http://edufuture.biz/index.php?feed=atom&target=ScarecroW&title=%D0%A1%D0%BB%D1%83%D0%B6%D0%B5%D0%B1%D0%BD%D0%B0%D1%8F%3AContributions%2FScarecroW 2026-04-15T22:21:44Z Материал из Гипермаркет знаний MediaWiki 1.16.0 http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9C%D0%BE%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%B0 2009-08-18T02:42:32Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: &quot;Утворення Московської Держави&quot;'''''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;metakeywords&gt;Всесвітн...</p> <hr /> <div>'''''Реферат на тему: &quot;Утворення Московської Держави&quot;'''''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Утворення Московської Держави&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;ПЛАН:&lt;br&gt;1. ПОЧАТОК ОБЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ.&lt;br&gt;2. ПРАВЛІННЯ ІВАНА КАЛИТИ.&lt;br&gt;3. ДРУГИЙ ЕТАП ОБЄДНАННЯ.&lt;br&gt;4. ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ПЕРІОД У ЗБОРІ МОСКОВСЬКИХ&amp;nbsp; ТЕРИТОРІЙ.&lt;br&gt;5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;'''1. ПОЧАТОК ОБЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ.'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Процес об'єднання російських земель в єдину цен¬тралізовану державу розпочався в XIV ст.&lt;br&gt;У другій половині ХІІІ ст. знову спалахнули фео¬дальні усобиці. Великокнязівська влада владимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Схід-ної Русі сформувалися нові князівства, передусім Мос¬ковське і Тверське.&lt;br&gt;Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татар-ського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної&lt;br&gt;держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.&lt;br&gt;Традиційно виділяють три об'єднувальних етапи: 1) кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст.; 2)80-ті рр. XIV ст. — 1462 р.; 3) 1462—1533 рр.&lt;br&gt;Перший етап об'єднання — кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст. У цей час у Північно-Східній Русі розгорнула¬ся боротьба за велике владимирське княжіння між Ря¬занським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби по¬винне було вирішитися питання про те, яке князівство стане політичним центром об'єднання російських зе¬мель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в госпо¬дарському розвитку, а отже, і реальними можливостя¬ми стати таким центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з' являються суперники, насам¬перед Московське князівство.&lt;br&gt;Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну покірність з відчайдушно сміливи¬ми, зухвалими, але таємними діями, спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди.&lt;br&gt;Звичайні для доби середньовіччя політична виверт¬кість, зрада союзників, а також готовність піти на при¬ниження, уявні виявлення покірності і вірності сфор¬мували зрештою психологію підступності і лицемірства як основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі.&lt;br&gt;Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського Данило (1276—1303) не міг роз¬раховувати на владимирський стіл за правом старшин¬ства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олек¬сандрович відвоював Коломну у Рязанського князівства, 1303 р. — Можайськ у Смоленського.&lt;br&gt;Так московському князеві підпорядковувалася тери¬торія за течією Москви-ріки — важливого торговельного шляху. Посилило позиції Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславльського уділу.&lt;br&gt;Ставши московським князем після смерті свого бать¬ка, Юрій Данилович повів боротьбу з Твер'ю за велико¬князівський владимирський стіл, а фактично — за полі¬тичне верховенство в процесі об'єднання. Понад 20 років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золо-тоординські правителі.&lt;br&gt;1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра за¬гинув Юрій Данилович, і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав прізвисько Ка¬лита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике кня¬жіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдав¬ши за допомогою ординського загону удар своєму голов¬ному суперникові.&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''2. ПРАВЛІННЯ ІВАНА КАЛИТИ.'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Правління Івана Калити (1325—1340) відіграло особливу роль у посиленні влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто отримав пра¬во збирати з усіх російських земель ординську данину і відправляти її в Орду. Він зумів установити союз москов¬ської великокнязівської влади з Церквою. Переселен¬ня двох митрополитів Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а по¬тім митрополита Київського — українця Петра — до Мос¬кви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави.&lt;br&gt;Іван Калита розширював московські володіння різни¬ми способами: військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на окремі землі — Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив Мос¬кви в Новгороді. Іван І також купував у інших князів¬ствах окремі села, що ставали потім опорними пунктами в об'єднанні земель навколо Москви. Іван Калита утвер¬джував могутність і право Московського князівства бути центром об'єднання російських земель, по суті, за під¬тримки Орди, якій справно виплачував данину. Він за¬клав основи такої політики в боротьбі зі своїми против¬никами, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.&lt;br&gt;Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини — Семен Гордий та Іван II Красний. Після Івана II московським князем став 9-літній Дмитро Іванович (1359—1389). Водночас ярлик на велике княжіння отри¬мав від золотоординського хана суздальсько-нижнього¬родський князь Дмитро Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній, фактично очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.&lt;br&gt;У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль (1367—1368). Це ще більше зміц¬нило позиції Москви в боротьбі з противниками всереди¬ні російських земель, а також з Литвою і Ордою, які ви¬ступили союзниками Тверського князівства, що поно¬вило в кінці 60-х років свої спроби досягти верховенства в російських землях. Дмитро Іванович, спираючись на підтримку численних російських князів, що визнали верховенство московського князя, в 1375 р. примусив Твер підкоритися Москві.&lt;br&gt;Зі зміцненням становища Московського князівства як &quot;збирача&quot; російських земель, змінювалася його полі¬тика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро Іванович припинив виплату їй данини. А у вересні 1380 р., зібрав¬ши під свої знамена полки майже всіх російських земель, Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі правої притоки Дону — р. Непрядви.&lt;br&gt;Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила від ординського володарюван¬ня, але зміцнила авторитет Москви як центру об'єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Золо¬та Орда зменшила розміри данини і визнала право мос¬ковських великих князів передавати велике Владимир¬ське княжіння у спадщину.&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''3. ДРУГИЙ ЕТАП ОБЄДНАННЯ.'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Другий етап об'єднання російських земель — 80-ті рр. XIV в. — 1462 р. характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства.&lt;br&gt;Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Ку¬ликовому полі прізвисько Донськой), приєднавши Дмит-ров, Стародуб, Углич, Кострому та інші території, вжи-&lt;br&gt;вав заходів для посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов'язав служити вели¬кому князеві московському.&lt;br&gt;Старший син Дмитра Донського Василь І став прави¬телем за заповітом батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на почат¬ку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князів¬ства обмежити самостійність Великого Новгорода. Бо¬ротьба, що тривала кілька років зі змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.&lt;br&gt;Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян (басейн р. Вичегда) та комі-перм'яків (землі вздовж Верхньої Ками і р. Чусової).&lt;br&gt;Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне питання, що вирі¬шувалося під час військових зіткнень, полягало в тому, кому з князів правити у Москві — визнаній столиці Пів-нічно-Східної Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько Василя II — Юрій і сини Юрія — Василь Косий і Дмитро Шем'яка), що виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців, ремісників і вільне селян¬ство Півночі; Василя II підтримували військовослужбові землевласники центральних регіонів. Перемога Цент¬ру над Північчю провіщала перемогу кріпосницьких від¬носин.&lt;br&gt;До кінця правління Василя II територія, що перебу¬вала під його владою, значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту втратили суверені¬тет. Політичну залежність від Москви вимушений був&lt;br&gt;визнати 1456 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.&lt;br&gt;З середини 50-х років XV ст. удосконалюється систе¬ма державного управління. Відбувається поступовий пе¬рехід від уділів до системи повітів. Влада в них концен¬трується в руках намісників, якими, як правило, ста¬ють бояри великого князя. З,приєднанням до Москви уділів влада намісників поширюється і на них.&lt;br&gt;Права і привілеї намісників визначалися статутни¬ми грамотами, норми яких були започатковані ще &quot;Русь¬кою Правдою&quot;. Зміни в системі місцевої адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату.&lt;br&gt;У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського боярства. Бояри очолювали Государів двір, що являв собою військово-адміністративну корпорацію.&lt;br&gt;До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими (дворянами), почали залучатися так звані служилі князі, що втратили спадкові уділи.&lt;br&gt;Певних змін зазнала судова система. Також була проведена монетна реформа і відновлений випуск загаль¬нодержавної монети на великокнязівському дворі. За¬галом це сприяло подальшому зміцненню влади вели¬кого князя московського.&lt;br&gt;&lt;br&gt;4. ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ПЕРІОД У ЗБОРІ МОСКОВСЬКИХ &lt;br&gt;ТЕРИТОРІЙ.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Третій етап об'єднання російських земель навко¬ло Москви, їхнє звільнення від ординського володарю¬вання й одночасно формування державного апарату ве¬ликокнязівської влади, оформлення Московської дер¬жави припадає на 1462—1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана III (1462— 1505) і Василя III (1505—1533).&lt;br&gt;За Івана III, що став співправителем Московської дер¬жави ще за життя батька, Василя Темного, тривало зби¬рання земель &quot;під руку&quot; Москви. Цей московський князь приєднав Ярославль (1463 р.), Ростов (1474 р.), Твер (1485 р.). В'ятку (1489 р.), ліквідував незалежність Вели¬кого Новгорода, спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував землі новгородського бояр¬ства і переселив їхніх власників у центральні райони.&lt;br&gt;31476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже безкровно закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля однієї з приток Оки — &quot;стояння на У грі&quot;, визначивши остаточне звільнення Русі від васальної ординської залежності.&lt;br&gt;Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи російського самодержавства, не тільки значно розширивши територію країни (до її скла¬ду увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а також укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив міжнародний престиж Москви.&lt;br&gt;Падіння Константинополя під ударами турків 1453 р. і одруження Івана III на візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволили великому московському князеві проголосити себе наступником візантійських імператорів, а Москву — столицею усього православного світу. Це знайшло відображення в концепцїї &quot;Москва — третій Рим&quot;, сформульованій на початку XVI ст. Дер¬жавним гербом Московської держави став (як у Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався великим государем всієї Русі.&lt;br&gt;Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послі¬довно формував систему служилих станів. Бояри, прися¬гаючи на вірність великому князеві, завіряли свою вір¬ність особливими &quot;клятвеними грамотами&quot;. Московсь¬кий государ міг позбавляти їх державних посад, конфіс-ковувати вотчину.&lt;br&gt;За Івана III запроваджено помісну систему — дару¬вання служилим людям (дворянам) у володіння на пра¬вах неуспадкованої особистої власності вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служби. Таким чином, у Московській державі склалися, крім удільної, три системи землеволодіння: державна, що включала двірцевий великокнязівський уділ, церков¬но-монастирська та помісна.&lt;br&gt;Поступово ускладнювались функції державного управління. З'явилися посади казенного дяка — керів¬ника Казенного двору — і піддячих, що відали діловод¬ством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума —&lt;br&gt;вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім московських бояр входили також колишні удільні князі.&lt;br&gt;З метою централізації та уніфікації судово-адмініст¬ративної діяльності 1497 р. було запроваджено новий збірник законів — Судебник, що встановив єдині подат¬кові норми, загальний порядок ведення слідства і суду. Судебник Івана III передусім захищав життя і власність феодала-землевласника.&lt;br&gt;Судебник обмежував право селян йти від свого феода¬ла на інші землі суворо певним терміном — за тиждень до осіннього Юр'ївого дня (26 листопада) і впродовж тиж¬ня після нього з обов'язковою виплатою &quot;пожилого&quot;.&lt;br&gt;Чинність Судебника означала початок прикріплення Селян до землі.&lt;br&gt;У XVI в. тривав процес розширення території Мос¬ковської держави. Після перемоги над Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією Оки, вздовж берегів рік Ясен, Сож і Дніпра. Усього до скла¬ду Московської держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1610 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смо¬ленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування Рязанське князівство.&lt;br&gt;Таким чином, територія країни збільшилася на¬стільки, що вона перетворилася на найбільшу держа¬ву Європи. З кінця XV ст. &quot;Московія&quot;, як раніше її на¬зивали іноземці, почала іменуватися Росією.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;'''ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА&lt;br&gt;'''&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. : Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов / Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Абдулатипов Рамазан Гаджимурадович. Федерализм в истории России: [В 3 кн.] / Р. Г. Абдулатипов, Л. Ф. Болтенкова, Ю. Ф. Яров. — М. : Республика, 1992.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Бобович Ирина Михайловна. Экономическая история России, 1861-1914 годы: Учеб. пособие / И. М. Бобович; Санкт-Петербург. ун-т экономики и финансов, Каф. экон. истории. — СПб. : Изд-во Санкт-Петербург. ун-та экономики и финансов, 1995. — 135,[1] с.&lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Аграрная эволюция России и США в XIX - начале XX века: Материалы сов.-амер. симпозиумов / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, В. А. Тишков. — М. : Наука, 1991. — 358,[1] с&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%92%D1%96%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%96%D1%97 2009-08-18T02:32:03Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: &quot;Культура Візантії&quot;'''''&lt;br&gt;&lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, ...</p> <hr /> <div>'''''Реферат на тему: &quot;Культура Візантії&quot;'''''&lt;br&gt;&lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Культура Візантії&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''1. Візантія в історії світової культури '''&lt;br&gt;&lt;br&gt;В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії), по-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Візантійська імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини XV ст. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську імперії. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Імператором Східної Римської імперії, було проголошено Аркадія (395-408 рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу “Роменською”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця існування Візантії – грецька мова. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3 основних періоди. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Перший період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом рабовласницьких і початком формування феодальних відносин. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток феодалізму. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального господарства. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів: &lt;br&gt;&lt;br&gt;- Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення; &lt;br&gt;&lt;br&gt;- Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації. &lt;br&gt;&lt;br&gt;- Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста. &lt;br&gt;&lt;br&gt;- Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст. &lt;br&gt;&lt;br&gt;- П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії. &lt;br&gt;&lt;br&gt;- Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманітарної ідеології. &lt;br&gt;&lt;br&gt;До особливостей візантійської культури належить незначний порівняно з Західною Європою культурний вплив варварських племен. Разом із тим, візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Освіта розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі. На громадське й ідейне життя Візантії накладали відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству і візантійській церкві. Між православною і католицькою церквою з самого початку виникли суттєві відмінності. Хоча та й друга генетично походили від єдиної всесвітньої церковної організації, кожна з них уже з перших століть їхньої історії (в ІV – V ст.) розвивалася своїм особливим шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом, й Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і константинопольської патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне і політичне панування, боротьба, що ніколи не згасала. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Якщо на Заході склалася суворо централізована церковна організація й тільки папа мав безперечний моральний авторитет і величезну реальну владу, то на Сході в теорії панувала система пентархії – одночасного існування п’яти рівноправних патріархій: в Римі, Константинополі, Олександрії, Антіохії та Єрусалимі. Своєрідність суспільного розвитку ранньої Візантії не менш яскраво проявилася і в галузі правових відносин. У Візантійській імперії в галузі як цивільного, так і кримінального права більшою мірою і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних традицій. На відміну від інших країн середньовічного світу Візантія, передусім у ранній період своєї історії, залишалася державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов’язкове для всього населення імперії чинне право. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено кращі досягнення римської юридичної думки: в ньому вже завершилася розробка римської теорії права; здобули остаточну теоретичну форму такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права і процесу; закладено основи регулювання міжнародних відносин. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В пам’яті нащадків Візантія залишиться країною, де здійснена знаменита Юстиніанові кодифікація римського права. Зведення цивільного права Юстиніана, котре сучасники назвали “храмом правової науки”, складалося з Кодексу – основних настанов положень, запозичених у римських юристів, Інституцій – короткого керівництва з юриспруденції і Новел – нових законів, що були видані безпосередньо за часів Юстиніана. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Аристократія у Візантії стала формуватися пізно, протягом багатьох століть Візантія була державою чиновників на чолі з верховним чиновником – імператором. У певному розумінні там усі були рівні перед державною машиною, перед бюрократичним чудовиськом. Вшановувалася не особистість імператора, а його посада. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Чиновницька потуга уособлювалася імператорським престолом, що тримався на п’єдесталі з 60 міністерств. Кожен чиновник мріяв про кар’єру, заради якої треба було сподобатися начальству; найкоротшим шляхом до цієї мети була “філія”, що просякла геть усю імперію. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Монархи розгортали регулярні компанії боротьби з тяганиною; для цього створювалися нові й нові інстанції для нагляду. Вирішити щось можна було тільки через особисті зв’язки. Хабар став нормальною формою ділових відносин. Чиновники боялися можливих доносів. “Якщо ти служиш Василевсові – повчає чиновник Кекавмен, - всіляко стережися, коли говориш із своїми товаришами. А якщо мовиться про Василева, то взагалі нічого не відповідай, а зникни геть. Багатьох я знав, котрі втрапили у таку небезпеку. Всіма силами стримуй свій язик і підкоряйся тим, хто стоїть вище. Таємницю свою не розкривай нікому. Не ручайся ніколи ні за кого, навіть якщо це твій близький друг”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Приватної власності на землю у Візантії не було. Кожний маєток, кожну ділянку можна було будь-коли відібрати. Скаржитися на начальство ставало справою безнадійною. Які з численних законів чинні – ніхто не знав. Уряд підтримував штучно стабільні ціни, заради чого здійснювався жорстокий контроль над ремісництвом і торгівлею. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В країні панувала атмосфера ксенофобії, тобто ненависті до іноземців. За іноземцями стежили як представники органів, так і численні добровольці з простого народу. Найбільшу підозру і ненависть викликали “прокляті католики”, навіть більшу, ніж мусульмани, що реально загрожували існуванню імперії, і, як відомо, ця загроза здійснилася. Ідеологічні принципи тяжіли над істинними потребами держави й суспільства. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''2. Філософська думка '''&lt;br&gt;&lt;br&gt;У початковий період розвиток візантійської філософії відбувався в умовах, коли панівні верстви Східної Римської імперії вже пристосували християнство для своїх потреб, створивши релігійно-філософську систему, в основу якої поклали вчення Платона. Складником цього вчення було вчення про Логос (що здобуло релігійну обробку у Філона й Орігена) як про дону з іпостасей “Трійці”, а також про Христа, котрий поєднував у собі божественну і людську природу і примиряв земне й небесне. У Візантійській імперії від кінця IV ст. закріплюється на офіційних позиціях церковна література, а східні отці церкви – Василій Великий, Григорй Богослов, Іоанн Златоуст, Феодорит Кірський та інші – обґрунтували вчення християнства виключно на базі церковних канонів і авторитета Святого Письма. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Антична традиція протягом цього періоду була пов’язана насамперед із неоплатонізмом. Найвизначнішим представником неоплатонізму був Псевдо-Діонісій Ареопайт, котрий зробив спробу інтерпретувати християнську догматику в дусі і з точки зору неоплатонізму (Ареопагітки). &lt;br&gt;&lt;br&gt;Другий період візантійської філософії – іконоборства – став періодом гострої релігійно-філософської боротьби, коли на політичній арені виступали ідеологи іконошанувальників (іконодулів): Йоанн Дама скін і Феодор Студит. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Цей період пов’язаний із церковними реформами імператорів з династії Ісаврів. Вперше в історії Візантії відбулося відкрите зіткнення держави і церкви. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Монастирі стали великими землевласникам, їх посилення створювало загрозу для імператорської уряду і столичної бюрократії. Прагнення імператорів Ісаврійської династії знову підняти престиж центральної влади і послабити вплив церковних ієрархів, котрі вийшли з-під контролю, втілилося у форму ідеологічної боротьби проти шанування ікон. Удар по іконошануванню означав розрив із ортодоксальною церквою. Іконоборці виходили з прагнення зберегти за християнським богослужінням високу духовність, очистити його від устою тілесного і пережитків еллінського сенсуалізму. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Ідейна боротьба у візантійському суспільстві в VIII – IX ст. мобілізувала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспільну свідомість доби. Релігійно-філософські спори VIII-ІХ ст. викликали необхідність систематизації християнської теології, що знайшло відображення у творах Йоанна Дамаскіна і пізніше Феодора Студита. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Йоанн Дама скін (675-753) – один із найвидатніших візантійських богословів – у своїй праці “Джерело знань” поставив складне завдання: побудувати цілісну систему ортодоксального християнства. Він намагався систематизувати всю суму знань християнської теології, що її він узяв із Письма і творів апологетів та отців церкви. В онтологічному аспекті система Дамаскіна ґрунтується на прагненні вивести все суще з єдиного принципу – Бога: Бог – віковічне непізнаване світу, джерело і мета буття. Природа – не тільки творіння Бога, але й розкриття його божественної мудрості. Інший ідеолог ортодоксального богослов’я – Феодор Студит (759 – 826) у своїй величезній літературній спадщині – богословських трактатах, промовах, листах, настановах ченцям і в релігійних гімнах – узагальнив усю аргументацію іконошанувальників проти їхніх ідейних супротивників. Його твори пройняті аскетичною ідеологією, ідеалізацією чернечого життя, шаленою полемікою проти іконоборців. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Третій період – характерний появою низки раціоналістичних концепцій. Заокрема, Михаїл Псела (ХІ) оголосив філософію наукою, котра повинна досліджувати природу речей, робити свої висновки, перебираючи від математики її числовий метод і систему геометричного доведення. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Останній період характерний реакцією релігійно-містичного напряму візантійської філософії на раціоналізм. Одним із найвідоміших містичних учень був ісихазм (спокій, тиша). &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''3. Література '''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Візантійська література справила значний вплив на європейську, в тому числі на літературу слов’ян, своїми пам’ятками, переважно до ХІІІ ст. Візантійська писемність характеризується не тільки грецькими рукописами, але й слов’янськими перекладами, котрі інколи зберегли твори, невідомі в оригіналі. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Початок власне візантійської літератури належить до VI – VII ст., коли грецька мова стає панівною у Візантії. Однак пам’ятки народної творчості Візантії до нас майже не дійшли. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Серед церковної літератури, що дійшла до нас, виділяється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками був Роман Солокоспівець (VI ст.), котрий написав близько тисячі гімнів. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Від елліністичного прози Візантія успадкувала багато. Манеру еллінізму повторюють еротичні романи пригод Геліодора (“Ефіопки” про Феогена і Харіклею) – IV ст., Ахілла Татія (про Клітор фона і Левкіппу) – V ст., Харитона, Лонга та інші. З прозаїчних жанрів на початок візантійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, автори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда. Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу. Псел – яскравий, непересічний письменник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ, автор багатьох віршів на честь василевств і прихильник їхніх ворогів. Най чисельним у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри і види грецької риторики, також промови і епітафії, монодії. У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством. Найбільш яскравим явищем у його творчості є “Хронографія”. Вона насичена іншою, художньою правдою, що створює єдину картину епохи – драму людей і драму імперії. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Для візантійського суспільства заглиблення в давню мову і культуру та їх ідеалізація ще більше загострювала складну проблему двомовності, яке визначалося ступенем освіченості, а врешті-решт – соціальною незалежністю. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''4. Музика &lt;br&gt;'''&lt;br&gt;Про роль музики у візантійському світському побуті відомо мало, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів – “акламацій”, обов’язкових у двірському церемоніалі. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В стародавньому богослужінні інструментальний супровід, напевно не був заведений, і музика звучала у вигляді співів. Існували засоби церковного вокального виконання: урочисте читання євангельських текстів, що регулювалося певними музичними формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру і так звані алілуйні пісні. &lt;br&gt;&lt;br&gt;До ХІІ-ХІІІ ст. у Візантії сформувалася розвинена система співів, яка вживалася в державній і культурній сфері. Її специфіка – досить обмежена кількість жанрів, розкріплення за співами певних назв, наприклад: “славоспівні – за першим словом знаменитої фрази “Салва Отцю і Сину і Святому Духу”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Друга група співів сформувалася в залежності від часу їхнього виконання: “ранкові”, “відпускальні”. Окремі співи здобули свої назви за деякими ознаками: “катавасії” – під час співів віруючі мали підвестися. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Традиційні, освячені століттями форми візантійської вокальної музики, дотримувалися одного важливого принципу: кожному складу тексту відповідав найчастіше 1 звук. Це пов’язано з настановою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти й відчути сенс тексту богослужіння. Музика ні в якому разі не мала домінувати над текстом. На зміну цій системі приходить так званий какофонічний стиль. Його важлива риса – домінування музики над текстом. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''5. Архітектура '''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Візантійська скульптура згасла ще в пізньоантичну добу. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Останні спроби належать до VI ст. Пізніше скульптура перебудувала під церковною забороною і зникла. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''6. Образотворче мистецтво '''&lt;br&gt;Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого розквіту, розпалася на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську (Персія), сирійську тощо. Відбувся, нарешті, поділ на грецький Схід і Латинський Захід. Мистецтво грецького Сходу в історичній літературі має назву “візантійської”. Найвище досягнення римсько-елліністичного мистецтва – храм Святої Софії (532-537 рр.) – найбільш значна пам’ятка візантійської архітектури. Її побудовано Анфімієм із Трої та Ісидором із Мінта. Від VII ст. починається “візантійське мистецтво”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У IV-VI ст. дуже популярною була мозаїка. У ній аж до ХІІ ст. простежується процес згасання римсько-елліністичного імпресіонізму, втрачається монументальність, занепадає кольоровість. У ХIV ст. місце мозаїчної техніки заступає фреска, а потім станкова ікона. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В революціях другої половини ХІІ ст. і в переворотах “Латинської навали” народжується так зване мистецтво доби Палеологів. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Художня традиція, однак, настільки життєздатна, що ще в в ХVI-XVII ст. процвітає італо-критська школа живопису, створюються великі храмові розписи на периферії візантійського світу, народжується видатний живописець – Панселін. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В Константинопольській церкві Кахріє-Джамі і в венеціанському соботі Святого Марка живописці ще намагаються застосовувати мозаїчну техніку, але всі інші розписи пізньовізантійського часу – фрескові. Лише в добу європейського романтизму на початку ХІХ ст. загальне захоплення середньовічним мистецтвом і середньовічною культурою викликало інтерес і до мистецтва візантійського. &lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A0%D0%B8%D1%86%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%9E%D1%80%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D0%B8 2009-08-18T02:16:52Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: &quot;Лицарські Ордени&quot;'''''&lt;br&gt; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, ...</p> <hr /> <div>'''''Реферат на тему: &quot;Лицарські Ордени&quot;'''''&lt;br&gt;<br /> <br /> &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Лицарські Ордени&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;<br /> <br /> План&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Перші лицарі.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Лицарські бої.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Лицарські ордени.<br /> <br /> '''ПЕРШІ ЛИЦАРІ''' &lt;br&gt;<br /> <br /> Лицарі завжди викликали до себе невичерпний інтерес. Відомості про них дуже суперечливі. Одні вважають їх безко¬рисливими захисниками пригноблених, галантними слугами прекрасних дам, вірними васалами. В інших про них склалася абсолютно протилежна думка. Лицарі, на їхній погляд, були жорстокими грабіжниками, безрозсудними неуками й Ґвалтів¬никами. Ці суперечливі погляди були наслідком того, що ли¬царі за часів середньовіччя були єдиною силою, здатною дія¬ти. Усі королі вимагали допомоги своїх відданих васалів, їм потрібно було втихомирювати своїх сусідів і непокірних під¬леглих, тримати в покорі селян і церкву. Сама церква прагну¬ла протистояти іновірцям, королям, селянам і &quot;городянам. Сю¬зерени хотіли захиститися від сусідів, короля й селян. А селя¬ни мріяли жити в мирі з лицарями сусідніх князівств. Тільки городянам не було потреби використовувати лицарську від¬вагу, хоча вони й намагалися використовувати їхній військо¬вий досвід.&lt;br&gt;Відомо, що професійний воїн — це і є лицар. Інакше лица¬рів ще називають рейтерами, шевальє. Але на всіх мовах ці слова означають «вершник», який має при собі шолом, панцир, спис, щит і меч.&lt;br&gt;Спорядження лицарів коштувало дуже дорого. Наприкін¬ці X століття розраховувалися не грішми, а худобою. І тоді, щоб придбати комплект зброї, необхідно було «заплатити» 45 корів або 15 коней. Таку кількість худоби могли мати тіль¬ки багатії. У селян на ціле село ледве набиралася така кіль¬кість корів і коней.&lt;br&gt;Одержати зброю — не найголовніше. Основним було вмін¬ня нею користуватися, для цього потрібно було постійно тре¬нуватися, починаючи з дитинства. Тому хлопчиків із родин лицарів з юного віку .намагалися прилучити до лицарства: їм купували обладунки, спеціально пристосовані для їхнього віку. Отже, лицарями могли стати тільки люди багаті, які мали вдо¬сталь вільного часу. Навіть великі сюзерени мали можливість тримати при дворі лише декількох лицарів. Виникала пробле¬ма: як забезпечити захист володінь? Було зрозуміло, що будьякий селянин, навіть маючи 45 корів, ніколи не проміняє їх на лицарські обладунки. Король знайшов вихід із такого поло¬ження. Він зобов'язав дрібних сюзеренів забезпечувати всім необхідним великих, а ті, у свою чергу, повинні були певну кількість днів на рік служити королеві, ніби відпрацьовуючи повинності.&lt;br&gt;Подібні відносини існували в Європі за часів феодалізму. До XI—XII ст. важкоозброєні вершники почали називатися лицарями. Стати лицарем ставало чимраз важче. Ним міг бути тільки потомствений лицар, родовитість якого була підтвер¬джена гербами й грамотами. Нікому не хотілося ділитися сво¬їми привілеями, адже вони давали можливість безбідно існу¬вати, насолоджуючись повною свободою. Заприсягнувшись на вірність своєму сеньйорові, лицар ставав власником селян, мав право судити їх, збирати для своїх потреб податки, міг полювати у володіннях сеньйора, мав «право першої ночі»... У лицаря обов'язок був лише один: один місяць на рік відслу¬жити своєму сеньйорові, покладаючись тільки на свою прові¬зію й обмундирування. І то лише під час воєнних дій.&lt;br&gt;<br /> &lt;br&gt;<br /> <br /> '''ЛИЦАРСЬКІ БОЇ'''&lt;br&gt;Кожен лицар приводив із собою селян, які приносили списи й сокири. А великі землевласники до того ж наймали арбалетників і лучників. І всетаки аж до XIV ст. тільки ли¬царі могли вирішити результат бою. їхні слуги, хоча й були підмогою своїм панам, але нічим не могли допомогти, коли справа стосувалася вирішальної сутички. Самі лицарі розу¬міли, що користі від ненавчених селян дуже мало, адже в бій вступали професійні бійці, до того ж у важких об ладунках. Часом вони нехтували своїми піхотинцями й не звертали уваги, що коні топчуть їхніх власних воїнів. Байдуже стави¬лися вони до вершників, не закованих у важку броню. Якось лицарям зустрілися вороже настроєні вершники з легкими списами. Лицарі не вважали їх гідними супротивниками й просто перекололи їхніх коней своїми довгими списами, а потім рушили на ворога, якого вважали гідним. І лише тут вони продемонстрували, як вони можуть битися. Вершники мчали назустріч один одному й намагалися вибити ворога із сідла. Якщо врахувати, що обидва були заковані в броню, виставляли вперед важкі мечі й довгі списи, то можна собі уявити, якою була сила удару. Найчастіше хтось із них не витримував і вилітав із сідла. Траплялося так, що броня була міцною й супротивники залишалися в сідлі. Якщо в них були зламані списи, то пускали в хід мечі. Не можна порівнювати, навіть приблизно, рубання на мечах і фехтування на шпагах. Удари мечів були сильні й точні, хоча й не такі часті,&quot; як у фехтуванні. Дійти висновку про їхню силу можна за остан¬ками загиблих воїнів. Зустрічаються тут і розтрощені чере¬пи, і розрубані навпіл гомілкові кістки. Лицарі мріяли.саме про такі двобої, коли можна було випробувати свої силу й спритність, витривалість й уміння володіти зброєю.&lt;br&gt;Як тільки виникала ймовірність перемоги над ворогом&amp;gt; лицарі стрімголов мчалися грабувати стан ворога. Це обу¬рювало деяких королів, й іноді їм, щоб заспокоїти знахабні¬лих васалів, доводилося будувати шибениці. Адже невідомо, чим зрештою закінчиться бій, що складався зазвичай з безлі¬чі двобоїв.&lt;br&gt;У лицарів існували свої поняття лицарської честі. На¬приклад, тамплієрам за статутом дозволялося накидатися на ворога з будьякого боку, у тому числі й ззаду. Є ще невели¬ка особливість. Якщо ворогам вдавалося примусити хоча б декількох лицарів відступити назад, то їхні сподвижники від¬разу починали тікати. І жодному полководцеві було не під силу зупинити переляканих лицарів. Не перелічити королів, які втратили перемогу через панічну втечу своїх васалів Із поля бою.&lt;br&gt;Що ж до військової дисципліни, то в лицарів її взагалі не було. Усі знали, що лицар — боєцьодинак, який не визнає над собою командування. Протягом усього свого життя лицар тренується, а отже, є справжнім професіоналом своєї справи. У такому випадку він рівний кожному зі свого стану, навіть самому королеві. Бій для лицаря — це демонстрація його умін¬ня воювати й триматися в сідлі. Лицар намагався продемонст¬рувати свої професійні якості, щоб одержати ще більше приві¬леїв від свого сеньйора. Тому він ніяк не реагував на будьякі накази, що зачіпають його гордість, а робив так, як вважав за потрібне. Про хворобливе самолюбство лицарів було відомо всім: від полководців до церковних діячів. Щоб якось випра¬вити ситуацію, державна й церковна адміністрації вживали за¬ходів. Вони бачили, що через свої амбіції лицарі часто зазна¬ють поразки. А їх ставало чимраз менше. На всю Англію, на¬приклад, у 70х роках XIII століття було всього лише 2750 ли¬царів. У бій вступали, як правило, кілька десятків лицарів. Коли бій був масштабним, відповідно збільшувалася й кіль¬кість воюючих лицарів. Однак це траплялося не так уже й часто. Від кінця XI ст., коли почалися хрестові походи, почи¬нають зароджуватися духовнолицарські ордени. Усі вони мали суворі статути. Захопивши величезні території на Сході, ор¬дени розгорнули на «святій землі» широку діяльність. Лицарі закріпачували селян, як місцевих, так і тих, які прийшли з ними з Європи. Грабуючи міста й села, займаючись лихварст¬вом, експлуатуючи місцеве населення, ордени накопичували величезні багатства. На награбоване золото купувалися вели¬кі маєтки в Європі. Поступово ордени перетворювалися на найбагатші корпорації.<br /> &lt;br&gt;<br /> <br /> '''ЛИЦАРСЬКІ ОРДЕНИ'''&lt;br&gt;У Європі з 1100 року по 1300 рік виникло 12 лицарських духовних орденів. Найбільш життєстійкими, здатними проти¬стояти будьчому були орден тамплієрів, орден госпітальєрів і Тевтонський орден.&lt;br&gt;Тамплієри&lt;br&gt;«Татріе» у перекладі з французької означає «храм». Тому офіційною назвою ордену була така: «Таємне лицарство Хри¬стове і Храму Соломона». У Європі він мав іншу назву — Орден лицарів Христа. Відкіля ж узялася така назва? Справа в тому, що резиденція цього ордену була розташована в Єру¬салимі, на тому місці, де, відповідно до переказів, колись зна¬ходився храм царя Соломона. Лицарів називали не інакше, як тамплієрами.&lt;br&gt;1118—1119 рр. вважаються датою заснування цього ор¬дену. Він був створений дев'ятьма французькими лицарями, яких об'єднав Хуго де Пейнсон із Шампані. Протягом дев'яти років ніхто не чув про існування ордену. У 1127 році ці де¬в'ять лицарів повертаються до Франції, щоб заявити про жит¬тєздатність свого ордену. І вже в 1128 році орден офіційно визнається церковним Собором у Труа (Шампань).&lt;br&gt;Орден мав свій символ: білий плащ з червоним восьмикут¬ним хрестом. А печаткою ордену стало зображення двох лица¬рів, які сидять на одному коні. Це, очевидно, вказувало на бідність і братерське єднання.&lt;br&gt;Члени ордену зобов'язані були «по можливості піклува¬тися про дороги й шляхи, а особливо про охорону прочан». Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть смі¬ятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримувати¬ся. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було вслухатися наказу вищого за рангом. Посту¬пово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магіс¬тром відразу ж був обраний де Пейнсон.&lt;br&gt;У результаті суворої дисципліни й беззаперечної слухня¬ності тамплієрам удалося домогтися організованості. У ре¬зультаті вони заволоділи величезними багатствами. Тампліє¬ри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про чис¬ленні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходи¬ло до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, що втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи. З історичних дже¬рел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки.&lt;br&gt;Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі новітехнічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше вико¬ристали саме тамплієри.&lt;br&gt;Лицарітамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обов'язків членів ордену.&lt;br&gt;Тамплієри славилися своєю хоробрістю й досвідченістю у військовій справі. Тому в XI ст. їм була подарована фортеця Газа у Святій землі. Хоча однією з обітниць лицарів була обіт¬ниця послуху, що припускало й простоту в стосунках, однак тамплієри славилися своєю зарозумілістю. Саме вона й стала однією з причин поразки християн у Палестині. 1191 рік став роком загибелі або розпаду ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю СенЖанд'Акр.&lt;br&gt;Госпітальєри&lt;br&gt;1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для пронан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його пози¬ції стали міцними й непохитними. У 1113 році братство офі¬ційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духов¬нолицарський орден. Братство почало називатися — «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського».&lt;br&gt;Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: по¬слуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чор¬ної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбран¬ня з хрестом, який був розташований на грудях.&lt;br&gt;Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лица¬рі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголоше¬ний Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капі¬тул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.&lt;br&gt;Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хвори¬ми це й був одним з основних завдань ордену. Головний госпі¬таль, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч лі¬жок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були одна¬кові, незалежно від наявності або відсутності грошей.&lt;br&gt;Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII сто¬ліття лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірни¬ми. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів.&lt;br&gt;Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося пересели¬тися на Кіпр.&lt;br&gt;Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. •Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й приста¬ють до європейських берегів. Карл V, імператор Священної Римської імперії, дарує лицарям Мальтійський архіпелаг. З того часу іоанніти почали назватися мальтійськими лицарями.&lt;br&gt;Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припус¬кала вступ за покликанням, а інша — за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або ра¬бами. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок.&lt;br&gt;&lt;br&gt;У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, яки¬ми не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше п'яти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта — їхній основній резиденції. Також до обов'яз¬ків мальтійців уходило плавання на кораблях ордену протя¬гом 2,5 років, що мало назву «караван».&lt;br&gt;Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійсь¬кого ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття при¬несла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовноблагодійним закладом. Він існує й донині, про¬довжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташо¬вана в Римі.&lt;br&gt;Тевтонський орден&lt;br&gt;Орден був утворений у 1199 році. Але лише через багато років тевтонцям удалося домогтися таких привілеїв, які мали їхні «брати»лицарі, наприклад тамплієри або іоанніти. Трапи¬лося це тільки в 1221 році. Як і всі представники духовнолицарських орденів, тевтонці давали обітницю цнотливості, бідності й послуху. У 1237 р. орден об'єднався з орденом ме¬чоносців. Об'єднаний орден мечоносців жорстоко винищував і грабував місцеві племена — литовські, латиські, естонські. Намагався він захопити й руські землі в XIII ст., однак князь Олександр Невський зумів 5 квітня 1242 р. розгромити ли¬царське військо на льоду Чудського озера.&lt;br&gt;Відмінністю тевтонських лицарів від членів інших орде¬нів було те, що до них належали тільки німці, а не представни¬ки різних національностей.&lt;br&gt;У.Німеччині дотепер існує Тевтонський орден.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B5_%D0%91%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B5_%D0%A6%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE 2009-08-18T02:02:38Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: &quot;Перше Болгарське Царство&quot;'''''&lt;br&gt;&lt;metakeywords&gt;Всесвітня історі...</p> <hr /> <div>'''''Реферат на тему: &quot;Перше Болгарське Царство&quot;'''''&lt;br&gt;&lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Перше Болгарське Царство&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Новоутворену слов'янсько-болгарську державу в історичній літературі називають Першим Болгарським царством. Воно проіснувало з 681 по 1018рр. Кордони країни сягали на сході Чорного моря, на півдні — Балканського хребта, на заході — річки Тимок, на півночі — Дунаю. Проте в наступні 200 років межі Болгарії суттєво розширилися, головним чином на півночі, заході й південному заході. Столицею держави стало місто Пліска, яке спочатку являло собою військовий табір протоболгар.&lt;br&gt;Слов'янські племена, що проживали в новій державі, перебували на вищому рівні соціально-економічного розвитку, аніж протоболгари. Крім того, кількісно слов'яни також переважали своїх сусідів. Ці обставини сприяли переходові протоболгар до осілого способу життя та їх асиміляції слов'янами, які перейняли тільки племінну назву. Це пояснювалося помітнішою роллю протоболгарської знаті на початковому етапі існування нової держави. Протоболгарською була й правляча династія. За етнічною належністю перших ханів країна дістала найменування Болгарія.&lt;br&gt;Етнічно Болгарія мала дуалістичний характер і по суті була слов'яно-болгарською федерацією. Аспарухові та його наступникам довелося відстоювати її незалежність у частих війнах з Візантією. У ході цих воєнних змагань, які проходили з перемінним успіхом, болгарські хани значно розширили межі країни. Особливих успіхів Болгарія досягла під час правління енергійного й далекоглядного хана Крума (803— 814). Він остаточно розбив аварів і захопив територію між Карпатами та Дунаєм. Згодом Крум здобув важливу перемогу над Візантією. У 811 р. в Болгарію вторгнулася армія візантійського імператора Никифора, але на зворотному шляху вона потрапила в засідку.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;За невдалий похід Никифор заплатив власним життям — за наказом Крума з його черепа виготовили бенкетну чашу. Розгром візантійських військ у горах Стара-Планини дав змогу болгарам оволодіти всією Східною Фракією і навіть обложити Константинополь. За наступників Крума — ханів Омортаза, Малимара й Пресіана — Візантія не тільки визнала болгарську зверхність над Фракією, а й поступилася Болгарії великою частиною Македонії.&lt;br&gt;Завдяки успішним війнам значно розширилися кордони Болгарії, посилився її вплив у міжнародних справах. Крім того, війни збагатили болгарську аристократію й сприяли зміцненню влади ханів. Окрім командування військом хан зосереджував у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу. Йому також належав провід у відправах язичницького культу та здійсненні жертвопринесень. При хані діяла рада знаті, яка складалася з цивільних і військових сановників, проте вона не обмежувала ханської влади.&lt;br&gt;У перші століття існування Болгарської держави при дворі домінувала протоболгарська аристократія. Слов'янська знать, як правило, задовольнялася владою на місцях, у словініях, що охоплювали більшу частину країни. Протоболгари осіли головним чином на сході та північному сході. Із оточення протоболгарської знаті — &quot;бойлів&quot; (пізніше — боляр) виходили головні посадові особи держави. Другою особою після хана вважався його помічник — &quot;кавхан&quot;, однією з функцій якого було командування військом.&lt;br&gt;Військо складалося з протоболгарської кінноти та слов'янської піхоти й було всенародним. Народним спочатку був і суд. Він по суті не підлягав державним чиновникам. Вироки виносились народними засідателями — присяжними. В сумнівних випадках, як і в Західній Європі, вдавалися до орда-лій — випробувань вогнем або окропом.&lt;br&gt;Соціальна структура ранньофеодальної Болгарії складалася з двох основних класів — аристократії та вільного селянства. З поширенням великого землеволодіння в VІІ-ІХ ст. зростає економічний та політичний вплив аристократії. На її користь надходила велика частина натуральних селянських платежів.&lt;br&gt;Саме селянство в VII—IX ст. поступово залучається до процесу феодалізації. Про це свідчать записи звичаєвого права — &quot;Землеробського закону &quot;(VIII ст.) і &quot;Закону судного людям &quot;(IX ст.). В першому з них, укладеному у Візантії, фіксувалися суспільні відносини, що сформувалися тут під впливом слов'янських переселенців. Це дає підставу дослідникам Першого Болгарського царства використовувати його для характеристики соціально-економічного устрою слов'янського суспільства VIII ст. &quot;Закон судний людям&quot; виданий ханом Крумом на початку IX ст. Він відбивав суспільні відносини на території самої Болгарії.&lt;br&gt;Процес феодалізації, що розпочався в країні, був тісно пов'язаний з територіальними загарбаннями болгарських ханів. Хани дарували своїм близьким землі разом з людністю, яка проживала на них, що призвело до перетворення вільних селян на кріпаків. Цих кріпаків у Болгарії, як і у Візантії, називали париками. Зростання великого землеволодіння супроводжувалося збільшенням феодальних повинностей селян, проте, на відміну від країн Західної Європи, феодалізація в Болгарії відбувалася уповільненими темпами.&lt;br&gt;Поряд з аристократією та селянством у болгарському суспільстві існували раби. Рабство з'явилося в слов'ян ще до приходу на Балканський півострів, проте воно мало патріархальний характер. Рабська праця в слов'янському суспільстві не набула скільки-небудь значного поширення, а самих рабів нерідко відпускали на волю. Після утворення Болгарської держави, внаслідок завойовницьких війн, кількість рабів значно зросла за рахунок військовополонених, однак їхня праця, як і раніше, мало використовувалася в сільському господарстві та ремеслі. Раби ставали здебільшого дворовими служниками в маєтках знаті або предметом торгівлі з Візантією.&lt;br&gt;У другій половині IX ст. тривало зміцнення влади болгарських ханів. Знать, що феодалізувалася, потребувала твердої центральної влади для придушення опору селянства процесові закріпачення й для успішних завойовницьких походів. Болгарія значно посилилася за князювання Бориса І (852—889). Він захопив території на північ від Дунаю, а також частину сербських земель. Болгарські володіння сягали тепер Адріатичного узбережжя. У 865р. Борис І запровадив у Болгарії християнство. Цей майстерний політичний хід зрівняв Болгарію з іншими європейськими державами. Християнізація сприяла поширенню духовної культури й ліквідації етнічних відмінностей слов'ян і болгар. Водночас нова релігія мала зміцнити владу Бориса І в країні. Язичництво, яке освячувало патріархальні відносини, в умовах феодалізації вже не могло бути надійною опорою влади.&lt;br&gt;Папа Римський програв боротьбу за Болгарію Константинопольському патріархові: Борис охрестив свою країну за східним обрядом і прийняв при хрещенні ім'я Михайла. Його титул &quot;хан&quot; перейменували на слов'янський &quot;князь&quot;. Борис домігся автономії болгарської церкви, яку очолив архієпископ. Богослужебною мовою нової архієпархії спочатку була грецька, зрозуміла далеко не всім парафіянам. Таким чином, виникла нагальна потреба у відправах слов'янською мовою, за слов'янськими книгами. Це сприяло б подальшій християнізації й послабленню конфесійної залежності Болгарії від Візантії.&lt;br&gt;З вирішенням проблеми слов'янізації була безпосередньо пов'язана діяльність слов'янських першовчителів — братів Кирила (Константина) й Мефодія. Завдяки їхній місіонерській діяльності у 855 р. була створена перша слов'янська абетка — &quot;глаголиця&quot;. Пізніше з'явився її видозмінений варіант — &quot;кирилиця&quot;. Складена на основі грецького уставного письма з додаванням кількох літер, вона поширилася серед слов'янських народів. Після видання слов'янської азбуки Кирило й Мефодій переклали слов'янською мовою богослужебні книги.&lt;br&gt;Поява абетки справила великий вплив на розвиток слов'янської культури та консолідацію болгарської народності. В культурному відношенні болгари випередили інші південнослов'янські народи раннього Середньовіччя. На відміну від Західної Європи, де літературною мовою виступала мертва латина, в Болгарії виникла література національною мовою.&lt;br&gt;Успіхи в зовнішній політиці й культурі супроводжували все правління Бориса І. Він першим був проголошений болгарською православною церквою національним святим і у 889 р. пішов у монастир. Однак спроба його наступника Володимира відновити язичництво змусила Бориса ненадовго повернутися до влади. Володимира осліпили, а трон, за бажанням Бориса, посів його молодший син Симеон.&lt;br&gt;Царювання Симеона (893—927) в історичній літературі часто називають &quot;Золотою добою &quot; Болгарської держави, яка в цей період досягла вершини політичної могутності й стала гегемоном на Балканах. Для цього Симеонові довелося витримати тривалу боротьбу з Візантією та її союзниками — угорцями й сербами. Він чотири рази облягав Константинополь, але так і не взяв його. Перемоги болгар привели до істотних геополітичних змін на Балканах: держава Симеона займала всю територію сучасної Болгарії, Македонію, Албанію, майже всю Сербію, частину Фракії, а також області на північ від Дунаю. Таким чином, Болгарія стала однією з найбільших держав того часу. Зростання могутності й міжнародного авторитету Болгарії позначилося на її державному устрої. У 917 р. Симеон відмовився від титулу князя і проголосив себе царем (василевсом) болгар і ромеїв (греків). Вихований при дворі візантійських імператорів, Симеон намагався в усьому їм наслідувати. Проте, на відміну від виборності візантійських імператорів, він зробив царську владу спадковою. Посилення Болгарії позначилося й на релігійних справах. Національна церква отримала автокефалію у 917р., а болгарський архієпископ дістав сан патріарха.&lt;br&gt;Воєнні перемоги Симеона сприяли економічному піднесенню країни. Збільшилася площа оброблюваних земель, підвищився рівень агрокультури, повсюдно поширилося трипілля. Знахідки археологів свідчать про розвиток ремесла, яке вже відокремилось від сільського господарства. Успішно розвивалися торговельні зв'язки, що, своєю чергою, сприяло зростанню болгарських міст — Варни, Охрида, Скопле, Среденця.&lt;br&gt;На розвиток ремесла і торгівлі значною мірою вплинула й та обставина, що болгарська знать у результаті війн накопичила величезну кількість грошових коштів, якими вона щедро розплачувалася за товари. Іншим джерелом матеріального збагачення знаті, що феодалізувалася, було посилення експлуатації селян.&lt;br&gt;Утвердження в Болгарії феодальних відносин вело до масового закабалення сільської людності. Податкове гноблення особливо посилилося в X ст., коли часті війни вимагали дедалі більших коштів. Становище платників податків погіршувало й те, що в ІХ-Х ст. основу болгарського війська складало не народне ополчення, а феодальні дружини. Таким чином, воєнні перемоги Симеона не поліпшили становище соціальних низів.&lt;br&gt;Народне обурення вилилося в антифеодальний рух, що виник у Болгарії в першій половині X ст. Цей рух, так само як інші рухи середньовічної Європи, проходив під релігійними прапорами. На честь першого проповідника нового вчення — священика Богомила — він дістав назву богомильства. Основою ідеології богомилів був дуалізм: увесь світ є боротьбою двох начал — Бога, що уособлює сили добра, та його сина Сатаниїла (Сатани), що уособлює сили зла. Людина, стверджували богомили, духовно належить Богові, а тілом — Сатані. Сатанинським творінням богомили оголошували також царську владу, феодальне гноблення, а разом з ними — й увесь матеріальний світ, що оточує людину. Богомили рішуче виступали проти офіційної церкви, яку вони також вважали творінням Сатани, а відтак заперечували її таїнства та обряди, шанування ікон, мощей і хреста. Богові, за їхнім уявленням, можна молитися всюди, тож відвідування храмів не може вважатися обов'язковим. Богомили категорично висловлювалися й проти пролиття крові — це положення відбивало невдоволення широких мас частими війнами в першій половині X ст.&lt;br&gt;Богомили створили власну ієрархію, яка вбирала в себе три категорії прихильників: &quot;досконалих&quot;, &quot;віруючих&quot; і &quot;слухачів&quot;. Богомильські громади були тісно пов'язані між собою, їхній вплив виходив далеко за межі Болгарії. Послідовники нового вчення з'явилися у Візантії, Сербії, Боснії, Італії. Дуже близькими до богомилів за догмами були південно-французькі альбігойці.&lt;br&gt;Богомильський рух набув великого розмаху. Він охопив здебільшого селян, але чимало прихильників знайшов і серед городян. Прихильники богомилів удавалися навіть до збройних форм боротьби. Така їхня діяльність підривала могутність феодалів, церкви й царської влади. В науковій літературі немає єдності думок стосовно того, чи ослабив богомильський рух військову міць країни й тим самим полегшив завоювання Болгарії Візантією. Незалежно від негативної чи позитивної відповіді ослаблення Болгарської держави стало цілком закономірним процесом, оскільки посилення економічної та політичної могутності феодалів приводило до неминучих конфліктів з центром.&lt;br&gt;Ознаки занепаду царської влади почали відчуватись відразу після смерті Симеона. Енергійного, войовничого батька змінив на троні його старший син Петро (927—969), який виявив якості не державця, а ченця. За нього Болгарія вступила в період феодальної роздробленості. Цим не забарились скористатися її внутрішні й зовнішні вороги. Країну підривали міжусобиці та змови, в яких брали участь молодші брати царя. Після повстання 931 р. від Болгарської держави відпала Сербія. Три роки по тому через болгарську територію, сіючи смерть і руйнування, пройшли полчища угорців, які в той час воювали з Візантією. Згодом ці вторгнення відбувалися неодноразово.&lt;br&gt;Сама Візантія була вельми заінтересована в ліквідації незалежної Болгарії. Для цього її провід вирішив використати кочовиків-печенігів, а також військову могутність Русі. Київський князь Святослав двічі вторгався в Болгарію. Візантійці запропонували болгарам збройну допомогу, однак за таку підтримку останні сплатили дорогу ціну. Після відходу в 971 р. руських військ імператор Іоанн І Цимісхій полонив болгарського царя й оголосив захоплені болгарські землі провінціями імперії.&lt;br&gt;Самостійність зберегли тільки південно-західні області Болгарії. В результаті повстання &quot;комітопулів&quot; там виникло Західно-Болгарське царство. Протягом майже півстоліття воно намагалося чинити опір агресії Візантії. Перелом у бойових діях настав у 1001 р., коли сюди було спрямовано відразу кілька візантійських армій. Війна мала такий бузувірський характер, що імператор Василій II (976-1025), який вів її, ввійшов в історію під прізвиськом Болгаробійця. Так, після вирішальної перемоги поблизу гори Беласіце він наказав осліпити 14— 15 тис. узятих у полон болгарських воїнів. Одне око залишили тільки одній людині з кожної сотні. Ці одноокі поводирі мали привести осліплених воїнів до царя Західно-Болгарського царства Самуїла. Побачене так вразило державця, що він незабаром помер.&lt;br&gt;Смерть Самуїла, капітулянтська політика окремих болгарських феодалів і міць візантійської армії зробили неминучим остаточне загарбання всієї країни. У 1018 р. впала її столиця Охрид. Перше Болгарське царство припинило своє існування. На його землях установилося візантійське панування, яке тривало аж до 1185 р.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;'''ЛІТЕРАТУРА'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 7-8.&lt;br&gt;Горина Л. В. Социально-экономические отношения во Втором Болгарском царстве. Москва, 1972.&lt;br&gt;Зайцев Б. П., Чувпило А. А. Из истории символов государственного суверенитета Болгарин // Болгарский ежегодник. Харьков, 1994. Т. 1.&lt;br&gt;История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. История южных и западных славян. Москва, 1979.&lt;br&gt;Історія південних і західних слов'ян. Київ, 1987.&lt;br&gt;Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.&lt;br&gt;Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва, 1987. &lt;br&gt;Литаврин Г. Г. Болгарин и Византия в XI— XII вв. Москва, 1960.&lt;br&gt;Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1910.&lt;br&gt;Разин Е. А. История воєнного искусства: В 3 т. Москва, 1957. Т. 2.&lt;br&gt;Раннефеодальные государства на Балканах. VІ-ХІІ вв. Москва, 1985. &lt;br&gt;Тортика А. А. Некоторые проблемы этнической истории и археологии протоболгар // Болгарский ежегодник. София, 1996. Т. 2.&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9E%D1%81%D0%BC%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%86%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F 2009-08-18T01:48:01Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: &quot;Османська Імперія&quot;'''''&lt;br&gt;&lt;dynamicarticlelist&gt;Всесвітня історія, кл...</p> <hr /> <div>'''''Реферат на тему: &quot;Османська Імперія&quot;'''''&lt;br&gt;&lt;dynamicarticlelist&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Османська Імперія&lt;/dynamicarticlelist&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;План&lt;br&gt;I.