Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 5 клас>> Зарубіжна література: Підлабузництво підлеглих та необмежена влада – головні причини спотворення характер принцеси.

ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Баба.
Дочка.
Пасербиця.
Королева   — дівчинка чотирнадцяти-п'ятнадцяти років,
ровесниця пасербиці.
Гофмейстерина — висока худа немолода дівчина.
Учитель королеви — професор арифметики й краснопису.
Канцлер, царедворці, пажі, дами, гості.
Начальник королівської варти, вартові.
Офіцер королівської варти.
Королівський прокурор.
Посол Західної держави.
Посол Східної держави.
Головний садівник.
Садівники.
Солдат, Старий солдат, Молодий солдат.
Білка.
Дванадцятьмісяців.
Дія перша
КАРТИНА ПЕРША
Зимовий ліс. Затишна галявинка. Ніким не займаний сніг лежить хвилястими заметами, вкриває дерева пухнастими шапками. Дуже тихо. Пасербиця в лісі зустрічається з солдатом і веде мову про чудеса,
які трапляються в лісі.
Солдат. День нині такий — старому рокові кінець, новому — початок. А я ще від діда свого чував, ніби його дід йому розповідав, що в такий день усяке на світі буває — зумій тільки підстерегти та підгледіти. Та ось, так чи не так, а казав мій дід, що саме в переддень Нового року привелось його дідові з усіма дванадцятьма місяцями зустрітися. Увесь рік старий одразу побачив — і зиму, і літо, і весну, і осінь. На все життя запам'ятав, синові розповів і онукам розповісти наказав. Так воно до мене й дійшло.
Пасербиця. Як же ж це можна, щоб зима з літом і весна з осінню зійшлися? Разом їм бути ніяк не можна.
Солдат. Ну, що знаю, те й кажу, а чого не знаю — про те мовчу. А ти чого сюди в такий мороз забрела? Я людина підневільна, мене начальство відрядило, а тебе хто?
Пасербиця. І я не своєю волею прийшла.
Солдат. Та як же тебе мати відпустила?
Пасербиця. Мати не відпустила б, а от мачуха наказала хмизу набрати, дров нарубати.
Солдат. Он як. Значить, ти сирітка? Отож-то й амуніція в тебе другого строку. Мабуть, наскрізь тебе продуває. Ану-бо, я тобі допоможу, а тоді вже за своє діло візьмусь.
Пасербиця й солдат разом збирають хмиз і складають його на санчата.
Пасербиця. А яке ж у вас діло?
Солдат. Ялинку мені треба зрубати найкращу в лісі — щоб і вищої за неї не було, і стрункішої не було, і зеленішої не було.
Пасербиця. Це для кого ж така ялинка?
Солдат. Як то для кого? Для самої королеви. Завтра в нас гостей повен палац буде. Отож і треба нам усіх здивувати. Як померли її батьки — король з королевою, — так і зосталась вона повною господинею і собі, й людям.
Пасербиця. Значить, і королева у нас сирітка? Шкода її!
Солдат. Авжеж шкода! Нема кому повчити її, довести до пуття, до розуму. Ну, твоє діло зроблено. Хмизу на тиждень вистачить. А тепер пора й мені за своє діло братись, ялиночку шукати, а то дістанеться мені від нашої сирітки. Вона в нас жартів не любить.
Пасербиця. От і мачуха в мене така... І сестриця в неї вдалася... Хоч що зробиш — нічим їм не догодиш, хоч як повернешся — все не в той бік...
Солдат. Почекай, не вік тобі терпіти. Молода ти ще, доживеш і до хорошого життя. Що вже наша солдатська служба довга, а строк і для неї є.
Пасербиця. Спасибі за слово ласкаве і за хмиз спасибі. Швидко я сьогодні впоралась — сонце ще високо стоїть. От я вам зараз ялиночку одну покажу. Чи не підійде вам? Така ж бо гарна ялиночка — гілочка в гілочку.
Пасербиця і солдат, залишивши санки, зникають у хащі.
КАРТИНА ДРУГА
Палац. Класна кімната королеви. Шкільна дошка в розкішній золотій рамі. Парта з рожевого дерева. На оксамитовій подушці сидить і пише довгим золотим пером чотирнадцятилітня королева. Перед нею сивобородий професор арифметики і краснопису, подібний до старовинного астролога. Він у мантії, в докторському химерному
ковпаку з китицею.
Королева. Терпіти не можу писати! Всі пальці в чорнилі.
Професор. Ви маєте рацію, ваша величносте. Це дуже не приємне заняття. Недаремно старовинні поети обходились без письмового приладдя, тому їх твори й віднесені наукою до роз ряду усної творчості. Проте наважуюсь попрохати вас накресли ти власною вашої величності рукою ще чотири рядки.
Королева. Та добре вже, диктуйте.
Професор.     Травка зеленіє. Сонечко блищить. Ластівка з весною Вже до нас летить.
Королева. Я напишу тільки: «Травка зеленіє». (Пише.) Травка зеле...
Входить державний канцлер.
Канцлер (низько схиляючись). Доброго ранку, ваша величносте. Дозвольте найшанобливіше просити вас підписати один рескрипт1 і два накази.
Королева. Ще писати! Добре. Але тоді вже я не буду дописувати «зеленіє». Дайте сюди ваші папірці! (Підписує папери один за одним.)
Канцлер. Дуже вдячний, ваша величносте. А тепер я дозволю собі попросити вас написати...
Королева. Знов написати?
Канцлер. Тільки вашу височайшу резолюцію на цьому проханні.
Королева (нетерпляче). Що ж я повинна написати?
Канцлер. Одне з двох, ваша величносте: або «стратити», або «помилувати»...
Королева (стиха). По-ми-лу-ва-ти... Стра-ти-ти... Краще напишу «стратити» — це коротше.
Канцлер бере папери, кланяється і виходить.
Професор. Дозвольте спитати, ваша величносте, скільки буде сім разів по вісім?
Королева. Щось не пригадую... Це мене ніколи не цікавило... А вас?
Професор. Звичайно, цікавило, ваша величносте!
Королева. Як дивно! Ну, до побачення, наш урок закінчений. Сьогодні, перед Новим роком, у мене безліч справ.
Професор. Якщо така воля вашої величності... (Сумно і покірно збирає книжки.)
Королева (кладе лікті на стіл і недбало стежить за ним). Справді ж, добре бути королевою, а не простою школяркою. Всі мене слухають, навіть мій учитель. Скажіть, а що ви зробили б з іншою ученицею, якби вона відмовилась вам відповісти, скільки буде сім разів по вісім?
Професор (боязко). Поставив би у куток.
Королева. Ха-ха-ха! (Показуючи на кутки.) В цей чи в отой?
Професор. Це однаково, ваша величносте.
Королева. Яб воліла в оцей — він якось затишніший. (Притягає в куток крісло і сідає в нього.) Ви, як виявляється, дуже жорстокий дідуган. А чи ви знаєте, що я можу вас стратити! І навіть сьогодні, коли схочу!
Професор (тремтячи). Ваша величносте!    -
Королева. Так, так, можу. Чому б ні?
Професор. Але чим же я прогнівив вашу величність?
Королева. Ну, як вам сказати?.. Ви дуже свавільна людина... Що б я не сказала, ви кажете: невірно, що б не написала, ви кажете: не так. А я люблю, щоб зі мною погоджувались.
Професор. Ваша величносте, присягаюсь життям, я більше ніколи не буду з вами сперечатись, якщо така ваша воля.
Королева. Присягаєтесь життям? Ну, гаразд. Тоді продовжимо наш урок. Спитайте в мене що-небудь! (Сідає за парту.)
Професор. Скільки буде шість разів по шість, ваша величносте?
Королева (дивиться на нього, схиливши голову набік). Одинадцять.
Професор (сумно). Абсолютно вірно, ваша величність. А скільки буде вісім разів по вісім?
Королева. Три.    .П І5'   ,
Професор. Правильно, ваша величносте. А скільки буде...
Королева. Скільки та скільки! Яка-бо ви допитлива людина! Питає, питає... Краще самі розкажіть мені щось цікаве.
Професор. Розказати щось цікаве, ваша величносте? Про що саме? В якому дусі?
Королева. Ну, не знаю. Щось новорічне. Адже ж завтра Новий рік.
Професор. Ваш покірний слуга!.. Рік, ваша величність, складається з дванадцяти місяців... Місяці звуться: січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень... Серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень. Місяці йдуть один по одному. Тільки скінчиться один місяць, зразу ж починається наступний. І ніколи ще не бувало, щоб лютий настав раніше січня, а вересень раніше серпня.
Королева. А якби я схотіла, щоб зараз настав квітень?
Професор. Це неможливо, ваша величносте!
Королева. Ви знов?..
Професор (благально). Це не я заперечую вашій величності. Це наука і природа!
Королева. Скажіть, будь ласка! А коли я видам такий закон і поставлю велику печатку?
Професор (безпорадно розводить руками). Боюсь, що й це не допоможе... Але навряд чи вашій величності будуть потрібні такі зміни в календарі. Адже кожен місяць приносить нам свої подарунки і розваги. Грудень, січень і лютий — санки та ковзанці, новорічну ялинку, в березні починає танути сніг, у квітні з-під снігу визирають перші проліски...
Королева. Я хочу, щоб уже був квітень, я дуже люблю проліски! Я їх ніколи не бачила.
Професор. До квітня лишилось зовсім небагато, ваша величносте, усього якихось три місяці, або дев'яносто днів.
Королева. Дев'яносто? Я не можу чекати і трьох днів. Зав
тра новорічний прийом, і я хочу, щоб у мене на столі були ці...як ви їх назвали... проліски!    ..
Професор. Ваша величносте, але закони природи...
Королева (перебиваючи його). Я видам новий закон природи!.. (Плескає в долоні.) Гей, хто там? Пошліть до мене канцлера! (Професорові.) А ви сідайте за мою парту і пишіть. (Замислюється.) «Травка зеленіє, сонечко блищить, а в наших королівських лісах розцвітають весняні квіти. Тому наймилостивіше наказуємо приставити до Нового року в палац повний кошик пролісків. Того, хто виконає нашу височайшу волю, ми нагородимо по-королівському...» Що б його таке пообіцяти? Почекайте, це писати не треба. Ну ось, вигадала. Пишіть: «Ми дамо йому стільки золота, скільки вміститься в його кошику, пожалуємо йому оксамитову шубу на сивій лисиці й дозволимо взяти участь у нашім новорічнім королівськім виїзді». Ну, написали? Як ви повільно пишете!
