Реферат на тему: "Перше Болгарське Царство"

 
Новоутворену слов'янсько-болгарську державу в історичній літературі називають Першим Болгарським царством. Воно проіснувало з 681 по 1018рр. Кордони країни сягали на сході Чорного моря, на півдні — Балканського хребта, на заході — річки Тимок, на півночі — Дунаю. Проте в наступні 200 років межі Болгарії суттєво розширилися, головним чином на півночі, заході й південному заході. Столицею держави стало місто Пліска, яке спочатку являло собою військовий табір протоболгар.
Слов'янські племена, що проживали в новій державі, перебували на вищому рівні соціально-економічного розвитку, аніж протоболгари. Крім того, кількісно слов'яни також переважали своїх сусідів. Ці обставини сприяли переходові протоболгар до осілого способу життя та їх асиміляції слов'янами, які перейняли тільки племінну назву. Це пояснювалося помітнішою роллю протоболгарської знаті на початковому етапі існування нової держави. Протоболгарською була й правляча династія. За етнічною належністю перших ханів країна дістала найменування Болгарія.
Етнічно Болгарія мала дуалістичний характер і по суті була слов'яно-болгарською федерацією. Аспарухові та його наступникам довелося відстоювати її незалежність у частих війнах з Візантією. У ході цих воєнних змагань, які проходили з перемінним успіхом, болгарські хани значно розширили межі країни. Особливих успіхів Болгарія досягла під час правління енергійного й далекоглядного хана Крума (803— 814). Він остаточно розбив аварів і захопив територію між Карпатами та Дунаєм. Згодом Крум здобув важливу перемогу над Візантією. У 811 р. в Болгарію вторгнулася армія візантійського імператора Никифора, але на зворотному шляху вона потрапила в засідку.



За невдалий похід Никифор заплатив власним життям — за наказом Крума з його черепа виготовили бенкетну чашу. Розгром візантійських військ у горах Стара-Планини дав змогу болгарам оволодіти всією Східною Фракією і навіть обложити Константинополь. За наступників Крума — ханів Омортаза, Малимара й Пресіана — Візантія не тільки визнала болгарську зверхність над Фракією, а й поступилася Болгарії великою частиною Македонії.
Завдяки успішним війнам значно розширилися кордони Болгарії, посилився її вплив у міжнародних справах. Крім того, війни збагатили болгарську аристократію й сприяли зміцненню влади ханів. Окрім командування військом хан зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу. Йому також належав провід у відправах язичницького культу та здійсненні жертвопринесень. При хані діяла рада знаті, яка складалася з цивільних і військових сановників, проте вона не обмежувала ханської влади.
У перші століття існування Болгарської держави при дворі домінувала протоболгарська аристократія. Слов'янська знать, як правило, задовольнялася владою на місцях, у словініях, що охоплювали більшу частину країни. Протоболгари осіли головним чином на сході та північному сході. Із оточення протоболгарської знаті — "бойлів" (пізніше — боляр) виходили головні посадові особи держави. Другою особою після хана вважався його помічник — "кавхан", однією з функцій якого було командування військом.
Військо складалося з протоболгарської кінноти та слов'янської піхоти й було всенародним. Народним спочатку був і суд. Він по суті не підлягав державним чиновникам. Вироки виносились народними засідателями — присяжними. В сумнівних випадках, як і в Західній Європі, вдавалися до орда-лій — випробувань вогнем або окропом.
Соціальна структура ранньофеодальної Болгарії складалася з двох основних класів — аристократії та вільного селянства. З поширенням великого землеволодіння в VІІ-ІХ ст. зростає економічний та політичний вплив аристократії. На її користь надходила велика частина натуральних селянських платежів.
