Українська література 5 клас

Тема "Олена Пчілка. Розповідь про письменницю та її родину"

Конспект уроку до теми "Олена Пчілка. Розповідь про письменницю та її родину" 

“Діти – се наш дорогий скарб, се наша надія, се – молода Україна”

Ці слова належать людині, яка все своє життя присвятила справі розвитку української культури, невтомно й самовіддано працювала в ім’я відродження української нації. Звали цю людину Ольга Петрівна Драгоманова (по чоловікові Косач).
Поетеса, автор прозових та драматичних творів, перекладач, науковець, фольклорист і етнограф, публіцист, видавець, активна громадська діячка. Вродлива жінка, ніжна й мудра матір, яка виховала геніальну Лесю Українку, виплекала її талант.




Посібник для вчителів та учнів

Автор-упорядник: Комашко О.С.

   “Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?”
Леся Українка

Ці слова геніальної поетеси Лесі Українки чи не найкраще підходять для характеристики особистості її матері – незвичайної жінки, аристократки духу.

Літературний портрет Олени Пчілки

Напередодні Різдва засніженими самотніми вуличками глухого поліського села брела жінка. Прямувала на вогник, що блимав з віконечка присипаної снігом сільської хати. Ішла на записи колядок.
То тут, то там до маленьких вікон прилипали з цікавістю селяни:
- Глянь, яка панночка йде!
- А вбрання яке! Та я зроду такого не бачила!
А дехто з надто цікавих виходили на подвір’я і уважно розглядали незнайому жінку.
Багато одягнена. З-під густого волосся, що вкрилося інеєм, виднілось високе чоло, а під віями ховались великі і зіркі очі. Допитливо поглядала навкруги.
Тією фольклористкою, яка від “панського” палацу йшла під сільську стріху в пошуках праджерел пісні, була Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, більше відома як Олена Пчілка.
Одинокі вогники в поліських хатах стали для неї близькими ще й тому, що подібні – у символічному значенні – розпалила вона у своєму домі як жриця домашнього вогнища – берегиня, турботлива дружина, любляча мати шістьох дітей, у тому числі і геніальної Лесі Українки.
Та заслуги цієї небуденної особистості значно ширші. Багато чого на ниві українства їй як жінці довелось робити вперше. Була першою журналісткою і першою жінкою-академіком. Писала поезії, прозу, драми, критичні статті.
Нею захоплювались, їй симпатизували, її принциповість та незламність викликали подив у сотень людей.
Д.Донцов залишив такі спогади про Олену Пчілку : “…Пара проникливих суворих очей, з-під трохи насуплених брів, висунуте наперед, виразно окреслене, підборіддя, високе просте чоло, твердо закроєні уста…” Юрій Сірий дещо доповнив цей образ : “При розмові лице похилої віком Олени Пчілки здавалось молодим, а темно-сині зі сталевим відтінком очі світились ясним промінням”. Знайомі Олени Пчілки відзначали, що вона була надзвичайно привабливою жінкою. А дружина Івана Франка, схвильована її гостинністю та доброзичливістю, назвала першу найкращою жінкою у світі.
А з чого ж все починалось?
У повітовому містечку Гадячі Полтавської губернії 17 червня 1849 року Олена Пчілка вперше побачила світло сонця. Походила зі славетного роду Драгоманових.
Перші ази освіти Ольга здобула вдома, під керівництвом батька. Згодом вступила до зразкового пансіону шляхетних дівчат. А потім – казковий край, волинське Полісся, яке назавжди залишилось у душі поетеси. Сюди, на Волинь, і приїхало молоде подружжя у 1848 році – світлочубий, м’який і лагідний чернігівець, Петро Косач і темнокоса красуня, полтавчанка Ольга, ще зовсім недавно Драгоманова.
Незнаний край настільки полонив полтавчанку красою природи, вдачею людей, тутешнім говором, що любов до нього вилилась у поезію “Волинські спогади”.
Саме з Волині і розпочалось громадське становлення Олени Пчілки.
Вона організувала гурток для місцевої інтелігенції, почала збирати вишивки та народні пісні, видала першу поетичну збірку рідною мовою “Думки-мережанки”, перекладала твори Гоголя, Пушкіна, Єсеніна, Міцкевича, Шіллера, Андерсена.
Де б не жила ця колоритна, багатогранна постать, скрізь вносила живий струмінь. Зокрема, вона створила осередок літературного і театрального руху на Волині. Організувала першу українську бібліотеку, поставила декілька українських спектаклів у Луцьку. А її дім у Колодяжному став своєрідними волинськими Афінами: тут збирався цвіт української інтелігенції. Тут був наче домашній літературний інститут – виховувала, плекала письменницькі таланти своїх дітей.
Невипадковим є і вибір псевдоніму - Пчілка. З цього приводу дочка письменниці Ізидора писала: “Олена Пчілка – псевдонім, що мама придбала собі, як була ще зовсім молода. Тоді молоде подружжя ( наші батьки) жили в Звягелі на Волині, там часом Ольгу звуть Олена, а що мама дуже захопилася збиранням етнографічного матеріалу (вишивки, тканини), то батько наш казав, що вона як тая пчілка працює. Та й все життя мама любила пчіл – ці комахи подобались їй, як символ невсипущої праці для загалу. Мама, де жила довгий час, то заводила пасіку, хоча б 3-4 вулики, то не задля якоїсь там вигоди, просто їй подобалось спостерігати тую доцільну метушню комашок і сам буколічний вигляд вуликів”.
Окрім того, Олена Пчілка мала композиторські здібності, дописала музику до народних слів “Без тебе, Олесю”, які стали народним романсом. Виявляла неабиякі нахили до малювання, що передалися й Лесі (зберігся олійний волинський пейзаж її роботи).
Олена Пчілка була активним членом Київського правління “Общество друзей мира”, академіком.
Якою ж була ця незвичайна жінка в сім’ї, серед близьких їй людей?
Як талановитий педагог, вона виховувала в дітях любов до рідної мови, пісні, природи.