Професор, «...на сивій лисиці»... Я давно вже не писав диктанту, ваша величносте!
Королева. Ну, гаразд. Тепер дайте мені перо, я напишу своє високе ім'я. (Швидко ставить закарлючку і махає аркушиком, щоб чорнило швидше висохло.)
У цей час у дверях з'являється канцлер.
Королева. Ставте печатку сюди й сюди! І подбайте про те, щоб усі в місті знали мій наказ.
Канцлер (швидко пробігає очима). До цього — печатку?! Воля ваша, королево!
Королева. Так, так, воля моя, і ви повинні її виконати.
Дія друга
КАРТИНА ПЕРША
Маленький будиночок на околиці міста. За вікнами метелиця. Баба викачує тісто. Дочка сидить перед вогнем. Вона перебирає кошики. Спочатку бере до рук маленький, потім більший, потім найбільший.
Дочка (тримаючи в руках маленький кошик). А що, мамо, в цей кошик багато золота ввійде?
Баба. Та чимало. 
Дочка. На шубку вистачить?
Баба. Чого там — на шубку, донечко! На ціле придане вистачить — і на шубки, й на спіднички. Та ще й на панчішки й хусточки зостанеться.
Дочка. А в цей скільки влізе?
Баба. А в цей ще більше. Тут вже й на будинок кам'яний вистачить, і на коня з гнуздечкою, і на баранця з овечкою.
Дочка. Ну, а в цей?
Баба. А тут вже нема чого й казати! На золоті їстимеш-пити-меш, у золоті ходитимеш, у золото взуєшся, золотом вуха завісиш.
Дочка. Ну, то я цього кошика й візьму! (Зітхаючи.) Одна біда — пролісків не знайти. Мабуть, посміятися з нас схотіла королева.
Баба. Молода ще, от і вигадує всяку всячину.
Дочка (хапає найбільший кошик). Ні, піду — та й усе. Хіба ж пощастить колись до палацу потрапити, до самої королеви на свято? Та ще цілий кошик золота дадуть.
Баба. Замерзнеш у лісі!
Дочка. Ну, так ви самі до лісу йдіть, наберіть пролісків, а я їх до палацу віднесу.
Баба. Чи ж тобі, донечко, рідної матері не шкода?
Дочка. Та хоч і шкода вас, та й золота шкода, а ще більше себе шкода! Ну, хіба ж вам важко? Завірюхи не бачили? Закутайтесь тепленько та йдіть.
Баба. Хороша дочка, що й казати! У таку непогідь хазяїн собаки на вулицю не вижене, а вона матір жене.
Дочка. Еге ж, вас виженеш! Ви й кроку для дочки не ступите. Отак і просидиш через вас усе свято в кухні біля печі. А інші з королевою в срібних санках кататимуться, золото лопатою загрібатимуть... (Плаче.) Ну, коли не хочете самі йти й мене не пускаєте, то нехай хоч сестра піде. Ось прийде вона з лісу, а ви її знов туди пошліть.
Баба. Та й справді! Чого б не послати? Ліс недалечко, збігати недовго. Набере вона квіточок, ми з тобою їх до палацу віднесем. А замерзне... То, значить, така вже її доля. Хто за нею плакати стане?
Дочка. Та вже, певно, не я. До того вона мені набридла, не можу й сказати! За ворота вийти не можна — всі сусіди тільки про неї і говорять: «Ах, сирітка нещасна!», «Робітниця — золоті руки!», «Красуня — очей не відведеш!» А чим я за неї гірша?
Баба. Що ти, донечко? Як на мене, ти краща, а не гірша. Та тільки не кожен це бачить. Вона ж хитра, підлеститись уміє. Тому поклониться, цьому посміхнеться. От усі й жаліють її. Сирітка та сирітка! А чого їй, сирітці, бракує? Хустину я їй свою віддала, зовсім добра хустина, і двох років я її не проносила, а потім тільки макітру обгортала. Черевички твої позаторішні доношувати їй дозволила. Чи мені шкода? А вже хліба скільки на неї йде! Вранці шмат, та в обід окраєць, та ввечері шкоринка. Скільки це за рік вийде! Інша не знала б, як віддячити, а від цієї слова не почуєш.
Входить пасербиця. Хустка на ній уся засипана снігом. Вона знімає її з себе, струшує, потім підходить до печі й гріє руки.
Баба. Що там надворі, мете?
Пасербиця. Так мете, що ні землі, ні неба не видно. Наче по хмарах ідеш. Ледве додому добралася.  
Дочка. Треба тобі ще декуди збігати.  
Пасербиця. Куди ж це? Далеко?
Баба. Не так-то й близько, та й не далеко.
Дочка. До лісу.
Пасербиця. До лісу? Чого?
Дочка. По проліски!
Пасербиця (сміючись). Хіба що по проліски! У таку віхолу! А я відразу й не добрала, що ти жартуєш. Злякалася: нині й загинути неважко — сніг так і валить, так і кружляє.
Дочка. Я й не жартую. По всьому місту говорять: тому, хто сьогодні пролісків набере, королева цілий кошик золота дасть, шубку на сивій лисиці подарує і в своїх санках по місту прокатить!
Пасербиця (дивиться у вікно). Сутеніє вже. Не піду я!
Дочка. Як це так не підеш?
Пасербиця. Невже ж вам мене зовсім-зовсім не шкода? Загину я в лісі.
Дочка. А що ж, мені замість тебе до лісу йти?
Пасербиця (схиливши голову). Та золото ж не мені потрібне.
Баба. Авжеж, тобі нічого не потрібно. Ти все маєш, а чого нема — те в мачухи та в сестри знайдеться.
Дочка. Вона в нас багата, від цілого кошика золота відмовляється! Ну, чи ти підеш, чи ні? Кажи прямо. Не підеш? Де моя кожушинка? (Зі слізьми в голосі.) Хай вона собі тут біля печі гріється, пироги їсть, а я до полуночі по лісі буду ходити, в заметах грузнути... (Хапає кожушок і біжить до дверей.)
Баба ловить її за поли.
Баба. Ти куди? Хто тобі дозволив? Сідай на місце, дурненька! (До пасербиці.) А ти хустину на голову, кошик у руки й іди! Та гляди мені: якщо взнаю, що ти десь у сусідів просиділа, в хату не пущу — замерзай надворі!
Пасербиця закутується хустиною, бере кошик і виходить.
КАРТИНА ДРУГА
Ліс. На землю падають великі клапті снігу. Темні сутінки. Пасербиця пробирається крізь високі замети. Кутається в подерту хустину.  Дме  на закляклі руки.  У лісі стає  все темніш і темніш. З верхівки дерева шумно падає грудка снігу.
Пасербиця (здригається). Ох, хто там? (Озирається.) Снігова шапка впала, а мені вже примарилось, ніби хтось на мене з дерева плигнув... А кому тут бути в таку пору? Звірі — і ті по своїх норах поховались. Сама я в лісі. (Пробирається далі. Запинається, заплутується в чагарях, спиняється.) Не піду далі. Тут і залишусь. Все одно, де замерзати. (Сідає на повалене дерево.) Темно як! Рук своїх не розгледиш. І не знаю, куди зайшла. Тут і вдень заблукати легко, а вже вночі й поготів. Ні вперед, ні назад дороги не знайти. От і прийшла моя смерть. Небагато я доброго бачила, а все ж таки боязко вмирати... Що ж мені робити? Отак і сидіти тут, поки кінець прийде? А що, як вовки наскочать? (Підходить до дерева, дивиться на товсті вузлуваті, вкриті снігом гілки.) Залізти на дерево, абощо? Там вони мене не дістануть. (Залазить на одну з гілок, сідає в розвилці. Починає дрімати.)
На дереві з'являється білка й кидає на пасербицю шишку.
Білка. Не спи, замерзнеш!
Пасербиця. Хто тут, хто? Ні, мабуть, почулося мені. Просто шишка з дерева впала й розбуркала мене. А мені гарне щось приснилося, і навіть тепліше стало. Ніби мати моя по кімнатах з лампою йде, і вогник мені просто в очі світить. (Підводить голову, стрясає рукою сніг з вій.) А й справді щось світиться, он-он, удалині. Так і блимає, і тремтить, ніби зірочка серед гілок заплуталась. Побіжу! (Зіскакує з гілки.) Іти треба. Ох, ноги не йдуть, задубіли зовсім! (Іде через силу, провалюється в замети, пролазить через вітролом та повалені стовбури.) Аби тільки вогник не погас! (Іде далі, розсуваючи й підводячи лапи густих високих ялин.)
Все світліш і світліш стає навколо. І раптом перед дівчиною відкривається невеличка кругла галявина, посеред якої жарко палає високе багаття. Навколо багаття сидять л юд и, хто ближче до вогню, хто трохи далі. їх дванадцятеро: троє старих, троє літніх, троє молодих, а останні троє — ще зовсім юнаки. Молоді сидять біля самого вогню, старі — поодаль. На двох старих білі довгі шуби, волохаті білі шапки, на третьому — біла шуба з чорними смугами і на шапці чорна опушка. Один з літніх — у золотаво-червоній, другий в іржаво-рудій, третій — у бурій одежі. Решта шестеро — в зелених, різного відтінку, жупанах, гаптованих кольоровими візерунками. В одного з юнаків поверх зеленого жупана — шубка в накидку, у другого — шубка на однім плечі. Дівчина спочатку не наважується вийти на галяву. Потім, насмілившися, поволі виходить з-за дерев. Дванадцять братів повертаються до неї.
Пасербиця (вклонившися). Добривечір.
Січень. І тобі вечір добрий.
Пасербиця. Якщо не заваджу я вашій бесіді, дозвольте мені біля вогнища погрітися.
Січень. Ну, як, брати, по-вашому? Дозволимо чи ні?
Лютий (хитаючи головою). Не бувало ще такого зроду, щоб хтось, крім нас, коло цього вогнища сидів.
Травень. Та й воно хоч і не бувало, а коли прийшов хтось до нашого вогника, то нехай вже гріється.
Січень. Ану, підходь, красуне, підходь, та гляди, щоб не опектися. Бач, вогнище в нас яке — так і палахкотить.
Пасербиця. Спасибі, дідусю. Я близько не підійду, я осторонь стану. (Підходить до вогню обережно, щоб нікого не зачепити, не штовхнути, і гріє руки.) От добре як! До чого ж вогонь у вас легкий та жаркий. Аж до серця тепло стало. Відігрілася я. Спасибі вам.
