Конспект уроку до предметуУкраїнська література, 7 клас
Тема: Щира розповідь про власне дитинство (Урок за повістю Анатолія Дімарова "Блакитна дитина")
Надіслано Горецькою І.Й.,вчителем Міжнародного ліцею "Гранд" 

Щира розповідь про власне дитинство (Урок за повістю Анатолія Дімарова "Блакитна дитина")
Л. Дяченко-Лисенко,
кандидат філологічних наук;
С. Коваленко,
вчитель української мови та літератури
Черкаська обл.
Тема: Анатолій Дімаров. "Блакитна дитина" (скорочено). Автобіографічна повість (перша частина тетралогії "На коні й під конем"). Морально-етична проблематика твору
Мета: ознайомити учнів з біографічними даними письменника та основними ідеями твору; розвивати вміння аргументовано дискутувати, використовуючи художні тексти, власний життєвий досвід, життєвий досвід рідних; виховувати позитивне (радісне) ставлення до власної особистості та до навколишнього середовища.
Тип уроку: урок-дискусія (морально-етична проблематика)
Засоби навчання: комп'ютерний клас (комп'ютерна підтримка, інші сучасні технології); паперові носі інформації (фотографії письменника, книги А. Дімарова. інтерв'ю прозаїків тощо).
Хід уроку-дискусії
Інформація для вчителя. Роками він при найменшій нагоді вибирався на південь, до моря, вишукувати, визбирувати його дари — камінці-самоцвіти. А потім тихими київськими вечорами подовгу обробляв їх, щоб ожили, засяяли, мов ті перли народного просторіччя, які він так само роками визбирував, шліфував, щоб витворити з них оте неповторне слово, котре заграло б усіма барвами життя...
Народився Анатолій Андрійович Дімаров 17 травня 1922 року в місті Миргороді на Полтавщині в сім'ї вчителя. У 1940 році закінчив середню школу, пішов до армії. 22 червня 1941 року рядовий Анатолій Дімаров зустрівся віч-на-віч з фашистськими загарбниками на Південно-Західному фронті. Був поранений. Одужавши, він з кількома юнаками організував партизанську групу, що діяла в Ізюмському та Червонолиманському районах. З приходом Червоної Армії всією групою влилися до однієї з фронтових частин.
Нагороджений медалями.
У травні 1945 року Анатолій Дімаров демобілізувався, працював секретарем сільської ради села Студе-нок, навчався у Львівському педагогічному інституті, був на редакційній роботі в газеті "Радянська Україна", головним редактором Львівського обласного видавництва та головним редактором видавництва "Радянський письменник". Нині — на творчій роботі.
Друкуватися Анатолій Дімаров почав з 1944 року, першу книжку — збірку оповідань "Гості з Волині" — видав через чотири роки, а ще через три вийшла друком і друга книга молодого письменника — "Дві Марії". Відтоді він опублікував понад десяток книг, оповідань, повістей та романів. Найвідоміші серед них —повість "Постріли Уляни Кащук" (1975), романи "Його сім'я" (1956), "Ідол" (1961), "І будуть люди" (1964), "Біль і гнів" (1 кн. — 1974, 2 кн. — 1980).
Анатолій Дімаров активно працює в дитячій літературі — його перу належать збірки оповідань "Через місточок" (1957), "Блакитна дитина" (1968), "На коні й під конем" (1973), казки "Про хлопчика, який не хотів їсти" (1958), "Для чого людині серце" (1963), а також збірка фантастичних повістей "Друга планета" (1980).
У 1983 році письменникові присуджено Державну премію УРСР ім. Т. Г Шевченка.
Живе Анатолій Дімаров у місті Києві [3, 383 — 384].Михайло Слабошпицький про Анатолія Дімарова

Зауваги науковця та вчителя-практика. Можна зробити інсценізацію. Варіанти різноманітні: наукова конференція; зустріч літературознавців, які знають А. Дімарова; зустріч журналістів з відомим літературознавцем Михайлом Слабошпицьким та ін.
Журналіст. Багато відомо про непересічний гумор Анатолія Дімарова. Наскільки це відповідає реальному стану речей?
Літературознавець (науковець). Міське життя нас шліфує, нівелює, динамізує і т. ін., але в деяких людях і національного, і суто особистісного лишається ще так багато, що в них є особливий шарм, і вони стають іронічною прикрасою наших товариств і гострою приправою духовних трапез. (Невипадково про "коники" Дімарова ходять у Спілці письменників легенди; то - вже літературний фольклор).
Журналіст. Як Анатолій Дімаров ставиться до життя?
Літературознавець (науковець). Комізм деяких "мізансцен" має широкий спектр відтінків — від відверто водевільних чи фарсових й аж до тих, які змушують згадати про театр абсурду. Дімаров ніби хоче сказати, що життя — надто серйозна річ для того, аби сприймати його надто серйозно! Немало людей психічно надірвалися, виявилися аж надто субтильними під цією жорстокою ваготою. Історія вчить, що найбільше рації мають іроніки, скептики та обережні оптимісти, разом узяті. Тобто — такі, як Дімаров, який зумів усі ті якості доволі химерно в собі поєднати.