Саме селянство в VII—IX ст. поступово залучається до процесу феодалізації. Про це свідчать записи звичаєвого права — "Землеробського закону "(VIII ст.) і "Закону судного людям "(IX ст.). В першому з них, укладеному у Візантії, фіксувалися суспільні відносини, що сформувалися тут під впливом слов'янських переселенців. Це дає підставу дослідникам Першого Болгарського царства використовувати його для характеристики соціально-економічного устрою слов'янського суспільства VIII ст. "Закон судний людям" виданий ханом Крумом на початку IX ст. Він відбивав суспільні відносини на території самої Болгарії.
Процес феодалізації, що розпочався в країні, був тісно пов'язаний з територіальними загарбаннями болгарських ханів. Хани дарували своїм близьким землі разом з людністю, яка проживала на них, що призвело до перетворення вільних селян на кріпаків. Цих кріпаків у Болгарії, як і у Візантії, називали париками. Зростання великого землеволодіння супроводжувалося збільшенням феодальних повинностей селян, проте, на відміну від країн Західної Європи, феодалізація в Болгарії відбувалася уповільненими темпами.
Поряд з аристократією та селянством у болгарському суспільстві існували раби. Рабство з'явилося в слов'ян ще до приходу на Балканський півострів, проте воно мало патріархальний характер. Рабська праця в слов'янському суспільстві не набула скільки-небудь значного поширення, а самих рабів нерідко відпускали на волю. Після утворення Болгарської держави, внаслідок завойовницьких війн, кількість рабів значно зросла за рахунок військовополонених, однак їхня праця, як і раніше, мало використовувалася в сільському господарстві та ремеслі. Раби ставали здебільшого дворовими служниками в маєтках знаті або предметом торгівлі з Візантією.
У другій половині IX ст. тривало зміцнення влади болгарських ханів. Знать, що феодалізувалася, потребувала твердої центральної влади для придушення опору селянства процесові закріпачення й для успішних завойовницьких походів. Болгарія значно посилилася за князювання Бориса І (852—889). Він захопив території на північ від Дунаю, а також частину сербських земель. Болгарські володіння сягали тепер Адріатичного узбережжя. У 865р. Борис І запровадив у Болгарії християнство. Цей майстерний політичний хід зрівняв Болгарію з іншими європейськими державами. Християнізація сприяла поширенню духовної культури й ліквідації етнічних відмінностей слов'ян і болгар. Водночас нова релігія мала зміцнити владу Бориса І в країні. Язичництво, яке освячувало патріархальні відносини, в умовах феодалізації вже не могло бути надійною опорою влади.
Папа Римський програв боротьбу за Болгарію Константинопольському патріархові: Борис охрестив свою країну за східним обрядом і прийняв при хрещенні ім'я Михайла. Його титул "хан" перейменували на слов'янський "князь". Борис домігся автономії болгарської церкви, яку очолив архієпископ. Богослужебною мовою нової архієпархії спочатку була грецька, зрозуміла далеко не всім парафіянам. Таким чином, виникла нагальна потреба у відправах слов'янською мовою, за слов'янськими книгами. Це сприяло б подальшій християнізації й послабленню конфесійної залежності Болгарії від Візантії.
З вирішенням проблеми слов'янізації була безпосередньо пов'язана діяльність слов'янських першовчителів — братів Кирила (Константина) й Мефодія. Завдяки їхній місіонерській діяльності у 855 р. була створена перша слов'янська абетка — "глаголиця". Пізніше з'явився її видозмінений варіант — "кирилиця". Складена на основі грецького уставного письма з додаванням кількох літер, вона поширилася серед слов'янських народів. Після видання слов'янської азбуки Кирило й Мефодій переклали слов'янською мовою богослужебні книги.
Поява абетки справила великий вплив на розвиток слов'янської культури та консолідацію болгарської народності. В культурному відношенні болгари випередили інші південнослов'янські народи раннього Середньовіччя. На відміну від Західної Європи, де літературною мовою виступала мертва латина, в Болгарії виникла література національною мовою.
