ІВАН БАГРЯНИЙ
(1906—1963)

«СЕРЦЕ КОЖНОГО ПОЕТА
І РОМАНТИКА МУСИТЬ ІТИ
НА ГОЛГОФУ»

У 1946 р. за кордоном було надруковано памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу вертати на "родіну"?». Він привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР. урятував від репатріації не одного нещасного. Його перекладено багатьма мовами. Так само багатьма мовами видавалися романи письменника за кордоном, там вони користувалися популярністю, «пробиваючи мури чужих літератури, як наголосив у некролозі Г. Костюк. У ньому близький товариш І. Багряного ще з 20—30-х рр. з гіркотою зазначав: «Ми навіть на сьогодні добре не усвідомлюємо, кого ми втратили. А втратили в розквіті творчих сил насамперед оригінального, вникливого, перманентно неспокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і душевної напруги, самобутнього образно-мистецького бачення світу. Політика, що він їй віддавав чимало часу в останньому періоді свого життя, це лише частка, лише похідне його вічно схвильованої поетичної душі активного романтика. Це акція, сказати б образно, вимушена обставинами трагічного часу і його глибокою свідомістю обов'язку служіння українському народові».

На рідній землі його люто ненавиділа більшовицьк і влада, ім'я митця було занесено в чорні списки зрадників народу, а твори надовго вилучені з літературного вжитку.

Тільки 1991 р. Івана Багряного реабілітовано, відтоді почала перевидаватися його творча спадщина.

Народився Іван Павлович Лозов'яга (таке його справжнє прізвище) 2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (нині Сумська область) у родині сільського муляра.
З шести років учився в церковнопарафіяльній школі міста Охтирки. Хоч навчання провадилося російською, але вдома хлопець виховувався національно свідомим. Читав Л, Глібова, Т. Шевченка, сам писав вірші. За це його прозивали «мазепинцем». Пізніше вчився у вищій початковій, з 1920 р.—у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. Як бачимо, готувався перейняти фах свого батька.

Суспільне життя в роки навчання не проходило повз нього. Став комсомольцем, був навіть секретарем заводського осередку цукрового комбінату. В 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуги. Трохи вчителює, заробляючи на прожиток. А вірші тим часом пишуться, прагне нових вражень, хоча довколишнє життя і так давало чимало для роздумів: розкурку-лення, колективізація, ідеологічний тиск на інтелігенцію. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

У 1926 р. опинився в Києві. Вступив до Київського художнього інституту, якого скінчив, але диплома не одержав як «політично неблагонадійний». Чим же завинив у молодому віці перед владою?

По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, входив до попутницької організації МАРС, до якої належали ще Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. Товаришував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1929 р. з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюцїйної дійсності. Наступні книжки „В поті чола” і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС.

Кінець 20-х рр. в Україні ознаменувався кількома сфабрикованими політичними процесами (найгучніший—процес СВУ), які стали початком майбутніх масових репресій, посилення цензурного утиску. Це вже відчув на собі Іван Багряний, але коритися нікому навіть не збирався, навпаки — в бунтівливій його душі наростає протест проти ганебного, підневільного стану українського письменства. Більше —він робить відвертий виклик владі.

Іде в рідну Охтирку і там за кілька місяців завершує розпочату раніше поему «Ave Maria», яка мала сміливу, як на ті часи, присвяту: «Всім бунтарям І протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривдженим і зборканим і своїй бідній матері —крик свого серця присвячую». А був то 1929 рік! 1 книжка вийшла у світ без усякого цензурного дозволу на те. Ось як згадує про це Г. Костюк: «Він зайшов у сектор друку місцевого відділу наросвіти. На чолі сектора був якийсь його давній знайомий. Та й взагалі, його знали там як поета, а найголовніше, як сина відомого охтирського муляра. Той тільки спитав: а що ти там пишеш? Багряний пояснив, що це Історія давніх часів, ще на початку нашого сторіччя про одну бідну, але гарну селянську дівчину, що потрапила на фабрику, звідти ЇЇ пізніше звільнили й вона в капіталістичному місті зазнала великої трагедії.

