання на перших курсах Київського педагогічного інституту не задовольняє  юну поетичну душу — культурне  життя  столиці  України  кінця 40-х  років  перебувало в шоковому анабіозі. Досить переглянути  «Літературну газету» того  часу,  щоб зрозуміти   бездонність   вульгаризаторської  прірви, в яку намагався ввергнути українську культуру агонізуючий сталінський деспотизм в  особі Л. Кагановича та йому подібних. В Москві ж  — свіжіші подуви, вільніше дихання  і  вже  зовсім  як  потрясіння — 1953 рік. В цей час Ліна Костенко — студентка Літературного інституту ім. О. М. Горького. Життя буяє, вирує  навколо,  все підвладне  рухові, люди  гарні й дужі. А що печаль вряди-годи охоплює душу — так то природний стан вразливої натури, спраглої кохання й випробувань.  І  все-таки дивовижної краси на світі куди більше бачиться, краси хоч і строгої, але щедрої:

            Найрідніше мов Підмосков'я,
            я сходила твої гаї.
            Там спіткала свою любов я,
            не таїла від тебе її.
            Ти до мене привітно торкалось
            молодими руками ялин.
            Ти за щастя моє боялось,
            хоч не знало ніяких причин.

І краса оточує поетесу не лише зовнішня, а й внутрішньо-благородна, зворушлива  в своїй високій буденності. Як у вранішній електричці (десь за  місто, в Передєлкіно?!), де  «дівчина з худеньким личком» схиляється на плече ліричній героїні:

              Ніяковіє, червоніє:
              «Даруйте, зміна уночі...»    
              І раптом обважніли вії,
              заснула на моїм плечі.
              Така чутлива, як билинка.
              На косах промінь виграє...
              Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.
              Обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.

Чи не звідси витікає той  демократичний струмінь, який так оживить  поезію «шістдесятників»,— увага до простої,  звичайнісінької людини  і відчуття самоцінності її багатого в своїй чистоті світу? Сама поезія «Ранком», щойно процитована, тривко запала в душу Василю  Симоненку  («Скільки тут  любові до людей праці, наших сучасників, зодчих майбутнього»
А голос Ліни Костенко був  настільки щирим, почуття  виражалися так  безпосередньо,  що для неї дико було  б кривити душею, вдавати щохвилини  із  себе бездумно-грайливу  оптимістку. Із властивим її обдарованню потягом до афористичних  узагальнень вона проголошує і цей свій життєвий та творчий принцип:

            ...А я дивлюсь і думаю про вірші.
            Коли їм сумно — хай вони сумують.
            Хай тільки не сміються штучним сміхом,
            бо щирі люди закривають вікна.

Тож  якщо в  майбутньому раптом  досить різко зміниться погляд на ідилію Підмосков'я, то це всього-на-всього поглиблення світосприйняття, а не його  переосмислення.  Тоді, не  в безжурній, але  піднесеній юності,  мабуть, не думалося під час прогулянки по Переделкіно, що он за тим яскравим у сутіні вікном, можливо, саме зараз лягають на папір тяжкі й пекучі Довженкові слова:  «...Я хочу жити на Вкраїні. Що б не було зі мною. Хай навіть скоротять мені недовгі вже мої літа, я хочу жити на  Україні. Нехай зневага і зло людське вирують круг мене, хай кличуть  мене ворогом народу безсоромні й жорстокі службовці-людожери, якщо їм треба так, я України син, України. Родила мене мати в степу, у полі зростав я, знав щастя і горе у полі — велике життя — і в перетворенім степу над великою урочистою рікою серед  народу,  де поживу  я, втішу своє серце, порадуюсь щастю його. 23.1.1952».
Згодом, через два десятиліття, свідомість поетеси обпече пронизливий спогад:

          Зметнеться вгору білочка-біженка.
          Сипнеться снігом, як вишневий сад.
          І ще вікно світилось у Довженка,
          як ми тоді верталися назад.
          Ще нас в житті чекало що завгодно.
          Стояли сосни в білих кімоно.
          І це було так просто і природно,
          що у Довженка світиться вікно...

Ясна  річ, випадково так сталося, що цей  «Підмосковний  етюд» надрукований в її книжці «Над берегами вічної ріки», інтимно перегукується із Довженковим «над великою  урочистою  рікою». Але зовсім не принагідний сам образ  плинної ріки, один із постійних у всій творчості Ліни Костенко.    З Дніпром пов'язано багато поетичних відкриттів поетеси. Це й не дивно, адже виросла вона на його берегах,  скупана  в його водах — «...Невидимі причали в глибокій  пам'яті Дніпра» (рядки із «Саду нетанучих скульптур»).

  ...Але то буде ще  в майбутньому, у  книжці «Проміння землі» Ліна Костенко  тільки «вирізьблювала» свої  питомі  образи, тільки  пробувала голос, часом несміливо й  обережно. Але він виділявся виразністю і  несхожістю на інші. Уже  проступала багатошаровість, багатовимірність  твореного молодою поетесою художнього  світу. Приваблював пошук ритму свого слова,  закінченості  інтонації, жорсткості  виразу — в останньому, гадаю, була й відштовхувальна реакція на розімлілу красивість багатьох тогочасних поезій.