Недовга мовчанка. Чути тільки, як тріщить багаття.
Січень. А що це в тебе в руках, дівчино? Кошик, чи що? По шишки, абощо, ти прийшла під самісінький Новий рік, та ще в таку метелицю?
Лютий. Лісові теж відпочити треба — не все ж його оббирати!
Пасербиця. Не своєю волею я прийшла і не по шишки.
Серпень (посміхається). То, може, по гриби?
Пасербиця. Не по гриби, а по квіти. Прислала мене мачуха збирати проліски. Обіцяла наша королева цілий кошик золота тому, хто принесе до палацу кошик пролісків. От мене й послали до лісу.
Січень. Кепська твоя справа, голубонько. Не час тепер для пролісків, треба Квітня-місяця чекати.
Пасербиця. Я й сама те знаю, дідусю. Та дітися мені нікуди. Ну, спасибі вам за тепло та за ласку. Коли перешкодила вам, не гнівайтесь. (Бере свій кошик і поволі йде до дерев.)
Квітень. Зажди, дівчино, не поспішай! (Підходить до Січня і кланяється йому.) Братику Січню, відступи мені на годину своє місце.
Січень. Я б відступив, та не бувати Квітню раніше Березня-місяця.
Березень. Ну, за мною діло не стане. Що ти скажеш, братику Лютий?
Лютий. Та вже добре, і я відступлю, сперечатись не буду.
Січень. Коли так, будь по-вашому!    ...
Квітень бере патерицю. На ній одразу ж розпускається молоде зелене листя. У лісі й на галяві все змінюється. Тане останній сніг. На горбочках під деревами з'являються блакитні квіти. Пасербиця стоїть, занімівши від подиву.
Квітень. Чого ж ти стоїш? Поспішай. Нам з тобою тільки одну годинку брати подарували.
Пасербиця. Біжу, біжу! (Зникає між дерев.)
Січень (напівголосно). Я її зразу пізнав, як тільки побачив.
І хусточка на ній та сама дірява, й черевички плохенькі, ті, що
вдень на ній були. Ми, зимові місяці, її добре знаємо. Чи то біля
ополонки її зустрінеш з відрами, чи то в лісі з оберемком
хмизу, і завжди вона весела, привітна, іде собі — співає. А нині засумувала.
Червень. Та й ми, літні місяці, її знаємо не менше.
Липень. Як не знати! Ще й сонце не встане, а вона вже навколішки коло грядки — поле, підв'язує, гусінь оббирає. У ліс прийде — гілки дурно не зломить. Стиглу ягоду бере, а зелену на кущі залишає — хай собі спіє!
Листопад. Я її не раз дощем поливав. Жаль бере, та нічого не зробиш — на те я осінній місяць!
Лютий. Ох, і від мене вона мало добра бачила! Я її вітром проймав, холодом морозив. Знає вона Лютий-місяць, та зате ж і Лютий її знає. Такій, як вона, не шкода серед зими весну на годинку подарувати.
Квітень. Чого ж тільки на годинку? Я б із нею цілий вік не розлучався!
Вересень. Так, хороша дівчина. Кращої хазяйки ніде не знайдеш.
Квітень. Ну, якщо вона всім вам до вподоби, так подарую я їй свою весільну каблучку!
Січень. Що ж, даруй. На те ти й молодик.
З-за дерев виходить пасербиця. В руках у неї повен кошик пролісків.
Пасербиця. Спасибі вам, господарі, за вашу ласку. Якби не ви, не бачити б мені більш ні сонечка, ані пролісків весняних. Скільки у світі житиму, все вам дякувати буду — за кожну рослинку, за кожну годинку! (Уклоняється Січневі-місяцю.)
Січень. Не мені вклоняйся, а братові моєму меншому, Квітне-ві-місяцю. Він за тебе просив, він і квіти для тебе з-під снігу вивів.
Пасербиця (обертається до Квітня-місяця). Спасибі тобі, Квітню-місяцю! Завжди я тобі раділа, а тепер — як у вічі побачила, повік не забуду.
Квітень. А щоб і справді не забула, ось тобі від мене каблучка на спогад. Дивись на неї та згадуй мене. Якщо трапиться з тобою лихо, кинь її на землю, у воду або в сніжний замет і прокажи:
Ти котись, каблучко, На весняну лучку, У літнії сіни, В теремок осінній, Серед зимового двора До новорічного костра!
Ми й прийдемо тобі на допомогу. Всі дванадцятеро прийдемо, як один, — із грозою, з віхолою, з весняною втіхою! Ну що, запам'ятала?
Пасербиця. Запам'ятала.
Квітень. Ну, прощавай, та каблучку мою бережи. Загубиш її — мене загубиш.
Пасербиця. Не загублю. Яз цією каблучкою нізащо не розлучусь. Вона мені над усе на світі дорожча буде.
Січень. А тепер послухай, що я скажу! Довелось тобі нині, в останню ніч старого року, в першу ніч нового року зустрітися з усіма дванадцятьма місяцями разом. Коли ще там Квітень настане — а ось він перед тобою стоїть. Ти до нас найкоротшою стежкою прийшла, а інші йдуть довгою дорогою — день за днем, година по годині, хвилина по хвилині. Так воно й годиться. Ти цієї короткої стежки нікому не відкривай, нікому не вказуй. Дорога ця заказана.
Пасербиця. Помру, а не вкажу! Прощавайте, брати-місяці!
Місяці. Прощавай, сестрице!
Пасербиця біжить геть.
Квітень. Братику Січню, темно їй в путі буде. Попроси місяць небесний посвітити їй.
Січень (підводячи голову). Гаразд, попрошу! Та тільки де ж він подівся? Гей ти, тезко, місяцю небесний! Глянь-но з-за хмари!
Місяць з'являється і спиняється над галявиною.
Зроби ласку, проведи нашу гостю по лісі, щоб їй швидше додому дістатись.
Місяць пливе по небу в той бік, куди побігла дівчина. Певний час — тиша.
Грудень. Ну, брате Січню, кінець зимовій весні приходить. Бери свою патерицю.
Січень. Зажди трохи. Ще не час.
На галяві знову світлішає. З-за дерев повертається місяць і спиняється просто над галявою.
Довів, значить? Ну, дякую! А тепер, брате Квітню, давай-но патерицю. Пора!
Він ударяє патерицею об землю. Починається свист, рев хуртовини. По небу летять хмари. Рясний снігопад закриває всю сцену.
Дія третя
КАРТИНА ПЕРША
Бабин будинок. Баба й дочка прибираються. На лаві стоїть кошик із пролісками.
Дочка. Скільки ж золота в цей кошик вміститься? Жменька, друга — та й годі!
Баба. Та хто ж її знав, що вона жива повернеться, та ще й з пролісками? І де вона їх розшукала, ніяк не стямлюся.
Дочка. А ви в неї питали?
Баба. І спитати як слід не встигла. Прийшла вона сама не своя, ніби не з лісу, а з гулянки — весела, очі блищать, щоки палають. Кошик на стіл, і відразу до себе за завісочку. Я тільки глянула, що в тому кошику, а вона вже спить — та так міцно, що й не розбуркаєш.
Дочка. От я її зараз розбуркаю. А ви візьміть поки що проліски та перекладіть у новий великий кошик. (Кидає їй кошик.)
Баба. Розумна ти в мене!
Дочка йде за завісу. Баба перекладає проліски.
Дочка вибігає навшпиньках з-за завіси.
Поглянь-но, як я проліски поклала!
Дочка (неголосно). Що там дивитися! От помилуйтеся самі.
Баба. Каблучка! Та ще й яка! Звідки вона в тебе?
Дочка. Ото ж то й є — звідки! Зайшла я до неї, почала її будити, а вона й не чує. Схопила я її за руку, розняла кулак, — а на пальці в неї каблучка блищить. Я потихесеньку каблучку стягла, а будити вже й не стала — хай собі спить.
Баба. Не сама вона, значить, у лісі проліски збирала. Хтось їй допомагав. Оце тобі й сирітка. Покажи-но каблучку, донечко. Так і блищить, так і грає. Зроду такого не бачила. Ану, надінь на пальчик.
Дочка. Не лізе!
З-за завіси виходить пасербиця. Баба (тихо). У кишеню, у кишеню сховай!
Дочка ховає каблучку в кищеню. Пасербиця, вдивляючись собі під ноги, іде повільно до лави, потім до дверей, виходить у сіни.
Помітила пропажу!
Пасербиця повертається. Підходить до копійка з пролісками,риється у квітах.
Ти навіщо квіти мнеш?
Пасербиця. А де той кошик, у якому я проліски принесла? Баба. Навіщо він тобі? Он стоїть!
Пасербиця шукає в кошику.
Дочка. Та що ти шукаєш?
Пасербиця (через силу). Каблучка в мене пропала.
Баба. Каблучка? Та в тебе ж її ніколи не було!
Пасербиця. Я її вчора в лісі знайшла.
Баба. Ач, яка щаслива! І проліски знайшла, і каблучку.
Одягаються, прикрашаються.
Пасербиця. Навіщо вам моя каблучка? Віддайте її мені!
Дочка. Ми її зовсім і не бачили!
Пасербиця. Сестрице, люба, у тебе моя каблучка! Я знаю. Не глузуй із мене, віддай мені її. Ти ж до палацу йдеш. Тобі там цілий кошик золота дадуть — чого забажаєш, те й купи собі, а в мене тільки й була сама ота каблучка.
Дочка. А скажи-но, хто її тобі подарував?
Пасербиця. Ніхто не дарував. Знайшла.
Баба. Ну, що легко знайдене — те й загубити не шкода. Адже ж не зароблене! Бери кошик, донечко! У палаці, мабуть, ніяк не дочекаються! (Виходять.)
КАРТИНА ДРУГА  
Зал королівського палацу. Посеред залу — висока, пишно прибрана ялинка. Перед дверима, що ведуть до внутрішніх покоїв, стоїть, чекаючи на королеву, багато розкішно вдягнених гостей. Із дверей виходять царедворці, потім королева у супроводі канцлера і високої худорлявої гофмейстерини. За королевою — пажі, що несуть її  довгий  шлейф.   За  шлейфом  скромно  дріботить  професор.
Усі в залі. З Новим роком, ваша величносте! З новим щастям!
Королева. Щастя в мене завжди нове, а Новий рік ще не настав.
Загальний подив.
Канцлер. А тим часом, ваша величносте, сьогодні перше січня!      
Королева. Ви помилилися. (До професора.) Скільки днів у грудні?