Цього пояснення було досить, і він простукав печаткою усі сторінки. Для місцевої друкарні цього цілком вистачало. І друкарями, і керівником у друкарні теж працювали колишні друзі його дитячих і юнацьких років. За пару пляшок горілки, яку він,розпив з ними, вони блискавично склали поему і видрукували. Так народилася "Ave Maria". Експедиційний відділ, по дружбі, спакував у кілька пакунків, і Багряний розіслав їх до кількох книгарень Києва, Харкова, Одеси і ще кудись. Так з'явилася в крамницях книжка відомого вже автора, але невідомого (не існуючого) видавництва "САМ". Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали книжки з продажу зняти, то кількасот примірників її розійшлось. І на неї виріс великий попит (заборонений плід!)».

Ось таким був тоді Іван Багряний — рішучий, бунтівливий і відважний.

А наступного, 1930 р. з'являється друком один Із перших в українській літературі XX ст. історичний роман у віршах «Скелька». В його основі—почута ще в дитинстві легенда про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир. Волелюбний, утверджувальний пафос твору скоро привернув увагу офіційної критики. «Скельку» було конфісковано, інші твори Багряного вилучено з бібліотек і книгарень. А самого автора заарештовано 16 квітня 1932 р. «за контрреволюційну і націоналістичну діяльність».

Репресійна машина тоді ще тільки набирала темпу. Багряний стійко тримався на слідстві, тому й вирок був поблажливий: три роки «вільного» поселення на Далекому Сході. «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Україною, Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС, Арешт, суд, вирок: за втечу з заслання — три роки вже ув'язнення в таборі. Так я потрапив у Бумлаг (Байкало-амурський лагер). Відгаратав там три роки. Звільнившись, офіційно поїхав до Охтирки»,—так згадує про той період І. Багряний.

Одружується, в нього народжуються діти Борис і Наталя. Але 16 червня 1938 р. його арештовують знову. Цього разу «справа» тяглася аж до 1940 р. Тоді в нього й почалися сухоти. За відсутністю матеріалів для повторного засудження його звільнили під нагляд. Цей шлях принизливих допитів, тортур, знущань Іван Багряний згодом опише в романі «Сад Гетсиманський», А поки що знову оселяється в Охтирці, працює декоратором у місцевому театрі, живе тихо і скромно. Там застає його війна. Береться за редагування газети «Голос Охтирщини». Невдовзі потрапляє до народного ополчення, працює в ОУН: малює листівки, плакати, складає пісні, виступає перед вошами УПА.

У 1944 р. виїздить за кордон, залишивши дружину з дітьми вдома. Новий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

Письменник багато і плідно працює. Вже 1945 р, засновує газету «Українські вісті». При ній починають діяти кілька видавництв, зокрема «Україна», «Прометей», у яких з'являються  заборонені в СРСР книжки В. Винниченка, Д. Гуменної, Т. Осьмачки та ін., переклади зарубіжної літератури українською. Він прагне згуртувати всі найкращі сили для боротьби за незалежність України. Бере участь у створенні МУРу, стає лідером Української революційно-демократичної партії, очолює Українську національну раду, засновує ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).

Така напружена тогочасна громадська діяльність Івана Багряного супроводжувалася моральним тиском націоналістично настроєних співвітчизників, відвертим цькуванням більшовицької агентури, які не давали йому спокою і тут. Але, певно, найжорстокішим ударом для Івана Багряного був організований по радіо звинувачувальний виступ сина Бориса, який жив в Україні.

Попри всі негаразди Іван Багряний продовжував багато писати, особливо публіцистики. Тоді ж з'явився з-під його пера вже згадуваний памфлет «Чому я не хочу вертатись на "родіну"?». За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» —1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Огненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда—герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.
Рятівним острівцем для змученої душі Івана Багряного була його нова родина. Із дружиною Галиною познайомився в 40-х рр. У них народилися син Нестор і донька Роксолана.

