Літературні казки
Ти вже знаєш, що літературні казки, на відміну від на¬родних, мають автора. У цьому розділі вміщено казки українських письменників, у яких описуються незвичайні пригоди, місця, дивовижні перетворення. Ти вже зрозумів, що читатимеш чарівні казки.

* * *
Кажу, кажу казку
за бубликів в'язку.
Один бублик — на зубок,
другий бублик — в козубок,
третій — у кишеню,
а четвертий — в жменю.
А онука п'ятим
буду частувати.
Хай він бублика смакує,
хай над казкою міркує.
Починаєм...
Тамара Коломієць

ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИНІ СЕРЦЕ

У густому-прегустому лісі, де майже ніколи не появлялися люди, жило поміж корінням дерев плем'я дерев'яних чоловічків. Весь свій вік — а жили вони дуже довго — чоловічки оті нічого не робили, бо їм не треба було ні їсти, ні пити, ані зодягатися: вони ж були дерев'яні, і найлютіший мороз не міг їм дошкулити*.
Вони не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість чи гнів, злість або співчуття.

Тож зрозуміло, як були здивовані усі чоловічки, коли в їхньому володінні появилася невеличка дівчинка.

— Що то? — вражено запитували одні, помітивши, як з очей дівчинки капають сльози.
— То, мабуть, дощ,— відповідали інші.
Як не була здивована дівчинка — адже вона жила у наш час і твердо знала, що такі чоловічки бувають тільки в казках,— однак переборола свій страх і чем¬но відповіла:
— Це я плачу.
— А що таке «плачу»? — поцікавився відразу дерев'яний чоловічок, бо серед його племені ніхто ніколи не плакав.
— Це коли ллються сльози.
— А що таке «сльози»? Дівчинка тільки схлипнула і показала чоловічкові
на його долоню, де вже назбиралося світленьке озер¬це її сліз.
— А чого з тебе ллються сльози?
— Бо я заблудилася і... і не знаю, як вийти з лісу.
— Ти хочеш вибратися з лісу? — вражено перепи¬тав чоловічок.— А хіба є на світі щось інше, крім лісу?
— Звичайно, є. І степи, і гори, і моря, й океани, й міста, і села.
— Покажи мені все оте, про що ти щойно сказала!
— Добре,— погодилась дівчинка,— але спершу ви¬веди мене з оцього страшного лісу.
— Йди за мною! — Та й побіг-пострибав попереду дівчинки на тонюсіньких ніжках.

— Не спіши так! — врешті попросила дівчинка.— Давай перепочинемо, бо у мене вже серце болить.
— А що таке серце? — поцікавився відразу де¬рев'яний чоловічок.
— Серце? — задумалася дівчинка.— Це те, без чого не може жити людина.
— Дай мені своє серце! — приставав тим часом до неї чоловічок.
— Я не можу віддати тобі своє серце, бо я без нього помру,— відповіла йому нарешті дівчинка.— Але послухай сюди. В нашому місті є один лікар, який збирає серця людей, які померли. І серця оті живуть у нього довго-довго. Про це я читала в газеті... Якщо хочеш, зайдемо до нього і ти попросиш у нього серце.
Не думайте, що цього лікаря не існує на світі. Я просто не хочу називати його адресу, бо тоді в нього не буде й хвилини для важливої наукової роботи, яку він досі ще не закінчив: ринуться* до нього відразу тисячі людей — міняти серця.

А розкажу краще вам, як зустрів їх лікар і що він сказав, почувши незвичайне прохання дерев'яного чоловічка.
— Серце?.. Гм... А яке ж серце ти хочеш собі вибрати?
— Те, що його носять люди,— відповів тоненьким голоском чоловічок.
— Люди мають різні серця,— суворо відповів лікар.
— Оце серце злої людини,— показав на одну бан¬ку лікар.— Бачиш, яке воно жовте та зморщене!
— Я не хочу цього серця, воно нехороше! — швид¬ко відповів чоловічок, і лікар посміхнувся схвально.
— А ось блискуче, як пластмасова кулька,— далі показував лікар.— Бачиш, яке воно свіже: як довго стукотіло, а ніскільки не зносилося. Це серце байду¬жої людини.

Чоловічок постояв, вагаючись: серце йому дуже сподобалось, воно ж було таке блискуче!

Перед ними не плавало, а лежало на дні банки дивовижне серце: похмуре, сіре, важке, наче висічене з твердої каменюки.
— Це серце одного чоловіка, який дбав лише про себе і відвертався від інших людей.
Врешті лікар обережно дістав з найвищої полиці ще одну банку.
— Оце — серце однієї дуже доброї людини. Бачиш, яке воно велике та світле!
— Я хочу мати це серце!
І лікар розсік йому дерев'яні груди, вклав до них серце, що колись належало добрій людині.

Дивно й незвично почував себе чоловічок, повернувшись до своїх одноплемінників... Побачить пораненого птаха, оточеного цікавими чоловічками, відразу почне докоряти:
— Не чіпайте його! Хіба ви не бачите, як йому боляче? Хіба вам не шкода його?