Отже, заявка робилася серйозна і надовго. Рецензент дипломної роботи Ліни Костенко  в Літературному інституті, відомий письменник Всеволод Іванов був навіть подивований  цільністю естетичного світосприйняття студентки. Його висока оцінка фактично рукопису книжки «Проміння землі»  перейнята навіть захопленим  пієтетом,  з яким для  людини  творчої природно зустрічати всякий  новий  талант: «Дипломна робота Ліни Костенко, вірші, заслуговує, з моєї точки зору, найвищої оцінки. Це дуже талановитий поет з великим майбутнім. Вірші  Ліни Костенко вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини без  дріб'язкового копирсання, надривності, цинізму. Я погано знаю українську мову, але знаю її настільки,  наскільки це мова братня, наскільки я чув її поряд з собою, наскільки читав Шевченка, Тичину, Рильського  і  Бажана,— маючи поряд з  оригіналом російський переклад: точніше було б сказати, що я не стільки знаю,  скільки  відчуваю українські вірші Л. Костенко,  я відчуваю, що  українські  вірші її досконалі,  а  російські  переклади,  зроблені  рукою автора, адекватні оригіналу.  І  ця обставина також прикметна! З  квітня 1956  р. В.  Іванов»
У четвертому числі «Дніпра» за 1963 рік з'явилася така епіграма:

         Писала вірші. Тепер годинники звіряє.
         Ступає на тернисту путь:
         На кіностудії — давно це кожен знає —
         Годинники хронічно відстають.

І  можна було навіть за курйоз сприйняти, що ця добродушна епіграма надрукована синхронно із статтею  І. Валька  «Спотворений образ часу»,  де автор звинуватив Ліну  Костенко  і Аркадія Добровольського у викривленні суті Великої Вітчизняної війни, в  тому,  що  сценаристи  наполегливо  проповідують «такий собі безкласовий  гуманізм». Динамічний зоровий ряд фільму  кваліфіковано як формалістичне трюкацтво, що, ясна  річ, протистоїть  змісту. А  це «приводить  до  збіднення відтворення життя».  Від авторів  сценарію відверто  і недвозначно вимагався лише рожевий  оптимізм  у розповіді про величезну людську трагедію. Вдалу  спробу показати внутрішню цільність героїв, їхню життєстверджуючу енергію, не бездумно-плакатну,  а  таку, що виявляється в широкій амплітуді людських діянь, було витлумачено як песимізм, меланхолію. «Відомо,— нанизувалися дивовижні  навіть з  погляду  елементарного  здорового глузду аргументи,— що герої, подібні до Швиндіна, Левицького, Булаєнка, були противниками того, щоб після смерті смуток торкався  їхніх імен. Вони несли оптимізм все  життя, стверджували його і своєю смертію».

Правда, на відміну од галузі літературної, де дружна мовчанка супроводжувала безглузді звинувачення М. Равлюка, у сфері кіно були серйозні спроби заперечити вульгарну критику. Зокрема, Анатолій Шевченко в журналі «Зміна» довів неспроможність надуманих інсинуацій І. Валька, а у  вже цитованому виступі М. Мащенко навіть 1964 року говорив про сценарій «Перевірте свої годинники» як про надійну основу для помітного кінематографічного явища. Щоправда, в 1966—1967 рр. на V і VI пленумах Спілки кінематографістів України сценарій і  вже відзняті матеріали фільму, разом із  сценарієм  Сергія  Параджанова «Київські фрески» та фільмом Юрія Іллєнка й Івана Драча «Криниця  для спраглих» були піддані нищівному остракізму і втоплені в морі бюрократичної демагогії. Згодом фільм вийшов на екран, але вже  під  іншою  назвою («Хто повернеться — долюбить») і без  імені  сценариста — Ліна  Костенко від авторства відмовилась,  оскільки в процесі переробок та уточнень  змінилася навіть загальна концепція твору.

Печальний досвід нереалізованих задумів. Адже це вже  була друга стрічка за сценарієм Ліни Костенко, яку не вдалося завершити. В плані  випуску фільмів кіностудією ім. О. Довженка на 1961 рік анотувалася ще картина «Дорогою вітрів» (автор  сценарію Л. Костенко; режисери М.  Ільїнський,        А. Тимошкін; художній керівник  Т. Левчук):  «Місце дії фільму — будівництво дороги в Карпатах. В колективі будівельників цієї  дороги — колгоспників навколишніх сіл — формуються характери героїв.  Перемагаючи  труднощі, опір відсталих людей,  будівельники успішно  завершують свою роботу, прокладають дорогу, яка символізує шлях  до нового життя» 28. Так інформувала газета. Але і ця стрічка не вийшла на екрани...