Журналіст. Анатолія Андрійовича Дімарова називають патріархом сучасної української літератури. Як би Ви це прокоментували?
Літературознавець (науковець). Загальновідома теза; "Стиль — це людина". Приклад Анатолія Андрійовича Дімарова те виразно підтверджує. І в житті, і в письмі він не вміє бути нудним резонером чи архісерйозним чоловіком. Натомість — постійне бажання покепкувати із себе самого й з усіх, одне слово, — все те, що буває в унікальній життєво-літературній ситуації, коли класик сучасного письменства не забронзовів до змертвіння, а лишився справді живою людиною з лукаво примруженим поглядом на світ [2, 4—5].
Актуальна дискусія. Обговорення морально-етичних проблем твору. Ймовірна модель комунікативної ситуації
І. Перша частина повісті.
1. З яких частин складається повість Анатолія Дімарова "Блакитна дитина"?
(2 частини, перша — "Через місток", друга — "Блакитна дитина".)
2. Як би ви пояснили притчу-казку, якою починається перша частина "Через місток"? Які використовуються образні засоби?
Зауваги науковця та вчителя-практика. Уривок тексту читається вголос учителем або учнем.
Колись я чув казку про чарівний місточок.
Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем.
Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок.
Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа [1,7].
(Кожна людина має відповідально ставитися до свого життя, до своєї професійної діяльності. Звісно, матеріальний бік життя також є дуже важливим, але потрібно гармонійно поєднувати всі прояви буття особистості. Анатолій Андрійович Дімаров — людина розумна, зріла, з фундаментальним філософським мисленням. У його свідомості виникає значущий, яскравий символ-метафора — "місточок пам'яті", але письменник розуміє, що окреме людське життя має свої межі, тому виникає досить сумне порівняння місточка — "вузенький, як лезо ножа".)
3. У яких побутових умовах живе родина хлопчика? Як ви гадаєте, чому? Які деталі свідчать про те, що це родина вчителя?
Біля вікна (уривок)
Мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат Сергій. Мені — п'ять років, братові — два. Велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі наші достатки. Та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. Дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем [1,8].
(Родина живе дуже скромно. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в приміщенні є етажерка з книжками та зошитами.)
4. Чому сторожиха використовує вислів "тілігенція драна"? Кого можна віднести до інтелігенції? Як зараз ставляться до представників інтелігенції? Що можна сказати про сторожиху?
Сторожиха (уривок)
Мама тяжко захворіла. її повезли до міста, а ми залишились удвох...
Вона [сторожиха] починає прибирати в кімнаті, а важке, наче висічене з темного каменю, обличчя стає сердитішим.
— і їсти дітям нічого... Тілігенція драна! — лає когось сторожиха, никаючи по закутках. Дістає пшоно, хліб, шкірки від сала й довго стоїть над тим добром, скептично закопиливши губи...
Знову в дверях — сторожиха. В одній руці — глечик, а в другій — вузлик.
Дістає по пиріжку, наливає молока:
— їжте, кошенята!..
Минає кілька днів. Сторожиха приходить щодня: полаяти "тілігенцію". прибрати в кімнаті, зварити нам їсти. І кожного разу приносить домашнього гостинця: пиріжок, пампушку чи корж з вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах [1,9—10].
(Родина сільської вчительки живе без статків, у них немає тата. До інтелігенції, насамперед, відносять учителів і лікарів. Зараз, у цілому, ставлення до інтелігенції змінилося, стало більш позитивним. Сторожиха ж хоча й сердита, але дуже людяна й добра.)
5. Як ставиться мама-вчителька до своїх синів? Які в них стосунки? Чому хлопчик Ванько вибіг з хати і так гірко заплакав?
Ванько (уривок)
— Тебе мати не сварить? — цікавився я.
— І не б'є?
— Ні.
— А коли чашку розіб'єш?
Вчора ми з братом пили молоко і, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами.
— І тоді не б'ється! — твердо відповів Ванько. —
Моя мати найкраща в світі!
Хоч нам і важко було погодитись з останнім твердженням товариша, однак дивуватися такій незвичній мамі була неабияка причина.
Якось Ванько прийшов до нас, і ми довго гралися вдома. Коли ж за дверима почулися знайомі кроки і залунав наймелодійніший для нас мамин голос, я і брат наввипередки кинулися до неї. Схилившись до нас, мама усміхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи ото вже ми так скучили за нею, і я, сповнений гордощів за свою маму, переможно оглянувся на Ванька.
Він сидів зіщулений, міцно стуливши губенята, і не відривав од нас потемнілих, ревнивих очей. Зустрівшись з моїм поглядом, Ванько скривився, зірвався на ноги, вибіг із хати.