— А що таке «шкода»? — запитували у нього дерев'яні чоловічки.
Як він міг їм пояснити, що це таке — «жаль»? Адже вони не мали сердець, вони нічого не могли відчути, отож — і зрозуміти. Отак, може, і жив би наш чоловічок, коли б не стався один випадок...

Це було взимку,Ліс стояв сонний, закутаний морозом. А під високим дубом сидів нерухомо хлопчик.

— Що з ним таке? — запитували один в одного дерев'яні чоловічки, збігшись за новою забавою до сонного хлопчика.
Оглянувся чоловічок безпорадно: лише холодний сніг навкруги, крижане сонце вгорі та байдужі його родичі довкола. «Він зараз замерзне!» — подумав у розпачі дерев'яний чоловічок, і таким пекучим жа¬лем пройнялось його серце, що воно раптом спалахнуло — загорілося яскравим вогнем.

Довго горів чоловічок, зігріваючи хлопчика, рятуючи його від неминучої, здавалося б, смерті. А коли хлопчик, зігрівшись, звівся и пішов, навіть не зрозумівши, кому він завдячує власним життям, дерев'яні чоловічки оточили свого догораючого брата, від якого лишилися тільки жевріючі вуглинки та обпалена голова з сумними, повними жалю очима.

— Чого у тебе такі сумні очі?
— Бо мені жаль вас,— ледь чутно відповів їм до¬гораючий чоловічок.— Але й цього вам не дано зро¬зуміти.
Анатолій Дімаров 

Дошкулити — завдати шкоди; тут: заморозити. 
Ринуться — кинуться.

Де відбувались описані події?
Чому дерев'яні чоловічки не знали ніяких почуттів? Як ти зрозумів слова лікаря про те, що люди мають різні серця?
Як змінилося життя дерев'яного чоловічка, коли лікар вставив йому серце доброї людини?

Попрацюйте разом! Які чарівні перетворення описано в казці? Хто її головний герой? Поміркуйте, для чого людині серце.
Розгляньте малюнки. Які уривки з казки проілюстровано? Навчіться читати діалог дівчинки і дерев'яного чоло¬вічка, передаючи голосом здивування, цікавість, схви¬льованість мовців.

ЗАКЛЯТТЯ ЗОЛОТА Й ВОГНЮ

Якось навесні біля лісу поселився маленький гостроносий чоловік. Побудував він хату — довгу хижу без вікон — та й став жити-поживати, добра наживати.
Чоловік той був не лісник, не садівник і не рибалка, хоча завжди носив із собою зелені сіті.
Той чоловік був птахоловом. 

Зранку йшов птахолов до вільшаника* й напинав легенькі сіті. Сипав під ними конопляне сім'я, а сам ховався в кущах.

Як тільки дрізд, коноплянка чи вивільга зманеться* на конопляне сім'я, прилетить зерняток поклювати, птахолов смикне за мотузочку — сіті й накри¬ють пташку.
Так і полював птахолов зранку та після обіду. Невільників тримав у хижі без вікон. У неділю ж віз птахів на базар та й продавав за гроші.
Добре б жилося птахолову, якби у тому лісі не було одуда Ходитута та дятла Дуплотеса.

Якось Ходитут став помічати, що у лісі все меншає дроздів, синиць, вільшанок та мухоловок. Навіть горихвістки кудись пощезали. Ліс посмутнів, загув журно. Листя й кору дерев обсіли гусінь, тля, шашіль.

Засумував Ходитут. Пробував він сам боротися з гусінню та жуками. Але де йому здолати те страш¬не військо!
Покликав тоді Ходитут дятла Дуплотеса. Прилетів дятел, але й удвох не змогли вони врятувати ліс від лиха.
— Що ж його робити? — запитав Ходитут змореного Дуплотеса.
— Хто й зна,— зітхнув Дуплотес.

— Якщо й ти не знаєш, то скликай тоді Велику Раду,— підказав Ходитут.— Бий у великі бубни.
У Дуплотеса були великі й малі бубни. Вони не ншає схожі на ті, що у барабанщиків, та голоси в них подібні.

Злетів Дуплотес на високого дуба й ударив дзьобом-теслом у громову гілку. Понесла луна лісом голос великого бубна.

 3 лементом і криком позліталися на галявину сойки, дятли, мухоловки, поповзні, сорокопуди, синиці,
шпаки, щиглики, вільшанки, дубоноси, горлички, вивільги, горихвістки та соловейки. Прилетів навіть жайвір, що жив на полі біля лісу.
На гілку для промовця сів Дуплотес.
— Друзі,— гукнув Дуплотес,— гляньте, як оси¬ротів і занедужав наш ліс. Дерева гинуть від гусені, короїдів і тлі. Хто знає, чому в наш ліс прийшло ве¬лике горе?
Слово взяла сорока Кірра.
— У нашому лісі,— повідомила Кірра,— з'явився страшний павук Зузука. У нього є міцні зелені тене¬та. Він ловить ними птахів, а потім убиває нещасних.
— Ти бачила Зузуку? — запитав Кірру Дуплотес.
— Він невидимий,— відповіла Кірра.— Я знаю тільки його тенета. Вони великі, зелені й міцні.
— Ти помиляєшся, Кірро,— заперечила горихвістка Лі-лі.— У Зузуки білі тенета. Вони дуже тонкі. Крила птаха легко рвуть тенета Зузуки.
— Хто ж тоді розвішує зелені тенета? — запитав Дуплотес і звернувся до птахів: — Хто знає володаря зелених тенет?
Усі птахи заговорили разом усіма голосами. Здійнявся такий гамір на галявині, як часом буває на веселому майданчику в дитсадку. Ніхто нікого не чув і ніхто нічого не міг зрозуміти.

