Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 6 клас >>Зарубіжна література: Романтика подорожей і пригод у романі "Острів скарбів"

                                          ОСТРІВ СКАРБІВ

                    СТАРИЙ МОРСЬКИЙ ВОВК У ЗАЇЗДІ «АДМІРАЛ БЕНБОВ»

Року Божого 17... я беруся за перо й повертаюся думками до тих часів, коли в мого батька був заїзд «Адмірал Бенбов» і коли під нашим дахом оселився засмаглий старий моряк із рубцем від шаблі на щоці. То був високий, міцний, огрядний чоловік з брунатним обличчям. Над коміром його заяложеної синьої куртки стирчача просмолена косичка. Руки в нього були зашкарублі й пошрамовані, з чорними поламаними нігтями, а рубець на щоці мав неприємний блідо-багряний відтінок. Пригадую, як він, стиха посвистуючи, оглянув бухту, а тоді раптом загорлав давню моряцьку пісню, яку так часто ми чули від нього опісля:

П'ятнадцятеро хлопців на скриню мерця. Йо-хо-хо, ще і пляшка рому!

Потім він постукав у двері кінцем палиці, схожої на гандшпуг (дерев'яний або металевий важіль для пересування вантажів на судні), і, коли вийшов мій батько, грубо зажадав від нього склянку рому. Йому винесли ром, і він почав поволі його цмулити, знавецьки смакуючи кожен ковток і все ще поглядаючи на скелі й на нашу вивіску.

— Бухта нічогенька, — пробурмотів він нарешті. — Непогане місце для шинку. Пристань саме для мене. Як мене звати? Та що ж, зовіть хоч би й капітаном...

То був дуже мовчазний чоловік. Цілі дні він сновигав берегом бухти або вибирався на скелі зі своєю мідною підзорною трубою. А вечорами сидів у світлиці в кутку біля коминка й попивав міцний ром, змішаний з водою. Здебільше він не озивався, навіть коли до нього зверталися — тільки кине раптом лютий погляд і засопе носом, немов корабельна сирена в тумані. Якось він одвів мене вбік і пообіцяв платити по чотири срібні пенси першого числа кожного місяця, якщо я «пильнуватиму одноногого моряка» і повідомлю його, себто капітана, відразу, тільки-но цей моряк з'явиться поблизу.

Узимку тяжко захворів батько Джима, тож хлопець і його матір мало уваги звертали на дивного пожильця. Одного разу до заїзду прийшов незнайомець, якого капітан назвав Чорним Псом. Вони посварилися. Чорний Пес утік, а капітана побив грець. Коли Джим допомагав лікареві Лівсі пускати кров пожильцю, то на руці побачив татуювання «Нехай щастить Біллі Бонсові».

                                                  ЧОРНИЙ ЗНАК

Опівдні я приніс капітанові холодного питва та ліки. Він лежав майже в тій самій позі, як ми його залишили, тільки голова була трохи вище; здавалося, він був слабосилий і водночас дуже збуджений.

— Джиме, — сказав він, — з усіх тут лише ти вартий доброго слова. Ти знаєш, я завше дбав про тебе. Я ж тобі щомісяця давав срібного чотирипенсовика. А тепер бачиш, друже, як мені погано, і всі покинули мене! Джиме, ти ж принесеш мені чарочку рому, еге ж, хлопче? Якщо я не ковтну рому, Джиме, мені ввижатимуться різні страхіття — я вже й так їх бачив, далебі! Я бачив старого Флінта в кутку, отам за тобою, бачив так ясно, мов живого. Я дам тобі золоту гінею за одну чарчину, Джиме.

Він розпалювався дедалі дужче, і я вже почав боятись, щоб його не почув мій батько, якому було особливо зле того дня і який потребував цілковитого спокою, а пропозиція хабара видалася мені образою.

— Не треба мені ваших грошей, — сказав я. — Заплатіть лише те, що ви заборгували моєму батькові. Я принесу вам склянку рому, але не більше.

Коли я приніс напій, він жадібно схопив його й вихилив одним духом.

— Джиме, — озвався він, — ти бачив сьогодні того моряка? То лихий чоловік, але ті, що послали його, ще лихіші. Ось послухай: якщо мені не пощастить вибратися звідси й вони надішлють мені чорний знак, то знай, що вони полюють на мою скриню. Сідай тоді на коня й жени чимдуж до... А так, так. До цього клятого телепня-лікаря й перекажи йому, щоб свистів усіх нагору — судових там і всяких інших — і накрив би тут, на борту «Адмірала Бенбова», усю Флінтову зграю, всіх до одного, скільки їх ще залишилося живих. Я був за першого помічника на судні в старого Флінта. І тільки я знаю те місце. Він сам усе передав мені, коли лежав, помираючи, як ось я тепер. Але ти не зчиняй галасу, поки вони не пришлють мені чорного знака чи поки не побачиш знову Чорного Пса або моряка на одній нозі. Оцього одноногого, Джиме, стережися найдужче!

Увечері раптово помер мій батько, і ми забули про все інше. Велике горе, що спало на нас, прихід сусідів, лаштування до похорону й різні господарські турботи так закрутили мене, що не було часу ані думати про капітана, ані боятись його. На другий день після похорону — днина була похмура, туманна й морозяна, — годині о третій я вийшов за двері й став на порозі, сповнений сумних згадок про свого батька. Я побачив, що хтось поволі йде дорогою. Чоловік був, очевидячки, сліпий, бо намацував дорогу перед собою ключкою. Над очима й носом у нього нависав чималий зелений дашок. Згорблений від старості чи слабосилля, закутаний у подертий морський плащ із каптуром, що зовсім ховав обриси його тіла, незнайомець здавався справжньою потворою. Неподалік від заїзду він зупинився й затяг чудним голосом невідь до кого:

- Чи не скаже яка добра душа бідному сліпцеві, що втратив дорогоцінний зір, мужньо боронячи свою батьківщину Англію, — хай Бог благословить короля Ґеорґа! — де і в якій частині країни він зараз перебуває?

— Ви стоїте перед заїздом «Адмірал Бенбов», — відгукнувся я.

— Я чую голос, — мовив він, — юний голос. Дайте мені вашу руку, любий друже, і проведіть мене до цього дому.

Я простяг йому руку, і він стис її мов лещатами. Це мене так налякало, що я спробував видертись і втекти, але сліпець одним рухом притяг мене щільно до себе.

— А тепер, хлопче, — сказав він, — проведи мене до капітана. Веди мене прямісінько до нього і, коли він побачить, гукни: «Ось ваш приятель, Білле!»

Сліпий жебрак так мене налякав, що я забув свій жах перед капітаном, і, розчинивши двері світлиці, тремтячим голосом вигукнув те, що мені було наказано. Бідолашний капітан підвів очі й одразу протверезів. На обличчі його відбився не так переляк, як смертельна слабість. Він спробував був підвестись, але, очевидячки, вже навіть на це не мав сили.

— Нічого, Білле, сиди, де сидиш, — озвався жебрак. — Хоч я й не можу бачити, але я чую, як тремтять твої пальці. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси до моєї правиці.

Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось зі своєї долоні з ключкою в долоню капітана, яка ту ж мить стулилася.

— Отже, зроблено, — сказав сліпець, відпустив мою руку і з неймовірною для невидющого точністю й швидкістю вислизнув зі світлиці надвір.

Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як щораз далі й далі стукотить дорогою його ключка. Тільки по якійсь годині спам'яталися ми з капітаном. І лише тоді я помітив, що все ще тримаю його за рукав. Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.

— О десятій годині! — вигукнув капітан. — Залишилося шість годин.

Він зірвався на ноги, але тут-таки похитнувся і схопився за горло. Так він постояв хвильку, похитуючись із боку на бік, а тоді, якось чудно скрикнувши, упав горілиць на підлогу. Я відразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було вже пізно. Капітан нагло помер від апоплексичного удару. І дивна річ: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але, побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була вже друга смерть у мене на очах, і туга за першою втратою була ще свіжа в моєму серці.

Налякані, Джим із матір'ю побігли за допомогою до найближчого селища. Але його жителі, ледь почувши ім'я капітана Флінта, навідріз відмовилися йти до заїзду. Матір Джима, обурена таким боягузтвом, заявила, що вона не поступиться грошима, які належать її синові, бо померлий пожилець не розрахувався за кімнату. Разом із матір'ю Джим повернувся додому. В кімнаті померлого вони знайшли скриню, в якій було чимало всякої всячини: новий костюм, бляшаний кухоль, тютюн, пістолі, зливок чистого срібла тощо. На споді лежав пакет і полотняна торбинка із золотом. Оскільки в торбинці були монети різних країн, матір Джима забарилася з підрахунками. «Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка. Я візьму все, що мені належить, але ні шеляга більше», — говорила вона. Коли розрахунки були доведені до середини, двері заїзду почали сіпати зовні. Джим та матір поспіхом покинули будинок, прихопивши з собою пакет, щоб зрівняти рахунок. Коли вони вискочили з будинку, то побачили, що до заїзду суне ціла ватага. Оскільки ніч була місячна, Джим та його мати сховалися під місток. Ватагою керував сліпий П'ю. У будинку вони шукали папери капітана. На допомогу Джиму та матері прийшов загін на чолі з начальником митниці Дансом, який розшукував матросів з невідомого корабля. Пірати кинулися тікати, залишивши сліпого П'ю одного. Він збився з дороги й загинув під кінськими копитами. Джим разом із митниками поскакав до лікаря Лівсі.

                                              КАПІТАНОВІ ПАПЕРИ

Ми мчали щодуху аж до самого будинку лікаря. У жодному вікні з фасаду не світилося. Містер Данс сказав, щоб я зіскочив з коня й постукав у двері. Відчинила нам служниця.

— Доктор Лівсі вдома? — запитав я.

— Ні, нема, — відповіла вона, — господар повернувся надвечір, а тоді пішов пообідати й перебути якийсь час у сквайра (в Англії та США — титул суддів і місцевих службових осіб).

— То їдьмо туди, хлопці, — сказав містер Данс.

До сквайрової садиби було недалеко, тож я навіть не сідав, а біг поруч з конем, тримаючись за Доґґерове стремено, до самих воріт парку. Я ніколи не бачив сквайра так близько. Це був високий, понад шість футів на зріст, і плечистий чоловік з грубуватим добродушним обличчям, засмаглим і вкритим зморшками у тривалих мандрах. Рухливі чорні брови засвідчували, що він не лихий на вдачу, а радше загонистий і гоноровитий.

— Заходьте, містере Дансе, — мовив він повагом, але й милостиво.

— Добрий вечір, Дансе, — озвався лікар, кивнувши головою. — Добрий вечір і тобі, любий Джиме. Яким це погожим вітром занесло вас сюди?

Начальник митниці виструнчився по-вояцькому й переказав усі наші пригоди, мов школяр добре завчену лекцію.

— Отже, Джиме, — сказав лікар, — те, що вони шукали, зараз у тебе?

— Ось воно, сер, — відповів я й подав йому пакет.

Лікар оглянув пакета з усіх боків так, немов поривався розкрити його, та замість цього спокійно поклав у кишеню свого сурдута.

— Сквайре, — сказав він, — коли Данс доп'є ель, йому, звичайно, треба буде повернутися до виконання своїх обов'язків. А Джим Гокінс, гадаю, нехай залишиться, — він заночує в моєму домі.

Тим часом містер Данс вислухав ще кілька компліментів і врешті пішов собі.

— А тепер, сквайре... — мовив лікар.

— А тепер, Лівсі... — мовив ту ж мить сквайр.

— Не всі разом, не всі разом! — засміявся доктор Лівсі. — Сподіваюся, ви чули про цього Флінта?

— Чи ж чув я про Флінта?! — вигукнув сквайр. — Та це ж був найкровожерніший піратюга з усіх, що будь-коли плавали по морях.

— Так, я й сам чував про нього навіть тут, у Англії, — сказав лікар. — Але мова ось про що: тут, у моїй кишені, лежить ключ, який може нам вказати місце, де Флінт заховав свої скарби. У такому разі, коли Джим не заперечує, ми розкриваємо пакета.

І він поклав пакета перед собою на стіл. Пакет був міцно зашитий нитками. Лікар розкрив свою валізку з інструментами й розрізав шви хірургічними ножицями. Усередині там були дві речі: зошит і запечатаний конверт. Конверт був запечатаний у кількох місцях, а за печатку правив наперсток. Лікар обережно розкрив конверта, і з нього на стіл випала карта якогось острова з позначенням довготи й широти, глибини моря біля берегів, з назвами пагорбів, заток та бухт і взагалі з описом усього того, що треба знати, аби безпечно підвести корабель до берега й об'якоритись.

Острів простягався на дев'ять миль уздовж і на п'ять ушир, і формою своєю нагадував гладкого дракона навстоячки. На карті було позначено дві добре захищені від вітру гавані й гору в центрі острова, названу «Підзорна Труба». Крім того, на карті були різні додаткові позначки, зроблені пізніше. Найбільше впадали в око три хрестики червоним чорнилом: два у північній частині острова й один у південно-західній. Біля цього останнього хрестика тим самим червоним чорнилом дрібним чітким почерком, дуже відмінним від капітанових карлючок, було написано: «Більша частина скарбу тут».

На зворотному боці карти та сама рука додала ще такі пояснення: «Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок на пн. від пн.-пн.-сх. Острів Кістяка на сх.-пд.-сх. і сх. Десять футів. Зливки срібла в північній ямі. Знайдеш її, ідучи схилом східного пагорка, за десять сажнів на південь від чорної скелі, коли стати лицем до неї. Зброю знайти легко, вона в піщаному горбі на пн. кінці Північного мису, прямувати треба на сх. і на чверть румба до пн. Дж. Ф.»

І все. Та хоч які ці записи були стислі й незрозумілі для мене, але сквайра і доктора Лівсі вони захопили надзвичайно.

— Лівсі, — заявив сквайр, — ви негайно кидаєте ваше злиденне лікарювання. Завтра я вирушаю до Бристоля. За три тижні — та які там три тижні... за два тижні!.. за десять днів!.. — ми матимемо найкраще судно, сер, і найдобірнішу команду на всю Англію. Гокінс буде в нас юнгою. З тебе, Гокінсе, вийде неабиякий юнга. Ви, Лівсі, — корабельний лікар. Я — адмірал. Ми візьмемо з собою Редрута, Джойса й Гантера. Погожий вітер швидко домчить нас до місця, а відшукати там скарб — це ми зможемо завиграшки. І в нас буде стільки грошей, що хоч їж їх, хоч купайся в них, хоч засипайся ними з головою...

— Трелоні, — мовив лікар, — я їду з вами. І ручуся за себе й за Джима, що ми обидва не підведемо вас. Є тільки одна людина, якої я побоююсь.

— Хто це? — вигукнув сквайр. — Назвіть мені цього негідника, сер!

— Це ви самі, — відповів лікар. — Бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Про ці папери знаємо не тільки ми троє, а й розбишаки, які вчинили напад на заїзд цієї ночі. Тим-то жоден з нас не повинен ходити поодинці, поки ми не виберемось у чисте море. Я і Джим залишимося тим часом тут. Ви беріть із собою Джойса й Гантера, коли поїдете до Бристоля. І найголовніше — щоб жоден з нас ані писнув нікому про нашу знахідку.

— Лівсі, — відповів сквайр, — ви завжди маєте рацію. Я мовчатиму, як могила.

Підготовка до подорожі забрала чимало часу. У листі з Бристоля сквайр сповістив, що йому вдалося найняти шхуну «Еспаньйола». У доборі команди йому неабияк допоміг старий безногий моряк, що тримав шинок, але згодився найнятися на корабель кухарем. Звати його Довгий Джон Сілвер. Джим попрощався з матір'ю і разом з Томом Редрутом вирушив у Бристоль.

