Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас>> Зарубіжна література: Психологізм творчості Стендаля. Композиція твору й символіка його назви

ПРО КОЛЬОРИ ЧАСУ
Символіку роману «Червоне та чорне» (1830) намагалися збагнути кілька поколінь літературознавців. У тлумаченні кольорів за 130 років після виходу твору критики врахували вже, мабуть, все: від кольорів рулетки до кольорів революції та реакції. Але сам Стендаль не залишив пояснень...
У європейській традиції символічного тлумачення кольорів, що йде від Середньовіччя до Просвітництва, а потім — романтизму, червоне означає пристрасть, любов, жагу, чорне — символ зла, смерті, жалоби. Загальноприйняте народне тлумачення збігається з цим: «Червоне то любов, а чорне — то журба». З іншого боку, червоне — колір крові, символ агресії, гільйотини, на якій загинув Жульєн Сорель. Чорний для героя роману Стендаля — це колір його повсякденного одягу — спочатку як семінариста, потім як секретаря де ла Моля. Символіку кольорів обіграно у фабулі роману. Перед тим, як вперше вирушити до Реналів у якості вихователя їхніх дітей, Жульєн заходить до церкви: «Вона була темна і порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний і суворий». На лаві Жульєн знаходить клаптик паперу, де читає: «Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Женреля, страченого в Безансоні...», а на звороті — «Перший крок». Жульєна вразило те, що закінчення прізвища страченого збігається з його власним. Коли він виходив з церкви, «йому здалося, що біля кропильниці кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона мала вигляд крові». Такі попередження подій, таємні пророцтва про життєвий шлях і майбутню загибель були характерними для естетики романтизму, як і взагалі символіки кольорів. Реалістичний роман Стендаля тяжіє до романтичної традиції в європейській літературі. Символіка кольорів, попередження подій у сюжеті пов'язані з романтичним коханням Матильди, епатуючий фінал роману, гірські пеіізажі, авантюрні риси фабули — все це належить до романтичної естетичної системи.

Навіть тема роману — протистояння талановитої особистості суспільству — у загальних рисах відповідає цій романтичній традиції. Але характер головного героя, нового суспільного типу людини,  всебічне зображення  його внутрішнього  життя в розвитку, широка панорама суспільно-історичного життя Франції доби Реформації, пошуки причин суспільних рухів, — виходить за межі романтизму.
Отже, роман Стендаля засвідчує, що романтизм та реалізм розвиваються паралельно і не суперечать одне одному.

ПРО ЗАСОБИ И ТИПИ ПСИХОЛОГІЗМУ В РОМАНІ
Ви вже знаєте, що утвердження реалізму як напряму пов'язане саме з літературою XIX століття, зокрема з розвитком форм роману. Професор Д. Наливайко, наприклад, серед типологічних рис реалізму XIX століття - аналітичний підхід до дійсності, «наукові» методики художнього дослідження, перенесення центру уваги митця на соціальну сферу, «романізація» жанрів (тобто вплив роману на усі інші жанри) — називає і психологізацію індивідуалізуючого типу (на відміну від «типологізуючого» психологізму попередніх епох, де поставала не людська особистість, а загальнолюдський тип людини). У зв'язку з цим виникає необхідність і такої ознаки, як психологізація усієї атмосфери твору (портрет, пейзаж тощо). Психологізм реалістичних творів — це відтворення духовного, внутрішнього життя людини у русі, тобто у поєднанні багатьох мотивів, їхній взаємодії.

А що таке соціальний психологізм? Це пояснення психічної діяльності людини переважно її соціальною роллю, місцем у суспільстві. Але абсолютизація цього положення, соціальний детермінізм, або визначеність, породжує лише копіювання суспільного життя. У реалізмі ж зображення психології людини залишає простір для індивідуальних проявів, які, власне, і складають людську неповторність. Тобто реалізм і висуває принцип адекватності персонажа самому собі, і сам його порушує.

