Національні особливості «чарівних слів»

В українській мові найбільш уживаними, стилістично нейтральними висловами подяки є «дякую» і «спасибі», які можуть мати при собі слова, що посилюють вираження вдячності: дуже, сердечне, щиро, красно сердечно, щиро та ін. “Сердечне спасибі Вам, брате-товаришу, за Ваш прихильний лист” (П. Грабовський), “Дуже Вам дякую за Ваш любенький лист”(О. Кобилянська). 
Дякувати означає “висловлювати, виражати подяку, бути вдячним за щось”; бути вдячним — це відчувати “вдячність до кого-, чого-небудь; виражати вдячність”. За народною мораллю, невдячність сприймалась як невихованість, черствість і завжди осуджувалась, недарма існує стійкий вираз “чорна невдячність”, який означає: “зло замість вдячності за зроблене добро”. Вважається, що дякування — одна з тих дій в житті людини, яку можна виконати лише за допомогою мови, спеціально витворених для цього висловів. 

Вислів «дякую» (є особливою формою дієслова дякувати) вживається у багатьох слов'янських мовах: білоруській, польській, чеській, словацькій та ін.За даними етимологічного словника, це слово запозичилось з німецької через польську (у закарпатські говори, можливо, через словацьку), у російській не вживається. Первісне значення пов'язується зі словом “думка” у розумінні: “Ви мені зробили добро, я думаю, я пам'ятаю про це”. Підкреслення вияву вдячності досягається за допомогою загальноприйнятих слів: щиросердно, сердечно, красно та ін. 

Вислів «спасибі» більше поширений у Східній Україні. Первісне значення “спаси біг” стерлось у свідомості тих, хто розмовляє, про що і свідчить редуковано-зрощена форма. У мовленні спасибі часто поєднується з прикметниками щире, велике, сердечне. 

Слід зазначити, що народним етикетом передбачаються репліки-відповіді на подяку, їх вибір залежить від того, за що дякується: коли за їстівне, тоді відповідається на здоров'я або їжте на здоров'я, коли за якусь річ із одягу — то зноси(іть) здоров (-а, -і), однак здебільшого поширена відповідь на подяку — «прошу» і «будь ласка». 

В умовах піднесеної тональності спілкування, в офіційних ситуаціях слова подяки можуть уживатися із дієслівною формою "дозвольте": дозвольте подякувати вам за... Таке ж стилістичне забарвлення мають й інші конструкції. Наприклад: “Прийміть мою найсердечнішу подяку за Ваше щире співчуття” (М. Коцюбинський). “Щира дяка Вам від нас обох за надіслані книжки” (Леся Українка). У висловах подяки особливо яскраво виявляється функція ввічливості, і тому їх використання належить до обов'язкових етикетних настанов. 

Вибачитися — “просити вибачення, усвідомлюючи свою провину”, вибачити ж — “виявляти поблажливість, прощати провину”. Отже, ситуація вибачення — передусім усвідомлення своєї вини і намагання її спокутувати за допомогою спеціальних висловів. Вибачення завжди супроводжується проханням, навіть якщо виражене лише інтонаційно, без слів. “Вибачте, прохаю, за пізню відповідь на Ваш любий лист” (М. Коцюбинський). В українській мові існують стереотипні вирази вибачення, вибір їх залежить від “величини”, “розміру” вини, проступка, за які просять вибачити. 

Найбільш уживаним і стилістично нейтральним є «вибачте» (вибач, вибачай, вибачайте), використовуване в ситуації невеликої провини: “Вибачайте, брате любий, що турбую Вас своїми проханками...” (П. Грабовський). “Вибачайте, що я так гостро сказав” (О. Досвітній). Інколи вислів вибачайте (вибач) вживається як увічливе заперечення, вияв незгоди: “Вибачайте... кричіте собі, я слухать не буду. Та й до себе не покличу” (Т. Шевченко). 

Підкреслено ввічливою вибачальною формулою є «вибачте ласкаво». При вживанні неприємних або непристойних та подібних їм слів вживається вираз вибачайте (вибач) на цьому (на цім) слові: “Та ж ви не повія яка, вибачайте на слові, адже вам не пусте в голові, не розпуста” (М. Коцюбинський). У народі при подібних ситуаціях ще вживаються сказав би, та піч в хаті, най сі преч каже, шануючи вас, не приміряючи та ін. У художній літературі і в словниках фіксується такий вибачальний вислів, як "будьте вибачні", у наш час мабуть рідко вживаний. “Несподівано господар запитав: — Будьте вибачні за цікавість: ви діток маєте?” (М. Олійник). 