Починалася «ера переляку». В посмертно надрукованому вірші Володимира Висоцького безжально зірвано маску благопристойних пояснень феномену масового «осліплення» в ці роки, роки навіть не поклоніння сильній особистості, а лицемірного славослів'я або зверхньої терпимості до посередності.  Цей  загальний настрій не міг не позначитися на усіх, в тому числі й літературній, сферах нашого життя:

          Но мы умели чувствовать опасность
          Задолго до начала холодов,
          С бесстыдством шлюхи приходила ясность
          И души запирала на засов.
          И нас хотя расстрелы не косили,
          Но жили мы, не поднимая глаз.
          Мы тоже дети страшных лет России —
          Безвременье вливало водку в нас.

Як одним образним штрихом  («не поднимая глаз») мимовільно викрешується пекучий перегук із «Мандрівками серця» Ліни Костенко.  Там ВАСИЛІСК пригрожує: «Жити хочеш — в землю дивися. Очей  зухвалих не піднімай!»

А до  1968 року зрідка з'являлися в літературній періодиці  окремі вірші поетеси. Потім запало суцільне мовчання. Зовні все  це поставало доволі дивно.
«Можна по-різному ставитися до її поезії,— писав Леонід  Первомайський, котрий і сам у цей час перебував у стані дивовижного духовного самооновлення й злету,— але це вже давно яскрава і самобутня поетична творчість, далека від невправності і несміливості перших спроб. Художня зрілість поезії Ліни Костенко ставить її в один ряд з кращими нашими поетами — не тільки молодими — і примушує нас нетерпляче  чекати  кожної нової книги талановитої поетеси».

Юрій Івакін, самобутній наш майстер пародії,  наступного, 1968 року  присвячує Ліні Костенко промовистий уже самою назвою «Пасаж мовчання» («Перець»,  № 19), де не  просто аналітично висвічує найприкметніші  ознаки  творчої її індивідуальності,  але й, слідом за Леонідом Первомайський,  засвідчує, як нетерпляче чекалося нової книжки поетеси...

          А я перетерплю, а я перебуду,
          Перечекаю  я, пережду,
          А я перемовчу, перезабуду,
          Все, що писала, переприсплю,
          Перезакрию віями очі,
          Перезавішу свої уста,
          Скіфською бабою в поганській ночі
          Закам'янію (років до ста),
          А я перевершу перемовчанням
          Свій перевірш,  надвірш, супервірш,
          Хай перележать в скрині чекання
          Мої блукання між хмар і гір.
          А якщо вірш мій перестаріе
          Ще й перегіркне, перегорить,
          Чи перекисне, чи перетліє,
          Нехай одній це мені болить!

А її, нової, нетерпляче очікуваної книжки все не було й не було... Десь у 1970-му чи 1971 році, пригадую, на одному з літературних вечорів, що за інерцією громадської активності  60-х ще проводили в столичному Жовтневому палаці, у Віталія Коротича спитали про долю Ліни Костенко.  Він відповів, що  дуже любить цю поетесу, вважає її мовчанку  непорозумінням і знає, що  нова книжка її віршів готується до друку.  Очевидно, йшлося про «Княжу гору», яка все ж так і не побачила світу...

А інтерес до поезії у масового читача починає підупадати —  18 000 примірників вже здається фантастичним тиражем, поволі, він  спадає до 2—1,5 тисяч. Що ж, будемо відверті,  почуття небезпеки, страху, про яке з болем говорив Володимир Висоцький, спрацьовувало,  невідхильно позначаючись на якості поетичних рядків.  І ми  легко спостережемо,  читаючи книжки поетів-дебютантів початку  60-х  років,  як у сімдесяті вони мало не  свідомо й послідовно втихомирюють свої пристрасті, притишують свій  голос...

А Ліна Костенко мовчить — мовчить затято й принципово, мовби свідомо сповідуючи саркастично-прицільний висновок одного із своїх віршів, надрукованого 1962 року:

          Все більше на землі поетів.
          Вірніше —
                   тих, що вміють римувати.
          У джунглях слів поставили тенета,
          але схопили здобич ранувато.
          Зайці, папуги, гнізда горобині...
          Великий щебет, писк  і цвірінчання —
          таке, що часом хочеться людині
          поезію шукати у мовчанні.
          Хай метушиться дріб'язок строкатий,
          міняє шерсть залежно від погоди...
          Поете,
               вмій шукати і чекати!
          Найкращий вірш ще ходить на свободі.

Деякі уявлення молодості хай  не  те  щоб  переоцінювалися,  але діставали інше потрактування. «Я був дитям свого часу і хворів  його хворобами разом з ним,— слава  богу, що кір цієї гігантоманії переніс у літературному дитинстві,  а не в  зрілості, хоча  й   бували   затяжні  ускладнення»,— писав представник російських «шістдесятників» Євген Євтушенко в 1975 році. Ознаки тої гігантоманії  неважко спостерегти по  тодішніх творах дебютантів, навіть за назвами. Хоча б — поема Івана Драча «Ніж у  сонці».  Заголовок  молодий,  яскравий, але не без розрахунку на епатаж  певної частини читачів.  Або ж — назва першої книжки Павла Мовчана «Нате!» (1963) і його безкомпромісно-наївна  (як на сьогодні) поема в цій  книжці  «Багатолюби».  Прикладів можна навести чимало... Проте не можу не погодитися з  Миколою Ільницьким, що «при всій щирості поетів, які мало не волали, звертаючись до людства, це  був дещо абстрактний пафос, який не мав під собою реального ґрунту конкретного людського відчуття, що викликало з часом цілком справедливе зауваження: людство любити значно легше, ніж людину...».

