Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 10 клас>> Всесвітня історія: Освіта і наука. Література і мистецтво.

1.Удосконалення системи освіти.

Ще наприкінці XIX - на початку XX ст. у більшості розвинутих країн було прийнято закони про загальну обов'язкову початкову освіту всіх дітей шкільного віку. При цьому в державних школах навчання було безкоштовним.
  

У міжвоєнний період інтерес суспільства до освіти залишався дуже високим, адже індустріальне суспільство XX ст. з його технологічним і технічним прогресом потребувало дедалі більше високоосвічених людей. Звідси - значна увага до вивчення у середніх школах і вузах предметів природничо-математичного (математика, фізика, хімія, біологія) та технологічного напрямів. У цей час дуже популярним було професійно-технічне навчання; тисячі майбутніх працівників торгівлі, управління виробництвом, сільського господарства, художніх промислів тощо проходили підготовку в професійних навчальних закладах. Традиційно високим залишався інтерес до гуманітарних наук (філософія, історія, право, література, мистецтво).
  

Світ дедалі більше набував рис єдиного організму, тож роль міжнародних координаторів у педагогіці виконували такі впливові організації, як Міжнародна федерація вчителів середньої школи, Міжнародне бюро освіти та ін.
  

У нових умовах постала потреба й в новій школі, тому педагоги висували найрізноманітніші теорії навчання й випробовували нові моделі вдосконалення школи.
  

Так, у 30-х рр. набув поширення міжнародний педагогічний рух «нове виховання» (у Німеччині він називався «педагогікою реформ», а у США - «прогресивізмом»). Педагоги - прихильники «нового виховання» ставили за мету оновлення школи й виховання на підставі врахування інтересів дитини у конкретний час, за конкретних умов.
  

Практичного застосування нові підходи набули насамперед у школах інтернатного типу. Вчителі й вихователі не змушували учнів зубрити, значну увагу приділяли естетичному, фізичному й трудовому вихованню, дитячому самоврядуванню, обстоювали ідею прогресу в освіті й вважали центральною постаттю у школі не вчителя, а дитину.
  

У Радянському Союзі наприкінці 20-х рр. серед частини педагогів була поширена теорія відмирання школи в комуністичному суспільстві. На їхнє переконання, учителем повинно було стати саме життя, а школа мала злитися з виробництвом; вивчення основ наук, підручники і посібники, класно-урочна система відкидалися.
  

Проте такі погляди були скоріше винятком на загальному тлі педагогічних новацій. Так, після Першої світової війни в Німеччині з'явилися вальдорфські школи. Першу таку школу заснував у 1919 р. у м. Штуттґарті Рудольф Штайнер. Відповідно до принципів вальдорфської педагогіки діти навчаються у школі 12 років, учнів не залишали на другий рік через невисокі навчальні досягнення. Замість виставлення звичних оцінок наприкінці навчального року на кожного учня складали характеристику, в якій відображали успіхи дитини у навчанні. У вальдорфських школах і дитячих садках немає єдиного керівника; ці заклади мають автономію й управляються колегіально. Значну увагу Р. Штайнер приділяв релігійно-етичному та трудовому навчанню. Зокрема, ремісничі майстерні та дослідні сади були створені чи не у кожній школі. Учителі й учні не користуються готовими наочними посібниками, а лише тими, які вони самі виготовляють у процесі навчання.
  

Чимало педагогічних новацій у 20-30-і рр. зародилися в США. Наприклад, однією з форм поєднання навчання у вузі з продуктивною працею став так званий антіохський план, уперше запроваджений в Антіохському коледжі. За кожними двома. студентами закріплювалося одне робоче місце на виробництві, яке вони по черзі займали через 12 тижнів навчання. Це поліпшувало матеріальне становище студентів, а також сприяло поєднанню наукових знань з виробленням практичних навичок. У США було вперше застосовано лабораторний план, заснований на принципі індивідуального навчання. Кожний учень одержував від учителя завдання, самостійно його виконував і здавав на перевірку. Учні самі обирали заняття, черговість вивчення предметів; річний обсяг навчального матеріалу поділявся на місячні щоденні завдання. Учні працювали в окремих лабораторіях, де їх консультував учитель. У СРСР ця система втілилася у бригадно-лабораторному методі, за якого клас поділявся на бригади. Учні працювали за завданнями, виконання яких передбачало термін від двох тижнів до одного місяця і які містили контрольні завдання та запитання. Учитель виконував роль консультанта; на підсумковому занятті звітувала вся бригада, а не кожний учень окремо. Оскільки індивідуальний облік навчальних досягнень учнів не вівся, то на всю бригаду виставлялася єдина оцінка.
  

Значного поширення на початку XX ст. набула у світі педологія. Сильними сторонами цього методу було врахування при навчанні дітей їхніх психологічних, вікових особливостей та умов життя. Водночас педологи визнавали незмінну обумовленість долі дітей біологічними і соціальними чинниками, впливом середовища. Головним способом навчання вважалися тестові випробування, за результатами яких визначався «розумовий вік» і «коефіцієнт розумової обдарованості» дитини. У СРСР у середині 30-х рр. педологію було відхилено в цілому. При цьому було відкинуто її очевидні здобутки: досягнення у вивченні проблем вікового розвитку й вікових особливостей дітей, розвиток дитячої психології та педагогіки.
  

Широкої популярності набуло навчання за індивідуальним навчальним планом власним темпом; учні, здатні засвоїти курс елементарної школи прискорено, отримували можливість закінчити школу на один-два роки раніше. Особливої турботи потребували діти з обмеженими можливостями та безпритульні. Так, у Німеччині вперше було розроблено й видано спеціальну систему математичних і хімічних знаків для сліпих, яка з певними змінами використовується й тепер.
  

Оскільки наявність диплому про вищу освіту була запорукою стрімкої кар'єри і високого достатку, то молоді люди прагли поповнити ряди студентів престижних університетів: Гарвардського, Колумбійського, Станфордського (США), Оксфордського, Кембриджського, Лондонського (Велика Британія), Паризького (Франція), Московського, Київського, Харківського (СРСР), Кельнського, Лейпцизького (Німеччина) та ін.

2.Найважливіші досягнення науки.

Нова епоха потребувала її осмислення. Перша третина XX ст. дала світу ряд яскравих і неоднозначних філософських постатей, кожна з яких прагла пояснити природу й майбутнє людства. Однією з таких постатей був німецький історик і філософ Освальд Шпенґлер, славу якому принесла двотомна праця «Занепад Європи: начерк морфології світової історії». Цю книгу не відносять до значних філософських та суспільствознавчих досліджень, проте віддають їй належне як справжньому літературному шедевру. У ній О. Шпенґлер доводив, що історія є «живим організмом» і розвивається циклічно, переживаючи «весну», «літо», «осінь» і «зиму». Давній, середньовічний і сучасний періоди світової історії супроводжувалися певними типами культур: китайської, давньосемітської, єгипетської, індійської, «аполлонічної» (греко-римської), «магічної» (арабської, єврейської, іранської), мексиканської та західної. XIX ст., переконував О. Шпенґлер, стало початком «зими» в історії Європи, але у XX ст. у боротьбі проти влади грошей і проти розуму гору беруть кров і інстинкт; ера лібералізму, індивідуалізму, гуманізму, демократії та свободи поступається місцем ері цезаризму і планетарних війн. Людство підкориться Цезарям (авторитарним диктаторам) і знову опуститься до примітивного рівня розвитку - своєї «весни». Незважаючи на те, хотів того О. Шпенґлер чи ні, але його філософські погляди відіграли суттєву роль у руйнуванні демократичних ідеалів Ваймарської республіки й створили сприятливу атмосферу для піднесення націонал-соціалізму.
  

Бертран Рассел, англійський філософ, займався питаннями захисту прав жінок, поширення соціальної свободи та великої власності, боротьбою проти війни та реформуванням освіти. На думку Б. Рассела, уникнути нової світової війни можна було б лише створивши світовий уряд, який би прийняв такі постанови, що новостворені національні уряди перевиховали б своїх громадян. При цьому він припускав, що світовий уряд може застосовувати заради відвернення війни засоби примусу.
  

