Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 7 клас>>Українська література: Богдан Лепкий. «Цвіт щастя». Роздуми про прагнення кожної людини бути щасливою.

Український письменник, педагог, перекладач, літературознавець, художник.
Найвідоміші твори: збірки поезій «Осінь», «На чужині», «Доля»; збірки малої прози «З села», «Кара»; оповідання «Босий», «Цвіт щастя»; казки «Під тихий вечір», «Мишка», «Казки мойого життя. Крегулець»
Богдан Сильвестрович Лепкий народився на Поділлі 9 листопада 1872 р. в родині священика. Батько письменника був людиною освіченою: закінчивши Львівський університет і здобувши освіту філолога й теолога, писав вірші українською, польською та німецькою мовами (у майбутньому Богдан Лепкий називатиме батька «своїм суворим критиком»). Коли хлопчику було п'ять років, у сім'ї Лепких сталося велике горе: несподівано від дифтерії померли дві його сестри й брат, та й сам він ледь вижив. Без сумніву, ця родинна трагедія неабияк уплинула на вразливу дитину.
Майбутній письменник почав здобувати освіту вдома: за одну зиму навчився рахувати, читати й писати; від батька дізнався про пригоди Робінзо-на Крузо; нянька співала йому народних пісень; від діда, цікавий до всього Богдан, довідався про славну минувшину України. До речі, з основами шкільної науки його познайомив домашній учитель. Певно, таке оточення не могло не виховувати в маленького хлопчика потягу до знань, невгамовної допитливості. Тому шестилітнього Богдана відразу зараховують до другого класу школи з польською мовою навчання. На формування його світогляду вплинула йісторія рідного краю: від селян чув багато легенд і переказів про минулі часи, бачив залишки давніх валів, керамічних виробів, старовинну зброю — усе це позначилося на майбутній творчості митця.
Згодом Богдан Лепкий вступив до Бережанської гімназії (з польською мовою навчання), де українську мову та літературу спочатку не викладали, проте з 5 класу було введено ці предмети. Художні твори почав писати дуже рано: у 2 класі гімназії з'явилася його поема про русалок. Проте, сховавши її під стріху, потім так і не знайшов. Якось він та його приятель написали твір з української мови про зимовий день у селі: Богдан — прозою, а приятель — віршем. Учитель похвалив обох хлопців, що й заохотило юнаків до подальшої літературної творчості.
Після закінчення гімназії Богдан Лепкий вступив до Віденської академії мистецтв, проте навчання в ній перервав. Згодом почав відвідувати лекції на філософському факультеті Віденського університету, потім перейшов до Львівського університету, де під час навчання ввійшов у коло передової студентської молоді. Тут він познайомився з поетом Миколою Вороним, співачкою Соломією Кру-шельницькою та багатьма іншими діячами літератури й мистецтва. Канікули проводив удома, у колі своєї родини, частим гостем якої був Андрій Чайковський, уже відомий тобі письменник, автор повісті «За сестрою». Саме тут, у селі Жукові, що недалеко від Бережан, молодий поет познайомився з Іваном Франком, спілкування з яким мало потужний вплив на його подальшу творчість.
Закінчивши Львівський університет, Богдан Лепкий повернувся до Бережанської гімназії як учитель української та німецької мови й літератури. Завдяки блискучим лекціям здобув високу повагу як серед своїх колишніх учителів, так і поміж гімназистів. У цей час у Ягеллонському університеті (Краків) було введено лекції з української мови й літератури і саме Богдана Лепкого запросили їх читати. Восени 1899 р. він переїхав сюди разом із своєю дружиною. Відтоді майже все його творче життя було пов'язане із цим містом.
21 липня 1941 р. Богдан Лепкий помер.
До речі...
Ягеллонський університет — один із найстаріших у Європі. З XVI ст. тут навчалися та викладали й українці. Одним із найвідоміших його викладачів був український учений, доктор медицини і філософії Юрій Дрогобич, про якого детальніше ти дізнаєшся на уроках з історії України.
1972 р. на Раковецькому цвинтарі м. Кракова на могилі Богдана Лепкого встановлено барельєф, а одну з вулиць міста названо ім'ям письменника.