Довелося Дуплотесу знову вдарити у великого бубна.
Коли всі вгамувалися, на гілку для промовців сів дрізд Вітюн.
— Мені здається,— сказав Вітюн,— що зелені тенета з'явилися в нашому вільшанику після того, як на узліссі поселився маленький гостроносий чоловік.
— Це правда, це правда! — заскрекотіла сорока Кірра.— Треба тільки це перевірити. Якщо чоловік справді має зелені тенета, то нам тут життя не буде.
— Помовч, Кірра! — кинув Дуплотес невдоволе-ний погляд на сороку й сказав: — У нас обмаль часу. Хто піде на обійстя нашого сусіда й вивідає правду?
— Я піду,— мовив Ходитут.— Літаю я нечутно.
Добре бачу в темряві. На мене не ставлять тенет.
— Чи буде на це воля Великої Ради? — запитав Дуплотес.
На галявині запанувала тиша. Це і була згода Великої Ради.
Дуплотес сказав Ходитуту:
— Іди і будь обережний. Ми чекаємо тебе завтра на зорі. Якщо буде велика скрута, тоді прикличеш закляття золота й вогню.



Вільшаник — зарості вільхи.
Зманеться — спокуситься; тут: захоче поклювати.

Хто дійові особи казки?
Чому посмутнів, зажурився ліс?
Яке рішення прийняла Велика Рада?
Знайди в тексті абзац із словами ...позліталися на галявину... З якою інтонацією його треба читати?

* * *
Полетів Ходитут, а птахи кинулися рятувати дерева довкруг великої галявини. Наче тінь від хмари, сунула зграя птахів, визбируючи гусінь, жуків та жу¬желицю. На пораненій корі заблищала живиця.

Тим часом Ходитут прилетів у двір птахолова й сховався за комином на хаті. Сидить, наслухає. Не минуло й хвилини, аж чує Ходитут, як хтось пла¬че в хижі. Полетів Ходитут до хижі, спробував зазирнути досередини, але нема ніде ні шпарини. Двері ж міцно зачинені.

Постукав дзьобом у двері Ходитут і запитав:
— Хто в хижі? Озовіться. Це я, Ходитут. Мене прислала Велика Рада лісу.

У хижі стало так тихо, що Ходитут уже подумав, чи не причулося йому.

Аж раптом хтось несміливо тукнув з хижі дзьобом у двері й мовив:
— Ми пізнали тебе, Ходитуте. Але чим ти допоможеш нам? Рятуйся сам і перекажи усім птахам, щоб они покинули ліс. У цій хаті живе птахолов. Завтра вдосвіта він повезе нас на базар. У хижі стоять уже нові кліті.

— Не журіться! — крикнув невільникам Ходи-тут.— Ми визволимо вас.
Ходитут вчасно кинувся від дверей: до хижі наближався птахолов. Він був маленький, з мохуватим волоссям і гостреньким носом скнари.
Птахолов мугикав якусь пісеньку. У правиці він тримав велику клітку, накриту чорною ковдрою. У клітці сиділи нові невільники.
Ходитут хотів напасти на птахолова, виклювати йому очі за наругу над птахами, але не зробив цього. Ходитут нікому не робив зла. Навіть тепер, коли йо¬го серце палало ненавистю до птахолова, він вирішив усе робити чесно.

— Гей, птахолове! — гукнув Ходитут з даху хижі.— Птахи лісу викрили тебе. Випускай невіль¬ників і забирайся геть.
— Хто це погрожує мені? — здивувався птахолов і підвів угору свої маленькі очиці.— А, це ти, Ходи-туте,—заусміхався птахолов і сказав: — Я все життя ловлю птахів. Нічого іншого я робити не вмію. Та й що поганого в тому, що я роблю? Я ловлю пташок і віддаю їх діткам. Пташки живуть у теплі. У них завжди є крихти й смачні зернята. Є прозора вода. Птахам не загрожує більше люта зима. У клітках їх не зачепить ні шуліка, ні яструб, ні сова. Я найбільший друг птахів. Хочеш, я і для тебе зроблю гарну бамбукову клітку? Ти житимеш у палаці, бо ти схожий на ма¬леньку Жар-Птицю.

