Українські народні казки 
   
Казки є одним з найпоширеніших видів оповідальної народної творчості. На земній кулі нема жодного народу, який би не створив свого казкового епосу. Кожен народ має свої казки і сюжети, в якій він вкладає свою життєву і соціальну філософію, зумовлену побутом та історією. 

  Казка – фольклорний розповідний твір про вигадані, а часто й фантастичні події. За своїм змістом і поетикою казки близько стоять до сказань, легенд, билин і баладних пісень. Вони широко використовують пісні, приказки й прислів’я, загадки й замовляння. Термін “казка” походить від слова казати (казки розказуються). За часом виникнення казки належать до найдавніших форм народної творчості. Вони дуже популярні серед усіх народів світу й відзначаються захоплюючим сюжетом. 

  Основною жанровою ознакою казки в цілому є фантастика. Відтворюючи дійсність, казка не вдається до вимислу порушення правдоподібності зміщення реального плану.

 
  Українські народні казки – складний жанр, він об’єднує твори різні за походженням, змістом і стилем. Одні казки виділяються своєрідним складом дійових осіб, другі – фантастичністю сюжету, треті – соціально-побутовими конфліктами. Тому казку поділяють на 3 жанрових різновиди: 
- казки про тварин (птахів, рослин, комах); 
- чарівні (їх іноді називають героїчні чи фантастичні); 
- суспільно-побутові (реалістичні, новелістичні). 
  В казках про тварин неправдоподібно товаришують, одружуються, співають, танцюють звірі. 
   
  Ще більш неправдоподібно є вимисел у фантастичних казках, в яких все – персонажі, чудодійні предмети, сама дія – просякнута незвичайною атмосферою. 
  Без фантастики нема і побутових казок хоча вони й ближчі до реальності, до соціальних і побутових проблем українського села. 
  Найдавнішими з них є казки про тварин, хоча в українській народній творчості, вони давно втратили свій первісний характер. Лише в окремих казкових творах береглися короткі згадки про походження звірів і птахів. 

  Фантастичні казки. Головний їх зміст – богатирський подвиг у здійсненні якого героєві допомагають мудрі сили природи, котрі дають йому пораду, сприяють різними способами. 

  Соціально-побутові сюжети цих казок побудовані на обігруванні типових рис негативних персонажів в комічні, фактично фантастичні ситуації. 
  В українській казці приділяється багато уваги побутовим реаліям. Це іноді не на користь літературним якостям казки, але з іншого боку, українські казки містять багаті відомості для вивчення матеріальної і духовної історії українського народу. 

  Нині з усного побутування казку витісняють технічні засоби інформації. Однак і в них народна казка залишається популярною, людям, а особливо дітям, притаманний потяг до надзвичайного і водночас простого. У народної казки і тепер широке коло читачів, як серед дітей так і серед дорослих, причому різного освітнього рівня. 

Приклад: казка.

