Гіпермаркет знань>>Українська література >> Українська література: Володимир Сосюра. Життєвий і творчий шлях визначного українського лірика. Інтимна лірика поета

План-конспект уроку з курсу «Українська література 11 клас» з теми «В.Сосюра — співець кохання. Інтимна, пейзажна лірика».

Тема заняття:    В.Сосюра — співець кохання. Інтимна, пейзажна лірика.

Мета заняття:    
Методична -    Впровадження проблемно-пошукового методу навчання
Дидактична -    Поглибити знання про творчість В.Сосюри, дослідити головні мотиви творчості поета, познайомити студентів з інтимною та пейзажною лірикою письменника. Показати яку роль відіграє особа в історії країни, сприяти розвитку художньої уяви студентів, самостійному мисленню, розвивати уміння працювати з декількома джерелами: художніми, літературознавчими, архівними, синтезувати й реалізовувати самостійно отримані знання.
Виховна -    Сприяти вихованню найкращих людських почуттів: милосердя, любов до людини, відповідальність за свої вчинки; виховувати чуття прекрасного, любов до рідного краю, його природи, викликати почуття гордості за свою Батьківщину.

Вид заняття:    лекція
Тип заняття:    авторська проблемна лекція
Методи та форми проведення заняття:    Рольова гра

Міжпредметні зв’язки:    
Забезпечуючі    Історія України.
Забезпечувані    Етика. Філософія. Соціологія.

Методичне забезпечення:    опорні конспекти, тексти поезій, бібліотечка творів автора, презентація на комп’ютері

Література    

1.    Д. Чижевський. Історія Української літератури.
2.    В. Оліфіренко, Підручник з української літератури: історія і теорія. - Донецьк, 2003
3.    Живиця – хрестоматія української літератури ХХ ст.- Т. І і ІІ. - Київ, 1998
4.    Українське слово – хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст. - кн. І-ІV. - Київ, 2001
5.    В. Сосюра. Калина над водою. – Київ, 1968
6.    В. Сосюра. Сонячні мечі. – Київ, 1967
7.    В. Сосюра. Твори в двох томах. – Київ, 2000
8.     Подов В.И. Сосюра известный и неизвестный. – Луганськ, 1999
9.    І. Майстренко. Спогади про В. Сосюру// Сучасність, травень 1965, № 5(53)
10.     Г. Гребенюк. Двоїстість губила поета// Східний часопис, число 7(58), 15 лютого 1994р
11.     Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.
12.    В.І. Гришко. Заборонений Сосюра – вибране з творів. – Луцьк, 1992
13.    Ю. Бурляй. Володимир Сосюра. – Київ, 1959
14.    В. Моренець. В. Сосюра. Нарис життя і творчості. – Київ, 1990

Технічні засоби навчання     комп’ютер, телевізор із відеомагнітофоном

                                                                  Х І Д  З А Н Я Т Т Я

1.   Організаційний момент    3 хв.
1.1 Привітання студентів, відмітка в журналі відсутніх    
1.2 Підготовка аудиторії до заняття, перевірка наявності студентів.
Перекличка за журналом.
Знайомство із викладачем-дублером - учасниця міжнародного конкурсу української мови ім. П.Яцика, призерка, студентка 21 групи БЕБС – Зіненко Анастасія.

2. Актуалізація опорних знань.        
15 хв.
Всі готові. Починаємо наше заняття. Це вже друга пара, присвячена видатному поету Володимиру Миколайовичу Сосюрі. На попередньому заняття ми вивчали біографію та громадську лірику поета. Сьогодні ж ми продовжимо вивчення поезій митця. Тема нашого заняття: «В.Сосюра — співець кохання. Інтимна, пейзажна лірика». (Презентація 1,2 кадри)

Хочу звернути вашу увагу на те, що сьогодні на занятті ви зможете отримати по 3-4 оцінки. В цьому вам допоможе інтерактивна анкета, яка знаходиться у кожного з вас на столі. Як же з нею працювати? Візьміть анкету, почнемо її заповнення. Запишіть власне прізвище, ім’я. Уважно прочитайте запитання, будь ласка протягом заняття дайте на них відповіді. Відповіді мають бути короткими, влучними, грамотними.

За що саме ви отримаєте оцінки? Найголовнішу оцінку ви поставите собі самі у кінці уроку, для цього є рядок у кінці нашої анкети. Ви маєте об’єктивно оцінити свою роботу на занятті. Другу оцінку ви отримаєте за віршовий розмір, її вам поставлять ваші одногрупники-літературознавці. Третя оцінка – за тести, а четверта – за роботу на уроці.

Спочатку пригадаємо відому вам теорію віршування. Кожевникова Карина, Зіненко Марія та Туряк Олександр – наші літературознавці - розкажуть нам про основні поняття теорії поетики. Зверніть увагу, що в анкетах є допоміжний матеріал з теорії літератури, бажано, щоб ви занотували його до своїх зошитів. Головне, не втрачайте час. Ми всі разом працюватимемо не просто над поезіями, а будемо аналізувати їх з точки зору дослідника-теоретика. (Опорний конспект додається)

Кожевникова Карина:
Ліричні твори — твори, у яких віддзеркалені думки, настрої та почуття людини, душевний стан автора, його ставлення до оточення. В них багато особистого, суб'єктивного, вони розкривають світогляд автора, його погляди на життя, на оточення, на різні явища та події у світі. Тому ліричні твори можуть бути забарвлені й політичним чи громадським змістом, можуть бути глибоко патріотичними. Ліричні поезії майже завжди безсюжетні. Ліричний твір викликає у читача емоції, збуджує думку, створює певний настрій, а часом закликає його до дій.

Зіненко Марія:
Рима — це однакове звучання або співзвуччя закінчень віршових рядків.    