Що таке «адекватність самому собі», тобто власному психологічному типу?
По-перше, це — ознака психічного здоров'я. Людина завжди реагує на життєві події згідно із власною психічною особистістю, тобто не зраджує себе. По-друге, у теорії художніх напрямів, наприклад реалізму, психологічна адекватність персонажа означає умотивованість його вчинків й еволюцію психічної діяльності згідно з певними закономірностями. Для того, щоб персонаж сприймався адекватно, він повинен діяти
згідно з власною логікою. Це правило соціально-психологічного роману зовсім не обов'язкове для будь-якого іншого роману, скажімо, модерністського, де вимагається якраз психічна неадекватність персонажа самому собі. Проте і в соціально-психологічному романі психологічно обумовлена адекватність не є абсолютною. Якби митці не шукали нових художніх форм, порушуючи існуючі канони, мистецтво не розвивалося б. Та безсумнівно, що у психологічному романі психологізації підлягають вчинки і висловлювання персонажів, пейзажі, авторські коментарі щодо поведінки і зовнішності героїв тощо.

Стендаль — не лише глибокий аналітик, що простежує діалектику людських почуттів, а й майстер психологічної деталі, що відтворює стан душі персонажа в той чи інший момент. Деталь замінює довгі психологічні пояснення і діє не на розум, а на емоційне сприйняття, яке може не збігатися у героя та у читача. Пані де Реналь пише схвильованого листа до Жульєна з проханням написати анонімного листа її чоловікові... Лист був сповнений орфографічних помилок. «Звичайно пані де Реналь старанно додержувалась всіх правил правопису, і ця дрібниця так його розчулила, що він навіть забув про жахливу необережність своєї коханки». Якщо у читача орфографічна невправність героїні твору викличе посмішку, то для Жульєна вона — свідоцтво безоглядності та сили почуття коханої і водночас зворушливий доказ її слабкості та наївності.
Важливим засобом психологічного аналізу в романі є монологи героїв. Дія роману швидше внутрішня, ніж зовнішня. Внутрішній монолог властивий і тим героям, яких, здавалося б, не цікавить нічого, крім прибутку. За Стендалем, перед обличчям страждання всі рівні: і натури делікатні, і натури вульгарні. Наприклад, внутрішній світ пана де Реналя для читача закритий до моменту, коли герой дізнається про невірність дружини. Автор дає йому визначення «нещасний чоловік». Пан де Реналь справді такий приголомшений новиною, такий безпорадний, що його жаліють навіть невірна дружина та її коханець. Але нещасний персонаж передусім тому, що не в змозі позбутися власного егоїзму навіть за трагічних обставин. Його внутрішній монолог викликає у читача співчуття до скривдженої людини й водночас іронію до героя, чиї дріб'язкові міркування аж ніяк не відповідають драматизмові ситуації.

Ще однією формою введення іронічного контексту у внутрішній монолог є авторський коментар думок героя.
Жульєн, запрошений на обід до пана Вально, чує непристойну вуличну пісеньку знадвору. За наказом Вально пісенька уривається. Незважаючи на звичку до лицемірства , Жульєн не зміг приховати душевного болю через таку зневагу: в нього по щоці  скотилася  сльоза.  Далі  подано  внутрішній  монолог   Сореля: «Ось він, той дрібний добробут, якого й ти можеш добитись і тішитись ним, але тільки на таких умовах і в такій компанії. Можливо, ти матимеш посаду в двадцять тисяч франків, але, обжираючись м'ясом, ти повинен будеш не давати співати біднякові. Ти влаштовуватимеш обіди на гроші, які вкрадеш з його жалюгідного раціону, і під час твого бенкету він буде ще нещаснішим». Цей монолог, гідний епохи Великої французької революції та наполеонівських війн, супроводжується авторським коментарем: «Признаюся, що через слабкодухість, виявлену Жульсном у цьому монолозі, я дуже невисокої думки про нього. Він був би гідним собратом тих змовників у жовтих рукавичках, що хочуть змінити весь життєвий лад великої країни, але не бажають мати на своєму сумлінні найменшої плямочки».
Чи такий коментар викликаний необхідністю рахуватися з цензурою напередодні Липневої революції 1830 року? Чи це — художній прийом, елемент художньої структури роману-дзер-кала? Жульєн у Стендаля постає то як пристрасний романтичний герой, то як звичайний честолюбець і лицемір. Тому і його патетичний внутрішній монолог іронічно висвітлено автором. Адже Жульєн все ж таки обідає у людини, що його зневажає, а покидаючи дім Вально, з огидою думає про відсутність будь-якого аристократизму у поведінці цих людей, їхню брутальність. Отож і авторський коментар несе подвійне навантаження: дає змогу побачити героя відсторонено і забезпечити власну благонадійність за допомогою образу автора, що недвозначно оцінює діяльність змовників -- «лицарів без страху та докору».
Ще один приклад авторського втручання в текст — коментар вчинків персонажів. Описуючи нерозважливі вчинки Матильди, автор вдається до коментаря, нібито для виправдання: «Ця сторінка може дуже пошкодити нещасному авторові. Люди з холодною душею обвинуватять його в непристойності. Але він зовсім не хоче образити блискучих молодих панночок, прикрасу паризьких салонів, і не допускає думки, ніби хоч одна з них здатна на подібні безумства, що принижують Матильду».