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Вступ.&lt;br&gt;II.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів&lt;br&gt;III.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Середньовічний турецький (османський) етнос &lt;br&gt;IV.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Формування Османської військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст. &lt;br&gt;V.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Навала Тимура та її наслідки. Розпад Османської держави &lt;br&gt;VI.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Відбудова Османської держави &lt;br&gt;VII.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Падіння Константинополя. Створення Османської Імперії &lt;br&gt;VIII.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Османська імперія в епоху розквіту &lt;br&gt;IX.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Ослаблення й занепад турецької могутності&lt;br&gt;X.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Висновки.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''I.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Вступ'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Занепад великосельджуцької могутності після смерті Мелік-шаха та Нізама аль-Мука (1092) прискорив розпад єдиного Сельджуцького султанату на цілий ряд незалежних держав, у яких тюрські завойовники залишилися панівним прошарком населення. Одною з таких держав - уламків колишньой великої суннітської імперії став Конійський (Румський) султанат у Центральній Антанолій. Саме на руїнах цієї держави утворився зародок май бутньої Оманської Імперії.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''II.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Крах Сельджуцького султанату в Малій Азії. Виникнення держави турків-османів. '''&lt;br&gt;З 1116 р. столицею автономного сельджуцького султанату Малої Азії стала Конья (звідси походить і назва Кенійського султанату). Територіальне ця тюркська держава охопила переважну частину півострова та частину Вірменського нагір'я.&lt;br&gt;Протягом XI-XII ст. в Анатолію переселилися від 0,5 до 1,1 млн. тюркських кочовиків, що дало поштовх масованій тюркізації півострова. Але, залишившись скотарями, завойовники знайшли свою, вільну до того екологічну нішу регіону (гірські пасовиська), що гарантувало їм відносно мирне співіснування з підкореними народами: греками (виноградарями й ремісниками), вірменами (торговцями й землеробами), лазами (рибалками й мореплавцями) тощо. Лише з курдами (також тваринниками гір) відносини залишались напруженими, хоч нелегкий синтез відбувався й тут.&lt;br&gt;Незважаючи на терор нізаритів, хрестоносну агресію, війни з Візантією та ворожими тюркськими ролами Дзиишменідів (які контролювали ігіаніч Анатолії), Кенійський, або Рурський , султанат досить довго залишався могутньою державою регіону. І кати в 1176 р. розпутний візантійський Імператор Мануіл І Комнін (1143-1180) спробував повернути собі контроль над Малою Азією, авантюра скінчилася для греків катастрофою при Міріокефалокі (1176). Заманивши «ромеів» у вузьку ущелину Цивріца, сельджуки з луків розстріляли ворога з двох боків майже впритул. Дно Цивріці було забито трупами, а Конійський султанат став незаперечним хазяїном Анатолії.&lt;br&gt;Апогею могутності сельджуцький Рум досяг за часів царювання султана Ала ад-діна Кейкубада І (1219-1237). Його влада поширилася на всю Малу Азію й частину Криму (де Сельджукіди окупували багатий порт Сугдею - суч. Судак), та через п'ять років після смерті великого кенійського султана на півострів удерлися могутні монголи, з якими пов'язаний крах Кенійського султанату.&lt;br&gt;Вирішальна битва сталася навесні 1243 р. біля тори Кьоседак (північний схід Малої Азії). Султан Гіяс ад-дін Кейхосров П (1237-1245) мобілізував колосальну армію (180 тис. вояків), до якої, крім тюрків, влилися тисячі найманців-професіоналів (греків, арабів, «франків», вірмен, курдів), але жах перед «непереможністю монголів» паралізував волю сельджуків до опору, і 30-тисячний експедиційний корпус Бачу-нойона за підтримки кількох грузинських та вірменських князів розтрощив строкате сельджукідське військо. Султанат розпався на півтора десятки дрібних «князівств» (бейліків), володарі яких покірливо визнавали сюзеренітет монгольських Хулагуїдів.&lt;br&gt;Останньою спробою возз’єднання загально анатолійської тюркської державності стало повстання Джимрі («Простолюдина»), народне військо якого в 1277 р. здобуло Конью та оголосило свого ватажка султаном, але князі уділів не захотіли жертвувати своїми «суверенітетами»: в 1278 р. «бунт» потопили в крові, Джимрі захопили в полон і з живого зідрали шкіру. А коли в 1307 р. останнього представника династії Великих Сельджукідіа Руму (Гіяса ад-діна Месуда III) задушили монголи, Кенійський султанат утратив будь-які сподівання на відродження.&lt;br&gt;Серед бейліків, на які розпався Кенійський султанат, було декілька відносно великих (Герміян, Караман, Кастамону, Ментеше, Карасі, Сарухан), але зародком нової могутньої імперії став невеликий Османський бейлік, розташований у північно-західній західній кінцівці півострова (столиця м.Сьогют). Його виникнення пов’язують із діяльністю вождя огузького племені кайн Ертогрула (?-1281/88), який, рятуючи своє невелике плем’я (400-500 шатрів) від монгольського геноциду, вивів його в малодоступну для тільного ока Хулагуїдів окраїну Анатолії. Ці землі Ертогрул дістав на правах ікта від одного з сельджуцьких князьків. але поступово, позбувшись обтяжливого сюзеренітету, здобув певну автономію й назвався еміром. Помер Ертогрул у віці не менше за 90 років, а його наступником і спадкоємцем став «пізній син» Осман (1258-1326), від імені якого пішла й назва могутньої у майбутньому імперії, й найменування нового тюркського етносу - турків-османів.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''III.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Середньовічний турецький (османський) етнос.'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;Виникнення турецько-османського етносу стало результатом складного синтезу багатьох етноантропологічних субстратів, але початковими, складовими його етногенезу були два основних компоненти: частина огузо-туркменських кочових тюрків (які в антропологічному плані належали до індосередземно-морської гілки великої європеоїдної раси) і місцеві, завойовані сельджуками в Анатолії, народи (європеоїдні греки, вірмени, лази, курди тощо).&lt;br&gt;Пізніше через Балкани до Малої Азії прибули залишки гузів й печенігів (із степів Південної України), а внаслідок масштабних турецьких завоювань XIV-XVI ст. суттєву роль в етнічній історії турків відіграли українці, росіяни, болгари, серби, чорногорці, албанці, румуни, угри, молдавани, інші поневолені народи, а також певна кількість арабів, коптів, ефіопів і негрів.&lt;br&gt;З Їхнього синтезу склався строкатий етнічний симбіоз, в якому панівним антропологічним типом став середньоазіатський варіант балкано-кавказької гілки великої європеоїдної раси.&lt;br&gt;Мовою науки її діловодства в тюрків-мусульман спочатку була арабська або фарсі, але за османських часів неподільно запанувала старотурецька (староосманська) мова, яка, зберігаючи тюркську лексичну основу та відносно просту тюркську граматичну структуру (6 відмінків, 2 числа, З часи й 5 станів тощо), увібрала велику кількість арабо-перських елементів. Писемність базувалася на арабській в’язі.&lt;br&gt;Основу соціальної структури османів становила базована на загальноісламських канонах патріархальна полігамна родина, в якій жінка мала принижений статус. Шлях до шлюбу з турчинкою відкривав тільки калим (наречений купував собі дружину в її батьків), але в османських гаремах абсолютну більшість складали іноземні наложниці (рабині, полонянки тощо), причому діти від усіх (і дружин, і одалісок) вважалися за батьком-турком повноправними й рівними османами.&lt;br&gt;Це гарантувало високий приріст турецького населення і з лишком покривало демографічні втрати від нескінченних воєн, епідемій та усобиць, забезпечувало стабільне зростання середньовічного османського етносу. В гаремах процвітали жахливий інститут євнухів і лесбіянство, а на сторожі суспільної моралі, крім мусульманського права, стояв звичай кривавої помсти.&lt;br&gt;В господарстві продуктивно співіснували орне землеробство й садівництво (пшениця, ячмінь, овес, бобові, цитрусові, бавовник, маслини, фрукти, виноград, баштанні), кочове й відгінне скотарство (коні, кози, вівці, верблюди), торгівля (особливо транзит та работоргівля) й ремесла (насамперед ткацтво, виробництво килимів і зброї).&lt;br&gt;У традиційній турецькій їжі переважали страви борошняні (коржі, каші, плов), молочні (сир, бринза) та м’ясні (шашлик, кавурма, кебаб - переважно з баранини), а також «у широкому асортименті» овочі, фрукти, юшки (як на бульйоні, так і на молоці) та ласощі. Серед напоїв найпопулярнішими залишалися чай, кава, шербет і кисломолочні айран та йогурт.&lt;br&gt;Одяг чоловіків складався із штанів, сорочки, пояса (кушак), короткого жилета й куртки, їх завершували чоботи або туфлі із загнутими носками на ногах та феска або тюрбан на голові. Жіночий одяг передбачав наявність шальвар, широкої сорочки, широкої довгої сукні й великої хустини на готові, а на вулиці все це обов’язково покривала чадра.&lt;br&gt;Типи житла були різноманітними й залежали від кліматичних та господарських особливостей.&lt;br&gt;Кочовики жили в шатрах з козячої вовни, повстяних наметах або юртах, осілі землероби - в глинобитних будівлях із внутрішнім двориком, а в лісистих місцевостях - у зрубах або напівземлянках. Обов’язковим був поділ житла на чоловічу (селямлик) і жіночу (гарем) половини. Внутрішнє начиння складали килими, циновки, низькі статики й ліжка та скрині для речей, а для опалення й приготування їжі використовували тандир (вогнище до 1 м завглибшки) і мангал (переносну жаровню).&lt;br&gt;Бурхлива історія, військово-деспотичний характер влади, постійна територіальна експансія та переважно вдалі результативні війни виховали в середньовічних турках войовничість, великотурецьку пихатість, неабиякий потяг до мирських угіх, надзвичайне чиношанування й підлабузництво, стійкість у боях, але скромне працелюбство, суннітський корпоративізм і фанатизм та надзвичайно зверхнє ставлення до всіх «невірних». До цього треба додати повагу й жах перед будь-якою владою, шанування багатства (особливо здобутого війною або торгівлею), гордість за імперію, надзвичайний практицизм щодо науки й мистецтва та сімейственість (і в хорошому, і в поганому сенсі цього слова).&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''IV.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Формування Османської військово-експансіоністської держави. Турецькі завоювання XIV ст.'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;Ставши лідером свого бейліка, Осман потрапив у непросту ситуацію. Номінальне він вважався васалом кенійського султана Сельджукіда Ала ад-діна Кейкубада III (1284-1304), який сам, у свою чергу, платив данину монгольським Хулагуїдам; на заході ставала на ноги відновлена Візантія (де панувало православне християнство), а всередині країни не всіх влаштовувала кандидатура Османа як лідера. Проте він виявив себе вкрай жорстоким та обачливим політиком і завдяки певному везінню досяг значних успіхів.&lt;br&gt;Спочатку молодий володар усунув і знищив рідного дядька Дюндара (можливого конкурента в боротьбі за владу), після чого дістав від сельджуцького султана титул уджбея («прикордонного бея»). Потім, розігруючи карту ісламського джихаду, Осман назвався газі («борцем за віру»), користуючись тим, що з усіх тюркських князівств Малої Азії лише його володіння мали спільні кордони з християнами. Тепер невеликий за територією османівський бейлік був щедро забезпечений людськими ресурсами: сюди тікали тюрки з Ірану й Іраку, неадоволені прямим монгольським гнобленням; фанатики-мусульмани, що мріяли здобути славу й багатства у війнах з «невірними». А коли в 1299 р. Сельджукіда Ала ад-діна Кейкубада III вигнали з Коньї невдоволені піддані, Осман позбувся сюзерена. Лише далеким Хулагуїдам гордий турок змушений був щорічно висилати невелику данину, але в офіційних п’ятничних молитвах фігурувало вже тільки Ім’я Османа (що свідчило про його неприховане прагнення до цілковитої незалежності).&lt;br&gt;За свого правління (1281/88-1326) Осман шляхом завоювань поширив владу на азіатське узбережжя Мармурового моря. Спираючися на підтримку родоплемінної верхівки, подбав про зміцнення державної централізації, посилюючи ісламо-теократичний аспект влади (для цього довелося принести в жертву статус племінного вождя кани). Ісламізації держави сприяло створення з мусульманського духовного чиновництва (каді) адміністративного апарату (який поступово, делікатно, але невідворотно перебирав на себе повноваження колишніх спадкових кочових аристократів), установлення тісних стосунків із суннітськими орденами дервішів (мевлеві, бекташи), просуинітськими релігійно-цеховими братствами (ахіями) городян - купців та ремісників, а також масовий приплив зі сходу добровольців-гоз/, не пов'язаних з місцевою турецькою родоплемінною структурою. В 1326 р., перебуваючи на смертному одрі, Осман одержав звістку, що після 10-річної облоги турки здобули багату, уславлену ремеслами й торгівлею візантійську Брусу (турки перейменували її на Бурсу), що стала османською столицею. Помер Осман зі спокійним серцем.&lt;br&gt;Наступник Османа Орхан (1326-1362) оголосив нарешті цілковиту незалежність від монголів, наказавши з 1327 р. карбувати в Бурсі власну срібну монету акче (1,2 г срібла). Себе Орхан почав Іменувати султаном.&lt;br&gt;Усе його правління пройшло під знаком масштабних завоювань, запорукою яких стала тотальна мілітаризація молодої держави на основі створення військова-адміністративної тімарної системи. Верховним власником або співвласником усіх земель у країні вважався османський султан, який жалував у користування (без права власності) своїм «служакам» земельні наділи на кшталт ісламської ікта або візантійської пранії. В Туреччині такий привілейований наділ (за користування, яким служили, але не платили податків) називався тімар, але й користування ним, і служба (переважно у війську) за нього були спадковими. Тож тімаріоти швидко перетворилися на військовий службовий стан (за типом раннього російського дворянства, японського самурайства або європейського феодального рицарства). Решта підданих платила султанові ренту-податок, але в разі війни кожен турок міг «підзаробити», бо для збільшення армії в умовах масштабних бойових дій формували додаткові ополченські корпуси яя (піхоти) й мюселлем (кінноти), яким на період війни держава платила жалування (1 акче в день), а в разі перемоги додатковим матеріальним стимулом ставала воєнна здобич, котру ділили за ісламськими канонами розподілу ганіми. Останнім актом орханівських військових реформ стало створення особистої султанської гвардії&amp;nbsp; - піхотного корпусу яничарів (єнічері -«нове військо») з числа полонених християн, які погоджувалися вивчити турецьку мову й прийняти іслам - це була типова рабська гвардія на зразок гулямів або мамлюків.&lt;br&gt;Спираючися на силу, Орхан завершив формування централізованого розгалуженого бюрократичного апарату на чолі з великим візирем, залишки родоплемінного сепаратизму остаточно придушили, а турецька держава перетворилася на типову східну деспотію.&lt;br&gt;Хижа, вкрай мілітаризована османська держава швидко стала вічним прокляттям, джерелом неспокою й агресії для всіх оточуючих. Здобувши тривалою облогою та змором візантійські Нікею (тур. Ізнік) та Нікомедію (тур. Ізмід), турки вирвалися на берег Босфору; використавши внутрішні усобиці й війни серед сусідніх тюркських бейліків, османи об'єднали під своєю владою переважну частішу Західної Анатолії, а з 1354 р. перенесли агресію в Європу (в 1354 р. внаслідок жахливого землетрусу розвалилися неприступні форти Галліполі - тур. Геліболу, чим скористалися турки, легко захопивши беззахисне місто).&lt;br&gt;За правління Мурада І (1362-1389) османи здобули неподільну регіональну гегемонію на стику Європи й Азії. Колосальна воєнна здобич і митні доходи від транзитної торгівлі озолотили скарбницю. В країні завершили формування управлінських структур. При султані створили діван (дорадчий орган із представників нової чиновницької знаті), а країну поділили на повіти й провінції (куди султан за поданням візира централізовано призначав військово-адміністративних намісників). Майнове, сімейне й кримінальне судочинство віддали сунітському духовенству (улеймам), яке судило за шаріатом, а формування державного права започаткували кануни (світські закони) 13'68 й 1375 рр.&lt;br&gt;Результати реформ були вражаючими, а наявність опорного пункту в Європі (Галліполі) дала туркам можливість перейти до регулярних загарбань на Балканах, чому сприяла розпорошеність місцевих християнських правителів, які навіть перед османською загрозою продовжували ворогувати між собою. В 1362 р. турки відібрали у візантійців Адріанополь (тур. Едірне), куди султан Мурад І переніс свою столицю. Пізніше заляканий болгарський цар Іван Шишман (1371-1393), щоб уникнути османської навали, визнав себе султанським васалом (а його сестра поповнила гарем Мурада І).&lt;br&gt;Темп турецьких завоювань дещо загальмували внутрішні османські усобиці. Спочатку в боротьбі за владу Мурад знищив двох рідних братів, потім (у 1373 р.) змушений був придушити заколот, очолений його власним сином Сзвджі. Але султан показав, що має залізні нерви й мертву хватку. Коли бунтівливого сина впіймали, Мурад наказав виколоти Савдзгі (рідному синові’) очі й відрубати голову. Тепер ніхто не наважувався бунтувати проти грізного володаря, і той замахнувся на всі Балкани.&lt;br&gt;В 1386 р. впала Софія, турки вдерлись у Сербію, а 75-го червня 1389 р. долю Балкан вирішила битва на Косовому полі, де військові Мурада протистояла союзна армія сербів і боснійців, підтримуваних християнськими добровольцями з Герцеговини, Албанії, Польщі й Угорщини, на чолі з сербським ^королем Лазарем. Та султан добре підготувався до війни. Його військо було значно більше за християнське й краще озброєне (турки вже мали вогнепальну зброю - гармати й мушкети), тому грандіозна різанина завершилася нищівною перемогою османів.&lt;br&gt;Урятувати країну спробував сербський воєвода Мілош Обіліч. Задумавши вбити султана, цей лжеперебіжчик «з лукавством і облудою сказав, що він прийняв іслам, благаючи прийняти його в ряди непереможного війська. І коли його допустили поцілувати ногу світлого володаря (султана Мурада І), замість того, щоб це виконати, безстрашно спрямував у славне тіло ясновельможного султана отруєний ніж, що заховав у рукаві, і, завдавши йому тяжкої рани, напоїв його мученицьким шербетом» . Мурад сконав, Мілоша яничари зарубали на місці, але навіть самовбивчий героїзм не врятував сербів: їхнє військо було знищене, а Лазар потрапив у полон, де втратив голову.&lt;br&gt;Наступним султаном став старший син Мурада Баязид І Йилдирим («Блискавка», 1389-1402), який одразу після перемоги далекоглядно наказав задушити рідного брата, щоб уникнути можливої боротьби за престол.&lt;br&gt;Вічно похмурий, украй жорстокий та абсолютно безжалісний Баязид проявив себе талановитим стратегом і полководцем, кривавим терором проти підданих він добився абсолютної покірності. Чиновницький апарат, заляканий стратами за непрофесіоналізм, працював як годинник, армія ж демонструвала фантастичний героїзм, бо боялася султана більше, ніж ворога. Цілковита централізація й абсолютний порядок у державі дали Баязидові можливість спокійно продовжити завоювання, і він остаточно підкорив Сербію, Болгарію та всю Анатолію. Болгарський цар Іван Шишман потрапив у полон, де був страчений, а на всіх завойованих балканських землях почалося насильницьке отуречування. Лише гориста Албанія відбила агресію. В 1396 р. Баязид І розпочав перший похід на Константинополь, але Візантію врятувала Європа.&lt;br&gt;Захопивши Балкани, турки вийшли на кордони Угорщини. Угорський король Сигізмунд Люксембурзький (Жигмонд, 1387-1437) не мав ілюзій щодо подальших османських намірів, а тому енергійно зайнявся організацією антитурецького хрестового походу. З благословення папи римського уірів підтримали загони рицарів із Франції, Англії, Німеччини, Бургундії, Чехії, Італії, й у 1396 р. «хрестоносці» вдерлися до турецької Болгарії. Баязид змушений був зняти облогу з Константинополя й вирушити назустріч армії Сигізмунда.&lt;br&gt;Католики йшли визволяти братів-християн від мусульманського ярма, але до православних (болгар, сербів, греків тощо) вони ставилися не краще, ніж турки. Тому не лише османи, а й їхні християнські васали (включаючи сербського князя Стефана Лазаревича, сина загиблого на Косовому полі короля Лазаря) активно виступили проти хрестоносців. І хоча католицькі союзники назбирали 60-100 тис. вояків, військо султана виявилося вдвоє більшим.&lt;br&gt;Грандіозна битва сталася 25 вересня 1396 р. біля болгарського міста Нікополе. Кривава різанина тривала цілий день, і лише надвечір настав перелом: Баязид знову переміг. Сигізмунд утік, але абсолютна більшість хрестоносного війська полягла на полі бою, а 10 тис. католиків потрапили в полон. Жахливим фіналом битви стало винищення полонених, яке не припинялося протягом наступної доби. Годинами хрестоносцям методично рубали голови. Навіть деяким яничарам стало зле від такої кривавої процедури, й лише Баязид, здавалося, почував себе цілком комфортно. Проте й він виявився не залізним: надивившися на криваву м'ясорубку, «Баязид Блискавка впав у тихе божевілля»2.&lt;br&gt;Султан наказав залишити живими тільки 300 найродовитіших полонених, яких пізніше обміняв у французького короля Карпа VI (1380-1422) на колосальний викуп - 200 тис. золотих дукатів (більше тонни золота!). Разом з полоненими султан вислав французькому монархові оригінальний подарунок - лук з тятивою з людської шкіри.&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''V.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Навала Тимура та її наслідки. Розпад Османської держави.'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;Оторопіла католицька Європа залишила надалі турків у спокої, їхній сюзеренітет визнала Валахія, а в 1400 р. Баязид знову взяв в облогу Константинополь. Але, не маючи належної облогової техніки та могутнього флоту, турки не змогли цього разу здобути візантійську столицю штурмом, а врятував Константинополь самаркандський емір Тимур -страхітливий «Залізний Кульгавець».&lt;br&gt;Мріючи про «світове панування», Тимур удерся в 1395 р. в Анатолію. Опір жахливому войовникові очолив син султана Ертогрул, але в бою біля Сіваса його невелика армія (переважно з вірмен) була розпорошена, а 4 тис. полонених (включаючи сина Баязида) Тимур наказав зв’язаними кинути в яму, закрити її дошками, а зверху насипати землю. Смерть полонених була довгою та мученицькою. Довідавшись про загибель сина, пихатий Баязид переоцінив свої сили й спішно виступив у похід без належної підготовки. Доля знову пощадила Константинополь.&lt;br&gt;25 липня 1402 р. в битві біля Ангори турки не витримали тиску «тимурівців» і в паніці розбіглися, корпус стійких яничарів вирізали поголовне, а Баязид потрапив у полон, де невдовзі помер (стверджують, що він прийняв отруту). А потім уся Мала Азія пережила криваво-вогняний погром. «Просуваючись від міста до міста, він (Тимур) до того спустошив покинуту країну, що тепер уже не чути було ані собачого гавкоту, ані півнячих співів, ані дитячого плачу. Як рибалка, витягаючи сітку з глибини на землю, захоплює нею все, що трапиться, так і він знелюднів усю Азію».&lt;br&gt;Смерть Баязида й жахливі спустошення підірвали османську державність. Чотири сини покійного султана розв'язали криваву боротьбу за престол, а анатолійські намісники перестали коритися центральній владі. 10 років Туреччина перебувала в безпорадному стані внутрішніх усобиць, а коли в 1413 р. на османівському престолі закріпився Мехмед І (1413-1421), турецьку державність до самих основ уразило народне повстання на чолі з шейхом Бедреддіном Сімаві.&lt;br&gt;Шейх Бедреддін був запальним прибічником аскетичного ісламу, ганив майнову нерівність і пророкував близький прихід махді - ісламського месії, котрий з’явиться, щоб установити на землі царство справедливості, яке шейх уявляв суспільством тотальної рівності (на базі спільності землі, худоби, житла, одягу, продуктів - щоправда, для жінок він робив виняток). Його погляди поєднували суннітську термінологію, шиїтські очікування месії та елементи маздакітського егалітаризму. Соціальну опору невдоволених становили туркменські племена, котрі нещодавно осіли в Анатолії й висловлювали невдоволення зверхнім ставленням до них з боку турюв-османів, а династичним прапором повстанців став брат Мехмеда Муса, якого вони ладили на султанський престол.&lt;br&gt;Повстання відбулось у 1416 р., а Бедреддін з піднесенням назвався махді. Але піврічний кривавий морок завершився для «бунтівників» поразкою, а шейха-махді повісили за вироком суду духовенства.&lt;br&gt;Соціальний вибух залили потоками крові, причому жертвами розгнузданих карателів стали не лише повстанці, а й діячі культури, науки, багатії, яких хотіли розграбувати, тощо. Навіть найпопулярніший у тогочасній Туреччині поет-пантеїст Несімі (1369--1417) не уник переслідувань: його теж обвинуватили в єресі й з живого здерли шкіру.&lt;br&gt;Лише в 1420-х роках Туреччина відродилася як єдина держава, а султан Мурад П (1421-1451) поновив завоювання.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''VI.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Відбудова Османської держави. '''&lt;br&gt;Базою державного відродження Туреччини знову стала військова реформа, яка насамперед торкнулася корпусу гвардійців-яничарів. Раніше «нове військо» набирали з числа християнських рабів і військовополонених, але із занепадом османської держави після тимурівського погрому «традиційні» джерела формування «рабської гвардії» зникли, а без яничарів мови про централізацію в Туреччині не могло бути. Мурад II відродив «нове військо», яке стало реальною основою султанської влади. Проте формували добірні частини головорізів за неординарною системою девширме, тобто шляхом періодичних рекрутських наборів із молоді (8-20 років) християнських народів - підданих султанату. Рекрутів виривали з сімей, робили мусульманами й виховували в цілковитій ізоляції від навколишнього світу як фанатично відданих суннітському ісламу й особисто султанові вояків. Тих, хто не витримував підготовки, обертали на звичайних рабів, але решта (найздоровіші фізично, найжорстокіші, найчестолю-бніші...) ставали елітою турецького війська з усіма відповідними привілеями. Поряд із гвардійською піхотою (яничарами) створили на тих самих засадах їхній кінний аналог - сіпахі.&lt;br&gt;Гвардійці перебували на повному державному утриманні, корилися тільки султанові, мали свій суд, жили в казармах і не одружувалися. Вони останніми вступали в бій, першими ділили ганіму, а в разі перемоги їм «для розваг» передавали на поталу найкращих полонянок. Це була грізна сила, чудово навчена й оснащена найновішою зброєю (вогнепальною). Саме спираючись на неї султан знову став султаном («владою»).&lt;br&gt;Свій шлях до влади Мурад II розчистив в османських традиціях: знищив рідного дядька-конкурента, а далі... Турки швидко повернули собі колишній вплив на Балканах, а в середині 1420-х років відновили контроль султана над усією Малою Азією. Непереможні яничари змели вогнем непокірних, бунтівливих намісників вирізали, а Мурад II довершив формування налагодженої військово-бюрократичної машини османської держави.&lt;br&gt;Яничарів виховували білі євнухи та дервіші суннітського ордену бекташи, за гаремом стежили чорні євнухи, а головний гаремний наглядач (ага) ще й керував вакфними землями (що становили близько 1/3 аграрного фонду країни) та відав придворним церемоніалом. Державою та армією (окрім яничарів) керував діван («рада») на чолі з великим візиром, а конкретне виконання наказів забезпечувала безліч канцелярій, управлінь, департаментів та інших адміністративних одиниць. (В одному фінансовому відомстві передбачалося функціонування 25 відділів!) У кожній провінції (еялеті) цю систему дублювали провінційні бейлербеї (намісники) зі своїми діванами, яким підпорядковувались керівники санджаків («знамен» - повітів), а фундаментом турецької військово-бюрократичної системи залишався інститут тімарів. Проте серед державної верхівки абсолютну більшість становили євнухи (бо вони не могли створити конкуруючу династію), причому турки кастрували полонених у дитинстві, щоб гарантувати цілковиту Імпотенцію - тоді євнухи не могли диктувати свою волю нудьгуючим наложницям.&lt;br&gt;Для зміцнення релігійно-політичного авторитету влади Мурад II спробував у 1422 р. захопити Константинополь, але й третя атака турків на «оплот східного християнства» провалилася. Візантію врятували міцні мури, героїзм городян (включаючи жінок і дітей, які теж билися на стінах) і відсутність у турків достатньої кількості облогової техніки.&lt;br&gt;Султан Мурад II був хитрим, розважливим і далекоглядним політиком, тому не став битися головою в мур, а зайнявся іншими сусідами, тим паче що католицька Європа зосередилася на війнах з гуситами, і їй було не до османів. Тільки коли турки захопили Фессалоніку та Епір, європейські володарі й папа римський знову стурбовано звернули погляд на Балкани.&lt;br&gt;В 1439 р. на прохання Візантії Флорентійський Собор проголосив возз’єднання православної й латинської церков у єдину греко-католицьку церкву на засадах унії (уніатська церква) і виголосив новий хрестовий похід проти османів. У 1442 р. угро-чеське військо на чолі зі славетним угорським полководцем Яношем Хуньяді перемогло турків у битві біля Возага, причому переможці захопили 5 тис. полонених. Але в 1444 р. мусульмани впевнено взяли реванш під Варною.&lt;br&gt;Напередодні битви угро-чеське військо поповнили загони поляків, а туркам допомогли флотом генуезці, які ворогували з Венецією за контроль над торговельними шляхами і мріяли використати союз з османами у своїх купецьких інтересах.&lt;br&gt;Турки зосередили в Болгарії вдвоє більше вояків, ніж християни, і битва завершилась катастрофічне для «хрестоносців». Яноша Хуньяді врятував чудовий кінь, але військо, яким формально керував угорський король Владислав Ягел-лон (1440-1444), було знищене, а король -загинув.&lt;br&gt;У 1448 р. Янош Хуньяді ще раз спробував зупинити османську експансію, та його військо турки розтрощили в 3-денній битві на горезвісному для християн Косовому полі. Лише Албанія знову вдало відбила два турецьких походи (1449, 1450) та відстояла незалежність.&lt;br&gt;Міць Туреччини стала незаперечною, і природно, що наступною її жертвою був приречений Константинополь. Але Мурадові II (якому держава османів завдячує своїм відродженням) не судилося втілити давно плекану мрію в життя. У 1451 р. старезний султан помер, і новим турецьким володарем став його енергійний, високоосвічений та абсолютно безжалісний син Мехмед II (1451-1481), прозваний Фатіх («Завойовник»), який спав і бачив себе підкорювачем Константинополя.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''VII.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Падіння Константинополя. Створення Османської Імперії.'''&lt;br&gt;Останній уламок Римської Імперії переживав тоді далеко не кращі часи своєї історії. Після жахливої епідемії чуми 1347 р. (від якої вимерла третина візантійців) так і не відтворилося населення країни. Кількість мешканців візантійської сталиш скоротилася за два останні століття з 1 млн. до 100 тис. городян, а фінансова скрута змусила константинопольських василевсів продати імператорські коштовності. Навіть під час коронації одяг імператора та його дружини замість справжніх прикрас оздоблювала скляна біжутерія. У 1369 р. василевс Йоанн V (1347-1376) уклав о Римом церковну унію, але православні піддані імператора категорично її не сприйняли, а пали Риму так і не змогли організувати загальноєвропейський хрестовий похід проти османів на належному рівні. Угрів турки побили, а єдиновірну «ромеям» Валахію (що звільнилася від турецького впливу після тимурівської навали) знесилили внутрішні усобиці та одіозні господарі («володарі»)'. Що ж до поневолених османами балкансьюк народів,доводя болгар, греків і сербів до опору була паралізована перманентними репресіями, масовим терором і «кривавою даниною» девширме, яка виснажувала завойовані етноси (бо в яничари й гареми брали цвіт нації - її найздоровішу молодь). До цього треба додати зловживання й сваволю мусульманських чиновників, шалені податки та жах перед непереможністю турецьких орд.