Гіпермаркет Знань>>Українська література>>Українська література 7 клас>>Українська література: Анатолій Дімаров. «Блакитна дитина» (скорочено). Автобіографічна повість (перша частина тетралогії «На коні й під конем»). Морально-етична проблематика твору.

Сучасний український письменник.
Найвідоміші твори: оповідання і повісті «Сільські історії», «Містечкові історії», «Міські історії», «Син капітана», «На коні і під конем», «Вершини», «Блакитна дитина»; романи «Ідол», «І будуть люди...», «Біль і гнів».
Лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка(1981)
Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. на Полтавщині в учительській сім'ї.
Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. Саме в цей час розпочалася Друга світова війна. Анатолій Дімаров воював на фронті, побував в окупації, був поранений. Одужавши, деякий час партизанив. Почав друкувати твори з 1941 р. Після війни навчався в Літературному інституті в м. Москві.
Увесь свій життєвий досвід письменник відобразив у художніх творах. Особливо цікавими є історіїз дитинства Анатолія Дімарова, про які ти дізнаєшся з автобіографічної повісті «Блакитна дитина». До речі, цей твір за сюжетом такий же захопливий, як і «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка та «Митькозавр з Юрківки» Ярослава Стельмаха, з якими ти ознайомився в 6 класі. Отож читай і насолоджуйся!

Блакитна дитина.
(Скорочено)
1
Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі:
— Це що?.. Що це таке?!
І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть «двійка» або навіть «трійка», схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його зі сторінки щоденника, і все допитується:
—    Що це таке, я питаю?..
Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі? Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:
—    Розказуй, що ти там накоїв?
Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого там зарізав?
Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.
—    Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися...
—    На чому каталися?
Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!

—    Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозрюючи, що це ще не все.
—    Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене...
—    На що навіз?
—    На той... На Параску Михайлівну...
—    О Боже!..
—    Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла...
—    Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?
Син цього не знає, тому й мовчить.
—    А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом
не веде!
Це вже до мене.
Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:
—    Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!
—    Твій тато ніколи такого не робив! — вставляє дружина для зміцнення мого авторитету.
Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.
—    Так, не робив, — видушую я із себе.
А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:
—    Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.
—    І приносив додому відмінні оцінки! — додає дружина.
—    Усі вчителі не могли ним нахвалитися...
—    Бо він не був хуліганом!..
—    Він спокійно сидів на уроках...
—    І не завдавав учителям жодних прикрощів...
Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.
—    Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся
хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!
У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватися губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями.
Син, важко зітхнувши, йде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!
Увесь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.
Усієї до кінця.
Отже, про блакитну дитину.
2
У дядька Матвія був найвищий пліт, найзліший собака, найважчий кийок і найсмачніші в саду яблука. Іще дядько Матвій мав найбільші, з лопату, долоні із зашкарублою, як тертушка, шкірою, і грубезний голос, а надто коли він погрожував:
—    Походіть мені, походіть! Упіймаю — голови всім геть поскручую!
І ми ніскільки не сумнівалися в тому, що й справді поскручує. При одному тільки погляді на його страшні руки в нас починало потріскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвія десятою дорогою.
Я, може, і не наважився б полізти в сад до дядька Матвія, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — Чровжова. Об прізвище це спотикався кожен новий учитель, поки наламував собі язика.
Пам'ятаю, як появився у нас молоденький учитель географії, та ще на біду трохи й заїка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, усе йшло гаразд. Та ось він добрався до Олі Чровжової.
—    Ч-ч-ч-ч...
Усе більш червоніючи, учитель «чикав», як горобець, поки ми закричали всім класом:
—    Чров-жо-ва!
Він, бідолаха, так і не навчився вимовляти оте рідкісне прізвище. І ми не раз користувалися цим.
Бувало, захворіє Оля, географ, побачивши порожнє місце за партою, цікавився:
—    Ч-чому не п-прийшла Оля?
—    Яка Оля? — запитували ми.
Ми добре розуміли, кого він мав на увазі, але вдавали, що ніяк не можемо здогадатися. Географ червонів з великої досади і починав «чикати», намагаючись вимовити прізвище Олі.
Робили ми так не тому, що не любили географа. Навпаки, він досить швидко встиг зацікавити нас своїм предметом, розповідаючи про далекі заморські краї, про нашу неосяжну країну так, наче сам оце щойно повернувся звідтіль і все те бачив на власні очі. Ми захоплено слухали про таємничих африканських пігмеїв1, про казкову Індонезію, всіяну тисячолітніми храмами, про тропічні ліси Амазонки, в яких ще не ступала людська нога, про мандрівку Арсеньєва по Уссурійському краю, і нудний підручник з географії оживав прямо в нас на очах, починав дихати цікавим, неповторним життям. Отже, ми поважали Віктора Михайловича, але це не заважало нам при кожній нагоді примусити його «почикати» над прізвищем Олі.
Над прізвищем, яке протягом одного шкільного року здавалося мені най-мелодійнішим. Та хіба тільки мені?
Майже кожен хлопець із нашого класу вважав за свій обов'язок штовхнути, вщипнути Олю, посмикати її за коси. І, може, від того, що їх найчастіше смикали, в Олі були найдовші серед усіх дівчат коси. Чорні, товсті, вони звисали до пояса і надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима.
Отож якось, коли ми веселим гуртом поверталися зі школи, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вірних васалів2, примхливо сказала, кивнувши гарненьким підборіддям на сад дядька Матвія:
—    Як би я хотіла скуштувати отого яблука!
І зиркнула лукаво на мене.
Я одразу простягнув своєму найвірнішому другові Ванькові книжки й чорнильницю:
—    Тримай!
—    Ти що, здурів?!
—    Держи і картуз!
Тут уже й хлопці переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та віддав товаришеві, значить, збирається лізти до саду всерйоз. Бо дядько, впіймавши в саду чи на городі непрошеного гостя, у першу чергу одбирає картуз: єдиний на селі документ, який засвідчує особу господаря.
Пліт був високий, та мені хотілося, щоб він виріс до неба. Щоб я ліз по ньому і ліз, а йому не було кінця-краю. Бо мені здавалося, що дядько Матвій причаївся по той бік і, як тільки я виставлю голову, так і скрутить мені в'язи!
Осідлавши пліт, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем, він стоїть у світлій тиші, — ні тобі дядька Матвія, ні навіть лютого Полкана.
А внизу мої товариші-однокашники: задерли голови, не спускають очей.
І поперед усіх — Оля Чровжова.
Зібравшись із духом, зістрибую в сад. Швидко біжу до найближчої яблуні з побіленим стовбуром, мавпою видираюсь наверх. Лізу все вище і вище, поміж розлоге гілля, щоб заховатись у листі.
Ху!.. Найстрашніше, здається, позаду.
Вибираю найстигліші яблука, гарячково пакую до пазухи. І коли пазуха наповнюється, вирішую злазити.
Глянув униз і обмер.
Піді мною, задерши догори морду, стоїть чорний, мов із пекла, Полкан. Очі червоні, грива наїжачена, з ікластої пащеки виривається тихе гарчання: «Злазь, мовляв, злазь, я тебе тут уже зустріну!»
Де він узявся? Коли встиг підбігти? Наче сидів у землі, вижидаючи, поки я видеруся на яблуню!
Висну на гілляці, не наважуючись злізти. Полкан же, бачачи, що я не дуже поспішаю до нього, гарчить усе лютіше, розгріба задніми лапами землю.
Отоді я й вчинив помилку, в якій каюся й досі.
Якби я принишк собі непорушно, Полкан, може, і дав би мені спокій. Але коли йдеться до погибелі, то сам собі накинеш петельку: я вибрав найважче яблуко і пожбурив униз на Полкана.
Ображене собаче виття переповнило сад. Скажено валуючи, пес підскочив до яблуні, почав гризти стовбур, а мене так і винесло на найвищу гілляку!
На несамовитий гавкіт вибіг дядько Матвій. Босоногий, у розхристаній сорочці, з розпатланим волоссям на непокритій голові: мабуть, обідав, а то й дрімав по обіді.
—    Ану злазь! Злазь, сучий ти сину!..
Я щосили вчепився в гілку, приріс до неї всім тілом. У відчаї дивився на своїх друзів, які, вгледівши дядька Матвія, дременули так, що тільки п'яти миготіли та віддувалися сорочки. Оля ж Чровжова, Оля, заради якої й затіялась уся ця акція, спокійнісінько йшла, віддаляючись, по той бік вулиці!
—    Злазь, кажу! — кричить до мене дядько Матвій і, розпалившись не менш
од Полкана, починає щосили трусити яблуню.
Яблука падають, а я висну. Яблука густо торохкотять об землю, я ж наче приріс до гілляки. Тоді дядько Матвій приносить довжелезну тичку і намагається мене нею збити.
Гнаний страхом, я пробую здертись ще вище. Гілка не витримала, і я шаснув донизу.
Я, мабуть, дуже забився б, якби не Полкан. Він, видно, хотів ухопити мене на льоту і поплатився за те власною спиною. Полкан поповз геть, а я опинився в руках дядька Матвія.
Чому він не скрутив мені в'язи в ту першу хвилину, я й досі не знаю. Він тільки ухопив мене, мов обценьками, за руку і поволік у найдальший куток саду.
Там росла густа кропива. Скільки я живу, а більше не бачив такої розкішної кропиви. Такої зеленої, такої молодої і такої жалкої. Дядько Матвій нахилився і почав голою рукою рвати оту кропиву. Нарвавши добрячий пучок, скомандував:
—    Скидай штани!
—    Не скину!
Тоді дядько Матвій, не питаючи моєї згоди, сам заходився знімати штани...
Кажуть, що кропивою лікують од ревматизму. Якщо це так, то я не захворію на ревматизм, поки й житиму. Дядько Матвій не випускав мене з рук, поки втер усю кропиву в оте місце, заради якого, власне, і носять штани.
—    А тепер біжи!
І я, підхопивши штани, ушкварив од дядька Матвія. Кулею вилетів із саду, вихором промчав через село, і коли б не ставок, то не знаю, де б і зупинився. А так ускочив у став та й киснув до самісінького вечора. Забрався в очерет, щоб ніхто не бачив, і стояв, аж поки сіло сонце і повернулась із паші худоба.
Отам, в очереті, вимочуючи кропив'яну отруту, я поклявся найстрашнішою клятвою помститися дядькові Матвієві.
Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. І як же вона пекла моє незагартоване серце, які мстиві картини породжувала в моїй розпаленій уяві!
Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не більш практичний Ванько, який разом зі мною переживав мою ганьбу.
Ванько жив недалеко од дядька Матвія і вже давно запримітив, як дядько Матвій щосуботи, коли добре стемніє, бере клуночок яблук, чимчикує городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибає через перелаз до неї у двір.
—    Через перелаз?
—    Та як собака!
Ледь діждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька. Він вибіг з лопатою, і ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовиці.
—    Тут, — шепоче Ванько, показуючи на місце, де по той бік перелазу
починається стежка. — Ось тут і копай...
Поплювавши на долоні, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалі груддя, щоб не лишилося сліду, і ще жодна робота не приносила мені стільки втіхи, як оця.
Коли я заглибився по коліна, Ванько, що стояв на сторожі, скомандував:
—    Досить! А то й ребра потрощить!
І хоч я був не від того, щоб дядько Матвій лишився й без ребер, однак послухав Ванька.
—    Може, чимось прикрити?
—    Навіщо? Темно буде, вони й так не побачать.
Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я виліз із ями і разом із товаришем подався додому.
Довго не міг я заснути в ту ніч: усе прислухався, чи не кричить дядько Матвій, ускочивши в яму.
А на ранок од веселої новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тільки дядько Матвій, а й голова ССТ (сільського споживчого товариства) — пісний на вид чолов'яга, що його люто ненавиділи всі парубки та дівчата нашого села. Він так і пас, хто з ким стоїть, хто кого проводжає з клубу, а потім доносив батькам.
Тож зрозуміло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дізналося про нічну пригоду.
—    Отак рядком і полягали, голубчики! Не встиг один відповзти в гарбузиння, як уже другий до ями — хрясь!..
—    Хто ж її викопав?
—    А Бог його знає! Хіба ж воно признається. Невідомо хто, тільки якась добра душа...
Отак я помстився дядькові Матвієві та ще й заробив похвалу од людей. От жаль тільки, що не можна було признатися, хто копав оту яму! (...)
1.   Чого головний герой не давав потримати Ванькові, перед тим, як зібрався красти яблука: а) книжок; б) чорнильниці; в) щоденника; г) картуза?
2.    Яку хворобу, за словами крадія яблук, лікує кропива: а) бронхіт; б) нежить; в) ревматизм; г) ангіну?
3.    Хто спровокував головного героя до крадіжки яблук: а) Ванько; б) Оля; в) друзі; г) герой сам виявив таке бажання?
 4.    Пригадай, який твір називають автобіографічним. Визнач його ознаки в першій частині повісті. Наведи приклади таких творів.
5.   Як реагує тато на витівку свого сина? Про що свідчить така реакція?
6.    Як ти розумієш такі рядки: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима»?
7.    Чи справедливо, на твою думку, повівся дядько Матвій з маленьким крадієм яблук?
8.    Що ти знаєш про васалів з уроків історії? Чи в тому ж значенні вжито слово васали в другій частині повісті?
9.    Знайди й прочитай ті рядки, у яких ідеться про кропиву як ліки від ревматизму. Кому належать ці слова: маленькому хлопчикові чи дорослому, письменнику Анатолієві Дімарову? Чому ти так вважаєш?
10.    Поміркуй, про яку рису характеру свідчить поведінка хлопчиків у такому епізоді: «Коли я заглибився по коліна, Ванько, що стояв на сторожі, скомандував:
— Досить! А то й ребра потрощить! І хоч я був не від того, щоб дядько Матвій лишився й без ребер, однак послухав Ванька».
11.    Підготуйся до виразного читання уривка, який відповідає ілюстрації до першої частини повісті. Читаючи його, намагайся передати емоційний, стан головного героя.
12.    Візьми участь у класному диспуті, висловивши свою думку щодо такого питання: «Яким був би світ, якби всі діти мали сніжно-білі крильця, сяяли рожевими щічками й докірливо дивилися на забіяк повними всіх на світі чеснот голубими очима?»

4
Навчався разом зі мною син лісника — Василь Кологойда, і не було в нашому класі хлопця, який би потай не заздрив йому.
Змалечку ріс Василь у лісі, і все, що там бігало, літало, стрибало і повзало, знаходило з ним спільну мову. Він знав звички усієї звіроти і птахів, не боявся навіть отруйних гадюк: спритно хапав їх за голови та й ганяв нас по лісу.
У себе вдома тримав Василь їжака, зайця, лисицю, а на ланцюгові в нього замість собаки сиділо вовченя, спіймане під час облави мисливцями з міста. Іще мав Василь великого приятеля — вужа Микитку, що вже не один рік жив у їхньому погребі й виповзав на його голос. Кілька разів, на наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собі за пазухою, хоч би тобі що і тільки на голос господаря виставляв із манишки гостреньку голівку, показував роздвоєного язика.
Якось наша вчителька, Тамара Овксентіївна, викликала Кологойду до дошки. Помітила підозрілий валок, що оддимав сорочку, підійшла ближче, спитала:
—    Що там у тебе?
—    Микитка.
Учителька розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий, як вуж, почувши своє ім'я, сам виставив до неї цікаву голівку.
Ми навіть не могли уявити, що жінка, а тим більше вчителька, отак може верещати. Хлопці, які бували в місті, потім казали, що так верещать пожежні машини, коли мчать на пожежу.
Тамара Овксентіївна так і не довела уроку до кінця: пішла в учительську, мабуть, пити воду, і то не раніше, аніж відправила Василя разом із Микиткою додому:.
—    Йди і не приходь без батька!
Василеві добре нагоріло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василів тато заніс у ліс.
Тоді, щоб хоч трохи нас втішити, добра душа — Василь приніс повну торбину живих жабенят та й ну лякати ними під час перерви дівчат! Посадить двоє-троє в рота, підійде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а жабенята — стриб! — у саме обличчя!
Того ж дня, повертаючись із школи, Ванько поцікавився:
—    Слухай, а ти взяв би жабу до рота?
—    Пхі, ще б не взяти! — відповів я хвалькувато, хоч, признатися, не був дуже впевнений у цьому. — Мені це як раз плюнути!
—    А я нізащо не взяв би! — зітхнув сумовито Ванько.
—    Чому?
—    Бо від жаби — бородавки. От усипле язик бородавками — що будеш робити?
—    Дам полизати собаці. Собака як полиже — усі до одної бородавки пощезають!
—    Добре, як буде лизати... А то візьме та й одкусить! Хамкне разок — тіль
ки його й бачили, твого язика!
Бісів Ванько завжди отак: тільки зберешся зробити добру справу, як він і підкотиться зі своїми сумнівами!
Я, можливо, й не заходжувався б коло тих жабенят, якби Ванько, гордий за товариша, другого дня та не похвастався перед хлопцями:
—    А Толька теж може в роті жаби тримати! Хлопці до тієї новини поставилися скептично.
—    Бреше твій Толька!
—    От і не бреше!
—    А не бреше, тоді хай покаже!
Що мені лишалося після цього робити?
—    Сьогодні в мене жаби немає... Хай завтра упіймаю та й покажу...
—    Покажеш?
—    Покажу!
—    Хлопці, гей, хлопці! Толька завтра у роті жаби носитиме! Повернувшись зі школи, я відразу ж подався на луки.
Вирішив почати з пуголовків: у них усе ж дві ноги, а не чотири, — не так шпарко стрибатимуть у роті. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовків, вибрав найменшого, сполоснув добре у воді й, набравши якомога більше в груди повітря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнісінько так, як клав гіркі жовті пілюлі од малярії.
Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тільки ворушив хвостиком.
їй-богу, можна тримати!
За якусь годину жабенята вільно гуляли в мене по язиці, весело стрибали У воду.
—    Де це ти пропадав? — сердито запитала мама.
—    Гуляв.
Мама почала сварити мене за те, що я біс його знає де тиняюся, «а уроки хто за тебе вчитиме?», але навіть це не могло зіпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогодні навчився, то в неї не вистачило б, певне, духу мені докоряти!
Але в мене вистачило розуму змовчати. З гіркого досвіду знав, що дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, й те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування.
Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі колись ходили до школи. Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це.
—    Коли я була маленька, учителі не могли мною нахвалитися.
—    Ні, у мій час таких, як ти, дітей не було! Були діти, як діти, а не такі
шибеники, як ти! Хоч на ланцюг тебе припинай!
А Ваньків тато, так той не забуває ніколи додати:
—    Бо на нас батьки лози не жаліли! От ми й повиростали людьми!
Хоч за моїм глибоким переконанням і зараз лози переводять не менше, аніж колись.
На другий день я підхопився до схід сонця та й подався бігцем до ставка. Спіймав трьох жабенят — і гайда до школи.
 
Хлопці вже виглядали мене.
—    Приніс?
—    Приніс.
—    Ану покажи!
Я розгорнув ганчірочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу.
—    І посадиш до рота? — хтось недовірливо.
—    Посаджу! От хай тільки дівчата надійдуть!
Ми вишикувалися біля шкільних воріт, виглядаючи дівчат. Пройшла одна зграйка учениць, пройшла і друга.
—    Давай же! — квапили мене нетерплячі.
Та я все ще не розгортав ганчірочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатися своїм досягненням!
Ось, нарешті, і вона. Іде з Сонькою, розмахує сумкою.
Я розгорнув ганчірочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до піднебіння язиком, ще й зціпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно.
Стою, жду, поки Оля підійде поближче.
—    Доброго ранку, діти!
Павло Степанович! Підійшов з іншого боку так, що ми й не помітили, стоїть, жде, поки ми привітаємось.
Хлопці відповідають йому невпопад, а я тільки вирячую очі.
—    А ти чого не вітаєшся? — дивується Павло Степанович.
У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе мені на чоло долоню:
—    Що це з тобою? Ти не захворів? Я заперечливо трясу головою.
—    Так чого ж ти мовчиш?
Язик мій, утративши пружність, згорнувся ганчірочкою, і жабеня, мов шалапутне, застрибало в роті. З усіх сил намагаюся притримати язиком жабеня і — ковтаю його разом із слиною, що наповнила рот...
Ух!
Очі мої лізуть на лоба: я відчуваю, як жабеня, пірнувши в живіт, починає веселий свій танок десь аж біля пупа...