Великий вплив на своїх сучасників мав австрійський психоаналітик і філософ Зигмунд Фрейд з його теорією про те, що головні проблеми людства, зокрема притаманна окремим людям агресивність, пов'язані з його сексуальними потягами. Змальована 3. Фрейдом песимістична й похмура картина дійсності й майбутнього не давала відповіді на ключові питання, оскільки люди, на його думку, є ледачими, нерозумними і не схильними до самозречення. На відміну від марксистів, 3. Фрейд вважав, що не приватна власність робить людей агресивними, а навпаки - вона є наслідком такої агресивності.
  

Важливими й революційними були відкриття в інших галузях наук, зокрема природничих наук. Так, у фізиці німецький фізик Макс Планк залишив помітний слід у царині термодинаміки, а своїми відкриттями у галузі квантової фізики поставив під сумнів достовірність учення Ісаака Ньютона про абсолютність (безвідносність) матерії, часу і простору.
  

Взявся за те, щоб узгодити суперечності між відкриттям М. Планка й вченням І. Ньютона, й успішно справився з цим Альберт Ейнштейн - автор теорії відносності, один із засновників квантової механіки і статистичної фізики. За теорією відносності матерія, час і простір є взаємно залежними. При цьому лише швидкість світла є незмінною, час же може уповільнюватися, а простір - змінювати свої форми. У 1921 р. А. Ейнштейну було присуджено Нобелівську премію. Після приходу в Німеччині до влади націонал-соціалістів з їхнєю антисемістською політикою, учений емігрував до США, де активно виступав за роззброєння й проти війни.
  

Важливі відкриття у галузі фізики також належать датському фізику Нільсу Бору та англійському вченому Ернесту Розерфорду, завдяки яким у 30-х рр. стало реальним отримати атомну енергію. Спеціаліст у галузі нейтронної фізики італійський фізик Енріко Фермі довів, що при ланцюговій реакції поділу ядер урану вивільнюється атомна енергія; Фредерік та Ірен Жоліо-Кюрі здійснили відкриття в явищі радіоактивності, що знайшло практичне застосування в медицині та біології; революційне значення мало відкриття нейтрона.
  

На стику різних наук у міжвоєнний період було розроблено засади нових наук: хімічної фізики, біофізики, біохімії та інших, які докорінно змінили технології й виробничі процеси. Виявлення механізмів спадковості сприяло науковому розведенню тварин і виведенню гібридів рослин, що значно підвищило продуктивність сільського господарства.
  

Виявлення вірусів, уперше здійснене наприкінці XIX ст., мало велике значення для подальшого прогресу в медицині, проклало шлях до винайдення неоціненних ліків, відомих під назвою пеніцилін. Авторами винаходу, здійсненого 1928 р. в Англії, були Олександр Флемінг та Говард Флорей. Не менш важливими виявилися результати досліджень австрійського вченого Карла Ланштейна імунної системи людини. Йому разом з іншими дослідниками вдалося відкрити наявність різних груп крові, резус-фактора, а також інфекційний характер тяжкого захворювання на поліомієліт.
  

У галузі суспільних наук помітно вирізнялися два велетні сучасної соціології - француз Еміль Дюркгейм та німець Макс Вебер, творчий спадок яких став серцевиною сучасних соціологічних наук.
  

Е. Дюркгейм справив, особливо через учителів початкової школи, які вчилися в нього, всеосяжний політичний і культурний вплив на Францію. На його думку, не потрібно було створювати нове суспільство замість старого, а слід пристосувати його до нового часу, врівноваживши прагнення кожної окремої людини з потребами суспільства в цілому. Фактично, своїми дослідженнями релігійних вірувань, причин самогубства людей, недоліків тогочасної держави та права Е. Дюркгейм поставив діагноз «хвороб» суспільства, до якого сам же й належав.
  

Макс Вебер був настільки різноплановим ученим, що складно механічно віднести його чи то до соціологів, чи то до економістів. У теоретичній економіці М. Вебера цікавила проблема походження власності й природа прибутку. На його думку, прагнення людей до прибутку є наслідком виняткової людської риси постійно накопичувати зверх того, що людині потрібно для особистого споживання. Витоки такого потягу до накопичення М. Вебер шукав навіть в економічній етиці провідних світових релігій.
  

Досліджуючи політичні засади суспільства, М. Вебер дійшов висновку, що існує чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, від якого й залежать форми права й форми управління. Серйозною небезпекою для суспільної гармонії М. Вебер вважав бюрократію, яку потрібно постійно тримати під політичним контролем. Значний інтерес для вченого стано¬вив феномен лідерства; М. Вебер навіть розробив теорію «демократії змагального лідерства».

3.Технічний прогрес.

XX ст. стало добою науково-технічного прогресу, під впливом якого відбулися грандіозні зміни як у довкіллі й у технічному забезпеченні людства, так і у світосприйнятті людей. Індустріальна цивілізація, обриси якої вимальовувалися в попередньому столітті, тепер набувала своїх довершених рис.
  

Оскільки століття розпочалося з низки воєнних конфліктів, то не дивно, що досягнення науки та технічні винаходи знайшли широке застосування в розробці нових видів зброї. Особливо це проявилося в роки Першої світової війни: у повітря піднялися пілоти бойових літаків, на службу війні була поставлена хімія. Так, у Німеччині були винайдені бойові отруйні речовини, застосувавши які німецьке командування в 1915 р. здійснило газову атаку проти англо-французьких військ у Фландрії. Чимало відомих винахідників дали свої імена новим видам стрілецької зброї. Зокрема, американський конструктор Максим Хайрем Стівенс створив відомий кулемет максим, бельгійський інженер Л. Наган - револьвер наган калібру 7,62 мм.
  

Та все ж таки поступальний розвиток техніки відбувався насамперед з урахуванням нових запитів людей у сфері зв'язку, транспорту, побуту, моди, розваг тощо. У побуті та на виробництві набули поширення речі з пластмас, зокрема й грамофонні платівки, з винайденого в СРСР і Німеччині штучного каучуку; широкого застосування наприкінці 30-х рр. набув капрон, створений в американських та німецьких лабораторіях. Окрім усього, цей матеріал відразу набув величезної популярності серед жінок.
  

Провідні автомобільні заводи «Форд», «Дженерал моторз», «Крайслер» (США), «Рено», «Пежо» (Франція) випускали тисячі відносно недорогих автомобілів, що були за ціною доступними людям середнього статку. Беззаперечним лідером в автомобілебудуванні були Сполучені Штати, проте й країни Західної Європи досягли вражаючих успіхів. Кількість автомобілів відображала рівень достатку суспільства, пристосованості економіки до потреб споживача. Наприклад, у 1935 р. у Франції та Великій Британії один автомобіль припадав на кожні 20 чоловік населення.
  

Завдяки створенню електронних ламп стала розвиватися не лише невідома до того часу радіолокація, а й більшість людей отримали змогу регулярно прослуховувати різноманітні за жанрами радіопередачі.
  

20-і рр. - час зародження телебачення. Перші успішні розробки пристроїв для передання зображення на відстані, виконані англійськими фізиками, спонукали дослідників до експериментів з кольоровим зображенням. На початку 30-х рр. Володимир Зворикін створив у США першу телевізійну трз7б-ку, у СРСР було здійснено передавання рухливого зображення зі звуковим супроводом. Спочатку в Англії та Німеччині, а потім і у США телевізійні передачі стали транслюватися регулярно.
  

Важливим було те, що наукові відкриття швидко змінювали побут простих людей: з'явилися електропраски, електробритви, пральні машини, холодильники та інші пристрої, без яких з часом люди вже не могли уявити своє повсякдення.
  