&lt;br&gt;Лише 2 тис. католиків-добровольців, очолені славетним генуезьким авантюристом-кондотьєром Джустініані, прибули морем на допомогу братам-християнам проти османської навали. Практично в 1453 р. безсила Візантійська імперія залишилася сам на сам із турками.&lt;br&gt;Султан Мехмед II (1451-1481) був людиною, для якої не існувало понять «гуманність» і «неможливо». На шляху до влади він знищив двох старших братів ( і це в 11 років!). Під пильним наглядом армії репетиторів (на чолі з курдом Ахмедом Курані) царевич блискуче опанував філософію й літературу, знав шість мов (турецьку, грецьку, арабську, латинську, перську, іврит), та коли його батько Мурад помер, Мехмед наказав утопити свого брата-малюка Ахмеда, щоб позбутися будь-яких конкурентів. «Манери нового султана були шляхетними й стриманими, за вшіятком тих випадків, коли він багато випивав: він мав спадкову надмірну схильність до алкоголю». Утримуючи великий гарем, Мехмед II полюбляв займатися сексом із хлопчиками , а запальність, жорстокість, хтопам'ятність та впертість штовхали султана до реалізації «ідеї фікс», що гризла його з дитинства - стати володарем Константинополя.&lt;br&gt;Четверта й остання навала турків на Константинополь почалась у квітні 1453 р. Проти 7 тис. захисників султан виставив 100-тисячне військо, 80 бойових кораблів і найкращу в Європі артилерію, причому найбільша з гармат (автор - угорський майстер Урбан) мала калібр 12 долонь, а й кам’яні ядра важили ЗО пудів (0,5 т). Місто було приречене, але мужній імператор Костянтин XII Палеолог відмовився здатися, і протягом 53 днів жменька захисників відбивала штурм за штурмом.&lt;br&gt;За свідченням очевидця, «від гуркоту стріляючих гармат і пищалей, від дзвонів і галасу людей, що билися, від ...блискавок, які спалахували від зброї, від плачу й голосіння городян, жінок і дітей здавалося, шр небо й земля з’єдналися та захиталися. Не можна було чути одне одного: лемент, плач і голосіння людей злились із шумом битви й дзвонами в єдиний звук, схожий на сильний грім. Від безлічі вогнів і стрілянини з гармат і пищалей густий дим укрив місто й війська; люди не могли бачити одне одного; багато хто задихнувся від порохового диму». Захисники спалили «грецьким вогнем» більшу частину ворожого флоту, зруйнували під час удалої вилазки жахливу «гармату Урбана», висадили в повітря підземні ходи разом з османськими саперами, знищили десятки тисяч нападаючих, але Мехмед невблаганно кидав своїх вояків на штурм, і 29 травня 1453 р. (у вівторок) турки прорвались у місто. Імператор Костянтин мужньо загинув у бою, тяжко пораненого Джустініані вивезли на кораблі, але він невдовзі помер від ран, а сам Константинополь турки піддали нищівному розгрому. Мехмед II заявив, що йому потрібне тільки місто, а всі його багатства він віддає своїм солдатам, і османи показали, на що вони здатні.&lt;br&gt;«Тих, хто мочив про пощаду, турки грабували й брали в полон, а тих, хто чинив їм опір, убивали; у деяких місцях від безлічі трупів не було видно землі... Жодне місце не залишилося не обшуканим і не пограбованим». 60 тис. городян продали в рабство, православні святині були пограбовані, культурні цінності - знищені або розтаскані, а Храм Св. Софії (центральний храм православного християнства) перетворили за наказом султана на грандіозну мусульманську мечеть Айя-Софія.&lt;br&gt;Падіння Константинополя викликало шок у Європі. Цю подію назвали «другою смертю Гомера й Платона», французький композитор Гільом Дюфе написав на падіння Візантії жалібну похоронну пісню, а папа римський Ніколай V висловив бажання особисто очолити черговий хрестовий похід проти турків. Але далі співчуття справа не пішла.&lt;br&gt;Європа жила власними проблемами. Франція повільно відбудовувалася після Столітньої війни, Англія поринула в хаос воєн Червоної та Білої Троянд, німецький імператор Фрідріх III давно не мав реальної влади над своїми васалами, а старий арагонський король Альфонс, заклопотаний боротьбою за Південну Італію, не захотів розв'язувати нову масштабну війну.&lt;br&gt;Лише угорський король Ласло VI Габсбург (1444-1457) і його енергійний воєвода Янош Хуньяді наважилися в цих обставинах атакувати османів. У 1454 р. Хуньяді звільнив від мусульман Сербію, а в 1456 р. завдав поразки 100-тисячному турецькому війську біля Белграда, але в тому ж році славетний угорський войовник помер від чуми, а на Угорщину напав поборник православ'я молдавський господар Штефан III Великий (1457-1504).&lt;br&gt;Скориставшися ситуацією, турки знову завоювали в 1459 р. Сербію (200 тис. сербів -10 % населення - погнали в рабство, а вільні землі заселили мусульманськими колоністами). В 1460 р. Мехмед II захопив Боснію (останньому боснійському королю Стефану Томашевичу султан власноручно відрубав голову), а на 1463 р. османи силою зброї підкорили решту християнських князівств Мореї, Пелопоннесу та Малої Азії.&lt;br&gt;Із серйозним опором зіткнулися турки в горах Албанії, де горді горяни, очолені непереможним полководцем Георгієм Кастріоті (Скандер-бегом), чверть століття (1443-1467) відбивали всі османські напади, але в 1467 р. гроза турків Скандербег помер, і на 1479 р. Албанія була завойована. Кастріоті мав в очах турків містичну силу. Здобувши албанську столицю Крою, вони розламали його склеп і, розірвавши труп полководця, наробили з його кісток амулети, вірячи, що вони вбережуть від смерті в бою.&lt;br&gt;У 1475 р. турецький десант з'явився в Криму, і кримський хан визнав себе султанським васалом. Того самого року в Месопотамії турки завдали нищівної поразки тюркському султанові держави Ак-Коюнлу Узун-Хасану. В 1479 р. османи окупували венеціанські володіння в Егейсь-кому морі, а в 1483 р. захопили Герцеговину.&lt;br&gt;Туреччина перетворліася на імперію, столицю якої перевели в Стамбул (колишній Константинополь - тур. Істанбул), а султан Мехмед II дістав титул «султана двох континентів, хана двох морів». До османських рук потрапили ключі від монопольного контролю над торгівлею Сходу й Заходу.&lt;br&gt;Здобуті колосальні політичні й економічні можливості відкрили туркам шлях “для динамічнішого розвитку власної науки й культури, але на «культурну Мекку» (якими раніше ставали Дамаск і Багдад) Стамбул так і не перетворився. Показовою є доля першого османського науковця-енциклопедиста Люфті Такаді (друга половина XV ст.), який займався теологією, астрономією, математикою, класифікацією наук, але за те, що вивчав й використовував праці візантійців (тобто «невірних» християн), був страчений. Лише наприкінці XV ст. астроном і математик Алі Кушчі зумів відкрити в Стамбулі першу турецьку математичну школу. Гордістю тогочасної турецької поезії визнаний Хамді Челебі (XV ст.) - автор шедевра світової літератури поеми «Лейлі та Меджнун».&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''VIII.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Османська імперія в епоху розквіту.'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;Султани Туреччини стали всесильними володарями. Лише суннітське духовенство, яке очолював шейх-уль-іслам (турецько-суннітський патріарх), могло іноді перечити османському володареві. Невдоволення владним деспотизмом серед поневолених народів придушували нещадним терором, а життєвий рівень більшості турків (кількість їх в імперії тепер не перевищувала 20 % населення), здобутий пограбуванням «невірних», був надзвичайно високим, і за це вони терпіли будь-який деспотизм. Етнічні турки майже перестали працювати, а весь османський етнос орієнтувався на війну як на головне джерело доходу.&lt;br&gt;Навіть серед християнських підданих імперії спокуса жити чужою працею дала свої сумні плоди: боснійці масово прийняли іслам (і стали босняками, перетворившись на жорстоких гнобителів своїх колишніх єдиновірців - сербів, болгар, албанців тощо). Десятки тисяч юнаків не турецького походження ставали яничарами, але ще більше християн (болгар, сербів, греків, чорногорців, герцеговинців, валахів тощо) кидали свій дім і йшли в ряди башибузуків - вояків-добровольців, які служили виключно за воєнну здобич (бо жалування в турецькому війську отримували тільки мусульмани). Башибузуки являли собою «чорну кістку» османської армії, першими йшли в бій, першими гинули, годувалися на свій кошт, але в разі перемога не було грабіжників і насильників, жахливіших від цих озброєних люмпенів. Що ж до «невірних», які намагалися мирно працювати під турецьким ярмом, то з них влада стягувала астрономічні побори - рента-податок становила до 50 % урожаю. Турки розкошували за рахунок гноблених: «Стамбул був переповнений продовольством... М'ясо було дешевим і коштувало 2 акче за окка (1,3 кг), а під час посухи - 4 акче». Султани жили буквально в казковій розкоші. Проте нікому не побажаєш належати до родини османських імператорів. Турецька імперія була хижацьким утворенням, тому й порядки «у верхах» тут більше нагадували звірячі закони кримінального табору, та того, що узаконив Мехмед II, не знав, мабуть, і злочинний світ.&lt;br&gt;У 1478 р. султан-«3авойовник» видав «указ» (фірман):&lt;br&gt;«Той з моїх синів, хто ступить на престол, має право вбити своїх братів, щоб був порядок на землі (і)». Вперше в історії за чинним законодавством ставкою в боротьбі за владу легальне оголосили життя! Проте невтомний войовник явно недооцінив своїх «діточок»: у 1481 р. за наказом його старшого сина (Баязида II) власний лікар султана отруїв Мехмеда II, після чого щасливий спадкоємець вирізав усіх братів і племінників.&lt;br&gt;Султан Баязид II (1481-1512) встиг побудувати за допомогою греків та генуезців могутній флот і почав війну з мамлюками за Сирію, та його сини теж вважали, що батько засидівся на троні. Не зважаючи на уряд, «діти» розв'язали криваву бійку за владу ще за життя Баязида II, і тут уперше своє вагоме слово сказали яничари: вони зажадали султаном Селіма, якого підтримував кримський хан. Покинутий гвардійцями, а тому безсилий Баязид П погодився віддати владу цьому синові. Тепер уже Селім І (1512-1520) наказав вирізати всіх брагів і племінників, а через рік - отруїти й батька.&lt;br&gt;Селім І виявив себе чудовим полководцем, невтомним адміністратором і хитрим політиком, але його людські якості кидають у холодний піт. Навіть серед роду нащадків Османа він виділявся своєю абсолютною жорстокістю і садизмом, за що дістав прізвисько Явуз («Грізний, Жорстокий» - і це на тлі таких попередників!). Звичайно, такий володар не міг жити без війни, тим паче що його суннітські почуття глибоко вразило створення поруч із східними кордонами Туреччини могутньої шиїтської імперії Сефевідів.&lt;br&gt;Війну з сефевідським шахом Ісмаїлом (1502-1524) султан почав із грандіозної різанини шиїтів у межах самої Туреччини (вбили 40-45 тис. осіб). Ісмаїл відповів тим самим (проти суннітів); і лобове зіткнення двох наймогутніших ісламських держав стало неминучим.&lt;br&gt;23 серпня 1524 р. в долині Чалдиран (на схід від оз. Урмія) 120-тисячна османська армія натрапила на 120-тисячне сефевідське військо, та турки мали 300 гармат, вогню яких шахська кіннота не витримала. Поранений Ісмаїд утік, але розгром його армії був цілковитим: 50 тис. вояків загинули, десятки тисяч турки захопили в полон та на очах грізного султана стратили після жахливих тортур. Селім здобув сефевідську столицю Тебриз, захопив там шахську скарбницю й весь його гарем, що вважалося найбільшою ганьбою для кожного мусульманського володаря. Сефевідів урятували мамлюки; з якими османи воювали ще з часів Баязида II й проти яких Селім І кинув свою непереможну армію.&lt;br&gt;Шлях туркам спробували заступити 60 тис. мамлюків (на чолі з єгипетським султаном Ашрафом аль-Гурі, 1501- 1516), але чудова мамлюцька кіннота не вистояла проти вогняних жерл найкращої турецької артилерії. 24 серпня 1516 р. в районі Алеппо (Халебу) єгипетське військо було знищене разом із султаном, а в 1517 р. впав Каїр. Останнього єгипетського султана й 800 родовитих мамлюцьких беїв османи повісили, 50 тис. каїрців вирізали, решта мамлюків пішла служити в турецьку армію, а їхні володіння (Єгипет, Сирія, Палестина, Ліван та Хіджаз зі святими містами ісламу - Меккою й Мединою) влилися до складу Османської імперії. Покидаючи Єгипет, Селім «вивіз із собою 1000 верблюдів, навантажених золотом та сріблом, і це не рахуючи здобичі, яку становили зброя, порцеляна, бронза, коні, мули й верблюди тощо, не кажучи вже про чудовий мармур».&lt;br&gt;Завоювання мамлюцької держави мало значний політико-релігійний резонанс. Мамлюцькі султани вважалися покровителями аббасидських халіфів - тепер халіфом назвався сам Селім І, а його контроль над Меккою й Мединою зміцнив цей статус. Османський султан дістав титули «халіфа всіх правовірних» і «служителя обох священних міст».&lt;br&gt;Останнім придбанням Селіма став Алжир, який спочатку (в 1516 р.) захопили турецькі пірати, а в 1518 р. їхній ватажок страхітливий Хайреддін Барбаросса визнав себе османським васалом (за що Селім І призначив його своїм бейлербеєм в Алжирі).&lt;br&gt;Колосальна територіальна експансія змусила султана приділити увагу розвиткові прикладних наук, зокрема географії, і з його благословення славетний турецький мореплавець Пірі Рейс спочатку створив повний морський атлас Середземномор’я, а в 1517 р. склав і подарував Селімові І карту світу.&lt;br&gt;За своє недовге царювання грізний Селім І удвоє збільшив територіальні володіння османів, на Близькому Сході в турків не залишилося небезпечних конкурентів. Османи знову зробили основним об'єктом своїх грабіжницько-завойовницьких операцій Європу, але в 1520 р. 43-річний султан раптово помер від нервової перевтоми («згорів від власної люті»). На престол ступив його син Сулейман І Кануні («Законодавець»), правління котрого стало вершиною могутності Османської імперії, за що в Європі його називали Сулейманом Пишним.&lt;br&gt;Сулейман Кануні «був твердого характеру, відважний, робочий, розумний і справедливий, раз даного слова все вірно додержував. Любив молитву (сам укладав побожні псальми), лови і війну... Росту був високого, рухи мав поважні, вираз обличчя дивно лагідний, а поведеню самостійний».&lt;br&gt;Царювання Сулеймана І (1520-1566) являло собою логічне продовження нестримної військово-територіальної турецької експансії. Першою жертвою стала Угорщина - старий неспокійний ворог османів: у 1521 р. після завзятої баталії угрів вибили з Белграда. Наступний рік ознаменувався грандіозною десантною операцією, в якій взяв участь увесь турецький флот (300 кораблів). Мусульмани здобули острів Родос, яким володіли рицарі родоського ордену - релікт епохи хрестових походів. Останні «хрестоносці» билися несамовито, турки втратили 50 тис. убитими, але в грудні 1522 р. острів упав, а всіх місцевих рицарів стратили.&lt;br&gt;Війни потребували коштів, а ганіма з Белграда й Родосу не могла окупити видатки, тому Сулейман знову посилив податковий тиск на своїх християнських підданих. Побори межували з грабунком, і в 1525 р. повстали вірмени Кілікії, але Сулейман пообіцяв амністію та зменшення податків тим, хто добровільно складе зброю, а решту «непримиренних бунтівників» через рік знищило урядове військо. Султанові терміново були потрібні переможна війна й воєнна здобич, і в 1526 р. 100-тисячне турецьке військо (300 гармат) удерлося в Угорщину.&lt;br&gt;Угорський король Лайош II мав лише 25 тис. вояків та 80 гармат, але мужньо й безглуздо контратакував ворога біля міста Мохач. Угорські вершники зім'яли башибузуків, але вогонь яничарських рушниць і гармат став для християн смертельним. Турки били впритул: угорська армія була поголовне винищена, а король - загинув. У тому самому році османи захопили й зруйнували угорську столицю Буду, а всю країну піддали тотальному погрому. Десятки тисяч угрів турки вирізали, а 200 тис. (10 °о населення) обернули на рабів і вивели в Туреччину. Угорщина знелюдніла, а її наступний король Янош Запольяні визнав себе султанським васалом.&lt;br&gt;На угорський престол претендував також ерцгерцог австрійський Фердінанд Габсбург (брат імператора Іспанії та «Священної Римської імперії» Карла V), що спричинило нову війну 1529-1532 рр. Впевнений у своїх силах, Сулейман у 1529 р. взяв в облогу Відень, але, незважаючи на 6-разову кількісну перевагу, турки не змогли захопити австрійську столицю.&lt;br&gt;Битва за Відень, де атаки 120-тисячного османського війська (300 гармат) відбивали 20 тис. християн (70 гармат), тривала майже три тижні (вересень - жовтень 1529 р.), проте міцні мури, героїзм захисників і початок холодних осінніх дощів перешкодили туркам захопити місто. Втративши 40 тис. убитими, агресор відступив, полонивши при виході 10 тис. християн.&lt;br&gt;Католицький світ зупинив османську експансію, але про розгром імперії Сулеймана І не могло бути й мови, тим паче що в турків у Європі з’явився солідний союзник - Франція.&lt;br&gt;Затиснуте з усіх боків Габсбургами Французьке королівство змушене було в XVI ст. у нелегких війнах з арміями «світової імперії» Карла V відстоювати свою незалежність. А коли після розгромної поразки під Павією французький король Франціск І (1515-1547) потрапив у полон, він сам став ініціатором франко-турецького військове,-політичного анти-габсбурзького союзу. Гордий Сулеймаи Кануні відповів королю натхненним повчанням і обіцянкою перемоги , а коли Франціск І звільнився, союзники спочатку таємно узгодили спільні воєнні операції проти Габсбургів, а в 1535 р. «на великий сором усьому християнському світові» був укладений перший франко-турецький договір, за яким Франція в обмін на торговельні пільги в Туреччині зобов’язувалася воювати з основними османськими ворогами в Європі - Австрією та Венецією.&lt;br&gt;Габсбурги не мали сил воювати на два фронти, тому, коли в 1532-1533 рр. Сулейман І чергового разу розорив Угорщину, Карл V запропонував османам вигідний для них мирний договір, який і підписали в Стамбулі 1533 р. Угорщина була розчленована на Північно-Західну, що офіційно відійшла до Австрії за умови сплати щорічної данини султанові, і Східну, де надалі правили турецькі васали. Наступні австро-турецькі війни (1540-1547, 1551-1562, 1566-1568) ситуацію не змінили.&lt;br&gt;На решті фронтів турецька експансія тривала ще успішніше. Османський флот на чолі з непереможним адміралом-піратом Хайреддіном Барбароссою окупував Тріполітанію, а у війні з Венецією (1535-1540) завдав венеціанцям кілька відчутних поразок та відібрав у «морської республіки» Далмацію та 20 середземноморських островів. Кілька успішних затяжних воєн провели турки з Сефевідами (1533-1538, 1547-1555), і за османами залишилися Месопотамія (з Багдадом і шиїтськими святинями) та Вірменське нагір'я (яке турки з тих часів називають Східною Анатолією). Османський васалітет визнали Молдова й Валахія, в 1555- 1557 рр. турецький експедиційний корпус захопив територію сучасного Судану, а в 1558-1559 рр. османи завоювали африканське узбережжя Червоного моря й відібрали в ефіопів Північну Еритрею. Лише Мальту завзяті рицарі мальтійського ордену відстояли, відбивши турецький напад 1565 р. з великими втратами для османів (20 тис. вояків).&lt;br&gt;Велика імперія османів розкинулася на трьох континентах, охопивши Анатолію, Балкани, Східне Середземномор'я, Ірак, більшу частину Аравії, майже всю Північну Африку (крім Марокко), й досягла апогею могутності.&lt;br&gt;Вона включала 21 еялет ^провінцію) з 250 санджаків (повітів), налічувала 25-35 млн. населення та 6 млн. км2 території (тільки в Стамбулі в XVI ст. було до 0,5 млн. мешканців). Податкові надходження імперії становили 550 млн. акче на рік (не рахуючи воєнну здобич), а османське військо було найкращим у світі: 250 тис. кадрових вояків (із них 12 тис. - яничарів), 300 гармат і 400 бойових кораблів плюс десятки тисяч башибузуюв (люмпенів-добровольців із «невірних»), турецьке ополчення (яя та мюселіем), а також армії султанських васалів - кримського хана й алжирських піратів.&lt;br&gt;В імперії творили видатні поети: Алі Ашик-паша (?-1522) та Махмуд Абдуль-Баки (1527-1600) - останнього особливо цінував Сулейман Кануні, дарувавши йому титул «султана поетів». Класиком османської архітеетури визнаний ісламізований грек Коджа Сінан (1490-1588) - автор 300 монументальних споруд, серед яких стамбульські мечеті Шахзаде і Сулейманіє, мавзолеї Сулеймана І та Хайреддіна Барбаросси, мечеть Селіміє в Едірне. Бурхливо розвивалося під впливом італійських майстрів мистецтво турецької живописної мініатюри (Насух, перша половина XVI ст.; Осман, друга половина XVI ст.; Нігярі, 1492-1572). На весь світ славилися пишно орнаментовані турецькі тканини (особливо з Бурси) та облицьовувальна кераміка з Ізніка (з підполив'яним розписом). І, звичайно, фантастично високою якістю вирізнялася холодна турецька зброя, вироблена майстрами Стамбула, Трабзона й Ерзурума. Зробила Туреччина достойний внесок і а розвиток світової музики, ставши батьківщиною такого специфічного жанру, як бойовий військовий марш (спочатку марші писали для оркестрів яничарського корпусу).&lt;br&gt;У 1567 р. в Стамбулі відкрилася перша в Туреччині друкарня.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''IX.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Ослаблення й занепад турецької могутності.'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;Тривале правління Сулеймана Пишного стало «золотим віком» Османської імперії, але воно ж стало її «лебединою піснею»: з другої половини XVI ст. почався поступовий занепад Оттоманської Порти (як її називали в європейських дипломатичних документах). З одного боку, далися взнаки наслідки Великих географічних відкриттів. Прокладення в 1498 р. португальським піратом Баско да Гамою прямого морського шляху з Європи в Індію (навколо Африки) зламало монополію османських султанів на посередницьку торгівлю між Сходом і Заходом. Ще більшими виявилися наслідки відкриття Колумбом (1492) та пограбування конкістадорами Америки. По-перше, спираючись на значні фінансові ресурси, католицькі держави Заходу істотно підвищили свій бойовий потенціал (грошей вистачило й на переозброєння армії найновішою вогнепальною зброєю, і на наймання десятків тисяч професійних вояків - частково навіть із колишніх башибузуюв). По-друге, наплив дешевого американського золота й срібла спричинив «революцію цін» (ціна на коштовні метали впала вчетверо), що реально зменшило фіксовані доходи яничарів та тімаріогів, а спроба виправи ситуацію збільшенням податків (особливо з немусульман) довела до «точки кипіння» невдоволення підданих й остаточно розвалила хвору османську економіку. До цього додалися вади зацентралізованої та бюрократизованої державності (хабарництво й здирства), морально-фізичний розклад політичної верхівки та поразки у війнах.&lt;br&gt;Наступником Сулеймана Кануні став його син султан Селім II (1566- 1574), матір’ю якого була українка, дочка священика Анастасія Лісовська, відома під гаремним прізвиськом Роксолана. Потрапивши як воєнна здобич до гарему пишного Сулеймана, українська красуня швидко призвичаїлася до місцевих порядків і, виявивши надзвичайні підступність, хитрість, жорстокість, жіночий талант та унікальну пристосовуваність, спочатку причарувала султана своєю красою, а потім почала сама вершити політику. Її вплив на Сулеймана І був тотальним, а жертвою ставав кожен^ хто опинявся на шляху цієї «залізної леді» українського ґатунку. Через й інтриги десятки османських генералів і чиновників утратили голови, але особливо виявила себе Роксолана, коли народила сина - Селіма. Тепер усі свої сили вона кинула на те, щоб Селім став султаном, і під впливом цієї тонкої хитрості Сулейман наказав задушити свого дорослого й здібного первородного сина-спадкоємця Мустафу як «заколотника», хоч вини на принці, звичайно, не було. Джерела свідчать, що яничари плакали з горя на похованні Мустафи12, але Селім став офіційним спадкоємцем, а в 1566 р. ступив на османський престол.&lt;br&gt;З правління Селіма II (1566-1574) починається тотальна криза колоніальної Османської імперії. До негативних для Туреччини наслідків «революції цін» і Великих географічних відкриттів додалися негаразди її традиційної державної структури, обтяжені людськими вадами самого Селіма II, який був хронічним алкоголіком (за що звався Софт - «П’яниця»). Оттоманська Порта охоплювала величезну територію і мала відповідно великий внутрішній ринок, але самі турки остаточно розучилися працювати, звично орієнтуючись лише на війну як на основне джерело прибутків. Проте здійснювати нові завоювання стало неможливим, бо сусіди зміцніли, а сил ледь вистачало, щоб тримати в покорі мільйони вже пригноблених народів. Продуктивна праця стала сприйматися як заняття ганебне, тому працювали в імперії лише «невірні». Але хижацький характер держави «з’їдав» сам себе. «Революція цін» підштовхувала владу до пошуку нових доходів, а втрата транзитної монополії та припинення вдалих масштабних воєн змусили підвищувати податки, що ініціювало народно-визвольні заворушення серед поневолених турками етносів.&lt;br&gt;За традиціями османів методом виходу з фінансово-економічної скрути Селім II обрав війну, і першою мішенню стала Росія, яка після завоювання Астраханського ханства активно розширяла свій вплив у районі Каспію та Причорномор'я й намагалася заручитися підтримкою Сефевідів для спільної боротьби з турками. В 1569 р. московський уряд подарував шахові Тахмаспу І 100 гармат (!) і 500 рушниць , і в тому ж році спільна турецько-татарська армія спробувала захопити Астрахань, але невдало: війська російського князя Серебряного розбили 60-тисячний корпус мусульман ущент. Решту інтервентів добили донські й гребенські козаки, а на Чорному морі залишки цього війська потонули від шторму: із 60 тис. уціліло 700. А коли в 1571 р. кримський хан Девлет-Прей удалим раптовим набігом спалив Москву, його армію при відступі знищили донські козаки в 1572 р., причому хан -загинув.&lt;br&gt;У 1570 р. османи відвоювали у венеціанців Кіпр (де влаштували жахливу різанину християн із десятками тисяч жертв). Відповідаю на новий акт турецької агресії стало створення масштабної антиосманськоЇ коаліції (Венеція, Австрія, Іспанія, Генуя, Савойя, Ватикан тощо) під назвою «Священна Ліга», а 7 жовтня 1571 р. її об'єднаний флот під проводом іспанського принца дона Хуана Австрійського (217 кораблів) атакував і знищив турецький флот Алі-паші (275 кораблів) у битві в затоці Лепанто (Греція).&lt;br&gt;Турки втратили 224 кораблі й 40 тис. матросів (із них 15 тис. - полоненими). До рук союзників потрапили 300 трофейних гармат, а їхні втрати становили 15 галер і 18 тис. убитих. Учасник цієї морської баталії іспанський письменник Сервантес писав: «Зруйнована була неправильна думка всього світу й усіх народів про непереможність турків на морі... осоромлена була оттоманська гординя» 4. І хоча Кіпр залишився в османіа, а в 1574 р. турки окупували Туніс (вибивши звідти іспанців), османська агресія в Європі захлинулася.&lt;br&gt;У 1574 р. Селім II Софт безславно «помер з надмірного пияцтва й уживання життя», і на османський престол ступив його безвольний і теж схильний до алкоголю син Мурад III (1566-1595). За його правління туркам ще раз пощастило побити Сефевідів у війні 1578-1590 рр. і за Стамбульським миром приєднати до Порти Закавказзя й Азербайджан. На рабських ринках продали 100 тис. полонених (грузини, вірмени, азербайджанці, перси, курди та ін.), але це був останній гучний успіх турецької зброї.&lt;br&gt;Господарство імперії зазнавало цілковитого розвалу, дефіцит бюджету становив 200 млн. акче (!), почалося псування монети, а далі вибухнув справжній голодомор із десятками тисяч жертв, який знелюднів азіатські провінції Отгоманської Порти. Загнаний у глухий кут, Мурад III розпочав війну з Австрією (1592-1606) і невдовзі помер.&lt;br&gt;Війна з Габсбургами завершилась у 1606 р. внічию, але сефевідський Іран після масштабних реформ Аббаса І (1587-1629) взяв у турків вражаючий реванш. Перси відвоювали Азербайджан і Східні Грузію, Вірменію та Курдистан (1603-1612). У самій Туреччині почалися масові бунти голодних і знедолених.&lt;br&gt;Ще більше заплутав ситуацію вкрай релігійний султан Ахмед І (1603- 1617), який із міркувань «гуманності» скасував звичай убивств братів нового султана при його вступі на престол. Тепер їх тримали в ізоляції в спеціальних клітках, куди не пускали навіть жінок. Але владу за тюркськими степовими традиціями успадковував найстаріший чоловік роду, тому надалі османський престол почали переважно посідати не сини, а по черзі брати колишнього султана, кожен з яких не мав відповідно ніякого досвіду не лише в державних, а й у звичайних життєвих справах. Перехоплення в султанів реальної влади візирами й яничарами стало звичайною справою.&lt;br&gt;Податки збільшилися в 10-15 разів, і в 1572 р. збунтувалася Молдова, в 1594 р. - Валахія, в 1596 й 1598 рр. - Болгарія. Протягом 1595-1610 рр. повстання спалахували в Анатолії, Південній Сербії, Чорногорії, Герцеговині, Мореї, Далмації, Албанії, а в 1625 р. Османську імперію спустошила жахлива епіделіія чуми.&lt;br&gt;Побачивши, що влада хитається, султани спробували знову спертися на голе насильство, збільшивши до 100 тис. головорізів свою гвардію (яничари, сіпахі), але це лише довело до повного спустошення державні фінанси, а грошове утримання вояків стало жалюгідно мізерним, тому для виживання вони почали займатися торгівлею або землеробством. Бойовий потенціал такого війська катастрофічне впав, а війни остаточно перестали бути переможними.&lt;br&gt;Прокляттям Туреччини стали криваві набіги українських козаків-запорожців, які звільняли християнських бранців і жорстоко грабували й знищували мусульман. На своїх човнах-чайках у 1606 р. запорожці здобули болгарську Варну, в 1614 р. зруйнували Сіноп і Трапезунд, у 1616 р. оволодіти кримською Кафою (де визволили до 40 тис. православних рабів), а в 1615 р. потопили турецьку флотилію в гирлі Дунаю (віявши в полон османського пашу) і вдерлися до Стамбула (!), розграбувавши й випаливши все столичне передмістя. «Не можна сказати, який тут був страх великий... 16 кораблів козацьких прийшло сими днями, дійшовши аж до Помпеєвої кольони на устю Босфору, знищили Карамусол, попалили й пограбили тутешні села, і такий з того був перестрах...»&lt;br&gt;Османи вирішили покарати Річ Посполиту (на теренах якої офіційно розташовувалася Запорізька Січ) і в 1620 р. розбили польського гетьмана Жолкевського під Цецорою (Молдова), але в грандіозній битві під Хотином (23-ЗО серпня 1621 р.) об’єднана 75-тисячна польсько-козацька армія (під проводом польського гетьмана Ходкевича й українського гетьмана Сагайдачного) завдала відчутної поразки 150-200-тисячному турецько-татарському війську, яким керував сам султан Осман II (1618-1622). Польсько-турецький мир 1621 р. закріпив існуючий статус-кво.&lt;br&gt;Що вже говорити про чиновників, котрі брали й давали хабарі направо й наліво. Тімарна система розвалилася, а корпус яничарів поповнювали тепер не юнаки через девширме, а діти яничарів. Традиційні порядки вичерпали в XVI ст. свій ресурс, але турки вперто не бажали з цим миритися і шукали виходу в межах шаблонів минулого: здирство, війна, грабунок, залякування, диктат, владний деспотизм, бюрократична централізація.&lt;br&gt;Ідеологами реформ, спрямованих у «щасливе минуле», стали науковці Мустафа Кочібей та Кятіб Челебі (1609- 1658) і великий візир Кьопрюлю Мехмед-паша (1656- 1662). Метою реформ оголосили відновлення державної та податкової дисципліни, непорушне дотримання всіх законів, жорстоку боротьбу з некомпетентністю й корупцією та відновлення успішних воєн. Методом запровадження «нових старих законів» обрали терор.&lt;br&gt;У перші роки реформ відтяли голови ЗО тисячам недбалих чиновників, військових, дипломатів і «занадто розумних» гаремних одалісок. Голови страчених везли до Стамбула й виставляли перед брамою султанського палацу. Для пожвавлення вітчизняного виробництва ввели «патріотичні» економічні закони: «Народ у нашій країні має утримуватися від використання дорогах товарів із країн, ворожих Османській імперії, й у такий спосіб не припускати відпливу монети й товарів. Слід якомога більше користуватися виробами місцевого виробництва» Спочатку це справді дало певні плоди. В 1639 р. Туреччина повернула собі Ірак (відвоювавши його в персів), а в 1676 р. 100-тисячне османське військо вдерлося в Україну. Результатом двох походів на Чигирин (1677-1678) став Бахчисарайський мир 1681 р., за яким туркам відійшла Правобережна Україна.