Сквайр послав Джима із запискою до Джона Сілвера. Джим боявся, що одноногий Джон Сілвер і є та людина, яку він повинен був виглядати у «Бенбові». В шинку «Підзорна труба» він побачив Чорного Пса, що кинувся тікати. Сілвер відразу послав за ним у погоню. Дорогою до корабля Сілвер розповідав Джиму безліч цікавого про кораблі й життя моряків. І хлопцеві здалося, що з Сілвера може бути прегарний товариш у плаванні.

                                                    ПОРОХ І ЗБРОЯ

«Еспаньйола» стояла на якорі досить далеко від берега, і нам довелося добиратись до неї шлюпкою, обминаючи то носи інших суден, оздоблені фігурами, то їхні корми. Корабельні линви рипіли під нашим кілем і гойдалися в нас над головами. Нарешті ми причалили до шхуни. Капітан виявився чоловіком прискіпливим, усе на шхуні наче дратувало його. Причини свого незадоволення він не забарився пояснити, бо, щойно ми спустилися до каюти, як до нас підійшов матрос і сказав:

— Капітан Смоллет, сер, хоче поговорити з вами.

   — Я завжди до послуг капітана. Запросіть його сюди, — відповів сквайр.

Капітан чекав уже перед порогом; він одразу ж увійшов у каюту й причинив за собою двері.

— Ну, капітане Смоллете, що ви маєте сказати?

— От що, сер, — відповів капітан, — я говоритиму відверто, навіть якщо викличу цим ваше невдоволення. Мені не подобається ця виправа, не подобається наша команда, не подобається мій помічник. Коротко і ясно.

— А може, сер, вам і власник судна не подобається? — запитав сквайр.

Але тут утрутився доктор Лівсі.

— Стривайте, — сказав він, — стривайте. Така розмова тільки призведе до сварки, та й годі. Ви кажете, що вам не подобається ця виправа. Чому?

— Мене запрошено, сер, з умовою вести наше судно туди, куди накаже мені оцей джентльмен, — сказав капітан. — Гаразд, я ні про що й не розпитував.Та незабаром я переконався, що навіть останній матрос на судні знає про мету подорожі більше, ніж я. Далі, я довідуюся, що ми вирушаємо шукати скарби, причому завважте: про це я чую від своїх підлеглих. Шукати скарби — взагалі справа дуже делікатна. І я не відчуваю ніякого потягу до такої роботи, тим паче коли вона має бути секретною, а секрет — даруйте, містере Трелоні, — уже розбазікали навіть папузі. Гадаю, що ніхто з вас, джентльмени, не уявляє собі всіх труднощів, тож мій обов'язок попередити: боротьба точитиметься не на життя, а на смерть.

— Ну, гаразд, а які ж висновки з цього випливають? — запитав лікар.

— Ви, джентльмени, твердо вирішили здійснити це плавання?

— Рішучість наша залізна, — відповів сквайр.

— Чудово, — сказав капітан. — Порох і зброю складають у носовій частині судна, тоді як є чудове приміщення під вашою каютою. Чом би не покласти їх туди? Це по-перше. Далі, ви взяли з собою чотирьох своїх людей, і я чув, що вони мають бути розміщені в носовій частині. А чом би їх не примістити біля вашої каюти? Це по-друге.

— Є й по-третє? — спитав містер Трелоні.

— Є, — відказав капітан. — Занадто багато базікають про вашу таємницю. Кажуть, що у вас є карта якогось острова, що на цій карті хрестиками позначено місця, де заховано скарби, і що острів лежить... — І капітан цілком точно назвав довготу й широту острова. — Я, джентльмени, — мовив далі капітан, — не знаю, у кого ця карта, але я рішуче вимагаю, щоб її тримали в таємниці навіть від мене. У противному разі я проситиму вас звільнити мене. Сказавши це, він вийшов.

— Трелоні, — мовив лікар, — проти всіх своїх сподіванок, я пересвідчився, що у вас на борту двоє чесних людей: цей чоловік і Джон Сілвер.

Коли ми вийшли на палубу, матроси почали вже переносити зброю та порох, приспівуючи своє «Йо-хо-хо!». Капітан наглядав за роботою. Усі ми старанно працювали, переносячи порох та обладнуючи наші каюти, коли нарешті з берега на шхуну дісталися човном останні один-два матроси і разом з ними Довгий Джон. Кухар вибрався на борт спритно, наче мавпа. Тільки-но побачивши, чим ми заклопотані, він вигукнув:

— Гей, браття! Що це ви робите?

— Переносимо бочки з порохом, Джоне, — відповів котрийсь матрос.

— Навіщо, хай вам чорт! — стривожився Довгий Джон.

— Це мій наказ! — коротко кинув капітан. — А вам слід зійти вниз, чоловіче. Матросам треба приготувати вечерю.

— Слухаю, сер, — відповів кухар.

І, доторкнувшись рукою до чола, швидко зник у напрямку камбуза.

ПЛАВАННЯ

Я не збираюся докладно розповідати про нашу подорож. Вона виявилася дуже вдалою. Судно було добротне, команда складалася з тямущих моряків, та й капітан досконало знав свою справу.

Бувши на борту, Джон Сілвер прив'язував свою милицю ремінцем до шиї, щоб мати вільні обидві руки. Цікаво було дивитись, як він, спираючись милицею в переділку і похитуючись у згоді з кожним порухом судна, готував їжу так упевнено, ніби стояв на твердій землі. Ще дивніше було бачити, як він у найбільшу хитавицю проходив палубою. То перебираючи руками мотузяні петлі, зумисне для нього підвішені в найширших місцях (матроси називали їх «сережки Довгоджона»), то спираючись на милицю або волочачи її за собою на ремінці, він так швидко пересувався, що й котрогось здорового міг випередити. Хоча ті матроси, які плавали з ним давніше, дуже шкодували, що він уже підупав на силі.

— Наш Тулуб неабиякий чоловік, — казав мені стерничий. — Замолоду він добре вчився і як схоче, може говорити, мов з книжки читає. А що вже хоробрий він, наш Довгоджон, — лев проти нього ніщо! Я бачив, як раз він зітнувся з чотирма — загріб їх і будь голова об голову — а сам був без зброї!

Уся команда поважала Сільвера й навіть слухалася. Він знаходив слушне слово для кожного і кожному вмів прислужитися. Зі мною він був завжди ласкавий і щоразу радів, коли я заходив до нього в камбуз, де було дуже охайно й чисто, посуд аж вилискував, а в кутку висіла клітка з папугою.

— Заходь, Гокінсе, — запрошував звичайно Сілвер, — заходь побалакати з Джоном. Нікому я так не радий, як тобі, синку. Ось Кап'тан Флінт — я назвав свого папугу Кап'таном Флінтом на честь славетного пірата, — так ось Кап'тан Флінт пророкує нам щасливу подорож. Правду я кажу, Кап'тане?

Папуга неймовірно швидко починав торохтіти:

— Піастри! Піастри! Піастри! — і так товк доти, аж тебе візьме подив, як то він не захлинеться, або поки Джон не закриє клітку хустиною.

Тим часом сквайр і капітан Смоллет усе ще ставились один до одного дуже холодно. Сквайр навіть не приховував своєї зневаги до капітана, а той і собі ніколи не озивався до сквайра, коли ж мусив відповідати на його запитання, то говорив гостро, стисло й сухо, без жодного зайвого слова. Капітан мусив урешті визнати, що безпідставно ганив команду: вона виявилась досить пристойною, а декотрі матроси засвідчили таку кмітливість, що можна було тільки дивуватись. Усі матроси на борту, здавалося, були дуже задоволені, — що й недивно, бо ж, мабуть, від часів Ноєвого ковчега на жодному судні так не потурали команді, як на нашому. Подвійну порцію грогу хлопцям видавали при першій-ліпшій нагоді, частенько їх пригощали пудингом — наприклад, коли сквайр довідувався про день народження когось із матросів. На палубі завжди стояла відкрита діжка з яблуками, щоб кожен охочий міг поласувати, коли йому заманеться.

— Нічого доброго з цього не вийде, — казав капітан докторові Лівсі. — Це тільки розбещує команду, ви вже мені повірте.

Проте ця діжка з яблуками, як ви зараз дізнаєтесь, стала нам у пригоді: тільки завдяки їй ми завчасу дізналися про небезпеку й не загинули від рук зрадників.

Ось як це сталося. Ідучи проти пасатного вітру, ми щораз ближче підпливали до бажаного острова (де саме це було, я не можу сказати), і тепер удень і вночі пильно стежили за обрієм, сподіваючись побачити землю. За розрахунками, нам лишалося плисти щонайбільше одну добу. І ось після заходу сонця, закінчивши роботу, я вже збирався вкладатись на свою койку, але нараз мені закортіло з'їсти яблука. Мені довелось залізти в діжку, щоб намацати на дні одне-однісіньке яблуко. Присівши там у темряві, заколисаний плюскотом води й розміреним погойдуванням судна, я мало не заснув. Аж це раптом діжка хитнулася, коли хтось навалився на неї спиною і важко сів на палубу. Я хотів був вилізти, як почув, що цей чоловік заговорив. Я впізнав голос Сілвера. І не встиг він промовити й десятка слів, як я поклав собі нізащо у світі не вилазити з діжки. Я скорчився там на дні й прислухався, тремтячи з жаху й цікавості. З цього першого десятка слів я зрозумів, що життя всіх чесних людей на судні залежить тепер тільки від мене.

                          ЩО Я ПОЧУВ, СИДЯЧИ В ДІЖЦІ З-ПІД ЯБЛУК

— Ні, не я, — казав Сілвер. — Флінт був кап'таном. А я був за старшого матроса, це через свою дерев'янку. Ноги я збувся у тій самій баталії, де старий П'ю збувся своїх баньок. Плавав спершу з Інґлендом, тоді з Флінтом, оце й усе моє моряцтво. А тепер, можна сказати, я вибрався в море на свою руч. В Інґленда мені перепало дев'ять сотень фунтів, і ще у Флінта дві тисячі. Це непогано, як на простого матроса. І всі грошенята лежать у банку, ще й прибуток дають. Головне тут — не так заробити, як заощадити, ось що я вам скажу... Бо де тепер Інґлендові люди? Не знаю. А Флінтові? Ну, більшість їх на цьому судні, та ще й раді, як їм бодай пудинг перепаде, бо ж декотрі навіть старцювали перед тим. Старий П'ю, втративши зір, а з ним, можна сказати, й сором, тринькав за рік по тисяча двісті фунтів, наче той лорд з парламенту. А де він тепер? Помер і гниє у землі. Але ж останні два роки, хай йому чорт, він пухнув з голоду!

— Як так, то нема чого й піратом бути! — озвавсь молодий матрос.

— Коли хто дурень, то й справді нема чого, — мовив Сілвер. — Хоча тебе це не тичеться: ти хоч і молодий, але метикуватий. Я це зразу помітив, тож я розмовлятиму з тобою, як чоловік з чоловіком. Так воно ведеться з джентльменами фортуни. Життя їхнє нелегке, раз у раз їм загрожує шибениця, зате наїдків і напитків у них донесхочу, як у півнів-перебійців. У плавання вони відходять, маючи хіба сотню мідяків у кишені, а вертаються з сотнями фунтів. Але ті гроші розтринькують на пиятику й гульки, і знов у море вирушають майже голяки. От у мене інший звичай. Я складаю свої гроші потроху в різних місцях, аби ні в кого підозри не виникло. Мені, вважай, уже півста років. Коли повернуся з цього рейсу, то заживу, як справжній джентльмен. І пора вже, кажеш? Що ж, я й до цього пожив непогано: ніколи не відмовляв собі ні в чому, чого душа жадала, спав м'якенько, їв солодко — тільки в морі бувала часом скрута. А з чого я починав? З простого матроса, як і ти.

— Гаразд, — зауважив його співрозмовник, — але ж тепер плакали всі ваші грошенята. Ви ж не насмілитесь і носа поткнути до Бристоля після цього рейсу!

— А де, по-твоєму, лежать мої гроші? — насмішкувато перепитав Сілвер.

— У Бристолі, у банках та інших таких закладах, — відповів матрос.

— Лежали там, — сказав кухар. — Лежали там, коли ми знімалися з якоря. Але моя стара вже їх усі забрала звідти. І «Підзорну Трубу» продала разом із усім манаттям. А сама перебралася на домовлене місце, аби чекати там на мене. Я б сказав тобі, де саме, бо тобі довіряю, та боюся, інші образяться, чому їм не сказав.

— А своїй старій ви довіряєте?

— Джентльмени фортуни, — відказав кухар, — звичайно, не довіряють один одному, і мають на це підстави, хоча мене обдурити не так легко. Хто спробує підставити мені ніжку, той не довго житиме на одному світі із старим Джоном. Одні боялися П'ю, інші боялися Флінта. Але мене боявся сам Флінт!

— Правду кажучи, — промовив молодий матрос, — спершу, до цієї розмови, мені ваша справа була зовсім не до смаку, Джоне. Але тепер — ось моя рука, я згоден.

— Ти хоробрий хлопець, та й метикуватий, — відповів Сілвер, так міцно тиснучи руку матросові, що аж діжка гойднулася. — 3 тебе буде такий знаменитий джентльмен фортуни, якого ще не бачили мої очі.

Тільки тепер я почав розуміти зміст їхніх словечок. Джентльменами фортуни вони називали піратів, а розмова, що я її підслухав, була прикінцевим актом спокушання чесного матроса, можливо, останнього такого в команді. Сілвер тихенько свиснув, і до діжки підсів ще хтось.

— Дік уже пристав, — сказав Сілвер.

— О, я знав, що Дік пристане, — почув я голос стерничого Ізреєла Гендса. — Він не дурень, наш Дік. — Гендс пожував тютюн, сплюнув і мовивдалі: — Послухай, Тулубе, я хочу знати одне: скільки ще часу мусимо ми тупцятися без діла? Присяйбі, мені вже до смерті осточортів кап'тан Смоллет!Я хочу жити в капітанській каюті, хочу їсти їхні маринади, пити їхні вина!

— Ізреєле, — сказав Сілвер, — у тебе ніколи не бувало багато клепок. Але слухати ти можеш, принаймні вуха в тебе для цього досить довгі. Так ось що я тобі скажу: ти й далі спатимеш у кубрику, працюватимеш скільки треба, не задиратимешся й не пиячитимеш, поки я не подам знаку.

— Та я ж хіба що? — пробурмотів стерничий. — Я тільки запитую — коли?

— Коли, хай йому чорт! — зірвався Сілвер. — Ну, та гаразд, якщо хочеш знати, я тобі скажу. Якомога пізніше, ось коли! Ми маємо першорядного моряка кап'тана Смоллета, що веде судно, куди нам треба. Маємо сквайра й лікаря з картою, тільки де ця карта, я не знаю. Та й ти теж не знаєш. Так от. нехай сквайр і лікар знайдуть скарби й допоможуть нам перенести їх на судно, хай їм чорт! А тоді побачимо. Коли б я був певен у таких собачих дітях, як ви, я дозволив би кап'танові Смоллету провезти нас ще й пів зворотного шляху, і тільки тоді почав би діяти. Але ж я знаю, що ви за одні. Тому я покінчу з ними на острові. Як на правду, то мене аж верне, коли подумаю, що повертатись доведеться з такими типами, як ви.

— А все-таки, — поцікавився Дік, — що ми з ними зробимо, коли запопадемо їх?

— Отакого я люблю! — захоплено вигукнув кухар. — Оце діло. А що, по-твоєму, слід зробити? Висадити їх на безлюдний острів? Так робив Інґленд. Чи перерізати, наче свиней? Так робили Флінт і Біллі Боне. Але я, прошу мати на увазі, — чоловік лагідний, як справжній джентльмен. Хоча цього разу вже не до жартів. І як треба, то треба, браття. Тож я голосую за смерть. Не хочу я, щоб до мене, коли я сидітиму в парламенті й роз'їжджатиму в кареті, вдерся непроханим гостем, мов біс до ченця, один з тих позивайлів, що там у каюті. А зараз треба чекати, ось що я вам скажу. Та коли наспіє час — діяти безоглядно!

У діжці посвітлішало. Глянувши вгору, я побачив, що зійшов місяць і майже в цю саму хвилину пролунав голос вахтового:

— Земля!