Але вже у сімдесятих роках слово багатьох «шістдесятників» виважилося, стало спокійним. Річ у тому, що  сама абстрактність образності і деяких поетичних ідей ішла не  від умоглядності, а  від глобальності масштабів мислення, такого,  що, як тоді  здавалося, здатне  охопити всесвіт. Тепер же  для самого  себе мінялися  виміри.  І   відбувалося  це  не  просто, а в складних роздумах про час і людину в ньому.

          Все важче слів живуче проростання,
          Трудніша мрій поривна крутизна.
          Ще ніч одна  болінь і прозрівання,
          Думок безсонних ніч іще одна,—

писала в середині сімдесятих років Ганна Світлична.

А Ліна Костенко мовчала... Поети посерйознішали? Поза сумнівом. Якось Євген Євтушенко, ще в  час, коли він «хворів» па гігантоманію,  епатажно визначав:  «...уже  висят  пеленки первенца, как бельїй выкинут флаг». А в  середині сімдесятих Іван Драч, мовби заперечуючи однолінійність цієї тези, обігравав:

              Раніше, коли прав пелюшки,
              Думав:
              Ось повішу сушитись
              Знамено своєї поразки.
              Зараз, коли сушу пелюшки,
              Думаю:
              Напинаю вітрила майбутнього...

Із  багатьох книжок поезій, що  вийшли  в  другій половині 60-х — в першій половині 70-х років  і належали ще недавно молодим поетам,  в цілому найцікавіше було читати однотомники вибраного, які ставали ніби своєрідним  «пунктом регулювання» ходи цілого покоління. Посудімо самі: вийшли вибрані твори Віталія Коротича, Миколи Вінграновського, Івана Драча,  Ганни Світличної, Володимира Забаштанського, Бориса  Олійника, Володимира  Коломійця, Дмитра Павличка, Роберта  Третьякова, Валерія Гужви та інших поетів. Перші підсумки,  перше  «фільтрування» раніше написаного.

   ...А  Ліна Костенко мовчить.

Помітно було, що  в збірках вибраних творів насамперед було  відкинуто те,  чим  зовні  це покоління привернуло до себе увагу; назвемо те, скориставшись словом Євгена Євтушенка, «гігантоманією». У  своїх перших книжках  вибраного поети  постали значно прозорішими (згадаймо цитовані  вище рядки  Сави Голованівського про  «правду  простоти» — це  була ознака часу).

...Що ж тривожило в цей час Ліну Костенко? Над чим  працювала?  Які пекельні терзання  мучили  її вразливу на поетичне слово душу?  Ніхто з читачів про це не знає нічого... А  її колеги, справді, врівноважували голос, їхні громадянські почуття ставали зворушливішими й вивіренішими:

     Стерпіла все ти од мене:
         і примхи,  і вибрики модні,
     І колихала дітей моїх, і берегла від нещасть.
     Земле моя!
         У твоїй чистоті великодній
     Від гріховиння і я очищавсь.
                     Борис Олійник. «До землі»
     Ти любиш Батьківщину? То пожди
     свою любов словами виливати.
     Поглянь Вітчизні в очі. І завжди
     без зайвих слів
                  впізнає сина мати.
          Валерій Гужва. «Про Батьківщину я пишу»

І зовсім не випадково покоління, якому свого часу закидали певну інфантильність та  соціальну  невиразність у творчості, підкреслено декларує своє розуміння громадянської  суті поезії.  «Я звикну, я  неодмінно звикну,— писав Роберт  Третьяков,— вимірювать право краплини обов'язком  океану». «Я — солдат. Зрозумійте мене»,— заявляв Борис Олійник.

  ...А Ліна Костенко мовчала.

І не випадково  у  Дмитра Павличка та в  Миколи Вінграновського в ці роки з'явилися вірші під назвою «Зрілість». І,  може, в 1964 році на загальному  тлі звучали у Володимира  Коломійця  трохи полемічно рядки: «Хай хтось оспівує орхідеї, а я скажу про картопляний цвіт», та в сімдесяті ми сприймаємо  цілком природно рядки Валерія Гужви:

             Усім ввижається мистецтво
             високе, неземне, святе.
             А ви погляньте, як мистецьки
             картопля на грядках цвіте.

...А що хвилювало в  ці  роки  Ліну Костенко, чи роздумувала вона  про  «мистецтво високе,  неземне, святе»?

Певною ознакою зрілості поета є уміння повертатися до раніше надрукованих творів, доопрацьовувати їх, часом навіть і  переписувати. Показове в цьому плані, приміром, закінчення одного з віршів Леоніда Талалая. В першій книжці поета  «Журавлиний леміш» (1967) воно було таким:

                  А справа кличе,
                  Спрага зве
                  Долати  труднощі
                  В борні,
                  Бо справжня музика
                  Живе
                  Лише
                  В напруженій
                  Струні!