&lt;br&gt;Динамічніше почали розвиватися в XVII ст. турецькі наука й культура, здобутками яких стали істррико-географічні твори османського мандрівника Евлія Челебі (1611-1679), політизована сатирична лірика Вейсі (?-1628) та Нефі (1572-1635), а з другої половини XVII ст. завдяки творчості композитора й виконавця Бухурізаде Мустафи Ітріефенді турки почали й музику вважати високим мистецтвом. Щоправда, сатира владі не сподобалася, тому поетів знову обмежили офіційним панегіричним славослов’ям, а тих, хто не погодився йти проти совісті й таланту (як-от Нефі), знищили без зайвого галасу.&lt;br&gt;Криваві стабілізаційні реформи Мехмеда Кьопрюлю та його наступників-візирів Фазіль-Ахмета Кьопрюлю (1661- 1676) й Кара Мустафи (1676-1683), прилюдні страти ко-рупціонерів і хапунів, наведення елементарного порядку в діловодстві дали змогу османам ще на 20 років реанімувати ефективність традиційних порядків, але наприкінці XVII ст. останні резерви турецької хижацької державності східного типу вичерпалися.&lt;br&gt;В 1683 р. турки знову обложили Відень, проте здобути місто штурмом не змогли, а коли в тил османам ударили гусари польського короля Яна ПІ Собеського, 170-тисячна султанська армія була розтрощена. Турки втратили 20 тис. убитими, 300 гармат і останню ініціативу, а в Європі відродилась антиосманська «Священна Ліга» (Австрія, Польща, Венеція, Мальта, Росія), яка завдала мусульманам кілька великих поразок підряд. У 1697 р. австрійська армія Євгена Савойського добила турків на р. Тиса: тут загинуло ще ЗО тис. османів, причому був убитий великий візир, а султан Мустафа II (1695-1703) дивом уник полону. Оновлена Європа сама перейшла до експансії, й за Карловицьким миром 1699 р. Туреччина втратила Угорщину, Трансільванію, Славонію, Морею, Далмацію, Правобережну Україну, Поділля та ряд островів грецького архіпелагу.&lt;br&gt;На початок XVIII ст. Османська імперія розгубила залишки колишньої могутності й почала невідворотно перетворюватися на другорядну державу, що перестала відігравати активну роль у міжнародних справах. Лише крайня мілітаризація й суннітський фанатизм дали туркам змогу зберегти свою державну незалежність, але про перевагу над Європою довелося забути. Туреччина прощалась із середньовіччям в умовах воєнних поразок, загострення міжетнічних та міжрелігійних суперечностей, занепаду економіки й політичної чехарди навколо султанського престолу. Східний деспотизм вичерпав свій ресурс, але для впровадження нових порядків туркам треба було пожертвувати своїм панівним статусом етносу-хижака, який не працює, а живе пограбуванням «невірних», і почати працювати самим - до таких «жертв» османи ще «не дозріли». &lt;br&gt;Турки вперто продовжували правити старими методами (терор, збільшення податків, війна, дріб'язкова регламентація, бюрократичний контроль, фальсифікація монети), але у XVIII ст. ККД цих «заходів» з нульового перетворився на від'ємний, і замість вступу до Нового часу Османія впала в колапс постсередньовіччя, агонія якого тривала до XX ст.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''X.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Висновки.'''&lt;br&gt;Отже Османська Імперія стала яскравим прикладом вкрай замілітаризованой держави. Вдалі військові походи та монополія на торгівельні шляхи між Сходом і Заходом дали можливість туркам розбудувати велику імперію. Достоїнством її стала одна з наймогутніших армій в Євразії, яка визначалась своєю жорстокістю та фанатизмом.Військово-деспотичний характер влади виховав в турках войовничість та стійкість у боях. Однак постійні перемоги у військових походах привчили турків жити чужею працею. Етнічні турки майже перестали працювати. Сме це, а також неспроможність влади пристосуватись до змін в світі призвели до занепаду Османської Імперії. Держава, яка була однією з головних фігур на міжнародній арені, стала другорядною і перестала впливати на хід справ у світі.&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Використана література'''&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Степанова В.Е., Шевеленко А. Я. История средних веков (XV- XVII вв.): Хрестоматия: В 2 т. М., 1994. Т.2. С.47.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Рансимен С. Падение Константинополя в 1453 г. / Пер. с англ. М., 1993. С.63.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Рубель В.А. Історія середньовічного сходу : Курс лекцій / К., ”Либідь” 1997. С.335-364&lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Петроса Ю. А. Османская империя: могущество и гибель. М., 1992&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%90%D1%80%D0%B0%D0%B1%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%A5%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%84%D0%B0%D1%82 2009-08-18T01:27:11Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: &quot;Арабський халіфат&quot;''''' &lt;dynamicarticlelist&gt;Всесвітня історія, кла...</p> <hr /> <div>'''''Реферат на тему: &quot;Арабський халіфат&quot;'''''<br /> <br /> &lt;dynamicarticlelist&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Арабський Халіфат&lt;/dynamicarticlelist&gt;&lt;br&gt;План:&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Вступ.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Утворення Арабського Халіфату.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Суспільний лад Халіфату.&lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Ісламська держава.&lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Джерела мусульманського права.&lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Майнові та сімейні відносини.&lt;br&gt;7.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Злочин і покарання.&lt;br&gt;8.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Судовий процес.&lt;br&gt;9.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Висновки.&lt;br&gt;10.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Список використаної літератури.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Вступ.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія держави і права зарубіжних краї належить до тих суспільних наук, які прийнято називати історико-правовими, оскільки вони мають пряме відношення як до науки історія так і до науки про державу і право.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В зв’язку конкретно-історичним підходом до державно-правових явищ і процесів, що притаманні тому чи іншому суспільству на певному етапі його розвитку, історія держави і права оперує великою кількістю фактів, конкретних подій політичного життя, діяльності держав, урядів, класів, партій і т.д. Але в той же час, історія держави і права не просто набір знань про минуле держави і права.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Наука історії держави і права зарубіжних країн має власну історію. Еволюція східного середньовічного суспільства пройшла особливий шлях, що відрізняє його від розвитку феодального Заходу. Панування соціально-економічних і соціально-політичних традиційних структур визначало надзвичайно уповільнений характер цієї еволюції. Отже, поняття феодалізму, що застосовується в навчальній літературі до цього суспільства є в значній мірі умовним. Рабство на Сході ніколи не відігравало значної ролі в суспільному виробництві, але воно продовжувало існувати в середні віки, а деякі соціальні інститути європейського феодалізму були притаманні і давньому і середньовічному Сходу.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Уявлення про Середньовіччя сформувалися в буржуазній історіографії разом з поняттям нова історія в епоху революційних змін ХVII-XVIII вв. При цьому, нова історія Західної Європи протиставлялась її минулому, яке в свою чергу, сприймалось як зміна двох попередніх періодів: античної давнини і середньовіччя. Ця трьох етапна схема набула завершеної форми, коли антична давнина пов’язуватись з рабовласництвом, а феодалізм – з середньовіччям і розглядався в буржуазній історіографії як особливий соціально-політичний лад, політична організація середньовічного суспільства з притаманною централізацією і системою васальних відносин.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Жорстку соціально-економічну детермінованість поняття феодалізму набуло в марксистській літературі, у вченні про формацію як особливому способі виробництва.&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;При формаційних підходах в якості основних виділяються виробничі відносини, а кожне конкретне суспільство розглядається як система, в які всі інші суспільні зв’язки вважаються виробничими надбудовами над ними. Це й визначило моністично-матеріалістичний погляд формаційної періодизації історичного процесу, в якому на зміну рабовласництву приходить феодалізм, потім капіталізм і, нарешті, комунізм.&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Повна неможливість вкласти в цю схему історію багатьох суспільств призвела самого К. Маркса в його ранніх творах до вчення про особливий “азіатський спосіб виробництва”, спори щодо якого велися в нашій науковій літературі до недавнього часу. До беззастережного визнання соціально-економічної і соціально - політичної специфіки і давнього, і середньовічного східних суспільств із їхнім уповільненим характером розвитку, глибоким на суспільний розвиток традицій, релігійної ідеології й ін. Феномен цих суспільств свідчить про багатоваріантність самої суспільної еволюції.&lt;br&gt;Оскільки в Європі середньовіччя є синонімом феодалізму, той й досить умовними треба вважати і застосування поняття середньовіччя до східних суспільств у силу крайніх труднощів визначення його нижніх і верхніх хронологічних границь. Тим часом у чисто методичному плані необхідність визначеної періодизації настільки тривалого періоду в історії Сходу пов’язується з комплексом історичних факторів, з якісними змінами в політичній структурі, зі створенням централізованих імперій, із завершенням формування найбільших цивілізованих центрів, світових релігій і їхнім могутнім впливом на периферійні зони й ін.&lt;br&gt;&amp;nbsp;Виділяючи найбільш загальні риси подібності соціально-економічної еволюції середньовічних країн Сходу, слід зазначити , що жодна&amp;nbsp; з цих країн не досягла в епоху середньовіччя європейського рівня пізнього феодалізму, коли в його надрах почали розвиватися капіталістичні відносини. Тут у порівнянні з основними&amp;nbsp; середньовічними європейськими країнами різко відставав розвиток промисловості, товарно-грошових, ринкових відносин.&lt;br&gt;Уповільнений характер розвитку визначив стійку багатоукладність східних середньовічних суспільств, тривале співіснування патріархально-родових, кланових, рабовласницьких, напівфеодальних і інших укладів. Вагомий вплив на весь хід історичного розвитку країн&amp;nbsp; Сходу здійснило поширення державної власності на землю, що сполучалася з іншою формою власності – общинним. Державна власність у її вузькому розумінні включала лише велике землеволодіння монарха і державної скарбниці. У широкому ж змісті вона не зводилася до власності монарха, а охоплювала і земельні дарування і присвоєння ренти-податку з визначеної території. &lt;br&gt;Але в середньовічних суспільствах Сходу держава всіляко державну власність на землю з властивої їй традиційною системою експлуатації подібних селян, стримувала розвиток приватної власності, перешкоджало створенню тут західноєвропейської системи панського господарства.&lt;br&gt;Сполучення різних форм земельної власності, особлива контрольно-регулююча&amp;nbsp;&amp;nbsp; роль держави в економіці знаходили вираження, насамперед&amp;nbsp; в особливій структурі пануючого класу, в усіх неєвропейських середньовічних суспільствах. Якщо в західній середньовічній Європі сформований клас приватних земельних власників, що експлуатують працю залежних селян, спирався на феодальну державу, що об'єктивно виражала його волю, то пануючий клас у країнах Сходу - це сама держава в особі саново-бюрократичного соціального прошарку, причетного до влади, що жив за рахунок ренти-податку головним чином з формально - вільних хліборобів-селян.&lt;br&gt;Для середньовічних суспільств Сходу характерний і менший ступінь залежності безпосередніх виробників-селян, відносно більший обсяг їхніх прав, зв'язаних з розпорядженням своєю земельною ділянкою. Відсутність панського господарства і панщини призвело до того, що тут селяни не були прикріплені, а зв'язані податковим тягарем, підтримуваним за допомогою державного апарата, чиновництва. Ця залежність, що виражалася в становій неповноцінності &quot;простолюдина&quot;, скріплювалося правами, релігією, общинними порядками.&lt;br&gt;Специфічне місце займало й східне середньовічне місто. Низький рівень суспільного поділу праці в країнах Сходу знаходив вираження в тім, що місто тут не стало організуючою і направляючою силою суспільного прогресу. Воно жило за рахунок перерозподілу ренти-податку, тому що прибавочний продукт, що концентрується в руках окремих соціальних груп, не ставав капіталом, не включився у виробництво. Реміснича продукція йшла не на ринок, а на задоволення потреб правлячих сановно-бюрократичних, у тому числі і військових кіл. Купецький же капітал виконував при цьому функції своєрідного агенту між ними і ремісниками-виробниками.&lt;br&gt;Східна сільська громада, що являла собою замкнутий господарський світ зі спадкоємним, незалежним від ринку поділом ремесла і землеробства, гальмувала розвиток двостороннього товарообігу між містом і селом, а разом з тим і формування стану городян, купецтва міського типу.&lt;br&gt;&amp;nbsp;Це у свою чергу визначило і порядки, що існували в східному місті. Ремісник&amp;nbsp; знаходився під твердим контролем бюрократичного державного апарату, був скований правовими, релігійними розпорядженнями, становими, кастовими обмеженнями. У східному середньовічному місті не існувало особливого міського права. Правовий статус&amp;nbsp; міського жителя не відрізнявся від сільського. &lt;br&gt;На відміну від європейського східне місто не стало ареною політичної боротьби, що безпосередньо впливає на зміну форм держави. Не стало воно й опорою центральної влади у боротьбі з роздробленістю, як це мало місце в Європі.&lt;br&gt;Специфічні риси соціально-політичного розвитку країн Сходу визначалися тією обставиною, що тут не склалися державні форми, властиві феодальній Західній Європі. Тут не було сеньйориальної монархії як своєрідного союзу феодалів сеньйорів, що володіють суверенними правами в межах територій своїх доменів. Ця форма могла скластися в суспільстві, де процес утворення класів носив завершений характер. Не могла скластися&amp;nbsp; і станово-представницька монархія в суспільстві, у якому місто було позбавлено будь-якої було самостійності, де не сформувався стан городян зі своїми становими цілями й інтересами. &lt;br&gt;Розповсюдженою формою східної середньовічної держави стала спадкова монархія, в якій були відсутні інституційні форми обмеження влади правителя. Разом з тим, ці державні форми не були ідентичні. Різним був і рівень централізації в цих державах, ступінь застосування військово-деспотичних засобів і методів здійснення державної влади. Більш того, вони мінялися і на окремих етапах розвитку конкретних східних середньовічних держав. &lt;br&gt;Безперечну специфіку соціально-політичній структурі східного суспільства додавала пануюча релігійна ідеологія, саме відношення членів суспільства до релігії і влади. При цьому до релігії вони відносилися як до вчення, що могло бути використане лише на благо влади. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Утворення Халіфату&lt;br&gt;&lt;br&gt;У VІІ столітті в арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів, почався розпад родоплемінного ладу. Підсилилася майнова, а потім і соціальна диференціація. Шейх (глава племен) і сайди (племінні старійшини) захоплюють кращі землі оазисів. У їхню власність переходить велика кількість худоби. З'являються раби. Право займати суспільні посади стає спадковим привілеєм найбільш багатих родин.&lt;br&gt;Розпад родоплемінних відносин особливо далеко зайшло в Хіджазу (район узбережжя Червоного моря). Тут навколо оазисів концентрувалися напівосілі племена, що займалися не тільки скотарством, але і землеробством. У цьому районі були торгово-ремісничі міста: Мекка, Ясриб, через які пролягав великий караванні шлях з півдня на північ. У містах домінували багаті купці-лихварі. Відокремившись у привілейовану групу, вони, проте, не порвали родинних зв'язків з визначеними племенами і їхньою знаттю. У цих районах знаходилася велика кількість знедолених бедуїнів. Руйнувалися вікові зв'язки, узи і традиції взаємодопомоги, що зв'язували всіх одноплемінників. Нещастям для простих людей була міжплемінна ворожнеча, яка все підсилювалася. Постійні взаємні військові набіги супроводжувалися убивствами, викраденням людей і худоби.&lt;br&gt;Так в обстановці глибокої соціально-економічної кризи народжувалося нове (класове) суспільство. І, як це мало місце в інших народів, ідеологія суспільного руху, що об'єктивно виступив за новий лад, набула релігійної форми.&lt;br&gt;Виникнення нової релігії - Ісламу - пов'язано з ім'ям Мухаммеда (приблизно 570-632 р.). Мухаммед проголошував необхідність нового порядку, що виключав колишню племінну ворожнечу. Всі араби незалежно від свого племінного походження покликані були скласти єдину народність. На чолі їх повинен бути Пророк - &quot;намісник Бога на землі&quot;. Єдиною умовою вступу в цю спільноту було визнання нової релігії і жорстке дотримання її норм.&lt;br&gt;Серед простих людей нові ідеї знайшли своїх прихильників. Вони прийняли Іслам, тому що давно зневірилися у&amp;nbsp; могутності племінних божків, які не захистили їх від нещасть і руйнувань.&lt;br&gt;Народний характер первісного руху відлякував багатих, але це продовжувалося не довго. Спостерігаючи за дією прихильників Ісламу, вони почали розуміти, що нова релігія не загрожує їх корінним інтересам. Незабаром представники родоплемінних і торгових верхівок увійшли до складу правлячої еліти мусульман.&lt;br&gt;До цього часу (20-30 р. VІІ століття) було довершене організаційне оформлення релігійної мусульманської громади, очолюваної Мухаммедом. Створені військові загони вели боротьбу за об'єднання країни під прапором Ісламу. Діяльність цієї релігійної військової організації поступово здобувала політичний характер.&lt;br&gt;Нова держава вирішувала одну з найважливіших задач, що стояла перед країною - подолання племінного сепаратизму. До середини VІІ століття об'єднання Аравії було в основному довершено.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Суспільний лад Халіфату&lt;br&gt;&lt;br&gt;Смерть Мухаммеда поставила питання про його послідовників на посаді верховного глави мусульман. До цього часу його найближчі родичі і сподвижники (родоплемінна і купецька знать) консолідувалися в привілейовану групу. З її середовища і стали вибирати нових одноособових вождів мусульман - халіфів (&quot;заступників Пророка&quot;).&lt;br&gt;Під їхнім керівництвом у VІІ-VІІІ століттях були завойовані величезні території, включаючи Ближній і Середній Схід, Північну Африку і деякі інші райони. Одним з найважливіших стимулів руху арабів на нові землі стала відносна перенаселеність Аравії. Корінні мешканці завойованих земель майже не чинили опір прибульцям, тому що до цього знаходилися під ярмом інших держав, що їх нещадно&amp;nbsp; експлуатували. Вони не були зацікавлені в захисті старих панів і їхніх порядків.&lt;br&gt;Як наслідок, на завойованих землях виникла нова велика держава - Арабський Халіфат. У його склад ввійшла й Аравія. Давши своїй новій батьківщині нову релігію, араби одержали взамін продуктивні сили, що знаходилися на відносно високому ступені розвитку. Вступивши в райони древньої культури (Месопотамію, Сирію, Єгипет), вони опинилися під впливом глибокого соціального перевороту, основним напрямком якого було формування феодалізму.&lt;br&gt;Одночасно з утворенням Халіфату формувалося і його право - шаріат. Право спочатку формувалося як найважливіша частина релігії. Його основними джерелами стали Коран - священна книга ісламу, що містить норми, які носять характер моральних установ; сунна - збірник переказів про вчинки і виречення Мухаммеда, що містить норми сімейно-спадкоємного і судового права; іджма - рішення, винесені авторитетними мусульманськими правознавцями, з питань, не відбитим у Корані і сунне, фетва - письмовий висновок вищих релігійних авторитетів за рішеннями світської влади щодо окремих питань громадського життя.&lt;br&gt;Під впливом цих процесів розкладання первіснообщинного ладу в арабів було швидко довершене.&lt;br&gt;Арабський феодалізм поряд з головними, загальними для феодального суспільства будь-якої країни рисами, мав важливі особливості. Ступінь розвитку феодалізму в окремих областях Халіфату не була однаковою. Вона знаходилася в прямій залежності від рівня їхнього соціально-економічного розвитку, що був до завоювання. Якщо в Сирії, Іракові, Єгипті феодалізм панував практично роздільно, то в більшій частині Аравії збереглися значні пережитки родоплемінного ладу.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Ісламська держава&lt;br&gt;&lt;br&gt;Державний апарат Халіфату був досить централізованим. Цьому значно сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) - знаходилася в руках халіфа. Перші халіфи обиралися мусульманської знаттю зі свого середовища. Однак досить швидко влада Халіфату стала спадковою. Арабська держава набула форми централізованої теократичної монархії. Влада Халіфа в принципі визнавалася необмеженою. Реально він повинен був рахуватися з найбільшими феодалами країни, що нерідко організовували двірські перевороти, скидали неугодних їм правителів.&lt;br&gt;Центральними органами державного керування вважалися наступні відомства (дивани):&lt;br&gt;1) Диван-ал-Джуід, що завідував оснащенням і озброєнням війська. Під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали розміри оплати і земельних пожалувань за службу.&lt;br&gt;2) Диван-ал-Харадж, що контролював діяльність центральних фінансових органів, зайнятих обліком податкових і інших надходжень у скарбницю.&lt;br&gt;3) Диван-ал-Барид - керування доріг і пошти, будівництво доріг, колодязів і т.д. Будучи фактично єдиною організацією, здатною якнайшвидше забезпечити передачу інформації, це відомство здійснювало і таємне спостереження за діяльністю і політичним настроєм місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підпорядкувалися посадовим особам у провінціях.&lt;br&gt;Вищі чини відомств призначалися халіфом і були безпосередньо перед ним відповідальні. Серед них перше місце належало візиру (чи візирю). Спираючи на підтримку знаті, візири поступово зосередили у своїх руках керування і тим самим відтіснили у певній мірі халіфів від їхньої реальної влади.&lt;br&gt;У кінці 8 століття намітилися нові тенденції в розвитку арабської держави. Місцева знать, зміцнившись на завойованих територіях, втрачає колишню зацікавленість у єдності Халіфату. До цього часу еміри одержали можливість створювати своє, у ряді районів дуже численне військо. Вони отримують на свою користь податкові платежі. Розкол Халіфату на окремі незалежні держави стало питанням часу.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Мусульманське право&lt;br&gt;&lt;br&gt;Одним з найвидатніших явищ у середньовічній цивілізації на Сході стало мусульманське право (шаріат). Це правова система, що згодом&amp;nbsp; набула світового значення.&lt;br&gt;Шаріат із самого початку склався і розвивався як конфесійне право. Воно було органічно злите остеологією ісламу, пронизане його релігійно-етичними уявленнями.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Для шаріату, особливо на перших стадіях його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов'язку, що досить широко представлено в шаріаті і саме ці обов’язки визначали все життя правовірного мусульманина.&lt;br&gt;Однієї з характерних рис середньовічного мусульманського права була його відносна цілісність. Разом із явленнями про єдиного бога Аллаха - затвердилася ідея єдиного правового порядку, що має універсальний характер. Більш того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право в міру розширення кордонів Халіфату поширило свій вплив на нові території.&lt;br&gt;Але все ж таке мусульманське право на перший план висувало не територіальний, а конфесійний принцип.&lt;br&gt;Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи тим, що він регулював не строго окреслені сфери суспільного церковного життя, а виступав у якості всеохоплюючої і всеосягаючої нормативної системи, що затвердилася в цілому ряді сторін Азії й Африки. Згодом&amp;nbsp; норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свій вплив на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. Однак настільки бурхливе і широке поширення ісламу і шаріату потягло за собою й усе більший прояв в ньому місцевих особливостей і&amp;nbsp; відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і рішень у конкретних правових спорах. Так, згодом&amp;nbsp; із утвердженням двох головних напрямків у ісламі, відбувся розкол у шаріаті, де поряд з ортодоксальним напрямком виник і інший напрямок - шиїзм, що й до нашого часу має домінуючі позиції в Ірані, а так само частково в Лівані і Йомені. Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення у правових нормах, що стосуються самих різних сторін життя держави і суспільства. Так, у шиїзмі передбачається правовий порядок передачі державної влади в спадщину, зосередження світського і релігійного авторитету в руках духовних осіб - імамів, що вважалися непогрішними. Більш того, імами визнавали тільки ті перекази про пророка Мухаммеда, які були для них правовими вказівками, що доходили до праведного останнього халіфа Алі.&lt;br&gt;Поступово і прихильники ортодоксального напрямку шаріату згрупувалися у чотири основних групи, що являли собою власне кажучи самостійні правові школи, зв'язані з іменами перерахованих нижче чотирьох провідних мусульманських правознавців: Ханифіти, маликіти, шафіїти, ханболіти. Більш розповсюджений з них ханифітський мазхаб (від Абу Ханифа) мав своїх послідовників, насамперед, у таких країнах, як Єгипет, Туреччина, Індія, а також на території теперішньої Росії.&lt;br&gt;Ряд самостійних шкіл виник і на базі шиїзму: ісламом, джафаритська, зейдитськая й ін. Таким чином, до кінця середньовіччя доктринальна і нормативна основа шаріату ускладнилася і зазнала істотних змін, але все ж таки залишилася надзвичайно складним і незвичайним правовим явищем.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Джерела мусульманського права.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран - священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Муххамеду. Дослідники знаходять у Корані положення, що запозичені з більш ранніх правових пам'ятників Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Складання Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізування його змісту і складання остаточної редакції відбулося при халіфі Омарі (644 - 656 р.).&lt;br&gt;Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком по конкретним випадкам життя. Але багато настанов мають дуже невизначений вид і можуть набувати різного значення в залежності від того, який зміст в них вкладається.&lt;br&gt;Іншим авторитетним і обов'язкової для всіх мусульман джерелом права була Сунна, що складається з численних розповідей про судження і вчинки самого Муххамеда. Із сунны виводяться норми шлюбного і спадкового, доказового і судового права, правила про рабів і т.д.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що розглядалася як &quot;загальна згода мусульманської громади&quot;. Поряд з Кораном і Сунной вона відносилася до групи авторитетних джерел шаріату. Іджма розвивалася як у виді інтерпретації тексту&amp;nbsp; чи Корана Сунни, так і шляхом формування нових норм, що уже не були пов'язані з Муххамедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки і ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв і муджтахидів.&lt;br&gt;Одним з найбільш спірних джерел мусульманського права, що викликав гострі розбіжності між різними напрямками, був кіяс - рішення правових справ за аналогією. Згідно кіясу, правило, встановлене в Корані, Сунні чи Іджмі, може бути застосоване до справи, яка прямо не передбачена в цих джерелах права. Кіяс не тільки дозволяв швидко врегулювати нові суспільні відносини, але і сприяв звільненню шаріату як в цілому, так і в ряді моментів від теологічного нальоту. Але в руках мусульманських суддів кіяс часто ставав знаряддям відвертої сваволі.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Нарешті, похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази і розпорядження халіфів - фірмани. У наступному в інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як&amp;nbsp; джерело права стали розглядатися і відігравати все зростаючу роль закони - кануни. Фірмани і кануни також не повинні були суперечити принципам шаріату і доповнювали його, насамперед,&amp;nbsp; нормами, що регламентують діяльність державних органів та регулюють адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.&lt;br&gt;Майнові і сімейні відносини.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Особлива увага в шаріаті приділялося &quot;праву особистого статусу&quot;. Повноправний особистий статус по шаріату мали тільки мусульмани. Особи, що сповідали християнство чи іудаїзм, знаходилися в приниженому положенні і були зобов'язані сплачувати державний податок. Розвиток соціальних відносин вплинув на положення рабів. Вони не визнавалися суб'єктами права, але могли за згодою своїх хазяїв вести торгові операції і здобувати майно. Відпустка рабів - мусульман на волю розглядалася як шляхетна справа. Характерною рисою правового статусу особистості по шаріату була також нерівність чоловіка і жінки.&lt;br&gt;Важливе місце в мусульманській правовій доктрині займали норми, регламентуючі майнові відносини. Насамперед, у правовій доктрині було закріплене уявлення про майно як об'єкт речових прав. Особливу категорію складали речі, що не могли чи не повинні були знаходитися у власності мусульманина (повітря, море, мечеті й ін.). Не визнавалася власність мусульман і на так називані &quot;нечисті речі&quot; - вино, свинину, книги і т.д.&lt;br&gt;Сформований у мусульманських державах лад відносин власності ретельно регламентувався й охоронявся нормами шаріату.&lt;br&gt;Особливий правовий режим мали землі, що складали первісну територію мусульманської громади, що називали Хіджаз. На ці землі могли селитися тільки мусульмани, тут не можна було рубати дерева, полювати і т.д.&lt;br&gt;Приватна феодальна власність в Арабському халіфаті мала підлегле значення в порівнянні з державною власністю й общинним землекористуванням і не одержала широкого поширення.&lt;br&gt;Своєрідним інститутом шаріату, пов'язаним з речовими правами, був вакуф, що являв собою майно, передане власникам на які-небудь релігійні чи благодійні цілі. Особа, що встановило вакуф, втрачала право власності на дане майно, але зберігала за собою право виступати в якості керуючого вакуфом і резервувати визначених дохід з вакуфа для себе і своїх спадкоємців.&lt;br&gt;У шаріаті на відміну від римського права не формулювалася загальна концепція зобов'язання, але практичні питання договірного права, торгово-грошового обороту набули всебічну розробку. Зобов'язання ділилися на оплатні і безоплатні, двосторонні й односторонні, термінові і безстрокові. Характерним для мусульманського суспільства було поширення односторонніх специфічних зобов'язань-обітниць.&lt;br&gt;Договір по шаріату розглядався як зв'язок, що виникає за взаємної згоди сторін, однак в умовах майнової нерівності мав чисто формальний характер. Умови договору могли бути виражені в будь-якому виді: у документі, у неофіційному листі, усно. Укладені договори розглядалися як непорушні. Обов'язок дотримувати &quot;свої договори&quot; розглядався у Корані як священний. Недійсними вважалися договори, укладені з аморальними цілями, з використанням &quot;нечесних&quot; чи вилучених з обороту речей.&lt;br&gt;Договір купівлі-продажу допускався у відношенні реально існуючих речей і тільки в ханифитському мазхабі визнавався продаж речей, що повинні бути зроблені в майбутньому. У випадку виявлення схованих недоліків речі, покупець міг розірвати договір.