Але серце письменника не витримало величезної фізичної та моральної напруги. Він помер на 57-му році життя теплого передосіннього вечора 25 серпня 1963 р. До останніх хвилин не випускав із рук пера. На столі залишився лист, звернений до друга, якого так потребував на чужині:

«Друже мій!
Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої безконечної, такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи —це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати—не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить Іти на Голгофу».

СВІТОГЛЯДНА ПОЗИЦІЯ МИТЦЯ

За своїм світобаченням Іван Багряний був романтиком і «невиправним мрійником». «Мій чоловік був життєрадісний і все вірив у щасливе майбутнє», — згадує Галина Багряна.

Ось якою можна побачити його мрію в ремарці до сатиричної п'єси «Генерал»: «І приснився мені неймовірний сон:

...2041 рік... Київ... Сонячний Київ —серце сонячної, свобідної і, нарешті, радісної моєї Країни... Це буцімто вже настала епоха всесвітньої справедливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА панування людської гідності і людського права — дихати, жити, думати і одверто говорити... ЕПОХА культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, нестероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...».
Тим часом життя дуже жорстоко обходилося з ним.

З дитинства його оточувала неприваблива пореволюційна дійсність, потім супроводжували постійні переслідування, заборони, стеження, наклепи, ув'язнення, заслання, концтабір. Нарешті, він у кратері еміграційного життя, активний, діяльний, має власну думку—всім невгодний, постійно під обстрілом чиєїсь заздрості, підлості, ідеологічного тиску. А скільки бруду виливалося на його ім'я в той час на Україні! І на цьому непривабливому тлі Іван Багряний не схитнувся, до останніх днів зберіг чистоту душі. Він був сильною, надзвичайно мужньою особистістю. Хворів на цукровий діабет, сухоти, мав серцеву недугу, витримав кілька операцій. «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою» писалися на лікарняному ліжку...

Сам тримався стійко і мужньо, тож не дивно, що такі самі і його герої Максим Колот і Андрій Чумак, Григорій Многогрішний. Вони просто не могли бути інакшими, слабкими і немічними духом.

Іван Багряний ніколи не втрачав віри в себе, у свій народ і людину взагалі, в добро її душі. Кажуть, що на його надгробку є такі слова: «Ми є, Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами». Цією несхитною вірою, що була невід'ємною частиною багрянівського світовідчування, перейняті всі його твори, а надто «Сад Гетсиманський», «Тигролови», «Людина біжить над прірвою». Цим він дуже схожий на Олега Ольжича.

Метод літератури «соціалістичного реалізму» вимагав від письменника віри у світле майбутнє, але то була фальшива віра, накинута іззовні партійною ідеологією. Багато митців оспівували майбутнє, прославляли сучасне і водночас бачили, в яку глибоку прірву котилося радянське суспільство. В Івана Багряного віра у світле майбуття свого народу природна; наче настирливий паросток, вона з'явилася з його глибокого особистого переконання, безпосередньо пов'язана з його романтичним світовідчуванням.
Він був справжнім життєлюбом. Казав дружині, що навіть по смерті дбатиме про родину.

Він хотів, щоб усі жили в мирі та злагоді. Мабуть, тому такі вражаючі картини вселюдської бойні в повісті «Огненне коло» —Іван Багряний засуджував війну.
Він прагнув згуртувати людей, повернути їх до християнських заповідей: любов до покривджених, допомога ближньому, вміння прощати, співчувати, розділяти чужу біду. Молодшому синові Нестору залишив заповіт: коли виросте, знайти на далекій Україні брата Бориса (того, який в ефірі проклинав його), сестру Наталку і допомогти їм, якщо будуть у біді.