— Ти продаєш птахів за гроші,— мовив на те Ходитут.— Ти ворог птахів і злодій лісу. Випускай не¬вільників і йди звідси. Інакше тебе скарає Природа.
— Ти дуже нечемний, Ходитуте,— сказав на те птахолов. Він хитрувато подивився на Ходитута й сказав: — Але я добрий і не хочу сваритися з тобою. Я знаю, що ти вмієш шукати скарби. Віддай мені один скарб, і я випущу невільників, зруйную хату й піду звідси.
— Ти зажерливий,— відповів Ходитут.— Ти вимагаш великий викуп. Але для мене друзі дорожчі від золота. Звільняй птахів і ходімо по скарб.
— Е-е, ні-і,— насварився пальцем птахолов на Хо-дитута й сказав: — У тебе крила. Я тебе не наздоже¬ну, коли ти одуриш мене. Спочатку давай скарб. Як тільки ми повернемося сюди із золотом, я виконаю свою обіцянку.
— Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Тільки для того, щоб узяти скарб, треба проказати закляття золота й вогню,— сказав Ходитут.
— Я не знаю цього закляття,— швидко відповів птахолов.
— Повторюй за мною,— звелів Ходитут.
Як не хитрував птахолов, але таки довелося проказати закляття золота й вогню. Птахолов повторював за Ходитутом:
Там, де правда,— гори-вогонь,
де неправда,— спали-вогонь.
Там, де правда,— жовтий дзвін,
де неправда,— жовтий дим.
Пали мене, неси мене,
де правда є — рятуй мене.
Пали мене, неси мене,
де неправда — втопи мене.
Свідком закляття була вогненна пір'їна з крила Ходитута.
У полудень Ходитут і птахолов повернулися до хати птахолова.
— Випускай невільників,— сказав Ходитут.— Ти поклявся золотом і вогнем.
— Ой, Ходитуте,— буркнув птахолов,— хіба ти не бачиш, що мені зараз дуже ніколи? Я мушу негайно порахувати золоті монети й надійно їх заховати.
— Птахолове, ми повернулися на те місце, де ти проказав закляття,— повторив Ходитут.— Ми повер-

нулися зі скарбом. Невже ти не боїшся, що золото й вогонь скарають тебе за неправду?
— Який же ти настирливий, Ходитуте,— сказав птахолов уже з порога своєї хати.— Я ж не відмовля¬юся виконати свою обіцянку. Але зроблю це тоді, як упораюся зі своїм скарбом.
— Гаразд. Я зачекаю,— погодився Ходитут і попередив: — Але як тільки сонце зробить два кроки від полудня до вечора, я тричі крикну на твоїй хаті. Зразу ж виходь. Інакше я прикличу свідка твого заклинання.
— Добре-добре,— відмахнувся птахолов і сховався в хаті.
Птахолов милувався золотом. Він бавився ним, як бавиться піском дитина. Перераховував монети й знову зсипав їх у глечик. Птахолову все ще не віри-лося, що він володіє таким багатством.
На даху прокричав Ходитут.

Птахолов принишк, а потім подумав: «Не вийду. Нічого те закляття мені не зробить. А завтра я скажу Ходитуту, що це малий викуп. Нехай віддасть мені усе поховане в лісі золото, тоді я піду звідси».
Вдруге крикнув Ходитут.
Птахолов навіть не ворухнувся. Він сидів і хитрувато усміхався. Він дуже радів, що одурив довірливо¬го одуда.
Втретє прокричав Ходитут.

Птахолов не вийшов.
— Я викликаю свідка! — гукнув Ходитут і злетів угору. З його крила випала огниста пір'їна. Поколисалася в повітрі, ніби золотий човник, і впала на дах будинку птахолова.
Ніби золотий водоспад, ринув з пір'їни вогонь. За хвилину на тому місці, де стояв дім птахолова, залишилася купка білого попелу.
Налетів гарячий вітер і зірвав дах з хижі. Полонені птахи вирвалися на волю.

Прилетів Дуплотес і запитав Ходитута:
— Це ти викликав закляття золота і вогню?
— Я,— відповів Ходитут.
— Ти не порушив законів добра і правди? — нагадав Дуплотес.
— Не порушив,— відповів Ходитут.
...А навколо радісно співали птахи, що вирвалися з неволі.
За Олександром Зимою

Як Ходитут збирався визволяти полонених птахів?
Які риси характеру птахолова виявились у розмові з Ходитутом?
Поміркуй, чому птахолов не хотів проказувати закляття золота й вогню.

Попрацюйте разом! Які почуття викликали у вас поведінка птахолова і дії Ходитута? Який уривок з казки найбільше вас схвилював? Які слова виражають ставлення автора до героїв казки? Чи справедливим було рішення птаха викликати свідка — вогнисту пір'їну?

ЧОМУ В МОРІ ВОДА СОЛОНА
Десь там, за тридев'ять земель, 
де хвилі піняться між скель 
і сохнуть біля моря сіті, 
рибалка жив колись на світі.
Росли у нього два сини —
 не пустуни, не плаксуни, 
обидва і стрункі, і гожі, 
а вдачею не дуже схожі.
Молодший — лагідна душа, 
віддасть останнього гроша, 
розділить радощі і болі, 
окраєць хліба, дрібку солі.
А старший син — той навпаки: 
ховав у скриньку мідяки.

