Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 7 клас>>Зарубіжна література: Райнер Марія Рільке (1875 – 1926). «Пісня про правду». Рільке і Україна.

Австрійський поет Райнер Марія Рільке постійно прагнув відшукати витоки і шляхи досягнення високої майстерності у поетичній творчості. Він вважав, що кожний поет, подібно до античного співця Орфея, своїми творами повинен впливати на людей, облагороджувати їх,  вести за собою. Його поезія хвилює й зачаровує, тому Райнера Марію Рільке називали «Орфеєм XX століття ».

Народився майбутній поет у Празі (тоді Чехія входила до складу Австро-Угорської імперії); його охрестили і записали так: Рене Карл Вільгельм Йоганн Йозеф Марія. Походив Рільке з небагатої чиновницької родини: батько спочатку був унтер-офіцером артилерії, а після виходу у відставку став службовцем залізничної компанії. Мати належала до багатих празьких буржуа.

Невдоволена своїм шлюбом, вона покинула сім'ю, коли синові було дев'ять років, і переїхала до Відня, ближче до імператорського двору, про який давно мріяла. Родинні негаразди вплинули на хлопця, обумовили його схильність до самотності і гордої незалежності. Батько віддав сина до військової школи; в ній Райнер провчився п'ять років і за станом здоров'я покинув її. Рільке не раз говорив, що перебування у військовій школі щось у ньому зламало, не дало розкритися деяким рисам його вдачі. Він вступив до Празького університету, де обрав для вивчення історію мистецтв, літературу, право і філософію.

З 1894 року Рільке почав друкувати свої вірші. Він багато працює над поповненням своїх знань, подорожує до інших країн, відвідує Німеччину, Францію, Італію, Іспанію, Росію. Двічі Рільке побував в Україні. Перша подорож у 1899 році розбудила в поета інтерес до історії Київської Русі, а також до козацької доби, в яких він вбачав витоки історії великого народу. Рільке був глибоко вражений Софійським собором і Києво-Печерською Лаврою, їй він присвятив кілька поезій і найбільш захоплено розповідав про свої враження від неї. У Лаврських печерах Києва поет побував кілька разів. «Сьогодні кілька годин мандрував підземними ходами. Це найсвятіший монастир... В моїх руках палаюча свіча. Я пройшов усі ці підземелля раз на самоті, раз із людьми». Пошук духовного проводиря, виразника народного духу приводить Рільке до Канева на могилу Тараса Шевченка.
Збереглися відомості про інтерес Рільке і до Миколи Гоголя, особливо імпонували австрійському поетові зв'язки творчості Гоголя з українською національною традицією та історією України.

Другу подорож в Україну Рільке здійснив у 1900 році. Його маршрут пролягав від Києва до Кременчука, Полтави, Харкова, і той шлях українськими степами глибоко запав у поетову душу. Великим переживанням Рільке стала краса української природи, безмежжя рівнини й степу. На цій землі поет знайшов жаданий приклад гармонійного єднання людей і природи, Бога і землі. Рільке навіть планує назавжди переселитися щ Києва, у це «близьке до Бога» місто. Враження від перебування в Україні знайшли відгук у збірці «Книга годин», її другій частині — «Книзі прощ» («Про паломництво»). У цьому циклі Рільке поставив Києво-Печерську Лавру в один ряд з найвеличнішими пам'ятками культури людства, зобразив сліпого співця-кобзаря, перед яким він схиляє голову, як перед незрівнянно духовно вищою особою. Повернувшись додому, поет записав до щоденника: «Згадую полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, й охоплює душу сум, що мене там немає».

Дух України, її сутність виявилися у творчому спадку Рільке: це і переклади, і мистецтвознавчі статті, вірші і прозові твори, навіяні перебуванням на українській землі.

Серед перекладів вирізняється «Слово про Ігорів похід», над яким Рільке працював кілька років. Роботу було завершено у 1904 році. Й на сьогодні цей переклад, здійснений Р. М. Рільке, вважається найкращим з німецькомовних.

Зацікавившись українським фольклором, Рільке написав два оповідання, вміщені до «Казок про любого Бога». Це «Пісня про Правду» та «Як старий Тимофій співав помираючи». Рільке добре вивчив українські народні пісні, особливо захопився піснями про козаччину, і вони послужили йому матеріалом для його «Пісні про Правду».

