Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас>> Зарубіжна література: Джордж Бéрнард ШÓУ (1856–1950). Життєвий і творчий шлях письменника

Джордж Бернарж Шоу
(1856 —1950)
 
Маленька країна Ірландія, що знаходилася в цей час під владою Великої Британії на правах колонії, у другій половині XIX століття була батьківщиною принаймні двох великих парадоксалістів світу — письменників, які сприймали англійське суспільство відсторонено, і тому завжди вбачали комічні й абсурдні риси в тому, що англійці вважали цілком серйозним і патетичним. Обидва відігравали в англійському товаристві роль блазнів, дозволяючи театралізувати власне життя, хоча один з них передчасно помер, не витримавши суспільного тиску, а другий дожив до глибокої старості і вже у XX столітті постав як гордість нації, найвідоміший драматург свого часу, мудрець, за афоризмами якого слідкував весь світ. Одного з них — Оскара Уайльда — ви вже знаєте, як і значення слова «парадокс», яким визначається його життя і творчість. Другий — Джордж Бернард Шоу, драматург, якому судилося не лише завершити велику плеяду майстрів «нової драми», а й започаткувати новий театр — театр інтелектуального парадоксу, де дискусія у дусі Ібсена поєдналася з епатуючими поворотами сюжетів та іскрометними діалогами. Шоу, як і Уайльд, не боявся шокувати публіку. Він послідовно відстоював свій театр, де не було нічого забороненого і неможливого, де панувала універсальна гра положень, суджень та слів.

Народився Бернард Шоу 26 липня 1856 року в Дубліні, столиці Ірландії. Батько його належав до збіднілої частини відомого в Ірландії роду, який походив, за легендою, від Макдуфа з трагедії Шекспіра «Макбет», що давало митцю підстави жартувати, ніби він є нащадком великого Шекспіра. Насправді ж дитинство майбутнього драматурга було нещасливим, він ріс у неблагополучній родині, де батько, комерсант-невдаха, частенько випивав, а мати, глибоко розчарована сімейним життям, зневажала безвольного чоловіка і дітьми не опікувалася. Хоч пізніше мати виявила себе як людина терпляча і сильна духом. Після розлучення з чоловіком вона працювала викладачкою музики та співів у Лондоні й утримувала свого дорослого сина, який не бажав знову працювати клерком, хоч у Дубліні успішно виконував ці обов'язки упродовж п'яти років. Юнак мав літературний хист і вирішив серйозно готуватися до професії письменника. Можливо, спроби бачити неприємні події з іронічної точки зору, щоб у такий спосіб позбутися психічних травм, виникли у Бернарда Шоу ще з дитинства, коли він, соромлячись п'яненького батька, який довго не міг знайти хвіртки до власного подвір'я, весело сміявся з цієї пригоди.

Та перш ніж розпочати письменницьку працю, Шоу став політичним оратором. Він був одним із засновників Фабіанського товариства в Англії. Це одна з багатьох соціалістичних організацій, що виникли в Європі у другій половині XIX століття під впливом поширення робітничого руху та економічних ідей Карла Маркса. На відміну від марксистів, фабіанці ніколи не ставили за мету зміну суспільного ладу. Вони вважали за доцільне перехід до соціальної справедливості шляхом пропаганди та ліберальних реформ. Назва товариства пов'язана з іменем давньоримського полководця Фабія Кунктатора (Повільного), який отримав своє прізвисько за поступовість та обережність у боротьбі з Карфагеном. Фабіанське товариство проіснувало до появи лейбористської партії Великої Британії, яку вони вважали своєю наступницею, і злилося з нею.