У його ж книжці  «Не  зупиняйся, мить» (1974)  цей вірш уже зовсім інший. Зберігся лише образ струни, весь же  твір переписано наново.  Поет, який раніше переможно заявляв:  «Бо справжня музика...», тепер, збагачений пережитим, зізнається читачеві: «І я напружуюсь, працюю і відкривається мені, що справжня музика існує лише в напруженій струні».

...Можливо, в цей самий час і Ліна Костенко переписувала свій, надрукований у «Вітчизні» 1962 року Він з'явиться друком значно пізніше, в книжці. «Неповторність» (1980) під назвою «Чумацький шлях». Порівнюючи дві редакції одного твору, ми не без подиву можемо зауважити, що в час, коли поезія в цілому тяжіла до заземлення (з усіма  позитивними й негативними  з цього приводу наслідками), Ліна  Костенко,  навпаки,  одкидає побутову  деталь, узагальнює і дедалі  впевненіше виходить на вічні категорії буття, сенсу людської долі.

Поки що ж Ліна Костенко мовчала.  Може, й справді, «часом хочеться людині поезію шукати у мовчанні»?.. А в тому самому пам'ятному недобрим поворотом до часткової реанімації  культівських уявлень, культівської психології у 1983 році відбувалася на шпальтах «Літературної України» цікава розмова про традиції  і  новаторство  в  тогочасній  поезії.  Максим Рильський, як завжди, тактовно,  делікатно оцінював спроби молодих: «Я не належу до тих людей, що ладні  мокрим рядном напасти  на так званих молодих у нашій літературі за те, що вони молоді і що завдяки молодечому темпераментові іноді  оголошують період «бурі і натиску», не завжди здаючи собі справу, проти кого спрямована їхня буря і кого має тиснути їхній натиск...». Визнаний майстер нашої поезії, вказуючи на чимало вад у творах своїх юних колег, мав усі підстави загалом з  радісним оптимізмом дивитися на свіжі пагони поетичного древа.

І якщо в шістдесятих роках вплив дебютантів поезії  на  загальну літературну атмосферу був вельми відчутний, то в наступне десятиліття виявилося,  що вчорашні збурювачі спокою загалом прислухалися до мудрих уроків своїх поважних колег. Саме в ці два десятиліття українська поезія зазнала неповоротних втрат — пішли з  життя  Максим  Рильський, Павло Тичина,  Андрій  Малишко, Ігор Муратов, Леонід Первомайський...

Першим озвався печальним реквіємом «Етюду  поколінь» ще  в своїй  першій  книжці  «Соняшник» у 1962 році Іван Драч.

       Помирають майстри. Чітко значать віки.
       їх життя вперезало вогнями й димами.
       В груди траурних маршів дзвенять молотки,
       І влягаються думи золотими томами.

Згодом, у  1971 році,  надрукував вірш «Пам'яті вчителів»  Віталій Коротич.   «Вмирають  мудреці з держави слів» — у своїй смерті не вмалівши перед грядущими  поколіннями. І знову заклик — «Нехай нам і  за себе гірко буде, коли вмирають  наші вчителі».

А можливо, саме в  той  же  час писала свій вірш «Умирають майстри...» Ліна Костенко — хто те знає? І в «косяках» талантів зірке око громадянина  й поета  розрізняє  біду:

        І приходять якісь безпардонні пронози.
        Потираючи руки, беруться за все.
        Поки геній стоїть, витираючи сльози,
        метушлива бездарність отари свої пасе.

...Але Ліна Костенко ще мовчить і  мовчить,  уже майже нестерпно для читача. Цей вірш буде надруковано лише 1977 року. Проте  ми вже знаємо  її життєве й творче кредо, що ним  жила поетеса довгі півтора десятиліття:  «А робота не  жде. її треба робить».

...А що ж наступне покоління? Чому не виправдалися  прогнози  критики  про його негайну  появу? По-перше, слід уточнити, що таке поетичне покоління.  Адже не скажеш, що прийшло в сімдесяті роки мало дебютантів. Не скажеш навіть, що критика виявила не досить претензій «сформувати»  нове покоління.

«Минуло небагато часу від виходу книги, а вона вже стала раритетом, предметом схвильованих виступів майстрів слова, про неї одразу ж з'явилися відгуки у пресі.

Так розпочала свій шлях «Маруся Чурай» Ліни Костенко» ,— писав наприкінці 1980 року літературознавець Павло Охріменко. Але, як ми вже знаємо, насправді історія з цим твором розпочиналася не так легко й радісно. Звинувачення внутрішніх рецензентів, причому закиди навіть політичного характеру, затримали вихід роману не менше, як літ на шість... Лише після спеціальної ухвали Президії правління Спілки письменників України твір був випущений у 1979 році «Радянським письменником».

Поезію  Ліни   Костенко  знають,   люблять  і обожнюють мільйони людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не можуть приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. А вона, справді-бо геніальна Поетеса, боїться (!) слів, їй страшно взяти в руки перо і почати віршувати:

                                  Страшні слова, коли вони мовчать,
                                   коли вони зненацька причаїлись,
                                   коли не знаєш, з чого їх почать,
                                   бо всі слова були уже чиїмись.