Вислів «вибачте (вибач)» запозичено українською мовою з польської, де воно первісне означало “побачити, роздивитися, розпізнати”. Нове значення розвинулось під впливом слів “недобачити, пропустити”, звідки й українське «пробачити» й «перебачити». В українській мові з цим значенням воно вживається з XVII ст. Часто можна почути у ситуації вибачення зворотну форму «вибачаюсь». Однак «вибачаюсь» не може бути рекомендований як вислів вибачення, оскільки за своєю граматичною формою це слово означає дію, спрямовану на діючу особу. Отже, «вибачаюсь»— “сам себе вибачаю”, тобто його використання суперечить змісту самої етикетної ситуації, меті вживання висловів вибачення. 

У західних областях України поширені вибачальні вислови «перепрошую», «за перепрошенням», котрі є кальками з польських «пшепрашам» і за «пшепрошеніем». Василь Сімович у 30-х роках різко зазначав: “...перепрошую”, слово, що від нього так і віє чимось чужим (для мого вуха вульгарним: чомусь перепрошувати!). Це слово ніяк не хоче уступити місця чисто українському народному: вибач, вибачай, вибачте, вибачайте (будь ласка), прошу в вас вибачення”. 

У розмовному мовленні вживаються як вибачальні вислови «даруйте (даруй)», «прошу дарувати», «даруйте ласкаво», «даруйте на слові»: “Даруйте, що звертаюсь до Вас з просьбою” (О. Кобилянська). Як вибачення за серйозну провину, великий проступок вживається простіть (прости): “Прости мене, Федоре, але я повинна втікати, втікати від твого обличчя, від твого голосу, від твоєї справедливості й доброти” (П. Загребельний). У народі на цей вислів існує відповідь: (хай, нехай) Бог (Господь, Мати Божа, Небо і т. ін.) прощає (простить). «Прости», «простіть» може вживатися при звертанні до кого-небудь у значенні увічливого попередження про щось не зовсім приємне з погляду мовця: “Тепер уже, простіть, яйця старіші, як кури” (М. Номис). 

Особливе місце серед увічливих виразів належить висловам привернення уваги. Як правило, вони використовуються у ситуації вибачення, прохання, запрошення. В українській мові до них відносять такі мовні одиниці: «будь ласка»; «коли (як, якщо) буде (твоя, ваша і т. ін.) ласка»; «з ласки вашої (твоєї)»; «будь ласкавий»; «будь ласкав»; «будьте ласкаві»; «будьте люб'язні». Характерною ознакою цих висловів є те, що сюди входять слова з коренем ласк і люб. Іменник ласка означає доброзичливе, привітне ставлення до кого-небудь; одне із значень прикметника ласкавий — те, що у ньому “виявляється доброзичливість, привітність”. Синонімічним до попереднього є прикметник «люб'язний», вживаний зі значенням “уважний”, привітний до кого-небудь”. Отже, ввічливими виразами ми засвідчуємо доброзичливе, привітне ставлення до співрозмовника, що лежить в основі етикетного спілкування. 

Вислови «будь ласка», «коли (як, якщо) твоя ласка» використовуються при чемному проханні, запрошуванні, в ситуації вибачення. 

Форми множини «будьте ласкав», «якщо ваша ласка», «з ласки вашої» відомі в ситуації чемного звертання до старших з проханням і порівняно з попереднім мають вищий ступінь увічливості, а отже, характерні для піднесеної тональності спілкування. Приміром: “Будьте ласкаві, напишіть мені, як стоїть справа з “Запомогою” (М. Коцюбинський). “На це я пристаю, — коли ваша така ласка, — тихо промовив Улас” (І. Нечуй-Левицький). “То викличте мені, з ласки вашої, Любов Олександрівну на хвилинку” (Леся Українка). Особливою витонченістю вирізняється вислів «будьте люб'язні», він поширений серед інтелігенції старшого покоління: “Будьте люб'язні, сюди, Неоніло Григорівно” (В. Собко). Вислови привернення уваги є чарівними словами, які роблять співрозмовника чуйним, прихильним, доброзичливим. 