Ритм — повторюваність у віршованій мові однорідних звукових особливостей. Особливості римування. Є три основні форми римування:
парне (суміжне або паралельне) (АА ББ ВВ):
коли римуються рядки, які стоять поряд – один за одним
перехресне (А Б А Б):
римуються рядки, які чергуються через один
оповите (кільцеве чи опоясуюче) (А Б Б А):
римуються рядки за схемою 1 і 4, 2 і 3.
Туряк Олександр: (працює з комп’ютером, аналіз віршованих розмірів)
Строфа — кілька віршових рядків, поєднаних за змістом і певним порядком римування. Залежно від кількості рядків у строфі розрізняють такі строфи: дистих, тривірш, терцина, катрен, сонет тощо. Вони різняться ще й системою римування.
1,3,5,7,9 – хорей
2,4,6,8,10 – ямб
1,4,7,10 – дактиль
2,5,8,11 – амфібрахій
3,6,9,12 – анапест
Після почутого перед вами постає таке проблемне питання: який саме віршовий розмір любив В.Сосюра, що дає можливість легко сприймати і вчити його вірші напам’ять. На аркушиках, які лежать на партах, вам необхідно написати по строфі поезії, яку вивчили напам’ять, визначити віршовий розмір та передати нашим літературознавцям, а вони вже проведуть статистичний підсумок.

Студенти – літературознавці нагадують основні поняття стосовно теорії віршування, інтимної (чуттєвої) лірики. Наводяться приклади, ставиться проблемне питання до групи:

- Який улюблений віршовий розмір В.Сосюри, через що його вірші легко запам’ятовуються? (звертаються до презентації на комп’ютері)
Пригадаймо хронології життя поета. Фронтальне опитування – пригадування матеріалу, вивченого на попередньому занятті.  

3. Ознайомлення студентів з темою та навчальними цілями заняття, зі змістом інтерактивної анкети

3.1.1. Сосюра і Донбас.
3.1.2. Кохання у житті Володимира. Інтимна лірика.
3.1.3. Любов до України.     2 хв.

А зараз перейдемо до найголовнішого – до поезій. Тема нашого заняття: «В.Сосюра — співець кохання. Інтимна, пейзажна лірика». Тільки вдумайтеся у слова кохання, інтимна лірика. Надворі весна, розцвітають почуття, відкриваються нові сторінки життя, пізнаємо світ по-новому. Нажаль, сучасне телебачення, радіо, преса не завжди передбачають чисте та палке почуття. Сьогодні мені хочеться ще раз наголосити на цьому чарівному почутті, яке не можна придумати, побачити, а можна тільки відчути. І воно має бути вашим – найкращим, найпотаємнішим, найміцнішим.

Якраз поезії Сосюри вчать нас ліризму та всепрощенню.

Творчість кожного письменника невід’ємно пов’язана з історією суспільства. Це означає, що й твори насичені саме тими подіями, хвилюваннями, надіями, які переживав автор.  

Зупинимось на хвилинку на періодах життя Сосюри. Народився Володимир Миколайович у 1898 році. Пережив Жовтневу революцію, громадянську війну, непорозуміння з владою, лікування націоналізму в психіатричній лікарні, Велику Вітчизняну війну. Помер він у 1965році… 67 років багато це чи мало? Для історії, можливо, це мізерно, а для людини, іноді, - вічністю виступає навіть 5 хвилин. Що ж відбувалося протягом цього періоду.
(відео-сюжет  з Історії України).

І ось у такі складні часи, перетворення Сосюра не втратив людяності, романтизму, почуття відповідальності, кохання!..

Епіграф заняття:

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов - як день,
не знають ще чуття такого люди.  (В.Сосюра)

3.2. Мотивація вивчення теми:     2 хв.
Матеріал заняття виховує людяність, загальнолюдські цінності, що важливо на даному етапі розвитку суспільства. На прикладі долі та творчості Сосюри виховувати порядних фахівців – молодих спеціалістів. Тема та матеріал заняття сприяє вихованню найкращих людських почуттів: милосердя, любов до людини, відповідальність за свої вчинки; виховує чуття прекрасного, любов до рідного краю, його природи, викликає почуття гордості за свою Батьківщину. Відмітити, що інтимна лірика невід’ємно пов’язана з пейзажною.

Виступ Зіненко А. з творчою роботою «Весна…Кохання…» (додається)

4.  Хід викладу матеріалу.    

45 хв.
4.1. Сосюра і Донбас

Донбасівці завжди пишалися тим, що на Донеччині народився та виріс такий великий поет. Ще більшою причиною пишатися є те, що до кінця свого складного життя В. Сосюра залишився вірним своєму улюбленому шахтарському краєві. Саме Донбасові поет присвятив чималу кількість творів, розміщених у виданих ним 80 збірках поезій.

                                                      Над шахтами лине задимлене небо
                                                       в огні заводському заграв.  
                                                      Донець мій коханий, давно я про тебе
                                                       пісень голубих не складав.
Одкрили зорі золотої ворота
 ми в битві за щастя своє,  
і з попелу згарищ моя  Третя Рота  
в симфонії праці встає.
                                                      Все так же гудок свою пісню заводить
                                                       про нашу незламну могуть,
                                                      і друзі дитинства ідуть до заводу,  
                                                      по вулиці Красній ідуть.
Я згадую в синьому димі махорки
про нашу весну дорогу
 і бачу вікно прохідної конторки
й незлічні сліди на снігу,
                                                      упевнені й рідні... І стежка вузенька
                                                      з гори до чавунки біжить,
                                                      де мчав я на санках хлопчиськом маленьким
                                                      крізь снігу колючу блакить.
І станція та, і вагони, вагони,
 і  гуркіт невпинний коліс;
і зір мій ясний, як у мареві, тоне,—  
там жив, там любив я, там ріс.