Як політичний оратор у Гайд-парку, Шоу мав неабиякий успіх, втім, і як автор політичних статей та брошур. Його перший роман про життя соціаліста, щоправда, успіху не мав. Шоу завжди був схильним захоплюватися власними оригінальними ідеями і принципово не бачити тієї реальності, що не відповідала його парадоксальним уявленням про світ. Так, відвідавши СРСР, Шоу був у захваті від усього, що там побачив, точніше, що йому дозволили побачити. Він високо оцінював діяльність Леніна і Сталіна, чим дуже нашкодив своїй репутації в очах наших сучасників. Але в цьому гріху — створенні міфу про насправді тоталітарну державу як про надію людства - винен не лише Бернард Шоу. Видатні письменники Європи та США перебували у полоні цієї небезпечної ілюзії після відвідання Москви. Та письменника оцінюють за його творами, а не за його політичними переконаннями.
Літературну роботу Шоу почав як музикознавець, а пізніше — як театральний критик. З'явилося нове ім'я в світі театру. «Джі-Бі-Ес» - так підписував він свої театральні рецензії за першими літерами власних імен та прізвища. Він зажив  слави  інтелектуала,   вільнодумця,   непримиренного парадоксаліста і гострослова, який не визнає жодних авторитетів. Хоч насправді Шоу не вважав театр розвагою і зазначав, що покликання драматурга — не в тому, щоб «бавитися самому і забавляти людей: він повинен тлумачити життя». У полемічному запалі Шоу викликає на двобій Шекспіра, але дратує його, звісно, не сам класик, а факт перетворення митця на ідола у тогочасному суспільстві.
Драматургом, що уславився на весь світ, він став нібито випадково. Репертуарний голод нового «Незалежного театру» підштовхнув Шоу запропонувати свою п'єсу «Будинки вдівця» режисерові цього театру. Як згадував драматург, режисер той був «людиною вкрай оптимістичною та підприємливою, тож погодився без вагань». Після прем'єри деякі рецензенти зазначали, що замість п'єси Шоу підсунув звичайну соціалістичну пропаганду, яку можна було б з успіхом почути в його промові у Гайд-парку. «Я не досяг успіху, — писав Шоу, — але викликав сенсацію, — і сенсація ця так припала мені до душі, що я сповнився рішучості спробувати ще». Наступна п'сса — «Професія місіс Уоррен» (1893), що увійшла до циклу «Неприємних п'єс», спочатку була забороненою за аморальність. Це історія про те, як молода дівчина Віві, здобувши добру освіту, раптом із жахом дізнається, що за її навчання сплачено гроші, здобуті бізнесом, заснованим на утриманні будинків розпусти. Виявляється, мати дівчини, колишня повія, тепер заправляє справами публічних будинків у багатьох містах. Вражена Віві даремно умовляє матір облишити свій принизливий бізнес. Місіс Уоррен розповідає дочці, якою страшною була доля багатьох жінок, які обирали чесну працю і, швидко підірвавши здоров'я важкою, виснажливою роботою на фабриці, вмирали молодими. Дочка починає усвідомлювати, який несправедливий світ, які жорстокі і лицемірні його закони, які ниці люди. Найбільші прибутки дає найганебніший бізнес. Але Віві не бажає з цим миритися і, відхиливши пропозицію одружитися з маминим компаньйоном Крофтсом, вирушає до Лондона, щоб' чесно працювати й жити гідно.
Згодом ця викривальна п'єса-дискусія стала однією з найпо-пулярніших п'єс Шоу.

Чотири наступні п'єси автор об'єднав назвою «Приємні п'єси». Серед них — «Людина та зброя» (1894), сюжет якої, близький до жанру комічної опери-буф, використав Йоганн Штраус для оперети «Шоколадний солдатик», ніби пророкуючи світовий успіх майбутній музичній комедії «Моя прекрасна леді» за п'єсою Шоу «Пігмаліон». До «Приємних п'єс» належить також «Кандіда» (1895), про яку Шоу зауважив: п'єса засвідчує, що її автор «найрішучіше претендує на роль генія». «Кандіда»   є  своєрідною  полемікою  з   «Ляльковим  домом» Ібсена, адже в ній лялькою є чоловік, а не жінка, як у Ібсена. У п'єсі ірландця саме жінка бере на себе відповідальність за сім'ю, надаючи можливість чоловікові розвивати свої професійні таланти.

Третій цикл автор назвав «П'єсами для пуритан» (1901). Найбільшою популярністю з-поміж них користувалася мелодрама «Учень диявола» (1897). Хоч самого Шоу нерідко називали пуританином, маючи на увазі непримиренність його поглядів на життя та мистецтво, але традиційне пуританство з його ханжеством, лицемірством, жорстокістю і догматичністю дуже відрізняється від «веселого» пуританства драматурга. Водночас великий парадоксаліст створює мелодраму, де, всупереч законам жанру, не кохання стає рушійною силою вчинків персонажів. 1 в цьому розумінні це справді п'єса для пуритан, які вважають земне кохання гріховним, а отже, неспроможним звеличувати людську душу, спрямовувати закоханих на благородні вчинки. Події п'єси відбуваються на американському континенті під час боротьби Північно-американських колоній за незалежність від Великої Британії. Назвавшись «учнем диявола» й поставивши себе поза суспільством маленького американського містечка Уебстербриджа, американець Річард Даджен йде на шибеницю замість священика Андерсо-на, якого англійці вирішили повісити для залякування борців за свободу. В основі цієї нетипової мелодрами лежить переконання Шоу, що в годину випробувань кожна людина поводиться згідно зі своїми моральними принципами і виявляє такі душевні якості, яких від неї не очікують. Так, парадоксально, що на доброго християнина, який жертвує своїм життям заради ближнього, обертається авантюрист і контрабандист, а служитель церкви стає сміливим, енергійним та дійовим. Андерсон на чолі повстанців звільняє рідне місто від колонізаторів і рятує Річарда.

