Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас>> Зарубіжна література: Комедія “Пігмаліон” і давньогрецький міф про Пігмаліона

Шоу залишив величезну творчу спадщину: близько 60 п'єс. Але слави найвидатнішого драматурга доби він зажив завдяки п'єсі «Пігмаліон».

«ПІГМАЛІОН»
Звичайно знамениту п'єсу Бернарда Шоу «Пігмаліон» (1912 — 1913) розглядають як доказ необхідності соціальної рівності, що відповідає фабіанським, тобто ранньосоціалістич-ним, реформаторським симпатіям автора, пов'язаного з цим суспільно-політичним рухом в Англії. Таким чином розгадка основного парадоксу настільки ж відомої, наскільки і загадкової п'єси зводиться до того, що різниця між квіткаркою та герцогинею лежить виключно в царині правильної літературної вимови. А оскільки ми сьогодні добре знаємо, що це не зовсім так, то починаємо підозрювати, що автор просто над нами насміявся. Почасти так воно і є.
Сам автор вважав свою п'єсу гімном фонетиці — науці, що входила тоді в моду. Проте фонетичні трюки містера Хіґінса — визначення регіону народження за вимовою — наших сучасників зовсім не вражають, тому що міграційні процеси сучасності настільки перемішали населення не тільки Англії, а й усієї земної кулі, що характерну вимову та свою мову втрачають цілі народи, у тому числі й ми з вами. Багато хто з нас уподібнюється до найменш освічених лондонців, які послуговуються жаргоном кокні. Тільки жаргон у нас інший.
Другий традиційний підхід до цієї п'єси полягає в тому, що її сприймають як історію кохання. Тільки на відміну від античного міфу про Пігмаліона та Галатею, у якому скульптор закохався у своє створіння — прекрасну статую дівчини, оживив її власними зусиллями, у п'єсі дівчина закохалася у свого вчителя. Середньовічна історія про трагічне кохання П'єра Абеляра та Елоїзи, вчителя та його учениці, — це друге інтертекстуаль-не, тобто міжтекстове посилання на «вічний» сюжет, хоча б за збігом імен героїнь. Але одразу ж помітно, що в Бернарда Шоу,
на відміну від протосюжетів (тобто первісних, базових сюжетів), описується дуже дивна історія кохання, якій не судилося завершитися весіллям. Хоча весілля в п'єсі є, та це пародія на весільне вінчання: містер Дулітл, батько Елізи, перетворившись на добропорядного буржуа, одружується із своєю п'ятою коханкою, вередливою бабою. Сам автор наполягав саме на такій версії — без романтичної кінцівки, коли в довгій післямові до п'єси видавав Елізу заміж за Фреді.

Шоу дуже дратувало, коли на репетиціях «Пігмаліона» у Лондоні виконавці головних ролей Елізи та Хіґінса — славетні актори Стелла Патрик-Кембл та Герберт Бірбом-Трі, не прислухаючись до рекомендацій автора (досвідченого не лише в царині драматургії, а й сценічного мистецтва), намагалися прочитати п'єсу як ліричну комедію про кохання. Ефективність та розважальність при цьому ставали самоціллю, що обурювало автора п'єси. Так, наприклад, на першій репетиції міссіс Кембл з такою силою жбурнула м'якими капцями у Хіґінса-Трі, що він впав у крісло, заливаючись сльозами. Під час однієї з вистав Шоу з подивом побачив, що Хіґінс кинув Елізі букет квітів під завісу у фіналі, натякаючи на подальший романтичний розвиток відносин між героями. Шоу вказав йому, що одруження професора на квіткарці не входило у плани драматурга. На це Трі відповів, що така кінцівка приносить прибуток і подобається глядачам. Шоу проклинав «злочинців-лицедіїв», що нехтують волею автора. Рятувала становище безумовна обдарованість обох акторів, особливо Стелли Патрик-Кембл, якій тоді виповнилося сорок сім років, що не перешкодило їй блискуче зіграти вісімнадцятирічну Елізу, а п'ятдесятишестирічному автору закохатися в акторку. Історія цієї любові відбилася в їхньому листуванні, що згодом стало матеріалом п'єси драматурга Джерома Кілті «Милий брехун». Нетрадиційність цієї любові, коли Шоу вдавалося водночас не зраджувати своїй дружині, — свідчить про те, що нестандартна особистість автора породжує тексти настільки ж оригінальні, де традиційна любовна інтрига недоречна.

Про що ж ця дивовижна п'єса, якщо не про соціальну нерівність, не про фонетику і не про любов? Слід не забувати, що час Бернарда Шоу, як і час Оскара Уайльда, і Моріса Ме-терлінка, і Антона Чехова, і Лесі Українки, — це час Модерну, де недійсними виявляються попередні стильові моделі. Інтелектуальний театр — це насамперед театр парадоксу, ігрового ставлення до життя, де живуть і діють диваки, на зразок того ж Оскара Уайльда чи Бернарда Шоу. От і п'єса ця — не про звичайних лондонців, а про диваків.