                                       ВОЄННА РАДА

На палубі зчинилася метушня. Я чув, як люди вибігали з кают і кубрика. Миттю вислизнувши з діжки, я прошмигнув за фок-зейль, завернув на корму, вийшов на відкриту палубу і, перестрівши там Гантера й доктора Лівсі, разом з ними прибіг на навітряну частину носа. Тут зібралася вже вся команда. Туман розвіявся майже в ту саму хвилину, коли зійшов місяць. На південному заході бовваніли два невеличкі горби за пару миль один від одного, а за ними третій, трохи вищий, оповитий ще смугою туману. Всі три горби здавалися урвистими й стіжкуватими. Я бачив усе це ніби крізь сон, ще не зовсім отямившись від недавно пережитого страху. Потім я почув голос капітана Смоллета, що віддавав команди. «Еспаньйола» стала крутіше до вітру й почала наближатись до острова, але так, щоб він залишався трохи на схід від нас.

— А тепер, хлопці, — мовив капітан, коли матроси згорнули вітрила, — скажіть мені, чи бачив хто з вас цю землю раніше?

— Я бачив, сер, — озвався Сілвер.

— Здається, стати на якір зручніше з півдня, за отим острівцем? — запитав капітан.

— Так, сер. Його звуть Острів Кістяка. Колись тут було улюблене пристановище піратів, і один матрос у нас на судні знав усі тутешні піратські назви.

— У мене є карта, — сказав капітан. — Гляньте, чи позначено на ній цей острівець.

Очі в Довгого Джона зблиснули від радості, коли він узяв у руки карту. Та я знав, що йому доведеться розчаруватись, бо це була не та карта, яку ми знайшли в скрині Біллі Бонса, а точна її копія з усіма подробицями, позначен-ням пагорбів і глибин, — але без червоних хрестиків і писаних нотаток. Проте, хоч як йому прикро було, Сілвер стримався й не зрадив себе.

— Так, сер, — сказав він. — Ось він, і накреслений дуже добре.

Мене вразило, як спокійно Сілвер виказав своє знайомство з островом. Тим часом капітан Смоллет, сквайр і доктор Лівсі розмовляли про щось нашканцях, і хоч як мене поривало швидше розповісти їм про все, що я довідався, але мені не ставало духу перервати їхню розмову. Поки я шукав слушної нагоди для цього, лікар сам гукнув мене. Наблизившись до нього так, щоб ніхто не міг мене підслухати, я мовив стиха:

— Докторе, я маю щось вам сказати. Зайдіть з капітаном і сквайром до каюти, і під якимсь приводом покличте мене. Є жахливі новини.

Лікар трохи змінився на обличчі, але тут-таки опанував себе.

— Дякую, Джиме. — І додав уголос: — Це все, що я хотів знати, — ніби перед тим запитував мене про щось. Потім він обернувся до сквайра й капітана. І хоч вони розмовляли ще якусь часину цілком спокійно, — ніхто з них не підвищив голосу, не присвиснув, — але я зрозумів, що доктор Лівсі переказав їм моє прохання, бо невдовзі капітан віддав наказ викликати всю команду на палубу.

— Хлопці, — звернувся до матросів капітан, — я маю до вас кілька слів. Оця земля, що лежить перед нами, — мета нашого плавання. Містер Трелоні — дуже щедрий джентльмен, як ми всі знаємо. Щойно він запитав мене, чи добре працювала команда дорогою, і я відповів, що кожна людина на судні виконувала свої обов'язки якнайкраще. Отже, містер Трелоні, я і лікар, ми зараз підемо вниз до каюти випити за ваше здоров'я і щастя. А вам сюди подадуть грогу випит за наше здоров'я і щастя. Коли ви хочете знати мою думку, то я скажу, що це дуже мило з боку сквайра. І коли ви гадаєте так само, то пропоную виголосити звісну морську «славу» на честь джентльмена, якому ми це завдячуємо.

Нічого не було дивного в тому, що всі дружно пристали на цю пропозицію. І їхні вигуки були такі гучні та щирі, що я, правду кажучи, сам засумнівався в тому, що ці люди змовлялися перебити всіх нас.

— Тепер «слава» кап'танові Смоллету! — вигукнув Довгий Джон, коли перший поклик ущух.

І цього разу хор голосів був не менш одностайний. Після того троє джентльменів пішли вниз і незабаром прислали посланця сказати, що Джима Гокінса викликають до каюти. Увійшовши, я застав їх трьох за столом, а перед ними стояла пляшка іспанського вина й миска з родзинками. Лікар палив, знявши свою перуку й поклавши її на коліна, що було в нього ознакою великого хвилювання. За розчиненим кормовим віконцем — ніч була тепла — видніла на воді позад судна смуга місячного світла.

— Ну, Гокінсе, — звернувся до мене сквайр, — ти мав щось сказати. Кажи.

Я відразу ж переповів їм усю Сілверову розмову, намагаючись зробити це якомога стисліше. Ніхто не перебивав мене, поки я не скінчив; усі троє навіть не ворухнулися й пильно дивились на мене протягом усієї розповіді.

— Отже, ви, капітане, — мовив сквайр, — мали рацію, а я помилявся. Визнаю себе ослом і чекаю ваших наказів.

— Ви не більший осел, ніж я, сер, — відказав капітан. — Мені зроду не траплялася команда, яка готувала б заколот, і щоб людина, яка має очі в лобі, не помітила цього й не вжила застережних заходів. А ось ця команда зуміла мене ошукати, — докинув він. — Нам треба продовжити те, що почали, бо відступати ми не можемо. Якщо я натякну про повернення, вони тут-таки збунтуються. Серед команди є ще вірні люди. Хоч би там як, а рано чи пізно справа дійде до сутички. Тому я пропоную вибрати, як то мовиться, слушну нагоду й першими напасти на них, коли вони найменше цього сподіватимуться. На вашу челядь, містере Трелоні, здається, ще можна покластися?

— Як на мене самого, — заявив сквайр.

— Їх троє, — почав лічити капітан, — а з нами — семеро, враховуючи й Гокінса. Отже, джентльмени, — вів далі капітан, — можливості в нас невеликі. Ми повинні вичікувати й пильнувати.

— Джим тут нам може стати в пригоді, як ніхто, — сказав лікар. — Матроси не криються перед ним, а він хлопець спостережливий.

— Гокінсе, я покладаю на тебе великі надії, — додав сквайр.

Мене аж розпач узяв від цих слів: я дуже боявся, що не справджу їхньої довіри, хоча завдяки щасливому збігові обставин саме мені випало врятувати їм життя. А наразі, хоч би що ми говорили, з двадцяти шести чоловік команди тільки семеро було таких, на кого можна було звіритися, коли ж не брати до уваги мене, хлопчака, то нас було всього шестеро проти дев'ятнадцятьох.

Варто було матросам побачити острів, як дисципліна вмить упала. Лікар запідозрив, що на острові можна захворіти на пропасницю. Капітан вирішив відпустити команду на берег. За нового капітана заколотники визнали Сілвера. Тринадцятеро матросів разом із ним відправилися на берег, а шестеро залишилися на кораблі. Із заколотниками на берег потрапив і Джим, який втік від піратів, як тільки човен врізався у берег острова.

ЛЮДИНА З ОСТРОВА

З крутого укосу дощем посипалися дрібні камінці, шурхітливо підстрибуючи між деревами. Я мимохіть озирнувся в той бік і побачив щось темне й волохате, що вмить сховалося за стовбуром сосни. Що то було — ведмідь, людина чи мавпа — я не встиг розгледіти. З жаху перед цією небезпекою я застиг на місці.

Отже, обидва шляхи мені перетято. На березі мене ждуть убивці, а в лісі чатує це дике створіння. Але, не вагаючись ні хвилини, я віддав перевагу відомій небезпеці перед невідомою. Навіть Сілвер почав здаватись мені не таким страшним, як ця невідома лісова потвора, тим-то я завернув назад і, раз по раз оглядаючись, побіг у напрямку до шлюпок. Однак дивна істота з'явилася знову; оббігши збоку, вона опинилась поперед мене. Я був дуже стомлений, та коли б і не це, все одно не міг би змагатись на швидкість з таким супротивником. Це страхіття перебігало від стовбура до стовбура так прудко, як олень, тримаючись увесь час на двох ногах, мов людина, хоч і згиналося майже навпіл. Проте — це таки була людина, я в цьому більше не сумнівався. Він уже причаївся за іншим деревом і стежив за мною. Побачивши, що я прямую в його бік, він вийшов з-за стовбура і ступив крок до мене. Потім завагався, трохи позадкував і враз бухнув навколішки й благально простяг вперед руки, чим страшенно мене здивував і вразив. Я знову зупинився. — Хто ви такий? — запитав я.

— Бен Ґан, — відповів він хрипким і скреготливим голосом, що нагадував іржавий замок.

— Я бідолашний Бен Ґан. Я вже три роки не балакав з жодною християнською душею.

Тепер я побачив, що він був такої ж білої раси, як і я, і навіть мав досить приємні риси обличчя. Тільки шкіра його так засмалилась на сонці, що аж губи в нього почорніли, а ясні очі надзвичайно гостро проступали на темному обличчі. Він був обідранцем з обідранців. Одяг його складався з парусинового лахміття та решток матроської роби; це руб'я трималося купи завдяки цілій системі всіляких застібок, мідних ґудзиків, паличок і петель з просмоленого мотузка. Єдиною тривкою річчю з усього його обладунку був черес (старовинний широкий шкіряний пояс, схованка для грошей) із мідною пряжкою.

— Три роки! — вигукнув я. — Ваше судно зазнало аварії?

— Ні, братику, — відповів він. — Мене тут висадили.

Я чув про цю жахливу кару в піратів: провинного висаджували на якийсь безлюдний далекий острів і кидали там напризволяще, давши рушницю й трохи пороху.

— Висадили три роки тому, — провадив він далі. — І живу я відтоді, годуючись козлятиною, ягодами та устрицями. Хоч би куди людину закинуло, скажу я тобі, скрізь вона дасть собі раду. Але, братику, серце моє стужило за християнською їжею. Може, у тебе є шматочок сиру з собою, га? Нема? Скільки довгих ночей снився мені сир — підсмажений, на скибочці хліба...

— Якщо я тільки потраплю назад на судно, — відказав йому я, — ви матимете отакенну головку сиру!

Він обмацував мою куртку, погладжував мені руки, розглядав мої черевики й радів, наче дитина, що бачить подібну до себе істоту. Але почувши останні мої слова, островик зиркнув на мене трохи сполохано.

— Слухай, а як тебе звати?

— Джим, — сказав я йому.

— Джим, Джим... — вимовив він раз і другий, вочевидь дуже задоволений. — Знаєш, Джиме, жив я давніше так, що сором і казати. Ось, приміром, дивлячись на мене, хіба ти можеш повірити, що в мене була доброчестива мати? — запитав він. — І я ріс чемним хлопчиком, що міг відторохтіти цілого катехізиса (релігійна книга, стислий виклад християнства в питаннях і відповідях) навіть без зупинки. А ось тепер, бач, до чого дійшло. Але само провидіння закинуло мене сюди. У самоті на цьому острові я передумав усе й навернувся до благочестя. Тепер мене вже не звабиш ромом, хоча від чарчини на щастя я й не відмовлюся, коли буде нагода... Я тепер вирішив стати чесною людиною, і мене з цього не зіб'єш. А ще, Джиме, — він озирнувся на всі боки і стишив голос до шепоту: — Я тепер — багатій!

Цю мить мені стало ясно, що бідолаха збожеволів у своїй самотності. Певно, ця думка відбилася на моєму обличчі, бо, глянувши на мене, він гарячкою повторив:

— Багатій! Багатій! Послухай, Джиме, я й тебе виведу в люди! — Та раптом лице йому спохмурніло, він стис мені руку й застережливо підніс вказівного пальця. — Скажи мені правду, Джиме. Це не Флінтів корабель?

Мене враз осяяла думка: це ж він може бути нам спільником! І я поспішив відповісти йому:

— Ні, це не Флінтів корабель. Флінт помер. Але я скажу вам правду, як уже зайшла про це мова: у нас на борту є кілька чоловік з його команди. І це — велике лихо для всіх нас.

— Але ж там нема... людини... на одній нозі? — насилу видушив він із себе. Водномить я зважив, що мені робити, і замість відповіді розповів йому про всю нашу подорож і про те, в якому важкому становищі ми опинилися. Він вислухав усе це з жадібною цікавістю і, коли я закінчив, погладив мене по голові.

— Ти добрий хлопак, Джиме, — сказав він. — Але зараз ви всі зав'язані мертвим вузлом, далебі. Що ж, ти можеш здатися на Бена Ґана — Бен Ґан знає, що робити. А як ти гадаєш, чи добре поставиться сквайр до того, хто допоможе йому виплутатися з такої біди?

Я сказав йому, що сквайр — найзичливіша людина у світі.

— Воно-то, може, й так, — відказав Бен Ґан, — але я не збираюся просити в нього лакейської лівреї чи посади брамника. Мене це не приваблює, Джиме. Я хочу знати інше: чи згодиться він дати мені хоча б тисячу фунтів із тих грошей, які, можна сказати, й без того мої?

— Певно, що згодиться, — сказав я.

— А тепер ось що я тобі скажу, — провадив він далі. — Ось що я тобі скажу, і ні слова більше. Я був матросом у Флінта, коли він закопував скарби — він і ще шестеро здорових моряків. Вони пробули на березі майже тиждень. Аж це одного дня почули ми сигнал з берега й тоді побачили шлюпку, в якій сидів сам-один Флінт, і голова в нього була зав'язана синім шарфом. Сонце саме сходило, і Флінт був блідий як смерть. Але він був живий, а решта шестеро були вбиті... Вбиті й закопані на острові. Як він упорав їх, ніхто з нас на судні так і не дізнався. Біллі Бонс був тоді за штурмана, а Довгий Джон за старшого матроса. А за три роки я вже плавав на іншому судні. І знову ми побачили цей острів. «Хлопці, — кажу я, — тут Флінт закопав свої скарби. Пристаньмо до берега та пошукаймо їх». Капітанові це не сподобалося, але всі матроси були за мною, і ми зійшли на берег. Дванадцять днів ми шукали, і з кожним днем вони дивились на мене все лютіше, а тоді одного ранку всі матроси вернулися на судно. А мені сказали: «Ти, Бенджаміне, залишайся тут. Ось тобі мушкет, лопата й кайло... Залишайся собі й шукай Флінтові гроші». Звідтоді, Джиме, я вже три роки живу тут і ні разу не бачив християнських харчів. Ти тільки глянь на мене, глянь! Чи ж схожий я на шибайголову-матроса? Ні, кажеш? Бо я ж таки справді не був ним ніколи, атож.

Отак, на бігу, він усе торочив, хоч не мав від мене жодної відповіді, та й не сподівався її.

Оповідь у цих розділах ведеться від імені лікаря. Залишившись на кораблі, сквайр, капітан і лікар почали радитися, що робити далі. Лікар і Гантер вирушили на острів в розвідку і недалеко від берега знайшли блокгауз (оборонна споруда), огороджений високим частоколом. Після повернення на корабель їм удалося загнати піратів, яких залишив Сілвер, униз. Поки Джойс охороняв піратів, решта переправляла на берег порох, солонину та сухарі. Ейбрегем Ґрей перейшов на бік лікаря та його товаришів. Коли човен вп'яте плив зі шхуни до острова, пірати почали обстріл з корабельної гармати. Сквайр також стріляв у піратів і тяжко поранив одного з них. Біля блокгауза лікар і його товариші несподівано зіткнулися з піратами. Зав'язався бій. Загинув один пірат і був тяжко поранений Том Редрут. Коли заколотники відступили, капітан підняв над блокгаузом британський прапор, а другим полотнищем накрив тіло Редрута, який тим часом помер. Пірати продовжували обстріл блокгауза з гармати. За ціль їм був піднятий прапор. Проте капітан категорично відмовився його спускати, адже йшлося не лише про честь і гідність моряка. Це був і тактично влучний хід: цим прапором вони показували ворогам, що не бояться їхньої канонади. Капітан занотував у корабельному журналі всіх тих, хто не зрадив свій обов'язок. Саме в цей час через частокіл переліз Джим Гокінс.