Нові винаходи «стирали» відстані між країнами й континентами. Завдяки швидкості й комфорту швидко завоювали популярність електропоїзди. У середині 20-х рр. було прокладено першу трансатлантичну лінію телефонного зв'язку між Лондоном і Нью-Йорком, а в 1927 р. американський пілот Чарльз Ліндберг здійснив перший трансатлантичний безпосадочний авіапереліт. Через десять років радянські авіатори В. Чкалов, Г. Байдуков і О. Бєляєв здійснили переліт за маршрутом Москва - Північний полюс - Ванкувер. Але найважливіше, що ці далекі перельоти, які стали можливими завдяки масовому виробництву авіаційного бензину та вдосконаленню літальних апаратів, проклали шлях пасажирським авіарейсам та освоєнню віддалених районів планети.
  

Однією із сенсаційних авіаційних новинок став сконструйований у 1939 р. американцем українського походження Ігорем Сікорським гелікоптер, що міг злітати вертикально й зависати в повітрі.

4.Література і дійсність.

Кожній епосі в історії людства був притаманний певний стиль у культурі, який ця доба кликала до життя й виносила на гребінь популярності.
  

Література другої половини XX ст. розвивалася під знаком реалізму. Письменники-реалісти розкривали проблеми повсякденного життя людини, її взаємини із середовищем, вплив буття на формування свідомості, критикували недоліки соціального устрою суспільства. На другому плані залишалися неповторність кожної людини, її духовні та психологічні переживання.
  

Література першої третини ХХ ст. творилась в епоху світової війни, соціально-політичної та науково-технічної революцій. ХХ ст. - це епоха політизації усіх проявів діяльності людини, тому й література, як ніколи раніше, політизувалась. Падіння імперій, революції, Перша світова війна, світова економічна криза, поява тоталітарних режимів - усе це не могло не позначитися на літературі. У результаті, в СРСР взаємини літератури з ідеологією втілилися в соціалістичному реалізмі, а в Німеччині - в «залізній романтиці».
  

Різноманітні літературні течії були нерозривно пов'язані з наукою, насамперед філософією. Особливо значний вплив справили погляди Ф. Ніцше, 3. Фрейда, К. Маркса, А. Берґсона, О. Шпенґлера. Письменники досліджували творчі можливості людини, позитивні людські цінності, прогрес й майбутнє людства, однак виявляли зневіру щодо майбутнього людської цивілізації, прогнозували її занепад і крах.

5.Шукання у світовій літературі.

Майстри пера намагалися осмислити не лише згубні наслідки війни, а й природу страждань людини в період економічної кризи, витоки та вплив на долю людства тоталітаризму, пошуки людиною душевної гармонії в умовах технічної цивілізації. У міжвоєнний період головним було відображення стану свідомості та самовизначення людини у світі. Відтак стрижневим шляхом літератури було осмислення суперечностей між окремою особистістю і суспільством, з'ясування стосунків між Людиною і Світом. Більшість письменників намагалися дати відповіді на ці складні питання, але робили це, природно, кожен по-своєму. В жанрі класичного реалізму продовжували успішно творити Андре Жід і Ромен Роллан (Франція), Генріх Манн (Німеччина), Теодор Драйзер (США).
  

Саме Т. Драйзеру, дванадцятій дитині в родині німця-католика, емігранта в першому поколінні, вдалося зафіксувати важливий момент у розвитку американської свідомості - спотворення уявлень про «американську мрію». Ця «мрія» від появи на карті світу США базувалася на ідеї про рівні для всіх американців можливості досягти успіху завдяки власним чеснотам: енергійності, працездатності, винахідливості, ощадливості тощо.
  

У написаному 1925 р. на основі численних газетних публікацій про судові процеси у США романі «Американська трагедія» письменник наголосив на типовості описаного ним, дзеркальному відображенні американської дійсності. За життя письменника про нього майже не писали, але після його смерті в 1945 р. творчість й особистість Т. Драйзера стали предметом гострих дискусій.
  

Майстри ліричної прози, наприклад російські письменники - емігранти Іван Бунін та Олександр Купрін, класик єврейської літератури Шолом-Алейхем, привертали увагу щирістю розповіді про людське життя, загальнолюдські моральні проблеми, віддавали перевагу ліричній прозі, розвивали тему чистого романтичного кохання.
  

Особливими рисами вирізнялася творчість представників нового (з'явився у 20-30-х рр.) літературного напряму - літератури «втраченого покоління»: німця Еріха-Марії Ремарка, американця Ернеста Гемінґвея, француза Анрі Барбюса та ін. Головна тема їхніх творів - безглуздя війни, фізичне й моральне каліцтво її учасників, втрата цілого покоління, чия доля була загублена.
  

Письменники намагалися осмислити суспільство 30-х рр., вказати сучасникам на його «хвороби» й підказати рецепти «лікування». Німецький письменник Томас Манн змалював конфлікт між бюргерською й декадентською культурами, відтворив тривожну європейську атмосферу 30-х рр., просякнуту фашистськими ідеями.
  

З-поміж творів росіянина Михайла Булгакова чи не найбільшу славу йому приніс роман «Майстер і Маргарита». Письменник підняв питання про співвідношення добра й зла, морального вибору, справедливості й відповідальності, взаємин особистості з владою, покликання мистецтва, світ біблійної давнини, сатирично зобразивши зіткнення демонічних сил із московською дійсністю.
  

Німецький письменник Бертольт Брехт вважається реформатором драми міжвоєнного періоду, «батьком» «епічного театру». Його драма-пересторога «Матінка Кураж та її діти» сповнена антивоєнним пафосом й алегоричним сенсом, трагічною долею людських чеснот в умовах війни.
  

Славу австрійській літературі принесли твори Райнера Марії Рільке,  який прагнув знайти духовну єдність індивідуального «Я» зі світом, намагався поєднати сучасність і античну давнину, встановити взаємозв'язок між життям і смертю, причини трагічних розривів у взаєминах чоловіка та жінки, сутності й покликання мистецтва.
  

Творчі пошуки в жанрі соціального роману принесли визнання американському письменнику Джону Стейнбеку, англійцю Д.Г. Лоуренсу. Низку новел про пригоди в Лос-Анджелесі приватного детектива Філіппа Марло написав один із найпопулярніших у 30-х рр. майстрів детективного жанру Раймонд Чандлер.

6.Модернізм.

У цілому ж література класичного, переважно реалістичного, спрямування вже не могла дати вичерпну відповідь на питання, що їх ставило життя, й на літературній палітрі XX ст. засяяв своїми барвами модернізм. Модернізм, хоча він і зародився в останній третині XIX ст., набув поширення саме в XX ст. Саме цей, «зрілий», модернізм став «мистецтвом сучасності». Зрілий модернізм, що склався на початку XX ст., мав чимало відгалужень й, зокрема, таких крайніх, які в цілому називали авангардизмом. Письменники-авангардисти безапеляційно заперечували традиції, тогочасні унормовані канони літературних творів, вимагали негайно розмити «береги» естетики реалізму. Найпоширенішими авангардистськими течіями в літературі були сюрреалізм, футуризм, дадаїзм, символізм.
  

«Батьками» зрілого модернізму вважають француза Марселя Пруста, австрійця Франца Кафку й ірландця Джеймса Джойса.
  

Марсель Пруст у своїх творах, насамперед у романі «У пошуках утраченого часу», досліджував центральні проблеми часу, людських взаємин, «присмерку» аристократичної культури, пошуку сенсу буття, пам'яті. Письменник намагався зобразити світ через вільний потік спогадів та уявлень головного героя.
  

Модернізм Джеймса Джойса втілився в зображенні любовних взаємин, поєднання «миті» й «вічності», драматизму та іронії (есе «Джакомо Джойс»; Дж. Джойс - майстер «роману одного дня» та епопеї вічної «одіссеї» людського духу (роман «Улісс»); в його творах майстерно перепліталися міфологічне й сучасне.
  

Проблематику творчості видатного австрійця Франца Кафки визначали побудовані ним на сторінках творів «конструкції», що передавали нелогічність і абсурдність сучасного письменникові світу. В одній з кращих своїх новел «Перевтілення» автор зобразив трагедію відчуження особистості. В цій новелі в образі головного героя втілився гротескний літературний «автопортрет» самого Ф. Кафки, уособився відомий ще з творчості російського письменника Антона Чехова тип «маленької людини», але тепер вже XX ст.
  

