Гіпермаркет Знань>>Історія всесвітня>>Всесвітня історія 11 клас>>Всесвітня історія 11 клас. Повні уроки>> Всесвітня історія: Країни Африки (1945-2000 рр.).Повні уроки

Тема

            Країни Африки

Мета:

     Описати стан економіки країн, внутрішню і зовнішню політику, міжнародні відносини і конфлікти.

Задача уроку:

                    Сформувати в учнів поняття про світову політику відносно країн регіону, міжусобиці та конфлікти.

Структура уроку

1. Викладка нового матеріалу

2. Підсумки

3. Домашнє завдання

4. Теми для обговорення у групі

5. Основні дати та терміни

Хід уроку

1. Опитування домашнього завдання

2.  Вивчення нового матеріалу. Бесіда. Розповідь. Читання матеріалу класом. Перегляд відео.

3. Дискусія, робота  по групам

4. Домашнє завдання 

1. Деколонізація Африки

            Після закінчення Другої світової війни на африканському континенті розгорнувся процес деколонізації. До кінця 60-х років майже всі африканські країни отримали незалежність. Але спокою в них не наступило – почалися довготривалі громадянські війни, міждержавні конфлікти.

            На початок 70-х років лише Португалія зберігала свої колоніальні володіння в Африці: Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау та ін. Довготривала партизанська війна, тиск світової громадськості. Революція 1974 р. в Португалії відкрили шлях цих країн до незалежності. 

            Найбільш розвинутою країною Південної Африки і взагалі континенту є Південно-Африканська Республіка.

            Південно-Африканська Республіка (ПАР) була створена у 1961 р. Основою державної політики став апартеїд. Біла меншість ПАР присвоїла виключне право на владу в країні, а люди іншої раси (чорні, кольорові) вважались людьми другого ґатунку. Деколонізація Африки суттєво змінила становище ПАР. Творці апартеїду зрозуміли, що нові незалежні держави не будуть миритися з існуючим на півдні Африки расистським режимом і мобілізують світову громадськість на боротьбу з ним. Щоб зберегти режим, здійснювались такі заходи:

            – створювались автономне господарство і військова промисловість

            – робились спроби створити на північ від ПАР пояс безпеки із Анголи, Мозамбіку, португальських колоній;

            – розроблялась власна атомна зброя.

            Режим набрав рис поліцейського. Уряду було дозволено виселяти африканців з будь-якої місцевості країни. Були заборонені шлюби чорних з білими. Заборонялись антирасистські організації, в тому числі Африканський Національний Конгрес (АНК), лідер якого у 1963 р. був засуджений на довічне ув’язнення. Уряд намагався відділити біле і чорне населення. З цією метою в ПАР створювались бантустани для негритянського населення – ізольовані держави в державі з органами самоврядування. 1981 р. в бантустанах, які займали 13% території країни, проживало 75% населення.

            Але всі ці заходи провалились: не вдалось створити пояс безпеки, африканське населення не проявляло покори і використовувало всі засоби боротьби. У білій общині намітився розкол: більшість її почала виступати за політичні реформи і за створення багаторасової демократичної держави. Першим кроком у цьому напрямку стало прийняття нової конституції 1984 р. У 1989 р. до влади у ПАР прийшов Фредерік де Клерк. Він здійснив реформи, які призвели до падіння расистського режиму. У 1993 р. в ПАР вперше проведено вільні вибори. Президентом країни став чорношкірий Нельсон Мандела – лідер АНК.

Нельсон Мандела

            Ангола. 15 січня 1975 р. лідери основних угруповань, які вели боротьбу проти колонізаторів в Анголі (МПЛА, УНІТА, ФНЛА), підписали договір про створення перехідного уряду і проведення загальних виборів. 11 листопада 1975 р. Агостиньо Нето, лідер МПЛА, проголосив незалежність Народної Республіки Анголи. Ангола взяла соціалістичну орієнтацію. СРСР надав економічну і особливо воєнну допомогу, але вона виявилася малоефективною. Тривала війна і періодичні рейди військ ПАР з глибини території країни поставили Анголу на межу катастрофи. У 1988 р. було підписано «Принципи мирного врегулювання у Південно-Західній Африці», згідно з яким ПАР надавала незалежність Намібії, а Куба виводила війська з Анголи.