Читач розуміє, що автору імпонує його екзальтована героїня саме через те, що вона більше дбає про романтичне минуле своїх предків, ніж про власний добробут.
Ви вже знаєте, що автора об'єднує з цією героїнею розсудливість в аналізі почуттів. Вони обидва виступають у ролі психологів-аналітиків, при цьому внутрішній аналіз Матильди інколи збігається з авторською оцінкою. Ви знаєте також, що відсутність індивідуалізації у внутрішніх монологах персонажів дала привід Бальзакові закидати Стендалю недбалість щодо стилю.  Але ставлення автора до персонажів в цілому
позбавлене однолінійності. Ось, наприклад, його романні «взаємини» з Матильдою. Автор, віддаючи належне її благородству і безкорисливості, її душевній величі, що так відрізняли пані де ла Моль від звичайних панночок-аристократок, все ж не може не повернутися до її головної риси — погордливості, яка схиляє її завжди розцінювати життя як театральну виставу, в якій вона грає головну роль. Це не давало їй змоги щиро віддаватися своєму почуттю: «Жульєн... стомився від усього цього героїзму. Якби перед ним була проста, щира і трохи боязка ніжність, він був би чутливий до неї. А погордливій душі Матильди, навпаки, уява завжди малювала аудиторію, глядачів, вона плекала бажання вразити світ своїм надзвичайним коханням, величчю своїх вчинків». Матильда так і не зрозуміла, чому Жульєн стріляв у пані де Реналь в церкві, де його одразу схопили, а не таємно, сховавшись у саду де Реналів, звідки легко втекти. А чи зрозуміло це вам?

Автор настільки мало уваги приділяє зовнішній дії, що опис епізоду спроби вбивства у церкві подається без коментарів і займає менше сторінки. Мотиви вчинку Жульсна авторові цілком зрозумілі, хоча пізніше сам Жульєн намагається збагнути, чому хотів убити свою коханку — з честолюбства чи з любові до Матильди? Авторові близька палка натура Жульєна, що не може утриматися у межах розсудливості. Погордлива ж душа Матильди «просякнута сухою розсудливістю, яка у вищому світі прагне замінити порухи людського серця, нездатна була відразу зрозуміти, яку радість дає людині нехтування всякою обачністю і яким сильним може бути це почуття в палкої натури». Отже, хоч і письменник, і його героїня — аналітики, він спроможний зробити те, що нездатна вона — зрозуміти людину, яку вона палко кохала.
Незважаючи на різницю в емоційній обдарованості цих двох натур — Жульєна та Матильди, їх об'єднує спільна риса — честолюбство, що спонукає до дії. Честолюбство, що змушує людину грати в житті певну роль, перетворювати інтимні почуття на предмет звеличення в суспільній уяві.

КОХАННЯ ТА ЧЕСТОЛЮБСТВО
Пригадаймо, чи традиційним був початок цієї любовної історії. Отримавши від Матильди листа із зізнанням у коханні та призначенням побачення, Жульєн поводиться не як щасливий коханець, а як розвідник у ворожому стані, що ризикує життям щомиті. Так, Жульєн, знявши копію, відсилає Ма-тильдиного листа з власним коментарем другові, заховавши листа у книгу. Жульєн зазирає під ліжко дівчини, щоб пересвідчитись, що там немає ворогів. Якщо він і йде на побачення, то тільки з почуття гордощів та щоб перемогти страх бути викритим. Майстерність Стендаля-психолога в описі любовного побачення, коли обидва його учасники позбавлені еротичних почуттів, вражає. Поглиблення таких відносин, за Стендалем, призводить до подвійного психічного катування і, врешті, до трагічного фіналу, якщо принаймні один з коханців не має щирого, самовідданого почуття. Саме так розвивалися стосунки Жульєна з Матильдою. Герої ніяковіли через відсутність ніжності, навмисне зволікали час і говорили про незначущі речі. Матильда не уявляла собі, що побачення їхнє виявиться таким холодним, «що можна було зненавидіти саме кохання». Тут уже не стримується від коментаря автор. «Який урок моралі для молодої необережної дівчини! — патетично вигукує він. — Невже варто ризикувати усім своїм майбутнім заради такої хвилини?» Саму еротичну сцену описано як акт принуки: «Після довгих вагань, які на поверхового спостерігача могли справити враження справжньої зненависті, Матильда нарешті змусила себе стати його ніжною коханкою». І далі: «Мадмуа-зель де ла Моль вважала, що виконує обов'язок щодо себе і свого кохання».