На кілька днів я стаю героєм усієї школи. Слава сяє довкола моєї голови, і навіть семикласники, ці неймовірні в наших очах істоти, які от-от попрощаються зі школою... навіть вони проявляли посилений інтерес до моєї скромної особи. Зупиняли посеред шкільного подвір'я чи в коридорі, недовірливо допитувалися:
—    Це ти живі жаби ковтаєш? Я, сяючи, кивав головою.
—    І велику ковтнеш?
—    Ковтне! — запевняли горді мною однокласники. — Він і вола про
ковтне!
Я ж скромно відмовчувався. Не хотів заперечувати, щоб не розчарувати своїх друзів. І нізащо не зізнався б, що часто просинаюся посеред ночі та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня в мене в животі? (...)
5
Але не тільки веселі пригоди траплялися в моєму житті.
Усе життя пам'ятатиму один прикрий випадок, чисто психологічного, так би мовити, плану.
Галина Іванівна була дуже молода і дуже красива. Така красива, що ми аж завмирали, коли вона заходила до класу.
І як же ми готували її уроки з української мови та літератури! Як намагалися один поперед одного піднести догори руки, щоб Галина Іванівна помітила нас та запитала! Яким дружнім «добридень» щораз зустрічали її, бо і в найпохмуріший день до класу разом з нею наче входило сонце!
І як жалкували, що ми — не дорослі! Щоб отак, як Віктор Михайлович, єдиний ще не одружений серед учителів, запросити Галину Іванівну до клубу в кіно або на виставу та й сидіти з нею поруч.
Одного разу Галина Іванівна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як помагаємо своїм батькам. Твір той треба здати за два тижні.
Я довго думав, що писати. Мамі я помагав, хоч іноді й не так охоче, як мамі хотілося б. Особливо влітку, коли річка кличе до себе купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи підгортай картоплю! Однак я не ухилявся од праці, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своїй мамі?
Але про це ж напишуть усі. Мені ж хотілося написати щось особливе. Щось таке, про що ніхто в нашому класі написати не зможе.
А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досі ніколи не робив.
Нагода здійснити цей намір випала навіть швидше, аніж я сподівався: маму викликали на дводенну нараду до району, а ми із Сергійком лишалися на хазяйстві удвох.
Проводжали маму до залізничної станції: через ліс за три кілометри. Доріжка спершу бігла поміж соснами, і тут іти по ній було важко: гарячий пісок так і пересипався під ногами. Потім стежка курнула ліворуч, униз, попід вільхи, і наші босі ноги заляпотіли по пругкому прохолодному чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папороті, біг прозорий струмок. Колись тут протікала справжня річка. Вона починалася на тому самому місці, де тепер залізничний місток, що його чомусь у нас називають котлованом. Там били величезні джерела, але коли прокладали залізницю, то їх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мішків клоччя ще й привалили зверху величезними брилами, і тепер з-під каміння б'ють тільки маленькі джерельця, даючи початок струмкові.
Вода там така ж смачна, як і в криниці, з якої ми носимо воду, і Микола клявся-божився, що на власні очі бачив, як зупинився пасажирський поїзд і пасажири, всі до одного, висипали з вагонів та й побігли з насипу: пити воду.
А вантажні поїзди, — запевняв Микола, так ті завжди зупиняються. Бо всі машиністи знають, яка там смачна вода.
Тож ми йдемо понад струмком, і мама все наказує, звертаючись до мене:
—    Ти ж, Толю, дивися! У печі стоїть борщ. Коли поїсте, то віднеси в погріб, щоб не закис... А кашу розігрієте та й будете їсти з молоком...
—    Та не забувай годувати порося! — вже з вікна кричить мені мама.
Мама поїхала, і ми залишились удвох. Стояли посеред колії і дивилися, як зникають удалині цяцькові вагончики: такі маленькі, як сірникові коробки. Аж не віриться, що в них — люди. І наша мама.
Сергійко часто зблимує світлими віями: от-от розреветься, і тоді я смикаю його за руку, сердито кажу:
—    Гаразд, пішли! За витрішки тут гроші не платять! — по дорозі повчаю
брата: — Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, поралися
по хазяйству... Дивися ж мені!
Сергійко тільки сопе, поспішаючи за мною. Хоч він уже в першому класі, та все ніяк не росте: такий же, як і два роки тому. Однак упертості йому не позичати. Як що, так: «Я сам!» І одпихає мене кулаками!
За це ми найчастіше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей!
Хоч — яка він людина? Так, першокласник, витиральник.
Витиральниками прозвали першокласників за те, що дуже вже зручно витирати руки об їх стрижені голови! Як забруднив руки, так і шукаєш якогось шкета з першого класу.
Мама, коли я поб'юся з братом, усе докоряє:
—    Ти ж старший! Будь розумніший — поступись!
А сама, бач, ніколи не поступиться!
Пам'ятаю, як брат почав ходити до школи, — леле, що тоді було! Боячись запізнитися, він схоплювався, ще коли було темно, і, не ївши, не пивши, біг до замкненої школи. Сідав на ґанку і, скулений, ждав, поки то одчинять школу!
Одного разу його приволокла сторожиха. Саме приволокла, бо Сергійко всю дорогу орав ногами і кричав так, наче його різали.
—    Маріє Олексіївно, заберіть-но дитину! Сидить під школою, як стар
ченя, — ще простудиться!
І що мама з ним тільки не робила! І вмовляла, і била — не помогло!
Отаке золото — мій молодший брат!
Бач, іде, мовчить, удає, немов і не чує. Немов і не йому я все те кажу!
Перший день минув без особливих пригод. Ми пообідали борщем, а кашу вирішили з'їсти увечері. Замість неї я дістав два шматки колотого цукру, твердого, як камінь, і дуже солодкого, і ми влаштували бенкет: випили з отим цукром у прикуску по три кухлі води. Сергійко, так той пив у приглядку: поклав цукор перед собою, дивився і пив. Со-о-лодке!
Пили б іще, та більше не лізло. У Сергійка аж очі почервоніли, і коли він устав, то вода булькала у ньому, як у закритій посудині.
Спати полягали пізно: брат усе не хотів роздягатися та й мене все тягло до книжки. До того ж трохи лячно було гасити світло і лишатись у темряві.
Другого дня, повернувшись зі школи, я вирішив прибрати в хаті, щоб мама, зайшовши, побачила і змитий стіл, і чистий, акуратно розставлений посуд, і помиту підлогу. Сергійко, правда, спершу огинався, але коли я йому пригрозив, що розповім мамі й вона не дасть йому гостинця, — погодився.
Я прибирав — брат виносив сміття. Повертаючись до хати, з надією питав:
—    Уже?
—    Уже, уже! — сердито перекривляв я його. — Тобі б усе ганяти! На ось винеси брудну воду, бо я підлоги не домию. Та щоб одна нога була там, а друга — тут!
Сергійко взяв відро, неохоче посунув надвір. А я стояв посеред кімнати, і кімната аж сяяла, особливо там, де вже була змита підлога. Лишалося зовсім небагато, якийсь клаптик, та ще в сінях. Потім я викручу ганчірку, як завжди робить мама, та й постелю на порозі, щоб не наносити грязі до хати.
Але де ж це Сергій? Чому його так довго немає? Чи не гайнув кудись гратися, кинувши відро? Ну, я ж йому!
Сердитий, вибігаю на ґанок, кричу:
—    Сергійку!.. Сергійку-у!..
Мовчить. Хоч голову даю на відруб, що він мене чує.
—    Сергію! — гукаю ще раз, уже й не надіючись, що він обізветься.
От же вреднющий!
Знаходжу брата аж на городі. Ще здалеку бачу його схилену постать: стоїть на колінах, щось робить, а поруч — відро.
Тихенько підходжу. Брат такий заклопотаний, що навіть не помічає. Нагорнув греблю, вилив туди брудну воду пустив на маленьке озерце листок із калачика — човен. Нахилився і дмухає, ганяючи зелений човник від берега до берега.
—    Ти що робиш? — питаю сердито в нього. Брат зводить на мене втішені очі:
—    Озеро...
Тут я вже не витримав! Раз-раз ногою по греблі — ось тобі озеро! Лясь-лясь по потилиці — ось тобі.човен! Ще й доброго штурхана під бік: знай, як воду виносити!
Брат із ревом — на мене! Так і цілиться вчепитись зубами в руку. У нього звичка така: кусатися. Раз як ухопив за пальця — мало не відгриз.
Я побіг од нього до хати, а брат лишився надворі.
Гаразд, обійдусь і без нього. От хай тільки мама приїде, я їй розкажу, як він мені допомагав!
Набрав піввідра чистої води, домиваю підлогу. Аж двері — грюк! — брат заскочив у хату! Лице перекошене, в руках — палюга. Я не встиг і на ноги схопитися, як він — повз мене, та до комода, та — торох по кофейникові!
Мені аж в очах потемніло, аж руки затіпались, коли я побачив, що він наробив!
Кофейник! Мій улюблений кофейник! Порцелянова посудина, біла, як лебідь, розмальована розкішними, немов щойно зірваними трояндами! Скільки годин просидів я перед ним, змальовуючи оті троянди, скільки втіхи мав я од нього! Коли ж перейшов із четвертого класу до п'ятого, сяюча мама піднесла його мені в подарунок.
—    Назовсім?!
—    Назовсім...
І ось лише черепки валяються на підлозі, і Сергіїще товче їх палюгою на борошно...
До цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з міцнішої цегли. Або принаймні цегла ота кладеться у два-три ряди, а не ставиться на ребро. Можливо, по інших хатах так комини й складені, тож вони і досі стоять цілі-цілісінькі. Наш же розвалився, мов іграпіковий, коли ми розлюченим клубком накотилися на нього.
Після того, як гуркіт ущух, як чорна ядушна1 хмара попелу, сажі та паленої глини трохи осіла, покриваючи пилом усі речі в хаті, ми, налякані, приголомшені нежданою бідою, розчепили руки й подивилися один на одного. Стояли посеред цегли, перемазані, як чорти, і коли б нас оце побачили Вань-ко або Сонька, вони реготали б до сліз.
Але мені було не до сміху.
Зовсім не до сміху.
Бо про що ж я писатиму в тому самостійному творі? (...)