                                          ЗАЛОГА В БЛОКГАУЗІ

Тільки-но побачивши британський прапор, Бен Ґан зупинився, схопив мене за руку й присів.

— Ну, — сказав він, — там твої друзі. Це річ певна.

— Ну, гаразд, — сказав я, — може, й справді там мої друзі.

— Ти добрий хлопчак, коли я не помиляюсь, але все-таки ти тільки хлопчак, та й годі. А Бен Ґан — людина бувала. Ніяким ромом не заманиш мене туди, куди ти йдеш... Я мушу перше сам побачити твого родовитого джен'льмена, і хай він дасть мені слово честі. А ти не забудь моїх слів. Тільки такому можна довіритись — так йому і скажи, — хто й виглядом своїм справляє шляхетне враження, і, кажучи це, вщипни його отак.

І він вщипнув мене з хитруватим виглядом.

— А коли матимете потребу в Бен-Ґановій допомозі, то ти, Джиме, знаєш. де його знайти. На тому самому місці, де ти знайшов його сьогодні. І той, хто прийде, хай тримає білу хусточку в руці. І хай він прийде сам-один. Ти так і скажи: «Бен Ґан, — скажи, — має на це свої причини».

— Гаразд, — відповів я. — Здається, я зрозумів вас. Ви хочете щось запропонувати, і вам треба побачити сквайра або лікаря. І знайти вас можна там, де я знайшов вас сьогодні. Це все?

— А коли мене можна знайти — тебе не цікавить? — додав він. — Ну, хай буде в проміжок від полудня до шести склянок.

Нараз його мову увірвав гуркіт гарматного пострілу. Ядро, з ревом пролетівши між деревами, зарилося в пісок ярдів за сто від нас. Ми обидва чимдуж розбіглися в різні боки. Деякий час я лежав у кущах і стежив за метушнею піратів після гарматної атаки. Кілька чоловік рубали щось сокирами на піску навпроти частоколу. Пізніше я з'ясував, що то вони трощили нашого нещасного човника. Далі біля гирла річки між дерев палало велике вогнище, а від берега до шхуни й назад безупинно сновигала шлюпка. Матроси, вранці такі похмурі, тепер, веслуючи, галасували й сміялися, наче діти. З їхніх голосів було знати, що вони встигли покуштувати рому.

Нарешті я зважився йти до форту. Я був далеченько від нього, на низькій піщаній косі, що замикала бухту зі сходу й у відплив сполучалася з Островом Кістяка. Підвівшись, я побачив трохи далі за косою серед низького чагарника самітну скелю, досить високу й напрочуд білу. У мене промайнула думка, що це є біла скеля, про яку казав Бен Ґан, і що коли мені тепер знадобиться човен,

я знатиму, де його знайти. Потім я подався краєм лісу, аж поки дійшов до частоколу з того боку, що від моря, і невдовзі мене дуже радо зустріли друзі.

    Розповівши їм про свої пригоди, я почав оглядати блокгауз. Стіни, дах, підлога — все було складено з необтесаної соснини, підлога де-не-де підіймалася на фут чи півтора над землею. До дверей вів ґанок, під яким дзюрчав невеличкий струмок, що стікав у штучний басейн, трохи чудний на вигляд: то був корабельний чавунний казан з вибитим дном, закопаний у пісок «по самісіньку ватерлінію (лінія вздовж борту, яка вказує на межу занурення судна у воду), як висловився капітан. Усередині будівлі було порожньо, тільки в одному кутку стояла якась подобизна вимуруваного коминка та поруч іржава залізна жарівня. Якби нам дозволили сидіти без діла, ми б скоро занепали на дусі, але капітан Смоллет був не такий чоловік, щоб марнувати час. Він скликав нас усіх і розподілив на дві вахти. До однієї потрапили лікар, Ґрей і я, а до другої — сквайр, Гантер і Джойс. І хоч усі ми були дуже втомлені, капітан двох послав у ліс по дрова, а двом іншим звелів копати могилу для Редрута. Лікареві приділили бути за кухаря, мене поставили на варті біля дверей, а сам капітан походжав від одного до іншого, підтримуючи кожного на дусі і підсобляючи при потребі. Час від часу лікар підходив до дверей трохи подихати свіжим повітрям і дати відпочити почервонілим від диму очам. При цій нагоді він перекидався зі мною кількома словами.

— Цей Смоллет, — сказав він раз, — кращий за мене чолов'яга. А коли вже я це визнав, то воно щось важить, Джиме.

Іншим разом він трохи помовчав, а тоді, схиливши голову набік, уважно подивився на мене.

— А цей Бен Ґан — що він за один? — спитав він. — Не знаю, сер, — відповів я. — Я не дуже певний, чи він сповна розуму.

— Людина, яка три роки прожила самотою на безлюдному острові, не може бути нормальною, як-от я чи ти, Джиме. Така вже людська натура. Ти наче казав, що йому дуже хотілося сиру?

— Так, сер, — відповів я, — сиру.

— Тож бачиш, Джиме, — сказав лікар, — як воно часом добре, коли хтось ласун. Ти, мабуть, бачив мою табакерку? Але ж ти ніколи не бачив, щоб я нюхав з неї. А це тому, що в табакерці в мене не табак, а кусень пармезану — поживного італійського сиру. Цей сир ми віддамо Бенові Ґану!

Перед вечерею ми поховали старого Тома в піску і кілька хвилин постояли на вітрі біля його могили, поскидавши шапки.

З лісу натягали цілу купу ломаччя, але капітан був незадоволений і сказав нам, що наступного дня доведеться працювати жвавіше. Потім кожен з нас з'їв свою порцію солонини, запивши її склянкою гарячого грогу, після чого сквайр, лікар і капітан зібралися в кутку на нараду. Вирішено було, що єдина наша надія — це перебити якомога більше піратів і змусити їх або здатись, або відпливти на «Еспаньйолі» в чисте море. З дев'ятнадцятьох їх уже лишилося тільки п'ятнадцятеро, причому двоє з них поранені, а один принаймні — той, що був біля гармати — або дуже серйозно поранений, або ж помер. Ми поклали собі підстрелювати піратів при кожній слушній нагоді і якомога дбайливіше берегти своїх людей. Крім того, у нас були ще два надійні спільники: ром і клімат. Вплив першого з них уже позначався: до пізньої ночі ми чули з берега, хоч були за півмилі звідти, п'яницькі вигуки й пісні. А щодо другого, то лікар «ручався своєю перукою», що не мине й тижня, як половина піратів захворіє на пропасницю, бо вони отаборилися біля болота і не мають ліків.

Того вечора я був смертельно втомлений, як ви можете собі уявити, та таки довго крутився з боку на бік, поки заснув. Зате спав мов убитий. Усі давно вже повставали, коли я раптом прокинувся від несподіваного галасу й крику.

— Білий прапор! — крикнув хтось.

Я скочив на ноги і, протираючи на бігу очі, кинувся до стрільниці в стіш.

СІЛВЕР-ПАРЛАМЕНТЕР

І справді, за частоколом зупинилося двоє чоловік. Один з них розмахував білою ганчіркою, а другий — а це був Сілвер, — спокійно стояв поруч.

— Не виходьте! — сказав капітан. — Ручуся, що це якийсь підступ. — І потім гукнув піратам: — Хто йде? Стій, а то стрілятиму!

— Білий прапор! — крикнув Сілвер.

Капітан стояв на ганку, але так, щоб не наразитись на зрадницьку кулю. Обернувшись до нас, він наказав:

— Лікарева вахта — до стрільниць! Решті вартувати внизу й набивати мушкети. Жвавіше, хлопці! І будьте пильні! — Тоді він знову звернувся до заколотників: — Чого ви хочете з цим білим прапором?

Відповів йому не Сілвер, а другий пірат.

— Кап'тан Сілвер, сер, запрошує вас приїхати на шхуну й укласти перемир'я! — прокричав він.

— «Кап'тан Сілвер»? Я не знаю такого. Хто він? — гукнув капітан.

Довгий Джон відповів тепер сам:

— Це я, сер. Наші бідолашні хлоп'ята обрали мене за кап'тана після вашого дезертирства, сер. — На слові «дезертирство» він особливо наголосив. — Ми готові підкоритися, коли погодимо умови, аби було порівно. А зараз я прошу тільки вашого слова, кап'тане Смоллете, що ви одпустите мене живцем відси не стрілятимете, поки я не відійду на постріл.

— Я, чоловіче, не маю ані найменшого бажання розмовляти з вами, — відповів капітан Смоллет. — Та коли ви хочете щось сказати мені, підійдіть сюди — це все. Тільки якщо ви задумали якусь зраду, нарікайте самі на себе.

— Цього досить, кап'тане! — радісно вигукнув Довгий Джон. — Самого вашого слова досить. Я знаю, що таке джентльмен, будьте певні.

Сілверові було дуже важко братися крутим схилом горба. На сипкому піску серед грубих пеньків він зі своєю милицею здавався безпорадним, мов корабель на мілині. Але, мужньо подолавши всі перешкоди, він урешті підступив до капітана і якнайчемніше привітав його. Сілвер мав на собі найкраще своє вбрання: довгий, до колін, синій сурдут, усипаний мідними ґудзиками, і зсунуту на потилицю трикутку, обшиту тонким мереживом.

— А, це ви, чоловіче? — сказав капітан, підводячи голову. — Вам краще б сісти.

— А ви не впустите мене всередину, кап'тане? — жалібно попросив Довгий Джон. — Ранок, знаєте, дуже холодний, сер, щоб сидіти на вогкому піску.

— Ото, Сілвере, — відповів капітан, — якби ви лишалися чесною людиною, сиділи б зараз у своєму камбузі. Ви самі встряли в цю халепу. Або ви — кухар на моєму судні, і тоді з вами поводяться люб'язно, або ж ви — кап'тан Сілвер, запеклий бунтівник і пірат, якому одна дорога — на шибеницю.

— Гаразд, гаразд, кап'тане, — відповів корабельний кухар, слухняно сідаючи на пісок. — Тільки потім подасте мені руку, щоб я зміг підвестись, та й уже. А ви непогано тут влаштувалися!.. Це, я бачу, Джим! З ясним ранком тебе, Джиме... Докторе, моє вам шанування! Та ви тут усі вкупі, мовляв, як та щаслива сімейка...

— Коли маєте щось казати, чоловіче, то кажіть, — перебив його капітан.

— Правильно, кап'тане, — відповів Сілвер. — Діло насамперед. А таки добрячу штуку ви утнули цеї ночі. Добрячу, нічого не скажеш. Хтось із вас незле орудує ломакою. Декотрі з моїх людей були просто вражені, та що там декотрі — всі, можна сказати... Я й сам, як на правду, теж... Може, саме через це я й прийшов сюди на перемови. Але хай мене грім поб'є, кап'тане, якщо вдруге вам таке поталанить! Ми скрізь вирядимо варту і менш попускатимемо з ромом. Може, ви думаєте, що ми всі були п'яні в дим? Так от, скажу вам, що я був тверезий — я тільки втомився, як пес. Коли б я прокинувся на секунду раніше, то схопив би вас на гарячому, будьте певні.

— Ну і що? — спокійнісінько промовив капітан Смоллет.

Усе те, що казав Сілвер, становило для капітана загадку, хоч з його тону нічого цього не можна було помітити. Що ж до мене, то я починав здогадуватись. І мені спало на думку, що це, мабуть, Бен Ґан провідав піратів уночі, коли ті повпивалися круг вогнища. З радістю я відзначив, що тепер проти нас лишилося тільки чотирнадцятеро ворогів.

— Так ось у чім річ, — провадив далі Сілвер. — Ми хочемо здобути ці скарби, і ми здобудемо їх. Такий наш інтерес. А ви хочете врятувати собі життя — це ваш інтерес. Наші умови такі. Ви нам даєте карту, аби ми могли знайти скарби, перестаєте стріляти в бідолашних моряків і розчереплювати їм голови,коли вони сплять. Якщо ви це зробите, ми запропонуємо вам на вибір: або ви сядете на судно разом з нами після того, як ми навантажимо скарби, і я присягаюся вам, що висаджу вас цілими й здоровими десь на берег. Або, якщо вам це не до вподоби, бо декотрі мої матроси люди брутальні й мають з вами давні порахунки, тоді можете лишитися тут, на острові. Харчами ми поділимося з вами нарівно. І знову ж таки присягаюся вам, що перше судно, яке ми зустрінемо, я заверну до вас. Тепер ви бачите, що я кажу до діла. На кращі умови вам годі й сподіватись. Гадаю, — сказав він голосніше, — що всі люди в цьому домі чують мої слова, бо що я кажу одному, те кажу всім.

Капітан Смоллет підвівся й струсив попіл з люльки на долоню лівої руки.

— Це все? — спитав він.

— Все до останнього слова, побий мене грім! — відповів Джон.

— Чудово, — сказав капітан. — А тепер вислухайте мене. Якщо ви прийдете сюди поодинці і без зброї, я закую вас усіх у кайдани й одвезу до Англії, щоб вас судили справедливим судом. А якщо ви не прийдете, то запам'ятайте що мене звуть Александер Смоллет, що я стою під британським прапором і що я спроваджу вас усіх на той світ до нечистого. Ніяких скарбів ви не знайдете. Втекти на кораблі ви не зможете: серед вас нема нікого, хто міг би його вести. Боротися з нами вам теж не по силі: адже Ґрей сам-один подолав п'ятьох із вас. Ви добре сидите на мілині, пане Сілвере, і вам з неї не знятись. Це я вам кажу і це останнє добре слово, яке ви чуєте від мене, бо, клянуся небом, я всаджу вам кулю межи плечі, коли зустріну ще раз. Забирайтеся звідси, чоловіче. Та швидше!

Обличчя Сілверове побагровіло, в очах його спалахнула лють. Він теж струсив попіл зі своєї люльки.

— Дайте руку, щоб я зміг підвестися! — скрикнув він.

— Тільки не я, — відповів капітан.

— Хто ж поможе мені підвестись? — проревів Сілвер.

Ніхто з наших не зрушився з місця. Страшенно лаючись, він доповз по піску до ґанку і, спершись на нього, знову став на свою милицю. Клянучи усіх останніми словами, Сілвер пошкутильгав схилом униз до частоколу; кілька разів пробував він перелізти через нього, та все зривався, аж поки врешті: йому допоміг чоловік з білим прапором, і за хвильку по тому вони зникли серед дерев.

АТАКА

Тільки-но Сілвер зник, капітан, який увесь час не зводив з нього очей, обернувся до будинку й завважив, що на своєму посту стоїть лише Ґрей. Тоді ми вперше побачили капітана таким розгніваним.

— На місця! — гримнув він. І коли ми шугнули на свої пости, промовив: - Ґрею, я запишу твоє ім'я до корабельного журналу. Ти виконував свій обов'язок, як справжній моряк. Містере Трелоні, я дивуюсь вам, сер. Докторе таж ви носили військовий мундир!

Лікарева вахта стала до стрільниць, а решта заходилася набивати запаси: мушкети. Всі ми почервоніли, бо ж були-таки винуваті. Деякий час капітан спостерігав усе це мовчки, а тоді знову заговорив:

— Ви, докторе, станете біля дверей. Пильнуйте, але не вистромляйтесь стійте всередині й стріляйте з дверей... Ти, Гантере, будеш зі східного боку, а ти, Джойсе, — із західного. Містере Трелоні, вам, як найкращому стрільцеві, — вам з Ґреєм припаде найдовша північна стіна, де п'ять стрільниць: звідти основна небезпека. Якщо вони підступлять до блокгауза й почнуть стріляти крізь них, справи наші будуть кепські. Ми з тобою, Гокінсе, ніякі стрільці, тож ми будемо набивати мушкети й допомагати іншим. Так минула година, і з'явились перші ознаки того, що починається атака.