Одним із найяскравіших і найсуперечливіших американських авангардистських поетів 20-30-х рр. був Езра Паунд – людина, яка майже сорок років прожила в еміграції, пов'язала свою долю з італійським фашизмом (в 1924 р. переїхав до Італії), виступала по римському радіо з антисемітськими промовами, пройшла божевільню і ув'язнення, тим не менше він справив величезний вплив на англомовну поезію. З величезної маси написаного Е. Паундом вирізняються збірки поезій «Старий Китай» та «Маски». На думку Е. Паунда, його батьківщина США погрузла в лихварському практицизмі, за що поплатилися неміччю і потворністю своєї культури. Створивши пилевбирачі, зубні протези й консервований томатний суп, Америка, за переконанням Е. Паунда, за своєю суттю не могла створити справжньої культури. Зневіра в цінностях американського способу життя і стала причиною захоплення поета постаттями найжорстокіших диктаторів - А. Гітлера, Б. Муссоліні та Й. Сталіна. Щоправда, Е. Паунд не був в цьому сенсі одинаком, адже тоталітарними вождями захоплювалися і Бернард Шоу, і Анрі Барбюс, і Леон Фейхтванґер.
  

Ґійом Аполлінер - чільна постать не лише французького, а й європейського літературного авангарду. Змалювання почуттів особистості в урбанізованому динамічному світі, осмислення трагедії Першої світової війни поставили його в ряд найвизначніших митців свого часу.
  

Чи не найбільш загострено авангардистські принципи втілилися в літературно-мистецькій течії дадаїзму. Слово «дада» мовою одного з негритянських племен означало «хвіст священної корови», а італійською - «дитячий дерев'яний коник». Будь-який виріб, переконували дадаїсти, якщо письменник чи поет дали йому назву, вже є твором мистецтва. Вони влаштовували скандальні літературні вечори «гімнастичної», «хімічної» поезії, на яких вправлялися у стихійній словотворчості. Головним мірилом при цьому був відхід від загальноприйнятих норм.
  

Дадаїзм став підмурком іншої авангардистської течії - сюрреалізму. Власне, більшість митців післявоєнної доби належали саме до сюрреалістів. Родоначальником літературного сюрреалізму вважають французького письменника Андре Бретона - автора «Першого маніфесту сюрреалізму». А. Бретон та його послідовники відстоювали думку, що особистість стає по-справжньому вільною лише в мареннях та снах. Наріжним каменем сюрреалістів, до яких належали також Поль Елюар, Федеріко Гарсія Лорка, Луї Арагон, Ернест Гемінґвей, було очищення мистецтва від недосконалої дійсності через надреальні відчуття людини.
  

Однією з найяскравіших течій авангардизму був футуризм. Його засновником вважається італійський поет і один з ідеологів фашизму Філіппо Томазо Марінетті - автор роману «Мефарка-футурист» та теоретичного дослідження «Маніфест футуризму».
  

Творчість іспанського поета-футуриста Гомеса де ла Серни та рання лірика російського поета Володимира Маяковського можуть правити за зразок футуризму. Пафос самоствердження й самовиявлення поетичного «Я», відтворення пульсу сучасної цивілізації, життя індустріального міста, мови вулиці, ораторські прийоми, використання уособлень, розгорнутих метафор, гіпербол - ці риси творчості В. Маяковського робили його поезію справді новаторською. Не уникнув захоплення футуризмом на початку свого творчого шляху й інший російський поет - Борис Пастернак. Але надалі його приваблювали проблеми філософсько-поетичного осягнення «вічних тем» й пошуки форм пейзажної. До футуристів також належали відомі російські поети Микола Клюєв, Сергій Єсенін та ін.
  

Найвідомішими представниками модерністської поезії першої половини XX ст. були П. Елюар, Т.С. Еліот, Г. Тракль, Ф. Ґарсіа Лорка, В. Незвал, Д. Мережковський, К. Бальмонт, А. Бєлий, М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам; В. Брюсов, О. Блок. Образ Незнайомої в однойменній поемі О. Блока став втіленням Вічної Жіночості, протиставленням світу ницої прози життя. Найзагадковішим із творів О. Блока стала його поема «Дванадцять», яку одні оцінили як гімн більшовизму, а інші - як його прокляття.
  

Анна Ахматова (Анна Горенко) народилася в Одесі в один рік з Чарлі Чапліним, спорудженням Ейфелевої вежі та сторіччям падіння Бастилії. Творчість Ахматової - яскраве явище жіночої поезії XX ст. «Поезії втрат» ранньої А. Ахматової, її художні особливості: загостреність і драматизм переживань, психологічна деталь, лаконізм, аскетичність художніх засобів, побутова інтелігентська мова. Страхітливі роки єжовщини А. Ахматова зобразила в поемі «Requiem» («Реквієм»), що стала пам'яткою доби сталінського терору.
  

Єдиним офіційно визнаним і дозволеним у СРСР літературним напрямом був соціалістичний реалізм, родоначальником якого було проголошено Максима Горького (Олексія Пєшкова) - автора революційних поезій, людину, яку сталінський режим назвав «буревісником революції». Це призвело до того, що в його творчості відчувався вплив ніцшеанських та марксистських ідей, а неоромантичні мотиви поєднувалися з реалістичними. За своєю сутністю це була література-пропаганда, яка покликана була відтворювати життя в Радянському Союзі не таким, яким воно було насправді, а змальовувати його таким, яким воно повинно було бути в уяві режиму. Трагічність полягала в тому, що, з одного боку, цілі покоління виховувалися на цьому «нереальному реалізмові», а з іншого - по-справжньому талановиті письменники і поети були змушені або замовкнути, або виконувати «соціальне замовлення» режиму. Драма Максима Горького, як і більшості митців тоталітарних країн, полягає в тому, що цей непересічний письменник залишився в пам'яті сучасників передусім як співець комунізму, В. Леніна та Й. Сталіна.

7.Основні ідеї та напрями розвитку мистецтва у першій половині XX ст.

Найточніше неспокійну атмосферу післявоєнного життя відображали авангардистські течії модернізму. Ще був популярним абстракціонізм, але вже наставала епоха нових стилів: супрематизму, раціоналізму, функціоналізму.
  

Модерністську естетику в архітектурі визначала заснована німецьким архітектором Вальтером Ґроппіусом художня школа ремесел, мистецтва й архітектури «Баухаус». У 1925 р. за його проектом було зведено будівлю з однойменною назвою, яка на наступне п'ятнадцятиріччя стала символом довершеності нового стилю - функціоналізму. З приходом до влади в Німеччині А. Гітлера традиції школи «Баухаус» були в цій країні перервані, оскільки чимало архітекторів емігрували до США.
  

Іншими відомими представниками функціоналізму були французький архітектор Шарль Ле Корбюзьє - майстер проектування сучасних міст, засновник органічної архітектури американець Ф. Райт.

8.Живопис.

В образотворчому мистецтві творчість російського художника В. Кандинського започаткувала абстрактний живопис, француз Поль Сезан з його експериментами на полотнах картин з простором і часом став одним із засновників постмодернізму, з ім'ям Пабло Пікассо пов'язаний кубізм. Найзнаменитішою картиною П. Пікассо стала написана в 1937 р. «Ґерніка» - своєрідний живописний пам'ятник іспанському місту Ґерніці, що стало жертвою бомбардувань в період громадянської війни в Іспанії. Проте невдовзі написана російським художником В. Малевичем картина «Чорний квадрат» стала символом нового, протилежного кубізмові, напряму - супрематизму. Модерністський живопис А. Матісса був спробою дати нове бачення людини й природи за допомогою поєднання різних кольорів.
  

Латинська Америка, насамперед Мексика, стала батьківщиною регіонального «іспанського напряму» в живописі, представленого у творчості Д. Сікейроса, Д. Рівери, X. Ороско.
  