Важливим мотивом багатьох ліричних творів В. Сосюри, пов’язаних з рідним Донбасом, є мотив любові. Ідеться про почуття, які поет переживав саме на Донеччині, та про жінок, які були об’єктами його любові.  Як правило, поряд із любов’ю наявна у цих творах палкість, гарячість, туга та розлука.

Коли потяг у даль загуркоче,  
пригадаються знову мені  
дзвін гітари у місячні ночі,  
поцілунки й жоржини сумні...

Шум акацій... Посьолок і гони...  
Ми на гору йдемо через гать...
 А внизу пролітають вагони  
і колеса у тьмі цокотять...

Той садок, і закохані зори,
 і огні з-під опущених вій...  
Од проміння і тіней узори
 на дорозі й на шалі твоїй...

Твої губи — розтулена рана...  
Ми хотіли й не знали — чого...
Од кохання безвольна і п'яна,  
ти тулилась до серця мого...

Ой ви ночі Донеччини сині,  
і розлука, і сльози вночі...  
Як у небі ключі журавлині,
 одинокі й печальні ключі...

Пам'ятаю: тривожні оселі,  
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі  
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
 хоч і ворог —на нашій путі...  
Патронташ мій патронами повний,  
тихі очі твої золоті...

Дні пройшли. Одлетіла тривога...  
Лиш любов — як у серці багнет...  
Ти давно вже дружина другого,  
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон... Я прийшов із туману  
і промінням своїм засіяв...  
Та на тебе, чужу і кохану,  
я і славу б свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози...  
Тільки б знову іти через гать,  
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.

Ночі ті, та гітара й жоржини,  
може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,  
а у тебе були голубі.

(відео-сюжет у супроводі пісні на слова В.Сосюри «Коли потяг у даль загуркоче)

4.2. Кохання у житті Володимира. Інтимна лірика.

Жив на землі поет. Захоплювався страждав, розчаровувався і втішався, любив і співав. Співав і любив. Гострий гнів його спалахував коротко і жаско, як лезо при місяці, ніжність його була безконечною, як погляд мами.
Чарівні й загадково прості образи переповнювали його щомиті, рвали душу з душі, розлітаючись кольоровими світами радості і печалі. Поезія була його мовою, природною, як роса погожого світанку, як запах бузку в травні, як мідяний голос осінніх кленів. Це не означає, що вона народжувалася легко, бо ніщо справжнє не приходить у цей світ без болю. Вона народжувалася повсякчас, завдаючи серцю щасливої муки.

                                                      Білі акації будуть цвісти
                                                      в місячні ночі жагучі,
                                                      промінь морями заллє золотий
                                                      річку, і верби, і кручі...
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип'ю я очі твої молоді,
повні туману кохання...
                                                      Солодко плачуть в садах солов'ї,
                                                      так, як і завжди, незмінно...
                                                      В тебе і губи, і брови твої,
                                                      як у моєї Вкраїни...
Ось вона йде у вінку, як весна...
Стиснулось серце до крику...
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.

«Мене цікавлять природа, люди і факти, як те, що дає настрій, точніше – через нього я намагаюся розуміти і любити навколишній світ. Він для мене повний краси і музики. Людські переживання безсмертні в своїй неповторності, вони перемагають час і простір», - писав Сосюра. Краса і сила почуттів дозволяють людині, як її бачить поет, бути творцем своєї долі. І тоді, коли вона в гордій непокорі, рятуючи інших, обирає смерть, і коли прозирає майбутнє.
Звичайна та й досить цікава його біографія. Всього кілька дат, але скільки багато криється за цими цифрами.

-    1909 – 1914 – учень бондарного цеху Донецького содового заводу, м.Верхнє, згодом - телефоніст Донецького содового заводу, чорноробочий у каменоломнях, через деякий час - учень двокласного міністерського училища.
-    1914 – 1916 – учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці, а вже через рік - учень маркшейдерського бюро Донецького содового заводу

                                                      Знову я на содовім заводі
                                                      Над Дінцем у золоті хвилин.
                                                      І гудок журбу свою заводить,
                                                      І в синяві тоне сонний дзвін.
Йдуть дядьки в задумі темні чола…
Ну хіба могло і снитись їм,
Що в Сосюри, п’яниці Миколи,
Буде син поетом видатним.
                                                      Я дивлюсь на поле і могили.
                                                      Батько мій не прийде з долини,
                                                      Бо коли казьонки зачинили,
                                                      Він умер без водки восени.
Тату мій! Отруєний Ікаре!
Ох, якби з могили ти устав
Я б тобі тепер за гонорари
Скільки хочеш «горської» купляв.
                                                      Над Дінцем упав я на коліна,
                                                      і в сльозах обличчя все моє…
                                                      та мовчить земля під снігом синім –
                                                      мертвяків вона не оддає.
О життя, ти привидом над нами!
Всі шляхи – на гаті темна гать…
Я іду, а рейки під ногами
Про минуле журно цокотять.

1918 – 1919 – член повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу, згодом - козак петлюрівської армії. В. Сосюра бере участь у повстанні проти кайзерівських і гетьманських військ. Невдовзі потрапляє на кілька місяців до петлюрівських загонів, тікає до червоних, восени 1919р. опиняється в полоні денікінців.

Його розстрілюють як петлюрівця, але рана виявляється не смертельною, і поет виживає. Пробираючись до червоних, опиняється в Одесі, де його хворого на тиф, звільняють бійці Червоної Армії.

Не раз він бачив смерть в очі від шаблі та кулі. Дивовижно, але факт – кілька разів від неминучої загибелі його рятували вірші. Так, вірші, які він починав читати, здавалося би, так недоречно, так невчасно.