В такого, скажемо для сміху,
не випросиш узимку снігу.
Літа спливали день за днем
за сонячним календарем.
Рибалки, чайки та баклани
стрічали бурі і тумани.
І ось неждано в літній час,
коли вечірній промінь згас
і сутінками вкрилось море,
братів спіткало люте горе.
З імли, пітьми, далечини
прийшли баркаси і човни
і лиш про батькову фелюгу*
нема ні вісточки, ні слуху.
Мовчить байдужа глибина,
віщує лихо таїна.
Молодший брат змарнів од того,
а старший гримає на нього:
— Ти бач, розкис, похнюпив ніс,
до двору змалечку приріс,
немов торішній мох до скелі,—
і вигнав меншого з оселі.
Минув чи рік, чи два підряд —
і став заможним старший брат,
купив баркас, рибальську сітку
і вже не згадує сирітку.
А менший жив, немов жебрак:
замість оселі мав барак,
виконував тяжку роботу —
у наймах спину гнув до поту.
Усе терпів: і злидні, й бруд,
в сімнадцять літ зів'яв і схуд,
і серце ятрили до болю 
думки про братову сваволю.
Міркуючи і сяк і так, 
до моря квапився юнак,
 спускався стежкою по схилу
 і наштовхнувсь на круглу брилу.
Аж гульк — то жорна-камінці, 
що мелють гречку на млинці, 
а зерна стиглої пшениці — 
на булочки і паляниці.
Чудова знахідка. Однак 
не вельми їй зрадів юнак.
 Народна мудрість неповторна:
 «Нема зерна — навіщо жорна?»
— Прекрасна річ,— зітхнув бідняк,— 
а скористатись нею як? 
Візьму — не матиму спокою.— 
І жорна він торкнув рукою.
І раптом жорна, як живі, 
змахнули краплі дощові, 
загуркотіли, закрутились 
і... сіль молоти заходились.
Куди не глянь — біліє сіль, 
як сніг серед зимових піль. 
Уже гора тієї солі, і схаменувсь юнак:
— Доволі!
«Доволі» — то умовний знак, 
хоч і не знав цього бідняк. 
А жорна слухались наказу 
і зупинялися одразу.
Юнак подався на базар, 
бо сіль — це вигідний товар
Одвіз, попродав, гроші має, 
живе собі та поживає.
І все, либонь, пішло б на лад,
 якби не заздрив старший брат:
— Ага, так він торгує сіллю? 
Зайду до нього у неділю.
Прийшов. Переступив поріг. 
Зігнувся, ніби занеміг, 
і мовив обережно: — Брате,
де солі зміг ти стільки взяти?
А той, хоч гостю і не рад, 
але озвався (звісно, брат!):
— Та маю знахідку нівроку,— 
і показав на жорна збоку.
Спідлоба глянув старший брат
і щось промимрив невпопад:
— Ай-ай, стоять без руху... долі, 
а в мене — ані пучки солі.
Позич на день чи два мені
ці диво-жорна кам'яні.—
І менший брат махнув рукою:
— Бери на тиждень, Бог з тобою.
«Неждана вість, жадана вість»,— 
пролепетав незваний гість, 
забув про брата і про втому, 
мерщій за жорна — і додому.
Гукнув дружині заодно:
— Неси мішка, стели рядно. 
От заживем тепер з тобою! — 
І жорна він штовхнув ногою.
Вони спокійно загули 
і сіль молоти почали.
А брат радів, шептав: — Ще трошки...
Ну хоч відро... Ну хоч три ложки...
Заметами лягала сіль
на підвіконня, на постіль,
запорошила стіни, речі,
сягнула братові по плечі.
  А він волає: «Ще!» та «Ще!»,
хоч сіль повзе, пливе, тече.
Вже півкімнати стало солі,
але не каже він: «Доволі!»
У вікнах задзвеніло скло,
а він мовчить, немов на зло.
Хитнулись крокви, стіни, стеля
і завалилася оселя.
А жорна вискочили з хати
і почали собі кружляти.
До моря потім завернули,
у воду — плиг і потонули.
І, кажуть, на морському дні,
де риби водяться чудні
і де вода густа і чорна,
сіль мелють, мелють, мелють жорна.
  Вадим Скомаровський


Фелюга — невеличке парусне судно.

Яким змальовано у творі старшого брата? Яка риса була головною у його ставленні до життя? Знайди підтвер¬дження своєї думки в тексті. А що ти можеш сказати про молодшого брата? Що в цій казці є чарівним?
Читаючи, передай своє ставлення до дійових осіб казки інтонацією.

Попрацюйте разом! Пригадайте інші казки, у яких засуджуються жадібність, скнарість.

ПРО ЩО РОЗПОВІЛИ НЕЗАБУДКИ
Цитьте, діти, цитьте всі!
Стало тихо — маком сій,
буде тихо-тихо так,
аж достигне в маці мак.

Приїхала дівчинка з великого міста в село до бабусі на весну, літо і навіть осінь. І тут вона полюби¬ла квіти, поливала їх літеплом*, розпушувала землю, щоб корінці не позатерпали, полола бур'яни, які хотіли заслонити квітам сонце. І квіти також полюбили дівчинку, здалеку впізнавали її, махали привітно листям і посилали назустріч свої пахощі.
Та була в дівчинки одна біда: вона плутала назви квітів і різного зілля, а то й зовсім забувала, як во¬ни називаються.