Одним із найвидатніших і водночас найскандальніших митців світового рівня був іспанський художник-сюрреаліст Сальвадор Далі. Багатоликість і непередбачуваність С. Далі була, за його зізнанням, породжена тим, що при народженні йому було дано ім'я померлого три роки до того семимісячного його старшого брата. Лише в 60-х рр., написавши «Портрет мого померлого брата», художник позбувся марева присутності поруч з собою «двійника», якого він ніколи не бачив.
  

Сюрреаліст С. Далі увібрав у себе філософію А. Берґсона, 3. Фрейда, що спричинилося неповторністю його власного світосприйняття та його картин.
  

Натхненницею його творчості як художника, кінорежисера, поета й прозаїка впродовж всього життя була дружина Гала Елюар (Галина Дьякова), з якою він побрався у 1929 р.
  

Славу С. Далі в 30-х рр. принесли картини антивоєнного й антифашистського спрямування «Передчуття громадянської війни», «Осінній канібалізм», «Загадка Гітлера».

9.Театр.

Незважаючи на появу кіно, театр залишався важливим елементом світової культури. Після війни театри будувалися на найпривабливіших вулицях Парижа, Лондона й Берліна. їх будівлі природно поєднували модерну вишуканість із заспокійливою розкішшю з її єгипетськими і грецькими мотивами, мармуровими колонами, фонтанами і статуями. Усе це мало навіювати романтичні настрої та приносити насолоду не лише від перегляду вистав, а й від самої події відвідання театру.
  

Справжній бум театрального будівництва спостерігався в Сполучених Штатах, де споруджувалися театри на 1 100, 4 804 місць.
  

Один із найбільших театрів з'явився в 1919 р. у Парижі й надовго став міжнародним театральним стандартом: зал на 5 000 місць для глядачів, оркестр у складі 80 музик. У Німеччині в 1920 р. урочисто відкрився величний театр Шпортпалас.
  

За рівнем осмислення театрального мистецтва й пошуками нових форм неофіційною світовою театральною «столицею» залишалася Європа. Особливо значний внесок в теорію театру зробив німецький драматург Бертольд Брехт. Його авангардистський «епічний театр» протистояв традиційному й базувався не на розповіді про події, а на їхньому втіленні на сцені, не на перевтіленні актора в сценічний образ, а на демонстрації образу.

10.Кіно.

Перше, «німе», кіно з'явилося наприкінці XIX ст. і переважно демонструвалося на ярмаркових балаганах. Воно стало важливою ланкою в ланцюгу винаходів, епохальною подією у світовому мистецтві, змінило підприємницьку культуру Європи й Північної Америки. Кіно швидко оволоділо умами й серцями людства.
  

Напередодні Першої світової війни з'явилися перші художні фільми з величезними декораціями і тисячами учасників, які замість звичних 15-16 хвилин тривали годину, а то й більше. Першими тут були італійці, але вже під час війни американський режисер Девід Уорк Гріффіт, застосувавши паралельний монтаж зйомки однієї сцени відразу кількома камерами з різних точок, створив два видатні фільми - «Народження нації» та «Нетерпимість». І хоча перший з них через пропаганду расизму був невдовзі в багатьох штатах заборонений, він засвідчив, що кіно - не просто розвага, а могутня політична й моральна сила. Культовою постаттю «німого» кіно впродовж багатьох років залишався неперевершений Чарлі Чаплін - комік, трагік і філософ в одній особі. Шаленою популярністю користувалися також Мері Пікфорд та Дуглас Файрнбенкс.
  

Беззаперечним лідером в кіноіндустрії стали Сполучені Штати. Кіно, як і кожен винахід, відразу стало предметом бізнесу. Але цей бізнес не був схожим на інші. Незвичність кінобізнесу крилася в самій природі кіно. Якщо Томас Едісон міг заробляти мільйони доларів на виробництві одних і тих самих електролампочок та фонографів, кіноіндустрія щоразу продукувала товар в єдиному числі. Традиційне заробітчанство на продажу патентів і ліцензій на товар тут було неможливим. Адже неможливо було запатентувати кожен метр кіноплівки чи кожну сцену на кіноекрані. Крім того, «продукт відразу «застарівав» - уже наступного дня після відвідання кінотеатру глядачі потребували нових фільмів.
  

Популярність кіно, а відповідно й прибутки його виробників, постійно зростали. Щоб мати змогу знімати фільми цілий рік, американська кіноіндустрія перебралася зі Східного узбережжя до сонячного Голлівуду, що в штаті Каліфорнія. 30-40-і рр. стали «золотим віком» Голлівуду. Найкрупніші студії, як-то «Юніверсал Пікчерс» та «Ворнер Бразерз», в умовах, коли в роки Першої світової війни європейцям було не до зйомок фільмів, посіли майже монопольні позиції на кіноринку.
  

Проте справжній кінобум стався тоді, коли вихід на кіноекрани в 1927 р. першого звукового фільму «Співак джазу» поклав край епосі «Великого німого». «Розмовне» кіно поступово витіснило свого «німого» попередника, а разом з тим і багатьох акторів, адже тепер більше важили не міміка й жести, а мова актора, його хист «сказати, нічого не промовивши». З великих лише Чарлі Чаплін продовжував знімати «німі» фільми, проте навіть його геній вже не міг заманити тисячі людей на ці кінострічки.
  

30-і рр. - це час, коли невід'ємною складовою фільмів стала музика. У музичних фільмах - мюзиклах - використовувалися пересувні камери, різноманітні ефекти і кордебалет. З'явилися кінокомедії, які відразу завоювали серця простих людей, адже в цих фільмах часто безтурботні, веселі герої брали гору над надто серйозними. Навіть в епоху «Великої депресії» митці кіно намагалися обходити теми безробіття, страждань людей, щоб не затьмарювати їм і без того непросте життя. Виняток становили хіба що фільми про гангстерів, головні герої яких також були симпатичні глядачам, оскільки фільми завжди мали щасливе закінчення. Фільми жахів або вестерни, особливо після виходу на екрани стрічки про кровожерливого графа Дракулу, також завоювали величезну популярність.
  

Такі «зірки» Голлівуду 30-х рр., як Кларк Ґейбл, Вів'єн Лі, Гері Купер та інші стали ніби магнітами, що притягували режисерів, меценатів і, що найголовніше, мільйони глядачів. Завдяки неперевершеній грі К. Ґейбла і В. Лі «Віднесені вітром» (1939) став найзнаменитішим фільмом Голлівуду про кохання.
  

Головними творцями успіху американського кіно були все ж не актори, а режисери, які добирали для своїх фільмів сценаристів і «зірок». Стрімкого розвитку набув також розвиток технічних засобів кіно. Наприклад, для фільму «Втрачений світ» (1925) було виготовлено 49 рухомих металевих динозаврів. Актори попередньо фотографувалися в сценах з ними так, щоб на екрані видаватися набагато меншими за тварин. Цей метод було вдало застосовано також у фільмі «Кінг Конг» (1933) - одній із найпопулярніших кінострічок всіх часів.
  

Попри те, що Америка була доволі розкутою країною, від самого початку в Голлівуді існувала доволі строга самоцензура, тому глядачеві пропонувалася чітка система «добропорядного» американського світогляду та пропагувалися американські цінності.
  

Касові збори американських кінотеатрів стрімко зростали, й на середину 30-х рр. частка грошових надходжень від кіно у валовому національному продукті США була такою, як від продажу сталі та автомобілів. Поза межами США виробництво фільмів не досягло такого рівня. В Європі кіно було менш професійним й орієнтувалося на розважання національної аудиторії, але з'являлися дуже глибокі за змістом і якісні за виконанням стрічки, що переважали голлівудівські. У Великій Британії неабияким успіхом користувався створений в 1932 р. фільм режисера Олександра Кодри «Приватне життя Генріха VIII». В Англії сформувався як режисер зі світовим ім'ям Альфред Хічкок. Славу французькому кіно принесли режисери Жан Ренуар - автор фільму «Правила гри», що постійно входить до десятки кращих фільмів світового кіно, Жульєн Дювів'єн, Марсель Карне, актор Жан Габен. У Радянському Союзі творили Олександр Довженко («Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс»), Сергій Ейзенштейн («Панцирник "Потьомкін"», «Жовтень», «Олександр Невський»), брати Васильєви («Чапаєв»), Дзига Вертов («Шоста частина світу», «Симфонія Донбасу»). «Зірками» радянського кіно 30-х рр. були Л. Орлова, М. Ладиніна, М. Черкасов, Б. Чирков та ін. У Німеччині помітним явищем кіно були режисери Фріц Ланг («М», або «Вбивця», «Нібелунги»), Ф. Мурнау («Остання людина»), П. Лені («Кабінет воскових фігур») та ін.
  