1.    Перед ким найбільше хотів похизуватися Толя, поклавши жабенят у рот: а) перед Василем Кологойдою; б) перед Ваньком; в) перед Сонькою; г) перед Олею?
2.    Чому Толя вирішив поприбирати в хаті: а) бо в ньому прокинулися чемність і працьовитість; б) бо наказала мати; в) задля твору з української мови; г) бо це був його щоденний обов'язок?
4.    Який епізод другої частини повісті й чому тобі видався найцікавішим?
5.    Знайди й прочитай уривок, який відповідає ілюстрації до другої частини повісті. Що, на твою думку, є емоційнішим: ситуація, передана письменником чи художником? Обґрунтуй свій вибір.
6.    Як називають такі мовні звороти: знайти спільну мову; підхопитися до схід сонця; очі лізуть на лоб; за витрішки гроші не платять; одна нога тут, а друга — там; дати голову на відруб? Яку роль вони відіграють у тексті?
7.    Як характеризують Толю такі рядки: «Однак я не ухилявся од праці, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своїй мамі?»
8.    Усно охарактеризуй Сергійка, використавши цитати з тексту.
9.    Прокоментуй такі рядки: «З гіркого досвіду знав, що дорослі мають свої, відмінні од наших, погляди на речі, й те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування. Незрозумілі вони, оці дорослі! Так, наче забули, як самі колись ходили до школи. Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це».
10.   Перечитавши останні речення п'ятої частини повісті, скажи, що найбільше тривожить Толю: реакція матері, Ванька й Соні чи доля самостійного твору. Як ти вважаєш, чи усвідомив свій учинок Толик? Знайди й прочитай абзац, у якому описано дорогу до. залізничної станції. Визначивши в кожному реченні присудки, з'ясуй, які з них ужито в переносному значенні, а які — у прямому. Чого досягає автор використанням такої кількості присудків, ужитих у переносному значенні?
11.    Людські цінності, як відомо, поділяють на духовні (повага до старшого, любов до матері, родинні стосунки, дружба) та матеріальні (улюблений подарунок — майстерно розмальований кофейник). Вислови свої міркування під час класної дискусії: «Які цінності — духовні чи матеріальні — вічні (описуваним подіям більше сімдесяти років!)?»

7
З усіх учителів ми найбільше боялися Павла Степановича, завуча, що викладав у нашому класі алгебру.
Високий, ставний, він мовчки проходив шкільним подвір'ям, строго поблискуючи скельцями окулярів, і, коли це траплялося під час перерви, гамір одразу вщухав, і навіть найбільші забіяки ставали тихі та смирні, як ті овечки.
А коли, бувало, якийсь школяр розлетиться — наскочить на Павла Степановича, учитель не лаяв, не кричав на нього. Він тільки серйозно дивився на порушника покою і коротко запитував:
-    Ну?
І цього було досить, щоб учень відразу втратив увесь свій запал.
Найбільшою карою у нас вважалося, коли викликали до Павла Степановича на розмову.
Я теж кілька разів стояв у кабінеті завуча: маленькій кімнатці зі столом, двома стільцями та книжковою шафою. І прямо скажу, відчував там себе препогано.
Павло Степанович мав звичку довго «не помічати» викликаного учня. І чим більшою була шкода, тим довше тривала мовчанка.
Стоїш, було, коло дверей, переступаючи з ноги на ногу в смертельній нудьзі, а Павло Степанович, нахиливши велику посивілу голову, щось пише та й пише, і тільки чутно, як рівномірно скрипить перо, виводячи чіткі строгі літери. Врешті зведе голову, гляне на тебе так, наче не він тебе викликав, а ти сам напросився до нього, коротко кине:
-Ну?
І ти, переминаючись, скліпуючи, шморгаючи, ковтаючи закінчення слів, починаєш белькотати про Вальку, яка пробігала повз тебе, і про свою ногу, яка візьми та й простягнися їй на дорозі!..
—    Ну, далі?
Що ж далі. Далі відомо: Валька гепнулась на підлогу, а ти от стоїш...
—    Усе? — запитує Павло Степанович, і глузливі вогники починають
спалахувати в його очах.
Ти ще більше похнюплюєшся, усім своїм єством показуючи, що більше   і нічого не маєш сказати.
—    Герой! Ну, герой! Бігла дівчина, а він їй — підніжку. Я ніколи не думав,
що ти отакий боягуз. Бо тільки боягузи знущаються зі слабших, із тих, хто не
може дати їм здачі.
Усе стискається в тобі в якийсь слизький, бридкий клубочок. Стоїш і не знаєш, куди й дітись од сорому. Павло ж Степанович, ще трохи подивившись на тебе, так же тихо скаже:
—    Можеш іти!
І ти виходиш од нього, ледь переставляючи ноги. Особливо оту, що через неї перечепилася Валька. І треба ж було їй пробігти саме повз тебе! Ніби інших хлопців не було на той час у коридорі.
Ніколи не кричав на нас Павло Степанович, а боялися ми його більше за всіх учителів.
Тож цілком природним був мій відчай, коли Павло Степанович став викладати у нас алгебру, і я ніяк не міг її зрозуміти.
Я-то її розумів, але не так, як інші. Ну, ніяк не міг уявити, як це можна додавати, віднімати, множити й ділити не цифри, а літери! І коли я списував із дошки, що «А + В - С», то все моє єство бунтувало, кричало, і мені хотілося задушити кожну оту літеру, як найлютішого ворога!
На другий день у мене в єдиного не було виконане домашнє завдання. Я міг би просто-напросто списати у Ванька, але отой бунтарський протест був сильніший від страху одержати незадовільну оцінку.
Павло Степанович мовчки вислухав мої плутані пояснення, так же мовчки пішов од моєї парти до столу. На загальний подив, він не розкрив класний журнал, не вивів проти мого прізвища незадовільну оцінку. Про щось хвилинку подумав, потім, наче нічого й не трапилося, став пояснювати наступні правила.
Тільки після дзвінка наказав:
—    Після уроків зайдеш до мене.
—    Попаде ж тобі на горіхи! — журився разом зі мною Ванько. — Він тебе
смерті занукає.
Коли скінчились уроки, я несміливо постукав у двері завуча.
Увійдіть! І Іавло Степанович, на мій великий подив, цього разу і хвилини не тримав мене біля дверей.
—    А, це ти! Ну, проходь!
І коли я підійшов до столу, показав на стілець:
—    Ну, сідай!
Я сів — на самісінький краєчок. Дивився на облізлі, аж білі, носки своїх черевиків, а всередині в мене все стискалося в сіренький клубочок.
Павло Степанович пройшовся сюди-туди по своєму тісному кабінеті, зупинився біля мене, поклав на моє плече руку:
—    Так не виходить нічого з алгеброю?
Я наважився звести голову, подивитися в обличчя вчителя: очі його сміялися. Спалахували за скельцями веселими вогниками, і не було в них звичної строгості.
 Павло Степанович підсунув інший стілець, сів поруч.
—    А знаєш, я колись точнісінько так не міг сприйняти, щоб літерами
можна було оперувати, як цифрами... А потім алгебра стала найулюбленішим
моїм предметом. Ну, давай помізкуєм удвох.
За годину я вийшов од Павла Степановича... Та де вийшов — вилетів! Ушкварив таким галопом, що мало не збив із ніг Ванька, який терпляче чекав на мене.
—    Ну, що? Що він там тобі сказав?
Я ухопив його кепку за козирок, насунув її йому аж на очі, закричав щосили на вухо:
—    А плюс Б дорівнює С!
З того дня Павло Степанович не здавався мені таким суворим, як раніше. Хоч поважав я його від того не менше.
А от нашого класного керівника Віктора Михайловича ми зовсім не боялися, зате дуже любили. Прямо-таки жити без нього не могли! Він-то без нас ще міг би прожити, а ми без нього — ніяк!
Я вже говорив, що Віктор Михайлович був дуже молодий. І, незважаючи на оту свою молодість, він зовсім не ганявся за напускною солідністю, як це робила більшість молодих учителів. Він був нам скоріше старшим товаришем, аніж строгим керівником, і тому в нас майже не було од нього таємниць.
Пам'ятаю, як взимку, на великій перерві, наш п'ятий «Б» воював із шостим «А». Нас було менше, і шестикласники, незважаючи на наші відчайдушні зусилля, зламали наш опір та й погнали з поля бою.
—    Ур-р-а!
Ми ганебно втікали, а нам у спини, у потилиці гупали сніжки ворожих вояків.
Тоді Віктор Михайлович, який стояв саме на ґанку, не витримав. Скинув пальто, метнувся нам навперейми.
—    Ану, хлопці, за мною!
Схопив грудку снігу і перший побіг назустріч «ворожому війську».
Тепер уже наше «ура» лунало над полем бою. Кричали ми так грізно, бігли за нашим учителем так дружно, що шестикласники після короткої, але лютої сутички кинулися навтікача.
—    Стійте, хлопці, лежачих не б'ють! — підняв Віктор Михайлович руку,
коли ми, загнавши ворогів у приміщення, поривалися добити їх у коридорі.
Розчервонілі, горді, поверталися ми з великої перерви.
І як же ми пишалися нашим керівником! З яким захопленням дивилися на нього! Такого ж червоного, як і його учні, з ніг до голови заліпленого снігом. Бо шестикласники, одбиваючись, у першу чергу намагалися поцілити в нашого командира.
От який наш Віктор Михайлович!

Дуже подобалось нам і те, що він ніколи не звертався до нас із ненависним, остогидлим нам словом «діти». Воно, оте слово, принижувало нашу гідність. Бо як полоти чи копати город, носити воду, рубати дрова, пасти худобу, прибирати в хаті, так ми вже не діти, ми вже дорослі, нас уже й «женити пора» й «віддавати скоро заміж». А як у класі, за партою, так — «діти»!
Особливо допікала нам отими «дітьми» учителька російської мови та літератури Варвара Іванівна. «Здравствуйте, дети», «тише, дети», «дети, будьте внимательны», «кто скажет мне, дети, когда родился Пушкин»... «Дети, дети, дети», — так і сипалося з її вуст. І одного разу ми змовились мовчати, коли вона буде називати нас дітьми.
—    Здравствуйте, дети!
Ми стоїмо і ні пари з вуст.
Варвара Іванівна, що звично розігналась до столу, зупинилася, вражена. їй, мабуть, здалося, що вона просто не почула нашої відповіді.
—    Дети, здравствуйте!