— З вашого дозволу, сер, — спитався нараз Джойс, — коли я побачу кого-небудь, то чи стріляти?

— Аякже! — крикнув капітан.

Нічого поки що не трапилося, але це Джойсове запитання змусило нас усіх насторожитись і напружити зір і слух. Стрільці піднесли мушкети, а капітан стояв серед блокгауза, міцно стуливши губи й насупивши брови. Так збігло кілька секунд. Раптом Джойс просунув мушкета в стрільницю і пальнув. Не встигла ще завмерти луна від цього пострілу, як з лісу навсібіч знялася запекла стрілянина — кулі летіли одна за одною, мов гуси вервечкою. Кілька їх влучило в колоди блокгауза, але жодна не потрапила всередину. Коли ж розвіявся пороховий дим, навколо частоколу й у лісі стало знову тихо й порожньо, як і було раніше. Жодна гілка не погойдувалась, жодна цівка рушниці не поблискувала, виказуючи присутність наших ворогів. З півночі раптом розлігся гучний крик, і невеличкий гурт піратів вискочив з лісу й побіг прямо до частоколу. Ту саму мить із заростей знов заторохкотіли постріли, і одна куля, влетівши в двері, розтрощила лікарів мушкет. Нападники швидко, наче мавпи, подерлися через частокіл. Сквайр і Ґрей стріляли раз за разом. Троє з нападників упали: один у загороду, а двоє — по той бік. Щоправда, один з них був, мабуть, наляканий, а не поранений, бо відразу ж схопивсь на ноги й зашився між дерев. Двоє лежали на землі, один утік, але чотирьом таки пощастило перелізти через частокіл всередину. Решта піратів — сім чи вісім чоловік, що засіли в хащах і мали, очевидячки, по кілька мушкетів, — безугаву обстрілювали блокгауз, не завдаючи нам, однак, ніякої шкоди. Четверо нападників із вереском кинулися до блокгауза, підбадьорювані вигуками своїх товаришів з лісу. Ми кілька разів вистрілили в них. Але в поспіху наші стрільці, здається, ні разу не влучили. Миттю четверо піратів збігли на пагорб і насіли на нас. Із середньої стрільниці виткнулася голова Джоба Ендерсона, боцмана.

— Бий їх! Бий! — рикнув він громовим голосом.

Ту ж мить другий пірат, ухопивши за цівку Гантерів мушкет, вирвав його і так стусонув Гантера прикладом, що сердега непритомний упав на підлогу. Третій пірат, непомітно оббігши навколо будівлі, зненацька з'явився у дверях і замахнувся кортиком на лікаря. Ми опинилися в такому становищі, у якому недавно були наші вороги. Ще хвилину тому ми стріляли з укриття в незахищених піратів, тепер же під прикриттям були вони, а ми не могли відповідати на їхні постріли. Рятувало нас те, що блокгауз заволокло пороховим димом. У вухах у мене аж гуло від криків і стогонів, від пістольних пострілів.

— Надвір, хлопці, на відкриту місцину! Кортики! — загукав капітан.

Я схопив з підлоги кортика. Хтось інший, теж хапаючи кортика, різонув мене по пальцях, але я навіть не відчув болю. Я вискочив з дверей на денне світло. Слідом за мною вихопився ще хтось, але хто — я не помітив. Просто перед моїми очима лікар гнав схилом того пірата, що на нього напав; я бачив, як він уловив момент і так угатив його кортиком, що той гепнувся навзнак із чималою раною через усе обличчя.

— Круг будинку, хлопці, круг будинку! — гукнув капітан; голос його — я помітив це, незважаючи на загальну метушню, — якось змінився.

Машинально скорившись наказові, я з кортиком над головою завернув за ріг блокгауза, де раптом наскочив на Ендерсона. Він голосно вереснув, і кортик його зблиснув на сонці. Я не встиг навіть злякатись, але, ухиляючись від удару, спіткнувся на сипкому піску і покотився сторчголов з пагорба.

Коли я вибігав з блокгауза, то побачив, як інші пірати перелазили через частокіл, щоб таки доконати нас. Один з них, у червоному ковпаку, з кортиком у зубах, уже був на огорожі й перекинув ногу стрибнути. Усе це скоїлося так швидко, що, коли я схопився на ноги, пірат у червоному ковпаку ще сидів у тій самій позі, а голова другого тільки вистромилася з-за частоколу. І все-таки за цей короткий проміжок бій скінчився, і перемога була за нами. Ґрей. що вискочив з блокгауза слідом за мною, вбив на місці здорованя-боцмана, перш ніж той устиг отямитись після невдалого удару по мені. Другого пірата підстрелили біля бійниці в ту мить, коли він цілив усередину блокгауза; тепер він лежав на піску конаючи, пістоль ще курився в його руці. Третього в мене на очах уклав лікар. З чотирьох піратів, які перелізли через паркан, живим лишився тільки один: покинувши кортика на бойовищі, він хапався перелізти назад, аби уникнути неминучої смерті.

Коли пороховий дим розвіявся, ми побачили, як дорого коштувала нам перемога. Гантер лежав непритомний біля своєї стрільниці; у Джойса була прострелена голова, і він уже не ворушився. А посеред приміщення сквайр підтримував капітана; вони обидва були страшенно бліді.

— Капітана поранено! — сказав містер Трелоні.

— Пірати втекли? — запитав містер Смоллет.

— Хто міг, той таки втік, — відповів лікар. — Але п'ятеро з них уже ніколи не зможуть бігати.

— П'ятеро! — скрикнув капітан. — Ну, це вже краще. Вони втратили п'ятьох, а ми трьох; отже, нас тепер четверо проти дев'яти. Це краще, ніж спочатку, коли нас було семеро проти дев'ятнадцятьох.

Після бою з піратами помер Гантер. Лікар, порадившись зі сквайром і пораненим капітаном, вирушив до лісу. Дочекавшись зручної хвилини, Джим утік із блокгауза. Біля білої скелі він знайшов човник Бена Ґана, поплив ним до шхуни й опинився на палубі «Еспаньйоли».

                               Я СПУСКАЮ «ВЕСЕЛОГО РОДЖЕРА»

Я побачив на кормі двох піратів. Один з них, у червоному ковпаку, нерухомо простерся на спині, розкинувши руки, мов прип'ятий до хреста, і вищиривши зуби. Другий, Ізреєл Гендс, сидів, спершись на фальшборт, голова його спадала на груди, а руки безсило лежали на палубі; засмагле Гендсове обличчя було бліде, як віск. Нараз я помітив біля них на палубі темні плями крові і подумав, що вони, пересварившись ізп'яну, мабуть, зарізали один одного. Поки я отак приглядався до них і розмірковував, шхуна на хвильку пристала, і Гендс, ворухнувшись і стиха застогнавши, спробував сісти на попереднє своє місце. Почувши цей стогін, що свідчив про біль і смертельну слабість, та ще побачивши, як у нього одвисла щелепа, я мимоволі відчув жаль. Але жаль одразу зник, як тільки я згадав про розмову, що її почув, сидячи в діжці з-під яблук. Я підійшов до грот-щогли й насмішкувато мовив:

— Я знов на борту, містере Гендсе!

Він подивився на мене затьмареним поглядом, навіть не здивувавшись, і спромігся тільки на одне слово:

— Горілки!

Я вирішив, що не треба гаяти часу, і, прослизнувши під гротом, який знову загородив палубу, вискочив на корму й збіг трапом униз у каюту. Там вчинили такий погром, що годі й уявити собі. Геть усі замки були збиті: розбишаки шукали карту. На підлозі — густий шар багнюки, бо ж пірати збиралися тут пиячити й проводити свої наради, наблукавшись на болоті, де вони були отаборились. На покритій білою фарбою і прикрашеній золотим бордюром переділці — відбитки брудних пальців. Десятки порожніх пляшок валялися по кутках і з дзвоном перекочувалися з місця на місце.

Я спустився до комірчини. Там не вціліло жодного барильця, тільки під ногами було повно порожніх пляшок. Було ясно, що пірати безперестану пиячили від самого початку бунту. Понишпоривши, я все-таки знайшов одну недопиту пляшку для Гендса. Собі я взяв трохи сухарів, трохи сушеної садовини, повну жменю родзинок і шматок сиру. На палубі я поклав усе це біля стерна, якомога далі від стерничого, напився води з діжки, і вже потім дав Гендсові пляшку з горілкою. Він вихилив не менше половини того, що було в ній, і тільки тоді відірвав її від рота.

— Ху, — прохрипів він, — саме цього мені й бракувало, їй-бо! Стривай, а звідки ти тут узявся?

— Я прибув на судно перебрати його під свою руку, містере Гендсе, — сказав я. — І прошу підлягати мені, як вашому капітанові, доки не буде інших розпоряджень.

Гендс понуро бликнув на мене, але не сказав нічого. Щоки його знову порожевіли, хоч він усе ще виглядав кволим і хилився набік при кожному поштовху корабля.

— Між іншим, — докинув я, — мені зовсім не подобається цей прапор, містере Гендсе. І, з вашого дозволу, я його спущу. Краще ніякого, ніж оцей.

Знову прошмигнувши під гротом до щогли, я смикнув за линву, спустив того проклятого чорного прапора й викинув його за борт.

— Боже, боронь короля! — вигукнув я, вимахуючи шапкою. — Геть капітана Сілвера!

Гендс, не підводячи голови, пильно й хитрувато стежив за мною.

— Я гадаю, — озвавсь він урешті, — я гадаю, кап'тане Гокінсе, ви б хотіли пристати до берега. Отож слухайте... дайте мені поїсти й попити, знайдіть старого шарфа чи хустину перев'язати мою рану, а я натомість покажу вам, як треба кермувати шхуною. Гаразд?

— Тільки попереджую, — відповів я. — Я хочу вести шхуну в Північну бухту й там причалити до берега.

— Згода! — вигукнув він. — Хіба я не бачу, що програв, дав маху, і що ваше зверху? Хочете до Північної бухти? Ну що ж, мені не перебирати. Хай йому грім на голову, я допоможу вам довести судно хоч би й до моєї шибениці!

У його словах, як мені видалося, був певний сенс, і ми тут-таки дійшли порозуміння. Закріпивши румпель, я зійшов униз і дістав зі своєї скриньки шовкову хустинку, яку подарувала мені мати. З моєю допомогою Гендс перев'язав цією хустинкою глибоку криваву рану на стегні. Трохи під'ївши та випивши ще пару ковтків бренді, він помітно побадьорішав: сів пряміше, почав говорити голосніше й виразніше і взагалі зробився зовсім іншою людиною.

Мені страшенно подобалася моя нова роль, мене тішила чудова сонячна погода й розмаїття краєвидів. Я мав досить харчів і питної води, і сумління мене вже не мучило за дезертирство з форту, бо ж мені пощастило оволодіти шхуною, про що годі було й мріяти. Мене тільки непокоїв погляд Гендса, який пильно стежив за всіма моїми рухами на палубі, і дивна посмішка, що не зникала з його уст. У цій химерній посмішці відчувалося не тільки страждали і безсилля літньої людини, а й щось притамоване й зловісне, коли він так хитрувато осміхався й пас мене очима.

                                                ІЗРЕЄЛ ГЕНДС

Вітер, мов зумисне нам на догоду, повіяв тепер на захід, завдяки чому ми швидше допливли від північно-східного краю острова до Північної бухті; оскільки ми не могли спустити якоря і не наважувались увійти в бухту, поки не підніметься приплив, то в нас з'явилося трохи вільного часу. Стерничий пояснив мені, як поставити судно в дрейф, і по кількох невдалих спробах я спромігся зробити це. Після цього ми мовчки заходилися їсти.

— Кап'тане, — звернувся він до мене, знову так само неприємно посміхаючись, — чи не була б ваша ласка зійти вниз у каюту й принести мені... Хай йому трясця, я забув, що мені треба... Ага, пляшечку винця, Джиме. Бо це бренді заміцне, як на мою голову.

Вагання стерничого здалося мені неприродним, а вже й зовсім неймовірніш було те, що він хотів вина, а не горілки. Очевидячки, він шукав просто приключки, аби спровадити мене з палуби. Тільки для чого — я не міг збагнути.

— Гаразд, — сказав я. — Я принесу вам портвейну, містере Гендсе. Тільки його доведеться попошукати.

Я збіг униз, тупаючи щосили ногами, тоді скинув черевики, тихо скрався коридором до кубрика, там піднявся по трапу й обережно визирнув з люка на палубу. Стерничий нізащо не здогадався б, що я за ним стежу, а проте я зробив це якнайобережніше, аби не привернути його уваги. І з першого ж погляду я впевнився, що найгірші мої підозри мали підстави. Гендс зіп'явся навкарачки і, хоч поранена нога завдавала йому великого болю — я чув його здушений стогін, — прудко поплазував палубою. За півхвилини він дістався до водостоку і витяг з-під скрученої в кільце линви довгого ножа, більше схожого на короткий кинджал, по саме держално заюшеного кров'ю. Він оглянув його, випнувши нижню щелепу, помацав рукою лезо і, поспіхом сховавши ножа за пазуху, порачкував назад на своє місце. Я дізнався все, що хотів знати: Ізреєл може рухатись, і має зброю, а коли він так криється з цим від мене, то саме мене й хоче позбутись. Тільки в одному я міг звіритися на Гендса, бо тут у нас були спільні інтереси, — в урятуванні шхуни. Ми обидва хотіли допровадити судно до безпечного місця, звідки його потім можна було б вивести без особливих труднощів і небезпеки. Поки це ще не зроблено, — вважав я, — життю моєму ніщо не загрожує.

Розмірковуючи над цим усім, я не гаяв часу: швидко прокрався назад до каюти, взувся, знайшов пляшку вина і повернувся з нею на палубу. Гендс лежав там само, де я його й залишив, — підібгавши ноги й примруживши очі так, наче був такий знесилений, що й денне світло йому вадило. Однак, коли я підійшов, він глянув на мене, звичним жестом відбив шийку пляшки й добряче хильнув з неї, сказавши своє улюблене:

— Хай щастить!

Нам лишалося пройти менш як дві милі, але плисти доводилось дуже обережно, бо вхід до Північної бухти виявився не тільки вузький і мілкий, а ще й звивистий, отож треба було спрямовувати шхуну якомога точніше. Та я, гадаю, показав себе слухняним і тямущим виконавцем, а Гендс — бездоганним лоцманом. Ми так вправно викеровували судно, так уміло обминали мілини, що любо було дивитись. Ледве ми пройшли повз обидва миси, як нас оточила земля. На берегах Північної бухти росли такі самі густі ліси, як і навкруги Південної. Але сама бухта була вужча, довша і, коли казати правду, радше скидалася на гирло річки. Гендс командував, а я хутко виконував його накази. Аж це нараз він гукнув:

— Крутіш до вітру, любий!

Я щосили наліг на стерно, і «Еспаньйола», круто завернувши, підійшла кормою до лісистого берега. Захопившись цим останнім маневруванням, я на хвильку випустив з уваги, що треба ж пильнувати за стерничим. Мене так цікавило, коли шхуна човгне днищем по піску, що я зовсім забув про загрозу мені, і, перехилившись через правий борт, дивився, як вирує вода під носом шхуни. Я б так і загинув, якби не якась раптова тривога, що змусила мене оглянутись. Чи то я почув шелест, чи вловив тінь крайчиком ока, а чи просто в мені прокинувсь інстинкт, як ото в кота, але, обернувшись, я побачив Гендса напівдорозі до мене з кинджалом у правій руці.