На думку Стендаля, таке штучне кохання небезпечне тим, що його учасники врешті-решт звикають одне до одного, і їхні стосунки, побудовані на честолюбних розрахунках, не тільки руйнують життя обох, а й пародіюють справжню любов, про яку апостол Павло говорив: «любов довготерпелива, любов лагідна, любов не заздрить, любов не чваниться, не горда, не поводиться нечемно, не шукає свого, не роздратовується, не гнівлива, не радіє з несправедливості, а тішиться правдою, усе покриває, всьому вірить, завжди надіється, все терпить» (1 Кор. 13; 3-7).
Коли Матильда заявила Жульєнові, що між ними все скінчено, він після тривалих роздумів зізнався собі, що кохає її, і докоряв собі за холодність. Матильді ж найбільше сподобалося, що ображений коханець намагався вбити її старовинною шпагою. Якби замість того, щоб сидіти у розпачі дома, Жульєн поблукав садом, — міркує автор, — то побачив би Матильду і вони б порозумілися. Але ж, —додає він, — якби Жульєн був таким завбачливим, то він би і за шпагу не схопився, щоб помститися Матильді. Подібні аналітично-логічні коментарі супроводжують кожен рух героїв. їхні стосунки розвиваються як антагоністичні: коли Матильда відчуває, що Жульєн її справді кохає, то починає його зневажати. А коли він прикидається байдужим, Матильда палко горнеться до нього. «Вона все ще уявляла собі Жульєна як якусь нижчу істоту, яку можна за власним бажанням примусити любити чи не любити». Це, на думку автора, і було найбільшою помилкою цієї жінки, яка прагнула будь-що привертати до себе увагу, грати в житті визначну роль. Жульєн був для неї цінним не сам по собі, а тому, що мав допомогти їй звеличитись.
Щодо Жульєна, то він, не маючи життєвого досвіду, виступає в ролі жертви. Юнак у розпачі пояснює самому собі зневагу Матильди тим, що він нудний і нецікавий. Автор тут же коментує: «Такої помилки може припуститись лише людина незвичайна». Жульєн справді закохався у Матильду: «Вона божевільна, це так, — казав він собі, — але хіба від цього вона менш принадна?»
Іронія історії полягає в тому, що найкращу пораду Жульє-нові стосовно поведінки з Матильдою подав російський князь Коразов — людина поверхова, але значно досвідченіша у житті, ніж молодий француз. Жульєн, провадячи «російську політику», як він сам каже, переписує любовні листи князя Коразова до іншої жінки, чим викликає ревнощі Матильди.

Образом Жульєна митець доводить, що кохання може бути не лише життєстверджуючим, але й руйнівним для особистості: «Це нещасне кохання зробило з нього якогось маніяка, перевернуло всі його життєві інтереси. Він дивився на все тільки з тієї точки зору, як складуться його взаємини з мадму-азель де ла Моль. Цей холодний, тверезий розум дійшов, як ми бачимо, до цілковитого безумства. З усіх рис характеру, якими він колись відзначався, в нього залишилась хіба що стійкість». Для того, щоб успішно здійснювати «російську політику» і не піддаватися почуттям, «йому потрібна була вся мужність і твердість, на яку лише здатна людина».
Крім листів князя Коразова, Жульєнові допомагає приборкати гордовиту жінку читання «Мемуарів», продиктованих Наполеоном на острові Святої Єлени: «Ворог коритиметься мені тільки доти, — розуміє він, — доки боятиметься мене». Ворог — це кохана жінка, Матильда.
Банальну інтимну ситуацію Стендаль за допомогою художнього узагальнення піднімає до рівня загальнолюдського випробування сили особистості. На жаль, сила волі Жульєна виявилася лише у сфері міжособових почуттів. Але читачеві зрозуміло, що за інших обставин цей героїчний юнак міг би здійснити суспільно вагому справу. Про долю Жульєна автор висловлюється наприкінці роману, коли і сюжет, і життя юнака вже майже завершені: «Він був ще дуже молодий, але, по-моєму, це була прекрасна людина. Замість того, щоб переходити від чутливості до хитрості, як це трапляється з більшістю людей, він з віком став би сердечнішим і добрішим і вилікувався б від своєї шаленої недовірливості... А втім, навіщо ці марні передбачення? »