Квітам було шкода дівчинки. От вони стали радитися, як їй допомогти. Погомоніли, погомоніли, але нічого не придумали. Та якраз нагодилась добра чарівниця, вислухала квіти, бо їхню мову знала, і запитує:
— Чи поливає вас дівчинка?
— Поливає.
— А прополює?
— Прополює.
— А курей проганяє з грядки?
— Проганяє.
— Милується вами?
— Ще й як!

Дівчинка виглянула у вікно: а в саду біля квітів якась бабуся. «Надворі спека, певно, бабуся дуже втомилася»,— подумала дівчинка. Винесла вона для незнайомої бабусі молока з коржиком. Випила добра чарівниця, відпочила ще трохи і подалася своєю дорогою, гадаючи, як допомогти такій ласкавій і чемній дитині.
Пішла наша дівчинка до лісу по суниці. Оглядається — ліс, стежки попереплутувалися, хоч сядь та й плач. Сіла та й плаче: доведеться тут і заночувати. А вночі вовки з'їдять...

Бризнули з очей дрібні сльози і покотилися у траву. А звідти раптом визирнули блідо-блакитні дрібні-предрібні квіточки.
«Таких я ще не бачила,— подумала дівчинка.— А може, бачила і забула? Але чому вони так швидко ростуть — просто на очах? То, напевно, чарівні квіти. А з чарівними і побалакати можна».

— Добридень вам, квіточки! — привіталась дівчинка. І квіти відповіли:
— Доброго дня, дівчинко!
— Хто ви такі?
— А ми Незабудки.
— Які ви щасливі,— позаздрила дівчинка.— А я забудько. Пішла по суниці — забула глечик, забігла

Квітам було шкода дівчинки. От вони стали радитися, як їй допомогти. Погомоніли, погомоніли, але нічого не придумали. Та якраз нагодилась добра чарівниця, вислухала квіти, бо їхню мову знала, і запитує:
— Чи поливає вас дівчинка?
— Поливає.
— А прополює?
— Прополює.
— А курей проганяє з грядки?
— Проганяє.
— Милується вами?
— Ще й як!

Дівчинка виглянула у вікно: а в саду біля квітів якась бабуся. «Надворі спека, певно, бабуся дуже втомилася»,— подумала дівчинка. Винесла вона для незнайомої бабусі молока з коржиком. Випила добра чарівниця, відпочила ще трохи і подалася своєю дорогою, гадаючи, як допомогти такій ласкавій і чем¬ній дитині.
Пішла наша дівчинка до лісу по суниці. Оглядається — ліс, стежки попереплутувалися, хоч сядь та й плач. Сіла та й плаче: доведеться тут і заночува¬ти. А вночі вовки з'їдять...
Бризнули з очей дрібні сльози і покотилися у траву. А звідти раптом визирнули блідо-блакитні дрібні-предрібні квіточки.
«Таких я ще не бачила,— подумала дівчинка.— А може, бачила і забула? Але чому вони так швидко ростуть — просто на очах? То, напевно, чарівні квіти. А з чарівними і побалакати можна».
— Добридень вам, квіточки! — привіталась дів¬чинка. І квіти відповіли:
— Доброго дня, дівчинко!
— Хто ви такі?
— А ми Незабудки.
— Які ви щасливі,— позаздрила дівчинка.— А я забудько. Пішла по суниці — забула глечик, забігла

— А ми про тебе знаємо. Нас по¬слала добра чарівниця на допомогу. Коли що схочеш пригадати, а не змо¬жеш, то прокажи:
в ліс — забула, з якого боку вві¬йшла. Отак завжди.
допоможи хутко!

Незабудко, Незабудко,
От котрась із нас почує тебе, хоч би де ти була, і допоможе в скруті.
— То ви допоможете мені вибратися з лісу?
— Еге ж.
— То я зараз попрошу: «Незабудко, Незабудко, допоможи хутко стежину знайти з лісу».
І чує дівчинка, ніби хтось у вусі шепче: «Ось стежка!» Глянула вона на квіти, а вони мовчать, ніби й не виростали на очах і не розмовляли щойно. Та все одно дівчинка подякувала їм (дякувати, на диво, вона ніколи не забувала!) і побігла. А на узліссі пе¬рестрів її гайовйк*:
— До якого тобі села, дівчинко?
— Я до... — та й забула, трохи знітилася, а тоді пригадала недавню пригоду і швиденько проказала про себе: «Незабудко, Незабудко, допоможи хутко назвати село». І враз пригадала і назву села, і вули¬цю, і прізвище бабусі.
З того часу дівчинка рідко коли щось забуває. Як не може відразу відповісти, то хвилину подумає. Ніби порадиться з кимось у собі, а тоді правильно відповідає. Тепер вона всі назви квітів пам'ятає і не переплутує.
А побачить нас, то так і припадає:
— Ой ви, мої милі Незабудки!..
Коли б не була ота дівчинка забудьком, то, може, не було б і нас, Незабудок.
Кажи мені хутко:
— Хто ти?

— Незабудка.
— Що ти не забула?
— Як в бабусі була.
— Що ти там робила?
— Квіти посадила.
— Що ти там чувала?
— Як пташка кувала.
— Що везеш до міста?
- Бабине намисто,
мальовану дудку,
пісню-незабудку.
Ігор Калинець

Л і т е п л о — тепла вода. 
Гайовик — лісовик.