            Складна ситуація виникла у Південній Родезії (Зімбабве). Там проживала значна біла меншина, в основному фермери. Білі у 1965 р. проголосили незалежність Родезії і намагалися створити державу ПАР (біла меншина проголосила своє виключне право на владу – режим апартеїду – расова дискримінація). Ні Великобританія, якій колись належала Родезія, ні ООН не визнали цієї незалежності, африканці (чорна більшість) розпочали збройну боротьбу проти білої общини. 

Останньою територією, яка отримала незалежність, була колишня Південно-Західна Африка (Намібія), мандат на управління якою був переданий Південно-Африканському Союзу після Першої світової війни. ПАС (згодом ПАР) намагалася взагалі анексувати цю територію. Африканці у 1966 р. почали збройну боротьбу за незалежність, яку оголосила організація СВАПО. ООН у 1973 р. позбавила ПАР мандату на цю територію, а у 1977 р. була прийнята резолюція про виведення військ ПАР. Лише у 1989 р. в ПАР зрозуміли безперспективність утримати за собою Намібію. Так з’явилася ще одна держава в Африці.

3. Країни Тропічної Африки

У момент завоювання цими країнами незалежності, основна маса населення була зайнята у традиційних галузях господарства, де панували родоплемінні відносини. Спроби зруйнувати традиційне життя мали серйозні негативні наслідки. Домагаючись повної незалежності, лідери прагнули зменшити роль сільськогосподарського та сировинного експорту, що остаточно підривало економіку цих країн і позбавляло їх єдиного стабільного джерела прибутків. Великі темпи зростання населення зводили нанівець усі зусилля по подоланню відсталості. Виробництво продуктів харчування не встигало за зростанням чисельності населення, що призводило до періодичного голоду, що забирає мільйони життів. Крім голоду країни Африки постійно вражають епідемії важких хвороб.

            Нестабільність регіону посилювалась через штучність африканських кордонів. Щоб запобігти прикордонним суперечкам, африканські країни домовилися дотримуватися принципу поваги існуючих кордонів, закріпленого в Статуті Організації Африканської Єдності (ОАЄ, утворена у травні 1963 р.). Проте це не допомогло запобігти внутрішнім і міждержавним конфліктам.

             У результаті колоніальних поділів Африки 44% держкордонів проходять по меридіанах і паралелях, 30% по прямих і заокруглених лініях і лише 26% по кордонах розселення етнічних груп. 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів сполучень із зовнішнім світом.   Конфлікти виникали на релігійному ґрунті між християнами й мусульманами. В Ефіопії після тривалої громадянської війни було проголошено незалежну державу Еритрею. Конфлікти нерідко виходили за межі державних кордонів, переростали в міждержавні зіткнення.

            Так, Сомалі у 1977 р. пред’явила територіальні претензії до Ефіопії, претендуючи на райони, заселені племенами, етнічно близькими до сомалійців. Війна тривала майже рік. СРСР напередодні війни підтримував як режим М.Х.Маріама в Ефіопії, який прийшов до влади в результаті перевороту у лютому 1974 р., так і С.Барре у Сомалі. Під час війни СРСР став відкрито на бік Ефіопії, і надав їй допомогу. Сомалі потрапила у сферу впливу США.

            Строкатий етнічний склад при збереженні родоплемінних відносин породив ще одну особливість політичного життя африканських країн – трайбалізм.

            Трайбалізм – племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він означає, що всі соціально-економічні відносини переломлюються через родоплемінні, етнічні. Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками.

            Зовнішні причини пов’язані з протиборством СРСР – США в період "холодної війни".

              Влада диктатора, як правило, спирається на три політичні інститути: державу, успадковану від колонізаторів, яка здійснює жорстку централізовану владу по управлінню суспільством; однопартійну систему; збройні сили. Диктаторські режими перешкоджали демократичним перетворенням у суспільстві і гальмували соціальний прогрес в африканських країнах.

            Військово-диктаторські режими 60-80-х років ХХ ст. можна поділити залежно від їхньої орієнтації на правоавторитарні та лівоавторитарні.

            Правоавторитарні режими утвердились в Заїрі, Центральноафриканській Республіці (ЦАР), Сьєрра-Леоне, Чаді, Ліберії, Руанді, лівоавторитарні – в Ефіопії, Лівії, Малі, Анголі, Мозамбіку.