Як бачимо, у світовідчутті Івана Багряного переважають ідеї консолідації та гуманізму. За це його ненавиділи войовничо настроєні емігранти за кордоном, які понесли на чужину лише ненависть і людиноненависництво. Для нього завжди був святим культ матері й дитини, як уособлення всесвітньої гармонії та злагоди. Згадаймо сцени хрещення немовляти у творі "Людина біжить над прірвою", сторінки «Огненного кола».

У людях він цінував волелюбність, уміння зберегти власну гідність. Сам ніколи ні перед ким не плазував. Згадаймо його сміливий виклик тоталітарній владі 1929 р. поемою «Ave Maria». Іван Багряний вважав, що ми «маємо виховувати людей сміливих і гордих, людей незалежних в думаннях і устремліннях, людей діла і ризику. Людей боротьби й фанатичної твердості та затятості. Людей, здібних на жертву. Маємо виховувати людей безоглядної вірності ідеї й здібності боротися за неї до загину». На подібній позиції був і Олег Ольжич, який своїм героїчним життям і жертовною смертю довів це.

Без   урахування   багрянівського   світобачення,   такого світлого та особливого в ті страшні роки, коли знищувалась і розтоптувалась людська особистість, панувала зневіра, культивувалися фальш, сірятина, рабська покірність, не можна зрозуміти його творів, прикметною рисою яких є щирість самовираження.

ПРОЗОВА СПАДЩИНА

Іван Багряний залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбільшу популярність здобув своїми романами.

Першим великим твором були «Тигролови» (1944; 1946 перевидано під назвою «Звіролови»), перекладені німецькою та видані в місті Кельні трьома накладами. Сучасники письменника згадують, що книжка користувалася попитом у німців, її купували молоді до дня народження або до першого причастя.

Цю книжку високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові.

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру.

Безперечно, це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру (тому закономірна його популярність серед німецької молоді). Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж «Тигролови» виходять за межі звичайної «масової» літератури. Насамперед — ідейним спрямуванням (у літературі «масовій», як у старій казці, добро теж завжди перемагає), але в творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні образи, ліричні відступи, промовисту символіку. Згадаймо той стрімкий потяг-експрес, що мчить на Далекий Схід. Як мчить і саме життя XX ст. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники пануючої влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено в зеків, безправних «остів». Серед останніх засуджений на 25-літнє ув'язнення Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, наче у мрію-казку.

Символічний підтекст у цій назві. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією. Атмосфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня мати-природа. На тлі цісї розкішної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без такої тремтливої любовної колізії немислимий жоден романтичний твір.

Але сюжет далекий від мрійливої сентиментальності, навпаки — він напружений, динамічний. Сірки мають незвичне і небезпечне заняття—виловлюють у тайзі тигрів — гордих, незалежних і сильних звірів. Звернімо увагу: ці люди звірів не убивають, а лише ловлять. У двобої з тиграми вони с рівновеликими, такими ж гордими та незалежними. Українці протистоять силам зла, яке уособлено в образі майора НКВС Медвина, протистоять і перемагають, Медвин женеться за Григорієм, підступно вистежуючи його в тайзі, готовий у слушний момент вбити. Але в цьому двобої перемагає Григорій. У Івана Багряного інакше не може бути — письменник щиро вірить, що переможе тільки добро.

Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя — Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський» (1950). В. Винниченко назвав його «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності, сприяв його друкові у Франції.

У цілому цей твір теж романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітуючій Країні Рад». Правдиві описи тюремного ув'язнення головного героя засновані на особистому авторському досвіді. Отож, на майже документальній основі досить вправно вибудовується розгалужений каркас витвореного уявою і фантазією митця апокаліптич-ного світу безправ'я, нелюдських знущань і принижень. Цей зовнішній світ контрастно протиставляється духовно наповненому, глибокому внутрішньому світові Андрія Чумака. Показуючи переживання, душевні муки, страждання свого головного героя, І. Багряний психологічно переконливо демонструє стійкий опір добра злу, виходячи при цьому з традицій саме української класичної літератури, яка завжди розкривала душу народу, його ментальність, мораль.