Ми, здається, обидва скрикнули не своїм голосом, зустрівшись очима — я з жаху, а він — з люті, мов оскаженілий бик. Він рвонувся вперед, на мене, але я відскочив убік і випустив з рук румпель, який ту ж мить вирівнявся й ударив Гендса в груди. Не встиг він опам'ятатись, як я уже вибрався з того кутка, де він мене застукав, і мав перед собою цілу палубу. Зупинившись біля грот-щогли, я витяг з кишені пістоля, націлився в Гендса, коли він знов почав підходити до мене, і спустив гачок. Курок клацнув, але не було ні спалаху, ні пострілу: порох біля запалу підмок у воді. Я лайнув себе за таку недбалість. Чому я раніше не оглянув та не набив наново пістолі, єдину свою зброю?.. Тоді б не стояв тепер таким беззахисним, як вівця перед різником.

Попри свою рану, Гендс пересувався на диво швидко. Сиве волосся спадало йому на обличчя, почервоніле від люті й напруження. Я не встиг вихопити другого пістоля, та й не пробував цього, певний, що він теж замокнув. Одне було ясно: треба не прямо відступати від Гендса, а всіляко ухилятись, бо інакше він зажене мене на ніс і вб'є там, як щойно мало не вбив на кормі. Один удар закривавленим ножем, у якого лезо на дев'ять-десять дюймів, — і всьому кінець. Я обхопив руками грубезну грот-щоглу і, напруживши кожен м'яз, став чекати нападу. Бачачи, що я збираюся вихлятися круг щогли, Гендс зупинився. Якусь хвилину ми чигали один за одним — Гендс удавав, що ось-ось кинеться на мене зліва чи справа, а я щораз ухилявся в протилежний бік.

Поки ми отак підсиджували одне одного, «Еспаньйола» раптом врізалась у пісок, і від поштовху дала різкий крен на лівий бік, аж палуба нахилилась під кутом у сорок п'ять градусів, а через шпігати ринув потік води, утворивши біля фальшборту велику калюжу. Ми обидва втратили рівновагу й покотилися, мало не обнявшись, до шпігатів. Труп пірата в червоному ковпаку з розкинутими руками важко полетів слідом за нами. Я стукнувся голої ногу боцмана так міцно, що зуби в мене клацнули. Проте мені першому пощастило схопитись на ноги, бо на Гендса, як на те, навалився труп. Оскільки несподіваний нахил судна унеможливив дальшу біганину по палубі, я мусив тут-таки знайти якийсь інший спосіб порятунку, бо ворог же був поруч. Не гаючи ані секунди, я вхопився за ванти бізань-щогли й подерся угору, а подих перевів аж тоді, як сів на рею. Я швиденько набив одного пістоля, а потім задля більшої певності почав наново набивати й другого. Гендс, помітивші,що я роблю, зрозумів, що його становище гіршає. Трохи повагавшись, він насилу вхопився за ванти і з кинджалом у зубах поволі побрався вгору. Ліз він. підтягуючи поранену ногу й голосно стогнучи від болю, і поки він просунувся на третину відстані між нами, я встиг спокійно приготувати обидва пістолі. І тоді, тримаючи по пістолю в кожній руці, я заговорив до нього:

— Ще крок, містере Гендсе, і я розтрощу вам голову!

Він одразу ж зупинився. З його обличчя я бачив, що він силкується щось обміркувати, але це йому давалося так важко й повільно, що я, відчувши себе поза небезпекою, голосно розреготався. Нарешті, кілька разів проковтнувши він заговорив, а з обличчя його все не сходив вираз цілковитої розгубленості. Він витяг з рота кинджал, що заважав йому говорити, одначе з місця не зрушився. — Джиме, — почав він, — ми обидва заплутались, і нам треба якось дійти згоди. Я б схопив вас, коли б не той крен судна, але мені не щастить, так уже є. І хоч як це прикро, я, старий моряк, мушу скоритися вам, Джиме, корабельному юнзі.

Я радо впивався його словами й тішився, мов півень на паркані. Коли це він махонув правою рукою, і щось просвистіло в повітрі, як стріла. Я відчув удар і гострий біль, а плече моє виявилось прип'ятим до щогли. Від жахливого болю й несподіванки — зовсім наче позасвідомо — я спустив обидва гачки і мої пістолі вистрелили й випали у мене з рук. Але впали не тільки вони: глухо скрикнувши, стерничий розкинув руки й полетів сторчма у воду.

«ПІАСТРИ!»

Через те, що шхуна нахилилася, щогли зависли над водою, і зі свого сідала на реї я бачив унизу тільки поверхню бухти. Гендс, що видерся не так високо, як я, і був ближче до палуби, впав у воду поміж мною і фальшборт Він один раз виринув у скривавленій піні й зник уже назавжди. Коли вода зас покоїлась, я побачив, як він лежить, скорчившись, на чистому піщаному дні в тіні шхуни. Кілька рибок промайнуло біля його тіла. Іноді від брижів на в здавалося, що він ворушиться й силкується підвестись. Але він був подвійно мертвий: застрелений і потоплений — і мав стати здобиччю риб саме на та місці, де готував загибель мені.

Це видовище сповнило мене жахом і млостю. Усе замиготіло перед моїми очима. Кров гарячою хвилею потекла в мене по спині й грудях. Кинджал, що прип'яв моє плече до щогли, палив мені тіло, наче розпечене залізо. Але мене лякав не так фізичний біль — це я стерпів би, не ремствуючи, — як дул: те, що я можу впасти з реї в цю тиху зелену воду й опинитись поруч із мертвим стерничим. Я так міцно вчепився обіруч за рею, що пальцям сталі боляче, і заплющив очі, щоб не бачити небезпеки. Однак поволі в голові моїй прояснилось, серце забилося рівніше, і я знов опанував себе. Найперше я подумав, що треба витягти кинджал з рани. Та чи він засів надто глибоко, чи в мене мужності забракло, — але я затремтів усім тілом і відмовився від цієї спроби. І саме це тремтіння, хоч як це дивно, допомогло мені: кинджал, виявилося, тільки скраєчку зачепив шкіру, тепер вона прорвалася, і я вже не був прип'ятий. Кров, зрозуміло, зацебеніла дужче, але я майже звільнився, бо тільки мій одяг тримав мене біля щогли. Рвучко шарпнувшись, я звільнився зовсім і зліз вантами правого борту: ні за що у світі не зважився б я, вражений усім пережитим, спускатися тими вантами, з яких тільки-но зірвався Ізреєл.

Зійшовши вниз, я сяк-так перев'язав собі рану. Вона дуже боліла і з неї ще текла кров, проте була неглибока й не загрожувала нічим серйозним і майже не заважала мені ворушити рукою. Тепер я став повновладним господарем судна і, розглянувшись, вирішив звільнитись від останнього пасажира — мертвого О'Браєна.

Він скотився, як я вже сказав, до фальшборту й лежав там, немов якась потворна лялька — такого розміру, як людина, тільки позбавлена барв і приваби життя. Впоратися з ним було неважко — за час своїх трагічних пригод я уже звик до мерців і перестав їх боятись, — тож я узяв його за поперек, наче лантух з висівками, і перекинув через борт. Він шубовснув у воду; червоний ковпак злетів у нього з голови й лишився на воді, а коли сплеск улігся, я побачив їх обидвох, О'Браєна й Гендса, поряд на дні — вони похитувались при кожному порусі води. О'Браєн, досить ще молодий, був геть лисий. Він лежав, поклавшись плішнею на коліна своєму вбивці, а навколо їхніх трупів сновигали верткі рибки.

Тепер я лишився на шхуні сам. Щойно почався відплив. Я перебрався на ніс і глянув за борт. Тут наче було неглибоко, і я, про всяк випадок схопившись обома руками за кінець перерізаної якірної линви, обережно став спускатись. Вода ледве сягала мені до пояса. Так чи сяк, але нарешті скінчились мої морські пригоди, і я повернувся на острів, — та ще й не голіруч. Позад мене стояла відбита в піратів шхуна, на якій ми зможемо вийти в океан. Мені хотілося якнайшвидше дібратися до нашої домівки, до форту, і похвалитися своїми здобутками. Мабуть, мені трохи дорікатимуть за дезертирство, але ж я відвоював «Еспаньйолу», і це загладить усе — навіть сам капітан Смоллет визнає, що я не промарнував часу. Розмірковуючи так, сповнений найсвітліших сподіванок, я попростував до частоколу, за яким мене мали чекати друзі.

Раптом навколо трохи посвітлішало. Глянувши вгору, я побачив, що вершину Підзорної Труби освітило бліде сяйво, а невдовзі з-за дерев виринуло щось велике й срібне: то сходив місяць. Місяць підбивався все вище й вище, освітлюючи усі галявини в лісі, коли це просто перед себе між деревами я помітив якесь сяйво, зовсім не схоже на місячне. Жарке та червоне, воно час від часу тьмяніло, як то буває, коли жевріє вугілля в багатті. Я зупинився, неабияк здивований і трохи стривожений. Ми ні разу не розпалювали великих вогнищ, бо капітан наказував бути ощадливіше з дровами. Чи не сталося тут без мене якого нещастя? Я скрався до східного кінця частоколу, весь час тримаючись у тіні, і в найтемнішому місці переліз через нього. Аж це нараз серце в мене радісно тьохнуло. Звук цей був зовсім неприємний, і раніше він часто дошкуляв мені, але цим разом почути, як голосно й мирно хроплять друзі, — це було для моїх вух наче музика. Хропіння це заспокоїло мене, як заспокоює любий нічний вигук вахтового на судні: «Все гаразд!» Тим часом, однак, лише одна річ була певна: варту вони мали геть недбалу. Якби зараз підкрався не я, а Сілвер зі своєю зграєю, то всіх їх могли б перерізати. От що значить, коли капітана поранено, подумав я і знову почав дорікати собі, що кинув друзів у такій небезпеці, коли серед них нема кому навіть вартувати. Я підповз до дверей і зазирнув усередину. В темряві нічого не можна було розгледіти. Крім хропіння, чути було ще якийсь чудний шерех: чи то стріпування крил, чи то постукування дзьобом Простягши руки вперед, я почав помацки пробиратися на своє колишнє місце, усміхаючись на думку, як зрадіють і здивуються мої друзі, коли побачать мене вранці. І тоді раптом темряву розітнув пронизливий скрик:

— Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! Піастри! — одне й те саме, без перепочинку, без зміни в голосі, мов рипіння ручного млинка.

Та це ж Капітан Флінт, Сілверів зелений папуга! Це він стукав дзьобом по дереву! Ось хто охороняв тих, що спали, краще за будь-якого вартового і дав знати настирливим криком про мою появу! Я й незчувся, як від того лункого крику всі попрокидались і посхоплювались на ноги. Я обернувся тікати, але на когось налетів. Відскочивши від нього, попав просто в обійми іншого. Цей уже схопив мене й не випустив. Один із матросів вибіг з блокгауза й за хвильку вернувся з вогненним смолоскипом.

                                            У ВОРОЖОМУ ТАБОРІ

Червонаве світло смолоскипа, осяявши середину блокгауза, підтвердило найгірші з моїх здогадок. Пірати захопили будинок і всі наші припаси. Але мене вжахнуло те, що жодного бранця я не побачив. Я міг подумати лише одне: що всі вони загинули! Серце моє затерпло в грудях. Чому я не лишився і не загинув разом із ними!

У блокгаузі були всі шестеро піратів — більше ніхто з них не зостався живий. П'ятеро їх, з розчервонілими й опухлими обличчями, ледве очумавшись від п'яного сну, схопилися на ноги. А шостий тільки звівся на лікті. Мертвотно бліде лице й закривавлена пов'язка в нього на голові свідчили, що його поранено, і то зовсім недавно. На плечі Довгого Джона сидів папуга й чистив дзьобом пір'я. Власник папуги здавався блідішим і суворішим, ніж звичайно На ньому був усе той самий ошатний сурдут, у якому він приходив сюди пропонувати перемир'я, тільки тепер увесь завожений, вимащений глиною і подертий колюччям.

— Ти ба! — сказав він. — Та це ж сам Джим Гокінс. — Він сів на барильце з бренді й почав натоптувати люльку. — Ну, коли ти вже тут, Джиме, то я скажу тобі, що в мене на думці. Мені весь час хотілося, щоб ти пристав до нас, одержав свою частку скарбів і помер заможним паном, і ось ти, лебедику,і прийшов. Кап'тан Смоллет — чудовий моряк, це я завше кажу, тільки надто крутий щодо дисципліни. Тож ти маєш стерегтися кап'тана. Та й доктор лютий на тебе. «Невдячний поганець!» — ось що він про тебе сказав. Справа,виходить, така: вернутись назад до своїх тобі не можна, бо вони тебе не приймуть. І коли ти не хочеш створити ще третю команду, себто лишитись на самоті, то мусиш пристати до кап'тана Сілвера.

Від слів піратових мені аж полегшало на душі: отже, мої друзі ще живі! І хоч я почасти повірив Сілверові, що вони й справді обурені моїм дезертирством, він мене більше порадував, аніж засмутив.

— Ніхто тебе, хлопче, не силує, — сказав Сілвер. — Зміркуй сам. Та й квапитись нам нікуди: бачиш, це ж так мило бути в твоєму товаристві!

— Ну що ж, — відповів я, трохи посмілішавши, — коли я маю вибирати, то ви повинні перше сказати мені, що тут сталося, чом ви тут і де тепер мої друзі.

— Що тут сталося? — похмуро бовкнув один з піратів. — На це треба добрячого розумаку, аби все до ладу розшолопав!

— Стули свою халяву, поки тебе не питають! — брутально урвав його Сілвер. А тоді попереднім своїм поштивим тоном звернувся до мене: — Учора вранці, містере Гокінсе, — сказав він, — до нас прийшов доктор Лівсі з білим прапором. «Кап'тане Сілвере, — сказав він, — вас зраджено. Шхуна зникла». Що ж, воно й правда, як ми трохи були випили та пісень співали, то й не завважили нічого. Ніхто-бо з нас не стежив за судном. Розглянулися ми — а побий мене грім, нема-таки шхуни! «Тож ідім на мирову», — сказав доктор. І ми пішли на мирову, я й він, і нам дісталися ваші припаси, ваша горілка, дрова, що ви назбирали, цей ваш блокгауз. А самі вони кудись подалися, я навіть не знаю куди. — Сілвер спокійно пахнув з люльки й мовив далі:

— А щоб ти не взяв собі в голову, ніби й тебе включили в мирову, то ось тобі, що було сказано наостанку: «Скільки вас лишилося?» — спитав я. — «Четверо, — відповів доктор, — і один з наших поранений. А щодо цього хлопчиська, то я не знаю, де він, чортяка, подівся, — так сказав доктор, — і не хочу знати. Він нам уже в печінках сидить!» Оце такі були останні його слова.

— А тепер я маю вибирати?

— Та вже ж не інакше, — мовив Сілвер.

— Гаразд! — почав тоді я. — Я не такий дурний і добре знаю, що мене чекає. Відколи я спіткався з вами, смерть мені не дивина. Але ось що я вам скажу, — мовив я, чимдалі більше збуджуючись. — По-перше, становище ваше погане: шхуну ви втратили, скарб втратили, людей своїх втратили. Вся ваша справа пропаща. І коли ви хочете знати, хто все це спричинив, то знайте: це я і ніхто інший. Я сидів у діжці з-під яблук того вечора, коли ми побачили землю, і я підслухав вас, Джоне, і тебе, Діку Джонсоне, і Гендса, що лежить тепер на дні моря, і не минуло й години, як я усе до слова переповів своїм друзям. А щодо шхуни, то це я перетяв якірну линву, це я вбив тих, кого ви залишили на борту, і це я відвів шхуну туди, де вам її ніколи не знайти. Ви пошилися в дурні, бо від самого початку всі ниточки сходилися в моїх руках, і я боюсь вас, як торішнього снігу. Хочете — вбийте мене, хочете — лишіть живим, воля ваша. Але якщо ви залишите мене живим, то я забуду все минуле, і коли вас притягнуть до суду за піратство, спробую вам допомогти. Тож це ви маєте робити вибір. З моєї смерті вам ніякої вигоди. А якщо ви залишите мене живим, то я допоможу вам врятуватись від шибениці.

Я замовк, бо — не критиму від вас — хвилювання перехопило мені дух. На мій подив, пірати навіть не ворухнулись і тільки вирячились на мене, мов ті барани.