 Назви дійових осіб казки. Від чийого імені ведеться розповідь?
Яка біда була в дівчинки? Чому добра чарівниця вирішила їй допомогти?
Підготуйся до читання казки в особах. Скільки буде читців?

Поміркуй! Які ознаки чарівності є в цій казці?
У якому темпі слід читати діалог, вміщений наприкінці
казки?
Знайди два абзаци, у яких є слова ... подумала дівчинка. Підготуйся прочитати їх уголос. Які почуття слід передати під час читання?

У повісті-казці Всеволода Нестайка «В Країні Сонячних Зайчиків» об'єднано кілька казок, герої яких діють протягом тривалого часу. Головний герой — хлопчик Веснянка з Ластовинії. У Країні Сонячних Зайчиків усі мешканці руді й веснянкуваті, мирні й працьовиті. Одного разу з-за океану припливла піратська армія хуліганців і почала грабувати країну, знущатися з її жителів, особливо дітей.

Ластовинці вирішили сховати всіх дітей у густому тропічному лісі в колонії «Притулок маленьких друзів». Керував колонією дід Маноцівник, знаменитий фокусник і дресирувальник, який розумів мову звірів.

Хлопчик Веснянка був найкращим помічником діда Маноцівника. Він був веселим, кмітливим і час¬то співав таку пісеньку:

«Хоч у нас у кожній хаті
всі руді й веснянкуваті,
та рудішого за мене
в світі цілому нема.

Я такий рудоголовий,
рудовіїй, рудобровий,
що рудою біля мене
робиться вночі пітьма...

Ви, будь ласка, усміхніться,
усміхніться, не баріться,
бо нема нічого краще,
ніж усміхнене лице...

Я веселу вдачу маю
всіх сумних я розважаю».

Веснянці довелося пережити напад жорстоких хуліганців, смерть своїх друзів — слона Бреуса і мав¬пи Мандрики, боротьбу з підступним паном Моро¬ком, перш ніж крізь дивне дзеркало він потрапив до Країни Сонячних Зайчиків.

Ти прочитаєш уривок з повісті-казки про те, як Веснянка відвідав Палац чарівних казок. Якщо хочеш дізнатися що було далі, прочитай усю повість.

В ПАЛАЦІ ЧАРІВНИХ КАЗОК

(Уривок з повісті-казки «В Країні Сонячних Зайчиків»)
Неподалік од Вежі Сміху височів палац. Зубчасті стіни його були прикрашені безліччю різноманітних химерних* фігур. На даху, на самому вершечку, сиділа прекрасна царівна, а біля її ніг звивався і сповзав униз по стіні Змій Горинич. Синя Борода обіймав руками ріг палацу, а по його спині тягся вгору дикий виноград. Кощій Безсмертний підпирав головою балкон, на бильцях якого лежали русалки. Вікна палацу були ніби величезні очі дракона. На підвіконнях, розчепіривши крила, застигли сови та кажани. А біля входу, вищирившись, сиділи сірі вовки, і сам вхід являв собою роззявлену пащеку якогось неймовірного страховиська.
Та Веснянка зовсім не відчував страху, бо зразу було видно, що всі фігури не живі, а мармурові, до того ж іще й кумедні. А смішне ніколи не буває страшним.
Оце й був Палац Чарівних Казок.

Хлопчик увійшов у палац і одразу відчув себе як дома — стільки давніх знайомих побачив він. Тут жили герої всіх казок, які тільки є на світі. Всередині палац був дуже світлий, просторий і сонячний. Добрі феї і чарівниці сиділи побіля вікон у м'яких зручних кріслах і гаптували диванні подушечки, як звичайні бабусі.
У кутку Старик Хоттабич та Барон Мюнхгаузен грали в шахи. Причому Барон Мюнхгаузен за звичкою без кінця розповідав різні нісенітниці, а Старик Хоттабич мовчки слухав і лише кивав головою — його нічим не можна було здивувати.

Алладдін біля столу чистив зубним порошком чарівну лампу.

На балконі біля розбитого корита сиділи дід та баба. Баба прала в розбитому кориті носовички Карли¬ка Носа, а старий рибалка годував золоту рибку, що плавала в акваріумі.

На підвіконні лежав і грівся на сонечку Кіт у Чоботях. А з двору чулися галас і крики. Там тридцять три богатирі грали у футбол, розділившись на три команди. І воріт на полі було не двоє, як у людей, а троє. Суддею був Дядько Чорномор. Борода в нього була аж мокра — так він забігався. Тут же на спортмайданчику Котигорошко боровся з Альошею Поповичем, а Ілля Муромець та Добриня Никитич вижимали двадцятипудові гирі.

За спортивним майданчиком, у саду, на травиці паслися: Гидке Каченя, Курочка Ряба, Золотий Півник, Бичок-Третячок, Горбоконик та інші герої казок про тварин.
Принци та принцеси, королі та королевичі ходили тут, як «прості смертні, і анітрохи не відчували своєї царської величності. Всі вони були тут рівноправні жителі Палацу Чарівних Казок.

