Проблема суперечливості дiйсностi в новелі Михайла Коцюбинського "Intermezzo" 

Новела М. Коцюбинського "Intermezzo" посiдає особливе мiсце не тiльки у творчостi видатного письменника, а й в українськiй прозi загалом. Це водночас i соцiально-психологiчний, полiтичний твiр, i лiрична симфонiя, i лiрична драма в прозi, i пейзажна новела, i естетичний, фiлософсько-полiтичний трактат. У новелi гармонiйно переплелись фiлософськi мотиви i лiризм, i це переплетiння розкрило нам лiричного героя, свiт його почувань i настроїв. Це через його оповiдь визначає Коцюбинський двi суперечливi дiйсностi - життя на лонi природи, взаємини людини з природою i соцiальнi обставини, людське горе. Ми бачимо степове українське село, його прекрасну природу i складнi, нерозв'язанi соцiальнi проблеми у час революцiї 1905-1907 рокiв. 

Свiй авторський задум письменник реалiзує через глибокий самоаналiз центральної постатi твору - образ головного оповiдача. Це - iнтелiгент, громадсько-полiтичний дiяч, що приїхав у село на перепочинок, на своєрiдне intermezzo. Перед нами постає людина високої духовної культури, що тонко розумiє красу й велич природи - сонця, землi, неба, поля. Своїми почуттями вiд спiлкування з природою вiн щедро дiлиться з нами, але подає їх через фiлософськi роздуми, i тим самим примушує i нас замислитися над дiйснiстю. Тому, мабуть, новелу не можна читати поверхово, неуважно, вона захоплює, залишаючи по собi незабутнє враження. 

Уже з перших рядкiв твору ми стаємо свiдками складного самоана лiзу героя, що скаржиться на свою втому, на гнiтюче людське оточення, на уявну людину, з якою не може розминутись, щоб стати самiтнiм: "Я утомився", "Мене втомили люди", "Я не можу бути самотнiм". 

Цими висловлюваннями автор пiдкреслює залежнiсть людини вiд суспiльства. Далi психологiчний самоаналiз поглиблюється: опинившись в однiй iз десяти чорних кiмнат, герой не може позбутись химерного вiдчуття, що за ним хтось стежить у порожньому будинку. Вiн не може заснути, його переслiдують згадки про трагiчнi подiї, що сталися пiсля революцiй них виступiв у час реакцiї: "От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато..." 

Це розстрiлянi, повiшенi, трупи яких потiм кинуть у ледь прикритi ями. Ми розумiємо, що оповiдач був не лише свiдком, а й дiяльним учасником революцiйних подiй, враження вiд яких гнiтять його душу. 

...Та на ранок сонячне промiння знищує нiчнi марення, оповiдач з пiднесеним настроєм оглядає сiльське довкiлля: "Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi." I вже тепер у фiлософський змiст новели вплiтаються чотири пейзажi: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й руху; образ сонця, надiленого рисами живої iстоти, яке возвеличує оповiдач-фiлософ; земля, яку герой вважає близьким собi створiнням ("Вона моя. Всю її, велику, роз-кiшну, створену вже, - всю я вмiщаю в собi"); i картина лiтнього поля, його симфонiя. Так постає перед нами один з персонажiв твору - жива природа i її взаємини з людиною. Це - одна сторона дiяльностi. 

Друга - людське горе, соцiальнi обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який щодня бачить народне життя з усiма його бiдами. Розмова з ним переконала оповiдача, що вiн не має права шукати самотностi, тишi й спокою, стати вiльним вiд суспiльства. Тому так переконливо звучать слова героя у кiнцi твору: "Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає." 

I от вже й ми, читачi, перехоплюємося оптимiзмом i вiримо у сили героя, розумiючи i роздiляючи з ним щире прагнення служити своєму народовi, своїй землi.