Соціологічні погляди І. Франка

ФРАНКО Іван Якович (15/27.08. 1856 — 13/26.05.1916) — письменник, мислитель, громадський діяч. Народився в с. Нагуєвичах (Дрогобиччина) в родині коваля. По закінченні Дрогобицької гімназії (1875) вступив на філос. ф-т Львівського ун-ту. Тут вів активну громадську діяльність (спочатку через студентський “Академічний гурток”, а відтак через радикальні молодіжні організації, що керувалися настановами М. Драгоманова), займався видавничою роботою (ж-ли “Друг”, “Громадський друг”, збірники “Дзвін”, “Молот” та ін.), літ. творчістю практично в усіх видах і жанрах; здійснював соціалістичну пропаганду, за яку його неодноразово заарештовували й ув’язнювали. 1891 р., будучи автором кількох вагомих поетичних збірок і прозових книг, наукових досліджень та безлічі літературно-критичних, фольклористичних, етнографічних, бібліографічних і публіцистичних статей,

Франко закінчив Чернівецький ун-т, а 1893 р. здобув ступінь доктора філології у Віденському ун-ті. Однак спротив влади і народовських кіл не дозволили йому обійняти університетську кафедру. І надалі активно працював на ниві красного письменства й гуманітаристики, продуктивно займався науково-організаційною, видавничою та редакційною роботою (ж-ли “Житє і слово”, “ЛНВ”), брав активну участь у громадсько-політ. житті. У 1896 — 1907 рр. видав низку праць (”Поза межами можливого”, “Народники й марксисти” та ін.), в яких виразив своє світоглядне кредо. Вершинним досягненням Франка — поета і мислителя — стала поема “Мойсей” (1905). Попри драматичні обставини останніх років життя і важку виснажливу хворобу, вів інтенсивну літературну діяльність майже до самої смерті. Помер у Львові. Похований на Личаківському кладовищі.

Гігантська і розмаїта, хоча й не завжди рівна за глибиною, ідейна спадщина Франка охоплює естетико-психологічні (”Із секретів поетичної творчості”), історіософські (”Що таке поступ?”), політологічні (”Соціалізм і соціал-демократизм”) та соціологічні (”Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм”) праці, роботи з історії суспільної думки України (”Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова”) тощо. Втім філософське обдаровання Франка щонайбільше увиразнено у художніх творах (поеми “Смерть Каїна”, “Ex nihilio”, “Іван Вишенський”, “Похорон”, “Мойсей” та ін.), в яких граничні проблеми людського буття інтерпретовані в етико-антропологічному ракурсі. Почавши з успадкованого від М. Драгоманова раціоналізму позитивістського штибу і засад реалістичної естетики, оспівування “розуму владного” та утвердження громадського змісту мистецтва і його доступності, Франко згодом наближується до філософії життя і до засад “ідеалістичного реалізму”, опертого на нац. романтичну традицію та віру в творче призначення духу.

Центральну для себе проблему “особистість і загал” Франко розгортає у різних площинах: герой і маса, творець і народ, митець і публіка, будитель і спільнота . Ця суперечність в її різних модифікаціях осмислюється і переживається поетом як смисложиттєва, спроектована на долю укр. інтелігента, що за вкрай несприятливих обставин життя бездержавної спільноти має бути готовим до жертовного подвигу, щоб сприяти перетворенню маси на активну й самосвідому нац. силу. Його опорою на цьому шляху є віра в ідеал — головний рушій прогресу суспільства і спільноти. Таким ідеалом для зрілого Франка є “ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації”. Змагання до цього ідеалу під силу цілісній людині: “Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоби наближуватись до нього .” Примат суб’єктивності — віри в ідеал — на грунті єдності розуму, почуттів і волі; переконання у поступальній ході історії, критерієм якої є “емансипація людської одиниці”, й передчуття загрозливості “розвою матеріальних відносин”, “раціоналізм у справах віри і реалізм у штуці” — з одного боку, а з іншого — віра в ідеал і романтизм “огню в одежі слова”; усвідомлення необхідності культурницької діяльності в Україні та її недостатності; поринання в безконечні буденні клопоти і високий духовний аристократизм; повага й увага до загальнолюдських проблем і докори укр. марксистам, котрі не відчули того, що вони “наперед українці, а потім соціал-демократи”; звертання в “образках з життя” до натуралістичних засобів і наголошення креативності поетичної фантазії — ось деякі з тих незчисленних дилем, з яких виростає напруга думки Франка і драматизм його поетичного слова.

І.Я.Франко перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже в першому своєму філософському трактаті “Поезія і її становисько в наших временах” Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство — зло, а праця — добро. Праця у розумінні Франка — єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

Одначе, за Франком, в таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі.

Але жити лише для праці неможливо, вважає І.Франка Крім праці існує внутрішнє благо людини, її творче натхнення, її пісня, здатна, бодай на певний час, відривати душу від земного, колючого, брудного і переносити її до надії та віри у завтрашній день. У Франковій творчості постійно виступають дві взаємозалежні сили, які володіють істотою людини і природою суспільства. Це пісня і праця, дух і матерія, книжка і хліб Одна з основних соціологічних ідей І.Франка — думка про те, що найбільшою цінністю на землі є не просто людина, а “правдивий живий чоловік, бо така людина — носій духу, а той дух є “вічний революціонер”.

Отже, духовний світ людини — її найдорожче надбання. Філософія І.Франка замішана на почуттях і розумінні благородності матерії людського духу. “Дух, що тіло рве до бою”, дух любові й справедливості, знання й громадянської самопожертви, віри в щасливу майбутність — це дух істинно франківський, каменярський, молодий і переможний. В одному з найкращих філософських віршів (”Веснянки”), звертаючись до матері природи, поет звинувачує її в тому, що вона найдосконаліше своє творіння — людську душу — кидає “свиням під ноги”. Франко говорить, що, на жаль, людина цілком природно підламує собі “крила духовності”, втрачає потяг до ідеалу, стає жертвою громадського песимізму й збайдужіння. Франківська філософія породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує, власне, та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими і цим дає людям основу для їхньої єдності, для братерства і любові.

Соціологічні ідеї Франка — це також заповідь любові до Батьківщини й до людства. В цілому ж, його погляди — це яскраве втілення філософії українського духу початку XX ст. витоки, якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.

Використана література:

- Лисенко О. Я. Соціологічні погляди І. Франка. — К., 1953;
- Возняк М. С. Нариси про світогляд І. Франка. — Львів, 1955;
- Брагінець А. С. Філософські і суспільно-політичні погляди І. Франка. — Львів, 1985;
- Климась М. А. Світогляд І.Франка. — К., 1989.