Веснянка оглянув увесь палац і під кінець завітав до Дитячої кімнати. Вона тільки так називалась — кімната, а насправді це був величезний розкішний зал з колонами. Тут було гамірно* й весело, як у дитячому садку. Буратіно, Хлопчик-Мізинчик, Івасик-Телесик та Цибуліно грали в якусь цікаву гру. Здається, в прикордонників та шпигунів. Червона Шапочка, Альонушка, Дюймовочка, Снігуронька та інші дівчатка бавилися ляльками. Петрушка показу¬вав Мурзилці різні фокуси-мокуси. Барвінок катався а конику Дзвонику. А Незнайко, Гвинтик, Шпун-тик та інші коротульки вчили уроки.

Веснянка здивувався — невже казкові герої теж вчаться в школі? Так, виявляється, в Палаці Чарівних Казок була спеціальна школа, де вчилися казкові діти. їх учили там, як поводитися в різних казкових випадках. Ілля Муромець та Котигорошко викладали силу і хоробрість. Іванко-дурник був учителем розуму та кмітливості. Капітан Врунгель — викладачем навігації, тобто науки капітанів — як водити в морі кораблі. Доброті навчала стара чарівниця з казки «Попелюшка». А сама Попелюшка показувала, як найкраще господарювати. Спортивними заняттями керував гімнаст Тібул з казки про Трьох Товстунів.

Було ще багато інших спеціальних наук, які не¬обхідно було знати маленьким казковим героям. І треба сказати, вчилися вони всі на «відмінно». Двієчників серед них не було.

Веснянка помітив, що раз у раз хтось із героїв зникав, а незабаром знову з'являвся. Це вони літали брати участь у казці, яку саме в цей час читала кот¬рась бабуся своєму онукові чи онуці. Коли казка закінчувалась, герої поверталися.

Довго ходив Веснянка в Палаці Чарівних Казок і за весь час ні разу не зустрів жодного злого чаклуна, чорта, відьми чи когось подібного. В замку жили тільки добрі герої казок. Веснянка спитав дядечка Яся, чому це так.

І той йому пояснив.

Виявляється, сонячні зайчики давно знищили на землі всіх людоїдів, злих чаклунів, відьом та чортів. Залишили тільки зовсім небагато — для казок. Але, щоб і ці не могли коїти зла, сонячні зайчики замкнули їх у підземеллі, що було під Палацом Чарівних Казок. Там вони і сидять за ґратами — одна відьма, один чорт, один лісовик і таке інше — всякої злої сили по одній штуці.

Коли комусь із них треба брати участь у казці, сонячні зайчики під конвоєм одводять його куди слід.

А коли казка закінчується — забирають назад. Отже, зовсім неможливо, щоб якийсь чорт, відьма чи лісо¬вик самі собі вільно розгулювали по землі. Вони існують лише в казках.

У Веснянки від вражень аж голова йшла обертом. Ще б пак!.. Спробували б ви побувати в гостях у всіх казкових героїв одразу!

Всеволод Нестайко 


Химерний — фантастичний.
Гамірно — шумно.

Попрацюйте разом! Перечитайте опис Палацу Чарівних Казок. Фігури яких казкових героїв його при¬крашали? З яких вони казок?
Яких казкових героїв Веснянка побачив усередині Палацу? Назвіть твори, в яких вони «живуть». Які з героїв вам не знайомі?
Що здивувало Веснянку в Дитячій кімнаті?
Чому в Палаці Чарівних Казок не було злих чаклунів,чортів, відьом?
З якими казковими героями ви хотіли б зустрітися на сторінках «Читанки»?
Пригадайте, поміркуйте
• Чим літературні казки відрізняються від народних?
• Проаналізуйте, як починаються і закінчуються літературні казки.
• Пригадайте, твори яких письменників ви прочитали у цьому розділі. Назви яких казок звучать як питальне речення?
• Чому прочитані казки є чарівними?
• Про кого з героїв прочитаних казок можна сказати словами прислів'їв: Слова ласкаві, а думки лукаві; Яка совість, така и честь?
• Назвіть якомога більше слів із коренем -чар-.

О.Я.Савченко. Читанка 3 клас

Надіслано читачами з інтернет-сату

 акселеративні методи на уроці                         національні особливості
 виділити головне в уроці - опорний каркас             нічого собі уроки
 відеокліпи                                            нова система освіти
 вправи на пошук інформації                            підручники основні допоміжні
 гумор, притчі, приколи, приказки, цитати              презентація уроку
 додаткові доповнення                                  реферати
 домашнє завдання                                      речовки та вікторизми
 задачі та вправи (рішення та відповіді)               риторичні питання від учнів
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)    рівень складності звичайний І
 знайди інформацію сам                                 рівень складності високий ІІ 

 ідеальні уроки                                      рівень складності олімпійський III
 ілюстрації, графіки, таблиці                          самоперевірка
 інтерактивні технології                               система оцінювання
 календарний план на рік                               скласти пазл з різних частин інформації
 кейси та практикуми                                   словник термінів 
 комікси                                               статті
 коментарі та обговорення                            тематичні свята
 конспект уроку                                        тести
 методичні рекомендації                                шпаргалка 
 навчальні програми                                    що ще не відомо, не відкрито вченими