            Конго (Заїр). Конго отримала незалежність у 1960 р. Проте відразу в країні спалахнула громадянська війна. Лідер національно-визвольної боротьби Патріса Лумумбу було вбито. Після кривавої громадянської війни на початку 60-х років, у яку були втягнуті сусідні держави, провідні країни світу, ООН в країні утвердився при владі харизматичний лідер Мабуту Банга. Понад 30 років він правив країною (перейменував її з Демократичної Республіки Конго на Заїр). Згідно з складеною ним конституцією в країні існує лише одна політична партія, до якої автоматично зараховано все населення країни. За роки його правління Заїр із багатої країни перетворився на одну з найбідніших. До влади прийшли опозиційні сили на чолі з Лораном Кабілою. Було повернуто попередню назву країни – Демократична Республіка Конго, почалось проведення реформ, проте вони перетворились у новий перерозподіл власності на користь тих сил, що прийшли до влади. У країні з новою силою спалахнула громадянська війна, яка переросла у загальноафриканську за контроль над природними багатствами ДРК. У ній взяло участь війська 10 країн. У 2001 р. Кабіла загинув у перестрілці зі своїм міністром оборони, якого він намагався звільнити. На теперішній день становище в країні залишилось нестабільним. Конфлікт, що триває з 1998 р., забрав життя понад 2,5 млн чол.

Президент  Конго Джозеф Кабила

            У Ефіопії в результаті державного перевороту 1974 р. до влади прийшов Менгісту Хайлі Маріам (червоний диктатор). У країні було ліквідовано монархію і проголошено Демократичну Республіку Ефіопію. У режиму Маріама не було соціальної опори, хоча він прагнув її створити з допомогою Робітничої партії Ефіопії і деяких громадських організацій. Прагнення Мабуту побудувати соціалістичне суспільство зазнало невдачі. А від Ефіопії відділилася нова держава Еритрея.

            Однією з найбільш розвинених країн Тропічної Африки є Нігерія, яка намагається відігравати провідну роль на західному узбережжі Африки. Основне джерело прибутку країни – нафта. Країну населяють різні народи, що різняться ще і за віросповіданням: на півночі – переважно мусульмани, на півдні – переважно християни. У 1960 р. колишня англійська колонія отримала незалежність. Найбільш розвинутий, багатий на нафту південний район Нігерії, заселений переважно народом імбо, проголосив свою незалежність і створення республіки Біафра. Але центральна влада не бажала миритися з втратою і розгорілась війна (1967-1970 рр.). Сепаратистський рух було придушено, у війні загинуло близько 1 млн нігерійців. Щоб усунути причину сепаратизму Нігерія стала Федеративною Республікою.

            МВФ і МБРР розробили план економічного відновлення Африки. Пропонувалось проведення ринкових реформ в обмін на пільговий кредит, скорочення державних витрат. Проте цей план не спрацював, заборгованість держав Африки перевищили їхні доходи. В той же час продовжуються конфлікти і громадянські війни. 

            На початку ХХІ  ст. Африка залишається одним з найбільш нестабільних і найменш розвинутих регіонів світу. Проблеми регіону з внутрішніх стали глобальними для людства.

Запитання і запитання:

1.    Як відбувався процес деколонізації в Африці? Який рік отримав назву «рік Африки»?

2.    Які проблеми постали перед молодими африканськими державами?

3.    Що таке апартеїд?

4.    Охарактеризуйте розвиток ПАР на сучасному етапі.

5.    У 70-90-х роках ХХ ст. в Анголі тривала громадянська війна. Які її причини і наслідки?

6.    Назвіть причини тривалих і запеклих конфліктів між державами Африки?

7.    Охарактеризуйте особливості  політичного життя країн Африки.

8.    Що таке трайбалізм і який його вплив на життя країн Африки?

9.    Підготуйте розгорнутий план розповіді про один з конфліктів, що відбувалися у країнах Африки.

 
Список використаної літератури:

1.За основу взятий  тематичний план вчителя історії м.Луцька ЗОШ №1 Супрун Л.С.

2.За основу взятий урок з Всесвітньої історії Яковлева Дениса Александровича (Росія) 

3.Ладиченко Т.В., Осмоловський С.О. Всесвітня історія. - 2010 рік 

4.Щупак І.Я., Морозова Л.В. Всесвітня історія. - 2010 рік 

5.П.Б. Полянський  Всесвітня історія 10 клас. - 2010 рік

6.Рожик М.Є , Ерстенюк М.І., Пасічник М С., Сухий О М., Федик 1. Бірюльов І.М. Всесвітня історія. Частина перша. Нові часи. - 2010 рік

8.Е. Хобсбаум Вік крайнощів: Історія світу, 1914-1991. - 2009 рік

9.В.П. Газін, С. А. Копілов. Новітня історія країн Європи та Америки. - Київ, 2004

Скомпоновано та відредактовано Муха О.