Власне, поняття "віршувати за допомогою слів" не дуже поєднується з особистістю Ліни Костенко хоча б тому, що в її свідомості вірші аж ніяк не ототожнюються з Поезією: "Ти думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові, треба бути поетом"; а коли вже й виникає це поняття, то воно знаходить "образну підтримку" у сфері випробуваної поетичної краси: "Це, може, навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі".

Ліна Костенко вибудувала самоцінний поетичний світ, що є не зліпком чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, за словами безсмертної Мавки з "Лісової пісні", "скарби творить, а не відкриває". Наявність такої самодостатньої поетичної реальності відповідає онтологічній сутності поезії як такої, адже у філософському сенсі "поезія є виривання за рамки конвенції семантичного поля мови/культури і світу як "сущого". Це завжди спроба вловити щось принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусь іншому. Тобто, якщо бути строгим, це є ловленням порожнечі, Ніщо". Сущий світ - це дійсний світ, адекватний звичайним словам, які неодмінно були або є "чиїмись", це, у потрактуванні Поетеси - "розмовка побутова", "дзвінкий дивертисмент метафор, слів", а Поезія - це те, чого не можна до кінця передати у слові - любов, свято, квіти, молитва. І.Фізер, розмірковуючи про суть поезії, пише: "...поетичне слово голосить те, чого ще не було, немає, а часто і не може бути". Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками з поезії Ліни Костенко:

                                      І десь над гранями свідомості
                                      є ге, чого іще нема.

Чудний народ - художники, поети. Усе їм сниться те, чого нема. Усе їм сниться те, чого не буде.

Навіть життєвий досвід, сконденсований в афоризмі, будується на поетизації отого справжнього "Ніщо":

                                                              Є для серця така покута:
                                                              Забувати скоріше зло,
                                                              Аніж те, що мусило бути,
                                                              i чого в житті не було.

"Ніщо", сфера ідеального, насправді має справжню реальність, воно приречене "бути і відбутися у світі". Це як та "мрія", що на все життя, про яку писала Поетеса в одній з ранніх поезій:

                          Будь випадковим чи злим, шаленим,
                                                          Дай смуток, розпач, каяття...
                                                          Лиш мрією не стань для мене,
                                                          бо це уже на все життя.
Поезія Ліни Костенко - справжня, неповторна в найглибшому сенсі цього слова.

                                                            РОМАН У ВІРШАХ “МАРУСЯ ЧУРАЙ”

Поезія Ліни Костенко застерігає нас від втрати своєї історичної пам’яті. Особливо виразно ця думка звучить у її романі у віршах “Маруся Чурай”. Образ Марусі зливається з образом України, що сигналізує через століття: пам’ятайте нащадки, свою славну історію, і лише тим будете сильні і знані у світі.

До образу Марусі Чурай у літературі митці зверталися дуже часто. Згадаймо лише історичну повість російського письменника О.Шаховського "Маруся - малоросійська Сафо", драми українських митців Г.Бораковського "Маруся Чурай" - українська піснетворка", М.Кропивницькрго "Дай серцю волю - заведе в неволю", М.Старицького "ОЙ не ходи, Грицю", поеми Л.Боровиковського "Чарівниця", С.Руданського "Розмай", драматичну поему В.Самійленка "Чураївна"..

Та в усіх цих творах розглядався виключно любовний аспект драми життя легендарної співачки, що, безперечно, занижувало її Історичну роль для нації і рідного краю як співця і зовсім не давало можливості показати історичне тло, розорену поляками, але не скорену й готову до боротьби під булавою Б.Хмельницького Україну. Ліни Костенко, поставивши в центр свого Історичного полотна легендарну дівчину, заговорила насамперед не про кохання, а про насущні проблеми своєї нації і держави. Про "Марусю Чурай" Ліни Костенко І.Дзюба найвищої думки; "Маруся Чурай" нагадує класичний архітектурний ансамбль, що втілює великий план, велику ідею. Поетичний матеріал розгортається "сам із себе" за законом внутрішньої необхідності і зовнішньої доцільності, а цілість надає кожній частині вищого значення. Він живе наскрізною симфонічною взаємопов’язаністю, взаємопідсиленням. Михайло Слабошпицький теж ставить історичний роман Ліни Костенко на перше місце не тільки в її творчості, а й серед українських творів XX століття: "Маруся Чурай"

Ліни Костенко - не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII століття. Це - історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це - партитура вічних мотивів духовного буття народу... Чи й треба казати про те, якої неймовірної популярності зажив цей роман у нас тільки за одне десятиліття літературного життя! Мені здається, якщо в національному письменстві є такі твори, як "Маруся Чурай", значить, воно не безнадійне, І не безнадійна доля того слова - воно виживе і вистоїть у цьому складному н трагічному світі, який не має сентиментів до жодного народу".

Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно й всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. Т навіть принцип умовності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна..."), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла.