Я знайшов його аж на греблі, під отією вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спідницю, Ванькотихенько плакав... [1, 15].
(Мама-вчитель дуже любить своїх синів. Стосунки в них щирі. Певно, Ванько казав неправду, коли хвалив свою маму, тому й заплакав.)
6. Чому перша частина називається "Через місточок"?
Через місточок
Отак закінчується казочка, навіяна минулими роками.
Та чи закінчується?
Місточок ще провиса над безоднею, і манить до себе той берег. Там бігає босоніж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись від дощів та вітрів, не боячись ні тучі, ні грому.

Там залишилося моє дитинство.
І доки не щез місточок моєї пам'яті, я буду проходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа [1, 94].
(Для Анатолія Андрійовича Дімарова є дуже важливими його дитинство, спогади про дитинство, але йде невблаганний час, який віддаляє його від нього ж самого, коли він був хлопчаком. Проте є пам'ять, котра пов'язує, як місточок, прожиті роки письменника. Отже, перейдеш через місточок, і ти знову в дитинстві — з молодою мамою, молодшим братом, друзями.)
Зауваги науковця та вчителя-практика. Окремо (можливо, тільки з цим уривком) слід попрацювати над проблемою: чому автор назвав повість "Блакитна дитина"?
II. Друга частина повісті.
— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозрюючи, що це ще не все.
— Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене...
— На що навіз?
— На той... На Параску Михайлівну...
— О боже!..
— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син.
— Тільки побігла...
— Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?
Син цього не знає, тому й мовчить.
— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він мене уже й вухом не веде!
Це вже до мене
Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:
— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!
— Твій тато ніколи такого не робив! — вставляє дружина для зміцнення мого авторитету.
Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.
— Так, не робив, — видушую я із себе.
А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:
— Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.
— І приносив додому відмінні оцінки! —додає дружина.
— Усі вчителі не могли ним нахвалитися...
— Бо він не був хуліганом!..
— Він спокійно сидів на уроках...
— Не завдавав учителям жодних прикрощів...
Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.
— Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!
У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватись губи, а я опускаю очі, мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями.
Син, важко зітхнувши, іде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий "Б" клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!
Весь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я, врешті-решт, зрозумів, що не спекаюся її, доки не розповім усієї правди. Усієї до кінця. Отже, про блакитну дитину [1, 98 — 99].
1. Як ви розумієте вислів "блакитна дитина"? (Це якась ідеальна дитина, певно, яка реально й не існує.)
2. З якою метою дружина й бабуся ідеалізували дитинство дорослого чоловіка?
(З виховною метою, щоб позитивно вплинути на хлопчика.)
3. Чи притаманне оповідачеві почуття гумору? До ведіть свою точку зору цитатами з тексту.
(Оповідач має, без сумніву, гостре почуття гумору. Про це свідчать такі цитати: "Я швиденько гашу цікавий вогник у очах..."; "Адже коли б оця блакитна дитина...")
4. Чому повість називається "Блакитна дитина"?
Автор серйозно чи іронічно ставиться до свого героя?
("Блакитна дитина" — це чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослого письменника про реальне власне дитинство з його позитивом і негативом. Звісно, в повісті гармонійно поєдналися серйозне та іронічне.)
5. Що ви знаєте про дитинство ваших батьків? Чи розповідають вам про це ваші бабусі та дідусі?
6. Як бабуся ставиться до онука? Доведіть свою точку зору цитатами.
(Бабуся дуже хороша. "А бабуся, яка самовіддано любить онука...")
7. Чому нервується бабуся при фразі "постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!", а в оповідача — "точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями"?
(Бабуся згадує про всі прикрощі, завдані їй оповідачем у дитинстві, а сам оповідач усвідомлює неправдивість ситуації, яка склалася під час родинної розмови з його власним сином.)
8. Які слова свідчать про те, що автор, довго розмірковуючи, вирішив розповісти правду про своє дитинство? Доведіть текстом. ("... доки не розповім усієї правди. Усієї до кінця...")
Зауваги науковця та вчителя-практика. Вдома слід підготувати письмовий текст про якийсь дитячий вчинок своїх батьків, бажано почутий від бабусі або Дідуся.
Література
1. Дімаров А. А. Блакитна дитина. Повість. — К.: Видавництво дитячої літератури "Веселка", 1972. — 179 с
2. Слабошпицький М. Найцікавіший і найдемократичніший жанр//Дімаров А. Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ/Передм. М. Слабошпицького. — К.: Дніпро, 1998. — С 3 —6.
3. Чайковський Б. Й. Анатолій Дімаров. Для чого людині серце. Казка // Веселка. Антологія української літератури для дітей у трьох томах. Т. третій: Твори рад. періоду. Проза. Для мол. та серед, шк. віку / [Упоряд., біоір. Нариси Б. Й. Чайковського; худож. оформл. І. М. Гаврилюка] — К.: Веселка, 1985. — С 383 — 384.