Він також безпосередньо використовує засоби фольклорної  поетики.   Скажімо,   пісенний  зачин  роману —до матері приїхали всі діти, щоб почути заповіт померлого батька, старого коваля. Цей заповіт у традиції споконвічної народної моралі- триматися один одного, рятувати того, хто потрапляє в біду. А в біді зараз найменший брат—репро-сований Андрій. Як це відповідало душеяному настановленню самого автора. Навіть більше, заповіт старого чумака звучить досить символічно, наче заклик, прохання до всіх майбутніх нащадків.

Символічною є назва твору.

За біблійного легендою Гетсиманський сад—місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа. Там гарно і затишно, ростуть солодкі маслини. Такий сад душевної опори є разючим контрастом до тієї дійсності, в якій змушений страждати Андрій Чумак, якій він мусить мужньо протистояти.

Обставини незвичайні, ситуації напружені, в душах героїв багато сум'яття, розпачу, зневіри, проте всупереч усьому Андрій перемагає все це, витримує тортури й допити, знаходить у собі сили зберегти людську гідність. Андрія та інших.дітей коваля не розчавлює тоталітарний прес — ситуація скоріше бажана, аніж дійсна. В ній передано непереможну віру автора в незнищенність свого народу. Така оптимістична кінцівка і така провідна ідея «Саду Гетсиманського».

У цьому творі Іван Багряний також художньо досліджує проблеми любові й ненависті, вірності та зради, батьків і дітей, віри та безнадії, збереження роду, родини. Всі вони показані традиційно для народного сприймання —з позиції пріоритету гуманізму й добра на землі.

Роман містить чимало публіцистичних відступів, роздумів, які підкреслюють провідну ідею, авторську позицію. Вони знижують художню вартість твору, але є прикметною рисою індивідуального стилю письменника.

У піднесено-романтичному дусі витримано й роман «Людина біжить над прірвою» (1965), який з'явився друком уже після смерті автора, хоча написаний ще в 1948— 1949 рр. Присвячений він дружині Галині.

Події відбуваються в Україні під час війни. У центрі твору знову сильна особистість, доля людини непересічної, мислячої, дуже витривалої та мужньої. Точаться бої між фашистами і Червоною Армією. В цей напружений час інженер-архітектор Максим Колот переслідується органами НКВС. Після втечі з-під арешту починаються його поневіряння воєнними дорогами. На такій колізії тримається напружений, динамічний сюжет твору.

Символічний зачин; під вибухами снарядів відбувається хрещення новонародженої доньки Максима. З вірою в перемогу добра, справедливості дорослі прагнуть вивести маленьку беззахисну людину в цей великий світ. Символічний і фінал: після довготривалих небезпечних блукань Максим, знайшовши в собі останні сили, вертається до порога рідного дому. Довкола буяє весна, як ознака оновлення, очищення від усякої погані. Автор і тут дозволяє собі вдатися до декларативних підсумків, узагальнюючих роздумів.

Навіть показ жорстоких реалій дійсності, яка оточує Максима і мовби постійно тисне на нього, криє в собі символічний зміст, винесений і в заголовок твору. Все життя людини в такому фантасмагоричному світі — наче невпинний біг над прірвою. Не впаде і не схибнеться, не зрадить ідеалам лише сильний і мужній. Такого «позитивного» героя Іванові Багряному не треба було придумувати. Таким був він сам, і його власне життя — наче постійний біг над прірвою, часто воно зависало над нею на волосинці. Тому можна пробачити авторові і зайву(публіцистичність, і деяку декларативність —що в інших звучало б натягнуто й фальшиво. У своєму мистецькому самовираженні він був чесним і щирим.