&lt;br&gt;У шаріаті містилися положення, що формально засуджували марнотратство.&lt;br&gt;Велика увага в мусульманському праві приділялося відносинам майнового найму, насамперед оренді землі. Широке поширення в арабському суспільстві одержали договори союзу і товариства.&lt;br&gt;Мусульманська релігія і шаріат розглядають безшлюбність як бажаний стан, а шлюб як релігійний обов'язок мусульманина. Але насправді шлюбний договір нерідко виступав як своєрідна торгова сумка.&lt;br&gt;Коран визнавав за мусульманином право мати до чотирьох дружин одночасно. Але чоловік зобов'язувався надати кожній дружині майно, житло й одяг, що відповідали його положенню.&lt;br&gt;Мусульманська релігія обґрунтовувала принижене і залежне положення жінки в родині.&lt;br&gt;Дружина не брала участі у витратах по господарству, що покладалися на чоловіка, але була зобов'язана вести домашнє господарство, виховувати дітей. Її право брати участь самостійно в майновому обороті, було вкрай обмежене.&lt;br&gt;Надзвичайно складним і заплутаним було спадкове право, що до того ж мало істотні розходження в різних правових школах. Визнавалися два порядки спадкування: за заповітом і за законом. Більш досконало розробленим був порядок спадкування за законом. З майна померлого покривалися витрати, пов'язані з його власним споживанням, потім виплачувалися всі його борги. Особливістю шаріату було те, що спадкуванню підлягали тільки майнові права померлого, а не обов'язки, які не могли переходити спадкоємцям.&lt;br&gt;&amp;nbsp;Майно, що залишилося, переходило до законних спадкоємців померлого; вони поділялися на кілька категорій, всередині яких установлювалося своя черговість. Так, у першу чергу спадщину одержали діти померлого, потім його брати, дядьки і т.д. Спадкоємна частка жінок була вдвічі менше частки чоловіків. На одержання спадщини не мали права віровідступники, розведені чоловіки, особи, що хоча б і ненавмисними діями, викликали смерть спадкодавця. Лише маликіти визнавали право на спадщину за убивцею, якщо він керувався справедливими мотивами.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Злочин і покарання.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Норми кримінального права являли собою найменш розроблену частину шаріату. Вони відрізнялися архаїчністю, відбивали порівняно низький рівень юридичної техніки. Було відсутнє загальне поняття злочину, слабо були розроблені такі інститути, як замах, співучасть, обставини, що пом'якшують і обтяжуються провину і т.п.&lt;br&gt;Покарання за мусульманським правом містили як архаїчні і додержавні способи відплати, так і досить розроблені міри цілеспрямованої кримінально-правової репресії.&lt;br&gt;Судовий процес.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Процес за мусульманським правом носив, як правило, обвинувальний характер. Справи порушувалися не від імені державних органів, а зацікавленими особами. Розходження між кримінальними і цивільними справами практично були відсутні. Судові справи розглядалися привселюдно, зазвичай в мечеті, де могли бути присутніми всі бажаючі, сторони повинні були самі вести справц, не прибігаючи до допомоги адвокатів.&lt;br&gt;Процес проходив усно, письмове діловодство не застосовувалося. Основними доказами були визнання сторін, показання свідків, клятви. При винесенні рішення суддя, за винятком порівняно невеликої категорії справ, мав волю розсуду, що давало йому можливість керуватися особистими симпатіями і враховувати соціальний стан сторін. Особливістю процесуального права шаріату було те, що судове рішення не розглядалося як остаточне і безповоротне. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;Висновки.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Своєрідності держави Арабського халіфату й інших держав мусульманського світу було безпосереднє пов'язано з їх релігією. Універсальна релігія іслам, що походить з неподільності духовної і світської влади, була органічно пов'язана теократичною ідеєю про всемогутність, всесилля і неподільність самого Аллаха, що знайшла вираження в Корані: &quot;Немає Бога крім Аллаха, і Мухаммед - пророк його&quot;. Іслам визначав у мусульманському світі і характер соціальної структури, і державних установ, і правових інститутів і моралі - всю духовну сферу мусульман. Так, релігійно-правовим основам мусульманського суспільства відповідала особлива соціальна структура, що характеризується відсутністю системи титулів, привілеїв, вибраності, що передаються спадково. Тут були усі рівні, а скоріше в однаковій мірі безправні перед теократичною державою і її&amp;nbsp; главою -халіфом, султаном.&lt;br&gt;Іслам виключав невір'я, проти нього не можна було виступати ні прямо, ні побічно, навіть сперечаючись по його окремих положеннях, не тому, що єретиків, як у Європі, спалювали на багатті, а тому, що це значило протипоставити, виключити себе з мусульманського суспільства.&lt;br&gt;Універсалізм ісламу, основна ідея мусульманської ідеології і політичної теорії про злитість духовного і світського визначили й особливе місце держави в ісламському суспільстві, її безумовне абсолютне панування над суспільством, її теократично-авторитарну форму.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Не одна з країн Сходу ніколи не відрізнялися тим ступенем всесилля держави, що була властива Арабському халіфату. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ&lt;br&gt;&lt;br&gt;1. Алексеев С.С. Теория права - М.: Изд-во БЕК, 1994.- 224с.&lt;br&gt;2. Всеобщая история государства и права: Учеб. пособие /Под ред. К.И. Батыра - М.: Манускрипт, 1993.- 374с.&lt;br&gt;3. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права: Учеб. пособие /Под ред. проф. З.М. Черниловского - М., 1994.- 413с.&lt;br&gt;4. Общая теория права: Учеб. пособ. для юридич. вузов /Под ред. А.С. Пиголкина - М.: Манускрипт, 1994.- 396с.&lt;br&gt;5. Федоров К.Г., Лисневский Э.В. История государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. для вузов. 4.1. - Ростов на/Д.: Изд-во Рост, ун-та, 1994.-272с.&lt;br&gt;6. Энгельс Ф. Происхождение семьи, частной собственности и государства// Маркс К., Энгельс Ф., Соч. Т21-С.135-155&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%92%D1%96%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%96%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%8F 2009-08-18T01:12:29Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Рефератз на тему:„Візантійська імперія”''''' &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, ...</p> <hr /> <div>'''''Рефератз на тему:„Візантійська імперія”''''' <br /> <br /> &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Візантійська Імперія&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;ВІЗАНТІЯ (ВІЗАНТІЙСЬКА ІМПЕРІЯ) - прийнята в історичній науці назва держави, що утворилася наприкінці 4 ст. у східній частині Римської імперії. Назва походить від Візантії -колонії, заснованої у 7 ст. до н. е. вихідцями з грецького міста Мегари на європейському березі протоки Босфор. Вигідне географічне становище колонії - на перехресті світових торгових шляхів - спричинилося до побудови тут імператором Костянтином 1 (324-337) нової столиці імперії. Будівництво нового міста, названого Константинополь (місто Константина) розпочалося у 326 і офіційно завершилось у 330. Нова столиця стала центром світової держави, яка одержала назву Східна Римська імперія (Імперія ромеїв) і проіснувала до 1453, коли Константинополь (Царгород) був здобутий турками.&lt;br&gt;Східна Римська імперія утворилася в результаті розпаду Римської імперії, який відбувся після смерті імператора Феодосія Великого (395).Тоді в кожній її половині з'явився самостійний імператор: у західній - Гонарій (395-423), у Східній - Аркадій (395-408), якого вважають першим візантійським імператором. Територія В. охоплювала землі Балканського пів-ва, Малу Азію, Сірію, Палестину, Єгипет, Лівію (Кіренаїку), частину Месопотамії, Вірменії та Грузії, а також південь Кримського пів-ва (Херсонес), острови Егейського та Середземного морів (Кріт та Кіпр). Офіційною мовою у 4-6 ст. була латинська, а згодом - грецька.&lt;br&gt;Вже в перші століття н. е., після втрати Італією домінуючої ролі в економічному житті Римської імперії, її місце посідають східні провінції (особливо Мала Азія, Сірія та Єгипет), де ще в епоху еллінізму була створена система, що базувалася на нових формах ведення сільського господарства. Важливим фактором було також зростання міст та торгівлі. Найбільшими центрами світової торгівлі були Константинополь, Антіохія, Александрія. Високий рівень розвитку економіки сприяв зміцненню В., яка у 9 ст. досягла найвищої могутності. За правління імп.Юстиніана (527-565) було проведено адміністративну та законодавчу реформи, зміцнено централізацію держави, створено міцну армію. Це дало можливість В. суттєво розширити свою територію. Були завойовані Північна Африка (533-534), Італія (555). Далмація, Південно-Східна Іспанія, Сіцілія, Сардінія, Корсіка та Балеарнські о-ви. Однак, вже наприкінці 6 ст. імперія вступає в період глибокої кризи і вже до середини 8 ст. її територія зменшується майже вдвічі. На початку 7 ст. спочатку перси, а згодом араби завоювали Сірію, Палестину та Єгипет. У сер. 7 ст. на Балканському пів-ві утворилося міцне Болгарське царство. Тоді ж лангобарди підкорили собі територію Італії, де під контролем візантійських властей залишилися лише Равенна, Рим та Неаполь.&lt;br&gt;Лише на початку 8 ст. імператору Льву III (717-741) вдалося зупинити натиск арабів і стабілізувати ситуацію на кордонах імперії. Впродовж наступних трьох віків В. з перемінним успіхом вдавалось утримувати свої землі. На сході, внаслідок занепаду Арабського халіфату, візантійцям вдалося підкорити Кілікію, Вірменію, частину Месопотамії, о-в Кіпр. Менш вдалими були воєнні дії на заході. Тут імперія втратила Сіцілію, Мальту, Кріт (відвойований у 2-й пол. 9 ст.). Найбільш важливими були взаємини з Болгарією, яка на початку 9 ст. стала небезпечним ворогом імперії. У 811 хан Крум розгромив візантійське військо і обложив Константинополь. Згодом його внук Симеон захопив майже всі володінні імперії на Балканах за винятком Царгорода і Сопуні (м. фессалоніки). Лише у 2-й пол. 9 ст. В. вдалося ліквідувати загрозу зі сторони болгар, держава яких у 1018 була завойована і перетворена на одну з провінцій імперії.&lt;br&gt;У 2-й пол. 9 ст. на сході з'явилися турки-сельджуки, які почали загрожувати сх. провінціям імперії. У битві при Манцикерті (1071 ) візантійські війська зазнали поразки, а імператор Роман Діоген потрапив у полон. Після цього турки-сельджуки швидко захопили значну частину Малої Азії і створили тут Рулинський (Іконійський) султанат. Одночасно на заході активізували воєнні дії нормани, які захопили володіння імперії на Аппенінському пів-ві.&lt;br&gt;Під впливом військових невдач і в самій імперії загострюється внутрішньополітична боротьба, яка проявилася у виступах великих землевласників проти імператорської влади і зростанні сепаратних тенденцій в окремих провінція. Останній період розквіту В. припадає на правління тут династії Комненів. Завдяки проведенню ряду політичних, економічних, адміністративних реформ феодального характеру, вдалося стабілізувати становище імперії. Однак, вже наприкінці 12 ст. явними стають ознаки кризового стану держави. Вона ще знайшла сили стримувати натиск норманів на Балканах, за допомогою хрестоносців було відвойовано частину Малої Азії. Але під час IV Хрестового походу (1204) хрестоносці за дорученням Венеції, здобули і пограбували Константинополь.&lt;br&gt;Візантійська імперія припинила існування як політичне ціле. На її обломках утворився ряд феодальних самостійних держав -Латинська імперія з центром в Царгороді та ряд залежних від неї утворень (князівство Ахайя, герцогства Афіни, Наксос та ін.), Епірський деспотат, Ніклоська та Трапезундська імперії в Малій Азії.&lt;br&gt;Німейська імперія завдяки вигідному географічному становищу і ряду реформ, проведених у ній представниками династії Палеологів, досить швидко зміцніла і вже у 1261 імператор Михаїл VIII Палеолог захопив Константинополь і відновив Візантійську імперію. Територія її охоплювала пн.-зах. частину Малої Азії, основну частину Македонії та Фракії, ряд островів на півночі Егейського моря та південну частину Пелопонесу. Однак і надалі становище імперії залишалося вкрай важким. Зі сходу їй загрожували турки-османи, з півночі - серби і болгари, частину островів захопили венеціанці, а латинські рицарі - Пелопонес і середню Грецію.&lt;br&gt;Найбільш небезпечним ворогом В. були турки-османи, які у 14 ст. захопили землі Балканського пів-ва і підійшли до Константинополя. Останній візантійський імператор Константин XII Палеолог (1449-1453) був васалом Туреччини і володів лише столицею. У 1453 турки після нетривалої облоги штурмом здобули Константинополь, після чого Візантійська імперія перестала існувати. Трапезундська імперія проіснувала до 1461 коли її землі також були захоплені турками. Історія В. тісно пов'язана з долею народів, що в різні епохи проживали на українських землях. У перших століттях н. е. імперія контактувала з племенами, які розселялися у Прикарпатті, Придністров'ї, Північному Причорномор'ї, Криму. В часи т. зв. &quot;великого переселення народів&quot; тут пролягали шляхи, якими кочові орди (готи, гунни, авари та ін.) переселялися до кордонів Римської, а згодом Візантійської імперії. У 4-6 ст. на теритрію В. здійснювали походи слов'яни -анти, що створили перше державне слов'янське утворення на українських землях - Антський племінний союз. Згодом слов'яни розпочали масову міграцію та територію Балканського пів-ва, і незабаром вони стали домінуючим населенням в окремих регіонах. В. Після утворення у 9 ст. Київської держави, її контакти з В. стали широкомасштабними і багатогранними, вони охоплювали політичне, економічне та культурне життя обох країн. Вперше історичні джерела згадують про великий похід русичів на Візантію в 860. Тоді князі Аскольд та Дир здійснили невдалу облогу Константинополя. Результатом цього походу був початок широкого ознайомлення з християнським віровченням і його поширення на Русі. Особливо жвавими були зв'язки між обома державами у 9 ст. Князь Олег двічі (907,911) ходив походами на Царгород і добився укладення вигідної торгової угоди з В., що надавала широких привілеїв руським купцям. Менш успішною була візантійська політика князя Ігоря. Два невдалі походи на Константинополь (941, 944) привели до укладення невигідного для Київської держави торгового договору. На новий рівень поставила русько-візантійські відносини княгиня Ольга, яка у 957 на чолі посольства відвідала Костантинополь.Там вона вела успішні дипломатичні переговори з імператором В. Константином VII Багрянородним. Є свідчення, що саме під час свого перебування у Царгороді Ольга прийняла християнство. Результатом її місії було покращення торгових зв'язків між обома державами. У роки правління Святослава Ігоровича відносини між Київською державою і В. суттєво погіршилися. Причиною цього було прагнення обох сторін укріпитися з Болгарією. Воєнні дії Святослава на Дунаї, що тривали впродовж 968-971 закінчилися його поразкою і укладенням невигідної для Русі угоди під Доростолом. Невдовзі після цього сам князь був вбитий у сутичці з печенігами, які діяли у згоді з В. Постійно підтримував зв'язки з візантійськими імператорами Володимир Святославич. Внаслідок тривалих дипломатичних переговорів і військового походу на Корсунь (Херсонес) йому вдалося добитися укладення шлюбу з сестрою імператора Анною.&lt;br&gt;Результатом відносин з В. було і хрещення Русі у 988. По-різному складалися відносини між обома державами в 11 ст. Саме тоді відбувся останній великий військовий похід русичів на В. (1043), який закінчився невдало. Але вже незабаром син Ярослава Мудрого Всеволод був одружений з внучкою візантійського імператора Константина Мономаха. В часи розпаду Київської держави В. утримувала тісні зв'язки з окремими князівствами, насамперед- Галицьким. Дочка князя Володаря Ростиславича була одружена з представником візантійської правлячої династії, а наступник візантійського престолу Андроник Комнен був частим гостем галицького князя Ярослава Осмомисла. З часів прийняття християнства особливо тісними стають культурні і духовні зв'язки з В. Аж до 1686 православна церква на українських землях перебувала у канонічній юрисдикції патріарха константинопольського. Київськими митрополитами майже постійно були вихідці з В. Впродовж домонгольського періоду лише два з них були руського походження -Іларіон (1051) та Климентій Смолятич (1147). Однак Київська митрополія мала значну внутрішню незалежність від патріарха і одночасно не була підпорядкована світській владі, як церква у В. чи згодом у Москві.&lt;br&gt;В період входження українських земель до складу Польщі та Литви православна церква добилася ще більшої самостійності у вирішенні своїх внутрішніх питань, хоча і надалі продовжувала керуватися збірником візантійського церковного права &quot;Номоканоном&quot;. Значним був вплив візантійських церковних норм на організацію чернечого життя в Україні, розвиток української літератури, архітектури та образотворчого мистецтва.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%97%D0%B0%D0%B3%D0%B8%D0%B1%D0%B5%D0%BB%D1%8C_%D0%92%D1%96%D0%B7%D0%B0%D0%BD%D1%82%D1%96%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%86%D0%BC%D0%BF%D0%B5%D1%80%D1%96%D1%97 2009-08-18T01:05:01Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером Документальний фільм на тему: &quot;Загибель Візантійскої Імперії&quot; (рос. мова) &lt;dyna...</p> <hr /> <div>Документальний фільм на тему: &quot;Загибель Візантійскої Імперії&quot; (рос. мова) &lt;dynamicarticlelist&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, відео, Загибель Візантійскої Імперії&lt;/dynamicarticlelist&gt;&lt;br&gt;<br /> <br /> Частина 1:[http://www.youtube.com/watch?v=dhowZnF1Rao www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 2:[http://www.youtube.com/watch?v=e6AKR59UC_Q&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 3:[http://www.youtube.com/watch?v=_bwwpm132yU&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 4:[http://www.youtube.com/watch?v=BOs1KpGUt2Y&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 5:[http://www.youtube.com/watch?v=n17Hw41uv88&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 6:[http://www.youtube.com/watch?v=n17Hw41uv88&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 7:[http://www.youtube.com/watch?v=6jbRN8o2uJM&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 8:[http://www.youtube.com/watch?v=fIkU42Zx-y8&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 9:[http://www.youtube.com/watch?v=MohsEvb2odY&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 10:[http://www.youtube.com/watch?v=82bWYfjGGtE&amp;feature=related www.youtube.com/watch]</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A5%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D0%9F%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B8 2009-08-18T00:50:31Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Хрестові походи&quot;'''''&lt;/u&gt;<br /> <br /> &lt;u&gt;'''''&lt;dynamicarticlelist&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Хрестові походи&lt;/dynamicarticlelist&gt;'''''&lt;br&gt;&lt;/u&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Передумови хрестових походів. Перший хрестовий похід. Третій хрестовий похід. Четвертий похід. Значення хрестових походів .&lt;br&gt;Майже два століття (1096 - 1270) тривав воєнно-колонізаційний рух західноєвропейських феодалів в країни Східного Середземномор'я під знаком боротьби християнства з ісламом за святі місця.&lt;br&gt;Організатором походів виступала католицька церква, яка надавала їм характеру релігійних війн. Але це лише їх ідеологічне забарвлення, а не причини.&lt;br&gt;В першу чергу хрестові походи були породжені зростанням агресивності західноєвропейських феодалів, їх прагненням до захоплення багатих земель на Сході, до примноження власних багатств. Це прагнення стало особливо помітним з кінця ХІ ст. у зв'язку із збільшенням матеріальних потреб класу феодалів, що обумовлювалось загальним економічним піднесенням, ростом торгівлі. Задовільнити потреби, що зростали, феодалам було легше силою зброї.&lt;br&gt;Католицька церква прагнула до поширення свого впливу на Схід, а значить, зростання прибутків. Схизма 1054 була ще недавньою подією і можна було сподіватись на об’єднання шляхом походів східної та західної церков - під владою папи.&lt;br&gt;Із Сходу і з Візантії в Західну Європу йшли якісні товари - по рівню матеріальної і духовної культури Схід був вищим. Прочани, що відвідали святі місця, оповідали про казкові багатства Сходу. В уяві європейців це був земний рай.&lt;br&gt;У ІХ ст. на Близькому Сході склалася обстановка, яка сприяла здійсненню цих загарбницьких планів. У 1055 р. турки-сельджуки заволоділи Багдадом, у битві при Манцикерті у 1071 р. перемогли візантійське військо, захопили майже всю Малу Азію, Сирію, Палестину з Ієрусалимом, де знаходились головні християнські святині. Це дещо ускладнило відвідання святих місць, гроба господня. А тут ще й Візантія звернулась за допомогою. Вона ніколи ще не була у такому скрутному становищі. Турки-сельджуки просунулись майже до проток і зробили своєю столицею місто Нікею, що була у 100 км від Константинополя. З півночі підступали печеніги і половці. Це і заставило Алексія І просити воєнної допомоги у папи та західноєвропейських країн.&lt;br&gt;Хрестоносний рух охопив і селян, купецтво, рицарів. Останні хотіли одержати лени на Сході. Великі сеньйори прагнули створити власні князівства. Духівництво хотіло багатих приходів. Папство сподівалося включити у свої володіння і православну церкву. Папа Григорій УІІ хотів на цій основі об'єднати православ’я з католицизмом.&lt;br&gt;Для селян похід у далекі країни давав надію позбутися повинностей, розбагатіти. Великі італійські міста-республіки - Венеція, Генуя, Піза прагнули зміцнити свої позиції у торгівлі із Сходом і створити колонії у Середземномор'ї. &lt;br&gt;Перший хрестовий похід. У 1095 р. на церковному соборі у Клермоні (Франція) папа Урбаній закликав усіх королів, сеньйорів, рицарів і простих людей взятися за зброю, щоб відвоювати гріб господній від &quot;невірних&quot;. Він обіцяв &quot;спасіння душ&quot; і матеріальні блага. Цей заклик знайшов широкий відгук. Багато з тих, хто слухав промову Урбана ІІ відразу вирішили взяти участь у поході і нашили на одяг хрести (тому їх і назвали хрестоносцями).&lt;br&gt;Хрестоносці були поставлені під опіку церкви: їм прощалися борги і забезпечували охорону залишеного майна.&lt;br&gt;Першими зібралися у похід селяни і біднота з Франції і Західної Німеччини. Ними керував монах Петро Пустельник з Ам'єна разом із збіднілим рицарем Вальтером Голяком. Селяни за безцінь продавали майно, купували все потрібне для походу. Нерідко йшли усією сім'єю, з малими дітьми. По дорозі до них приєднувались різні декласовані елементи і розбійники. Хрестоносці, щоб прохарчуватися, нападали на жителів, влаштовували єврейські погроми. До Константинополя добралась половина - 40 тис. Половина загинула в розбійних сутичках і від хвороб.&lt;br&gt;Візантійський імператор Алексій І намагався утримати селян від дальшого походу, почекати рицарів, але, щоб уникнути грабунків, що почалися, наказав переправити ополченців через протоку. У першій же сутичці на шляху до Нікеї турки майже повністю перебили ополченців. Залишки - близько тисячі чоловік разом із Петром Пустельником втекли до Босфору і були переправлені у Константинополь.&lt;br&gt;Восени 1096 р. в Константинополь почали прибувати добре озброєні рицарські ополчення. Одним з перших вийшов загін Готфріда Бульонського. Вони йшли по &quot;шляху пілігримів&quot;. Потім рушило військо південнофранцузьких феодалів на чолі з Раймондом Тулузьким, в ньому знаходився і папський легат. Було ще й військо південноіталійських норманів Боемунда Таренського, Ворога Візантії.&lt;br&gt;Імператор по шляхах проходження військ виставив охорону і з допомогою підкупу і обіцянок домігся у організаторів походу клятви і обіцянок, що Візантії будуть повернуті всі захоплені турками території.&lt;br&gt;Весною 1097 р. рицарі взяли Нікею і вона перейшла до Візантії. Але далі похід ускладнювався. Легка турецька кіннота завдавала ударів по флангах та із засідок.&lt;br&gt;У 1098 р. хрестоносці захопили Едессу у Месопотамії. Тут було створене графство Едеське, воно дісталось Болдуїну Фландрському. Рицарі обложили Антіохію, але завдяки зраді одного з начальників фортів змогли взяти. Почалась розправа з мусульманами і пограбування. Врешті решт місто дісталося Боемунду Тарентському, який став князем Антіохійським. Це остаточно посварило Візантію з хрестоносцями. Візантійські війська, скориставшись послабленням турок, зуміли повернути деякі області в Малій Азії.&lt;br&gt;Зайняті влаштуванням своїх справ, хрестоносці, здавалося, забули про головну мету походу - святі місця. Це викликало невдоволення у масах хрестоносців. У 1099 р. був розпочатий похід у Палестину до Ієрусалима. Після облоги і штурму місто було взяте. Хрестоносці безжально вбивали мусульман. Грабунки чергувалися з молебнами. Скоро хрестоносці завоювали майже все східне узбережжя Середземного моря з містами Акра, Триполі, Тир. При взятті цих міст з моря допомагали венеціанці, генуезці і пізанці. Вони й укріпилися тут. Перший хрестовий похід завершився. Всі, хто залишився живий, були щедро нагороджені - одержали землі. Деяким селянам було пожалувано рицарство. Дуже виграли італійські міста - тепер їм належала левантійська торгівля.&lt;br&gt;В результаті захоплення більшої частини узбережжя Східного Середземномор'я утворилося 4 держави хрестоносців: Ієрусалимське королівство, графство Триполі, князівство Антіохійське і графство Едеське.&lt;br&gt;В цих державах були заведені французькі порядки. Феодальне право зафіксоване у &quot;Ієрусалимських асизах&quot;, що були ніби конституцією Ієрусалимського королівства. Відносини між феодалами будувалися на основі ленної залежності. Першим по рангу був король Ієрусалимський. Ним обрали Готфрида Бульонського (у нього був титул &quot;захисника гроба господня&quot;, а його наступники вже називалися королями). Від короля формально залежали володарі трьох інших держав, хоча по суті вони були цілком самостійними.&lt;br&gt;Барони і рицарі несли за феодалів воєнну службу. Найбільші феодали засідали у &quot;Високій палаті&quot;. Без їх згоди король не мав права видавати закони, оголошувати мир і війну.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Місцеве населення жорстоко експлуатувалося. Оброки доходили від 1/3 до 1/2 врожаю, подекуди була й панщина.&lt;br&gt;Частими були повстання проти хрестоносців. Їхні держави були неміцними. Вони розтяглися на 1200 км у прибережній смузі. Довелось побудувати фортеці. Щоб мати постійну воєнну силу для оборони були створені духовно-рицарські ордени тамплієрів (храмовників) і госпітальєрів (іоаннитів). Пізніше виник Тевтонський орден, що об'єднував німецьких рицарів. Членами цих орденів були рицарі, що жили по особливих монашеських законах. Тамплієри носили білі плащі з червоним плащом; госпітальєри - червоні плащі з білим хрестом; у тевтонських рицарів був білий плащ із чорним хрестом. Під плащами - рицарські лати. Члени орденів завжди були готові до війни з &quot;невірними&quot;. У рицарів були слуги. На чолі ордена стояв &quot;великий магістр&quot;, підпорядкований папі.&lt;br&gt;Ордени були і великими власниками. Тамплієри займалися лихварством і мали великі грошові засоби. З втратою володінь на Сході орден переніс свою діяльність в Європу і вів лихварські операції у Франції. Тевтонський орден зайнявся підкоренням язичників-прусів.&lt;br&gt;Другий і третій хрестові походи. Під загрозою хрестоносців мусульманські князівства почали згуртовуватись і переходили у наступ. У 1144 р. емір Мосула забрав у хрестоносців Едесу. Загроза нависла над Антіохією. Папа закликав до хрестового походу. Відомий церковний діяч, містик Бернард Клермонтський умовив французького короля Людовика УІІ і германського - Конрада ІІІ рушити в 1147 р. у другий хрестовий похід. Однак, на цей раз хрестоносці не домоглись ніякого успіху. Німці були розбиті в Малій Азії турками-сельджуками. Французькі рицарі без успіху прагнули захопити Дамаск, але зазнали поразки і повернулись в Європу.&lt;br&gt;У другій половині ХІІ ст. становище на Сході змінилося. В Єгипті утворилася сильна мусульманська держава. Вона підкорила Сирію і значну частину Месопотамії. На чолі її стояв султан Салах-ед-Дін (Саладін) - дальновидний і талановитий полководець. Він завдав поразки хрестоносцям біля Тіверіадського озера і в 1187 р. завоював Ієрусалим. &lt;br&gt;Це стало приводом для третього походу 1189 - 1192 років, який по складу учасників був найбільш грандіозним. В похід направились німецькі рицарі під проводом Фрідріха І Барбаросси, французькі - на чолі з Філіпом ІІ Августом і англійські - під началом Річарда І Левове серце. Фрідріх І ворогував з Візантією, увійшов у угоду з її противником іконійським султаном. У відповідь Візантія уклала угоду із Саладіном. Німців з самого початку чекали невдачі. Переправляючись через гірську річку в Кілікії, втопився Фрідріх І і більша частина німецьких рицарів повернулась у Германію.&lt;br&gt;Французький і англійський королі ворогували між собою. Папа допоміг налагодити тимчасове перемир'я. Річард І хотів укріпитись на Середземному морі і спробував захопити Сицилію, але германський і французький королі цьому перешкодили. Тоді Річард захопив о. Кіпр, який став останнім оплотом хрестоносців. Потім почалась облога Акри і вона була взята. Філіп ІІ поїхав назад у Францію, щоб готуватися до поновлення війни з англійцями. Річард намагався взяти Єрусалим, але зміг домогтися лише дозволу Саладіна на протязі 3-х років прочанам і купцям відвідувати Єрусалим&lt;br&gt;На зворотному шляху в Англію Річард І потрапив у полон до свого противника - австрійського герцога, котрий згодом змушений був передати його імператору, і одержав свободу лише через півтора року за великий викуп.&lt;br&gt;Так закінчився третій хрестовий похід, якому, здавалося, все провіщало успіх. Фрідріх І Барбаросса був досвідченим полководцем, що провів життя у походах. Король Англії не випадково звався Річард Левове серце. Він був героєм і переможцем турнірів, нещадний до переможених. Хоч Річард і Філіп ІІ, король Франції, були союзниками, Філіп завжди пам'ятав, що у Фрації на Заході лежать родючі землі, які належать дому Плантагенетів.&lt;br&gt;У Річарда відвага поєднувалась із жорстокістю. З групою хоробрих рицарів він кидався у найризикованіші авантюри. Під час перемир'я наказав заколоти 2 тис. Знатних мумсульман, які знаходились як заложники в його руках, тільки тому, що Салах-ад-Дін дещо запізнювався з виконанням умов перемир'я. Але гарячий і відважний Річард програвав розсудливому Салах-ад-Діну як полководець.&lt;br&gt;Четвертий хрестовий похід. На папський престол вступив невтомний Іннокентій ІІ, один із найенергійніших діячів церкви. Він прагнув до безмежної влади, хотів, щоб королі схилялися перед ним. Як і його попередник Григорій УІІ, Іннокентій йшов до мети. Величезне листування зв'язувало його з усіма королями Європи, аббатами. Це був тонкий політик і прекрасний оратор.&lt;br&gt;Іннокентій ІІІ поставив за мету надихнути рицарів на новий хрестовий похід, згуртувати всі сили західного світу для боротьби за Схід.&lt;br&gt;Вже в перший рік перебування на папському престолі Іннокентій посилає єпископам Італії своє послання: &quot;Плаче церква, жалібний голос якої лунає по всій землі до її меж, бо за гріхи християнських народів язичники увірвалися у вотчину Христа, затопили кров'ю ниви Ієрусалима, і не залишилось там нікого, щоб поховати трупи убитих&quot;.&lt;br&gt;Папа малював картину гірку, але не правдиву. Салах-ад-Дін, взявши Ієрусалим, дарував життя християнському населенню, обмежившись викупом, і надав можливість тисячам хрестоносців неушкодженими повернутись додому.&lt;br&gt;Між тим, коли у свій час перші хрестоносці захопили Ієрусалим, вони вирізали все мусульманське населення.&lt;br&gt;Здійсненню походу перешкоджало все те ж ворогування королів Англії та Франції. Папа Гнівно засуджував цю ворожнечу: &quot;Поки наші государі взаємно переслідують одне одного з невгасимою ненавистю, поки один намагається помститись другому за образу, немає жодного між нами, хто взяв би до серця образу Христа&quot;.