Парадоксальність п'єси Шоу пов'язана, однак, не тільки з нестандартною творчою індивідуальністю самого автора. Парадокс — це один з визначників культури епохи Модерну. Прагнення здивувати, епатувати, шокувати поєднувалося в Модерні з тонкою стилізацією попередніх художніх епох і їхнім обігруванням, одночасно з демонстрацією, милуванням красою знову створюваної форми. З розділу про Оскара Уайльда ви вже знаєте, що стиль Модерн в Англії виник історично як антитеза вікторіанській культурі другої половини XIX століття. Королева Вікторія померла на початку XX століття, але ще довго зберігалася така риса вікторіанської епохи, як нормативність в усьому, в тому числі й у мистецтві. Природно, що ненормативні явища в культурі Модерну мали форму виклику загальноприйнятим стандартам.

Щоб розширити ваше уявлення про бунтівну й вишукану культуру Модерну та її витоки, досить відвідати вітальню місіс Хіґінс, інтер'єри якої детально описані Бернадом Шоу. Втім, для прогулянки по інтер'єрах п'єси варто захопити із собою енциклопедію чи екскурсовода, оскільки імена і речі, зрозумілі автору та його освіченим сучасникам, виявляться невідомими читачам XXI століття.

Отже, ласкаво просимо в будинок літньої дами, чий син-лінгвіст вирішив провести науковий експеримент над живою людиною і переконатися, що різниця між людьми стосується винятково сфери фонетики. Будинок місіс Хіґінс не дуже старий, стелі у ньому не надто високі, вікна, за французькою модою, до самої підлоги. Ще кілька десятиліть тому англійці навряд чи прийняли б таке нововведення, пам'ятаючи афоризм «мій будинок — моя фортеця». Сама місіс Хіґінс — «жінка, вихована на Моррісі і Берн-Джонсі». Стоп. Потрібна допомога екскурсовода.
Вільям Морріс (1834 —1895) — письменник, художник, громадський діяч. Мистецтво вважав головним засобом перетворення життя. Заснував компанію для організації художньо-промислових майстерень, де виступав і як автор ескізів для декоративних тканин — шпалер, гобеленів. Створив широко відомий в Англії тип книжкової графіки, що характеризується перенасиченням стилізованих декоративних мотивів. Його художня практика багато в чому підготувала в Англії мистецтво Модерну.

Едуард Берн-Джонс (1830—1898) — англійський художник. Завдання мистецтва вбачав у створенні незалежного світу казково-символічних картин, умовно-декоративної стилізації. Жінки на його картинах сповнені манірної грації («Король Кофетуа», «Дзеркало Венери», «Пісня любові»). Вплинув на формування стилю Модерн в англійському декоративному мистецтві та книжковій ілюстрації.
Морріс був близький до прерафаелітів, Берн-Джонс належав до  них.   Увага  прерафаелітів до середньовічного  мистецтва, символіки і стилізації, витончене милування романтичною формою в майбутньому стало одним з основних джерел символізму і стилю Модерн.

Тобто місіс Хіґінс ще в молодості, судячи з портрету, що висить у вітальні, була жінкою незвичайною, яка, всупереч вікторіанській моді, одягалася у «чарівні россеттієвські костюми», хоча у віці за шістдесят і «звільнила себе від клопітливої праці вдягатися не за модою» (принагідно зазначимо, що Россетті Данте Габріель був живописцем і засновником «Братерства прерафаелітів»). Вона створила інтер'єр свого будинку відповідно до ідеалів кумирів передмодерну — моррісовські шпалери і фіранки на вікнах — естетизація краси, що не потребує прикрас. її письмовий стіл «простий і витончений». У вітальні два крісла, стилістично різні, що неприпустимо за нормативними законами меблювання: «чипендейлівське» та «єлизаветинське» «із грубим різьбленням у смаку Індіго Джон-са». Знову стоп.

Томас Чипендейл (1718—1779) — знаменитий англійський мебельник. Обробляв червоне дерево, що ввійшло у Лондоні в моду, поєднував елементи готичного, китайського мистецтва і рококо (вишуканий і легкий стиль першої половини XVIII століття). Створив своєрідний стиль «чипендейл», популярний в Англії XIX століття.

Індіго Джонс (1573—1651) — англійський архітектор і театральний декоратор епохи Відродження. Створив національну архітектурну школу. Працював як театральний художник-декоратор, використовуючи досягнення італійського театру. Стиль — мужність, свіжість, простота, краса деталей. Спроектував знаменитий Палац Вайтхолл у Лондоні, віллу королеви у Гринвічі. Його художні принципи були використані у класицистичному мистецтві XVIII століття.

Зарубіжна література. 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Підручники та книги по всім предметам, плани конспектів уроків з зарубіжної літератури 10 класу, реферати та конспекти уроків із зарубіжної літератури 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності залач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.