Успіхи в зовнішній політиці й культурі супроводжували все правління Бориса І. Він першим був проголошений болгарською православною церквою національним святим і у 889 р. пішов у монастир. Однак спроба його наступника Володимира відновити язичництво змусила Бориса ненадовго повернутися до влади. Володимира осліпили, а трон, за бажанням Бориса, посів його молодший син Симеон.
Царювання Симеона (893—927) в історичній літературі часто називають "Золотою добою " Болгарської держави, яка в цей період досягла вершини політичної могутності й стала гегемоном на Балканах. Для цього Симеонові довелося витримати тривалу боротьбу з Візантією та її союзниками — угорцями й сербами. Він чотири рази облягав Константинополь, але так і не взяв його. Перемоги болгар привели до істотних геополітичних змін на Балканах: держава Симеона займала всю територію сучасної Болгарії, Македонію, Албанію, майже всю Сербію, частину Фракії, а також області на північ від Дунаю. Таким чином, Болгарія стала однією з найбільших держав того часу. Зростання могутності й міжнародного авторитету Болгарії позначилося на її державному устрої. У 917 р. Симеон відмовився від титулу князя і проголосив себе царем (василевсом) болгар і ромеїв (греків). Вихований при дворі візантійських імператорів, Симеон намагався в усьому їм наслідувати. Проте, на відміну від виборності візантійських імператорів, він зробив царську владу спадковою. Посилення Болгарії позначилося й на релігійних справах. Національна церква отримала автокефалію у 917р., а болгарський архієпископ дістав сан патріарха.
Воєнні перемоги Симеона сприяли економічному піднесенню країни. Збільшилася площа оброблюваних земель, підвищився рівень агрокультури, повсюдно поширилося трипілля. Знахідки археологів свідчать про розвиток ремесла, яке вже відокремилось від сільського господарства. Успішно розвивалися торговельні зв'язки, що, своєю чергою, сприяло зростанню болгарських міст — Варни, Охрида, Скопле, Среденця.
На розвиток ремесла і торгівлі значною мірою вплинула й та обставина, що болгарська знать у результаті війн накопичила величезну кількість грошових коштів, якими вона щедро розплачувалася за товари. Іншим джерелом матеріального збагачення знаті, що феодалізувалася, було посилення експлуатації селян.
Утвердження в Болгарії феодальних відносин вело до масового закабалення сільської людності. Податкове гноблення особливо посилилося в X ст., коли часті війни вимагали дедалі більших коштів. Становище платників податків погіршувало й те, що в ІХ-Х ст. основу болгарського війська складало не народне ополчення, а феодальні дружини. Таким чином, воєнні перемоги Симеона не поліпшили становище соціальних низів.
Народне обурення вилилося в антифеодальний рух, що виник у Болгарії в першій половині X ст. Цей рух, так само як інші рухи середньовічної Європи, проходив під релігійними прапорами. На честь першого проповідника нового вчення — священика Богомила — він дістав назву богомильства. Основою ідеології богомилів був дуалізм: увесь світ є боротьбою двох начал — Бога, що уособлює сили добра, та його сина Сатаниїла (Сатани), що уособлює сили зла. Людина, стверджували богомили, духовно належить Богові, а тілом — Сатані. Сатанинським творінням богомили оголошували також царську владу, феодальне гноблення, а разом з ними — й увесь матеріальний світ, що оточує людину. Богомили рішуче виступали проти офіційної церкви, яку вони також вважали творінням Сатани, а відтак заперечували її таїнства та обряди, шанування ікон, мощей і хреста. Богові, за їхнім уявленням, можна молитися всюди, тож відвідування храмів не може вважатися обов'язковим. Богомили категорично висловлювалися й проти пролиття крові — це положення відбивало невдоволення широких мас частими війнами в першій половині X ст.
Богомили створили власну ієрархію, яка вбирала в себе три категорії прихильників: "досконалих", "віруючих" і "слухачів". Богомильські громади були тісно пов'язані між собою, їхній вплив виходив далеко за межі Болгарії. Послідовники нового вчення з'явилися у Візантії, Сербії, Боснії, Італії. Дуже близькими до богомилів за догмами були південно-французькі альбігойці.