Цвіт щастя.
Дитиною малою він не раз чув, як люди говорили: «щастя».
—    Що таке щастя? — питався матері, цікаво вдивляючись своїми оченятами в її заклопотане лице.
—    Щастя, дитинко, то доля, — повторила мати і не знала, як пояснити малій дитинячій голівці те довге слово «доля».
—    А доля, дитинко, то такий цвіт, що його тяжко дістати.
—    А гарний той цвіт?
—    Чи гарний, питаєш? Авжеж, що гарний. Як дивитись на нього, очі радуються, на серці стає весело й мило.
—    Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним і принесу його для вас і для себе.
—    Тепер тобі годі йти за тим цвітом, — казала мати, цілуючи сина в русяву голівку, — ти ще такий слабенький, а то ген за водою. Тепер тобі і без нього добре, а як виростеш і сил набереш, то тоді підеш.
—    Ні, я не хочу, аж виросту. Я хочу тепер. Скажіть мені, де він?
—     І «скажіть», і «скажіть» — лепетала дитина, а мати, щоб утихомирити її, підійшла до вікна і показала на став. їхня хата стояла на горбочку, а перед хатою у долині був став.
—    Ось там, за ставом, чи бачиш?
—    Бачу, мамочко, бачу. їх там ціла левада. А які гарні, які дуже гарні! Чи то далеко?
—    Таж далеко, хіба не бачиш? Геть там за водою!
—    Аж за водою?
І задумався хлопчина. Тільки пильно вдивлявся великими синіми очима в далеку зеленість, там, де виднокруг1 зливався з голубими хвилями води.
Був вечір.
На овиді блиснула вузенька, ясна смуга, а за хвилину виплив місяць, немов човен, круглий і срібний. Він звільна підпливав на небо і здавалося, що справді сунеться не по вечірнім, тихім блакиті, а по дрімливій воді.
За хвилину хлопчина лежав у своїм маленькім ліжку. Мати провела йому молитву, казала попросити Бозі, щоб татусеві, сестричкам і братчикам дав здоров'ячка, накрила його, перехрестила і сказала: «Спи!»
І справді. Він замкнув свої оченята і вдавав, що спить. Але не спав, бо як лиш його мати на пальцях відійшла від його ліжка і замкнула за собою двері, підніс повіки.
У кімнаті було ясно. Місячне світло лилося крізь вікна й обливало своїм синявим кольором усі стіни, двері, образи на стінах і цілу обстановку. Під вікнами у городі співав соловей, здалека від ставу надходив хлюпіт води. Раз у раз котилася вона дрібненькими, як морщини на старечім лиці, хвилями і вдаряла об греблю і берег. Хлопець насторожив вуха.
—    Хлюпочеться, кличе мене! Каже, що понесе аж там далеко, на леваду, де так багато «щастя». Воно цвіте. Ніяка квітка не цвіте так гарно. Чому то люди не рвуть того цвіту? Ага! Бо не годні дістати. Не знають, як через воду доплисти.Але я знаю. Коли б лиш мама заснули і коли б скоріше до рана, то піду. Піду!
Місяць світив і світив усе ясніше, соловей співав невтомно, а хвиля хлюпотіла. Хлопець не спав, думаючи про райську квітку щастя. Північ минула. Літня, коротка ніч кінчилася. Ранок був недалекий. На виднокрузі появився вузенький пасмужок, зразу блідий і невиразний, відтак усе більший і ясніший. Зорі блідли, блідло й небо. Солов'ї притихли. Подуло раннім холодом, і роса затремтіла на квітах. Також хлюпотіла вода в ставі. Хлопець не спав. Його груди хвилювали, очі світилися, губи горіли. Підніс голову, руками сперся об ліжко і сів. Хвилину слухав. Усі вдома спали. Навіть стара чорна кішка, що звичайно в таку пору любила відбувати лови, лежала під печею, як грудка чорної землі. Хлопчина тихо встав і підійшов до вікна. Вікно відчинив легенько. Від вікна до землі не було високо. Переліз і здригнувся цілий. Зимна роса облила його теплі ноги, і ранній холод перейшов його. Він біг. Ставало тепліше. Дрібні ніжки занесли його на греблю. Став. Тепер хлюпіт води було чути багато краще, як перше. Тепер він виразно чув, як вода просить його, щоб кинувся в її холодні обійми.