 
ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ МУШКИ-ОДНОДЕНКИ
На початку розділу ми визначили тему «Червоного і чорного» як «кохання та честолюбство». Тепер додамо до цих понять ще й такі: «смерть, вічність, Бог». Події, що швидко розвивалися до кульмінаційного моменту — пострілу у вер'єрській церкві, — майже вичерпані. Останні місяці життя Жульєна Сореля перед стратою складають невелику за обсягом, але важливу для розуміння твору частину. Саме в ув'язненні, передчуваючи близьку смерть, Жульєн змінюється внутрішньо: стає поряднішим, добрішим, емоційнішим, намагається осягнути одвічні філософські питання буття і смерті, міркує над причинами соціальної нерівності, розкаюється у скоєному: «Честолюбство вмерло в його серці, і з праху його з'явилось нове почуття — він називав його каяттям у тому, що він намагався вбити пані де Реналь. Насправді ж він був безтямно закоханий у неї». Коли юнак дізнався, що пані де Реналь жива, то повірив у Бога. Прощення і повернення їхнього кохання завершило перетворення Жульєна.

Результатом роздумів Сореля над соціальними проблемами стала його промова на суді, докір тим, хто хоче, як він казав, «покарати в моїй особі і назавжди зламати ту породу юнаків низького походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим товариством. Ось у чому, панове, полягає мій злочин...»
Після відвідин каторжників Жульєн, засмучений користолюбством рідного батька, виголошує пристрасний монолог: «В паризьких салонах повно таких же чесних людей, як мій батько, або таких спритних негідників, як оці галерники. І вони мають рацію: адже ніхто з світських людей не прокидається вранці з думкою: «Як би мені сьогодні пообідати?» А ще пишаються своєю чесністю! А попадуть у присяжні — гордо засуджують людину за те, що вона вкрала срібний прибор, щоб не померти з голоду. Та коли йдеться про те, щоб висунутись при дворі, щоб здобути міністерський портфель, вони підуть на будь-які злочини...»
Мине чотири роки, і в романі Бальзака «Батько Горіо» каторжник Вотрен буде повчати юного Ежена Растіньяка: «Спробуйте, на лихо собі, поцупити якусь дрібничку — вас показуватимуть, як диво, на площі Палацу Правосуддя. Украдете мільйон, — і вас вітатимуть у салонах як саму доброчесність». Вотрен — людина дії. Його соціальна філософія — поштовх до вчинків. Немає в'язниці, з якої б цей сильний чоловік не вийшов і не переміг. А Сорель поволі втрачає свою мужню гордість:  «Відсутність усякого руху вже почала впливати на  його здоров я, і в його характері з явилась якась немічна екзальтованість». Дивно, що ні він, ні пані де Реналь нічого не роблять для втечі Жульєна з в'язниці напередодні страти. Ще раніше Сорель не скористався можливістю підкупити тюремника із камери попереднього ув'язнення, не піддався умовлянням Фуке до втечі, який ладен був продати задля цього усе своє майно. Пані де Реналь, нібито забуваючи, що володіє кількома сотнями франків, схованими в печері, не робить спроби порятувати коханця. Навіть коли абат Шелан привіз Жульєнові до в'язниці гроші, юнак відкинув думку про втечу, прирікши себе на смерть. Та й виступ Сореля у суді був схожий на самогубство, про що повідомляє Матильді абат де Фрілер. Згадавши про касти у суспільстві, Жульєн налаштував суддів проти себе, хоч до того вони готові були розчулитися і виправдати злочинця. Насправді борцем він не був. У кінці роману перед читачем постає змучена, розчавлена обставинами людина, яка вже не має сили жити. Рештки волі Жульєн спрямував на те, щоб бути мужнім в останні свої хвилини. І йому це вдалося.