У центрі твору — проблема мистецтва і Бога. Справжнє мистецтво, виразником якого є сліпий кобзар Остап, наділене такою силою, що здатне підняти народ на боротьбу з польськими панами, а творець такої пісні, в уявленні Рільке, є рівним Богові. Близькими до Бога письменник вважає й інших персонажів, які відгукнулися на заклик кобзаря повстати проти гнобителів. В образі Остапа можна відзначити риси співця Орфея, бо кобзар своїм співом зворушує душі людей, спонукає їх боротися за правду. Згадує автор і славних героїв України — Бульбу, Остряницю, Наливайка, стверджує своїм твором, що «на віки вічні прославилась козача вірність».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1.    Що ви тепер знаєте про австрійського поета Райнера Марію Рільке?
2.    Скільки разів побував Рільке в Україні? Які міста відвідав?
3.    До чого в українській історії виявив Рільке особливий інтерес?
4.    У яких творах Рільке знайшли відображення його враження від України та її історії?
5.    Які прозові твори написав Рільке під впливом українського фольклору?
6.    Як ви розумієте епіграф до статті про Рільке? Що усвідомив поет стосовно місця пісні в житті українського народу?
7.    Який намір виник у Рільке після знайомства з визначними^ам'ятка-ми Києва?
8.    Чому Рільке виявив особливий інтерес до Миколи Гоголя та його творчості? Що зближує цих митців?

ПІСНЯ ПРО ПРАВДУ
(Скорочено)
Коли я наступного разу проходив повз Евальдове вікно, він поманив мене до себе й усміхнувся: «Ви пообіцяли щось дітям?» — «Як так?» — здивувався я. «Та ось, коли я розповів їм про Єгора, вони поскаржилися, що Бог зовсім не з'являється в тому оповіданні». Я злякався: «Що? Оповідання без Бога, та хіба ж таке можливе?» Потім я схаменувся: «А й справді, в цьому оповіданні, як я тепер собі міркую, нічого не сказано про Бога. Не збагну, як таке могло трапитися: аби хтось зажадав від мене оповідання без Бога, то я, далебі, пригадував би ціле життя і все марно...»
Мій приятель усміхнувся з такого запалу. «Ви не хвилюйтеся, — перепинив він мене лагідно. — Я думаю, ніколи не можна знати, чи є в оповіданні Бог, поки воно не зовсім закінчене. Адже коли бракує всього двох слів, ба навіть коли ще залишається зробити паузу після останнього слова, він може ще з'явитися». Я кивнув, і Евальд сказав іншим тоном: «Не знаєте ви ще чогось про тих руських співців?»

Я вагався: «А може, краще поговорімо про Бога, Евальде?» Він похитав головою: «Мені так хочеться більше довідатися про цих незвичайних людей...»
Я задумався. І почав розповідати.
«Це діялося в ті часи, коли в Південній Русі боролися за волю.
...Мені слід було б відразу зробити невеликий вступ: у Південній Русі в тих тихих степах, що звуться Україною, хазяйнували польські пани. Вони були жорстокими володарями. їхній гніт і жадоба євреїв-орендарів, у чиїх руках були навіть церковні ключі, які вони видавали православним за окрему плату, були такі нестерпні, що молоді люди навколо Києва і вгору по Дніпру серйозно задумалися. Навіть сам Київ, священне місто, усе більше поринав у жах, знищувався пожежами, схожими на раптові божевільні думки, після яких ніч стає ще безмежнішою. Народ у степах не знав до ладу, що діється. Однак пойняті незрозумілою тривогою діди виходили ночами зі своїх хат і мовчки вдивлялися у високе, вічно безвітряне небо, а вдень можна було бачити постаті, які з'являлися з-за гребенів могил над пласкою далиною. Ці могили, гробниці минулих поколінь, перетинають весь степ, ніби застиглий морський прибій. І в цій країні, де могили, мов гори, люди нагадують безодні. Жителі степів незглибимі, темні, мовчазні, і їхні слова — нетривкі, хисткі містки до їхнього справжнього єства1. Іноді з могил злітають темні птахи. Іноді буйні пісні ллються в серця тим притьмареним людям і щезають глибоко в них, а птахи пропадають в небі. В усіх напрямах степ здається безкраїм. Навіть хати не можуть захистити від цієї незмірності, якою їхні віконечка виповнені вщерть. Тільки в сутінкових кутках хат висять старі ікони, немов верстові камені Бога, і відблиск лампадки пробивається через їхній оклад, немовби заблукане дитя крізь зоряну ніч. Ці ікони — ніби опора, ніби певний знак на шляху, і жодний дім не стоїть без них.

Знов і знов виникає потреба в іконі, коли якусь знищить час чи шашіль, коли хтось одружується і ставить собі хату чи коли хтось, як, приміром, старий Аврам, помирає, заповівши, щоб йому поклали в згорнуті руки святого Миколая Чудотворця, — либонь, для того, щоб на небі впізнати по цьому образу найбільш шанованого ним святого.