Довелося йому стояти і перед червоним революційним трибуналом за три кроки від могили…

                                     (сцена розстрілу)
Голова трибуналу. Ну, як же так? Навіщо ти, хлопче, син робітника, та поліз до цих панських посіпак?
Володимир Сосюра. А я… пишу вірші.
 Голова трибуналу. Ану почитай.
Володимир Сосюра. Я прощался  с тобой… Скоро поезд… Вокзал…
                                Давит скатка шинельная плечи..
                                Отрыдает труба, и сквозь огненный вал
                                Мы помчимся победе навстречу.
Эта синяя кофточка… Пламя платка.
Очи – звёзды со звёздами в споре…
На винтовке любимой родная рука
Нежно пальцы грустят на затворе.
                                День, в прозрачности бледной дрожа, угасал…
                                Трепетали невнятные речи…
                                Я так долго, так долго тебя целовал,
                                И глаза твои, губы. И плечи…
Голова трибуналу. Читай парубче іще!
Володимир Сосюра. Цілувала мене, милувала мене
                                І не знала, куди посадити.
                                І горіла зоря, і світила зоря,
                                І хотіла ще довго світити.
                                Але морок упав, ніч шуміла крилом,
                                За вікном вітер злісно сміявся…
                                Ти на лаві лежала холодна, німа,
                                Я ж в далеку дорогу збирався…
Голова трибуналу. Читай ще! Будь ласка, читай! Бачиш, як слухають!
Володимир Сосюра. Мы из шахт угрюмых и сырых.
                                Расцветайте, огненные дали.
                                Много дум, порывов молодых
                                Мы взрастили в солнечной печали…
                                Тени рабских и гнетущих дней
                                Потонули в прошлом без возврата.
                                В громоносном топоте коней
                                В бой идём мы на сынов заката.
                                Расцветайте, огненные сны,
                                Улыбайтесь, ласковые дали
                                Разбиваем старые скрижали
                                Для иной, для солнечной весны…

Голова трибуналу. Я думаю, що такого хлопця… розстрілювати не можна…

Охоронець. Правильно, товаришу начальник! Правильно! Я ще коли вів його сюди, то вже відчував, що його карати не слід. Не можна!

Голова трибуналу. Правильно розумів. Так і буде: по-твоєму. Голосуймо за життя поета. (всі розходяться)

День уходил вдали, горели тротуары в огне его плаща.., но уж на зов зари февральский вечер шел и рассыпал устало небрежною рукой по небу янтари.
В.Сосюра прагнув завжди бути у центрі бурхливих подій історії: він і червоноармієць, і курсант військових політкурсів, і політпрацівник, інструктор преси при ЦК КП(б)У,  член оргбюро Пролеткульту України, студент Комуністичного університету імені Артема, робфаківець Харківського інституту народної освіти.
Рік за роком виходять його поеми та збірки поезій: «Червона зима», «Вчителька», «Поет», «Заводянка», «ГПУ», «Коли зацвітуть акації», «Де шахти на горі», «Серце», «Червоні троянди». Поет бере активну участь у літературному житті — багато виступає перед робітниками, на творчих дискусіях і вечорах.
У березні 1931-го під час вшанування пам’яті Шевченка на Донбасі поет знайомиться з Марією Гаврилівною Даниловою. На третій день знайомства поет запропонував Марії одружитися.

Їхнє кохання велике й одухотворене, зазнало нелегких випробувань. Тривала розлука без надії зустрітися в майбутньому не зломила їхньої любові. Через усе життя, через горе й страждання, не розхлюпавши, не забруднивши, пронесли вони чисте й святе у своїх душах. Історія категорично впливає на душу поета, на долю митця…

1932-1933 – всенародна трагедія голоду на Україні… Літературні критики та жахливі картини трагедії довели поета «майже до вогняного стану». Голодомор 1932-33 рр. відбився і на Донеччині та її жителях, особливо у сільських районах.  Жителі інших частин країни намагались втекти від голоду саме до міст Донбасу.  Величезна потреба робочих рук спричинила те, що, на відміну від інших регіонів країни, приїхати на Донбас можна було і без окремого дозволу властей. Хоча наслідки голодомору на Донбасі були відчутними ще тривалий час, по Донбасу було вдарено ще сильніше у рамках терору Сталіна проти т.зв. ворогів народу, саботажистів, відступників, шпигунів та Православної Церкви.  Жителі Радянського союзу уявляли собі Донбас як рай для різноманітних втікачів з інших регіонів. Зрештою, саме таку роль він часто відігравав.  

І саме у такі складні роки Володимира Сосюру – не без допомоги колег по перу запроторюють до харківської божевільні – Сабурової Дачі. Важко читати ці місця його спогадів, особливо з нашим пізнішим знанням того насильства, яке чинилося за брамами рідних «психіатричок» у сталінські й дальші часи – в добу гласності.

Звідси В.Сосюра тікає додому, його знову забирають, але задовольняють його прохання і перевозять до Москви в санаторій для невротиків.

Цього ж, 1934 року, по «завершенню курсу лікування» В.Сосюра повертається до Харкова, який «ніби щось згубив, став теж сумний і не такий шумливий і радісний», бо основна маса письменників разом зі столицею України переїздить до Києва, а «опального Сосюру лишають в старому харківському будинку «Слово».

У 1934 р. Сосюру як «зоологічного націоналіста» виключили з партії.
Не було спокою й дома. Історія заставляла здригатися від своїх поворотів…
Особливо хочеться звернути увагу на кохання всього життя  поета та його дружини - Марії Гаврилівни Сосюри. З нею саме пов’язана та їй присвячена більшість інтимної лірики В. Сосюри – дуже важливої частини ліричної творчості поета.  Познайомились вони в березні 1931 року, одружились місяцем пізніше.  Звичайно, таке швидке одруження відбулося з огляду на романтичну вдачу В. Сосюри, яка спричиняла схильність поета до любовних історій.  До речі, це помітно в його віршах, як юних, так і пізніших літ.      
Одруження дало В. Сосюрі  певну рівновагу та зарядило його свіжою дозою натхнення. Однак, такий стан речей тривав недовго.  Надзвичайно чутливе серце поета скоро відчуло зміну у ставленні дружини до нього. Дружину дратувала відсутність грошей (не так вона уявляла собі життя з відомим поетом), а В.Сосюра, в свою чергу, навіть удома не відчував потрібного йому для існування та творення ґрунту.