Недарма ж Олена Пчілка сама казала про це історикові літератури О.Огоновському: «В дітях мені хотілось перелити свою душу й думки, - і з певністю мушу сказати, що мені це вдалося.
Не знаю, чи стали б Леся і Михась українськими літераторами, коли б не я?.. Від батька вони не могли навчитися навіть української мови, бо він нею і не вмів говорити… Власне, я завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою».
Не визнавала звичайну школу, і, виробивши власну систему навчання, дала дочкам та синам перше уявлення про світову культуру. Усім своїм дітям ( а їх було шестеро – Михайло, Лариса(Леся), Ольга, Оксана, Микола, Ізидора) Косачі дарували тепло й турботу, дали гарну освіту й виховання і молили Бога про їхнє щастя.
Олена Пчілка була вимогливою, але справедливою.
Вона привчала своїх дітей до ощадливості і в часі, і в коштах.
Проте найбільшим виховним чинником для дітей був приклад матері – її невсипуща працьовитість, патріотизм, ерудиція, її здатність на самопожертву заради громадського добра, її принциповість.
Українська культура знає чимало видатних життєвих і творчих біографій. Та, гортаючи сторінки нашої історії, навряд чи знайдемо таку жіночу особистість, у якій би настільки органічно поєдналися дар поетичного слова, наукове обдарування, організаторсько-просвітницькі й видавничі здібності, педагогічні таланти.


ПОЕТИЧНА СКАРБНИЧКА

Як швидко літо проминуло!

Як швидко літо проминуло!
Прийшла осінняя пора.
Немов на крилах полинуло
Кохане літечко з двора!..
Садок марніє потихеньку,
Пожовклі падають листки,
Вітрець не віє вже тепленько,-
Жене похмурії хмарки.
Посох горошок на городі,
Мачок вже цвіт давно згубив,
Високий соняшник на грядці
Журливо голову схилив.