Від картини суду, свідків, представників місцевої влади, побутових сцен життя до колориту козаччини в різних іпостасях національних героїв (полковник Пушкар, гонець-запорожєць, дід Галерник, сам Хмельницький) перед нами постає правдива і повнокровна картина життя України XVII ст.
Авторка не ідеалізує українців, але й не змальовує їх як народ, роз'єднаний антагоністично-класовою ненавистю, чого в українському середовищі ніколи й не було. Саме через це Ліні Костенко й закидали постійно критиковану в ті часи «теорію єдиного потоку» української нації (за Михайлом Грушевським).

Як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісного і громадянського. Так, поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує «врядові» пошукати закон не про вбивство, а про зраду: «Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину— можна?!» Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: «Отож жінок і не пускають в Січ»). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: «Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші»; Бобренчиха про Марусю: «Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї горде і трудне»). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки — Запорожжя. «Полтава карає співця»,— скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він «про чиєсь гам одненьке життя». Гетьманові не байдуже й «одненьке життя», адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.

...Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя.Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:
Цвіте земля, задивлена в свободу.

                                                               Аж навіть жити хочеться мені.

 А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:

                                                               Останні дні вже якось перебуду.
                                                               Та вже й кінець. Переночую в смерть.

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XX столітті. А на оте не раз чуване — «Причому тут пісня?» — вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Раби на розум і на вдачу». Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю...». Баладу, авторство якої приписується легендарній народнійпоетесі. Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в українській, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,— Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала...» О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, котра наново взялася за настільки, здавалось би, зужитий в літературі матеріал.

Її твір розкриває нам багатство людських характерів, виношені концептуально-художні ідеї, гранично суворе, досконале їх вираження в слові, повторю слідом за Михайлом Доленгом — слові класичному. І водночас «Маруся Чурай» — твір новаторський як трактуванням самої постаті народної поетеси, так і художніми засобами зображення.

Віртуозна стилізація мови давньої епохи, власне — несилуване поєднання кількашарової стилізованої лексики і народної говірки, точність і художня доцільність використання архаїзмів та історичних реалій, звукове й ритмічне багатство вірша, його пластичність, залежність від «партії» дійової особи, значущість сміливої рими... В усьому цьому Ліна Костенко бачила не самоціль, але й не суто «виробничі» засоби формування поетичної плоті роману. Сама технологія тут стає мистецтвом. Адже коли в роздумах про Галю Вишняківну зустрічаються такі, за терміном тогочасних піїтик, «краєсогласія» — «донеї — козакові — до свиней, і — до любові»,— то вони вже самі утворюють потужне смислове поле, ущільнюють художню оповідь і без роз'яснень ставлять додаткові змістові акценти в процесі характеротворення.

Розглядаючи «Марусю Чурай» у широкому контексті новітньої історичної романістики, Микола Ільницький спостеріг прикметну особливість твору Ліни Костенко. Більшість авторів віддає перевагу описові конкретної, часто документально підтвердженої події, в інтерпретацію якої привноситься умовний (притчевий або легендарний) елемент. При цьому просторові й часові площини немов «тасуються», утворюючи параболічність сюжету,— в такий спосіб на поверхню виходить рух сучасної художньої ідеї, видобувається її філософський сенс. У «Марусі Чурай» морально-етична, соціально-етична лінія також різко проорана, але твір збудовано за іншим принципом. «Л. Костенко легенду проектує в суворе русло соціальних і людських взаємин,— зазначає критик,— перевіряє історичною реальністю зображуваної епохи, не зміщуючи часових пластів і не силкуючись витлумачити ідею, вилущити її зі шкаралущі подій, а даючи можливість цій ідеї формуватися в цих подіях, просвічуватися крізь них». Справді, визрівання художньої ідеї в романі «Маруся Чурай» відбувається за законами внутрішньо доцільної взаємопов'язаності кожної деталі й цілості твору. Сюжетні перипетії в ньому виростають одна з одної, заперечуючи суто подієвопобутове своє значення і висвічуючи концептуальну значущість всього попереднього фабульного розвитку.

Розробляючи відомий сюжет, Ліна Костенко не тільки змінює деякі вже усталені в літературі тав народнопоетичній традиції «ходи», а й — і в цьому істотна відмінність — будує його на розлогому соціально-психологічному тлі. Григорій Нудьга, оглядаючи довгий шлях засвоєння в письменстві перипетій балади про отруєння Гриця і створення легенди про Марусю Чурай, писав: «Відчувається, як центр ваги переноситься з побутово-мелодраматичних моментів на історичні і психологічні, а мотив про «піснетворство» героїні витісняє всі інші» . Ліні Костенко вдалося створити не просто психологічно вірогідний портрет Марусі Чурай, а й показати свою героїню причетною до важливих подій періоду боротьби українського народу за незалежність в середині XVII століття. Сам гетьман Хмельницький

                                                          ...дивував, безмірно дивував,—
                                                          що от скажи, яка дана їй сила,
                                                          щоб так співати, на такі слова!