Так і виходить, що Петро Якимович, власне, швець за фахом, теж малює ікони. Коли стомлюється від однієї ікони, він переходить, тричі перехрестившись, до другої; сама побожність окриває як його дратву й молоточки, так і його малювання. Нині він уже старий, проте ще дужий. Спину, зігнуту над чобітьми, він випростує перед образами, і тим зберіг гарну статуру й стрункість у плечах і в стані. Більшу частину свого життя він пробув у повній самотині, зовсім не втручаючись у метушню, спричинену тим, що його дружина Якили-на народжувала йому дітей і що ті або вмирали, або одружувалися. Лише на сімдесятому році Петро зайшов у стосунки з тими, котрі ще залишилися в його домі і чию присутність він тільки тепер по-справжньому помітив. То були: Якилина, його дружина, тиха, покірлива жінка, що віддала себе до останку дітям, підстаркувата, негарна видом дочка і Олекса, син, який, знайшовшись дуже пізно, мав усього сімнадцять років. Петро хотів привчити його до малярства, бо розумів, що незабаром уже не зможе впоратися з усіма замовленнями. Але невдовзі він відмовився від своїх спроб навчити сина. Олекса намалював Пресвяту Богородицю, але так мало досяг схожості зі строгим взірцем, що його мазанина швидше скидалася на портрет Мар'яни, дочки козака Голокопитенка, тобто на річ настільки гріховну, що старий Петро поквапився, кілька разів перед тим перехрестившись, замалювати покривджену дошку образом святого Димитрія, котрого він з невідомої причини шанував понад усіх святих.

Олекса й сам більше ніколи не брався за образи. Коли батько не загадував позолотити вінчик, він здебільшого блукав у степу, жодна душа не знала, де саме. Ніхто не тримав його вдома. Мати чудувалася з нього й побоювалася заговорити з ним, ніби він був стороннім або яким урядовцем. Сестра била його, поки він був малим, а тепер, коли Олекса виріс, почала його зневажати за те, що він не бив її. Та й в усьому селі нікому було піклуватися хлопцем. Мар'яна, козацька дочка, висміяла його, коли він надумав її сватати, а інших дівчат Олекса не запитував, чи вважають вони його за жениха. На Запорізьку Січ ніхто не хотів його брати з собою через те, що він усім здава^я надто слабосилим, а чи, може, ще й замолодим. Якось він був утік і добрався до найближчого монастиря, але ченці його не прийняли, — отож для нього лишився тільки степ, широкий, хвилястий степ. Якийсь мисливець подарував йому одного разу стару рушницю, бозна-чим набиту. Олекса весь час тягав її з собою, але ніколи не стріляв: по-перше, тому, що хотів зберегти набій, а ще тому, що не знав навіщо.

Якось теплого, тихого вечора, на початку літа, уся родина сиділа за грубим столом, на якому стояла миска з кашею. Петро їв, а решта дивилися на нього, чекаючи на те, що він залишить. Раптом рука його з ложкою застигла, і старий повернув своє широке змарніле обличчя до дверей, звідки навскоси через стіл падала смуга світла й губилася в хатньому присмерку. Всі прислухалися. Знадвору щось шаруділо по стінах, немовби нічний птах стиха черкав крильми колоди; але сонце щойно зайшло, та й нічні птахи взагалі рідко залітають у село. І потім знов ніби якийсь великий звір зачалапав навкруг дому, його обережні кроки чулися водночас від усіх стін. Олекса тихо підвівся зі свого ослона, і в ту саму мить світло в дверях заступило щось високе, чорне, — воно геть витіснило вечір, внесло до хати ніч і непевно просувалося своєю здоровенною постаттю вперед. «Остап!» —сказала поганкувата своїм злим голосом. І тоді всі його впізнали.
То був один із сліпих кобзарів, дід, що ходив зі своєю дванадцяти-струнною бандурою по селах і співав про велику славу козаків, про їхню одвагу й вірність, про їхніх гетьманів, про Кирдягу, Кукубенка, Бульбу та про інших героїв, і всі охоче слухали його пісні. Остап тричі низько вклонився в той бік, де, як він гадав, було покуття (сам того не знаючи, він повернувся до ікони Знамення), потім сів біля печі й запитав тихим голосом: «У кого ж це я?» — «У нас, батечку, у Петра Якимовича, шевця», — приязно відповів Петро. Він полюбляв пісні й радів цьому несподіваному гостеві. «А, в Петра Якимовича, того, що образи малює», — мовив сліпий, щоб також виявити приязнь. Потому запала тиша.
 
