Роман Юрiя Яновського "Вершники" - талановита данина своєму часу

Кривавою хвилею прокотилася громадянська вiйна по Українi. Заради примарних iдеалiв брат убивав брата, батько вбивав сина, а син пiдiймав руку на батька: смерть чаклувала на кожному кроцi. Мабуть, тим, хто жив у цей страшний час, здавалось, що прийшли останнi днi свiту. Саме про це пише Юрiй Яновський у романi "Вершники". 

Складається роман з восьми новел, у кожнiй з яких розвинуто безлiч мотивiв, що вихопленi автором iз полум'я громадянської вiйни. Не пов'язанi єдиним сюжетом, вони, проте, єднаються мiж собою чимось бiльшим. У кожнiй новелi герої окреслюються з такою виразнiстю, що сприймаються як символи. Символiчними постають брати Половцi з новели "Подвiйне коло", якi опинилися з рiзних бокiв полiтичної боротьби; символiчне свiтло випромiнюють батьки Половцiв у "Шаландi в морi", зусилля яких спрямованi на збереження роду; символiчний безiменний листоноша в новелi "Лист у вiчнiсть", який не схиляє голову навiть перед смертю... Усi цi новели - це справжнi поеми про боротьбу добра i зла на землi, про красу українського неба i степу, про людську витривалiсть i жадання свободи. 

Перша новела ("Подвiйне коло") є, мабуть, найяскравiшою. Вона розповiдає про трагедiю роду Половцiв. Було у батька п'ятеро синiв. Кожен з них обрав свою дорогу, свою мету, свої iдеали. I всi цi дороги перетнулися в один день в одному мiсцi. Рiд Половцiв опинився на межi зникнення. 

Загони денiкiнця Андрiя Половця i петлюрiвця Оверка Половця зiткнулися в безмежному степу в кривавiй битвi. Їхня взаємна ненависть просто вражає. Андрiй кидає Оверковi в обличчя лютi слова: "Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм'ям великої Росiї-матiнки". Тiльки-но закiнчився перший бiй, як налетiли зненацька махновцi на чолi з Панасом Половцем. Кiлька хвилин скаженого бою - i вже Панас перед Оверком. Iменем Батька Махна з посмiшкою на вустах вiн власноруч вбиває Оверка, також забувши про батькiвський заповiт. Не встиг Панас вiдсвяткувати перемогу, як "за дощем з'явилось марево": розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону на чолi з Iваном Половцем. Панас, розумiючи, що пощади вiд брата не буде, сам заподiяв собi смерть. 

"Тому роду не буде переводу, у котрому браття милують згоду", - казав колись старий Половець своїм синам. Але знехтували вони батькiвським наказом i загинули, тому що не було мiж ними нi згоди, анi родинного почуття. Загубилось воно на жорстоких стежках громадянської вiйни, перевiвся рiд Половцiв, нiби й не було нiколи на землi таких людей. 

У романi немає справжнього переможця. Твiр сприймається як розповiдь про трагедiю роду, матерi, України. Трагедiю, що розiгралася в роки громадянської вiйни, а потiм ще довго вiдлунювала голодом, смертями, репресiями... 

20 жовтня 1944 року на полi бою бiля невеликого прусського мiстечка в полеглого бiйця Андрiя Ткача, родом з Миколаєва, було знайдено пробиту трьома кулями окроплену кров'ю книгу Ю. Яновського "Вершники". На однiй iз сторiнок цiєї книги, де трапилося вiльне мiсце, Андрiй Ткач вiв рахунок знищених ним гiтлерiвцiв. 
Цей приклад свiдчить проте, що роман Юрiя Яновського "Вершники" - один з найкращих творiв української лiтератури про героїзм робiтничо-селянських мас в боротьбi проти внутрiшнiх i зовнiшнiх ворогiв пiд час громадянської вiйни. 