На італійському кінематографі в період диктатури Б. Муссоліні позначався вплив фашистської пропаганди, яка використовувала кіно як засіб ідеологічного тиску на населення. Проте вже у другій половині 30-х рр. тут з'явилися фільми В. Де Сіка та Л. Вісконті, в яких з позицій «нового реалізму» відображалася достовірна картина життя.

11.Олімпійський рух.

Після відновлення в 1896 р. проведення Олімпійських ігор (Афіни) до початку Першої світової війни було проведено п'ять олімпійських турнірів. Після V Олімпіади в Стокгольмі (1912) VI літні Олімпійські ігри було призначено на 1916 р. в Берліні. Проте, природно, війна та повоєнний розбрат перешкодили олімпійському руху й чекати довелося аж до 1924 р., коли у Франції відбулася VIII літня Олімпіада та І зимові Олімпійські ігри. Окрім того, що ці планетарні спортивні змагання виявляли кращих атлетів світу, вони сприяли налагодженню відносин між народами.
  

СРСР до 1952 р. не брав участі в Олімпійських іграх. Така самоізоляція лише шкодила розвитку спорту, й тому в 20-30-х рр. під керівництвом Червоного спортивного Інтернаціоналу проводилися альтернативні Міжнародні робітничі олімпіади. Проте в Олімпійських іграх у 1924 - 1936 рр. у складі команд Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, Латвії, США та Канади брали участь й українські спортсмени, насамперед із Галичини, Буковини і Закарпаття. Першим українцем-призером Олімпійських ігор став львів'янин кіннотник Адам, Круликевич, який на іграх VIII Олімпіади в Парижі виборов бронзову медаль у подоланні перешкод. У 1928 р. на олімпійському турнірі в Амстердамі та через чотири роки в Лос-Анджелесі його успіх повторив львівський шабліст Тадей Фрідріх.
  

Окреме місце в історії олімпійського руху належить Олімпійським іграм 1936 р. в Німеччині. Режим А. Гітлера прагнув використати їх для потужної пропагандистської кампанії, спрямованої на те, щоб довести переваги нацизму як ідеології й суспільного устрою.

12.Відмінності в розвитку культури у демократичних і тоталітарних державах.

У демократичних державах культура, як і політичне та економічне життя, розвивалася як вияв індивідуальної свободи людини у творчості. Жодна країна, в конституції якої були закріплені демократичні права та свободи людини, не мала наміру й не могла вказувати діячам культури, що і як вони мають творити. Звідси - різноманітність художніх стилів, напрямів, течій, шкіл, творчі дискусії та, урешті-решт, яскраві, часто дуже суперечливі, особистості й такі ж яскраві й суперечливі їхні твори.
  

У тоталітарних державах культура була зведена до рівня однієї з деталей партійно-пропагандистської машини. Просякнута вигадками і міфами, вона мала формувати в людей вигідні тоталітарним режимам стереотипи і смаки, готовність вмерти відповідно за комунізм, нацизм чи фашизм. Кожна творча особистість неодмінно перебувала під пильним оком правлячої партії. Під наглядом партійних органів і служб безпеки створювалися численні «творчі спілки», які об'єднували письменників, художників, архітекторів, музикантів.
  

«Справжніми» митцями вважалися лише ті, хто мав членський квиток однієї з таких спілок. їх щедро нагороджували, їхні твори друкувалися багатомільйонними накладами, влаштовувалися персональні виставки тощо.
  

У СРСР твори, в яких автори не уславляли В. Леніна, Й. Сталіна, комуністичну партію, відправляли на «спеціальне зберігання» або до «особливих фондів». У 30-х рр. контроль з боку партійних органів над наукою і культурою значно посилився, розпочалося створення державних центрів «планування» з одночасним навішуванням ярликів і звинуваченнями в «непартійності» й «буржуазності».
  

У Німеччині А. Гітлер наказав знищувати спадщину «дегенеративного мистецтва», під яким він розумів все краще, що було створено в попередній ліберальний період німецької історії. «Неправильні» книги і твори мистецтва нацисти спалювали. Імперська палата культури, імперські палати літератури, образотворчих мистецтв, кінопалата та інші нацистські спілки перебували під наглядом міністра пропаганди і народної освіти Йозефа Ґеббельса й повинні були контролювати нацистську спрямованість культури.
  

В Італії Б. Муссоліні, який інколи виконував на скрипці твори Вагнера, вважав себе неперевершеним знавцем наук та мистецтва, особисто давав вказівки діячам культури, визначав, хто з них заслуговує на підтримку, а хто, навпаки, мас бути покараний за небажання чи недостатню активність у прославлянні «великого дуче» і «величі фашизму». Він вимагав від них проводити у своїх творах нерозривний зв'язок від Великого Риму доби Цезаря до фашистської Італії Б. Муссоліні. Повсюди в Італії творилося «нове мистецтво фашистської ери» в офіційному «лікторському стилі».
  

Будь-яка «нейтральність» у творчості розцінювалася тоталітарними режимами як підривна діяльність, спрямована на повалення існуючої влади. Більшовицьке гасло «Хто не з нами, той проти нас!» втілювалося в життя й в СРСР, й у Німеччині, і в Італії. Відмінність між нацизмом, фашизмом і комунізмом у сфері культури полягала в тому, що нацисти і фашисти були спрямовані в минуле, де «все було краще», а комуністи - в майбутнє, де «все буде краще». Фашизм і нацизм намагалися засобами культури створити Нове Середньовіччя, утверджували культ героїзму і войовничості. Невипадково кумиром А. Гітлера був Фрідрих Барбаросса, а Б. Муссоліні - Наполеон Бонапарт. Миролюбність і прагнення до спокійного заможного життя, позбавленого переживань, героїзму й жертовності відкидалися. Натомість насаджувалося свідоме прагнення до смерті, але смерті неодмінно героїчної, а не від безвиході, як в романах Ф. Кафки.
  

А. Гітлер, Б. Муссоліні, й особливо Й. Сталін, приділяли значну увагу кіно, цілком слушно вбачаючи в ньому ефективний засіб пропаганди. Серед улюблених кінострічок И. Сталіна були «Чапаєв» та дилогія про В. Леніна. Перша утверджувала в суспільній свідомості більшовицьке тлумачення громадянської війни в Росії, а друга - вигідний Й. Сталіну сюжет подій жовтня 1917 р., в якому Й. Сталіну відводилася головна роль, якої він насправді не відігравав.
  

Однією з найталановитіших за всю історію кінематографу жінок-режисерів була німкеня Лені Ріфеншталь, слава до якої прийшла в 1934 р. після документального фільму про А. Гітлера «Тріумф волі». Через чотири роки на кіноекрани вийшла кінострічка про берлінську Олімпіаду «Олімпія», за яку режисер отримала «Кубок Муссоліні» - приз Венеціанського кінофестивалю. Проте в подальшому її доля склалася драматично, адже її ім'я завжди ототожнювалося з нацизмом й А. Гітлером, з яким Л. Ріфеншталь була в дружніх стосунках. Бойкот її фільмів, арешти, тюремні ув'язнення й, урешті-решт, забуття - таку високу ціну було заплачено за співпрацю з нацистським режимом.
  