Ми й далі затято мовчимо.
По обличчю вчительки поповзли червоні плями.
—    В чем дело, дети? Почему вьі молчите?.. Ваня Петренко, отвечай мне, в
чем дело!
Вона завжди зверталась до Ванька, коли траплялась якась подія в класі. Чомусь була переконана, що мій товариш причетний до всіх витівок.
А все — Ванькова чесна натура. Ніколи не може змовчати, завжди так і вискочить зі своїм дурним язиком.
Якось ми писали диктант. З російської мови.
—    Польї сьірьі, — диктувала нам учителька. — Написали, дети? Ванько, червоний як рак, підняв руку.
—    В чем дело, Петренко?
—    Варваро Іванівно, я цього не буду писати!
—    Почему?
—    Бо воно соромітне...
Так і зірвався диктант через оту Ванькову заяву. Ми давилися сміхом, хихотіли, підштовхували один одного ліктями, показуючи оті злощасні два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу Ванько, і наробили стільки помилок, що у Варвари Іванівни аж волосся сторч стало!
Відтоді Варвара Іванівна завжди з певною підозрою ставилася до Ванька: чи не викине він чергового коника!
Тож не дивно, що зараз учителька в першу чергу звернулася до Ванька:
—    Отвечай же, Петренко!
Ванько зітхнув, звів на вчительку чесні очі:
—    Варваро Іванівно, ми вже не дєті!
—    Кто же вьі? — вражено запитала Варвара Іванівна.
—    Ми товаріщі!
Я й досі дивуюся, як у Варвари Іванівни вистачило педагогічної витримки не розреготатися, дивлячись на деяких «товарищей», що стояли за партами — «от горшка — два вершка»! Однак вона не розсміялася, навіть іскорці сміху не дозволила пробитись на свої очі. Вона тільки трохи помовчала, а потім серйозно сказала:
—    Хорошо, бьіть по сему: я к вам буду обращаться, назьшая вас товариша
ми... А вьі знаєте, что такое «товариш»? Какие большие, неимоверно большие
обязанности накладьівает зто слово на тех, кого так назьівают? И что нужно
делать, чтобьі бьіть достойним зтого обращения? Ибо слово «товарищ» про-
износили, обращаясь к великому Ленину. С зтим словом шли под пули, под
пьітки, на смерть бойцьі революции, герой гражданской войньї. Слово зто
помогало возводить Днепрогзсс и Магнитку, преобразовьівать нашу великую
Родину... Вот что значит — «товарищ», товарищи дети!
Як зачаровані, слухали ми вчительку — боялись дихнути. І спасибі вам, Варваро Іванівно, що ви не розгнівались на наш отой вибрик, не кричали, не кликали директора або Павла Степановича. Спасибі за те, що, скінчивши запальну промову свою, ви серйозно звернулися до нас:
—    А теперь — здравствуйте, товарищи!
Задзвеніли шибки, стеля здригнулась од нашого «здравствуйте»!
І принаймні весь той навчальний рік ми вели перед по успішності з російської мови та літератури.
До того нас зобов'язувало горде, високе слово «товариш»...
Віктор Михайлович, звертаючись до нас, називав не дітьми, не товаришами, а просто хлопцями і дівчатами, як своїх молодших друзів. І, їй-богу ж, це страшенно подобалось нам і ніскілечки не підривало його авторитет!
А як він умів нас запалити, зацікавити найнуднішою, здавалося б, справою!
Пригадую, як ми, старшокласники, під час жнив ходили збирати колоски.
Виходили на колгоспне поле дуже врочисто: у колонах, клас за класом, під червоним прапором, директор і завуч — попереду, вчителі — збоку, кожен біля свого класу. На краю скошеного поля, усіяного копами, зупинялися, і директор, витерши хустиною змокрілого лоба, звертався до нас із коротенькою промовою.
Потім до нас підходив бригадир — дядько Іван, Миколин батько, і розводив нас по полю.
—    Так, значиться, так: щоб не лишилося після вас жодного колосочка! Ясно?
—    Ясно! — кричали ми врізнобій.
Віктор Михайлович з таємничим обличчям помахав нам рукою, скликаючи до себе.
—    Знаєте, що кажуть про нас семикласники? Що нас не треба було і в поле
виводити, бо ми ще не доросли колоски разом з ними збирати... То що будем
робити?
Микола, не довго думаючи, запропонував упіймати хоч одного семикласника й оддухопелити.
 Ні, так не годиться, — заперечив Віктор Михайлович. — Побити їх треба, але не одного, а всіх... І не кулаками їх треба бити...
—    Кийками? — здогадався Ванько.
—    Колосками, а не кийками! От вони хвастають, що сильніші од нас. А ми давайте гуртом дружно візьмемось та й назбираємо більше од них колосків. Ну як, згода?
—    Згода! Згода! — закричали ми, вимахуючи торбинками.
—    Тільки без галасу! Петренко, куди побіг? Я ще не все вам сказав. Про Гавроша читали?
—    Читали! Читали!
—    От і уявіть, що кожен із вас — Гаврош. А семикласники — буржуйські війська. Колоски ж — розсипані по полю набої. Кожен зайвий колосок — це постріл у ворога з боку комунарів, що засіли на барикадах. І чим більше ви назбираєте отих набоїв, тим повнішою буде перемога Паризької комуни над ворогом... Ясно?
—    Ясно! Ясно!
—    А раз ясно, то — вперед!
—    Гур-р-ра!
І двадцять дев'ять гаврошів, войовниче вимахуючи торбинками, кинулися
на стерню...
У той день наш клас здав найбільше колосків. Назбирали ми їх стільки, що вистачило б на всіх семикласників району.
А що ж! Хай знають, як то ми «не доросли», буржуї задрипані, хай не лізуть воювати паризьких комунарів!
Навіть Павло Степанович, здивований, допитувався в нашого керівника:
—    Чим ви їх так запалили, Вікторе Михайловичу? Зібрати удвоє більше
колосків, аніж семикласники!
Віктор Михайлович так і не виказав нашої таємниці. Як я не продав ііому Соньки.
Бо Сонька зібрала набагато більше колосків, аніж кожен із нас, п'ятикласників. Знаючи добре Соньку, я ніяк не міг повірити, що тут обійшлося без хитрощів. Приставав до неї, поки вона не витримала: одвела мене набік та й показала ножиці.
—    Ну, й що? — витріщився я на зовсім не польовий інструмент.
—    Чик-чик! — клацнула Сонька ножицями та й показала на копи.
—    Ти копи обстригала?!
—    Не кричи, дурню! — засичала Сонька сердито.
—    А як помітять — знаєш, що нам буде? — перейшов я на шепіт.
—    Нічого не буде! — заперечила Сонька. — Хіба я така дурна, щоб на нашій половині стригти! Я он оті, що в семикласників...
Більше я не цікавився: користується Сонька ножицями чи ні. Мабуть, користується, бо якось дядько Іван, коли почали звозити копи, бігав по полю, кричав та допитувався, яка то тварюка пообстригала снопи, як під час голодовки. Що якби вона йому попалася до рук, то він із неї і шкуру спустив би!
Але я і тут не виказав Соньки. Бо не хотів, щоб дядько Іван злупив із неї шкуру. А потім: не собі ж збирала оті колоски Сонька, не за себе вболівала душею, коли стригла снопи, а за весь п'ятий «Б» — за нашу перемогу над ворогом!..
Приїхавши до нашого села, Віктор Михайлович поселився в Миколиних батьків — займав невелику кімнату, що виходила вікнами в садок, і ми знали про кожен крок нашого вчителя. Як він рано встає, робить зарядку, як обливається потім холодною, прямо з колодязя, водою, а взимку обтирається снігом. Що він їсть, і як йому Миколина мати все підсипає в тарілку, «бо вас же захарчували на міських тих харчах, там і поїсти, як слід, не дадуть», — усе ми знали про Віктора Михайловича. Знали навіть те, із чим він крився од усіх: що Віктор Михайлович безнадійно закоханий у Галину Іванівну.
Правда, він не смикав її за коси, не штовхав у спину, не давав їй підніжку і навряд чи наважився б узяти заради неї жабеня до рота, але й без цих видимих знаків уваги нам було, як Божий день, ясно, що Віктор Михайлович не може і дня прожити без Галини Іванівни...
Першими помітили це наші дівчата. Помітили та й почали перешіптуватися поміж собою, страшенно горді тим, що вони знають щось, невідоме нам, хлопцям.
Але хіба жінота створена для того, щоб зберігати секрети? Тож не минуло й дня, як і друга, чоловіча, половина п'ятого «Б» була втаємничена в сердечні справи нашого керівника.
З того дня, як наш клас дізнався про сердечні справи Віктора Михайловича, нас дуже цікавило все, що протягом минулої доби сталося поміж нашим керівником та Галиною Іванівною.
—    Віктор Михайлович провів Галину Іванівну після школи додому!..
—    Галина Іванівна чомусь розсердилася на Віктора Михайловича!..
—    Учора вони помирилися!..
Десятки пар уважних очей пильнували Віктора Михайловича та Галину Іванівну. Очей, від яких ніщо у світі не може сховатися.
Потім на безхмарному горизонті стосунків Віктора Михайловича та Галини Іванівни з'явилася третя постать, і весь наш клас аж закипів од благородних ревнощів.
Цією постаттю став один з аристократів нашого села, визнаний ватажок паруботи, машиніст паровоза Федір Бурлака. Та не просто собі машиніст, а уславлений рекордсмен, фото якого друкувалося навіть у районній газеті. Ми на власні очі бачили ту газету і портрет Бурлаки на першій сторінці, так що тут не було вже жодних підробок.
Дізнавшись, що у Віктора Михайловича появився такий грізний суперник, ми не на жарт стривожилися. Та й де ж не тривожитись, коли ніхто в нашому селі не мав таких блискучих, із рипом чобіт, такого синющого галіфе, таких червоних сорочок із справжнього оксамиту, що аж очі вбирали, виглядаючи з-під чорного, теж нового-новісінького піджака! А коли додати ще й кепку із наймоднішим куцим козирком, ще й з ґудзиком зверху, та високий зріст, та широкі дужі плечі, то не диво, що не було в нашому селі дівчини, яка потай не зітхала б за ним!
До того ж Федора Бурлаку завжди обирали в президію всіх урочистих зборів, і він сидів по праву руку від голови сільради, партизана громадянської війни дядька Андрія.