 
Я люблю тебе, друже, за те,
Що в очах твоїх море синіє,
Що в очах твоїх сонце цвіте,
Мою душу і пестить і гріє.

За волосся твоє золоте,
За чоло молоде і відкрите,
Я люблю тебе, друже, за те,
Що не можу тебе не любити...

Поет, якому було заборонено писати вірші про Україну та взагалі звертатися до такої тематики, відкрив у Марії нову творчу нішу, тобто  любовну тематику в ліриці. Саме цей напрям лірики, ймовірно, врятував поета на деякий час, позаяк не викликав раптової критики з боку уряду та радянізованої преси.  В таких обставинах з'явився цикл віршів про Марію.

                                    Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
                                     лиш приходить подібне кохання.
                                     В день такий розцвітає весна на землі
                                     І земля убирається зрання…

                                     Дише тихо і легко в синяву вона,
                                     простягає до зір свої руки…
                                     В день такий на землі розцвітає весна
                                     і тремтить од солодкої муки…

                                     В'яне серце моє од щасливих очей,
                                     що горять в тумані наді мною…
                                     Розливається кров і по жилах тече,
                                     ніби пахне вона лободою…

                                     Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
                                     Де ви бачили більше кохання?..
                                     Я для неї зірву Оріон золотий,
                                     я — поет робітничої рані…

                                     Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
                                     лиш приходить подібне кохання.
                                     В день такий розцвітає весна на землі
                                     І земля убирається зрання…

                                     Дише тихо і легко в синяву вона,
                                     простягає до зір свої руки…
                                     В день такий на землі розцвітає весна
                                     і тремтить од солодкої муки…

(відео-сюжет у супроводі пісні на слова В.Сосюри «Так ніхто не кохав».)

Відомо, що в минулому В. Сосюра досить часто та легко закохувався та скоро холонув.  Однак коли ідеться про Марію Гаврилівну, його любов була дуже глибоким та постійним почуттям.  Тому він так неймовірно страждав від усіх негараздів, які виникали між ним та дружиною, відчував страшенну самотність та зневіру.  

Над рікою вітер віє
 і шумить у морі трав.
Серця квіти, щастя мрії –
Я усе тобі відав.

Та як вітер цей, Марії,
Що над хвилями ріки,
Ти розвіяла ті мрії,
Потоптала ті квітки.

Не судилось нам з тобою
Тиску теплого руки.
Що ж ти дивишся з журбою
На потоптані квітки?      

                     
Коли у 1941 році вибухнула Друга світова війна, родина Сосюр знаходилася в різних місцях, що дуже важко довелося переносити поетові.

Весняний сад, квітки барвисті,
пісні пташині в вишині,
і ти у сяйві і намисті
подібна сонцю і весні.

А в небі радість журавлина,
і даль степів, мов крил розмах.
моя кохана Україно,
такою ти в моїх очах.

Гвіздки твої пробили руки,
на вітрі коси золоті,
а в чорнім небі — круки, круки...
То ти розп'ята на хресті.

Огні померкнули ласкаві
в твоїх очах. Кругом штики.
Втоптали чоботи криваві
твоє намисто і квітки.

Та упаде удар огнистий,
у прах розсиплються штики.
Ми підберем твоє намисто,
знов розцвітуть твої квітки.

Луна пісень кругом полине,
тебе ми знімемо з хреста,
і ти воскреснеш, Україно,
моя ти страднице свята!

4.3. Любов до України.

Війна була часом, в якому знову став помітним патріотизм поета, та в якому йому знов дозволено було звертатися до українських сюжетів у творчості.  Тоді ним знов оволоділа національна ідея.  Так він і вернувся до свого обов’язку, мобілізувати народ до боротьби проти ворога, за Україну. В 1944 році було опубліковано один із більш відомих творів поета - вірш “Любіть Україну”.  Вірш цей сподобався широкому колу читачів та громадян взагалі, однак партійні керманичі знов почали ставитися до поета дедалі холодніше.  

Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
в годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди!

                                 Любіть Україну у сні й наяву,
                                вишневу свою Україну,
                                красу її, вічно живу і нову,
                                і мову її солов'їну.

 Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі…

                                 Як та купина, що горить - не згора,
                                живе у стежках, у дібровах,
                                у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
                                і в хмарах отих пурпурових.

 Любіть у коханні, в труді, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою -
і вічні ми будемо з нею!

(відеосюжет у супроводі пісні на слова В.Сосюри «Любіть Україну»)

Врешті, вірш “Любіть Україну” вилучають зі збірок. 1948 рік приносить чергову зраду з боку дружини, Марія Гаврилівна не розуміла свого чоловіка та приєднувалася до тих, які в своїй критиці називали поета націоналістом.  Це, та її зрадницька поведінка призвели до розлучення, яке і відбулося в 1949 році.

 
А я лишь горе пью...
                 И переполнилась
                       Моих страданий чаша
За девятнадцать лет,
Бездумных и святых...
И понял я, что мы с тобой
«не сварим каши»,
что узкий лобик твой    
не для стихов моих».

Згодом В. Сосюра знову хворіє.  Цим разом це маніакальний депресивний психоз. Поет черговий раз потрапляє до лікарні, тим разом в Києві.  Попри обставини, що склалися, він продовжує писати.  Саме в цій лікарні постав вірш-байка “Осел і Соловей”, в якому відчутна критика політики, згідно з якою незручних письменників забирають до психіатричних лікарень:

“Ти піяв, Соловей!...Луна пісень твоя
щось розтривожила чиновників “всесильних”, -
і посадили Солов’я до камери будинку божевільних.”     