Змінилось все…

…Вже ж у любому куточку
Змінилось все!..
Он кучері з верби рясні
Вітрець несе.
По узгір’ю на змокрілий
Холодний пісок;
Зажурився, засмутився
Унизу й ставок:
Похмурую, невеселу
Думоньку гада,
І здіймається під вітром
Темная вода;
Хитаються очерети,
Лози самотні
Ронять в воду, наче сльози,
Листочки дрібні…

Волинські спогади

Волинь незабутня, країно славутня!
У пишній красі ти красуєш!
Здавен твою бачу українську вдачу,
Здавен мою душу чаруєш!
Я рідную мову, ту любу розмову
В краях твоїх всюди вчуваю,
Те слово живуще – віки немируще –
Я скрізь в тобі серцем вітаю.
Із словом жаданим та з людом коханим
Єднаєш ти в серці моєму
Ті спогади ясні про милі та красні
Куточки в обширі твоєму.
Я іншу місцину, як любу годину,
У думці ніколи не втрачу;
В бездушнім просторі, у мертвім околі,
Живе своє серце там бачу.
У блисканні річки, в ясній невеличкій,
Обличчя ввижаються явні;
У гомоні гаю, в зеленім розмаю
Розмови вчуваються давні…
Ви, Звягеля скелі, узгір’я веселі!
Ми з вами пак довго живали!
Найкращі літа з життя сього світа
Мої проміж вас пролітали!
Ти, Случе ігриста! Вода твоя бистра
Багацько умчала з собою
І щастя ясного, і суму важкого
Мого,- утекло за водою!
Ти, Луцьк стародавній, що досі слід явний
Ховаєш старої давнини,
Й тебе я спізнала, й тебе пильнувала,-
Були то хорошії днини!
Старезний твій замок, дідизни останок,
Навік в моїй думці зостався.
І повідь весняна, широка, - і давня
Та церковця, в котрій прощався
Мій дух із тобою!.. Не жалем-журбою
Хотіла б тебе спом’янути,
Волинський куточку, де мов в сповиточку
Години ті сплять незабутні!
Діточкам

Гайда, дітки, у садок!
Любо там і мило!
Скільки всяких там квіток
Сей рік уродило!
Повна рожа, мак чубатий,
Між кущами м’ята
І барвіночок прекрасний
Стелеться до хати.
Там метелики і бджоли,
Пташки-щебетухи,
А в травиці скрізь навколо
Кузки-скрекотухи.
Сонце з неба світить, гріє,
Сяє, мов сміється,
І, як вільна пташка, мрія
До небес несеться.

Сон

Приснився сон малій Марусі,
Що вже у білому кожусі
Прийшла сама
Бабусенька зима –
І рукавами в полі має,
Замети сипле-насипає.
Садки у інеї стоять
Доріжкою санки риплять…
Маруся з братиком у хаті,
Тепер на волю не багаті,
Лиш ту собі потіху мають,
Що дивні квіти розглядають –
Ті квіти білі на шибках,
Мов у якихось дивних снах,
Химери листя розстилають.
І тільки всього…Сумно з хати
Марусі в вікна виглядати.

Весняні квіти

Весна чарівниця,
Неначе цариця,
Наказ свій послала,
Щоб краса вставала.
І проліски, і травка,
Й зелена муравка,
І кульбаба рясна,-
Й фіалочка ясна –
Всі квіти весняні,
Веселі, кохані,
З-під листя виходять.
Голівки підводять
Од сну зимового
До сонця ясного!
Ті квіти дрібненькі,
Мов дітки маленькі,
Розбіглися у гаю,
Я їх позбираю
В пучечок докупки –
Для мами-голубки.

Пісні минулого

Проречисті тії читаю скрижалі
Народних пісень. І надії, і жалі
Свої тут народ положив у піснях,
Лунає та мова у дрібних листах –
І мертвії ті ватаги із могили
Говорять, торкаючи душу і сили,-
Та речі в пустині німій гомонять,
А люди живії мовчать!