А Віктора Михайловича не обирали ні разу. Віктор Михайлович скромно стояв десь позаду і не міг похвастатись ні модною кепкою, ні оксамитовою сорочкою, ні отакими блискучими, як чорні дзеркала, чобітьми із рипом. Були, правда, у нього нові штани, але куди тим одним-однісіньким штаням до багацького вбрання Федора Бурлаки!
Тож зрозуміла зажура, яка оповила увесь п'ятий «Б», коли ми дізналися, що Федір Бурлака став упадати за Галиною Іванівною.
Кожен день приносив нам усе тривожніші вісті:
—    Учора вони проводжали Галину Іванівну вдвох...
—    Федько хвастався хлопцям, що він одшиє Віктора Михайловича...
—    Галина Іванівна, коли прощалася, то Віктору Михайловичу тільки тицьнула долоню, а Федькові всю руку подала...
Бідний наш Віктор Михайлович! Він марнів, худ на очах, і щоранку вже не одне — двоє відер води виливав на себе!
Коли ж ми дізналися, що Галина Іванівна, прощаючись, подала Федькові аж дві руки, а Віктор Михайлович узявся за третє відро, наш терпець увірвався. Ми вирішили, що настала пора рятувати нашого вчителя.
—    От тільки як? — хвилювалися дівчата.
—    А це вже наша справа! — відрубали ми.
Не день і не два ламали голову, що маємо робити. Найбільш рішучі пропонували розібрати рейки, коли Федько гнатиме свій паровоз; інші хотіли пригостити його з-за тину дрючком, щоб він і дорогу забув до Галини Іванівни. Але по тверезому роздумові ми відкинули обидва варіанти. Бо попробуй вгадати, яким саме паровозом їде Федір Бурлака! І потім: розібрати колію — за це знаєте, що буде?.. То кому ж охота сидіти у в'язниці.
З-за тину дрючком — теж не випадало. Добре, як уцілиш відразу по голові та зіб'єш із ніг. Ану ж промахнешся! Куди тоді од нього втечеш? Тож-бо й воно!..
Виручили нас, самі того не відаючи, артисти міського театру, що приїхали в наше село: давали виставу.
Ще заздалегідь по всьому селу розклеїли величезні афіші, в яких повідомлялося, що буде показана п'єса Івана Франка «Украдене щастя» і що квитки можна придбати в крамниці — у крамаря дядька Матвія. Квитки оті були дорогенькі, не по наших дірявих кишенях, і нам лишалося тільки спостерігати, як дядько Матвій одриває довгі смужки паперу з друкованими літерами, що повідомляли, яка саме буде вистава і коли вона розпочнеться.
—    Голова сільради аж п'ять квитків узяв!
—    А Павло Степанович три...
—    їм то можна. У них грошей — кури не клюють!
Урешті діждались, коли до крамниці зайшов і Віктор Михайлович.
—    Купив... Два купив... Для себе і Галини Іванівни... А згодом були приголомшені ще однією вістю:
—    Федір Бурлака теж два квитки взяв!
Отут ми й зрозуміли, що суперники, як то кажуть, один одному кинули свої рукавички. Що від того, чий квиток візьме Галина Іванівна, залежить подальша доля нашого класного керівника.
Після уроків ми, хлопці п'ятого «Б», зібрались на таємну нараду. Ми вже знали, що нам робити, лишилося тільки уточнити деякі деталі.
—    У кого сидить квочка на яйцях? — запитав Ванько.
Майже всі підняли руки.
—    Щоб кожен приніс по бовтуну!
Того вечора по всьому селу кричали квочки. Потім кричали матері, допитуючись, яка це бісова личина лазила по яйцях, що потовкла половину. А другого дня, перед уроками, ми знову зійшлися за школою в бузині.
—    Принесли?
—    Принесли.
—    Викладайте!
Хлопці — хто з-за пазухи, а хто з кишені — почали діставати бовтуни. Ванько трусив кожну крашанку над вухом — провіряв чи колотиться.
—    Сімнадцять, — сказав він задоволено. — Досить... Хай мені тепер голову
відірвуть, якщо Галина Іванівна хоч підступиться до нього!
У суботу, ще не зайшлося й на вечір, ми засіли за тинами по обидва боки вузенької вулиці: так боялися проґавити Федька. Сиділи довго і вже почали побоюватися, що Бурлака пішов іншою вулицею, як Ванько, що стояв у дозорі, махнув кашкетом і побіг у наш бік, згинаючись:
—    Іде!
Ми поприлипали до тину.
Вулицею, порипуючи начищеними чобітьми, наближався Федір Бурлака: синє галіфе, червона сорочка, чорний піджак ще й ріжечок білої хустки, що виглядала з нагрудної кишені. На голові ж — наймодніший кашкет із коротким козирком та ґудзиком.
Федір все ближче й ближче, і затиснені в наших руках бовтуни аж мокріють од поту.
Ось він уже за п'ять кроків од мене... за три... Де ж Ванько? Чого не подає команди?
—    Вогонь! — лунає відчайдушний крик Ванька.
Федір повернувся на той голос і дістав бовтуном прямо межи очі. І не встиг піднести руку, як злива бовтунів полетіла в нього: у спину, груди, у голову — за якусь мить він перетворився на смердючий розчавлений бовтун.
Ми не стали чекати, поки Федір продере свої очі, — чимдуж побігли до клубу.
Там уже стояв Віктор Михайлович. Схудлий, змарнілий, але такий нам дорогий, що ми пішли б за ним у вогонь і у воду. Тримав у руці два квитки, виглядав Галину Іванівну.
Як нам хотілося підбігти до нього й сказати, щоб він не тривожився! Що його супротивникові зараз не до вистави, не до Галини Іванівни. Кожен із нас знав, як гидко смердить розбитий бовтун. Один-однісінький! Бурлаці ж їх дісталося аж сімнадцять!
—    Іде!
Віктор Михайлович теж побачив Галину Іванівну. Зраділо замахав до неї квитками, наче перепустками до раю, поспішив їй назустріч.
Вони про щось розмовляли, і Галина Іванівна раз по раз поглядала в той кінець, звідки мав появитися Федір Бурлака.
Потім на ґанок вибіг розпатланий Гриць — наш завідуючий клубом. Він махнув рукою, домагаючись тиші, закричав:
—    Громадяни, котрі мають квитки, прошу заходити! Зараз починається
вистава!
Галина Іванівна востаннє глянула в той бік села, де саме одчищався од бовтунів Бурлака, гордо струснула красивим волоссям і подала руку Вікторові Михайловичу...
За місяць вони справляли весілля. І ми там були, мед-пиво пили: по вусах текло, а в рот не попало. (...)

1.    Як відреагував Павло Степанович на невиконане Толею домашнє завдання: а) поставив незадовільну оцінку; б) накричав на нього; в) пояснив незрозумілу тему після уроків індивідуально; г) ніяк не відреагував?
2.    З ким узимку воював клас Толі сніжками: а) з п'ятикласниками-одно-літками; б) шестикласниками; в) семикласниками; г) восьмикласниками?
3.    Не раз у тексті автор наголошує на тому, що учні з усіх учителів найбільше боялися Павла Степановича. Чи поважали вони його? Доповни свої міркування цитатами з тексту.
4.    Як називають тебе здебільшого, звертаючись, батьки, однокласники, учителі, родичі, незнайомі люди в громадських місцях? А як ти звертаєшся до знайомих і незнайомих людей? Чому так болісно реагували п'ятикласники на звертання Варвари Іванівни?
5.    Завдяки чому підвищилась успішність п'ятикласників із російської мови й літератури?
6.    Знайди й прочитай уривок, у якому Віктор Михайлович заохотив свій клас збирати колоски під час жнив. Як це його характеризує?
7.    Знайди й прочитай уривок у сьомій частині, де Соня ножицями стригла колоски. Якою ти уявляв Соню під час читання (зовнішність, вираз обличчя, постава)? Як ти ставишся до вчинку Соні?
8.    Зверни увагу на опис зовнішності Федора Бурлаки, зокрема його одягу. Як ти вважаєш, чому автор повісті приділив особливу увагу саме зовнішності Федора Бурлаки, а не його внутрішній характеристиці?
9.    Чи повинні були, на твою думку, втручатися Толя з однокласниками в стосунки між Галиною Іванівною та її залицяльниками?
10.    У сьомій частині повісті Анатолій Дімаров згадує щонайменше чотири педагогічні прийоми. Пригадай ці прийоми й поміркуй, який із них найдієвіший.
11.    Склади план до сьомої частини повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина».

Проілюструй найцікавіший епізод сьомої частини повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина» й добери до створеного малюнка заголовок.
Довідка
У минулому столітті всі форми звертання, що побутували в нашому суспільстві, було скасовано й замінено словом товариш. Товариш — це людина, пов'язана з кимось почуттям дружби, щирий приятель; спільник. Усі похідні від цього слова мають саме таке значення: товаришка, товаришувати, товаришування, товариство тощо. Отже, зверни увагу: будь-кого товаришем не назвеш! Для цього в нас здавна існують слова пан, пані, панна, добродій, добродійка. Сьогодні те тлумачення, яке Варвара Іванівна дала слову товариш, є застарілим, тому в сучасних словниках його подано з позначкою іст., тобто історизм.
11
Перший у житті новий костюм я надів уже в шостому класі. Збираючи мене до п'ятого класу, мама сказала:
—    Боже, як тебе вигнало!
Вона помовчала, розглядаючи штани, що підскочили мені майже до колін, потім рішуче хитнула головою:
—    Доведеться справляти . тобі, Толю, костюм. Відкладатиму трохи із
зарплати — от до Нового року й назбираю.
До Нового року нічого не вийшло: у благенькому бюджеті сільської вчительки прорвалася чергова дірка, і її треба було терміново залатати.
—    Нічого, — втішала сама себе мама, якій, мабуть, більше, аніж мені, хоті
лося того костюма, — зараз він тобі не так і потрібний. Все одно з-під пальта
не видно. А от хай прийде весна, отоді ти й підеш у новому костюмі!
Прийшла весна, зодягнула ліси і поля в нові одежини, а я все ще доношував тісні на мене штани, такі тісні, що раз як стрибнув через парту, то вони іззаду так і лопнули! Розпоролись якраз по шву, і я просидів решту уроків як приклеєний, не виходив навіть на перерви, аж поки Ванько збігав до мене додому та й приніс зимове пальто.