Професор. Рівно тридцять один, ваша величносте!
Королева. Значить, сьогодні тридцять друге грудня.
Гофмейстерина (до послів). Це чудовий новорічний жарт її величності!
Всі сміються.
Королева. Ні, я зовсім не жартую.
Всі перестають сміятись.
Завтра буде тридцять третє грудня, післязавтра — тридцять четверте грудня. Ну, як там далі? (До професора.) Кажіть ви!
Професор (розгублено). Тридцять п'яте грудня. Тридцять шосте грудня. Тридцять сьоме грудня... Але це ж неможливо, ваша величносте!
Королева. Ви знов?
Професор. Так, ваша величносте, знов і знов! Ви можете відрубати мені голову, можете посадити мене до в'язниці, але тридцять сьомого грудня не буває. У грудні тридцять один день. Рівно тридцять один. Це доведено наукою. А сім разів по вісім, ваша величність, п'ятдесят шість, а вісім разів по вісім, ваша величність, шістдесят чотири! Це теж доведено наукою, а наука для мене дорожча за власну голову!
Королева. Ну, ну, любий професоре, заспокойтеся. Я вам вибачаю. Я чула десь, ніби королі інколи люблять, коли їм кажуть правду. А все ж таки грудень не скінчиться аж доти, поки мені не принесуть повний кошик пролісків.
Загальне замішання. Королева сідає на трон і рухом руки кличе канцлера.
А все ж таки чому досі нема пролісків? Чи всі в місті знають мій наказ?
Канцлер. Ваше бажання, королево, виконано. Квіти будуть зараз покладені до ніг вашої величності! (Махає хусткою.)
Двері широко відчиняються. Входить ціла процесія садівників з кошиками, вазами, букетами найрізноманітніших квітів. Головний садівник, поважний, з бакенбардами, підносить королеві величезний кошик троянд. Інші садівники ставлять біля трону тюльпани, нарциси, орхідеї, гортензії, азалії й інші квіти.
Королева (до садівників). Що це за квіти?
Садівник. Це гортензія, ваша величносте, а це — піон, або, як кажуть у народі, — півонія, ваша величносте.
Королева. Не треба мені ніяких півоній. Я хочу пролісків. Чи є тут проліски?
Садівник. Ваша величносте, які ж проліски у королівській теплиці?:. Пролісок — квітка дика, можна сказати, бур'ян.
Королева. А де ж вони ростуть?
Садівник. Де їм належить, ваша величносте. (Презирливо.) Десь у лісі, під горбочками.
Королева. Так принесіть їх мені з лісу, з-під горбочків!
Садівник. Слухаю, ваша величносте. Тільки зараз їх нема в лісі. Вони не з'являються раніше квітня-місяця.
Королева. Чи ви змовились усі? Квітень та квітень! Не хочу я більш цього чути! Якщо не буде в мене пролісків, у когось з моїх підданих не буде голови.
У цей час відчиняються двері. Входить офіцер королівської варти.За ним — баба ідочка з кошиком у руках.
Офіцер королівської варти. Ваша величносте, за королівським наказом ці жінки принесли до палацу цілий кошик... (пауза) пролісків!
Королева (підводиться). Ах! Дайте їх сюди! (Підбігає до кошика й зриває з нього скатертину.) Так оце і є проліски!
Баба. Та ще які, ваша величносте! Свіженькі, лісові, просто з-під наметів! Самі рвали!
Корол'ева (витягуючи з кошика повні жмені пролісків). Оце справжні квіти, не те, що ваші... як їх там... півонії! (Приколює на груди букет.) Хай сьогодні всі прикрасять себе пролісками. Я не хочу ніяких інших квітів. (До садівників.) Ідіть геть!
Садівники з квітами виходять. Королева роздає всім гостям
проліски.
Королева. З Новим роком, з Новим роком! Засвітіть ялинку! Баба. Ваша величносте, дозвольте й нам привітати вас із Новим роком!
Королева. А, ви ще тут?
Баба. Тут поки що. Так і стоїмо зі своїм кошиком.
Королева. Ах, так! Канцлер, звеліть насипати в їхній ко
шик золота!  
Канцлер. Повний кошик?
Баба. Як обіцяно, ваша милість. Скільки квіточок, стільки й золота!
Канцлер. Але, ваша величносте, у їхньому копійку землі було значно більше, аніж квітів!
Баба. Без землі квіти в'януть, ваша милосте.
Королева (до професора). Це правда?
Професор. Так, ваша величносте. Але правильніше було б сказати: рослинам потрібен ґрунт.
Королева. Ви так гадаєте? Добре. (До канцлера.) Заплатіть золотом за проліски, а ґрунт у моїм королівстві і так мені належить. Чи не так, пане королівський прокурор?
Королівський прокурор. Щира правда, ваша велич
носте.    ,
Канцлер бере кошик і виходить.
Королева (розглядаючи букетик пролісків). Отже, квітень ще не настав, а проліски вже розквітли. Що ви тепер скажете, дорогий професоре?
Професор. Я й тепер вважаю, що це неправильно.
Західний посол. Це й справді, ваша величносте, надзвичайно рідкісний і дивовижний випадок. Було б дуже цікаво дізнатися, де та як знайшли ці жінки в найсуворішу пору року такі ніжні весняні квіти.
Королева (до баби й дочки). Розповідайте, де ви знайшли квіти. (Баба й дочка мовчать.) Чого ж ви мовчите?
Баба (виступає наперед, відкашлюється і кланяється). Розповісти, ваша величносте, неважко. Важче було проліски в лісі відшукати. Ото як почули ми з дочкою королівський наказ, то й подумали обидві: живі не будемо, замерзнемо, а волю її величності виконаємо! Узяли ми по вінику та по лопаті та й пішли собі в ліс. Віниками перед себе стежку розмітаємо, лопатами замети розгрібаємо. А в лісі ж темно, а в лісі ж холодно! Ідемо ми, ідемо — кін-' ця-краю лісові не видко. Глянула я на дочку свою, а вона аж задубіла вся, руки-ноги тремтять. Ох, думаю, пропали ми обидві...
Королева. Ну, а далі що було?
Баба. Далі, ваша величносте, ще гірше було! Кучугури все вищі, мороз усе дужчий, ліс усе темніший. Коли це раптом бачимо ми: дві стежки протоптано, а хто їх протоптав — не відгадаєш: чи то вовк, чи то ведмідь, а може, й невідомо який звір. Ото й кажу я дочці: або пан, або пропав!..
Гофмейстерина (сплескуючи руками). Ах, як страшно!
Королева. Не перебивайте, гофмейстерино! Розповідай далі.
Баба. Слухаю, ваша величносте. От і пішли ми — я лівою стежкою, а вона правою, та й прийшли на одне й те ж місце. І таке вже чудове місце, що й розповісти не можна. Кучугури стоять високі, вище дерев, а посередині озеро — кругле, як тарілочка. Вода в ньому не мерзне, по воді білі качечки плавають, а по берегах квітів сила-силенна...
Канцлер вносить кошик золота і ставить його поруч із бабою та дочкою.
Гофмейстерина. О, це, мабуть, чудово! Квіти, пташки! Королева. Які пташки? Про пташок вона не розповідала. Гофмейстерина (соромливо). Качечки. Королева (до професора). Хіба качки — це птахи? Професор. Водоплаваючі, ваша величносте! Начальник   королівської   варти. А гриби там теж ростуть?
Дочка. І гриби.
Прокурор. А ягоди?
Дочка. Полуниці, малина, чорниця, голубиця...
Західний посол. І сливи є?
Східний посол. І горіхи?
Дочка. Все чисто є!
Королева. От знаменито! Зараз же йдіть у ліс і принесіть мені звідти полуниць, горіхів і слив!
Баба. Ваша величносте, змилуйтесь!    <
Королева. Що таке? Ви не хочете йти?
Баба (жалісно). Та дорога ж туди дуже дальня, ваша величносте!
Королева. Яка ж дальня, коли вчора тільки я наказ підписала, а сьогодні ви вже мені квіти принесли?
Баба. ...Так накажіть нам по шубці видати. Ми й підемо собі. (Бере кошик із золотом.)
Королева. Шубки вам зараз дадуть, а золото поки що залиште. Як повернетесь, одержите відразу два кошики.
Баба ставить кошик. Канцлер похапливо прибирає його подалі
від них. Баба й дочка незадоволені. Слуги подають бабі й дочці
шуби. Вони одягаються, оглядають одна одну.
Баба. Спасибі, ваша величносте, за шубки. У таких і мороз не страшний. Вони хоч і не на сивій лисиці, але теплі. Прощавайте, ваша величносте, ждіть нас із горіхами та ягодами. (Уклоняються і поспішно йдуть до дверей.)
Королева. Стійте! (Плескає в долоні.) Ану, подайте й мені шубку! Всім подавайте шуби! Та звеліть запрягати коней.
Канцлер. Куди це ви зволите їхати, ваша величносте?
Королева (мало не стрибаючи). Ми їдемо в ліс, до цього самого круглого озера і збиратимемо на снігу полуниці! Це буде зовсім як полуниця з морозивом! їдьмо! їдьмо!
Гофмейстерина (тихо). Так я і знала... (Вголос.) Яка чудова розвага!
Західний посол. Кращої новорічної забавки й не вигадаєш!
Східний посол. Ця вигадка гідна самого Гарун-аль-Ра-шида!
Дами (одягаючись у хутряні накидки й шубки). Як гарно! Як весело!
Королева. Цих двох жінок ми посадимо в передні сани. Вони показуватимуть нам дорогу.
Усі збираються в путь.
Дочка. Ой! Пропали ми!..
Баба. Не можна вашій величності їхати!
Королева. А чому ж так?
Баба. Та замети ж у лісі — ні пройти, ні проїхати.
Королева. Еге, коли вже ви віником та лопатою стежку собі розчистили, то для мене й широкий шлях прокладуть. (До начальника королівської варти.) Накажіть полку солдат відправитися до лісу з лопатами й мітлами!
Начальник королівської варти. Буде виконано, ваша величносте!
Баба. Ваша величносте!..
Королева. Слухати більш не хочу. Ані слова аж до самого озера. Показуватимете дорогу на мигах!
Баба. Яку дорогу? Ваша величносте! Та озера ж цього нема!
Королева. Як то нема?
Баба. Нема й нема. Ще при нас його кригою затягло.
Дочка. І снігом замело!
Гофмейстерина. А качечки?
Баба. Полетіли!