На шести довгих струнах бандури зродився звук, він ріс, танув і відбивався, завмираючи, від шести коротких струн, і так повторювалося багато разів у дедалі швидшому темпі, так що наостанку доводилося лячно заплющувати очі, щоб не бачити, як ця шалена стрімка мелодія впаде, мов підтята; тоді гра урвалася, поступившись місцем лункому кобзаревому голосу, який незабаром виповнив цілу хату і хутко скликав із сусідніх хат людей, що почали збиратися біля дверей та під вікнами. Але не про героїв ішлося цього разу в пісні. Добре була вже всім відома слава Бульби, Остряниці й Наливайка. На віки вічні прославилась козача вірність. Не про їхні звитяги йшлося нині в пісні. Бажання танцювати заснуло глибоко в душі тих, хто її слухав, бо ніхто не притупнув ногою, не сплеснув у долоні. Слідом за кобзарем усі похилили голови, пригнічені смутною піснею:
Нема в світі Правди, не знайти, немає. Хто забуту Правду нині відшукає? Нема в світі Правди, не знайти до скону. Правда — під п'ятою лютого Закону. Тепер свята Правда сидить у темниці, а вельможна Кривда — з панами в світлиці. . Правду зневажають, як сірому голу, а Кривда сідає до панського столу. Тепер святу Правду топтано ногами, а вельможну Кривду поєно медами. Правда, мати рідна, орлице крилата, де ж той син, що прийде тебе відшукати? Стане Бог великий йому на підмогу І вкаже, єдиний, праведну дорогу.
І голови почали важко підводитися, і на кожному обличчі позначилося мовчання; це зрозуміли навіть ті, яким кортіло заговорити. І по недовгій поважній тиші знов заграла бандура; цього разу її гра була краще зрозуміла натовпу, який усе зростав. Тричі проспівав Остап свою «Пісню про Правду». І щоразу — по-новому. Коли першого разу була скарга, то вдруге вона здалася докором, і, нарешті, коли кобзар утретє з високо піднятою головою вигукнув її низкою коротких наказів, то з трепетної мови вихопився нестямний гнів, поймаючи всіх і сповнюючи безмежним і водночас моторошним захватом.
«Де збираються чоловіки?» — запитав молодий селянин, коли співець підвівся. Старий, якому були відомі пересування козаків, назвав далеке містечко. Швидко розійшлися чоловіки, чулися короткі вигуки, брязкіт зброї та плач жінок біля дверей хат. За годину загін озброєних селян вирушив із села до Чернігова.
Петро почастував кобзаря склянкою наливки в надії довідатися більше. Старий сидів, пив, але на численні запитання шевця відповідав скупо. Потім він подякував і пішов. Олекса вивів сліпого за поріг. Опинившись зі старим на самоті в нічній темряві, Олекса запитав: «А на війну всім можна іти?» — «Усім», — відказав дід і швидко, немов став уночі видючим, закрокував геть і зник у пітьмі.

Коли всі поснули, Олекса зліз з печі, де він лежав одягнений, узяв свою рушницю і вийшов з хати. Надворі хтось обійняв його й ніжно поцілував у голову. Він відразу впізнав у місячному світлі Якилину: та поспіхом дріботіла назад до хати. «Мамо!» — здивувався Олекса, і в нього якось стало чудно на серці. На якусь хвилю він завагався. Десь відчинилися двері, і поблизу завив пес. Олекса поклав рушницю через плече і рушив уперед чимдуж, бо мав намір ще до ранку наздогнати загін. А вдома всі удавали, ніби не помітили, що Олекси нема. Лише як сідали до столу, Петро, глянувши на порожнє місце, підвівся, підійшов до покуття і засвітив свічку перед іконою Знамення. Зовсім тоненьку свічечку. Поганкувата знизала плечима.
Тим часом Остап, сліпий дід, проходив уже сусіднім селом і заводив своїм лагідно-жалібним голосом тужну «Пісню про Правду».

Евальд почекав ще трохи. Потім він здивовано подивився на мене: «Ну, чого ж ви не закінчите? Це ж є в оповіданні про зраду. Цей старий був сам Бог».
«О, а я не знав цього», — сказав я, здригнувшись.
Переклад Михайла Тупайла

ЛЕКСИЧНИЙ КОМЕНТАР ДО ТЕКСТУ
1    Єство — суть чогось і найголовніше, найістотніше в чомусь.

2    Ослін — лавка (пристрій для сидіння).

3   Покуття — куток в українській хаті, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. 

4   Сірома — бідняк, бідолаха, голота.

Н.І. Дорофеєва, С.П. Касьянова

"Зарубіжна література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

_{бібліотека зарубіжної літератури, твір із зарубіжної літератури 7 класу, уроки зарубіжної літератури}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.