Саме цим творчість Івана Багряного особлива, це її найприкметніша риса. Людину він ніколи не показує жертвою, котра згоріла в тоталітарному пеклі, а героєм, що втілює в собі весь нескорений український народ. Романтик Іван Багряний саме такими мріяв бачити своїх співвітчизників, про що неодноразово говорив у статтях, публіцистичних виступах. У цьому бачив запоруку перемоги і світле майбуття свого народу.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про життєвий і творчий шлях І. Багряного.
2. Схарактеризуйте його ранню творчість.
3. Які риси індивідуального стилю митця можна вирізнити насамперед?
4. У чому і як виявляється романтичне світовідчуття письменника?
5. Що, на вашу думку, спільного між І. Багряним та О. Довженком, Ю. Яновським?
6. Чи є національна ідея провідною у творчості І. Багряного?
7. Чим прикметні твори митця, написані в еміграції? Чому вони були такі популярні, наприклад, серед німецької молоді тих часів?
8. Схарактеризуйте прозову спадщину Багряного.
9. Чи зазнав письменник світоглядної й творчої еволюції?
10. Які провідні ідеї „Саду Гетсиманського” ?
11. Схарактеризуйте образ Андрія Чумака. Що в його характері вам імпонує, а що видається нереальним? Чи можна сказати, що певною мірою цей образ ідеалізований?
12. Що ви можете сказати про фольклорну стихію у творі?
13. Хто ще з українських митців писав про репресійні роки?
14. Якими рисами твори Багряного вирізняються з-поміж них?
15. Напишіть твір-мініатюру „Український характер у "Саді Гетсиманському" „.
16. Що можете сказати про українознавчий аспект прозового доробку автора?
17. Розшифруйте   символічний   підтекст   назв   «Тигролови», «Сад Гетсиманський». «Людина біжить над прірвою», «Огненне колов .
18. Що, на ваш погляд, рухає сюжетом цих творів?
19. Яку роль відіграє пейзаж, портрет у творах І. Багряного?
20. Схарактеризуйте образи роману «Людина біжить над прівою». Яка роль у ньому лірично-публіцистичних відступів?
21. Повторіть із курсу історії України матеріал про створення і діяльність під час другої світової війни дивізії СС «Галичина».
22. Які проблеми порушує автор в «Огненному колі»?
23 Чим насамперед вразив вас цей твір?
24. Користуючись текстом, схарактеризуйте образи Петра та Романа.
25. Знайдіть у цьому творі образи-лейтмотиви сонця, пораненого коня, який поривається бігти, та ін. Поясніть їх.
26. У чому проявляється антивоєнний пафос «Огненного кола» ?
27. Як ви розтлумачили б назву цього твору?
28. Чи проявляються тут риси Багряного-романтика?
29. Зробіть порівняльний аналіз «Огненного кола» з одним із творів зарубіжної літератури на подібну тематику.
30. Напишіть твір-роздум за творчістю  Багряного «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Багряний І. Тигролови. Огненне коло.—К., 1996.
2. Багряний   І.   Під  знаком   Скорпіона:   3  творчої   спадщини письменника: Поезія, проза, публіцистика.— К., 1994.
3. Багряний І. Публіцистика,— К., 1996.
4. Іван   Багряний // Історія   української   літератури   XX   ст.— К., 1994,— Кн. 2, —Ч. 1.
5. Багряна Г. ..І довго ти будеш плакати за мною...» // Дніпро,— 1992,—№ 10—12.
6. Коспиок Г. Іван Багряний: Сторінки спогадів//Укр. мова і літ. в школі,— 1993.— № 10.
7. Череватенхо Л. «Ходи тільки по лінії найбільшого опору і ти пізнаєш світ» //Дніпро.—-1990,-—№ 12,
8. Шугай О. В Новому Ульмі, при Дунаю... // Літературна Україна.— 1994 — 10 лютого.
9. Миронець   Н.   Слідчі   справи   Івана   Багряного//Розбудова держави.— 1995.— № 1, 2.
10. Гунчак Т. У мундирах ворога.— К., 1993.
11. Шугай О. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду.— К.. 1996.