Начальник королівської варти. Оце вам і водоплаваючі!
Західний посол. А полуниці, сливи?
Східний посол. А горіхи?
Баба. Нічого нема. Птахи поклювали.
Начальник королівської варти. То, може, хоч гриби залишились?
Королева. Еге, сушені! (Грізно до баби.) Я бачу, ви глузуєте з мене! (Сідає на трон і закутується в шубку.) Ну, так от. Якщо ви не скажете, де ви їх узяли, вам завтра ж відрубають голови. Ні, сьогодні, зараз! (До професора.) Як це ви кажете — не слід відкладати на завтра...
Професор. ...те, що можна зробити сьогодні, ваша величносте.
Королева. Отож. (Бабі й дочці.) Ну, відповідайте. Тільки правду! Бо інакше буде вам лихо!
Начальник королівської варти береться за держално шпаги.
Баба (плачучи). Ми й самі не знаємо, ваша величносте!
Королева. Як це так? Нарвали цілий кошик пролісків і не знають де!
Баба. Не ми рвали!
Королева. Он як? Не ви рвали? А хто ж?
Баба. Пасербиця моя, ваша величносте. Це вона, негідниця, за мене до лісу ходила. Вона й проліски принесла...
Королева. До лісу — вона, а до палацу — ви? Чому ж ви її з собою не взяли?
Баба. Удома вона зосталася, ваша величносте. Треба ж комусь у хаті доглянути.
Королева. Ото б ви й доглядали в хаті, а негідницю сюди б надіслали!
Баба. Як же її до палацу надсилати! Вона в нас людей боїться, наче звірятко лісове!
Королева. Ну, а дорогу в ліс, до пролісків ваше звірятко показати може?
Баба. Та вже ж, мабуть, може. Коли в перший раз дорогу знайшла, то й удруге знайде. Тільки чи схоче вона?
Королева. Як це не схоче, коли я їй накажу?
Баба. Ох, ваша величносте, уперта вона...
Королева. Ну, я теж уперта! Побачимо, хто кого переможе!
Дочка. А якщо вона вас не послухає, ваша величносте, накажіть їй голову відрубати! От і все!
Королева. Я сама знаю, кому рубати голову. (Встає з трону.) Ну, слухайте. Ми всі їдемо до лісу збирати проліски. А вам дадуть найбистріших коней, і ви разом із вашим звірятком доженете нас. (До начальника королівської варти.) Приставте до них двох солдатів із рушницями... ні, чотирьох, щоб ці брехухи не здумали від нас вислизнути.
Начальник королівської варти. Буде виконано, ваша величносте. Вони вже дізнаються в мене, де ростуть сушені гриби!
Дія четверта
КАРТИНА ПЕРША
Ліс. Кругле озеро, затягнуте кригою. Посеред нього темніє ополонка. Високі замети. Зі стрімкого берега просто на лід скочується начальник королівської варти. Він падає. За ним скочується
професор.
Професор. Ви, здається, впали?
Начальник королівської варти. Ні, я просто приліг відпочити. (Крекчучи встає, тре коліна.) Давно не доводилось мені з крижаних гір спускатися. Літ шістдесят принаймні. Як на вашу думку, дорогий професоре, це озеро?
Професор. Безсумнівно, це якась водяна улоговина. За всіма прикметами — озеро.
Начальник королівської варти. І до того ж зовсім кругле. Вам не здається, що воно зовсім кругле?
Професор. Ні, цілком круглим його назвати не можна. Певніш, воно овальне, або, ще правильніше, еліпсоподібне.
Начальник королівської варти. Не знаю, може, з наукового погляду. Але як на звичайний погляд, воно кругле, як
тарілка. Знаєте, я гадаю, що це те саме озеро. (Кричить угору).
Гей, ви там, доповідайте її величності, що ми знайшли озеро,
кругле, як тарілка!    ¦
З'являється варта з лопатами й мітлами. Солдати швидко розчищають схил до озера і стелять килимову доріжку. По доріжці спускається королева, за нею гофмейстерина, посли та інші гості.
Королева (до професора). Ви казали мені, що в лісі водяться звірі, а я тут жодного звіра не бачу! Де ж вони? Покажіть мені їх.
Професор. Я гадаю, вони сплять, ваша величносте.
Королева. Але ж зараз ще зовсім видно. Хіба вони так рано лягають спати?
Професор. Деякі з них лягають ще раніш, ваша величносте, — восени, і сплять до самої весни, аж поки розтане сніг.
Королева. Тут стільки снігу, що він, мабуть, ніколи не розтане. Я й не уявляла собі, що на світі бувають такі високі замети. Мені це подобається! (Гофмейстерині.) А вам?
Гофмейстерина. Я в захваті від нашої прогулянки, ваша величносте!
Королева. Проте у вас зовсім посинів ніс. Вам треба пробіг-тися по льоду. Ви зігрієтесь. Побігайте, побігайте!
Гофмейстерина (затуляючи ніс муфтою). З вашого дозволу, ваша величносте, я з охотою. (Незграбно біжить, сковзаючись і втрачаючи рівновагу.)
Начальник королівської варти. Бережіться! Ополонка!
Гофмейстерина (на бігу). Що? Що таке ополонка?
Начальник королівської варти. Стійте! Потім скажу!
Гофмейстерина. Це секрет?
Вона ледве не падає в ополонку. її підхоплюють начальник королівської варти й Західний посол.
Гофмейстерина. Ах! Дуже дякую! Я мало не втопилася.
Західний посол. О, ми ніколи б цього не допустили! Кожен із нас готовий офірувати своє життя заради такої прекрасної дами.
Гофмейстерина. Я в цьому впевнена. Але чому цю яму досі не заклали кригою? Це непростима недбалість!
Професор. Навпаки, пані гофмейстерино, я гадаю, що й на цьому місці була міцна крига — не менш як два фути завтовшки, але її прорубали свідомо.
Гофмейстерина. Злочинці?
Професор. О ні, — мабуть, рибалки.
Королева (плескаючи в долоні). Ах, як це чудово! Швидше, швидше, впіймайте мені рибку! Живу! Форель!
Начальник королівської варти. Але, ваша величносте, я, на жаль, не захопив із собою вудки.
Королева. Яка ж ви легковажна людина! їхати до озера — і не захопити з собою вудки!
Начальник королівської варти. Пробачте, ваша величносте! Даю вам слово, надалі я ніколи й нікуди не вирушу . без вудки. А поки що я хотів звернути вашу увагу на те, що це озеро кругле, як тарілка! Значить, саме тут оті брехухи збирали проліски.
Королева (оглядаючись на всі боки). Так збирайте ж і ви! Швидше, швидше!
Начальник королівської варти. Але ж їх нема, ваша величносте.
Королева. Шукайте під снігом. Вони мають бути під снігом!
Начальник королівської варти. Очистити береги від снігу!
Солдати беруться працювати мітлами й лопатами. Усі уважно дивляться на їхню працю. Потім мороз починає дошкуляти. Усі починають щулитись, тупцювати, закочувати коміри, ховати обличчя в хутро, терти носи, щоки. Гофмейстерина хукає в муфту. Начальник королівської варти ляскає руками, як візник. Професор складає долоні
дудочкою й дмухає в них.
Королева (нетерпляче). Ну, що? Знайшли хоч один пролісок?
Начальник королівської варти. Поки що ні, ваша величносте.
Королева. Хай риють швидше! А мені принесіть ще одну шубу!
Начальник королівської варти. Рийте швидше!
Гофмейстерина. Подайте її величності ще одну шубу! І мені — хутряну накидку.
Гості (один по одному). І мені! І мені, будь ласка!
Дзенькіт дзвіночка. Іржання коней. Вигук візника: «Стій!» Входять баба йдочка. За ними пасербиця. Обабіч варта. Коли дівчина проходить повз старого солдата, він дивиться на неї здивовано, потім віддає їй честь. Дівчина киває йому головою.
Королева. Нарешті!
Баба. Ось вона, моя пасербиця, ваша величносте! Привезли ми її, не звольте гніватись.
Королева. Так оце й є ваше лісове звірятко? Ану, підійди ближче, підійди, не бійся.
Пасербиця. Я не боюсь.
Королева. Я думала, що ти якась волохата, клишонога, а ти, виходить, дуже гарна. Якщо тебе одягти красивіше, ти бу-
деш не гірша за мене, а може, й краща. (До канцлера.) Як ви гадаєте?
Канцлер. У присутності моєї королеви я нікого не бачу!
Королева. Ах, я й забула, що ви короткозорий. (До професора.) А ви що скажете?
Професор. Я гадаю., що пристойний одяг прикрашає жінку. Проте мені здається, що ця дівчина потребує не так прикрас, як шуби й теплої хустки.
Королева. Цього разу ви маєте рацію. Дайте їй шубку й теплу хустку!
Пасербицю одягають.
Он яка ти стала! Тебе й не впізнати. Ну що, тепло тобі?
Пасербиця. Тепло, ваша величносте.
Королева. А скажи-но, це ти для мене проліски збирала?
Пасербиця. Так, я.
Королева. Значить, ти одержиш сьогодні ж кошик золота. Цілий кошик, розумієш? А коли схочеш, я дам тобі ще дванадцять платтів — шовкових і оксамитових. Та ще атласні черевички на срібних закаблуках, із діамантовими пряжками, та по обручці на кожну руку, та по каблучці на кожен палець. Хочеш?
Пасербиця. Спасибі за вашу ласку. Рада я, що вам сподобалися мої квіточки, а тільки от що я вам скажу: не даруйте мені ні платтів, ні обручок, ані каблучок на кожен палець. Нічого цього мені не треба.
Королева. А що ж тобі треба?
Пасербиця. Треба мені всього тільки одну каблучку.
Баба. Не слухайте її, ваша величносте!
Дочка. Вона сама не знає, що каже!
Пасербиця. Ні, знаю. Була в мене каблучка, а ви взяли її та й не хочете віддати.
Дочка. А ти бачила, як ми брали?
Пасербиця. І не бачила, а знаю, що вона у вас!
Королева (до баби й дочки). Дайте-но мені цю каблучку.
Баба. Ваша величносте, нема її в нас!
Дочка. Ніхто її в нас не бачив, ваша величносте.
Королева. А зараз побачать. Давайте каблучку, бо буде вам лихо!
Начальник королівської варти. Ану, швидше, відьми! Королева гнівається.
Дочка, позирнувши на королеву, виймає з кишені каблучку. Пасербиця. Моя! Другої такої і на світі нема!