— То чого з ним цяцькатись! — лайнувшись, вигукнув Морґан. Вихопивши ножа, він так прудко скочив на ноги, наче був двадцятилітком.

— Ані руш мені! — закричав Сілвер. — Ти що за один, Томе Морґане? Може, ти тут кап'тан? То я покажу тобі, де твоє місце, бісова душа! А будеш мені перечити, то підеш туди, куди вже до тебе пішло чимало таких жевжиків за останні мої тридцять років — хто на рею, а хто, хай йому трясця, рибам на поживу! Затям це, Томе Морґане: не було ще такого, що заїдався зі мною і не поплатився за це життям!

     Морґан мовчав, але решта піратів невдоволено загули.

— Отакі ви завше, — мовив далі Сілвер, знову беручи люльку до рота. - Жваві хлопці, ніде правди діти. Та ви останні плохуни, як до бою! Але, може, розумієте ви просту людську мову? Таж я тут кап'тан, ви самі мене обрали. І обрали тим, що я на цілу милю розумніший за вас усіх. Цей хлопчисько припав мені до вподоби, бо я зроду не бачив такого розважливого, як він. Він проявив більше сміливості, ніж будь-хто з вас, що принишкли, як ті щури! І я вам ось що скажу: тільки хто пальцем його зачепить, матиме справу зі мною. А я слів на вітер не кидаю, затямте.

Запала довга мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни, а серце моє все так само калатало, наче молот, хоч у мене вже з'явилась надія на порятунок. Сілвер сидів, прихилившись до стіни й схрестивши руки; він спокійно попахкував люлькою і тільки крайчиком ока пильно стежив за своєю буйною командою. Пірати відійшли в дальній куток блокгауза й стали там перемовлятись -їхнє шепотіння долинало до мене, мов дзюрчання струмка. Час від часу вони оглядалися, і тоді червонаве світло смолоскипа осявало їхні збуджені обличчя. Проте поглядали вони не на мене, а на Сілвера.

— Перепрошую, сер, — відказав один пірат з недобрим таким лицем, — ви вправно послуговуєтесь деякими правилами, але, може, будете ласкаві згадати, що є ще й інші правила. Команда незадоволена, вона не дозволить, аби нею попихали, вона має свої права, як і всяка інша команда. За нашим звичаєм ми маємо право зібратись і порадитись. Перепрошую, сер, поки що ви в нас старший, але я хочу скористатися зі свого права й піти на раду.

І, віддавши Сілверові шану належним чином, довготелесий жовтоокий матрос років тридцяти п'яти попростував до дверей і вийшов з приміщення. Слідом за ним один по одному повиходили й інші, кожен віддавав Сілверові шану й промовляв щось на своє виправдання. Урешті зосталися тільки ми вдвох із Сілвером і смолоскип біля нас.

Корабельний кухар одразу ж витяг люльку з рота.

— Слухай, Джиме Гокінсе, — ледь чутно прошепотів він, — ти на волосинку від смерті, ба навіть гірше — тобі загрожують тортури. Вони хочуть мене скинути. Та пам'ятай, що я обстаю за тобою. Я не збиравсь цього робити, але ти сказав кілька слів, і я передумав. Мене взяв розпач, що я так безглуздо програв і можу попасти на шибеницю. Але я побачив, що ти тямущий хлопець. І я сказав собі: «Заступися за Гокінса, Джоне, а Гокінс заступиться за тебе. Ти Джоне, його остання карта, а він, побий мене грім, він — твоя остання карта!Послуга за послугу, — сказав я. — Ти врятуєш собі свідка на суді, а він врятує твою шию від зашморгу».

Мене це страшенно вразило: тож які мусять бути кепські в них справи. коли цей старий піратюга, їхній заводій, хапається за будь-яку соломинку!

                                        ЗНОВУ ЧОРНИЙ ЗНАК

Нарада піратів ще тривала, коли один з її учасників увійшов до блокгауза і, трохи глузливо, як мені здалося, віддавши Сілверові шану, попросив дозволу взяти на хвильку смолоскипа. Сілвер мовчки кивнув, і пірат пішов геть, залишивши нас двох у темряві. Я ступив до найближчої стрільниці й виглянув надвір. Змовники скупчились на укосі перед частоколом, один з них тримав смолоскипа, а другий стояв навколішках із розкритим ножем у руці, що виблискував у світлі місяця й головешки. На свій подив, я помітив, що в нього, крім ножа, у руках ще якась книжка — річ зовсім не звична як на пірата. Раптом він підвівся з колін, і весь гурт рушив до блокгауза. Двері розчинилися, і п'ятеро чоловік, стовпившись на порозі, проштовхнули наперед одного зі своїх. За інших обставин, то воно смішно було б дивитись, як він поволі й остережливо переставляв ноги, простягаючи, однак, вперед стиснуту в кулак правицю.

— Підходь ближче, хлопче, — сказав Сілвер, — і не бійся: я тебе не з'їм.

Підбадьорений цими словами, пірат уже сміливіше підійшов до Сілвера,тицьнув йому щось у руку й ще хуткіше відбіг назад до своїх товаришів. Корабельний кухар розтулив долоню й глянув.

— Чорний знак! Я так і думав, — промовив він. — Але де ви дістали папір?.. Е! Та це ж лиха прикмета! Ви бо вирізали клапоть з Біблії! Який це йолоп порізав Біблію?

— Це Дік, — відповів один з піратів.

— Дік? Ну, то вже пора йому й прощення в Бога просити, — мовив Сілвер, — одгуляв він своє. Це я певно кажу. Ну, то що ж там написано? Ага! «Скинуто». Ось воно що! Чудово написано — так, наче друковано! Це твоя рука, Джордже? Ти, я бачу, тепер майже за ватажка в цій команді. Я не здивуюсь, коли тебе кап'таном оберуть. Але тим часом зроби таку ласку, дай мені головешку. Люлька моя зовсім згасла.

— Чуєш-но, — сказав Джордж, — годі вже дурити команду! Язиком ти на всі боки мастак, але твоє вже скінчилося. Злазь із барила й не заважай нашим виборам.

— Щось мені здавалося, ніби ти казав, що знаєш усі наші звичаї, — зневажливо відповів Сілвер. — А як ти їх не знаєш, то я знаю. Я ще тут трохи посиджу, бо я поки що ваш кап'тан, майте на увазі. І зостануся ним, поки ви висловите свої закиди, а я відповім на них. Доти ж ваш чорний знак і сухаря не варт. А от опісля буде видно.

— О, — сказав Джордж, — ми з тобою ніякого звичаю не порушуєм, ми почесному, атож. Ось тобі наші закиди. По-перше, ти завалив цей рейс — у тебе не вистачить зухвальства заперечити це. По-друге, ти за спасибі випустив ворога з цієї пастки. Чого їм хотілося забратись відціля? Я не знаю. Але ж цілком ясно, що їм цього хотілося. По-третє, ти заборонив нам напасти на них у болоті. О, ми бачимо тебе наскрізь, Джоне Сілвере! Ти ведеш подвійну гру, оце ж і клопіт з тобою. І, по-четверте, ти заступився за цього хлопчиська.

— Гаразд. Тепер слухайте мене. Я відповідатиму по черзі на всі ваші чотири пункти. То я завалив цей рейс? Добре, але ви всі знаєте, чого я хотів. І знаєте, що коли б слухали мене, то ми були б зараз на «Еспаньйолі», усі живі й здорові, наївшись уволю пудингу, а скарби лежали б у нас у трюмі, хай вам чорт! А хто завадив мені? Хто підганяв мене, вашого кап'тана? Хто підсунув мені чорний знак, ледве ми висадилися на острів, хто закрутив весь цей чортів танок? Такий чудовий танок, і я витанцьовував разом із вами, а всі ми ну чисто як ті танцюри, що на лондонській шибениці вихляються. Хто це все накоїв? Ендерсон, Гендс і ти, Джордже Меррі! Ти єдиний лишився живий із цих баламутів. І ще маєш нахабство виставляти себе в кап'тани, ти, котрий занапастив нас усіх! — Сілвер замовк. З обличчя Джорджа та його спільників з ти було, що слова кухареві не пропали марно. — Ви кажете, що справа наша кепська. Та хай вам чорт — ви навіть збагнути цього не годні, наскільки вона кепська! Ми тепер так близько від шибениці, що в мене шия аж клякне, як І думаю. А коли хочете знати за четвертий пункт, про оцього хлопця, то побий його грім, хіба ж він у нас не заручник? І невже ми повинні отак задурно позбутися заручника? Та нізащо у світі: адже ж він, може, — і я цьому не здивуюся, — наша остання надія! Ага, ще пункт третій. Е, тут багато чого можна сказати! Може, вам це пусте, коли до вас щодня приходить лікар, який скінчив коледж? Тобі, Джоне, з твоїм пробитим черепом, лікар уже не потрібен? Чи тобі, Джордже Меррі, якого ще кілька годин тому тіпала пропасниця, якого очі ще й зараз жовтаві, мов цитрини? Чи, може, ви не знаєте, що сюди має невдовзі прийти другий корабель на підмогу? Але він прийде, вже недовго чекати. І тоді побачимо, хто зрадіє, маючи заручника. Потім ще пункт другий: ви закидаєте мені, що я пішов на мирову. Ви повзали навколішках страхополохи, боялися, що подохнете з голоду, як не буде замирення! А втім, це все дурниці. Не заради цього пішов я на угоду. А ось заради чого!

І він кинув на підлогу шмат паперу, який я відразу впізнав. Це була та сама карта на жовтому папері, з трьома червоними хрестиками, що її я знайшов, загорнутою в церату, на дні скрині Біллі Бонса. Чому лікар віддав її Сілверові, — цього я ніяк не міг збагнути. Натомість бунтівники, побачивши карту зраділи до нестями. Вони накинулись на неї, мов коти на мишу. Карта пер ходила з рук у руки, один виривав її в іншого. Пірати лаялися, кричали, зал валися дитячим сміхом — хтось би подумав, що вони не тільки вже мацають золото руками, а навіть пливуть собі з ним безпечно додому.

Сілвер нараз підхопився з барильця і, спираючись рукою на стіну, закричав:

— Я складаю з себе свої звання, хай йому чорт! Обирайте собі, кого хочете за кап'тана. З мене годі!

— Сілвера! — загукали всі. — Тулуб назавше! Тулуб — наш капітан!

— Он якої ви тепер заспівали! — крикнув кухар. — Що ж, Джордже, голубе мій, доведеться тобі почекати до іншої нагоди.

Довго ту ніч не міг я склепити очей. Мені було про що думати, Бог свідок: і про людину, яку я вбив, рятуючи своє життя, і найбільше про подиву гідну гру Сілвера, який намагався однією рукою тримати в покорі піратів, а другою хапався за всяку соломинку, аби врятувати своє нікчемне життя. Сам він мирно собі спав і голосно хропів. І хоч який він був пройдисвіт, а проте мене брав жаль за нього, що жив серед таких небезпек і був приречений на ганебну смерть у зашморгу.

НА СЛОВО ЧЕСТІ

Мене збудив — та, власне, й усіх нас, навіть вартового, що аж підскочив, закунявши було коло дверей, — ясний дзвінкий голос із узлісся:

— Блокгауз, агов! Лікар іде! І справді, то був лікар. Хоч я й зрадів, почувши його голос, та водночас і збентежився. Коли я згадав про власне самовільство, як я потайки втік своїх, і до чого це призвело, в якій небезпечній компанії я опинився, мені стало так соромно, що я не міг глянути лікареві в обличчя. Тим часом доктор Лівсі переліз через частокіл.

За хвильку він увійшов до блокгауза і, похмуро кивнувши мені, почав оглядати хворих. Здавалося, він не відчував ніякого страху, хоч мав би знати, що його життя висить на волосинці серед цих зрадливих шибайголів. Зі своїми пацієнтами він розмовляв так, ніби це був звичайний візит до порядної англійської родини. Його поводження, гадаю, таки впливало на піратів: вони ставилися до нього так, немов нічого не сталося, немов він усе ще був корабельним лікарем, а вони — добропорядними матросами. Роздавши своїм пацієнтам ліки й висловивши їм належні приписи, які вони вислухали покірно, мов учні недільної школи, а не кровожерні розбишаки й пірати, лікар сказав:

— Гаразд, на сьогодні досить. А тепер, з вашого дозволу, я хотів би побалакати з цим хлопцем. — І він недбало кивнув головою в мій бік.

Сілвер ударив долонею по барильцю.

— Докторе, — мовив він — я вже думав про це, знаючи вашу прихильність до Джима. Ми всі щиро вдячні вам за вашу добрість і, як бачите, довіряємо вам і ковтаєм ваші ліки, наче ґроґ. Гокінсе, ти можеш дати мені слово честі юного джентльмена, — бо ти таки джентльмен, хоч і з убогої родини, — що не втечеш від нас?

Я охоче дав йому слово честі.

— Коли так, докторе, то перелазьте за частокіл. Коли ви перелізете, я приведу Джима вниз. Він буде по цей бік частоколу, а ви — по той, але це не завадить вам побалакати по щирості. Бувайте, сер, і прошу засвідчити мою пошану сквайрові й кап'танові Смоллету.

Щойно лікар вийшов за двері, як обурення піратів, досі стримуване грізним Сілверовим поглядом, прорвалося, і вони почали обвинувачувати свого ватажка у подвійній грі, в тому, що він дбає лише за власну шкуру й нехтує інтересами своїх спільників та підлеглих.

— Ні, побий мене грім! — кричав Сілвер. — Ми порушимо перемир'я, коли настане слушний час. А доти я догоджатиму лікареві, хоч би довелося й чоботи йому змащувати горілкою!

Сілвер наказав розпалити багаття, взяв свою милицю, поклав мені на плече руку й зашкутильгав униз. Товариші його стояли розгублені, бо він своєю промовою тільки забив їм баки, але переконати так і не зміг.

— Не квапся, хлопче, не квапся, — сказав він мені. — Вони гуртом кинуться на нас, коли побачать, що ми поспішаємо.

Отож ми зовсім поволі зійшли піщаним укосом до того місця, де по другий бік частоколу чекав на нас лікар. Наблизившись на таку відстань, коли він уже міг нас чути, Сілвер зупинився.

— Завважте, докторе, що я врятував цьому хлопцеві життя, за що вони були скинули мене з кап'танства, і хлопець вам це підтвердить, — сказав він. - Можете мені повірити, докторе, що коли людина так важить своїм життям, як оце я, коли вона мусить, так би мовити, грати в орлянку зі смертю, їй хочеться почути бодай одне добре слово! При тім зважте, будь ласка, що не тільки про моє життя йдеться тепер, ідеться й про життя цього хлопця. Тож закиньте добре слово за мене, докторе, дайте мені хоч крихту надії на порятунок,коли ваша ласка!

Сказавши це, він відступився трохи назад, щоб не чути нашої розмови, сів на пеньок і почав насвистувати. Час від часу він поводив на всі боки поглядом — то на мене й лікаря, то на своїх запальних спільників, що снували туди-сюди по піску, розпалюючи багаття і виносячи з будинку солонину та хліб на сніданок.

— Тож ти тут, Джиме, — сумно мовив лікар. — Що посіяв, те й пожнеш,хлопче. Бачить Бог, мені не стає духу тебе ганити. Одне тільки скажу, любо це тобі чи нелюбо: коли капітан Смоллет був здоровий, ти не насмілювався втікати. Але втекти, коли він лежав поранений і не міг завадити тобі, — це таки нечесно,їй-богу!

Визнаю, що при цих словах я аж схлипнув.

— Докторе, — сказав я, — прошу, не картайте мене! Я й сам уже досить себе картав. Життя моє висить на волосинці, і коли мене не вбили, то лише тому, що Сілвер оступився за мене. Повірте мені, докторе, я можу вмерти, і я заслужив смерть, — але я боюся тортур. Коли вони почнуть катувати мене...

— Джиме, — урвав мене лікар, і голос йому як стій змінився. — Джиме. я цього не можу допустити. Гайда через паркан і тікаймо!