Класова боротьба в тi часи була дуже гострою, складною. Траплялося, що батько й син чи рiднi брати перебували у ворожих таборах. Письменник цього роману показує сутичку чотирьох братiв Половцiв, якi уособлюють основнi полiтичнi сили, що зiткнулися на фронтах. 
Андрiй командував "загоном добровольчої армiї генерала Антона Денiкiна". У нього погляди монархiста: "Проклинаю тебе моїм руським серцем, iм'ям великої Росiї-матiнки, од Варшави до Японiї". В уявi батька постає "силует пiдпрапорщика росiйської армiї, поверхстрокового вояки за веру, царя i отечество". В спогадах матерi вiн "таке ж ледащо", як i багатий дядько Сидiр. В очах Панаса вiн "афицер". Портретна деталь також показує Андрiя як бiлого офiцера: "поранену руку заклав за френч". 

Оверко вiв "купу кiнного козацтва головного отамана Симона Петлюри". Його пiдлеглi - "чорношличники": "Серед бойовища стримiв на списi жовто-блакитний прапор". Для Андрiя Оверко - "мазепа проклятий", "петлюрiвське стерво". Панас про нього: "По "Просвiтах" в Одесi на театрах грав та вчительську семiнарiю пройшов", "клятий був босяцюра". Мати: "Артист i грав з греками в "Просвiтi". 

I Андрiй, i Оверко - "степовi пiрати", "високi, широкоплечi з хижими дзьобами". 
Панас, за словами Оверка, "махновський душогуб", "злодюга каторжний". "Колишнiй моряк торговельного флоту i контрабандист". Батьковi згадуються "контрабандистськi справи сина Панаса". Для матерi вiн "привозив контрабанднi хустки i серги". Полiтичнi погляди анархiста розкриваються у висловлюваннях: "На територiї матерi порядку анархiї", "вiльний моряк батька Махна". Його воїни - "вершники з чорним прапором". Бандитськi вигуки махновцiв: "наша бере, i морда в кровi", "роби грязь!" 

Iван - командир "кiнного захисту iнтернацiонального полку", "з бiлими б'ється". Особливу лють у махновця Панаса викликає вiрнiсть комунi. Мати схвально думає про нього: "Тiльки Iван працює на заводi i робить революцiю". Його полiтичнi погляди "Скрiзь по степах судяться тепер двi правди: правда багатих i правда бiдних". 
Так, змальовуючи кривавi бої мiж братами, автор вдається до порiвнянь, якi мають виразно оцiночний характер. Коли зiткнулися денiкiнцi i петлюрiвцi, "гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою", тачанки махновцiв "пiдскакували над землею, мов хури демонiв". I ми вiдчуваємо, що цi сили чужi авторовi. 
Класову сутнiсть ворожих сил, якi зiйшлися в безкомпромiсному поєдинку, допомагають зрозумiти також пейзажi. Ось картина сутички денiкiнцiв i петлюрiвцiв: "...вигнутий стовп пилу пройшов шляхом, затьмаривши сонце, перебiг баштан, прогув бойовищем, i полетiло вгору лахмiття, шапки, падали люди, кидалися конi". 
А ось iнший пейзаж, вжитий для розкриття антагонiзму двох свiтiв у романi: "i тодi за дощем з'явилося марево: розгорнувся здалеку червоний прапор кiнного загону iнтернацiонального полку на чолi з Iваном Половцем..." 

Таким чином, захоплююча урочиста картина допомагає нам побачить в червоних кiннотниках носiїв високої справедливостi, нового життя. 
Правда на боцi захисникiв революцiї. Андрiй, Оверко i Панас, прагнучи врятуватися вiд смертi згадують мудрий вислiв батька: "Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду". Їм не зрозумiти, що саме по-справжньому об'єднує людей. Це твердо знає Iван. Саме цим образом автор не лише проголошує iдею класової єдностi трудящих, а й спростовує вигадки буржуазних нацiоналiстiв про непорушнiсть "родових" нацiональних устоїв