Баба. Ой, донечко! Навіщо ж ти чужу каблучку заховала? Дочка. Самі ж казали — в кишеню поклади, коли на палець не лізе!
Усі сміються.  
Королева. Ні, зажди. Каблучку я тобі віддам, але спочатку скажи мені, де ти знайшла проліски?
Пасербиця (відступаючи). Не питайте мене про це.
Королева. Чого ж це так?
Пасербиця. Того, що я не відповім.
Королева. Не відповіси? Мені? Та чи ти розумієш, що я королева і що я бажаю збирати проліски. Це мої проліски. Вони ростуть у моєму королівстві, у моєму лісі, на моїй землі! (Тупає ногою.) Я можу тебе нагородити, а можу й покарати!
Баба. Та ти що, смерті не боїшся? Не жаль тобі помирати через проліски, через зілля погане?
Пасербиця. Ви б мене вчора про це спитали, коли в мороз та віхолу вночі посилали в ліс проліски збирати. Самі ж ви вдома сиділи, а я від смерті недалечко була.
Королева. Ах, он воно що! Видать, учора вночі ти дуже налякалася в лісі, тому й тепер іти боїшся. Та ти не бійся! Мої солдати перед нами шлях прочищатимуть, а коли стемніє, я накажу їм світити нам ліхтарями та смолоскипами. Ми швидко доїдемо. їхати — це не те, що пішки йти.
Пасербиця. Я й сама те знаю. Та тільки не поїдете ви тою стежкою, що я нею вчора йшла. Обіцяла я нікому стежки туди не показувати і не покажу.
Королева. Кому обіцяла?
Пасербиця. Не дозволено мені відповідати.
Канцлер. Це нечувано!
Гофмейстерина. Яке зухвальство!
Королівський прокурор. Образа величності!
Баба. І справді образа. А які ж ми від неї образи терпимо, і казати нема чого!
Королева. Зніміть із неї шубу й хустку!
Дочка. Хай мерзне!
Баба. Так їй і треба!
Із пасербиці знімають шубу й хустку. Вона залишається в самому платтячку та подертій хустині. Старий солдат непомітно накидає на пасербицю свій солдатський плащ.
Королева. Ні, ми ще будемо сьогодні збирати в лісі квітневі проліски. От пройме її мороз, вона й скаже, де вони ростуть. Ну, що, холодно тобі?
Пасербиця. Ще ні, ваша величносте!
Королева (оглянувшись на пасербицю). Хто ж це на неї плащ накинув? Кажіть! (Мовчанка.) Мабуть, на неї плащі самі з неба падають! (Оглядається й бачить солдата без плаща.) Ага, бачу. Підійди-но сюди. Це ти віддав їй свого плаща?
Старий солдат. Я, ваша величносте.    „
Королева. Як же ти насмілився?
Старий солдат. Та мені, ваша величносте, парко стало. А плаща дівати нікуди...
Королева. Гляди, щоб тобі зовсім парко не стало. (Пасербиці.) Віддай зараз же йому плащ і кажи, де проліски. Скажеш? Ні? Ну, гляди — ось твоя каблучка! Не матимеш ти її. Зараз я кину її в воду, в ополонку. Шкода? Мені й самій шкода, та нічого не вдієш. Кажи швидше. Раз... два... три! (Замахується й кидає.)
Пасербиця (затуливши руками обличчя). Каблучка моя! (Плаче.)
Королева. Ти гадаєш, я кинула? Ні, от вона ще тут, у моїй руці. Скажи лише, де проліски, і бери свою каблучку. Ми наберемо тільки один кошик і відразу ж поїдемо до міста. Я звелю тебе закутати в найтеплішу шубку, посаджу тебе в свої санки поруч із собою, повезу тебе до палацу... Ну, ще опиратимешся? Вибирай: скажеш — віддам каблучку, мовчатимеш — кину в
ополонку, аж на дно!.. Ну, як?

Хвилинна мовчанка.  
Пасербиця. Кидайте!
Королева. Он як? Гаразд! Я кину в ополонку й каблучку твою, та й тебе разом із нею... Хапайте її!
З розмаху кидає каблучку в воду. Пасербиця (рвонувшись уперед — до ополонки).
Ти котись, каблучко, На весняну лучку, У літнії сіни, В теремок осінній, Серед зимового двора — До новорічного костра!
Королева. Що? Що таке вона каже?
Здіймається вітер, віхола. Скісно летять снігові клапті. Королева, гості, баба з дочкою, солдати намагаються заховати голови, захистити обличчя від снігового вихору. Крізь рев хуртовини чути бубон Січня, ріг Лютого, Березневі бубонці. Разом із сніговими вихорами проносяться якісь білі постаті. Може, це метелиці, а може, й самі зимові місяці. Кружляючи, вони на бігу захоплюють із собою пасербицю. Вона зникає.
Королева. До мене! Швидше!
Вітер кружить її та всіх по сцені. Люди падають, підводяться. Нарешті, ухопившись один за одного, утворюють один клубок. Усі, припавши до землі, завмирають. Крізь бурю все частіше чути Березневі бубонці, а потім Квітневу сопілку. Віхола вщухає. Стає ясно, сонячно. Цвірінькають пташки. Усі підводять голови, здивовано дивляться навколо.
Королева. Весна настала!
Професор. Не може бути!
Королева. Як так не може бути, коли на деревах розпускається листя!
Західний посол. І справді — листя! А це що за квіти?
Королева. Проліски! Усе на моє вийшло! (Швидко збігає на горбок, вкритий квітами.)
 Тим часом крига на озері тріскається.
Начальник королівської варти. Крига скресла... Гофмейстерина. Я пливу! Баба. Рятуйте! Дочка. Тонемо!
Королева плескає в долоні й сміється. Начальник королів-, ської варти із солдатами допомагає всім вибратися на берег.
Королева. Збирайте ж проліски!
Канцлер. Я їх не бачу. Де вони, ваша величносте?
Королева. Зникли...
Начальник королівської варти. Зате з'явились ягоди! Баба. Ваша величносте, погляньте: полуниці, чорниці, голубиці, малина, — все чисто як ми вам розповідали!
Гофмейстерина. Голубиці, полуниці! Ах, як весело!      > Дочка. Самі бачите, ми правду казали.
Сонце сяє все сліпучіш. Чути цокотання коників. Кує зозуля, бринять бджоли й джмелі. Літо в розпалі. Здаля чути гуслі Липня.
Начальник  королівської  варти (віддихуючись). Дихати не можу! Парко! (Розпахує шубу.) Королева. Що це — літо? Професор. Не може бути!
Канцлер. Проте це так. Справжній липень-місяць! Західний посол. Спека, як у пустелі. Східний посол. Ні, у нас холодніше.
Усі скидають шуби, обмахуються хусточками, у знемозі сідають на землю.
Гофмейстерина. Здається, у мене сонячний удар... Води, води!
Начальник королівської варти. Води гофмейстерині!
Удар грому. Злива. Летить листя. Настає відразу осінь.
Професор. Дощ!
Прокурор. Який же це дощ! Це злива!
Старий солдат. Ось вода для пані гофмейстерини!
Гофмейстерина. Не треба води. Я й так уся змокла!
Солдат. І те правда.
Королева. Подайте мені парасолю!
Начальник королівської варти. Де ж я візьму зараз парасолю, ваша величносте, коли ми виїхали в січні, а зараз (оглядається), мабуть, жовтень-місяць!..
Професор. Не може бути!
Королева (гнівно). Ніяких місяців у моєму королівстві більш нема і не буде!.. Я забороняю!..
Канцлер. Слухаю, ваша величносте. Не буде.
Стає темно. Здіймається нечуваний ураган. Вітер валить дерева, підхоплює й заносить шуби й накидки, що лежали на землі.
Начальник королівської варти (женеться за шубою). Держіть!
Вітер надимає рясну сукню гофмейстерини, і вона, ледь торкаючись ногами землі, летить услід за листям і шубами.
Гофмейстерина. Рятуйте мене! Я лечу!
Пітьма все густішає.
Королева (ухопившисьруками за стовбур дерева). Негайно до палацу! Коней! Та де ж ви всі? їдьмо!
Канцлер. Як же ж нам їхати, ваша величносте? Адже в нас
сани, а шлях розмило.    .
Начальник королівської варти. По такій грязюці хіба що тільки верхи поскачеш.
Королівський прокурор. А й справді — верхи! (Біжить.)
За ним біжать посли, канцлер, начальник королівської
варти.  
Королева. Стійте! Куди ж ви?! Та стійте ж!
Канцлер (обертаючись і притискуючи руку до грудей). Не гнівайтесь, ваша величносте, у мене невідкладні державні справи. Я маю негайно прикласти печатку до чотирьох ваших рескриптів!.. (Тікає.)
Королева. Я видам п'ятий рескрипт і накажу вас усіх стратити! (Ніхто її не слухає.)
Західний посол (на бігу). Пробачте, ваша величносте, але мене може стратити тільки мій король!
Східний посол. А мене — султан! (Тікає.)
Голос прокурора (за сценою). Підсадіть мене на коня! Я не вмію їздити верхи!
Голос начальника королівської варти. Навчитесь.
Тупіт коней. На сцені тільки королева, професор, баба з дочкою та старий солдат. Злива припиняється. На сцені летять білі мухи.
Королева. Дивіться — сніг! Знову зима...         '     г ***
Професор. Оце вже цілком імовірно. Адже тепер січень-місяць.
Королева (щулячись). Подайте мені шубу. Холодно!
Солдат. Ще б пак не холодно, ваша величносте! Нема гірше — спочатку змокнути, а потім змерзнути! Та тільки шуби вітром занесло, вони ж у вас легенькі, на пуху, а вихор був сердитий.
Королева. А це що? Хіба не шуба?
Солдат. Шуба, ваша величносте. (Підходить до баби й дочки.) Ану, віддавайте казенне добро!
Баба. Було казенне, а стало наше!
Солдат. А тепер ізнов казенне. Ну, чого вчепилися. Віддавайте!
Дочка. Не віддам!
Дочка йбаба тягнуть шубу за рукава. Змерзлі рукава з тріском відламуються. Вони хапаються за поли — і поли ламаються. »
Солдат. Ач як! Наче скляна стала — розбилася. Оце мороз — так мороз! (Підходить до королеви.) Вибачайте, ваша величносте, цю шубку не те що надіти, а й зібрати не можна. Вщент розбилася!
Професор. Це внаслідок зледеніння.  
Королева. Я й сама скоро зледенію. Накажіть подати сани. Адже тепер зима, ми знов можемо їхати саньми.