—    Ходи, — каже, — я занесу тебе на другий бік, там, де цвіте розкішна квітка щастя. Така пахуча, така промениста, якої ти не бачив ніколи. Ходи! Не бійся! — і він простягає руки і кидається у воду. На виднокрузі світає. На золотому рубці виринає якась велика і ясна точка. Від неї вся вода горить у ставі, палає. Хвиля за хвилею стає ясна, промінна, мов луска на великанській потворі-рибі. Хлоп дальше й дальше. Тіло в нього дрожить, серце тріпається, уста палають. Витягнувши руки наперед себе, очима вдивився там, де сонце аж горить — сіяє і йде. Аж тут назустріч йому пливе велика біла птиця. Пливе повільно, мов човен по морі, крилами пускає як вітрила, ногами по воді керує -то лебідь. Один, далі другий, великий, білий, з гнучкою лебединою шиєю.
—    Візьми мене, лебедю білий, і перенеси за воду. Я тобі не заважу, глянь, який я маленький.
Так каже хлопець, а лебідь немов слухає його, підпливає до нього ближче і стає. Приглядається йому і киває головою, штовхає крилом свою товаришку, щось до неї говорить, а відтак навертає на місці і відпливає.
—    Зажди! — просив хлопчина. — Не тікай від мене, візьми мене із собою, перевези!
Але лебідь не слухає його. Усе скоріше й скоріше пливе по блискучих хвилях.
—    Зажди! — просить хлопець крізь сльози і кидається за ним у погоню.
Дрібненькі хвилі горять: легенький вітер перебігає ііо них, з ліса несе пахощами живиці. Тихо, хоч мак сій. Лише від берега чути хлюпіт хвилі. Вона раз у раз б'є, відбивається від прибережних стовпів і за кожним разом усе дальше й дальше заносить малого хлопчину. Уже він по груди пірнув у глибоку воду, вже лиш руки, лиш волосся сплинуло...
Біля постелі недужої дитини сидить лікар. Слухає, надслухує, удари серця вухом ловить і брови хмурить. Бідна мати дивиться в нього, мов у лице пророка:
—    Що буде?
«Що буде? — думає лікар. — Те, що Бог дасть. Коли сильна природа, так при Божій помочі переможе. А як ні, то піде за щастям, за вічним щастям».
А хвора дитина блудними очима вдивляється в стелю, піднімається на недужих крижах, витягає руки і шепче спаленими устами:
—    Я хочу квітки-щастя... Пустіть мене, я піду за нею...
Багато літ минуло з того часу. Маленького, кучерявого хлопця ніхто не пізнав би нині. Виріс і змінився. Змужнів і пізнав життя.
Завдяки старому вчителеві ботаніки пізнав усі квіти на світі і знає, що там далеко, за водою, не росте жодна квітка щастя. Він то знає. А прецінь, прецінь кидається у воду і йде за нею, тою квіткою щастя. Та чи її дістане? Хто знає?

О.М. Авраменко "Українська література 7 клас"

Вислано читачами інтернет-сайту

_{Креативні завдання із української літератури по классам, планування уроків з української літератури 7 класу, домашнє завдання та робота}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.