Дехто з англійських критиків вимагав, щоб п'єсу було завершено перемогою англійців, з приводу чого Шоу жартував, що йому дуже легко буде переробити американську історію, показати Вашингтона на колінах перед англійським прапором, а здобуття американцями незалежності — як акт милосердя з боку Англії. Звісно, ця патріотична навиворіт п'єса викликала шалений успіх саме у театрах незалежної Америки. Але й у пуританській Англії парадоксальна п'єса змусила переосмислити деякі моральні поняття, позбувшись суспільних стереотипів.
П'єса завершується тим, що Андерсон у ранзі капітана вирушає на війну з англійцями, залишивши замість себе нового священика Уебстербриджа — Річарда. У цьому й полягає головний парадокс твору: «учень диявола» стає представником Бога на землі.
 

Іронічні парадокси Шоу багатьом важко було прийняти. Наприклад, Лев Толстой писав Шоу з приводу його п'єси «Людина та Надлюдина»: «Ви недостатньо серйозні. Не можна жартуючи говорити про такий предмет, як призначення людського життя і причини зла, яке його сповнює». На що Шоу відповів: «Ви кажете, що я змушую публіку сміятися навіть в найсерйозніші моменти. А чом би й ні? Чому нам ставити під заборону гумор та сміх? Припустимо, світ є лише одним із жартів Господа, то хіба ви працюватимете менше, щоб перетворити його з поганого жарту на добрий?»

Найбільшу повагу в Шоу викликали ті драматурги, які володіли досконало відчуттям театру. Взірцем такого драматурга серед сучасників був для нього Чехов. Свою п'єсу за че-ховськими мотивами «Будинок, де розбиваються серця» (1919) він назвав « фантазією в російському стилі на англійські теми ». Це найцікавіша з його п'єс. Дія відбувається в дивному будинку, що нагадує корабель. Його господар — старий відставний капітан Шотовер, дивак, блазень і любитель рому. Мешканці будинку та гості капітана — люди духовно спустошені, розчаровані життям. Вони гають час у пустопорожніх розмовах, фліртуванні, застіллях, не пориваючись наповнити своє життя смислом, адже їхні ілюзії давно втрачені. Лише серце юної Еллі ще не розбите, сповнене надій. Життя в будинку тягнеться у довгому очікуванні чогось, бо бездіяльність та безцільність існування мешканців будинку вже стали для них нестерпними. Несподіваний наліт ворожої авіації, загибель двох дійових осіб власне нічого не змінюють. Всі в будинку радісно очікують кінця і ведуть мову про наступний авіаналіт. Автор п'єси «Дім, де розбиваються серця» не тільки звертається до театру Чехова, а й кардинально змінює цей театр, виходячи безпосередньо до майбутніх відкриттів драми абсурду, зокрема, до відомої п'єси С.Беккета «Очікуючи на Годо», де персонажі теж весь час чогось чекають, але нічого не відбувається.

У 1925 році  Шведською королівською академією Бернарду' Шоу було присуджено Нобелівську премію. Від грошей він відмовився, передавши їх на розвиток справи перекладу творів шведських письменників англійською мовою.
Вираз англійців «перевернути візок з яблуками» означає порушити всі плани, сплутати всі карти. Саме це робить Шоу в фантастичній п'єсі під такою назвою, де у майбутньому казковому королівстві король Магнус йде на конфлікт із лейбористським урядом, причому король, вочевидь розумніший і симпатичніший за своїх міністрів, вирішує теж балотуватися у парламент. Автор трохи схожий на свого короля Магнуса: він зберігає активну життєву позицію до глибокої старості, подорожує з дружиною світом. Коли почалася Друга світова війна, письменнику було вісімдесят три роки, ідо не завадило йому виступати проти війни. Після смерті дружини він часто блукав віддаленими куточками Лондона, працював у саду власного маєтку під містечком Ейот Сент-Лоренс. На дев'яносто п'ятому році життя він обрізував дерева саду і випадково зламав ногу. Ця травма виявилася для нього фатальною: через місяць, 2 листопада 1950 року, Шоу помер. За його заповітом, прах митця було з'єднано з прахом його дружини і розвіяно над улюбленим садом, де він прожив багато десятиліть. Так Шоу повернувся до своїх фантастичних мрій про Едем — райський сад людства.

Зарубіжна література. 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Підручники та книги по всім предметам, плани конспектів уроків з зарубіжної літератури 10 класу, реферати та конспекти уроків із зарубіжної літератури 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності залач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.