Вперше ми зустрічаємося з Марусею на суді... Нескоєне пече душу — зрештою, Гриць сам мимохіть випив келих трунку, наготовлений дівчиною для себе. Але ні слова у виправдання не почув суд. Зник біль, нема страху, в горі розчинилося все життєдайне: «Коли так душу випалила зрада, то вже душа так наче й не болить». Єдина мучить думка: з якої причини перевернувся Гриць? Хороший, ласкавий, вірний, чому він зрадив? До того ж ніби й проти своєї волі вчинив це... Дядько Яким Шибилист по-своєму точно пояснює роздвоєність парубка:

                                                          Від того кидавсь берега до того.
                                                          Любив достаток і любив пісні.
                                                          Це як, скажімо, вірувати в бога
                                                          і продавати душу сатані.

Ось при чому тут пісні! Пісні Марусі Чурай, в якої «слова самі на голос навертались, як сльози навертаються на очі». І вибухає на суді («Увесь блідий, аж під очима чорно») полтавського полку обозний Іван Іскра:

                                                          Ця дівчина не просто так, Маруся.
                                                          Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.
                                                          Коли в похід виходила батава,—
                                                          її піснями плакала Полтава.
                                                          Що нам було потрібно на війні?
                                                          Шаблі, знамена і її пісні.

Власне, за ставленням до пісні Марусиної, яку сприймаємо мов символ народного генія, і поділяються герої роману Ліни Костенко. Це, до речі, ще одна площина суспільного розшарування. З одного боку, «Таку співачку покарать на горло,— та це ж не що, а пісню задушить!» — ставлення Богдана Хмельницького, «Пісень немає — і мене нема» — самої Марусі Чурай, а з іншого — «При чому тут пісні?» — Горбаня, «Це щось для дівки, синку, височенько. Не вірю, щоб складала це вона» — старої Бобренчихи...

Як справжній художник, Ліна Костенко не розставила відразу своїх героїв по відведених сюжетною канвою місцях, а виписала їх у русі, розкриваючи складне взаємопереплетіння розвитку особистісного і громадянського. Так, поволі втрачаючи своє «я», відрікаючись від нього в ім'я достатку (та й то не заради самого достатку, а задля того, щоб вижити), гине Гриць і як громадянин. Недаремно козак, посланець гетьмана до полтавського полку, дізнавшись, за що судять Марусю, пропонує «врядові» пошукати закон не про вбивство, а про зраду: «Що ж це виходить? Зрадити в житті державу — злочин, а людину— можна?!» Це — дуже істотний акцент. Вчинок людини вимірюється не тільки побутовою, але й соціальною міркою. І знаменно, що ці слова належать саме запорожцю (порівняймо з роздратованим вигуком Горбаня: «Отож жінок і не пускають в Січ»). Козацька сила не лише в обов'язку боронити Україну, а й у єдності громадянського та особистого. Як опора людського існує світ гідності (Гриць про Івана Іскру: «Він,— каже,— гордий. З ним не звариш каші»; Бобренчиха про Марусю: «Пісні у неї — то велика туга, а серце в неї горде і трудне»). Симптоматично, що саме почуття власної гідності найбільше не в пошані в антагоністів козацького лицарства. А якраз цей шляхетно-волелюбний стан поетеса протиставляє канцелярсько-бюрократичній машині, якою намагаються вичавити з людини все горде, підкорити її поведінку приписам, далеким від народної моралі, що уособлюється в романі нормами співжиття козацької республіки — Запорожжя. «Полтава карає співця»,— скаже Іскра в похідному наметі, хоча й розуміє, що зараз ідеться про долю краю, а він «про чиєсь гам одненьке життя». Гетьманові не байдуже й «одненьке життя», адже це — славне минуле батька Марусі, легендарного Чурая, адже це — пісні Марусині, які не тільки звучали вчора, співаються сьогодні, а й підуть у майбуття.

...Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Але доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилася назустріч і людській біді, і красі життя. Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:

                                                          Цвіте земля, задивлена в свободу.
                                                          Аж навіть жити хочеться мені.

А ще зовсім недавно чого бажала вона, пригнічена зрадою й смертю коханого, ганьбою прилюдного, неправедного судилища? Небагато:

                                                    Останні дні вже якось перебуду.
                                                    Та вже й кінець. Переночую в смерть.

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїми ліричними витворами, круто замішаними на гіркій сльозі та незламній силі духу.

Звичайно, в суперечках про історичну реальність особи Марусі Чурай незаперечною лишається вимога: поки не знайдено бодай одного документа, де зафіксовано її ім'я, можна говорити лише про літературну легенду, започатковану історичною повістю О. Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо». На сьогодні такого манускрипту ще не маємо, але після роману Ліни Костенко Маруся Чурай стає нарешті цілком реальною особою, хай не в площині історичній, та, що не менше, а в даному разі, мабуть, важливіше, на терені літератури. Вона — співець і громадянин — тривожить сьогодні нас, у XX столітті. А на оте не раз чуване — «Причому тут пісня?» — вже відповів свого часу Максим Рильський, недвозначно сказавши про таких Горбанів: «Раби на розум і на вдачу». Не вони творять життя, не вони залишаються в історії. Це ще раз підкреслив великою силою художньої виразності й переконливості історичний роман у віршах Ліни Костенко.

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Книги, підручники української літератури скачати, конспект на допомогу вчителю та учням, навчатися онлайн}