Поетичний образ мушки-одноденки пов'язаний із екзистенційним аспектом роману: «Смерть, життя, вічність — речі дуже прості для того, чиї органи можуть їх сприйняти... Мушка-одноденка народжується о дев'ятій годині ранку в ясний літній день і вмирає о п'ятій годині; ну як же вона може зрозуміти, що значить слово «ніч»? Дайте їй ще п'ять годин існування, і вона побачить і зрозуміє, що таке ніч». «Я заслужив смерть, але, великий Боже, добрий, великодушний Боже, поверни мені мою кохану!» Ось такою молитвою завершує Жульєн Сорель своє земне життя.
Сорель пройшов шлях від хибних істин до розуміння справжніх життєвих цінностей, позбувся суєтності, марнославства, лицемірства, пізнав смак щирого, відданого кохання. Тому не заперечення, не боротьби, а ствердження і примирення зі світом прагне герой наприкінці твору. В останніх внутрішніх монологах Жульєна Стендаль вдається до прийому відображен ня потоку свідомості героя. Цей термін, що вживається щодо літератури модернізму XX століття, стосовно роману Стендаля умовний. Суть його полягає в тому, що автор нібито безпосередньо, без змін передає думки героя у тій послідовності, як вони виникають у свідомості персонажа. Жульєн сам аналізує свої думки, підсумовує, повертається до якихось моментів, вибудовує ланцюг асоціацій, намагається звести все до логічного завершення, що не завжди йому вдається. Майстерність Стендаля у здійсненні психоаналізу людини випереджає його добу і є надбанням літератури першої половини XIX століття...
Бальзак закидав Стендалеві недбалість щодо стилю. Але герої самого Бальзака ще не вміють так аналізувати свої думки та почуття, як це роблять персонажі Стендаля. В його романі поєдналися широке об'єктивне охоплення дійсності, що йде від реалізму («Хроніка XIX століття»), та пильна увага до духовного світу персонажа, що йде від романтизму. І якщо перше для нас має лише історичне значення, то друге може сприйматися цілком актуальним. Чому? Передусім тому, що в будь-якому демократичному суспільстві існуватиме проблема морального вибору: чи задовольнити честолюбство, посівши високе місце в суспільстві за рахунок інтриг і лицемірства, чи діяти відверто й чесно, щиро кохати і радіти життю, не сподіваючись зробити стрімку кар'єру. І завжди існуватимуть люди, подібні до Жульєна Сореля, які віддадуть перевагу щирості й самовідданості.

1.    Які символічні значення мають в історії європейської культури  «червоний» та «чорний» кольори? Як ви розумієте назву роману
Стендаля?
2.    Які риси романтизму і реалізму простежуються в романі «Червоне і чорне»?
3.    В чому полягає відмінність між історією реальної особи — Антуана Берте й історією літературного персонажа — Жульєна Сореля?
4.    Чому Стендаль дав  своєму  романові  підзаголовок   «Хроніка XIX століття»?
5.    Висловіть авторське і власне ставлення до маркіза де ла Моль.
6.    Чи міг би зробити кар'єру Жульєн, одружившись із Матильдою?  Чому ви так вважаєте?
7.    Чи може, на вашу думку, життя такої видатної людини, як Наполеон, бути прикладом для сучасного юнака,  що мріє зробити кар'єру? Свою відповідь обґрунтуйте.
8.    Яка головна риса характеру Сореля?
9.    Що таке психологічна деталь? Наведіть приклади з роману Стендаля. З'ясуйте роль психологічних деталей для розкриття характерів і поведінки персонажів.
10.    Порівняйте внутрішні монологи Жульєна, Матильди, маркіза де ла Моль. Яку стилістичну відмінність між ними ви помітили?
Чим її можна пояснити?
11.    Чи виявляє автор свої симпатії до когось із персонажів?  На  підставі чого ви зробили такий висновок?
12.    Чим пояснюється те, що Жульєн стріляє в пані де Реналь саме у Вер'єрській церкві? Чому він не намагається врятувати своє життя, потрапивши до в'язниці?
13.    Як ви гадаєте, чи має рацію Сорель, стверджуючи напередодні страти, що смерть, життя і вічність — дуже прості речі для того, хто може їх осягнути, тобто має змогу жити і думати.

Зарубіжна література 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Матеріали з зарубіжної літератури, завдання та відповіді з зарубіжної літератури по класам, плани конспектів уроків з зарубіжної літератури 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.