В архітектурі Італії, Німеччини та СРСР віддавалася перевага величезним помпезним будівлям, що повинні були підкреслювати могутність і вічність режиму. На місці чудових середньовічних будівель Б. Муссоліні наказував зводити «палаци фашизму», мав намір спорудити монумент Голіафу з його, дуче, обличчям. У запровадженому А. Гітлером «стилі фюрера» було відновлено палац Барлов у Мюнхені, «Народний дім», райхсканцелярію в Берліні.
  

У Москві за наказом Сталіна було підірвано храм Христа-Спасителя й на його місці збудовано «Будинок рад», у Києві - знищено Михайлівський та Успенський собори. На місці висаджених в повітря вибухівкою давніх храмів радянська влада за типовими проектами споруджувала партійні та державні будівлі, які навіть їхні творці не наважувалися назвати архітектурними витворами.

Всесвітня історія 10 клас. Полянський П. Б.

1. Основні цінності та здобутки людства на початку XX ст.
СоціальноОекшомічний розвиток у свій ті на початку XX ст. сприяв поліпшенню матеріального становища людей, особливо в розвинутих країнах Європи та Північної Америки. Розбудовувалися міста, у Парип жі й Лондоні, Берліні й Москві зводилися небачені до того семипдесятиповерхові буп динки, а за океаном з'явилися хмарочоси у 18гіЮ та більше поверхів. Міста ставали більш комфортними для життя. Люди коп ристувалися все більш швидкими та зручп ними технічними засобами передачі інп формації. Автомобілі, пароплави ставали більш досконалими, нечуваними темпами поширювалася мережа залізниць.

Мовою цифр
Лише за 43 роки (1871-1914) довжина залізниць у Європі зросла з 105 до 347 тис. км, у СІ1ІА - з 93 до 567 тис. км, у Азії - з 8 до 108 тис. км (у 13,5 разів), а в Африці - з 2 до 44 тис. км (у 22 рази).

Державна влада в демократичних країнах проводила соціальні рефорп ми, підтримувала громадський порядок, прагнула задовольнити інтереси всіх верств населення, збалансувати їх. Під захистом держави знаходилась приватна власність, гарантувалась свобода підприємництва та ініціативи.

Світовим центром науки і культури була Європа. Найважливішими науковими осередками стали університети, наукові відкриття все швидп ше запроваджувалися у виробництво, їхніми плодами користувалися все більше людей. Розпочалася науковоп'кхнічна революція, збагачуючи люп дей небаченими можливостями задоволення матеріальних і духовних поп треб, проте й спричиняючи наростання екологічних та інших проблем, що набули глобального, загальнолюдського значення.

Складні процеси в культурі сприяли подальшому звільненню творчого самовираження митців, створенню чудових творів мистецтва та літератуп ри, що ставали доступними для людей. До культурного життя залучалися широкі верстви населення, демократизувалася освіта. Моральні цінності поступово сприймалися все більшою частиною людства.

Тож не дивно, що ці часи здобули назву «Іа Ьеііе родие» (з французької- «щаслива епоха»). 

Багатоповерховий будинок у МельІ бурні, Австралія, на початку XX ст.

Однак насправді розквіт торкнувся лише декількох країн, до яких належали насамперед Велика Британія, Франп ція, СПІА, Канада, дещо пізніше - Німеччина. Економічне та культурне піднесення переживали також Росія, АвстропУгфщина та Італія.

Проте зростання протистояння між воєнноппоіітичними блоками, гонп ка озброєнь, наростання шовіністичних тенденцій у країнах призвели до розв'язання Першої світової війни, яка стала найкривавішою подією та першою загальнолюдською катастрофою в історії людства.

Після закінчення війни людство сподівалося на усвідомлення її уроп ків, але несправедливе повоєнне облаштування світу, конфлікти всередині країн породили протиріччя, які несли в собі зародки нової світової війни.

2. Народонаселення

Соціально-економічний та культурний розвиток викликав зміни у нап родонаселенні. У розвинутих країнах Європи та Північної Америки посиО лювалися процеси урбанізації - дедалі більша частина населення мешкап ла у містах. У періоди економічного піднесення (1900-1914, 1924-1929) зростав життєвий рівень людей, науковоп,кхнічш досягнення використоп вувалися для покращення умов праці та життя.

Продовжувалася міграція населення європейських країн до СПІА, Кап нади (серед них чимало було українців з АвстроУгорщини та Росії), а також до Австралії, Нової Зеландії.

Був закінчений колоніальний розподіл світу між провдними державами. Найбільп ші колоніальні імперії утворили Велика Британія та Франція, які витіснили з проп відних позицій «старі метрополії» — Іспанію, Португалію і Голландію. Англійці гоп ворили, що над британськими володінняп ми «ніколи не заходить сонце». У 1900 р. британаські колонії охоплювали територію площею 32,7 млн кв. км, що становило половину всіх колоніальних володінь світу. Кількість населення британських колоній сягала 368 млн чоловік - удесятеро більше від населення самої Великої Британії.

Віце-король Індії Лорд Керзон з дружиною після полювання на бен гальських тигрів, 1903 р.
Населення всієї Африки, знап чної частини Азії, Океани опинилось у економічній, соціальній, національній залежності від метрополій. У 1914 р. на територіях, що були залежними від європейських держав, мешп кало близько однієї третини усього людства.

Зростала загальна кількість населення у світі. У другій половині XIX ст. населення світу зросло у 1,5 раза, збільшуючись приблизно на 17 млн чоловік на рік. З другої половини XVIII ст. (від початку промисп лового перевороту) до XX ст. найшвидше зростала кількість населення в Європі, де піднімалося виробництво, відбувалось піднесення рівня життя та санітарнопгігієнічнихумов. З початку XX ст. значно зростала кількість населення в основному вже не в індустріально розвинутій Європі, а в Азії, Африці та Америці. У 1900 р. чисельність населення світу складала 1,630 мільярда чоловік, ав1927р.- вже 2 мільярди.

Мовою цифр
Для зростання чисельності населення світу до 1 мільярда чоловік знадобилась вся історія світу до 1820 р. Наступного мільярда людство досягло вже за 107 років (1927 р.). Для збільшення населення світу до 3 мільярдів знадобилося вже 33 роки (1960 р.), до 4 мільярдів - 14 років (1974 р.), і далі темпи приросту населення на планеті зростають. У XX столітті, з одного боку, відбувалось значне зростання кількості населення. З іншого - значні людські втрати принесли війни XX століття. Під час Першої світової війни людські жертви склали 10 млн чоловік убитими (плюс 20 млн поранених та 20 млн людей, які загинули від поранень та хвороб). Під час Другої світової війни було вбито вже понад 54 млн чоловік, поранено близько 90 млн, а загинуло від поранень та хвороб ще 25 млн чоловік.

3. Прискорення економічного, технічного, інтелектуального прогресу
На початку XX століття завершилось формування індустріального суспільства в Англії, Франції, Німеччині, Росії, США та Японії.

Особливості економічного розвитку
Економічний розвиток на початп ку XX століття характеризується як вільним розвитком ринкових відноп син, так і становленням системи дерп жавного регулювання економіки в різних варіантах. Промислове вироби ництво значно випереджало виробп ництво сільськогосподарської проп дукції, прискорилась урбанізація, розшарування суспільства, все ширп ше використовувалась наймана прап ця, яка охоплювала промислове вин робництво, будівництво, транспорт, сферу послуг, сільське господарство. Проходило становлення й подальший
Індустріальне суспільство (прої мислове суспільство) - стадія розвиі тку суспільства, що характеризується:

• поширенням великого машинного виробництва,
• зростанням міст та їх значення;
• утвердженням ринкової економіки-,
• становленням демократії, громадяні ського суспільства і правової держави.

Індустріальне суспільство (термін впровадив А. СенСімон) змінює традиі ційне, аграрне суспільство. Наприкінці XX століття індустріальне суспільство пеі реходить у постіндустріальне.

Автострада в США на початку XX ст. Розвиток нових галузей промисловості: автомобілебудування, верстатобуп дування, електротехніки, нафтопереробної та інших.