— Докторе, — відповів я, — але ж я дав слово честі.

— Знаю, знаю! — вигукнув він. — Я візьму всю вину й ганьбу на себе, хлопче. Але я не можу кинути тебе тут.

— Ні, — відповів я. — Ви знаєте, що й ви так не зробили б. Ні ви, ні сквайр, ні капітан. І я теж цього не зроблю. Сілвер повірив мені, я дав слово, і я повернуся назад. Але, докторе, я ж не доказав ще. Коли вони почнуть катувати мене, я можу виказати, де стоїть шхуна. Бо ж мені пощастило, хоч і ризикуючи життям, забрати в них шхуну, і вона тепер на південному березі Північної бухти, саме на межі припливу, її можна звідти вивести.

Я нашвидку розповів лікарю про свої пригоди, і він мовчки вислухав мене.

— Це просто доля, — зауважив він, коли я скінчив. — На кожному кроці ти рятуєш нам життя. Тож як ти можеш думати, що ми покинули тебе напризволяще? Це була б погана віддяка тобі, хлопче, за все, що ти для нас зробив. Ти викрив змову, ти знайшов Бена Ґана, — а це найкраще, що ти зробив досі та й за все життя зробиш, навіть доживши до ста років. А цей Бен Ґан такий чортяка!.. Гей, Сілвере! — вигукнув нараз лікар. — Сілвере! Я хочу дати вам одну пораду, — мовив він, коли кухар підійшов ближче. — Не дуже хапайтеся шукати скарби.

— Сер, я б з дорогою душею, але не можу! — відповів Сілвер. — Адже, перепрошую, тільки пошуком скарбів я спроможуся врятувати життя собі й цьому хлопцеві, і це щира правда.

— Як так, Сілвере, — сказав лікар, — то я дам вам ще одну пораду: будьте насторожі, коли знайдете їх. Скажу вам навіть трохи більше, ніж маю на те право, хоч мені й перепаде за це від капітана, щоб я так живий був! Отож слухайте, я дам вам маленьку надію, Сілвере: якщо ми обидва видеремося з цієї пастки, я зроблю все можливе, крім кривоприсяжництва, аби врятувати вас від шибениці.

Доктор Лівсі потиснув мені руку через частокіл, кивнув головою Сілверові й швидко попростував до лісу.

Пірати вирушили на пошуки скарбів. Сілвер зв'язав Джима мотузкою, кінець якої тримав у руках. Раптова знахідка перелякала піратів: під великою сосною лежав кістяк, витягнутий, мов стріла. Дух капітана Флінта нагнав на піратів неабиякого жаху. У цей час вони почули піратську пісню, а невідомий голос почав кликати піратів. Шукачі скарбів злякалися ще більше, поки Сілвер не впізнав у таємничому голосі Бена Ґана. Нарешті пірати потрапили до місця, позначеного на карті. Виявилося, що хтось набагато раніше забрав скарб. Сімсот тисяч фунтів стерлінгів зникли!

ПАДІННЯ ВАТАЖКА

Розчарування піратів було таке, якого, мабуть, світ не бачив. Шестеро їх стояло, як громом побиті. Але Сілвер отямився найперший. Усі його помисли мчали до цього скарбу, мов коні на перегонах до фінішної прямої, і от ураз усе загинуло. Проте за мить він опанував себе й змінив план своїх дій раніше, ніж інші встигли очуматись.

— Джиме, — прошепотів він, — візьми оце й будь напоготові.

І дав мені двоцівкового пістоля. Водночас Сілвер почав посуватись на північний бік, і, коли за кілька кроків зупинився, нас двох відділяла від решті: піратів яма. Потім він глянув на мене й кивнув головою, ніби кажучи: «Справи кепські», — з чим я повністю погодився. Погляд Сілвера був дуже приязний, але мене так обурило його постійне зрадництво, що я не втримався й сказав йому пошепки:

— Ви знову перекинулись до іншого табору.

Та він не встиг мені відповісти. Пірати з криком і лайкою пострибали один за одним у яму і стали нишпорити в ній, розкидаючи дошки. Морґан знайшов одну золоту монету й узяв її в руки, лаючись на всі заставки. Ця монета в дві гінеї якусь хвильку переходила з рук до рук.

— Дві гінеї! — гаркнув Меррі, простягаючи монету Сілверові. — Так оце твої сімсот тисяч фунтів, га? Ти, здається, мастак укладати вигідні угоди? Тепер ти бачиш, чого вони варті, дурноголова твоя довбешка?!

— Длубайтесь ще, хлоп'ята, — холодно й насмішкувато проказав Сілвер. — Може, й справді виколупаєте зо два-три земляних каштани.

Та цього разу пірати всі як один обстали за Меррі. Вони почали вилазити з ями, люто зиркаючи на нас. Випало, однак, так, що, нам на щастя, всі вони опинилися на протилежному боці. Отак і стояли ми, двоє по один бік, п'ятеро — по другий, розділені ямою, і ніхто не зважувався завдати першого удару. Сілвер не рухався, спокійний, як ніколи, і тільки пильно стежив за піратами, спираючись на милицю. Він справді був сміливцем. Нарешті Меррі надумався допомогти справі промовою і звернувся до своїх:

— Браття, дивіться, адже їх тільки двоє: один — старий каліка, що одурив нас, завівши сюди, а другий — щеня, якому я ладен своїми руками вирвати серце. Тож нам, браття...

Він підвищив голос і підніс руку, готуючись до нападу. Але саме цю мить — трах! трах! трах! — три мушкетні постріли гримнули з хащі. Меррі полетів сторчголов до ями. Пірат із перев'язаною головою крутнувся, мов дзиґа, і теж упав крижем у яму, затріпавшись у передсмертних корчах. Решта троє щодуху дременули навтікача. Не встиг я й змигнути, як Довгий Джон пальнув двома кулями в Меррі, що силкувався підвестись. В останню секунду Меррі ще встиг глянути своєму вбивцеві в очі.

Аж це із заростей мускатного горіха вибігли, прямуючи до нас, лікар, Бен Ґан і Ґрей. Мушкети їхні ще диміли. Поки ми поволі спускалися до шлюпок, лікар розповів мені кількома словами, що сталося за час моєї відсутності. Сілвера ця історія неабияк зацікавила. Головним героєм у ній був Бен Ґан, напівбожевільний островик. Якось, блукаючи самотою по острову, Бен натрапив на кістяка, а згодом знайшов і викопав скарби. На своїх плечах він потроху попереносив усе золото з-під високої сосни в печеру на двоверхому горбі в північно-східній частині острова, де воно й пролежало в безпечному місці два місяці до прибуття «Еспаньйоли». Лікар довідався про все це від нього самого при першій же зустрічі в день нападу на блокгауз. Побачивши наступного ранку, що шхуна зникла з бухти, лікар пішов до Сілвера, віддав йому непотрібну тепер карту, а також харчові припаси, бо в Бена Гана в печері було вдосталь солонини з козячого м'яса. Лікар віддав Сілверові все це, щоб мої друзі могли спокійно перейти з блокгауза на двоверхий пагорб, де їм не загрожувала малярія і де вони могли оберігати скарби.

— Що ж до тебе, Джиме, — сказав лікар, — то мені таки боліла твоя доля,але я насамперед мусив піклуватись про тих, хто виконував свій обов'язок.А хто ж у тому винен, що ти не був серед них?

Однак, побачивши того ранку мене в полоні у піратів і зрозумівши, яка небезпека загрожує мені від них, коли їм не дістануться скарби, лікар побіг до печери, взяв із собою Ґрея і Бена Ґана, а сквайра залишив біля пораненого капітана; і тоді втрьох вони подалися навперейми через острів до великої сосни. Але дорогою лікар побачив, що піратська ватага випередила їх, і послав Бена Ґана, прудкого на ноги, вперед, аби той діяв на власноруч. Тож Бен Ґан скористався забобонністю своїх колишніх товаришів і добряче їх налякав, давши змогу лікареві й Ґрею дістатись до засідки біля ями перед приходом піратів.

— То це моє щастя, — мовив Сілвер, — що зі мною був Гокінс! Коли б не він, старого Джона порубали б на шматки, а ви б і пальцем не ворухнули.

— Авжеж ні! — весело відповів йому доктор Лівсі.

Тим часом ми дійшли до шлюпок. Одну з них лікар одразу розтрощив кайлом, а на другій ми попливли навколо острова до Північної бухти. Туди було миль вісім-дев'ять відстані. Сілвер, хоч і знемагав від утоми, сів на весла, як і всі ми, і незабаром човен уже мчав спокійною рівниною моря. Ми обійшли південно-східний виступ острова, той самий, який чотири дні тому обігнула «Еспаньйола». Проминаючи двоверхий пагорб, ми побачили чорний отвір Бен - Ґанової печери, а біля неї чоловіка, що стояв, спершись на мушкет. То був сквайр; ми помахали йому хустинками й тричі гукнули «слава!», причому Сілвер гукав так само ревно, як і решта нас. Пропливши ще зо три милі, ми увійшли в Північну бухту і зразу ж побачили «Еспаньйолу», що вільно погойдувалась на хвилях.

Від берега до печери тягнувся положистий схил, а перед самим її отвором нас зустрів сквайр. Зі мною він повівся дуже люб'язно й привітно, і ні словом не згадав моєї втечі — ні поганим, ні добрим. Проте, коли Сілвер чемно відсалютував йому, він скипів.

— Джоне Сілвере, — сказав він, — ви страшенний негідник і пройдисвіт! Мене умовили не притягати вас до відповідальності, сер. Що ж, я на це погодився. Але мерці, сер, висять у вас на шиї, мов млинові камені.

Після цього ми всі увійшли до печери. Вона була досить простора, з-під землі там пробивалося джерельце з кришталево чистою водою, яка стікала в озерце, оторочене папороттю. Долівку було притрушено піском. Перед великим вогнищем лежав капітан Смоллет. А в дальньому кутку печери тьмяно полискували у відсвітах багаття великі купи монет і прямокутні бруски золота. То були Флінтові скарби — ті самі, заради яких ми відбули таку далеку подорож, заради яких загинули сімнадцять чоловік з команди «Еспаньйоли». А скільки крові й страждань коштувало зібрати ці скарби! Скільки при цьому добрих кораблів було потоплено, скільки хоробрих людей пройшло із зав'язаними очима по дошці, скільки гарматної стрілянини, скільки ганьби, брехні й жорстокості! Цього, мабуть, ніхто з живих не міг би сказати. Але було ще троє на цьому острові — Сілвер, старий Морґан і Бен Ґан, — що кожен із них брав участь у цих усіх злочинствах і кожен марно сподівався тепер дістати свою частку з цієї здобичі.

І ОСТАННІЙ

Наступного дня ми вдосвіта взялися до праці, бо треба було перенести все золото з печери на берег, а це майже миля відстані, і потім три милі везти його шлюпкою на «Еспаньйолу», — що становило досить важке завдання для такої малої кількості людей. Нас мало турбували три пірати, які десь блукали на острові, бо ми гадали, що надовго відбили в них бажання нападати. Але про всяк випадок ми поставили одного вартового на верхів'ї пагорба. Працювали ми цілими днями; надвечір велика купа скарбів опинялась на шхуні, але не менша їх купа чекала на нас у печері наступного ранку. І весь цей час ми нічого не чули про трьох бунтівників, які лишилися на острові.

Нарешті — здається, це було третього вечора, — коли ми з лікарем удвох походжали на верхів'ї пагорба, звідки видно було околишні низини, з непроглядної пітьми внизу вітер доніс до нас щось таке, як вереск або, може, спів. Проте це було так далеко, що ми ледь уловили невиразні звуки, після яких знов запала тиша. Власне, цим і вичерпуються наші останні відомості про трьох піратів. Тільки ще раз почули ми відлеглий постріл з рушниці й вирішили, що то вони полюють. Порадившись, ми ухвалили покинути їх на острові, чому Бен Ґан страшенно зрадів, а Ґрей також привітав цю ухвалу. Ми залишили для них значні запаси пороху й куль, багато солоної козлини, трохи ліків і ще деякі потрібні речі: різні знаряддя, одяг, полотно, кілька сажнів линви і, з наполягання лікаря, добрячу пайку тютюну. Після цього нам уже нічого було робити на острові, адже скарби були приставлені на шхуну, і ми запаслися прісною водою та рештками солонини на випадок якої затримки в дорозі. І ось одного чудового ранку ми підняли якір, на що в нас ледве стало сили, і вийшли з Північної бухти під тим самим прапором, якого капітан колись підняв над блокгаузом, де ми оборонялись від піратів. Нас було так мало на судні, що всім доводилося працювати не покладаючи рук, тільки капітан лежав на кормі на матраці й віддавав накази, бо хоч він і піддужав, але все ще потребував спокою. Ми прямували до найближчого порту в Іспанській Америці, не мігши зважитись на далеку дорогу до Англії без достатнього числа матросів.

Сонце вже заходило, коли ми кинули якір у мальовничій закритій гавані. Лікар і сквайр взяли мене з собою, їдучи на берег провести там вечір. У місті ми познайомилися з капітаном англійського військового корабля, поїхали до нього на судно і так засиділися в гостині, що повернулися на «Еспаньйолу» аж удосвіта. Нас зустрів Бен Ґан, що був сам-один на палубі, і з дивовижними гримасами почав сповідатися в тому, що Сілвер зник. Ґан сам допоміг йому втекти в човні кілька годин тому, і тепер переконував нас, що зробив це, аби врятувати нам життя, яке, мовляв, було під загрозою, поки цей «одноногий дідько залишався на борту». Та це ще не все: корабельний кухар утік не голіруч, він нишком проломив переділку в трюмі й потяг мішок із монетами вартістю, мабуть, три-чотири сотні гіней, які мали підтримати його в подальших блуканнях. Гадаю, ми всі були дуже задоволені, що так дешево здихалися його.

Щоб не бути багатослівним, скажу лише, що ми взяли на корабель кількох нових матросів і щасливо повернулися додому. «Еспаньйола» прибула до Бристоля саме тоді, коли містер Блендлі збирався вже посилати по нас другого корабля. З первісної команди нашої шхуни додому вернулося тільки п'ятеро. Кожен із нас одержав свою частку скарбу й скористався нею — розумно чи по-дурному — на власний розсуд. Капітан Смоллет облишив морську службу. Ґрей не тільки зберіг гроші, а й, пройнявшись раптом бажанням піднестись у житті, серйозно заходився вивчати морську справу; тепер він штурман і співвласник одного добре впорядженого корабля, у нього є дружина й діти. Що ж до Бена, то цей, одержавши свою тисячу фунтів, витратив її чи розтринькав за три тижні, або, точніше, за дев'ятнадцять днів, бо на двадцятий прийшов до нас без шеляга. Довелося йому обійняти посаду брамника у сквайровім парку, чого він був якраз і побоювався. Він і досі живий, і дуже приятелює, а часом і свариться з місцевими хлопцями, а в неділі та свята чудово співає в церковному хорі.

Про Сілвера ми більше нічого не чули. Цей клятий одноногий моряк нарешті зник з мого життя. Мабуть, він розшукав свою чорношкіру жінку й живе десь у достатках разом із нею та своїм папугою Капітаном Флінтом. Принаймні я сподіваюся, що це саме так, бо навряд чи йому суджено розкошувати на тім світі.

Решта скарбів — бруски срібла і зброя — все ще лежать там, де Флінт закопав їх — і, коли хочете знати мою думку, їм там і місце. А мене вже ні волами, ні арканом не заманиш удруге на той клятий острів. Я й досі прокидаюся від жаху, коли вві сні чую грізний гуркіт прибою біля його похмурих скель і пронизливий голос Капітана Флінта, що вигукує без кінця:

— Піастри! Піастри! Піастри!

Ю.І.Ковбасенко, Л.В.Ковбасенко. Зарубіжна література 6 клас.

_{конспекти уроків зарубіжної літератури, підручник з зарубіжної літератури, твори з літератури, готові домашні завдання}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь- форум.