Казка про бідного русина
Жив колись на світі бідний русин. І щоночі йому снився син — високий, гарний леґінь. Але то був тільки сон. Життя проминало, а у чоловіка ні сина, ні багатства — сама біда в хаті. 
  Під горою мав трохи землі, але на ній і дурний бур'ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що й земля згоріла. 
  Пішов бідняк найматися до графа, якого буковинці любили, як сіль в оці чи тернину в боці. 
  — Підеш молотити,— сказав граф,— а за роботу візьмеш те, що в чоботи нападає. 
  Русин погодився, бо що було чинити? Цілий місяць вимахував ціпом і приносив у чоботах зарібок. Нарешті провіяв зароблене зерно, розстелив на ряднині, аби просушилося. Та горобці теж були голодні й видзьобали усе до зернини. 
Побачив це русин, кинув спересердя крисанею об землю: 
  — А смерека б вас побила! 
  — Не сердься, добрий чоловіче,— запищало в нього за спиною. 
  — А хто це мені радить не сердитися? 
  — Та я — одна зернина, яку не з'їли горобці. 
  — А де ти є? 
  — Та осьдечки — під лопухом сховалася. Нахилився русин, підняв листок лопуха і помітив золоту зернину. 
  — Що мені з тебе? —каже чоловік.— Ти така дрібненька, що тебе й не видно на долоні. 
  А зернина радить: 
  — Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу. 
  Русин посіяв золоту зернинку перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з річки, щедро поливав, але нічого не сходило. Засумував, забідкався старий. Розказав про все жінці, а вона допікає: 
  — Тобі, чоловіче, на старість горобці у голові цвірінькають! Де то видано, де то чувано, аби зернина уміла говорити! 
  Та одного ранку русин почув за вікном таку чудову музику, що за серце брала. Виглянув – нікого, але на тому місці, де була посіяна зернина, вис рола дивна яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки – із зеленими і жовтими смугами. Зачудувався русин і вийшов надвір. Не встиг підійти до чарівного дерева, як почув: 
- Добридень, тату! 
Ще більше здивувався чоловік. 
- Добридень, - відповів. – А хто мене називає татом? 
- Це я, ваш син Петрик, - і з яблуні скочив красний хлопець. 
- Коли ти мій син, то ходімо картоплю сапати, - все ще не вірив чоловік, що то йому не сниться. 
- Петрик узяв із собою скрипку й втяв такої веселої, що картопля почала рости і цвісти. 
- Що то за скрипка? – запитав батько. 
- А то така скрипка, що коли погладжу на ній зелені смуги, то омолоджується добро, а як торкнуся жовтих – старіється зло. 
  Чоловік і жінка не могли нарадуватися чарівному синові. Боялися, аби й волосинка з нього не впала. Та Петрик не міг усидіти на місці, все він ходив поміж людьми. 
  Однієї неділі узяв свою скрипку й подався в село. На толоці побачив людей, які танцювали, хоча їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні. Всі були такі марні, що падали з ніг. 
- Що ті люди роблять? – спитав Петрик селян. 
- Весілля справляють, - відповів один дід. – Але граф їх зовсім замучив у роботі. Казав, що коли повмирають, то сюди привезе людей із заморських країв. 
  Погладив хлопчина зелені смуги скрипки і втяв такої веселої, що листя на деревах – і те затріпотіло. Люди стали жвавими, щасливими. Молодий із молодою – яке місяць із зірницею. 
  Цілу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон палацу, глянув у бік толоки і аж рота роззявив від подиву. Він наказав гайдукам позаганяти всіх селян до своїх воріт. Прийшли бідні люди, поскидали крисані. 
- Бачу, що від музики дістали добру силу. Завтра під горою маєте продовбати великий прохід, аби весь Черемош міг туди текти! 
  Наступного дня зранку люди взяли мотики й лопати і подалися до гори. Обліпили її, як ті мурашки, й загупали, аж іскри летіли. Минали дні, тижні, місяці, доки продовбали крізь гору тунель. 
  Подивився граф і каже: 
- Тепер побудуйте в середині гори високий палац – з великими залами, довгими коридорами, ясними світлицями. Брама до палацу має бути така, аби її заперла і мала дитина, а відчинити міг тільки один я. 
Але бідні люди вже не чули в собі великої сили. 
  А граф їм дав таку страшну роботу! Рушили до хати, де жив із родичами Петрик. Викликали хлопця й докоряють: 
- Ти дав нас снагу видовбати діру для ріки, а тепер лишив нас у біді?.. 
Петрик відповів: 
- Завтра всі до одного беріть каяння, довбані та лопати і йдіть до гори. Я прийду на поміч. 
  Другого дня люди прийшли до гори, але ніхто не міг підняти ні кия, ні лопати. Тут Петрик погладив зелені смуги скрипки, приклад смичок до струн і врізав коломийку. Люди помолоділи, дістали красну силу – аж уламки скелі розліталися. В горі були зроблені довгі коридори, височезні зали, просторі світлиці. 
  Коли все було готово, граф розіслав гайдуків скликати гостей: його доньку посватав один заморський принц. 
  Гості зібралися в палаці, який збудували в середині гори. 
  Прийшов туди Петрик. Граф його уздрів і закричав: 
- Як ти смів сюди прийти?! 
- Мужицьке весілля я вже бачив, пане, а графське – ще ні, - відповів Петрик. 
  Граф наказав слугам викинути зухвалого хлопця. Та Петрик погладив жовті смуги скрики, приклав смичок скрипки, приклад смичок до струн і заграв. У палаці одразу притихли. Граф згорбився, руки затремтіли. 
  Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама помалу обросла травою-муравою. Про графі ніхто й не згадував. ВА про Петрика та його чарівну скрипку розповідають і донині.