Професор. Цілком правильно, ваша величносте, узимку їздять саньми й топлять печі.
Солдат виходить.
Баба. Казала я вам, ваша величносте, не треба було їхати до лісу.
Дочка. Пролісків їй схотілося!
Королева. А вам золото знадобилося! (Помовчавши.) Та як ви смієте отак зі мною розмовляти?
Дочка. Ач яка, образилася!..    ;
Баба. Ми ж не в палаці, ваша величносте, а в лісі!
Солдат (повертається й тягне за собою сани). Ось вони, санчата, ваша величносте. Сідайте, якщо бажаєте, а тільки їхати нема на чому.
Королева. А коні де ж? Зледеніли чи розтанули?
Солдат. Вірніш сказати, розтанули, ваша величносте. Пани на них поскакали.
Королева. Ну, покажу я цим панам, якщо тільки до палацу доберусь! А як же добратись? (До професора.) Ну, кажіть, як?.. Ви ж усе на світі знаєте!
Професор. Ні, ваша величносте, на жаль, далеко не все.
Королева. Та ми ж загинемо тут. Мені холодно, мені боляче! Я скоро промерзну вся наскрізь і зломлюсь, як ота нещасна шуба. Ой, мої вуха, мій ніс! У мене всі пальці заклякли!
Солдат. А ви, ваша величносте, снігом вушка та носик потріть, бо й справді відморозите.
Королева (тре вуха й ніс снігом). І навіщо я цей дурний наказ підписала!
Дочка. І справді дурний! Не підписали б його — то й сиділи б ми зараз удома, в теплі, Новий рік святкували б. А тепер замерзай тут, як собака!
Королева. А ви чого всякого дурного наказу слухаєте? Кататись із королевою схотілося? (Стрибає то на одній нозі, то на другій.) Ой, не можу більше! Холодно! (До професора.) Та вигадайте хоч що-небудь!
Професор (дмухаючи на долоні). Це складне завдання, ваша величносте. От якби можна було в ці сани когось запрягти...
Королева. Кого ж?
Професор. Ну, коня, приміром, або хоч дюжину їздових собак.
Солдат. Та хіба ж у лісі собак знайдеш? Як-то кажуть, добрий хазяїн у таку негоду собаки не вижене.
Баба й дочка сідають на повалене дерево. На сцену виходить високий дід у білій шубі. Він по-хазяйському обдивляється навколо, постукує по стовбурах дерев. Із дупла визирає білка — він свариться на неї пальцем, вона ховається. Він помічає непроханих гостей і підходить до них.
Дід. Ви навіщо сюди завітали?
Королева. Проліски збирати.
Дід. Не час тепер для пролісків.
Професор (тремтячи). Цілком справедливо.
Королева (глянувши на діда). Я й сама бачу, що невчасно ми сюди приїхали! Навчіть нас, як звідси вибратись.
Дід. Як приїхали, так і вибирайтесь.
Солдат. Вибачайте, дідусю, на кому приїхали, тих тепер і на крилах не здогнати. Без нас геть поскакали. А ви, видать, тутешній?
Дід. Узимку тутешній, а влітку чужодальній.
Королева. Допоможіть нам, будь ласка. Я вас нагороджу по-королівському. Хочете золота, срібла — я нічого не пошкодую!
Дід. А мені нічого не треба, я все маю. Он скільки срібла — ви такого й не бачили! (Підводить угору руку.)
Увесь сніг спалахує срібними й діамантовими іскрами.
Не ви мене, а я вас обдарувати можу. Кажіть, кому що потрібно до Нового року, хто яке бажання має.
Королева. Я одного тільки хочу — до палацу, та тільки їхати нема на чому.
Дід. Буде на чім їхати! (До професора.) Ну, а ти чого бажаєш?
Професор. Я хотів би, щоб усе було на своєму місці і в свій час: зима — взимку, літо — влітку, а ми — в себе вдома.
Дід. Виконаю. (До солдата.) А тобі чого, служивий?
Солдат. Та чого мені! Біля вогнища погрітись — і добре буде. Змерз дуже.
Дід. Зігрієшся. Тут вогнище недалеко.
Дочка. А нам обом по шубці!
Баба. Та зажди ти! Чого поспішаєш?
Дочка. А чого там чекати? Хоч абияку шубку, хоч на собачому хутрі, аби зараз, швидше!
Дід (витягає з-за пазухи дві шуби на собачому хутрі). Маєте!
Баба. Пробачте, ваша милосте, не треба нам цих шубок, вона не те сказати хотіла!
Дід. Що сказано — те сказано. Одягайте шуби. Носити їх вам — не зносити!
Баба (тримаючи шубу в руках). Дурепа ти, дурепа! Хоч би соболячу шубу просила!
Дочка. Самі ви дурепа! Казали б вчасно.
Баба. Мало, що собі собачу шубу здобула, ще й мені нав'язала!
Дочка. А коли не подобається, ви й свою мені віддайте, тепліш буде. А самі замерзайте тут під кущем, не пожалкую!
Баба. Так я тобі й віддала! Наставляй кишеню!
Обидві швидко вдягаються, лаючись.
Поспішила! Собачу шубу випрохала!
Дочка. Вам саме собача й до лиця! Гавкаєте як собака!
Баба. Сама ти собака!   
їхні голоси перетворюються на гавкання, і обидві вони, одягнувшись у собачі шуби, перетворюються на собак: баба — гладка, чорна, з сивиною, дочка — волохата, руда.
Королева. Ой, собаки! Держіть їх! Вони покусають нас!
Професор. Власне кажучи, на собаках можна чудово їздити. Ескімоси1 на собаках вивершують дальні мандрівки.
Солдат. І справді. Запряжемо їх у сани, хай везуть. Шкода, що мало їх. Дюжину2 б треба!
Королева. Ці собаки варті цілої дюжини. Запрягайте швидше!
Солдат запрягає. Усі сідають.
Дід. Ось вам і новорічне катання. Ну, щаслива путь! Рушай, служивий. Прав на вогник. Там багаття горить. Доїдеш — зігрієшся!
КАРТИНА ДРУГА
Галява в лісі. Навколо багаття сидять усі місяці. Серед них пасербиця. Місяці по черзі підкидають хмиз у вогонь.
Січень (до пасербиці). Ану, гостя дорога, підкинь і ти хмизу у вогонь. Він ще жаркіш горітиме.
Пасербиця (кидає оберемок сухих гілок).
Гори, гори ясно, Щоби не погасло!
Січень. Добре сказала! Тепер вже не згасне. Мабуть, жарко тобі? Он як у тебе личко розчервонілося!
Лютий. Не дивно — просто з морозу до такого полум'я. У нас і мороз, і вогонь пекучі, один одного гарячіш. Не кожен стерпить.
Пасербиця. Нічого, я люблю, коли вогонь жарко горить.
Серпень. Це ми знаємо. Тому й пустили тебе до нашого вогнища.
Пасербиця. Спасибі вам. Двічі ви мене від смерті врятували. А мені вам у вічі дивитися соромно... Загубила я вашу каблучку...
Квітень. Загубила? Ану, відгадай, що в мене в руці!
Пасербиця. Та невже?..
Квітень. Відгадала. Бери свою каблучку. Добре, що ти її не пожалкувала. Бо не побачила б ти більш ні каблучки, ні нас. Носи її, і завжди тобі тепло й ясно буде — і в холод, і в метелицю, і в осінній туман. Хоч і кажуть, що квітень-місяць зрадливий, а ніколи тебе квітневе сонце не зрадить.
Пасербиця. Ось і повернулася до мене моя щаслива каблучка! Була вона мені дорога, а тепер ще дорожча буде. Боюсь тільки з нею додому повернутись — коли б знову не відібрали...
Січень. Ні, вже не відберуть. Нікому відбирати. Поїдеш ти до себе додому і будеш повною господинею. Тепер вже не ти до нас, а ми до тебе в гостину ходитимемо.
Травень. Усі по черзі перегостюємо. Кожен зі своїм подарунком прийде.
Вересень. Ми, місяці, народ багатий. Зумій тільки подарунки від нас приймати. Будуть у тебе в садку такі дерева, такі квіти, ягоди й яблука, яких ще й на світі не було!
Січень. А поки що ось тобі ця скриня. Не з порожніми ж руками повертатися тобі додому від братів-місяців.
Пасербиця. Не знаю вже, якими словами й дякувати вам.
Лютий. Та ти спочатку скриню відкрий та подивись — що в ній є. Може, ми тобі й не догодили!
Квітень. Ось тобі ключ від скрині. Відмикай!
Пасербиця відкриває віко й перебирає подарунки. У скрині шуби — соболина, біляча, лисяча, — сукня, гаптована сріблом, срібні черевички і ще ціла купа яскравих, розкішних убрань.
Пасербиця. Ох, аж очі вбирає! Бачила я сьогодні королеву, та тільки нема і в неї такого вбрання, такої шубки! Січень. Ану, наміряй обнови!
Місяці оточують її. Коли вони розходяться, пасербиця вже в новій сукні, в новій шубці, в нових черевичках.
Квітень. Яка ж ти красуня! І сукня тобі до лиця, і шубка. Та й черевички по нозі.
Лютий. Шкода тільки в таких черевичках лісовими стежками бігати, крізь чагарі пробиратись. Мабуть, доведеться нам тобі й санчата подарувати. (Ляскає рукавицями.)      , ,
Кілька лісових звірят — лисиця, заєць, білки — викочують на сцену білі санки на срібних полозах.
Січень. Гарні саночки. У такі не всякого коня запряжеш. Травень. За кіньми справа не стане. Коней я дам — не гірших від санок. (Ударяє в долоні. З'являються двоє коней.)
Місяці оточують санки, запрягають коней, ставлять скриню. Тим часом звідкись і здалека долинає хрипке гавкання, гарчання собак.
Голос солдата. Гей, гей! Чого стали, собачі дочки! Довезете — кісточок дам. Та не гризіться ви! Цитьте, кляті!
Голос професора. Хоч би швидше! Холодно!
Голос королеви. Жени що є духу! (Жалісно.) Я зовсім замерзла!
Голос солдата. Та не тягнуть!
Пасербиця. Королева!.. І вчитель із нею, і солдат... Звідки тільки в них собаки взялись?
Січень. Почекай — дізнаєшся! Ану, брати, підкиньте в наше багаття хмизу. Пообіцяв я цьому солдатові зігріти його біля нашого вогню.