Богомильський рух набув великого розмаху. Він охопив здебільшого селян, але чимало прихильників знайшов і серед городян. Прихильники богомилів удавалися навіть до збройних форм боротьби. Така їхня діяльність підривала могутність феодалів, церкви й царської влади. В науковій літературі немає єдності думок стосовно того, чи ослабив богомильський рух військову міць країни й тим самим полегшив завоювання Болгарії Візантією. Незалежно від негативної чи позитивної відповіді ослаблення Болгарської держави стало цілком закономірним процесом, оскільки посилення економічної та політичної могутності феодалів приводило до неминучих конфліктів з центром.
Ознаки занепаду царської влади почали відчуватись відразу після смерті Симеона. Енергійного, войовничого батька змінив на троні його старший син Петро (927—969), який виявив якості не державця, а ченця. За нього Болгарія вступила в період феодальної роздробленості. Цим не забарились скористатися її внутрішні й зовнішні вороги. Країну підривали міжусобиці та змови, в яких брали участь молодші брати царя. Після повстання 931 р. від Болгарської держави відпала Сербія. Три роки по тому через болгарську територію, сіючи смерть і руйнування, пройшли полчища угорців, які в той час воювали з Візантією. Згодом ці вторгнення відбувалися неодноразово.
Сама Візантія була вельми заінтересована в ліквідації незалежної Болгарії. Для цього її провід вирішив використати кочовиків-печенігів, а також військову могутність Русі. Київський князь Святослав двічі вторгався в Болгарію. Візантійці запропонували болгарам збройну допомогу, однак за таку підтримку останні сплатили дорогу ціну. Після відходу в 971 р. руських військ імператор Іоанн І Цимісхій полонив болгарського царя й оголосив захоплені болгарські землі провінціями імперії.
Самостійність зберегли тільки південно-західні області Болгарії. В результаті повстання "комітопулів" там виникло Західно-Болгарське царство. Протягом майже півстоліття воно намагалося чинити опір агресії Візантії. Перелом у бойових діях настав у 1001 р., коли сюди було спрямовано відразу кілька візантійських армій. Війна мала такий бузувірський характер, що імператор Василій II (976-1025), який вів її, ввійшов в історію під прізвиськом Болгаробійця. Так, після вирішальної перемоги поблизу гори Беласіце він наказав осліпити 14— 15 тис. узятих у полон болгарських воїнів. Одне око залишили тільки одній людині з кожної сотні. Ці одноокі поводирі мали привести осліплених воїнів до царя Західно-Болгарського царства Самуїла. Побачене так вразило державця, що він незабаром помер.
Смерть Самуїла, капітулянтська політика окремих болгарських феодалів і міць візантійської армії зробили неминучим остаточне загарбання всієї країни. У 1018 р. впала її столиця Охрид. Перше Болгарське царство припинило своє існування. На його землях установилося візантійське панування, яке тривало аж до 1185 р.
 
ЛІТЕРАТУРА

Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 7-8.
Горина Л. В. Социально-экономические отношения во Втором Болгарском царстве. Москва, 1972.
Зайцев Б. П., Чувпило А. А. Из истории символов государственного суверенитета Болгарин // Болгарский ежегодник. Харьков, 1994. Т. 1.
История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. История южных и западных славян. Москва, 1979.
Історія південних і західних слов'ян. Київ, 1987.
Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.
Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1987.
Литаврин Г. Г. Болгарин и Византия в XI— XII вв. Москва, 1960.
Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1910.
Разин Е. А. История воєнного искусства: В 3 т. Москва, 1957. Т. 2.
Раннефеодальные государства на Балканах. VІ-ХІІ вв. Москва, 1985.
Тортика А. А. Некоторые проблемы этнической истории и археологии протоболгар // Болгарский ежегодник. София, 1996. Т. 2.