Упродовж століть наш народ використовував дві основні форми звертання: типову українську (добродію) і західнослов'янську (пане, пані). Добродію, добродійко — специфічно українське шанобливо ввічливе звертання як до знайомого, так і до незнайомого. Внутрішня форма його прозора, не викликає ніяких негативних асоціацій і не містить соціального змісту. В “Історичному словнику українського язика” Є. Тимченка (К., 1930-1932) так тлумачиться одне із його значень: “що діє добро, доброчинець”. Порівняймо зі словами протилежного значення: злодій — спочатку означало “людина, яка чинить будь-яке зло”; лиходій — “той, хто чинить лихо, здатний чинити лихо”. Як етикетне звертання слово «добродій» фіксується в Словнику Є. Тимченка з XVII ст. Поширене воно в цій функції бу-ло здебільшого на Східній Україні. Звертання добродію (добродійко) вживалися самостійно і в поєднанні з етикетними означеннями: шановний(-а), ласкавий(-а), високошановний(-а), вельмишановний(-а), високоповажний(-а), та з іменем по батькові. Уживаються «добродій (добродійка)» і як увічлива форма згадування про відсутню людину. Наприклад: “Скажіть мені, добродію, хто це придумав границі для людей?” (О. Маковей). “Сідаючи напроти Криленка, він поправив ремінь свого саквояжа й сказав: — Я вам не заважаю, шановний добродію?” (М. Хвильовий). “Вельмишановний добродію”, — писав М. Коцюбинський до В.Гнатюка; “Високоповажна добродійко Ольго Петрівна”, — до Олени Пчілки; “Зо мною йде в полонину добродій Гармашій, дуже гарна людина”, — до Віри Коцюбинської. Думається, шляхетне і дуже зручне звертання несправедливо викинуте з ужитку в нашій мові, тож потрібна його реабілітація. Зрештою, ми є свідками, як воно владно і природно повертається в наш мовленнєвий етикет. 

Шанобливо ввічливі форми звертання «пане», «пані», «панове»поширилися в українській мові під впливом польської, цим і пояснюється те, що вживання їх переважає в західних областях України. Форму пане як офіційне звертання до осіб привілейованих верств суспільства двотомний “Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.” (К., 1977-1978) фіксує з XIX століття. Пізніше це слово узвичаїлося як увічлива форма згадування або звертання до людей незалежно від соціального стану. Етикетні звертання «пане» (пані, панове) можуть уживатися самостійно або в поєднанні з іменем, прізвищем, назвою особи за фахом чи родом діяльності тощо: “Моє поважання панові інженерові”, — відозвався Горобець” (О. Маковей). “Не забувайте, пане Стефаник, за мене ніколи, хотя і мовчати буду” (О. Кобилянська). “Пані Наталія Кобринська, не пам'ятаючи адреси Вашої, просила мене передати Вам її “промову”...” (М. Коцюбинський). 

При спілкуванні в піднесеній тональності, наприклад, у листах, ці звертання вживалися з означенням «шановний», «вельмишановний», «високоповажний». Слід зазначити, що звертання пане, пані збереглось і донині у повсякденному побутовому мовленні на Західній Україні (переважно у людей старшого покоління, які дотримуються етикетних правил, засвоєних замолоду чи змалку). Поширена в передвоєнній Галичині форма звертання "пане добродію (пані добродійко)" становить собою кальку з польського pani dobrodzieju. Був час, коли в українському інтелігентному середовищі вживалася форма пане товаришу (пані товаришко): “Вельмишановна пані товаришко”, читаємо в листі Лесі Українки до Н. К. Кибальчич. Так могли звертатися старші до молодших товаришів по праці, професори до студентів і т.д. Західноукраїнський мовознавець Василь Сімович вважав, що таке звертання слід зберегти в українській мові. Існувало й звертання товаришу (товаришко). Узагалі ці слова вживалися в різних значеннях: “людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу, бере участь у якихось діях”, “людина, зв'язана з іншими спільною професією, місцем роботи, навчанням”, “людина, зв'язана з ким-небудь дружбою, щирий друг, приятель”, “людина, ідейно зв'язана з іншими людьми, яка разом з ними бере участь у спільній справі, боротьбі” та ін. Як звертання воно з'явилося наприкінці XIX — на початку XX ст. і використовувалось в інтелігентному середовищі зі значенням “людина, зв'язана з ким-небудь дружбою”, та “людина, ідейно зв'язана з іншими людьми”, етикетної функції тоді ще не виконувало. Приміром, Михайло Драгоманов у листі до Івана Франка звертався: “Дорогий товаришу!”, Леся Українка — до Н. К. Кибальчич: “Дорога товаришко!”, Ольга Кобилянська до Василя Стефаника: “Добрий товаришу мій!”. 