 
Здавалося б, що з розлученням з Марією Гаврилівною так вона сама, як і все горе, яке вона стягувала на поета, закінчилося назовсім.  Так не сталося, оскільки 18 листопада 1949 року Марія Гаврилівна зникла… її заарештовують та звинувачують у антирадянській діяльності та розголошенні державної таємниці.

Я не впаду у безум, що вітрами
Уже шумить з могили, що без дна…
Чи морок смерті, смерті чи нестями
Щось наближа…
За ґратами вона…

Я не впаду… В ім’я твоє, Вітчизно,
Терплю й мовчу, хоч серце протина
Немов мечем, так гостро і залізно,
Кривавий жаль…
За ґратами вона…

За темне діло, темне, зловороже,
Вона не зна в чеканні кари, сна…
Її простити розум мій не може,
А серце… ох…
За ґратами вона…

Марія мала зникнути без усякого розголосу: вийти з дому і не повернутися.

Хай тебе немає, але ти зі мною,
Це любов малює образ твій в тиші…
Дивишся на мене з сумом і мольбою,
Плачуть сині очі у моїй душі…

Може й я кохана, в камері з тобою,
Й каяття малює тихий образ мій…
Я дивлюсь на тебе з болем і журбою,
Плачуть карі очі у душі твоїй…

Серце моє, наче рана
В сяйві розбитому мрій…
Де ти, голівка кохана,
Вогнику мій золотий?

Що там, о що там з тобою,
Там, у в’язничній тиші?
Кроками, в клацанні зброї,
Гупають товариші.

Так. Ми з тобою нарізно,
Чую крізь ґрати твій крик…
Нас роз’єднала Вітчизна,
Щоб поєднати навік.

Залізне ліжко, хліб з водою
В сльозах очей твоїх сонця.
Холодні серця перебої
І муки, муки без кінця.

Якої повен я отрути?..
Душа в обіймах темноти –
Забуть тебе – себе забути,
Бо ти – це я, а я – це ти.

Сам факт засудження та ув’язнення Марії Гаврилівни скоріше за все інше мав нагадати поетові, що він весь час так і залишається піддослідним органів безпеки, та що і він може скоро перебратися туди, де потрапила його колишня дружина.

Між нами ґрат нема, та ними і не можна
Троянду й солов’я навіки розлучить.
Завжди в душі моїй сіяє непереможно
Очей твоїх блакить.

Для вірного чуття ніяких ґрат немає,
Ні в білім шумі дня, ні в тьмі сумних ночей,
Куди б я не пішов, завжди в мені сіяє
Блакить твоїх очей.

О так. Зі мною ти. Ти назавжди зі мною.
Як ти в журбі своїй я мрією крилат…
І сльози я роню, схилившись над тобою..
Нема між нами ґрат.

Завжди з тобою ми. Розлука – це омана.
Чи осінь, чи весна, чи літо, чи зима
Завжди зі мною ти, завжди, моя кохана!
Між нами ґрат нема.

Листи коханій жінці, десятки невеликих аркушів. Час торкнув їх жовтизною. Та живий трепет живого почуття примушує відступити час. Ніжні, дитинно-розгублені, урочисті й клятвенні-юні, зовсім юні слова юної душі.

«Сонечко моє заповітне, світло моє нескінченне…

Моє життя, коли тебе немає зі мною, безбарвне, сіреньке і нудне. Без тебе – немає мене. Так я люблю і жалію тебе, кохана, що твій біль – мій біль, твої сльози – мої сльози, твоя радість – моя радість. Мені нескінченно дорога кожна твоя клітина, все, з чого ти, - живе в мені…

Моє серце б’ється лише для тебе. Іншої радості мені немає, як дарувати радість тобі, бачити, як щасливо сяють сині озера твоїх очей…
Дума моя рідна, навіки любима! Без тебе мої думки, як голі дерева, як торішнє листя під снігом…

Для мене всі пісні інших поетів про любов звучать як пісні про тебе із ними зливаються мої пісні, які живуть лише тобою…»
Ці рядки писав не юнак, їх писав уже відомий український поет Володимир Сосюра своїй дружині на тридцять третьому році спільного життя. Володимиру Миколайовичу виповнилося 66, Марії Гаврилівні – 54.

Якби помножити любов усіх людей,
ту, що була, що є й що потім буде,
то буде ніч. Моя ж любов - як день,
не знають ще чуття такого люди.

Якби зібрати з неба всі зірки
і всі сонця з усіх небес на світі, -
моя любов горітиме яркіш
за всі сонця, на тисячі століттів.

Якби зірвать квітки з усіх планет,
що вітер їх під зорями колише, -
моя любов пахтітиме міцніше
над квіти всі, крізь років вічний лет.

Якби зібрать красунь усіх віків,
повз мене хай ідуть вони без краю, -
Марії я на них не проміняю,
ні одній з них не вклониться мій спів.

Хай очі їх зіллються в зір один,
і в серце зір цей буде хай світити, -
зачарувать мене не зможе він -
твоїх очей йому не замінити.

З яких зірок злетіла ти сюди,
така ясна, що спів про тебе лине?
Світи ж мені, світи мені завжди,
над зорі всі, зоря моя єдина!

Воля! Довгождана воля! А в серці сумніви: чи ж захоче любити змучену, зранену, постарілу її ніжний поет? І тому повернулась у Київ не до свого дому, звідки вийшла в останній раз, а до матері та сестри Сіми. Сіма подзвонила до хатньої робітниці Сосюр й попросила передати сину, що його мати вже повернулася. І невдовзі Володимир - старший, її поет, обціловував зношений арештантський одяг і плакав, і ніс її легеньку, як пір’їнку, на руках по вулицях до самого дому.
Вона приїхала з табору зовсім іншою людиною, ніж була раніше. Вже не була такою агресивною та інакше ставилася до колишнього чоловіка.  Вони знов стали жити разом, а згодом повторно одружилися.  Між ними запанували гармонійні, щирі та теплі стосунки, про які стільки років мріяв поет.  