&lt;br&gt;Папа намагався збудити ненависть до мусульман. Він оповідав про вигаданого мусульманина-оратора, який ніби-то говорить речі, образливі для християн: &quot;Де ж ваш Господь, що він не в змозі обстояти ні себе, ні вас від наших рук? Ми поглумились над вашою святинею, Ми простягнули наші руки на заповітні для вас місця і проти вашої волі утримуємо у нашій владі колиску, де виникло з вашої вигадки, ваше суєвір'я. Ми зламали списи французів, відвернули хитрість англійців, знищили силу німців, перемогли зверхніх іспанців! Де ж ваш Господь? Хай він воскресне і поможе вам. Тепер нам залишається, перебивши мечем тих, кого ви полишили тут, здійснити натиск на ваші землі і знищити вас так, щоб про вас ніколи й згадки не було!&quot; Своє послання папа закінчував закликом взяти меч для захисту святої землі, щоб на початок березня наступного року (1199) графи і барони вислали загони воїнів, споряджені всім необхідним для дворічного походу. &lt;br&gt;Іннокентій обклав усі монастирі і церкви особливим податком на проведення походу і послав двох своїх кардиналів для підготовки походу. Один із них їде до Франції, щоб домогтись миру з Англією, другий - у Венецію, щоб вона забезпечила все потрібне для перевезення хрестоносців морем.&lt;br&gt;На одному з турнірів, який проходив у Франції, багато баронів і рицарів, що зібралися там, прагнули походів і слави і тому прийняли під впливом палкого проповідника обітницю хрестоносця. Це було восени 1199 р., тобто пізніше того періоду, який папа визначив для початку виступу.&lt;br&gt;Французькі барони обрали своїм ватажком графа Тібо Шампанського і вирішили направити послів у Італію, щоб домовитись про перевезення весною 1202 р. хрестоносного війська з 4 500 рицарів і коней, 9 000 зброєносців, 20 000 воїнів.&lt;br&gt;Спочатку хрестовий похід планувався проти Єгипту, який володів Ієрусалимом. Хрестоносці звернулись з проханням до Венеції перевезти їх у дельту Нілу. Венеціанський дож Енріко Дондоло зажадав за це величезну суму - 85 тис. Марок сріблом. У Хрестоносців не було такої суми і дож, який прагнув відвернути похід від Єгипту, з яким Венеція торгувала, і використати хрестоносців у своїх зовнішньополітичних цілях, вимагав для компенсації завоювати для Венеції далматинське місто Задар. Але й після цього венеціанці не виконали своєї обіцянки перевезти хрестоносців у дельту Нілу. По договору з керівником походу Боніфацієм Монферратським Дондоло спрямував флотилію з хрестоносцями до Константинополя, щоб відновити на візантійському престолі Ісаака ІІ Ангела, перед тим скинутого його братом Алексієм. Син скинутого імператора ще раніше вів переговори з цього приводу з папою і германським королем, обіцяючи за допомогою папи підпорядкувати східну церкву папському престолу. Все це обіцяло хрестоносцям солідну суму - 200 тис. марок сріблом.&lt;br&gt;Після нетривалої облоги Константинополя херстоносці взяли його і поновили на престолі Ісаака ІІ Ангела. Але спроба зібрати потрібні кошти виклакала повстання в столиці і хрестоносці не одержали всієї суми. Тоді вони пограбували місто - православні церкви, в т. ч. і храм св. Софії. Здобич хрестоносців була оцінена в 400 тис. марок.&lt;br&gt;Візантійська імперія розпалась на частини. Хрестоносці створили на її розвалинах Латинську імперію. В Епірі і Малій Азії утворились незалежні грецькі держави - Епірське царство, Нікейська і Трапезундська імперії. Венеції дісталась частина Константинополя, Адріаполь, південно-західна частина Пелопонеса, багато гаваней на березі Мармурового моря, ряд островів Егейського моря і Кріт. Венеціанського дожа тепер називали &quot;володарем трьох восьмих Ромейської імперії&quot;.&lt;br&gt;Латинська імперія включала Фракію, частину північного узбережжя Малої Азії. У васальній залежності від неї знаходилось королівство Фессалоніки, від якого в свою чергу залежали Афіно-Фіванське герцогство і Ахейське князівство.&lt;br&gt;І Латинська імперія, і Ієрусалимське королівство були неміцним утворенням. У 1261 р. імператор Нікеї Михаїл Палеолог з допомогою генуезького флоту заволодів Константинополем. Більшість володінь венеціанців дістались генуезцям.&lt;br&gt;Хрестоносний рух занепадав. З'явилась ідея дитячого хрестового походу. У 1212 р. в Марселі зібралось 10 тис. дітей. Частина їх загинула по дорозі, інші були продані в Александрії в рабство. Друга армія хрестоносців-підлітків, головним чином з Німеччини, зібралась на півдні Італії, але були відправлені назад. Багато з них загинуло.&lt;br&gt;У 1217 - 1221 рр. Був п'ятий хрестовий похід, в ході якого оволоділи фортецею Дам&quot;єтта в гирлі Нілу, але потім залишили її.&lt;br&gt;У 1228 - 1229 рр. - германський імператор Генріх ІІ організував шостий хрестовий похід. В результаті умілої дипломатичної комбінації з єгипетським султаном проти правителя Дамаска йому вдалось одержати Ієрусалим, але у 1241 р. мусульмани знову, на цей раз надовго, заволоділи Ієрусалимом.&lt;br&gt;7-й похід (1248 - 1254)був організований Людовіком ІХ Святим. Французький король Людовік ІХ зі свитою потрапив у полон до єгипетського султана. Звільнився ціною великого викупу.&lt;br&gt;8-й похід (1270) - теж був організований Людовіком ІХ, під час цього походу король помер від чуми.&lt;br&gt;Після цього хрестовий рух припинився. В католицькому світі розчарувались у ньому. Королівська влада зміцніла і рицарство знайшло менш ризиковані заняття - міжусобиці, службу королю. Селяни розчарувались у щасливому житті за морем.&lt;br&gt;У 1291 р. хрестоносці втратили останній оплот на Сході - Аккру. У них залишились лише Кіпр і Родос. В ХУ ст. Кіпр перейшов до Венеції.&lt;br&gt;Хрестові походи дуже вплинули на Західну Європу. Вони сприяли розвитку ремесла, торгівлі, товарно-грошових відносин. Прискорилась заміна натуральної ренти грошовою.&lt;br&gt;Дещо посилилась політична централізація. Відхід на Схід феодалів допоміг зміцнитися королівській владі.&lt;br&gt;Відбулось взаємне збагачення культур. В Європі поширились рис, гречка, кавуни, абрикоси. Європейці навчились загартовувати метал, виготовляти тонкі тканини.&lt;br&gt;Увійшли в побут деякі елементи гігієни - лазні, зміна одягу - нижнього і верхнього. Але це наслідки не лише хрестових походів, але й торгівлі.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Для народів Східного Середземномор&quot;я хрестові походи принесли загарбання, втрати, руйнації, загибель мирних жителів. Вже в ХХ ст. папа вибачився за жорстокості, вчинені під час хрестових походів.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Список літератури:&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. – М., 1983.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Всемирная история. – М., 1957.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Господстующий класс феодальной Европы. – М., 1989.&lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Гутнова Е.В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства в средневековой Западной Европе (ХІ – ХV ст.). – М., 1984.&lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Европа в средние века: экономика, политика, культура / Сб. статей к 80-летию академика Сказкина С.Д. – М., 1972.&lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Идейно-политическая борьба в средневековом обществе. – М., 1984.&lt;br&gt;7.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. В 3-х томах. – Т. І-ІІ. – М., 1985, 1986.&lt;br&gt;8.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Классы и сословия средневекового общества / Под ред. Удальцовой. – М., 1988.&lt;br&gt;9.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Проблемы развития феодальной собственности на землю. – М., 1979.&lt;br&gt;10.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Самаркин В.В. Историческая география Западной Европы в средние века. – М., 1976.&lt;br&gt;11.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Феодальная рента и крестьянские движения в Западной Европе ХІІІ – ХV вв. – М., 1985.&lt;br&gt;12.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 1.&lt;br&gt;13.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 2.&lt;br&gt;14.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Влась и политическая культура в средневековой Европе. – М., 1992.&lt;br&gt;15.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Европейское дворянство ХVІ – ХVІІ вв.: границы сословия. – М., 1997.&lt;br&gt;16.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Средневековая Европа глазами современников и историков: Книга для чтения в шести частях. – М., 1994. – Ч. ІV – V.&lt;br&gt;17.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История средних веков. Европа. – Минск, 2000.&lt;br&gt;&lt;u&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A5%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D0%9F%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B8 2009-08-18T00:47:35Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером &lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Хрестові походи&quot;'''''&lt;/u&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Передумови хрестових пох...</p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Хрестові походи&quot;'''''&lt;/u&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Передумови хрестових походів. Перший хрестовий похід. Третій хрестовий похід. Четвертий похід. Значення хрестових походів .&lt;br&gt;Майже два століття (1096 - 1270) тривав воєнно-колонізаційний рух західноєвропейських феодалів в країни Східного Середземномор'я під знаком боротьби християнства з ісламом за святі місця.&lt;br&gt;Організатором походів виступала католицька церква, яка надавала їм характеру релігійних війн. Але це лише їх ідеологічне забарвлення, а не причини.&lt;br&gt;В першу чергу хрестові походи були породжені зростанням агресивності західноєвропейських феодалів, їх прагненням до захоплення багатих земель на Сході, до примноження власних багатств. Це прагнення стало особливо помітним з кінця ХІ ст. у зв'язку із збільшенням матеріальних потреб класу феодалів, що обумовлювалось загальним економічним піднесенням, ростом торгівлі. Задовільнити потреби, що зростали, феодалам було легше силою зброї.&lt;br&gt;Католицька церква прагнула до поширення свого впливу на Схід, а значить, зростання прибутків. Схизма 1054 була ще недавньою подією і можна було сподіватись на об’єднання шляхом походів східної та західної церков - під владою папи.&lt;br&gt;Із Сходу і з Візантії в Західну Європу йшли якісні товари - по рівню матеріальної і духовної культури Схід був вищим. Прочани, що відвідали святі місця, оповідали про казкові багатства Сходу. В уяві європейців це був земний рай.&lt;br&gt;У ІХ ст. на Близькому Сході склалася обстановка, яка сприяла здійсненню цих загарбницьких планів. У 1055 р. турки-сельджуки заволоділи Багдадом, у битві при Манцикерті у 1071 р. перемогли візантійське військо, захопили майже всю Малу Азію, Сирію, Палестину з Ієрусалимом, де знаходились головні християнські святині. Це дещо ускладнило відвідання святих місць, гроба господня. А тут ще й Візантія звернулась за допомогою. Вона ніколи ще не була у такому скрутному становищі. Турки-сельджуки просунулись майже до проток і зробили своєю столицею місто Нікею, що була у 100 км від Константинополя. З півночі підступали печеніги і половці. Це і заставило Алексія І просити воєнної допомоги у папи та західноєвропейських країн.&lt;br&gt;Хрестоносний рух охопив і селян, купецтво, рицарів. Останні хотіли одержати лени на Сході. Великі сеньйори прагнули створити власні князівства. Духівництво хотіло багатих приходів. Папство сподівалося включити у свої володіння і православну церкву. Папа Григорій УІІ хотів на цій основі об'єднати православ’я з католицизмом.&lt;br&gt;Для селян похід у далекі країни давав надію позбутися повинностей, розбагатіти. Великі італійські міста-республіки - Венеція, Генуя, Піза прагнули зміцнити свої позиції у торгівлі із Сходом і створити колонії у Середземномор'ї. &lt;br&gt;Перший хрестовий похід. У 1095 р. на церковному соборі у Клермоні (Франція) папа Урбаній закликав усіх королів, сеньйорів, рицарів і простих людей взятися за зброю, щоб відвоювати гріб господній від &quot;невірних&quot;. Він обіцяв &quot;спасіння душ&quot; і матеріальні блага. Цей заклик знайшов широкий відгук. Багато з тих, хто слухав промову Урбана ІІ відразу вирішили взяти участь у поході і нашили на одяг хрести (тому їх і назвали хрестоносцями).&lt;br&gt;Хрестоносці були поставлені під опіку церкви: їм прощалися борги і забезпечували охорону залишеного майна.&lt;br&gt;Першими зібралися у похід селяни і біднота з Франції і Західної Німеччини. Ними керував монах Петро Пустельник з Ам'єна разом із збіднілим рицарем Вальтером Голяком. Селяни за безцінь продавали майно, купували все потрібне для походу. Нерідко йшли усією сім'єю, з малими дітьми. По дорозі до них приєднувались різні декласовані елементи і розбійники. Хрестоносці, щоб прохарчуватися, нападали на жителів, влаштовували єврейські погроми. До Константинополя добралась половина - 40 тис. Половина загинула в розбійних сутичках і від хвороб.&lt;br&gt;Візантійський імператор Алексій І намагався утримати селян від дальшого походу, почекати рицарів, але, щоб уникнути грабунків, що почалися, наказав переправити ополченців через протоку. У першій же сутичці на шляху до Нікеї турки майже повністю перебили ополченців. Залишки - близько тисячі чоловік разом із Петром Пустельником втекли до Босфору і були переправлені у Константинополь.&lt;br&gt;Восени 1096 р. в Константинополь почали прибувати добре озброєні рицарські ополчення. Одним з перших вийшов загін Готфріда Бульонського. Вони йшли по &quot;шляху пілігримів&quot;. Потім рушило військо південнофранцузьких феодалів на чолі з Раймондом Тулузьким, в ньому знаходився і папський легат. Було ще й військо південноіталійських норманів Боемунда Таренського, Ворога Візантії.&lt;br&gt;Імператор по шляхах проходження військ виставив охорону і з допомогою підкупу і обіцянок домігся у організаторів походу клятви і обіцянок, що Візантії будуть повернуті всі захоплені турками території.&lt;br&gt;Весною 1097 р. рицарі взяли Нікею і вона перейшла до Візантії. Але далі похід ускладнювався. Легка турецька кіннота завдавала ударів по флангах та із засідок.&lt;br&gt;У 1098 р. хрестоносці захопили Едессу у Месопотамії. Тут було створене графство Едеське, воно дісталось Болдуїну Фландрському. Рицарі обложили Антіохію, але завдяки зраді одного з начальників фортів змогли взяти. Почалась розправа з мусульманами і пограбування. Врешті решт місто дісталося Боемунду Тарентському, який став князем Антіохійським. Це остаточно посварило Візантію з хрестоносцями. Візантійські війська, скориставшись послабленням турок, зуміли повернути деякі області в Малій Азії.&lt;br&gt;Зайняті влаштуванням своїх справ, хрестоносці, здавалося, забули про головну мету походу - святі місця. Це викликало невдоволення у масах хрестоносців. У 1099 р. був розпочатий похід у Палестину до Ієрусалима. Після облоги і штурму місто було взяте. Хрестоносці безжально вбивали мусульман. Грабунки чергувалися з молебнами. Скоро хрестоносці завоювали майже все східне узбережжя Середземного моря з містами Акра, Триполі, Тир. При взятті цих міст з моря допомагали венеціанці, генуезці і пізанці. Вони й укріпилися тут. Перший хрестовий похід завершився. Всі, хто залишився живий, були щедро нагороджені - одержали землі. Деяким селянам було пожалувано рицарство. Дуже виграли італійські міста - тепер їм належала левантійська торгівля.&lt;br&gt;В результаті захоплення більшої частини узбережжя Східного Середземномор'я утворилося 4 держави хрестоносців: Ієрусалимське королівство, графство Триполі, князівство Антіохійське і графство Едеське.&lt;br&gt;В цих державах були заведені французькі порядки. Феодальне право зафіксоване у &quot;Ієрусалимських асизах&quot;, що були ніби конституцією Ієрусалимського королівства. Відносини між феодалами будувалися на основі ленної залежності. Першим по рангу був король Ієрусалимський. Ним обрали Готфрида Бульонського (у нього був титул &quot;захисника гроба господня&quot;, а його наступники вже називалися королями). Від короля формально залежали володарі трьох інших держав, хоча по суті вони були цілком самостійними.&lt;br&gt;Барони і рицарі несли за феодалів воєнну службу. Найбільші феодали засідали у &quot;Високій палаті&quot;. Без їх згоди король не мав права видавати закони, оголошувати мир і війну.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Місцеве населення жорстоко експлуатувалося. Оброки доходили від 1/3 до 1/2 врожаю, подекуди була й панщина.&lt;br&gt;Частими були повстання проти хрестоносців. Їхні держави були неміцними. Вони розтяглися на 1200 км у прибережній смузі. Довелось побудувати фортеці. Щоб мати постійну воєнну силу для оборони були створені духовно-рицарські ордени тамплієрів (храмовників) і госпітальєрів (іоаннитів). Пізніше виник Тевтонський орден, що об'єднував німецьких рицарів. Членами цих орденів були рицарі, що жили по особливих монашеських законах. Тамплієри носили білі плащі з червоним плащом; госпітальєри - червоні плащі з білим хрестом; у тевтонських рицарів був білий плащ із чорним хрестом. Під плащами - рицарські лати. Члени орденів завжди були готові до війни з &quot;невірними&quot;. У рицарів були слуги. На чолі ордена стояв &quot;великий магістр&quot;, підпорядкований папі.&lt;br&gt;Ордени були і великими власниками. Тамплієри займалися лихварством і мали великі грошові засоби. З втратою володінь на Сході орден переніс свою діяльність в Європу і вів лихварські операції у Франції. Тевтонський орден зайнявся підкоренням язичників-прусів.&lt;br&gt;Другий і третій хрестові походи. Під загрозою хрестоносців мусульманські князівства почали згуртовуватись і переходили у наступ. У 1144 р. емір Мосула забрав у хрестоносців Едесу. Загроза нависла над Антіохією. Папа закликав до хрестового походу. Відомий церковний діяч, містик Бернард Клермонтський умовив французького короля Людовика УІІ і германського - Конрада ІІІ рушити в 1147 р. у другий хрестовий похід. Однак, на цей раз хрестоносці не домоглись ніякого успіху. Німці були розбиті в Малій Азії турками-сельджуками. Французькі рицарі без успіху прагнули захопити Дамаск, але зазнали поразки і повернулись в Європу.&lt;br&gt;У другій половині ХІІ ст. становище на Сході змінилося. В Єгипті утворилася сильна мусульманська держава. Вона підкорила Сирію і значну частину Месопотамії. На чолі її стояв султан Салах-ед-Дін (Саладін) - дальновидний і талановитий полководець. Він завдав поразки хрестоносцям біля Тіверіадського озера і в 1187 р. завоював Ієрусалим. &lt;br&gt;Це стало приводом для третього походу 1189 - 1192 років, який по складу учасників був найбільш грандіозним. В похід направились німецькі рицарі під проводом Фрідріха І Барбаросси, французькі - на чолі з Філіпом ІІ Августом і англійські - під началом Річарда І Левове серце. Фрідріх І ворогував з Візантією, увійшов у угоду з її противником іконійським султаном. У відповідь Візантія уклала угоду із Саладіном. Німців з самого початку чекали невдачі. Переправляючись через гірську річку в Кілікії, втопився Фрідріх І і більша частина німецьких рицарів повернулась у Германію.&lt;br&gt;Французький і англійський королі ворогували між собою. Папа допоміг налагодити тимчасове перемир'я. Річард І хотів укріпитись на Середземному морі і спробував захопити Сицилію, але германський і французький королі цьому перешкодили. Тоді Річард захопив о. Кіпр, який став останнім оплотом хрестоносців. Потім почалась облога Акри і вона була взята. Філіп ІІ поїхав назад у Францію, щоб готуватися до поновлення війни з англійцями. Річард намагався взяти Єрусалим, але зміг домогтися лише дозволу Саладіна на протязі 3-х років прочанам і купцям відвідувати Єрусалим&lt;br&gt;На зворотному шляху в Англію Річард І потрапив у полон до свого противника - австрійського герцога, котрий згодом змушений був передати його імператору, і одержав свободу лише через півтора року за великий викуп.&lt;br&gt;Так закінчився третій хрестовий похід, якому, здавалося, все провіщало успіх. Фрідріх І Барбаросса був досвідченим полководцем, що провів життя у походах. Король Англії не випадково звався Річард Левове серце. Він був героєм і переможцем турнірів, нещадний до переможених. Хоч Річард і Філіп ІІ, король Франції, були союзниками, Філіп завжди пам'ятав, що у Фрації на Заході лежать родючі землі, які належать дому Плантагенетів.&lt;br&gt;У Річарда відвага поєднувалась із жорстокістю. З групою хоробрих рицарів він кидався у найризикованіші авантюри. Під час перемир'я наказав заколоти 2 тис. Знатних мумсульман, які знаходились як заложники в його руках, тільки тому, що Салах-ад-Дін дещо запізнювався з виконанням умов перемир'я. Але гарячий і відважний Річард програвав розсудливому Салах-ад-Діну як полководець.&lt;br&gt;Четвертий хрестовий похід. На папський престол вступив невтомний Іннокентій ІІ, один із найенергійніших діячів церкви. Він прагнув до безмежної влади, хотів, щоб королі схилялися перед ним. Як і його попередник Григорій УІІ, Іннокентій йшов до мети. Величезне листування зв'язувало його з усіма королями Європи, аббатами. Це був тонкий політик і прекрасний оратор.&lt;br&gt;Іннокентій ІІІ поставив за мету надихнути рицарів на новий хрестовий похід, згуртувати всі сили західного світу для боротьби за Схід.&lt;br&gt;Вже в перший рік перебування на папському престолі Іннокентій посилає єпископам Італії своє послання: &quot;Плаче церква, жалібний голос якої лунає по всій землі до її меж, бо за гріхи християнських народів язичники увірвалися у вотчину Христа, затопили кров'ю ниви Ієрусалима, і не залишилось там нікого, щоб поховати трупи убитих&quot;.&lt;br&gt;Папа малював картину гірку, але не правдиву. Салах-ад-Дін, взявши Ієрусалим, дарував життя християнському населенню, обмежившись викупом, і надав можливість тисячам хрестоносців неушкодженими повернутись додому.&lt;br&gt;Між тим, коли у свій час перші хрестоносці захопили Ієрусалим, вони вирізали все мусульманське населення.&lt;br&gt;Здійсненню походу перешкоджало все те ж ворогування королів Англії та Франції. Папа Гнівно засуджував цю ворожнечу: &quot;Поки наші государі взаємно переслідують одне одного з невгасимою ненавистю, поки один намагається помститись другому за образу, немає жодного між нами, хто взяв би до серця образу Христа&quot;.&lt;br&gt;Папа намагався збудити ненависть до мусульман. Він оповідав про вигаданого мусульманина-оратора, який ніби-то говорить речі, образливі для християн: &quot;Де ж ваш Господь, що він не в змозі обстояти ні себе, ні вас від наших рук? Ми поглумились над вашою святинею, Ми простягнули наші руки на заповітні для вас місця і проти вашої волі утримуємо у нашій владі колиску, де виникло з вашої вигадки, ваше суєвір'я. Ми зламали списи французів, відвернули хитрість англійців, знищили силу німців, перемогли зверхніх іспанців! Де ж ваш Господь? Хай він воскресне і поможе вам. Тепер нам залишається, перебивши мечем тих, кого ви полишили тут, здійснити натиск на ваші землі і знищити вас так, щоб про вас ніколи й згадки не було!&quot; Своє послання папа закінчував закликом взяти меч для захисту святої землі, щоб на початок березня наступного року (1199) графи і барони вислали загони воїнів, споряджені всім необхідним для дворічного походу. &lt;br&gt;Іннокентій обклав усі монастирі і церкви особливим податком на проведення походу і послав двох своїх кардиналів для підготовки походу. Один із них їде до Франції, щоб домогтись миру з Англією, другий - у Венецію, щоб вона забезпечила все потрібне для перевезення хрестоносців морем.&lt;br&gt;На одному з турнірів, який проходив у Франції, багато баронів і рицарів, що зібралися там, прагнули походів і слави і тому прийняли під впливом палкого проповідника обітницю хрестоносця. Це було восени 1199 р., тобто пізніше того періоду, який папа визначив для початку виступу.&lt;br&gt;Французькі барони обрали своїм ватажком графа Тібо Шампанського і вирішили направити послів у Італію, щоб домовитись про перевезення весною 1202 р. хрестоносного війська з 4 500 рицарів і коней, 9 000 зброєносців, 20 000 воїнів.&lt;br&gt;Спочатку хрестовий похід планувався проти Єгипту, який володів Ієрусалимом. Хрестоносці звернулись з проханням до Венеції перевезти їх у дельту Нілу. Венеціанський дож Енріко Дондоло зажадав за це величезну суму - 85 тис. Марок сріблом. У Хрестоносців не було такої суми і дож, який прагнув відвернути похід від Єгипту, з яким Венеція торгувала, і використати хрестоносців у своїх зовнішньополітичних цілях, вимагав для компенсації завоювати для Венеції далматинське місто Задар. Але й після цього венеціанці не виконали своєї обіцянки перевезти хрестоносців у дельту Нілу. По договору з керівником походу Боніфацієм Монферратським Дондоло спрямував флотилію з хрестоносцями до Константинополя, щоб відновити на візантійському престолі Ісаака ІІ Ангела, перед тим скинутого його братом Алексієм. Син скинутого імператора ще раніше вів переговори з цього приводу з папою і германським королем, обіцяючи за допомогою папи підпорядкувати східну церкву папському престолу. Все це обіцяло хрестоносцям солідну суму - 200 тис. марок сріблом.&lt;br&gt;Після нетривалої облоги Константинополя херстоносці взяли його і поновили на престолі Ісаака ІІ Ангела. Але спроба зібрати потрібні кошти виклакала повстання в столиці і хрестоносці не одержали всієї суми. Тоді вони пограбували місто - православні церкви, в т. ч. і храм св. Софії. Здобич хрестоносців була оцінена в 400 тис. марок.&lt;br&gt;Візантійська імперія розпалась на частини. Хрестоносці створили на її розвалинах Латинську імперію. В Епірі і Малій Азії утворились незалежні грецькі держави - Епірське царство, Нікейська і Трапезундська імперії. Венеції дісталась частина Константинополя, Адріаполь, південно-західна частина Пелопонеса, багато гаваней на березі Мармурового моря, ряд островів Егейського моря і Кріт. Венеціанського дожа тепер називали &quot;володарем трьох восьмих Ромейської імперії&quot;.&lt;br&gt;Латинська імперія включала Фракію, частину північного узбережжя Малої Азії. У васальній залежності від неї знаходилось королівство Фессалоніки, від якого в свою чергу залежали Афіно-Фіванське герцогство і Ахейське князівство.&lt;br&gt;І Латинська імперія, і Ієрусалимське королівство були неміцним утворенням. У 1261 р. імператор Нікеї Михаїл Палеолог з допомогою генуезького флоту заволодів Константинополем. Більшість володінь венеціанців дістались генуезцям.&lt;br&gt;Хрестоносний рух занепадав. З'явилась ідея дитячого хрестового походу. У 1212 р. в Марселі зібралось 10 тис. дітей. Частина їх загинула по дорозі, інші були продані в Александрії в рабство. Друга армія хрестоносців-підлітків, головним чином з Німеччини, зібралась на півдні Італії, але були відправлені назад. Багато з них загинуло.&lt;br&gt;У 1217 - 1221 рр. Був п'ятий хрестовий похід, в ході якого оволоділи фортецею Дам&quot;єтта в гирлі Нілу, але потім залишили її.&lt;br&gt;У 1228 - 1229 рр. - германський імператор Генріх ІІ організував шостий хрестовий похід. В результаті умілої дипломатичної комбінації з єгипетським султаном проти правителя Дамаска йому вдалось одержати Ієрусалим, але у 1241 р. мусульмани знову, на цей раз надовго, заволоділи Ієрусалимом.&lt;br&gt;7-й похід (1248 - 1254)був організований Людовіком ІХ Святим. Французький король Людовік ІХ зі свитою потрапив у полон до єгипетського султана. Звільнився ціною великого викупу.&lt;br&gt;8-й похід (1270) - теж був організований Людовіком ІХ, під час цього походу король помер від чуми.&lt;br&gt;Після цього хрестовий рух припинився. В католицькому світі розчарувались у ньому. Королівська влада зміцніла і рицарство знайшло менш ризиковані заняття - міжусобиці, службу королю. Селяни розчарувались у щасливому житті за морем.&lt;br&gt;У 1291 р. хрестоносці втратили останній оплот на Сході - Аккру. У них залишились лише Кіпр і Родос. В ХУ ст. Кіпр перейшов до Венеції.&lt;br&gt;Хрестові походи дуже вплинули на Західну Європу. Вони сприяли розвитку ремесла, торгівлі, товарно-грошових відносин. Прискорилась заміна натуральної ренти грошовою.&lt;br&gt;Дещо посилилась політична централізація. Відхід на Схід феодалів допоміг зміцнитися королівській владі.&lt;br&gt;Відбулось взаємне збагачення культур. В Європі поширились рис, гречка, кавуни, абрикоси. Європейці навчились загартовувати метал, виготовляти тонкі тканини.&lt;br&gt;Увійшли в побут деякі елементи гігієни - лазні, зміна одягу - нижнього і верхнього. Але це наслідки не лише хрестових походів, але й торгівлі.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Для народів Східного Середземномор&quot;я хрестові походи принесли загарбання, втрати, руйнації, загибель мирних жителів. Вже в ХХ ст. папа вибачився за жорстокості, вчинені під час хрестових походів.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Список літератури:&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Взаимосвязь социальных отношений и идеологии в средневековой Европе. – М., 1983.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Всемирная история. – М., 1957.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Господстующий класс феодальной Европы. – М., 1989.&lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Гутнова Е.В. Классовая борьба и общественное сознание крестьянства в средневековой Западной Европе (ХІ – ХV ст.). – М., 1984.&lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Европа в средние века: экономика, политика, культура / Сб. статей к 80-летию академика Сказкина С.Д. – М., 1972.&lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Идейно-политическая борьба в средневековом обществе. – М., 1984.&lt;br&gt;7.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История крестьянства в Европе. Эпоха феодализма. В 3-х томах. – Т. І-ІІ. – М., 1985, 1986.&lt;br&gt;8.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Классы и сословия средневекового общества / Под ред. Удальцовой. – М., 1988.&lt;br&gt;9.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Проблемы развития феодальной собственности на землю. – М., 1979.&lt;br&gt;10.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Самаркин В.В. Историческая география Западной Европы в средние века. – М., 1976.&lt;br&gt;11.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Феодальная рента и крестьянские движения в Западной Европе ХІІІ – ХV вв. – М., 1985.&lt;br&gt;12.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 1.&lt;br&gt;13.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История средних веков / Под ред. С.П. Карпова. – М., 2000. – Т. 2.&lt;br&gt;14.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Влась и политическая культура в средневековой Европе. – М., 1992.&lt;br&gt;15.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Европейское дворянство ХVІ – ХVІІ вв.: границы сословия. – М., 1997.&lt;br&gt;16.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Средневековая Европа глазами современников и историков: Книга для чтения в шести частях. – М., 1994. – Ч. ІV – V.&lt;br&gt;17.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История средних веков. Европа. – Минск, 2000.&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%93%D0%B0%D0%B9_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D0%B9_%D0%A6%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D1%80 2009-08-18T00:26:36Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>== Гай Юлий Цезарь (102 или 100—44 гг. до н. э.) — политический деятель и полководец. ==<br /> <br /> &amp;nbsp; <br /> <br /> &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, цитати, Гай Юлій Цезар&lt;/metakeywords&gt; <br /> <br /> Я предпочел бы быть первым здесь (в бедном городке), чем вторым в Риме. <br /> <br /> <br /> <br /> Каждый кузнец своей судьбы. <br /> <br /> <br /> <br /> Победа зависит от доблести легионов. <br /> <br /> <br /> <br /> Рубикон перейден <br /> <br /> <br /> <br /> Пришел, увидел, победил. <br /> <br /> <br /> <br /> Прокладывать себе дорогу силой. <br /> <br /> <br /> <br /> Снискать себе славу. <br /> <br /> <br /> <br /> Таков порок, присущий нашей природе: вещи невидимые, скрытые и непознанные, порождают в нас и большую веру и сильнейший страх. <br /> <br /> <br /> <br /> Опыт всему учитель. <br /> <br /> <br /> <br /> Люди охотно верят тому, чему желают верить. <br /> <br /> <br /> <br /> На мою жену не должна падать даже тень подозрения. <br /> <br /> <br /> <br /> Нельзя обижать гостя. <br /> <br /> <br /> <br /> Легче находятся такие люди, которые добровольно идут на смерть, чем такие, которые терпеливо переносят боль.