Пасербиця. Зігрій, дідусю. Він мені й хмиз збирати допомагав, і одежу свою дав, коли мені було холодно.
Січень (братам). А ви що скажете?
Грудень. Якщо пообіцяв, то хай уже так і буде.
Листопад. Але ж солдат не сам їде.
Березень {дивиться крізь гілки). Так, з ним дідуган, дів-4 чинка і дві собаки...
Пасербиця. Дідуган цей теж добрий — шубку для мене випросив.
Січень. І справді — непоганий дідуган. Можна його пустити. А з рештою як же бути? Дівка та, видать, сердита.
Пасербиця. Хоч вона й сердита, та, може, злість у неї на
морозі вимерзла. Он який голосок у неї жалісний став!    '
Січень. Ну що ж, подивимось. Та щоб вони до нас удруге дороги не знайшли, ми там для них стежку прокладем, де раніш її ніколи не було, та й потім не буде!
Ударяє патерицею. Дерева розступаються, і на галявину виїжджають королівські сани, запряжені собаками. Собаки гризуться між себе й тягнуть сани в різні боки. Солдат поганяє їх. Собаки всією поведінкою нагадують бабу й дочку. їх легко впізнати. Сани зупиняються, не доїхавши до вогнища, під деревами.
Солдат. От і вогнище! Не обдурив мене той дід. Здоровесенькі були, люди добрі! Дозволите погрітися?
Січень. Сідай-но та грійся!
Солдат (упізнавши його). А, хазяїн! Здоров! Веселий у тебе вогник. Тільки дозволь уже мені й їздців моїх до тепла примостити. Наше солдатське правило таке: спочатку начальство розквартируй, а тоді вже й сам на постій ставай.
Січень. Що ж, коли таке правило, то за правилом і роби.
Солдат. Будьте ласкаві, ваша величносте! (До професора.) Просимо, ваша милість!
Королева й професор нерішуче підходять до вогнища. Собаки, підібгавши хвости, йдуть за ними.
Пасербиця (до королеви й професора). А ви ближче підійдіть — тепліше буде.
Солдат, королева й професор обертаються і здивовано дивляться на неї. Собаки, помітивши пасербицю, так і сідають на задні лапи. Потім починають по черзі гавкати, ніби питаючи одна в одної: «Вона?» — «Невже вона?» — «Вона!..»
Королева (до професора). Дивіться, адже це та сама дівчина, що проліски знайшла! Тільки яка ж вона гарна стала!
Солдат. Так точно, ваша величносте, вони самі. (До пасербиці.) Добривечір, добродійко! От і знов привелося нам зустрітися — аж утретє. Тільки вас тепер і не впізнати! Чисто королева!
Королева (цокочучи зубами від холоду). Що ти таке кажеш?
Солдат. Вибачайте, ваша величносте, до слова припало. Та ви грійтесь, бо ви ж зуб із зубом не зведете. Зігріємось трохи й далі поїдемо потихесеньку... (Обертається п бачить білих коней із саньми.) Ох, коні ж які знамениті! І в королівській стайні я таких не бачив. Чиї ж це?
Січень (показуючи на пасербицю). Ось хазяйка сидить! Солдат. Маю честь поздоровити з покупкою! Пасербиця. Не покупка це — подарунок. Солдат. Воно ще й краще. Дешевше дісталося — дорожче буде. Собаки кидаються на коней і гавкають на них.
Цитьте, звірюки! На місце! Допіру в собачу шкуру влізли, а вже на коней кидаються!
Пасербиця. Та й як же гавкають сердито! Наче лаються; тільки слів не розібрати. Чи то здається мені, ніби я вже чувала десь це гавкання, а де саме — не згадаю.
Січень. Може, й чувала.
Солдат. Ще б пак не чули! Вони ж з вами либонь в однім домі жили.
Пасербиця. У нас собак не було.
Солдат. Та ви придивіться краще, добродійко. Чи не впізнаєте?
Собаки відвертають від пасербиці голови.
Пасербиця (сплеснувши руками). Ах! Не може бути. Солдат. Може, й не може, а так воно й є.
Руда собака скавучить, підходить до пасербиці й лащиться до неї. Чорна намагається лизнути руку.
Королева. Бережись — укусять! Собаки лягають на землю, вимахують хвостами, качаються по землі.
Пасербиця. Ні, видно, тепер вони ласкаві стали (До місяців.) Невже ж їм отак аж до смерті собаками й бути?
Січень. Навіщо? Хай вони в тебе три роки поживуть, дім та двір стережуть. А за три роки, якщо стануть вони смирніші, приведи їх під Новий рік сюди. Зніму я з них собачі шкури.
Професор. А що, як вони й за три роки не виправляться?
Січень. Тоді за шість років.
Лютий. Або за дев'ять.
Солдат. Та собачий вік недовгий. Гай-гай, тітки, не носити вже вам, мабуть, спідниць та хусточок, не ходити вже на двох ногах!
Собаки кидаються на солдата, гавкаючи.
Самі бачите! (Відганяє собак дрючком.)
Королева. А чи не можна й мені привести сюди під Новий рік моїх двірських собак? Вони в мене смирні, ласкаві, вміють ходити на задніх лапках. Може, вони теж стануть людьми?
Січень. Е, ні, коли вже на задніх лапках ходять, так людей із них не зробиш. Були собаками — собаками й залишаться.
А тепер, гості дорогі, пора мені про своє хазяйство подбати. Без мене й мороз не по-січневому тріщить, і вітер не так дме, і сніг не в той бік летить. Та й вам пора в путь-дорогу збиратись — он вже й місяць високо підвівсь. Він вам посвітить. Тільки їдьте швидше, поспішайте!
Солдат. Та ми й раді б поспішити, дідусю, тільки конячки наші волохаті більше гавкають, ніж везуть. З ними й до наступного року до місця не дотягнешся. От якби нас тими білими кіньми підвезли!
Січень. А ви попросіть господиню, може, вона вас і підвезе.
Солдат. Накажете попросити, ваша величносте?
Королева. Не треба!..
Професор. Ваша величносте!
Королева. Що таке?
Професор. Адже ж до палацу ще дуже далеко, а мороз, пробачте, січневий, суворий. Не доїхати мені, та й ви без шубки замерзнете.
Солдат. Га, ваша величносте?
Собаки. Гав?
Королева (дивлячись убік). Як же я її проситиму? Я ще ніколи й нікого ні про що не просила... А що як вона скаже — ні?
Січень. Та чого б ні? Може, й згодиться. Санки в неї просторі, на всіх місця вистачить.
Королева (похиливши голову). Не в тому справа!
Січень. А в чому ж?  
Королева (похнюпившись). Та я ж із неї шубку зняла, втопити її хотіла, каблучку її в ополонку кинула... Та й не вмію я просити, мене цього не вчили. Я вмію тільки наказувати. Адже ж я — королева!
Січень. Он воно що! А ми й не знали!
Лютий. Ти нас у вічі не бачила, і ми тебе не бачили. А це хто, вчитель твій, чи що?
Королева. Так, учитель.
Лютий (до вчителя). Чого ж ви її такої звичайної справи не вивчили? Наказувати вміє, а просити не вміє. Де ж це чувано?
Професор. її величність вчилися тільки того, чого їм було вгодно вчитись.
Королева. Ну, коли вже про те йдеться, то за сьогоднішній день я багато чого навчилася! Більше взнала, ніж від вас за три роки! (До пасербиці.) Послухай-но, любонько, підвези нас, будь ласка, у своїх санках. Я тебе за це по-королівському нагороджу!
Пасербиця. Спасибі, ваша величносте. Я все маю.
Королева. От бачите — не хоче. Я ж казала!      
Лютий. То ти, мабуть, не так просиш!  
Королева. А як же ж треба просити? (До професора.) Хіба я не так сказала?
Професор. Ні, ваша величносте, з погляду граматики ви сказали цілком правильно.
Солдат. Ви вже мені пробачте, ваша величносте. Я людина невчена — солдат, у граматиці мало тямлю. Але дозвольте мені на цей раз повчити вас.
Королева. Ну, кажи.
Солдат. Ви б, ваша величносте, не обіцяли їй більш ніяких нагород — досить уже їй наобіцяли! А сказали б просто: «Підвези, зроби ласку!» Ви ж не візника, ваша величносте, наймаєте!
Королева. Здається, я зрозуміла. (До пасербиці.) Підвези нас, будь ласка! Ми дуже змерзли.
Пасербиця. Та як же ж не підвезти! Звичайно, підвезу! Я вам зараз і шуби дам, і вчителеві вашому, й солдатові. У мене їх у скрині багато.
Королева. Ну, спасибі тобі! За цю шубку я дам тобі дванадцять...
Професор (злякано). Ви знову, ваша величносте!
Королева. Не буду, не буду!
Пасербиця дістає шуби. Усі, крім солдата, одягаються.
(До солдата.) А ти чого ж не одягаєшся?
Солдат. Не смію, ваша величносте, шинеля ж не по формі, не казенного зразка.
Королева. Нічого, у нас сьогодні все не по формі. Одягайся!
Солдат (одягаючись). Дозвольте мені на передку примоститись. Із кіньми поратись — це не те, що з собаками. Справа знайома.
Січень. Сідай, служивий, вези їздців. Та, гляди, шапку в дорозі не згуби. Коні в нас борзі, хвилинки обганяють, — не зогле-дитесь, як удома будете!
Пасербиця. Прощавайте, брати-місяці! Не забуду я вашого новорічного костра!
Королева. І я не забуду!
Солдат. Бувайте здорові, хазяї! Зоставайтесь щасливі!
Весняні та літні місяці. Щаслива путь!
Зимові місяці. Дзеркалом дорога!
Сани рвучко рушають. Собаки з гавкотом біжать услід за ними.
Пасербиця (обертаючись). Прощавай, Квітню-місяцю! Квітень. Прощавай, люба! Дожидай мене в гостину!
Довго ще дзвенять дзвіночки, потім стихають. Розвидняється.

Зарубіжна література 5 клас. Волощук Є. В.
Вислано читачами інтернет-сайту

_{Збірка конспектів уроків по всім класам, реферати з зарубіжної літератури 5 класу, книги та підручники згідно каленадарного плануванння із зарубіжної літератури 5 класу Завдання та відповіді з зарубіжної літератури по классам, планування уроків з зарубіжної літератури 5 класу, , домашнє завадання та робота Планування зарубіжної літератури, підручники та книги з зарубіжної літератури 5 класу, курси та завдання з зарубіжної літератури для 5 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.