Ти вернулась, нарешті вернулась,
Мов життя усміхнулось мені,
І душа для любові проснулась,
Як до сонця земля навесні.

Розгорнулись сувої тумана,
І розвіялась ночі імла.
Скільки мук ти зазнала, кохана,
Скільки сліз ти у тьмі пролила!

Ними я свою душу тривожу,
Серце в груди так стомлено б’є
І дивитись без сліз я не можу
На печальне обличчя твоє.

Але вірю я в щастя безкрає,
Вірю в щастя моє золоте,
Знову зірка моя засіяє,
Знов троянда моя розцвіте.

Коли можна од горя проснуться,
Значить можна радіти ізнов
Знов пісні мої з серця поллються
Про мою неповторну любов.

Цькування поета продовжувалося, позаяк його визивали до МВД на допити та протягом двадцяти п’яти років звинувачували насправді лише в одному і тому ж самому – любові до рідного краю.  В результаті багатолітнього переслідування поет не може знайти собі місця, боїться всього і всіх.  Міняє рядки в своїх поезіях, які б спричинилися до підозри в націоналістичному змісті.  

Радянська влада вимагала від В. Сосюри перередагування багатьох написаних раніше творів.  Поет був примушений пристосовувати свою вже існуючу творчість до ідеологічних вимог часу.  

Навіть не знаючи історії поета, читач, який подивиться на творчість В.Сосюри, враховуючи її хронологію, без жодних проблем помітить, що десь з 1955 року поет немов знов почав дихати та жити насправді. З поверненням, або краще сказати, з набуттям злагоди у сімейному житті, В. Сосюра вдруге пережив молодість.  Його вже не лякає сивина голови, ані теж не мучить туга по минулому, по дитинству.  Він вірить, що попри все, його душа ще молода та відчуває неймовірну життєву енергію, яка допомагає йому продовжувати “пісню життя”.

Ліричного героя В.Сосюри подекуди легко ототожнити з автором, бо деякі твори, без сумніву, присвячувалися якійсь події з його життя, тобто з сторінками біографії, трансформувало і через творчу уяву. От де можна майже без заперечення погодитися із давньою істинною, що життя поета – у його творах.

Дрозд - бюрократ послухав солов'я
І подзвонив в редакцію, де птиці.
Усі підлеглі: «Забороняю я Вам друкувати
солов'я  дурниці.

Він націоналіст: Усе за зорі лине.
В поезіях його не труби, а трава!
Його не раз, не два вже били за Вкраїну
Так що у другого одпала б голова,
А він не кається і все співа, співа..."

Та соловей не змовк, дрозда він злякався, -
Він знову заспівав, що аж за боки взявся,
Як він співав в години злих заграв,
I байку про Дрозда й про себе написав.

Поетичну музу Володимира Миколайовича Сосюри справедливо називають голосом ніжності і правди, адже вона могла не тільки звучати солов’їно, а й гриміти, «мов вибух динаміту» у дні суспільних лихоліть, свідком яких йому довелося бути на нелегкій життєвій дорозі. А дорога його життя завжди була пов’язана з рідним краєм – з Донбасом.

Як я люблю тебе, мій краю вугляний,  
твій кожний камінець, твою билину кожну,  
де я пішов на бій за щастя в даль тривожну,  
що снилося мені в заграві заводській...

Коли доводиться в краях твоїх бувати,  
од щастя плачу я, і плачу і сміюсь...
Щоб сили для пісень джерельної набрати,
 я серцем до землі донецької тулюсь.

Ті верби над Дінцем, що я повз них проходив,
і рейок димний дзвін, і шахти на горі,  
куди біжать, біжать вагончики з заводу,
 смуглява дітвора, щасливі матері...

Це там, це там, це там зростали ми й любили,
і я горджусь, що я землі моєї син,
де силу мускулів машини замінили,
щоб назавжди забув шахтар про кайла дзвін.

Щоб він злетів орлом в простори наукові,
 щоб шлях пізнав до зір по тільки у піснях.  
Я шлю тобі слова безмірної любові,  
донецький краю мій, на твій громохкий шлях.

Цвіти, сіяй, грими! Чаруй життя красою
 і прокладай нову, іще не знану путь!  
В майбутнє ідучи веселою ходою,  
у щасті про свого поета не забудь.

8 січня 1965р. поета не стало, але старість і хвилини не мала над ним влади.
Гадаю, що коли б В. Сосюра наприкінці життя сказав прощальне слово, це були б слова, якими закінчується роман “Третя Рота”:

            “Я всім прощаю і всіх люблю”.
Де небокраї сині й чисті  
зорі обарвлені огнем,  
не раз, не два жовтіло листя
 і осипалось над Дінцем...

Мені усе там рідне, миле —
 і гай, і содовий завод,  
де ми ходили, де любили
 послухать шум донецьких вод.

Надходить осінь, мила, люба.  
Шумить пожовклая трава там,
 де тугі вишневі губи  
я цілував не раз, не два...

Хай листя падає на груди
 і навіває вітер сни,—  
той знати осені не буде,
хто народився для весни.

5. Закріплення знань студентів: усне опитування, тести, робота з поезіями Сосюри. //Допомагають студенти-літературознавці вирішувати поставлене на початку заняття питання стосовно віршового розміру поезій.    15 хв.

Ми прослухали поезії, відчули той психологічний стан автора, в якому він працював. Протягом заняття ви працювали над віршовим розміром. І попросимо опрацювати ваші роботи наших літературознавців.

А поки вони працюватимуть, попрацюємо з тестами. Кожне питання – це 30 секунд. Працюємо.
Послухаємо наших теоретиків. Таким чином, ми побачили, що віршований розмір легко визначається, поезії легко вчаться та романтично читаються, тим паче ще й укладаються на музику.