Люлі, люлі…

Спи, моя доненько, спи, моя доленько!
Я колишу на руках;
А як заснеш, моя ясная зоренько, -
Сяду в тебе в головах.
Ласка ж та пильная, чула, прихильная,-
Буде твій сон стерегти;
Мати глядить тебе, квітко прихильная, -
Щиро впевняйся їй ти.
І все життя своє буду, дитя моє,
Серцем тебе пильнувать,
І спочування повік таке самеє
Буду тобі уділять...
Спи ж, моя доненько! Спи, моя зоренько!
Спи, моє щастя ясне!
Хай обмина тебе лихо і горенько,
Ти на грудях у мене!

Весна-красна

Віє легким духом, вільним –
Прийшла весна-красна,
Із-за моря, з ластівками,
Прилинула ясна!
Забриніли стави, ріки
В берегах зелених,
Залунали всі улоньки
Од співі веселих.
Всміхається ясне сонце
У небі блакитнім
Хмаринонькам кучерявим,
Біленьким, лагідним.

Перший сніг

Новину сьогодні зранку
День вчорашній нам приніс:
Білі стріхи, білі призьби,
Біле поле, білий ліс.

Ліс стоїть такий поважний,
Мов дідусь старий та сивий,
Погляда на шлях широкий,
На просторі білі ниви.

Темні сосни та ялини
Простягли далеко віти
І поблискують на сонці,
Снігом-інеєм укриті.

З-між дерев не обізветься
Ні звірина, ані птаство,-
Та кортить санчата взяти
І піти в зимове царство.

Там бадьорістю подихать,
Побродити білим шляхом
Чи із пагорба спуститись,
Пролетіти бистрим птахом!

А опісля в теплу хату
З мандрування повертатись –
І мамусі любій-милій
Всі пригоди розказати.

Безконечна пісня

Був собі журавель
Та журавочка
Наносили сінця
Повні ясельця.
Наша пісня гарна й нова,-
Почнем її, братця, знова:
Був собі журавель
Та журавочка ( і так далі, «без кінця»).

Орел

Широким помахом крил дужих своїх
Високо піднісся орел сизокрилий,
Все вище та вище до хмар золотих,
Та й хмари високі його не спинили.

Злетів він над хмари й гукнув відтіля:
« Гей, хто ще зо мною? До сонця полинем!»
Та поклик могутній хоть чула земля,
Ніхто не озвався за кликом орлиним.

І сам він ще вище тоді полетів,
Аж поки зовсім од землі заховався;
Він дихав повітрям надхмарних країв,
На сонце дивився і в світлі купався.

І рвався ще вище, але вже не міг:
Не стало ні сили, ні крилам підпори,
І смуток великий орел переміг,
І тихо спустивсь на високії гори.

Тоді зрозумів він, що син він землі,
Що буде навіки до неї прикутий;
Але його небо манило здалі,
І вічно про нього не міг він забути.

І в час, як нудьга обгортала його,
Як гидко ставало на землю дивитись,
Летів він за хмари до сонця свого,
Щоб ясним промінням на волі напитись.

А втомлений – знову на землю сідав,
На гору високу край темної кручі,
І другим створінням земним повідав
Про небо, про сонце, про зорі блискучі.

* * *

Діброва смутная вже листячко ронила,
Додому у журбі клонилась чолом;
Зима, скрадаючись, повіяла крилом
І снігом – біллю білою – її покрила.

Дібровонька тоді, шумлячи, зголосила:
«О зимо! Не лякай безрадісним кінцем!
Не покривай мене холодним тим вінцем,
Нехай моя пишає ще краса і сила!

Най гордим поглядом іще я подивлюсь,
Нехай у світлі багряниця ще палає,
Най світлом сонячним востаннє я нап’юсь
І пташка хоть одна ще заспіває!»