—    Треба-таки купувати костюм, — сказала зажурено мама, зашиваючи най-
товстішими нитками подрані штани. — Доведеться в когось позичити грошей...
Але невдовзі мало прийти літо, коли всі порядні хлопці ходять лишень у старому, тож мама вирішила не влазити у борг, а почекати, поки на нашому городі вродить картопля, аж тоді вже на вторговані гроші придбати обнову.
—    Тепер уже від тебе залежить, як скоро ми справимо костюм, — сказала
мені мама. — Будеш старатися, от і вродить більше, і вторгуємо тобі на костюм.
І я шпарко заходився коло городу.
Ще з ранньої весни, позичивши в Миколи візка, взявся удобрювати піщану землю, щоб краще вродила. Корови ми не тримали, тож доводилося тягати гній із колгоспного двору, та ще й пильнувати, щоб не потрапити на очі бригадирові. Накладав повен візок, стромляв зверху вила і котив городами, минаючи вулицю.
«Зате ж і картопля вродить! — тішив я себе, витираючи піт. — От зберемо по відру з-під куща — буде і на костюм, і їсти...»
Потім я садив із мамою картоплю; потім нетерпляче чекав, коли із землі видзьобаються перші листочки, бо мені все здавалося, що ми щось зробили не так і картопля загине. А там непомітно підкралося літо: з ясними днями, з теплими дощами, коли земля аж розбухає од зелені, і скільки ж мені довелося повоювати з бур'янами, що намагалися заглушити тендітне картоплиння! Скільки разів доводилося жертвувати і річкою, і далекими мандрами, сапаючи пересохлу землю, обгортаючи молоденькі ще кущики!
Щоразу, приходячи на город, ревнивим оком озирав я свою ділянку, порівнював з іншими і тішився думкою, що наша картопля — найкраща. Потім ми копали картоплю, і відро не відро, а по піввідра таки з-під куша вигортали. Картопля була як перемита: одна в одну, рожева та чиста, а коли мама зварила для проби, то розсипалась, мов цукор, — так і танула на язиці.
Але мама так і не повезла продавати картоплю. Наче мені на зло, правління колгоспу раптом розщедрилося та виділило вчителям поросята. Тож мама одного разу, ввійшовши до хати, весело сказала:
—    Оце, Толю, не будемо продавати картоплю, бо все одно вона піде зараз
за безцінь, а краще вигодуємо кабанчика та продамо половину, от і будемо і
з м'ясом, і з грошима.
Мамі було весело, мені щось не дуже. Неприязно позираючи на порося, яке рохкало біля столу, я думав про те, що й цього року доведеться ходити до школи в полатаних штанях.
Минула осінь, настала зима. Порося наше росло і росло, з'їдаючи всю дощенту картоплю, і ось уже мама сушить голову, де б дістати ячменю, щоб підгодувати кабанчика перед тим, як колоти. А там уже з'їдене і ячне борошно, і настав нарешті день, коли до нас прийшов німий з вузьким гострим колуном і паяльною лампою. Бо в той же час кожен, хто різав свиню, мусив здати шкіру, а сало без шкіри продавалося набагато дешевше, тож голова сільради дозволив мамі потай обсмалити кабанчика.
—    Тільки щоб ніхто не побачив, бо нагорить і вам, і мені. Тепер же такі
грамотні стали: як що — так і пишуть!
Закололи кабана, спродали сало і м'ясо. Мама кілька разів їздила до району, та все поверталася з порожніми руками. То костюми були дорогі, не по наших грошах, то якраз по ціні, але замалі або завеликі. Чекати на ту обнову вже набридло не тільки мені, а й старенькому моєму піджаку: він аж тріщав, коли я його цупив на себе, і мама зажурено говорила:
—    І куди тебе жене, горенько моє! Ні вдіти тебе, ані взути!
Я винувато мовчав, а мама зітхала.
Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком. І коли я прийшов із школи, вона зустріла мене ще на порозі:
—    Толю, а йди швидше сюди!
У мами було якесь незвичайне, освітлене, враз помолоділе обличчя.
—    Дивися, що я тобі купила.
На столі, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сірий. З крамниці. З кишенями й ґудзиками. Окремо — піджак. Окремо — штани. Без жодної плями чи латочки. Новий-новісінький.
Кинувши на лаву книжки, я обережно підступив до столу. Так обережно, наче костюм той — жива істота, і я можу її налякати.
—    Це мені?
—    Тобі, синку, тобі!
—    Гу, гу!..
—    Зажди, не шарпай, бо помнеш, — лагідно каже мама, одбираючи в мене піджак. — Давай краще поміряємо.
Я не примушую довго вмовляти себе. Раз-раз — черевики гуркотять аж під лаву. Раз-раз — і штани вслід за ними.
—    Скидай і сорочку. Хіба не бачиш: я тобі купила нову!
Лише зараз помічаю сорочку, що аж виблискує синім кольором, виграє перламутровими ґудзиками.
—    Ох, і мама ж!.. Ну, й мама ж!.. Ні в кого немає такої мами, як у мене!..
А вона осмикує на мені костюм, крутить мене і так і сяк, усе не може на
милуватися мною.
—    Трохи великуватий, та це не біда. Я якраз і купувала на виріст.
—    Можна, я вийду надвір?
—    Потерпи до Першого травня, — відповідає мама, обережно скидаючи з мене піджак. - Вийдеш у новому вже на свято.
Я не пробую заперечувати. Покірно роздягаюся і лізу за осоружними старими штанами, що ображено згорнулися під лавкою.
Гаразд, походимо й у цих. Уже не довго лишилося до свята.
От тільки, щоб дощу на Перше травня не було.
Настав Першотравень. Радісний сонячний ранок трохи зіпсував Сергій: ревів, як труба, що він піде в старому, а я — у новому. Заспокоївся лише тоді, як я йому віддав п'ятикутну зірку, що виміняв за самопал в одного хлопця. А той зняв її крадькома з кашкета свого брата, що приїхав у гості з армії.
Цілий ранок тільки й балачок було, що про мій новий костюм.
Підходила Галина Іванівна, хвалила обнову.
—    Ти вже справжнісінький кавалер, — сказала вона.
І хлопці відразу ж стали дражнити «кавалером».
Із заздрощів, звичайно!
—    Посмотрите, какой красавец! — помітила мій новий костюм і Варвара
Іванівна.
Віктор Михайлович, схвально оглянувши мій одяг, сказав:
—    Ітимеш у першій шерензі.
Навіть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєї обнови. Коли всі вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабінету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядів і побачив мене.
—    Вийди з колони!
І коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало відомо Павлові Степановичу, залишив колону, він мені сказав:
—    Іди ставай попереду. Нестимеш прапор.
Прапор!
Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто з нас не мріяв хоч раз у житті пройтись попереду шкільної колони з прапором у руках!
—    Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи мені важкий прапор до
РУК-
—    Втримаю!
Коли скінчився мітинг, я з жалем одніс прапор до школи, поставив у кабінеті директора. Вийшов надвір і задумався, не знаючи, що його робити далі.
Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопці вже майнули до лісу, але я ж був у новому костюмі, а мама якнайсуворіше наказала:
—    Дивися ж: задумаєш іти до річки чи в ліс — переодягнися в старе!
Та я й сам добре розумів, що нову річ треба берегти. Не маленький.
Тільки мені хотілося ще побути в новому костюмі.
І я, принісши у жертву і річку, і ліс, повагом простую вулицею, точнісінько так, як це роблять дорослі. До цього зобов'язує мене новий костюм.
Новий-новісінький!
Зупиняюся аж на греблі, коло ставка. Тут зовсім мілко, тільки дуже грузьке, замулене дно, а вода густо вкрита ряскою та жабуринням. Обережно, щоб не заляпати нового костюма, опускаю ногу і носком черевика пробую розігнати ряску.
—    Ти будеш купатися?
Я оглядаюся. За мною стоїть Світланка — п'ятилітня дочка Павла Степановича. Я дуже люблю Світланку, а вона як побачить мене, то так і летить мені назустріч.
З нагоди свята Світланка прибрана в біле платтячко, у білі шкарпетки і черевички, а в кучерявому волоссі — білий бант. Світланка зараз дуже красива, мене так і тягне взяти її на руки.
—    Ти купатимешся? — запитує вона ще раз, серйозно дивлячись на мене.
—    Купатимусь.
—    Тут?
Світланка недовірливо дивиться на ряску і жабуриння, а мені стає смішно. Однак я стримуюсь і, зробивши якомога серйозніше лице, відповідаю:
—    Отут.
—    А чого ж ти не роздягаєшся? — трохи подумавши, запитує Світланка.
—    Бо я купатимусь у костюмі.
—    У костюмі?
Очі Світланчині стають круглі, як гривеники. Вона з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую: сміючись, хапаю її на руки і починаю гойдати.
Світланка задоволено верещить.
—    Ще!.. Ще!.. — вимагає вона. — Покрути!
Я кручу її довкола себе! Світланка білим метеликом пурхає в повітрі. Потім, втомившись, поставив Світланку на землю.
—    Ти не будеш купатися?
—    Не буду... А ти хочеш скупатися?
—    Хочу.
—    Тебе кинути у воду?
—    Кинь!
Я вирішив трохи налякати Світланку. Ухопивши її за руки, крутнув перед собою так, щоб вона злетіла над ставком. І чи то в мене були слизькі долоні, чи новий костюм тому виною, тільки Світланка раптом одірвалась од мене, полетіла в ставок.
Із ставка вилазила вже не Світланка. Якесь сіре жабеня, заляпане тванню, обліплене жабуринням та ряскою, вигрібалося до берега і щосили кричало.
Уже нічого не тямлячи, я кинувся навтікача. Біг так, наче за мною гнався сам Павло Степанович із сокирою або ножем у руках. Ускочив у двір, поме-тався, пометався, шукаючи, куди б заховатися, та й видерся на горище.
—    Х-ху!
Серце моє як не вискочить, у вухах ще віддзвонює крик бідолашної Світ-ланки.
—    Що я наробив!
Сиджу, бовдур бовдуром, і вже не радію новому костюмові. Коли б не він, я не пішов би на оту греблю, не зустрів би Світланку, не гойдав би її, лякаючи, над водою.
Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритись із мамою. Забиваюся в найтемніший куток горища, прислухаюсь до глухих голосів, що доносяться з хати.
Ось двері сердито грюкають, мама виходить на ґанок і щосили гукає:
—    То-о-ля!.. То-о-лю-у!..
Я весь зіщулююсь, мовчу. Перестаю навіть дихати.
—    Біжи поклич мені Тольку! — наказує мама братові й знову заходить до
хати.
Сергіїще, чую, побіг. Гукає, як недорізаний:
—    То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е!
—    Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе!
Дружина Павла Степановича нарешті пішла. Мама, проводжаючи, усе пробачалась перед нею, наче не я, а вона впустила Світланку в ставок. І чого я такий нещасливий? Чому мені так не таланить?
Сиджу, похмурий, сердитий, і вже мені не милий увесь білий світ.
Я дуже пильно розглядав павутиння, що звисало з лати перед моїми очима, коли залунав голос брата:
—    Ма-а, його ніде немає!
—    Ич — немає! А ти на горищі шукав?
Підходжу до отвору, дивлюся вниз. Мені видно шматочок подвір'я і згорблену Сергієву постать. Ставши на коліна, він щось довбає в землі.
Із заздрістю спостерігаю за ним. Йому, бач, не страшно нічого! Копає собі!
Дістаю рогатку, що її прихопив із собою на свято. Не знав тоді, для чого брав, а воно, бач, і пригодилося!
Рогатка в мене незвичайна, такої ні в кого немає. Мама цілісінький тиждень шукала нові підв'язки, які щойно привезла із району, та все допитувалася, чи ми не брали. Однак не догадалася полізти до мене в кишеню, і я, розрізавши кожну підв'язку, припасував їх до рогачика.
Вийшла рогатка на славу!
Набої — під рукою. Сухих глиняних грудочок — бери скільки хочеш.
Вибираю кругленьку грудочку, закладаю в шкураток, старанно приціляюся.
Бринь!
—    Ой!
Сергіяка схопивсь як ошпарений. Крутить туди-сюди головою, кричить:
—    Хто мене вдарив? Хто мене вдарив?!
Стримуючи сміх, шукаю грудку більшу. Чекаю, поки брат знову нахилиться над ямкою, і ще раз прицілююсь.
Над Сергієвою головою враз виростає глиняна хмарка. Зірвавшись на ноги, брат хапається за свою балбешку й ойкає так, наче вона в нього ось-ось розколеться Потім біжить до хати і ще в сінях кричить:
—    Ма!.. Ма!.. Там хтось стріляється!..
Минає хвилина, друга, брат не з'являється. Рогатка моя заряджена, а стріляти ні в кого. Мені знову нудно.
Та ось у дворі з'являється Сонька. У синій спідниці і білій кофтині. Зупинилась якраз навпроти, так, що я її бачив усю, тож добре міг і прицілитись.
Бринь!
Лусь!
Сонька ухопилася за праве плече, закричала щосили:
—    Только! Ось я матері скажу!
І вже до мами, що вийшла на голос:
—    А ваш Только стріляється!
—    Де він?
—    Та на горищі!
—    Только, злазь мені зараз! Злазь, бо я не знаю, що з тобою зроблю!
Я не став дожидатися, поки мама здереться на горище. Вискочив у слухове вікно на дах, із даху — на горіх, з горіха — на землю та й подався у ліс.
Зупинився аж біля джерела. Там саме були хлопці, мої однокашники. Закачавши иовище холоші, вони-бродили по річечці — виціляли розщепленими палицями минків.
—    Толь, іди до нас!
Ванько побачив мене, махає рукою.
Не роздумуючи, прилучився б до них, але ж на мені — новий костюм. І чому я його відразу не скинув?
Наловивши минків, хлопці збираються до залізниці кататися на шпалах.
—    Ти з нами підеш?
—    А куди ж мені ще діватись!
—    То пішли!
Біля залізниці, недалеко від переїзду, чорніють дві величезні ковбані. Хто їх викопав, навіщо, ніхто з нас не знає. Та ми тим і не цікавимось. Нам досить того, що ковбані повні води, вірніше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цікаво кататися!
Хлопці один споперед одного захоплюють шпали, що при березі. Мені ж лишилися ті, що плавають посередині.
—    Хлопці, — кричу, — підженіть!
Учора вони підігнали б, а сьогодні не хочуть. Причиною є мій новий костюм і прапор, що його я ніс на демонстрації.
—    Сам підганяй! — відповідає мені Микола і замахується дрючком на
Ванька: — От тільки спробуй — так по голові й торохну!
Гаразд, обійдуся й без вас!
Іду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопці глузливо кричать:
—    Ге, боїться! Вирядився в нове та й боїться!
Кричіть, кричіть, я зараз вам покажу, як боюсь!
Вибираю шпалу, що плаває метрів за два од берега. Приміряюсь, розганяюсь, стрибаю...
Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та від мазуту шпала слизька наче крига. І я поїхав-поїхав по ній та й шубовснув у воду.
Пірнув з головою. Хлопці надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрібався до берега, розбризкуючи на всі боки мазут.
Виліз із ковбані більше схожий на шпалу, аніж на людину. Мазут стікав по мені густими патьоками, на мій новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б!
Хлопці перестають реготати. Сповняються співчуття до мого великого горя, забувають навіть, що я ніс прапор. Один по одному пристають до берега, підходять до мене.
—    Буде ж тобі!
—    Його треба випрати... -Де?
—    У струмкові.
—    Дурний! Хіба ж у воді одпереш!
—    А в чому?
—    У гасові!
—    Де ж ти стільки гасу візьмеш? Треба бочку, не менше... Потім Микола каже:
—    Давайте хоч викрутимо!
Я скидаю піджак, штани і сорочку. У мені жевріє квола надія, що якось удасться врятувати костюм.
Хлопці викручують, аж сопуть, мазут так і ляпотить на пісок, і мій костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, і Микола безнадійно махає рукою:
—    Нічого в нас, хлопці, не вийде! Хіба що спалити...
—    Еге, спалити! — мало не плачу я. — А ти його купував?!
Беру штани, беру піджак та ще й сорочку. Плентаюся до струмка, хоч наперед уже знаю, що нічого з того не вийде...
—    Знаєш, мамо, — сказав я своїй матусі другого дня, коли переколотилось та
перемололось, — не справляй мені більше нових костюмів! Бо від них одна біда!

Оце поки що й усе про блакитну дитину.
1.    Яка з характеристик не відповідає картоплі, вирощеній Толею: а) вона була як перемита: рожева та чиста; б) вона була одна в одну; в) коли мама зварила її, то розсипалась, як цукор; г) по відру з-під куща вигортали?
2.    Коли мама порадила Толі одягнути вперше новий костюм: а) на Свято останнього дзвоника; б) на Перше вересня; в) на свято Першого травня; г) на наступний день після купівлі костюма?
3.    У якому класі Толик надів «перший у житті новий костюм»: а) третьому; б) четвертому; в) п'ятому; г) шостому?
4.    Пригадай, як Толя доглядав картоплю. Як це його характеризує?
5.    Знайди й прочитай епізод, у якому хлопець не поділяє маминої радості щодо придбання кабанчика. Чому, на твою думку, мама й син по-різному до цього ставляться?
6.    Чому головний герой дуже хотів, аби на свято Першого травня не було дощу?
7.    Прочитай уривок, у якому Толі доручають нести прапор на пер-шотравневому мітингу. Чому нести прапор вважається особливо почесно?
8.    Знайди описи зовнішності Світланки — до і після купання в ставку. Який художній прийом тут використав автор? Чи вважаєш ти Толю винним у ситуації із Світланкою? Обґрунтуй свою думку.
9.    Відшукай емоційно найнапруженіший епізод останньої частини повісті. Як у літературознавстві називають цю складову частину сюжету? Які відчуття тобі довелося пережити під час першого читання цього епізоду? Чи збігається визначений тобою епізод з ілюстрацією до останньої частини повісті?
10.    До яких пригодницьких творів, прочитаних тобою в 6 класі, подібна повість Анатолія Дімарова «Блакитна дитина»? Чому ти так вважаєш? Що в них спільного й відмінного?
11.    Поміркуй, чому письменник у поданому нижче уривку ділить велике
речення на кілька окремих речень, які до поділу були другорядними
членами речення; «На столі, любовно випрасуваний мамою, лежав
костюм. Сірий. З крамниці. З кишенями й ґудзиками. Окремо — під
жак. Окремо — штани. Без жодної плями чи латочки. Новий-новісінь-
кий». Звір свої міркування з відомостями, що містяться в довідці.
12.    Добери до кожної частини повісті заголовок (цитатний, а якщо
складно, то своїми словами).
1.    Перечитавши останню частину повісті, знайди й випиши приклади парцеляції. Спробуй сам використати парцеляцію як художній прийом: для цього вибери одне з найнапруженіших чи найцікавіших речень у повісті й визнач у ньому особливо важливі факти, відокремивши їх одне від одного крапками. Завдання виконай письмово.
2.    Знайди в повісті два-три моменти, у яких чітко видно, що про події дитинства розповідає не маленький Толик, а доросла людина, Анатолій Дімаров. Зачитай їх і поясни свій вибір.
Довідка
Наведений в одинадцятому завданні уривок є яскравим прикладом такого художнього прийому, як парцеляція. Походить цей термін із французької мови й означає: поділяти на дрібні частини. Парцеляція передусім дає змогу, виділяючи певну частину речення у відносно самостійне речення, підкреслювати її змістову значущість. Також вона спрощує сприйняття вихідного речення (не поділеного ще речення). У даному уривку зосереджується увага на ознаках давно очікуваного костюма. Досить було замінити коми на крапки, як означення, що виконували функцію другорядних членів речення, перетворилися на самостійні синтаксичні одиниці — окремі речення.
Я   можу   прокоментувати   морально-етичні   проблеми   людського
співжиття, родинних стосунків, порушених у повісті.
Я вмію характеризувати образ головного героя.
Я можу знайти й переказати найцікавішу пригоду героя-підлітка.
Я знаю, що таке парцеляція, і вмію визначати її в тексті.

О.М. Авраменко "Українська література 7 клас"
Вислано читачами інтернет-сайту

_{шкільний календарний план, найбільша бібліотека рефератів з української літератури, домашнє завдання для 7 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.