Згодом це звертання починає вживатися для вираження взаємоповаги й підкреслення соціальної рівності в робітничому середовищі. У радянський час слово «товариш» набуло нових значень: “про людину нового соціалістичного суспільства, про радянську людину”, “уживається перед прізвищем людини для підкреслення приналежності її до свого радянського чи партійного середовища”, “перед прізвищем, іменем, званням і т. ін. чи без згадування прізвища, імені, звання, а також у звертанні”. Воно, витіснивши існуючі до цього ввічливі форми звертань, спробувало їх замінити, однак виконувати етикетну функцію в повному обсязі виявилось неспроможне. Крім того, згадуване звертання має чітко виражений офіційний відтінок, а отже, не придатне для використання в повсякденно-побутовій сфері. Разом із тим, приєднуємось до думки В. Сімовича, за якою “нема причини його викидати”. Йдеться лише про те, що слід розділити сферу вживання цього слова з іншими, котрі бездумно були вилучені з нашого етикету. До такої думки приходять, зрештою, і мовознавці. “Очевидно, в нинішніх умовах треба допустити варіантні форми, тобто поряд із звичними для багатьох висловами типу Галино Петрівно, Андрію Івановичу, варто відновити несправедливо забуті зовнішні форми: пане Андрію, пані Галю (і, може, навіть панно Віро, панно Марусю), а в офіційних ситуаціях — пане Орлевич, пані Зарицька”. Власне, так диктує саме життя. Народ, не чекаючи рекомендацій, уже повертається до давніх традицій, в тому числі й мовно-етикетних. 

Так, датський посол Юлій Юст, що у 1709-1712 pp. відвідував Росію, а в 1711 р. їхав через Україну, писав у спогадах: “Місцеві мешканці (Королевця), як і взагалі все населення Козацької України, відзначаються великою ввічливістю і охайністю, вдягаються чисто й чисто утримують доми”. А Джозеф Маршаль про Україну 1769-1770 pp. згадував: “Сучасне українське покоління — це моральний і добре вихований нарід”. Особливо відзначили чужоземці внутрішню вишуканість українських жінок. “Найбільше ласкавості в словах і жестах знайдеш на Русі (так звалася тоді Україна), спеціально у жінок, до чого спричиняється також русинська мова, вимова котрої не така тверда, як польська”, — писав у своєму щоденнику голландець У. Вердуль, подорожуючи Польщею й Україною у 1670-1672 pp. 

Визначальними етнопсихологічними особливостями українського етикету є передусім доброта, сердечність, простота, щирість і ніжність. На мовному рівні це виявляється в тому, що: 

• 1) стрижневим словом багатьох висловів українського мовленнєвого етикету є слова з коренем добр- здоров-: добридень, добривечір, добрий ранок, добридосвіток, на все добре, добродію; здоров був, здорові були, доброго здоров'я, дай Боже здоров'я, здрастуй(-те) та ін.; 
• 2) наявна велика кількість слів-звертань із пестливими суфіксами: голубонько, соколику, матінко, матусю, таточку, дідусю, бабусю, бабуню, бабцю, сестричко, братику та ін.; у багатьох етикетних висловах виступає слово із коренем ласк-: будь ласка (будьте ласкаві), ласкаво прошу, з ласки вашої та ін.; 
• 3) існує багато висловів, які первинною своєю семантикою виражають доброзичливість: будьте щасливі, Боже поможи, дай Боже щастя та ін.; 
• 4) відсутні інвективи (непристойні, грубі лайки).

На жаль, за декілька десятиліть відбулися певні зміни в мовній свідомості й моралі нашого народу в цьому плані. Бездумно перейнявши брутальні мовні витвори, привнесені чужою “культурою”, українці, вже не задумуючись, оскверняють мову і душу найнеприс-тойнішими у світі інвективами, побудованими на сексуальній основі. Настав час виполювати бур'яни на нашому мовному полі і культивувати добірне зерно, яке зберігалось у народних скарбницях, щоб проросталс воно прекрасним цвітом високої духовності. 

Література:
1. Антонович-Давиденко Б. Як ми говоримо. — К.: Либідь, 1991.
2. Білоус М. // Урок української. — 2002. — № 10. — С.36-38.
3. Плющ Н. Формули ввічливості в системі українського мовного етикету // Українська мова і сучасність. — К.: НМК ВО. — 1991. — С. 90-98. 
4. Стельмахович М. Мовний етикет // Культура слова. — К., 1981. — вип. 20. 
5. Стельмахович М. Мовний етикет // Культура слова. — К., 1981. — вип. 20. 
6. Сучасна українська мова / За ред. О. Понамарева. – К., 1997.
7. Тарасов Е. Социолингвистические проблемы теории речевой коммуникации // Основы теории речевой деятельности. — М. — 1974.
8. Шевченко Л., Різун В., Лисенко Ю. Сучасна українська мова: Довідник. — К., 1996.