Особливості соціального розвитку Великі фінансисти і підприємці, які досягли високого рівня матеріп ального забезпечення, прагнули більшою мірою впливати на політичне життя своїх країн. Намагалася зберегти свій вплив і аристократія.

Зростали роль і значення у суспільстві середнього класу - середніх і дрібних підприємців, чиновників, творчої та технічної інтелігенції.

Найчисельнішою групою населення залишались робітники, серед яких найбільше поширювалися колективістські цінності. У цей період дедалі більше поглиблювались протиріччя між найманими робітниками та власникамиЕрботодавцями, що особливо виявлялося в періоди криз. Робітники відстоювали свої права через профспілки, все активніше залучались до політичної діяльності. їхнє хитке соціальне становище вип користовували у своїх цілях різноманітні політичні сили - від комуністів і соціалістів до фашистів.

Лідери розвинених країн, сповідуючи демократичні цінності, ставали на шлях глибоких реформ і перетворень.
Технічний прогрес Інтенсивний розвиток виробництва викликав небачений до цього техп нічний прогрес, що став можливим завдяки науковим відкриттям.

Наука перетворилась на безпосередню виробничу силу. Наукові досягп нення сприяли появі й повсякденному використанню нових технологій, машин і механізмів. У масовому виробництві широко застосовувалася електроенергія. Всюди будувались теплопй гідроелектростанції. Значних успіхів досягло машинобудування. Найважливішим нововведенням у машинобудуванні стало спеціалізоване потоковопшсове (конвеєрне) виробництво.

Докорінних змін у першій половині XX століття зазнали й транспортні засоби, які базувались на новітніх досягненнях науки і техніки та водночас стимулювали їхній розвиток. На початку XX століття у всьому світі налічувалось 9000 автомобіп лів, а на 1950 р. лише в СПІА їх було вже понад 40 млн.

Перша світова війна, мілітаризація економіки, гонка озброєнь стали головними причинами інтенсивного розвитку нових типів літаків, танків, військових кораблів. У XX ст., як ніколи раніше, необмежені можливості людського розуму все більшою мірою використовувались у воєнних цілях.

Мілітаризм (від лат. - воєнний) - політика нарощування державою своєї військової могутності, політичне панування вояччини, підкорення госпої дарства країни цілям підготовки до заі гарбницької війни.

Розвиток засобів масової інформації і зв'язку У 1921 р. в Європі і СПІА були створені громадські системи радіомовп лення, які транслювали інформаційні та розважальні програми. Перша система телебачення була продемонстрована в 20-ті рр. у Великій Британії Д. Бердом, а вже наприкінці ЗОпхрр. у Великій Британії, Німеччині, а потім і в США розпочались регулярні телетрансляції. У 1926 р. вперше був установлений телефонний зв'язок між Лондоном і Нью-Йорком.

Розвиток культури На початку XX століття зростала кількість освічених людей, освіта у багатьох країнах ставала більш доступною, з'явились нові типи навчальп них закладів. У літературі та мистецтві існувала боротьба реалістичних та модерністських течій. Саме в цей період жило й творило багато видатних письменників, музикантів, художників, які своїми працями збагатили скарбницю світової культури. Найвизначніші наукові винаходи та літеп ратурні твори були відзначені найпрестижнішою Нобелівською премією.

У 1920-30-ті рр. виникла масова культура. Її продукція мала відпоп відати вимогам аудиторії в час дозвілля, розваги, при цьому балансуючи між високими критеріями мистецтва та рівнем його масового сприйняття.

4. Періодизація всесвітньої історії 1900-1929 рр.

<u</u>
Період довоєнного розвитку (1900-1914)
Економічне зростання передових країн супроводжувалось як поліпшенп ням матеріального становища людей, розвитком культури та освіти, так і наростанням військовошолітичного протистояння на міжнародній арені, посиленням соціальних та міжнаціональних протиріч усередині країн.

Перша світова війна (1914—1918) 1 серпня 1914 р. почалась перша в історії людства світова війна, в яку поступово вступили 34 держави на боці Антанти і 4 держави ворожого їй блоку. Перша світова війна призвела до серйозних політичних, економічп них та територіальних змін у більшій частині країн світу і особливо в Євп ропі. Країни Четверного союзу під час війни зазнали нищівної поразки.

Припинили своє існування імперії: Німецька, Російська, Австроп Угорська, Османська. На території Європи утворились нові держави: Польп ща, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. -Югославія), Австрія, Угорщина, Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія.

Версальський мирний договір містив у собі поряд із позитивними моп ментами передумови для виникнення нових війн.

Період післявоєнної нестабільності (1918—1923) Цей період відзначається змінами в розстановці сил у світі. Позиції Великої Британії та Франції - державппфеможниць - виявилися ослаблеп ними через посилення впливу СПІА та Японії, зростання антиколоніальп них виступів. У Німеччині була проголошена демократична республіка. У Росії більшовики встановили диктатуру пролетаріату. Європою прокоп тилась хвиля революцій за радянською моделлю, які зазнали краху.

Посилився вплив у світі країн Азії, Африки та Латинської Америки. Розпочалися рухи за незалежність, за розширення громадянських прав.

Економічна криза 1920-1921 рр. викликала загострення соціальних протиріч. В Італії до влади прийшли фашисти, інші західні країни, що мали сильні демократичні традиції, взяли курс на реформи.

Період економічної стабілізації (1924—1929)
В економіці відбувалася модернізація виробництва, впроваджувались нові форми організації праці, нові технології. Стабілізувалась кредитноп фінансова система, зменшувалось державне регулювання економіки.

У країнах Західної Європи, у США, Канаді громадяни користувались усіма демократичними правами. Був закріплений на законодавчому рівні 8пгсдинний робочий день, визнавались права профспілок. У США, Англії, Швеції, Норвегії, Австрії, Німеччині жінки отримали право голосу.

Натомість в Італії, Німеччині, Іспанії, СРСР демократичні традиції або тільки зароджувались, або були відсутні. У країнах Центральної та ПівденноЮхідної Європи утверджувались авторитарні режими.

Суттєвих змін зазнали культура й побут населення. Зростала роль зал собів масової інформації, кіно, спорту у повсякденному житті.

Майбутні покоління будуть розглядати XX століття як добу враб маючих культурних досягнень, нечуваних темпів технічного прогресу. Проте водночас XX століття ввійшло в історію як століття геноцидів та світових воєн, що поставили під загрозу загибелі світову цивілізацію.

Питання й завдання

I. Для перевірки знань
1. Згадайте курс Нової історії, який Ви вивчали у 9 класі. У яких державах світу в другій половині XIX ст. значно прискорились темпи соціальноіе кономічного розвитку? В яких європейських країнах відбулися революції, що значною мірою вплинули на історичний розвиток цих країн?
2. Які нові технології сприяли швидкому розвитку машинобудування?

II. Для систематизації навчального матеріалу
1. Охарактеризуйте основні періоди всесвітньої історії 1900-1929 рр.
2. Назвіть основні зміни у соціальній структурі суспільства розвинутих країн на початку XX ст.
3. Дайте характеристику технічному прогресу на початку XX ст.
4. Визначте основні тенденції культурного розвитку на початку XX ст.

III. Для обговорення в групі
1. Як Ви розумієте думку про те, що у XX ст. «наука ставала безпосередньою виробничою силою»?
2. Як Ви вважаєте, чи сприяє гонка озброєнь економічному розвитку країн?

IV. Робота з історичними термінами і поняттями
Поясніть терміни і поняття: «індустріальне суспільство», «мілітаризм».

V.Творчі завдання
1. Як Ви думаєте, чому початок XX століття отримав у деяких сучасників назву «Іа ЬеІІе рорие» (з французької - «щаслива епоха»)?
2. Чим XX століття відрізняється від попередніх етапів розвитку людства?

Щупак І.Я.,Морозова Л.В. Всесвітня історія, Новітній період (1914-1929) 10 клас
Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Планування уроків з всесвітньої історії, відповіді на тести, завдання та відповіді по класам, домашнє завадання та робота з всесвітньої історії для 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.