І перший сніг на вітті розтопивсь,
Неначе слізьми гіркими поливсь…


СТОРІНКА ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ

Премудра приповість

Оповістив раз премудрий Соломон, що буде казати мирові своє казання – навчання. Людей посунуло – сила! Подумайте тільки: сам премудрий Соломон навчатиме! Певне ж, мовляв, там щось дуже мудре можна почути. Зійшов мир, вийшов премудрий Соломон.
І господи! Кожен хоче ближче доступитися, щоб не впустити й слова з премудрого казання. Штовхотнява та сварка!.. Аж ось втихомирились. Почав премудрий Соломон казати:
- Слухайте, люди добрі, що я вам казатиму: як маєте що шити, то перше вузлики в’яжіте!
Повернувся і пішов – кінець науці.

Ви, певне, думаєте: “Отсе! Що ж це таке? Оце тільки й всього сказав премудрий Соломон? Та що ж тут такого мудрого?” Отже, так вам здається! А воно й тут мудрої науки багато: ось нумо лишень почніте шити та не зав’яжіть вузлика, то що з того буде?.. Та й не тільки в шитті, в кожній справі, - як не зав’яжеш перше вузлика, о нічого й не буде!..
Чи ж то не мудра була Соломонова наука, хоч і коротенька?



Хлопчик та ведмідь

Надворі був мороз лютий. А хлопчик, сердешний плентається по вулицях, тремтить. Де йому подітись? Батько-мати повмирали, рідні немає, а чужі не пускають…Ходить бідолашний та й зазирає у вікно, що там світло сяє, діти гуляються та сміються, - ото, либонь, там тепло, ото гарно! А попроситися хоч погрітись, так де там – усі туряють, а ото ще й вилають, а пожалувати – ніхто не пожалує…Сіло воно собі, скулившись на сіні, до якоїсь повітки притулилось та й заплакало.
Аж ось чує – щось стугонить. Що за причина? Озирається – аж то двері в повітці розчинені і вітер ними тарахкає. Іде хлопчик всередину, двері зачиняє, а там поночі, хоч око виколи. Та дарма! Добре, що хоч вітер отак наскрізь не проймає, як надворі.
Сунеться хлопчик увпродовж стінки навпомацки, аж налапав щось здорове таке та волохате. «Ну се, либонь, собака такий здоровенний!» - думав собі. Взяв та й притулився до того хутра теплого, та й заснув так. А то в повітці був не собака – а ведмідь такий здоровий. Його пан держав там прив’язаного собі на потіху. Ну, ведмідь того хлопчика на займає, сплять собі обоє цілу ніч, одне до одного притулилися. Прокинувся хлопчик уранці, роздивляється на ведмедя – чудно йому стало. «Ну здоровенний, - дума собі, - оцей собака, і де такий узявся?» А про те гадки нема, що така страшна звірюка, - він і не чув зразу, що то за ведмеді бувають. Устав хлопець, пішов собі милостині прохати по городі, а ввечері знову до ведмедя та й вкупі сплять.
Отак і повелося між ними. А тому ведмедю щодня їсти приносили у цебрикові; так ото хлопець, як вернеться з вулиці, то й повечеряє тим, що ведмідь не доїв.
Одного разу якось забули принести ведмедеві їсти. Ну, нічого, поснули голодні ведмідь і хлопчик. Аж увіходить у повітку слуга з їжею, ліхтаря великого в руці держить. Що за диво! Бачить, той хлопець щільно до ведмедя притулився та й спить собі міцно, сердешний. Кинув слуга ліхтаря, а сам біжить до пана розказати, що бачив.
А в того пана, що його ведмідь був, саме гості були. Як почули, що слуга розказує, так усі повставали, ідуть до повітки того дива побачити.
Збудилось хлоп’я, дивиться. « Ну, - каже, - тепер уже годі, побачиш, мене, певно, виженуть!» Та як обхопить рученятами ведмедя за шию, як заплаче гірким слізьми. А ведмідь і собі заворушився та й став того хлопчика голубити, як уже там вміє. Ото було всім тим людям диво! А хазяїн розпитався, як те бідне хлоп’я попало, та зглянувсь на його, взяв до себе, став годувати та вчити, та й до розуму довів. І вийшли з того хлопчика люди.

Надіслано вчителем Міжнародного ліцею Гранд Горецькою І.Й.