6. Підсумки заняття: продовжуємо працювати з питаннями, які стоять в анкетах.

1. Чи вважаєте ви, що  українська література збагатилася, завдяки творчості В.Сосюри? Чому?
2. Яким чином провідний мотив творчості Сосюри відображає головні етапи життя поета?
3. Чи справді, що влада впливала на творчість В.Сосюри? В яких творах це відображено?
4. Чи можна сказати, що є взаємозв’язок між інтимною та пейзажною лірикою поета?  Як за допомогою пейзажів автор передає настрої і переживання у інтимній ліриці?    5 хв.

Кожний з вас в анкетах відмітить що саме виніс із вивчення даної теми. А мені хочеться знову наголосити на виховній меті даної теми. Кохайте і будьте коханими, поважайте своїх ближніх, умійте прощати. А хлопцям раджу вчити поезії В.Сосюри і на побаченнях освічуватися своїм коханим саме цими прекрасними рядками. І не забувайте наших класиків. Учіть самі твори, розказуйте іншим. Шануймо нашу спадщину! (заключний відео-сюжет – підсумок заняття  у супроводі пісні «Кохана»)

7. Домашнє завдання    

Пояснення домашнього завдання:     3 хв.
Вдома ви намалюєте одну з картин природи, які зображує В.Сосюра у своїх поезіях. По-друге, в багатьох із вас вдома є комп’ютер. Ваше домашнє завдання буде пов’язане з ним. Об’єднайтеся за групами і пошукайте в Інтернеті матеріал про письменників рідного краю, і підготуйте короткі доповіді про будь-кого з них на урок позакласного читання, який буде в нас наступного тижня.

Додаток А

                                                          Виступ Зіненко А. з творчою роботою «Весна…Кохання…»

Розпочалася весна. Запахло теплом. Дні стають довшими. Все оживає, скидає з себе оману сну. Серце переповнюється виром життя… У такі дні до людей непомітно приходить таємниче почуття – кохання. Воно прокидається у серці, мов ніжний тендітний пролісок, який так уперто пробивається з-під снігу, простягає свої бліді пелюстки ще прохолодному сонцю. Але саме він є першим вісником весни і тепла.

Кохання… Наскільки трепетне і ніжне слово… Кохання… Це – життя! Те незвичне й до нестями дивне почуття, яке людина зустрічає лише один раз на своїй недовгій дорозі. Ніколи не знаєш, коли воно заполонить твоє досі пусте і безборонне від цього болю серця… Мов та солодка отрута, воно п’янить, розливається по жилах бурною і ніжною рікою, несе мрії щасливого буття.

Кохання – це Божий дар людині. Воно може бути взаємним, пестливо-лагідним і безтурботним. А іноді стріла амура потрапляє лише в одне серденько, присуджуючи його на безжалісний біль і жагучий вогонь таємного мовчання.

Кохання дає силу життя. Охоплена ним людина дивиться на світ просто, оптимістично. І так тоді хочеться жити! Поєднатися з навколишнім світом! Посміхатися і плакати від радості!

Що таке кохання? Це безмежне блакитне небо, прекрасна і непорочна рідна земля, це вільна пташка в височині, мільйони ясних зір, палаюче сонце… Це вітер, що розносить по всьому світу твою пісню, місяць, який бережно приховує твою таємницю. Це пелюстки квітів, їх чарівний мрійливий аромат… Це очі коханої людини, в яких повністю розчиняєшся, її спраглі солодкі вуста, ніжні турботливі обійми, в яких відчуваєш себе щасливою і вільною. Посмішка, яка, здається, рятує від людської суєти і пронизує сутність…

Кохання – коли дихаєш одночасно з милим одним повітрям, коли ваші серця б’ються одночасно, в такт, виливаючи з себе мелодію єднання… Це розуміння один одного з ледь помітного, але вразливого погляду, жесту чи дотику руки…

Хто може сказати, що таке кохання? Чи є йому визначення? Ні. Просто коли кохаєш, не віриться, що можна любити цілий світ просто за те, що він є у тебе, а у ньому існує маленький, але настільки рідний і необхідний пломеніючий людський образ, без якого, здавалося б, ти не зможеш прожити.

Це біль… Але приємний… Недоспані ночі, марні сльози з подушкою – подружкою, недоречна усмішка, високі мрії та страждання… Але як солодко все це відчувати! Як важко жити без цього примхливого почуття!

Як це чудово – кохати! Просто кохати! Кохати і нічого не вимагати взамін! Мліти від його імені… Горіти! Горіти вогнем, що палить тіло, душу, серце…
Чи можна після цього розлюбити, викинути з голови, вирвати з серця чийсь образ?  Часто буває так, що люди розлучаються. Можливо, хтось до цього ставиться байдуже. А для когось руйнується світ, життя втрачає сенс… ця лиховісна рана загоюється, але залишається на все життя шрам, якось  дивно поєднуючись із найприємнішими спогадами.

Кохання поєднує у тобі всі найкращі людські риси. Воно допомагає подолати прикрості, невдачі, тривоги. Це те, що приховуєш на дні своєї душі від чужих очей і злих язиків.

Сухомлинський писав: «Любов повинна назавжди, на все життя залишитися для людини найсвітлішим, найінтимнішим і недоторканим.» Велика кількість митців присвятила цій темі безліч творів. Одним із них є Володимир Сосюра. В його серці завжди палахкотіли чудові почуття – безмежна любов до Батьківщини, щире кохання до єдиної і неповторної жінки – Марії Гаврилівни Данилової.

Надіслала викладач будівельного технікуму транспортного будівництва Ясинуватський Муравльова Оксана Володимирівна, Донецька обл., м. Ясинувата

_{Підручники по всім предметам скачати, розробка планів уроків для вчителів, Українська література для 11 класу онлайн}