</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%93%D0%B0%D0%B9_%D0%AE%D0%BB%D1%96%D0%B9_%D0%A6%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D1%80 2009-08-18T00:25:50Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером == Гай Юлий Цезарь (102 или 100—44 гг. до н. э.) — политический деятель и полководе...</p> <hr /> <div>== Гай Юлий Цезарь (102 или 100—44 гг. до н. э.) — политический деятель и полководец. ==<br /> <br /> &amp;nbsp;<br /> <br /> &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, цитати, Гай Юлій Цезар&lt;/metakeywords&gt;<br /> <br /> Я предпочел бы быть первым здесь (в бедном городке), чем вторым в Риме.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Каждый кузнец своей судьбы.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Победа зависит от доблести легионов.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Рубикон перейден<br /> <br /> ***<br /> <br /> Пришел, увидел, победил.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Прокладывать себе дорогу силой.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Снискать себе славу.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Таков порок, присущий нашей природе: вещи невидимые, скрытые и непознанные, порождают в нас и большую веру и сильнейший страх.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Опыт всему учитель.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Люди охотно верят тому, чему желают верить.<br /> <br /> ***<br /> <br /> На мою жену не должна падать даже тень подозрения.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Нельзя обижать гостя.<br /> <br /> ***<br /> <br /> Легче находятся такие люди, которые добровольно идут на смерть, чем такие, которые терпеливо переносят боль.</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%93%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D1%96_%D0%93%D1%83%D0%BD%D0%B8 2009-08-18T00:18:50Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>{| cellspacing=&quot;0&quot; cellpadding=&quot;0&quot; border=&quot;0&quot; style=&quot;width: 1443px; height: 2857px;&quot;<br /> |-<br /> | width=&quot;100%&quot; valign=&quot;top&quot; | <br /> &lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Готи та гуни на теренах України&quot;'''''&lt;/u&gt; <br /> <br /> &lt;u&gt;&lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Готи і Гуни&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;<br /> <br /> Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха в 370 р. <br /> <br /> В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Черняхівська культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Наприклад, такі споруди знаходяться в селі Башмачка Дніпропетровської області, Олександрівка і Городок – у Миколаївській області. На сьогодні відомо близько 5000 пам’яток цієї культури, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і більше 50 могильників. Черняхівська культура, яка набула найбільшого розквіту у ІІІ-ІV ст., складалася з різних етнічних груп, а державним утворенням черняхівців був знаменитий Антський союз племен, про який йтиметься пізніше. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В кінці І - на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу у Надчорномор’є просуваються готи. За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’є і навіть далі на Нижній Дунай. &lt;br&gt;&lt;u&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350—375) в другій половині IV ст'''. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Готи були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді '''готи вперше повідомили римлян, греків та інші народи Європи про гунів'''. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Отже завдяки готам в історії “з’явилися” гуни. Хто ж вони такі і що про них відомо? '''Найпершу звістку про гунів''', що жили між аланами і бастармами (останні мешкали в Карпатах), '''ми дістаємо від давньогрецького географа Птолемея''', який жив у II ст. На своїй мапі Птолемей '''помістив їх в околицї Днїпра'''. Інший ґеоґраф II ст. (т. зв. Діонісій Періеґета) поміміщає “Уннів” (Ού̃ννοι) на західному березі Каспійського моря. Вірменські письменники знають гунів під іменем “Гунк”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Михайло Грушевськи пише, що “''найповніші вісті про Гунів з’являються тільки після їхнього нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього. Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остроґотів''”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В останніх сучасних дослідженнях (особливо, в англомовних) впевнено заявляють, що '''намагання знайти етнічні і географічні корені гунів залишаються безплідними'''. &lt;br&gt;Поки що вважалося, що це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка якось повязана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu) і проти якої китаці збудували Велику Китайську стіну. Буцімто гуни є залишками Хунну, яких було розгромлено імперією Хань і витіснено на захід. &lt;br&gt;&lt;br&gt;З тих пір, як французький вчений Жозеф де Гуінь (Joseph de Guignes) у 18 столітті ототожнив гунів з Хунну, гунів розглядали (і тепер часто розглядають) лише як азійських нащадків. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Але цьому немає твердих обгрунтувань, так само, як і тому, що гуни з’явилися зразу ж після того, як зникла Хунну. І навіть якщо це так, до імперії гунів входили найрізноманітніші народи зі своїми культурами. Але всі вони були під тоталітарним управлінням однієї аристократії. Припускається, що мовою гунів була тюркська мова, але існують також свідчення, що вказують на використання германських мов, які були рідними на тих землях, що завойовували гуни. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Цікаво, що '''за 150-літній проміжок часу, який минув відколи гуни покинули Китай і прибули в Європу, немає жодних записів і згадок того, що з ними за цей час відбулося'''. The Columbia Encyclopedia, Sixth Edition (2001-05) так і каже, що походження гунів – справжня таємниця. Енциклопедія пише, що етнологічна якость гунів невідома, але повторює традиційні уявлення істориків про гунів: це кочовий і скотарський народ, який географічно походить з Центральної Азії, а в Європі з’являєтся в IV столітті і створює там могутню військову імперію. При цьому зауважує, що гунів безпідставно пов’язувати з мадярами та тюрками. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Поява на дунайських обріях «нового» народу — гунів — примусила тодішніх істориків шукати їхні корені повсюди. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав: «''Ці гуни — напевно, народ, якого давні називали неврами''»? Євстафій, який жив в XII ст. пише, що «''унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів''». &lt;br&gt;&lt;br&gt;Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV ст.) про походження гунів нічого конкретного також не знає: «''Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом біля Льодовитого океану і переважає всяку міру дикості''». &lt;br&gt;&lt;br&gt;Принагідно відзначимо, що для римлян всі неримські народи були дикими і називалися ними варварами. &lt;br&gt;&lt;br&gt;А Візантійська імперія, як будь-яка імперія, використовувала хитрість і підступність в своїй політиці. Для боротьби проти одних варварських народів, вона натравлювала на них інші народи, з різними народами укладала різні угоди, використовувала підкуп правлячої верхівки. Згадайте, як русичі на чолі зі Святославом в X столітті воювали з болгарами. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Як відомо, політико-економічне життя в Римській імперії протягом IV століття перемістилося у східні області: в 326 році імператор Костянтин переніс столицю із Риму до Візантії, а в 330 році перейменував її на Константинополь. Візантійська імперія стала спадкоємицею Римської імперії. Ромеї Візантії часто називаються в історичних джерелах також греками, а Візантійська церква – Грецькою.<br /> <br /> |-<br /> | width=&quot;100%&quot; | &lt;u&gt;&amp;nbsp;&lt;/u&gt;<br /> |-<br /> | width=&quot;100%&quot; valign=&quot;top&quot; | <br /> '''Свідчення про слов’янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека Прокопія Кесарійського'''. Прокопій з Кесарії, автор книги &quot;Війна з готами&quot;, брав безпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різних кінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців з північних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями із слов’янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!). &lt;br&gt;&lt;br&gt;«Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників, більшість із яких були гуни, склавіни і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю», – пише він про слов’яно-сарматські племена Антського союзу. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У Прокопія є ще один твір – «Таємна історія». Ось дві цитати звідти, гл. 18: «...''майже кожен рік, як Юстініан (527—565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти''». Глава 23: «... мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями». &lt;br&gt;&lt;br&gt;Прокопій, характеризуючи антів і склавінів писав, що «... ''вони зберігають гунський норов, і ім’я в склавенів і антів було одне й теж''». Якщо гуни належали до кочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Але найголовніше, що за Прокопієм, '''анти зберігають гунські звичаї також у військових звитягах''' - під час кожного нападу антів на імперію (а ці напади здійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551-552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу ... гунами. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «''Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом''...» Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатного представника, називати частину похоронної процесії чужим словом? &lt;br&gt;&lt;br&gt;Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов’яни, а гуни — кочові. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Чи могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами? &lt;br&gt;&lt;br&gt;Як пише в своєму дослідженні [http://vinec.org.ua/index.shtml?fname=babiy Олесь Бабій], гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від “унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов’янські племена - ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, '''основним населенням Дунайського регіону є слов’яни'''. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть. &lt;br&gt;&lt;br&gt;І ще такий цікавий факт. В історії традиційно вважається, що в Дунайському регіоні велика зміна і переміщення народів були пов’язані із завойовницькими походами гунів. Але коли у II-й половині V століття остроготи, які раніше були васалами гунів, покинули береги Дунаю і вирушили до Італії, то домінуючою силою тут залишилися ... анти та склавіни(!). Куди ж тоді поділися гуни? &lt;br&gt;&lt;br&gt;У Олеся Бабія є ще друга версія походження слова “гуни”: гуни могли означати те ж саме, що й куни. “Куна” на древньоскандинавській мові означає “дружина”. Отже назва військової верстви та правлячої еліти слов’янських племен для північних германців поширювалось на весь народ. Тим більше, що у Середньовіччі скандинави вживали щодо України назву Кунагард. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Князівська дружина більшу частину свого життя проводила у походах, на конях. В суспільній ієрархії ж стародавньої України це була категорія &quot;кінних людей&quot;. Тоді куни або гуни - це &quot;кінні&quot;, тобто - соціальна верства, яка оточувала українського володаря. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Надзвичайно цінним матеріалом є '''записи візантійського посла Пріска Панійського, який у 448 році їздив до Аттіли''' і залишив після себе спогади. І хоча з цих записів до нашого часу дійшли тільки фрагменти, вони будуть дуже красномовними. До речі, його записами користувався також Йордан. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Пріск повідомляє, що '''гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю''', а народ Аттіли і його воїнів називає скіфами. Цікаво, що в усій його розповіді немає жодного слова «гун» або «гунський», а опис «гунського царя Аттіли» та його «бенкет» нагадують князівську Русь. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Ось як описує Пріск свій похід на зустрічі з Аттілою: «''прибули два скіфи з наказом іти до Аттіли''. &amp;lt;...&amp;gt; ''Коли ми зупинились, де вказали скіфи, до нас прийшли Едекон, Орест, Скотта та інші знатні у них особи спитати, з якою метою з’явилось наше посольство''». В селах їм давали харчі, Пріск зауважує, що замість пшениці давали просо, «''а замість вина – так званий по-тубільному мед; слуги, що були з нами, теж одержували просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його «камос''». Може це «квас»? Слово було неправильно записане римським мандрівником, як часто буває, коли іноземці вимовляють якесь слово по-своєму, а потім по-своєму це слово записують. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Під час грози і бурі, яка застала ромеїв в дорозі до Аттіли, вони загубилися і налякалися, почали кричати. «''Скіфи, що вискочили на шум, запалили очерет, який вони вживають як горючий матеріал, освітили місцевість і питали, чого ми кричимо. Коли варвари, що були з нами, відповіли, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запалюючи багато очерету... Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев’яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси''». &lt;br&gt;&lt;br&gt;А ось, що пише Пріск про Аттілу: «''І у всьому іншому він виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як у інших скіфів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожний з присутніх з скіфською чемністю вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши і поцілувавши того, хто випив, приймав кубок назад''». &lt;br&gt;&lt;br&gt;За словами Пріска, у палаці досить часто відбувалися гучні банкети. А з оповіді зрозуміло, що народ Аттіли живе поселеннями і займається хліборобством, і це ще раз свідчить, що вони є осілим землеробським населенням, яке не могло мати нічого спільного із кочівниками тюркського походження, якими важають гунів. Про будинки Пріск говорить, що вони були мистецьки оздоблені дерев’яною різьбою – хіба це не вказує на давню українську культурну традицію? А традиції і культура – це той стрижень, завдяки якому народ залишається в історії.<br /> <br /> |}</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%93%D0%BE%D1%82%D0%B8_%D1%96_%D0%93%D1%83%D0%BD%D0%B8 2009-08-18T00:15:15Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером {| width=&quot;100%&quot; cellspacing=&quot;0&quot; cellpadding=&quot;0&quot; border=&quot;0&quot; |- | width=&quot;100%&quot; valign=&quot;top&quot; | &lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Гот...</p> <hr /> <div>{| width=&quot;100%&quot; cellspacing=&quot;0&quot; cellpadding=&quot;0&quot; border=&quot;0&quot;<br /> |-<br /> | width=&quot;100%&quot; valign=&quot;top&quot; | <br /> &lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Готи та гуни на теренах України&quot;'''''&lt;/u<br /> <br /> <br /> <br /> Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха в 370 р. <br /> <br /> В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні сарматські племена Надчорноморських степів. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Черняхівська культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Наприклад, такі споруди знаходяться в селі Башмачка Дніпропетровської області, Олександрівка і Городок – у Миколаївській області. На сьогодні відомо близько 5000 пам’яток цієї культури, розкопано і досліджено близько двохсот поселень і більше 50 могильників. Черняхівська культура, яка набула найбільшого розквіту у ІІІ-ІV ст., складалася з різних етнічних груп, а державним утворенням черняхівців був знаменитий Антський союз племен, про який йтиметься пізніше. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В кінці І - на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу у Надчорномор’є просуваються готи. За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’є і навіть далі на Нижній Дунай. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У своїй праці “Гетика” готський історик VI століття Йордан описав важку мандрівку готів від Вісли на схід через безкраї болота (очевидно, поліські), де втопилося багато людей. У мандрівних сагах Йордан пише, що готи перебували у постійній війні, з жінками і дітьми рухались у Скіфію і, перемагаючи, досягли частини Скіфії, що межує з Понтом – тобто з Чорним морем. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350—375) в другій половині IV ст'''. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германариху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Слов’яно-сарматські племена, що входили до Антського союзу, перебували у складних відносинах протиборства з готами. У ІІІ-ІV століттях н.е. в Північному Причорномор’ї вони сформували могутній військовий союз, з військовою силою якого вперше зіткнулося Готське королівство Германаріха біля 370 р. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Готи були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді '''готи вперше повідомили римлян, греків та інші народи Європи про гунів'''. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Отже завдяки готам в історії “з’явилися” гуни. Хто ж вони такі і що про них відомо? '''Найпершу звістку про гунів''', що жили між аланами і бастармами (останні мешкали в Карпатах), '''ми дістаємо від давньогрецького географа Птолемея''', який жив у II ст. На своїй мапі Птолемей '''помістив їх в околицї Днїпра'''. Інший ґеоґраф II ст. (т. зв. Діонісій Періеґета) поміміщає “Уннів” (Ού̃ννοι) на західному березі Каспійського моря. Вірменські письменники знають гунів під іменем “Гунк”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Михайло Грушевськи пише, що “''найповніші вісті про Гунів з’являються тільки після їхнього нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього. Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на Остроґотів''”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;В останніх сучасних дослідженнях (особливо, в англомовних) впевнено заявляють, що '''намагання знайти етнічні і географічні корені гунів залишаються безплідними'''. &lt;br&gt;Поки що вважалося, що це тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження, яка якось повязана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu) і проти якої китаці збудували Велику Китайську стіну. Буцімто гуни є залишками Хунну, яких було розгромлено імперією Хань і витіснено на захід. &lt;br&gt;&lt;br&gt;З тих пір, як французький вчений Жозеф де Гуінь (Joseph de Guignes) у 18 столітті ототожнив гунів з Хунну, гунів розглядали (і тепер часто розглядають) лише як азійських нащадків. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Але цьому немає твердих обгрунтувань, так само, як і тому, що гуни з’явилися зразу ж після того, як зникла Хунну. І навіть якщо це так, до імперії гунів входили найрізноманітніші народи зі своїми культурами. Але всі вони були під тоталітарним управлінням однієї аристократії. Припускається, що мовою гунів була тюркська мова, але існують також свідчення, що вказують на використання германських мов, які були рідними на тих землях, що завойовували гуни. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Цікаво, що '''за 150-літній проміжок часу, який минув відколи гуни покинули Китай і прибули в Європу, немає жодних записів і згадок того, що з ними за цей час відбулося'''. The Columbia Encyclopedia, Sixth Edition (2001-05) так і каже, що походження гунів – справжня таємниця. Енциклопедія пише, що етнологічна якость гунів невідома, але повторює традиційні уявлення істориків про гунів: це кочовий і скотарський народ, який географічно походить з Центральної Азії, а в Європі з’являєтся в IV столітті і створює там могутню військову імперію. При цьому зауважує, що гунів безпідставно пов’язувати з мадярами та тюрками. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Поява на дунайських обріях «нового» народу — гунів — примусила тодішніх істориків шукати їхні корені повсюди. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав: «''Ці гуни — напевно, народ, якого давні називали неврами''»? Євстафій, який жив в XII ст. пише, що «''унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів''». &lt;br&gt;&lt;br&gt;Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV ст.) про походження гунів нічого конкретного також не знає: «''Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом біля Льодовитого океану і переважає всяку міру дикості''». &lt;br&gt;&lt;br&gt;Принагідно відзначимо, що для римлян всі неримські народи були дикими і називалися ними варварами. &lt;br&gt;&lt;br&gt;А Візантійська імперія, як будь-яка імперія, використовувала хитрість і підступність в своїй політиці. Для боротьби проти одних варварських народів, вона натравлювала на них інші народи, з різними народами укладала різні угоди, використовувала підкуп правлячої верхівки. Згадайте, як русичі на чолі зі Святославом в X столітті воювали з болгарами. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Як відомо, політико-економічне життя в Римській імперії протягом IV століття перемістилося у східні області: в 326 році імператор Костянтин переніс столицю із Риму до Візантії, а в 330 році перейменував її на Константинополь. Візантійська імперія стала спадкоємицею Римської імперії. Ромеї Візантії часто називаються в історичних джерелах також греками, а Візантійська церква – Грецькою.<br /> <br /> |-<br /> | width=&quot;100%&quot; | &amp;nbsp;<br /> |-<br /> | width=&quot;100%&quot; valign=&quot;top&quot; | <br /> '''Свідчення про слов’янську етнічну приналежність гунів можна відшукати у грека Прокопія Кесарійського'''. Прокопій з Кесарії, автор книги &quot;Війна з готами&quot;, брав безпосередню участь у візантійських військових акціях, які проводилися в різних кінцях імперії. На той час у візантійську армію досить часто брали найманців з північних країв, серед яких було немало й антів. Стикаючись з вихідцями із слов’янського середовища, Прокопій дуже добре вивчив їх побут і звичаї, і ось, описуючи антів і склавінів, він зауважує, що і ті, і другі у всій чистоті зберігають гунські звичаї (!). &lt;br&gt;&lt;br&gt;«Мартін і Валеріан привели з собою тисячу шістсот вершників, більшість із яких були гуни, склавіни і анти, які мають свої домівки з цієї сторони Дунаю», – пише він про слов’яно-сарматські племена Антського союзу. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У Прокопія є ще один твір – «Таємна історія». Ось дві цитати звідти, гл. 18: «...''майже кожен рік, як Юстініан (527—565 рр.) став володіти Римською державою, робили набіги і творили жахливі справи супроти римського населення гуни, склавіни і анти''». Глава 23: «... мідійці і сарацини розграбували більшу частину Азії, а гуни, склавени і анти — всю Європу, руйнуючи до основи одні міста, а інші прискіпливим чином обібрали грошовими контрибуціями». &lt;br&gt;&lt;br&gt;Прокопій, характеризуючи антів і склавінів писав, що «... ''вони зберігають гунський норов, і ім’я в склавенів і антів було одне й теж''». Якщо гуни належали до кочівників-тюрків, то яким чином анти мали триматися їхніх звичаїв? Але найголовніше, що за Прокопієм, '''анти зберігають гунські звичаї також у військових звитягах''' - під час кожного нападу антів на імперію (а ці напади здійснювались щороку) бувало перебито і забрано в полон до 200 тисяч ромеїв. &lt;br&gt;&lt;br&gt;У своїй книзі Прокопій описує могутній похід антів і склавінів на Балкани в 551-552 рр., коли вони страшенно розорили Іллірію та Фракію і підійшли до Константинополя. В іншому місці знову повертаючись до описаних подій, він називає учасників походу ... гунами. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Цікавим видається те, що пише Йордан про похорон Аттіли, ватажка і правителя гунів: «''Після того, як він був оплаканий такими стогнаннями, вони (гуни) справляють на його кургані «страву», так називають це вони самі, супроводжуючи її величезним бенкетом''...» Як зазначає Г. Василенко у «Великій Скіфії», слово «страва» збереглося лише в українській та словацькій мовах. Чи міг народ, ховаючи свого видатного представника, називати частину похоронної процесії чужим словом? &lt;br&gt;&lt;br&gt;Істориків також дивує, чому так по-дружньому гуни вирішили допомогти антам в боротьбі з готами. Деякі дослідники вважають, що анти — це осілі слов’яни, а гуни — кочові. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Чи могла б існувати більше 150 років спільнота гунів, склавінів, антів, якби у них не було спільних коренів?! Якби різниця в звичаях, побуті, мові цих народів була великою — вороги давно б це використали для розвалу цього союзу. Геродот, пишучи про скіфів, виділяв серед них скіфів-орачів, скіфів-землеробів, скіфів-кочівників. Може щось подібне було з антами і гунами? &lt;br&gt;&lt;br&gt;Як пише в своєму дослідженні [http://vinec.org.ua/index.shtml?fname=babiy Олесь Бабій], гуни сприймалися як “уни”, тобто “союзники” (від “унія”, “уніон”, що означає “союз”), гуни – це “союзники”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Отже виходить, що гуни і анти (представники Антського союзу) – слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття. Так само, як руси і тавроскіфи – назви того ж самого народу, який атакував Візантійську імперію в 10 столітті і який візантійськими істориками називався по-різному: в одних джерелах – читаємо “тавроскіфи”, в інших – “руси”, хоча описується той самий історичний період. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Відомо, що до гунської армії, яка атакувала Римську імперію в середині V ст., входили сарматські і слов’янські племена - ті самі анти, які входили до Антського союзу. За повідомленнями істориків Прокопія та Йордана, '''основним населенням Дунайського регіону є слов’яни'''. Вони заселили цю територію як раз в кінці ІV і протягом всього V століть. &lt;br&gt;&lt;br&gt;І ще такий цікавий факт. В історії традиційно вважається, що в Дунайському регіоні велика зміна і переміщення народів були пов’язані із завойовницькими походами гунів. Але коли у II-й половині V століття остроготи, які раніше були васалами гунів, покинули береги Дунаю і вирушили до Італії, то домінуючою силою тут залишилися ... анти та склавіни(!). Куди ж тоді поділися гуни? &lt;br&gt;&lt;br&gt;У Олеся Бабія є ще друга версія походження слова “гуни”: гуни могли означати те ж саме, що й куни. “Куна” на древньоскандинавській мові означає “дружина”. Отже назва військової верстви та правлячої еліти слов’янських племен для північних германців поширювалось на весь народ. Тим більше, що у Середньовіччі скандинави вживали щодо України назву Кунагард. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Князівська дружина більшу частину свого життя проводила у походах, на конях. В суспільній ієрархії ж стародавньої України це була категорія &quot;кінних людей&quot;. Тоді куни або гуни - це &quot;кінні&quot;, тобто - соціальна верства, яка оточувала українського володаря. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Надзвичайно цінним матеріалом є '''записи візантійського посла Пріска Панійського, який у 448 році їздив до Аттіли''' і залишив після себе спогади. І хоча з цих записів до нашого часу дійшли тільки фрагменти, вони будуть дуже красномовними. До речі, його записами користувався також Йордан. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Пріск повідомляє, що '''гуни пригощали посольство медом і напоєм, виготовленим із ячменю''', а народ Аттіли і його воїнів називає скіфами. Цікаво, що в усій його розповіді немає жодного слова «гун» або «гунський», а опис «гунського царя Аттіли» та його «бенкет» нагадують князівську Русь. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Ось як описує Пріск свій похід на зустрічі з Аттілою: «''прибули два скіфи з наказом іти до Аттіли''. &amp;lt;...&amp;gt; ''Коли ми зупинились, де вказали скіфи, до нас прийшли Едекон, Орест, Скотта та інші знатні у них особи спитати, з якою метою з’явилось наше посольство''». В селах їм давали харчі, Пріск зауважує, що замість пшениці давали просо, «''а замість вина – так званий по-тубільному мед; слуги, що були з нами, теж одержували просо і напій, добуваний з ячменю; варвари звуть його «камос''». Може це «квас»? Слово було неправильно записане римським мандрівником, як часто буває, коли іноземці вимовляють якесь слово по-своєму, а потім по-своєму це слово записують. &lt;br&gt;&lt;br&gt;Під час грози і бурі, яка застала ромеїв в дорозі до Аттіли, вони загубилися і налякалися, почали кричати. «''Скіфи, що вискочили на шум, запалили очерет, який вони вживають як горючий матеріал, освітили місцевість і питали, чого ми кричимо. Коли варвари, що були з нами, відповіли, що ми злякалися бурі, вони покликали нас до себе, виявили гостинність і обігріли, запалюючи багато очерету... Переправившись через якісь річки, ми приїхали у величезне селище, де, як казали, були хороми Аттіли, більш показні, ніж у всіх інших місцях, збудовані з колод і добре виструганих дощок і обнесені дерев’яною огорожею, що оточувала їх не для безпеки, а для краси''». &lt;br&gt;&lt;br&gt;А ось, що пише Пріск про Аттілу: «''І у всьому іншому він виявляв помірність: так, наприклад, гостям подавали чаші золоті й срібні, а його кубок був дерев’яний. Одяг його теж був скромний і нічим не відрізнявся від інших, крім чистоти; ні меч, що висів у нього збоку, ні перев’язі варварського взуття, ні вуздечка його коня не були оздоблені, як у інших скіфів, золотом, каменями або чимось іншим коштовним. Кожний з присутніх з скіфською чемністю вставав і подавав нам повний кубок, потім, обійнявши і поцілувавши того, хто випив, приймав кубок назад''». &lt;br&gt;&lt;br&gt;За словами Пріска, у палаці досить часто відбувалися гучні банкети. А з оповіді зрозуміло, що народ Аттіли живе поселеннями і займається хліборобством, і це ще раз свідчить, що вони є осілим землеробським населенням, яке не могло мати нічого спільного із кочівниками тюркського походження, якими важають гунів. Про будинки Пріск говорить, що вони були мистецьки оздоблені дерев’яною різьбою – хіба це не вказує на давню українську культурну традицію? А традиції і культура – це той стрижень, завдяки якому народ залишається в історії.<br /> <br /> |}</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%92%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8_%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%83 2009-08-18T00:06:10Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером Передача про Війни Риму (на російскій мові)&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, кл...</p> <hr /> <div>Передача про Війни Риму (на російскій мові)&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Війни Риму&lt;/metakeywords&gt;&lt;!-- META_KEYWORDS 0JLRgdC10YHQstGW0YLQvdGPINGW0YHRgtC+0YDRltGPLCDQutC70LDRgSwg0YPRgNC+0LosINC90LAg0YLQtdC80YMsINCy0ZbQtNC10L4sINC/0ZbRgNCw0LzRltC00Lg= --&gt;<br /> <br /> Частина 1: [http://www.youtube.com/watch?v=E5aKXPep-30 www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 2: [http://www.youtube.com/watch?v=3WU9-0OUTdE&amp;feature=related www.youtube.com/watch]&lt;br&gt;<br /> <br /> Частина 3: [http://www.youtube.com/watch?v=vcV6YSdM1aw&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 4: [http://www.youtube.com/watch?v=_PRXVr-2-pQ www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 5: [http://www.youtube.com/watch?v=3j2v9ib3xls&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> Частина 6: [http://www.youtube.com/watch?v=THmH_FhtItY&amp;feature=related www.youtube.com/watch]</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0 2009-08-17T23:47:53Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>'''''Реферат на тему &quot;Суспільний і державний лад Римської Республіки&quot;'''''&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Римська республіка&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''1. Державний устрій Риму до початку ІІІ ст до н.е.'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Рання Республіка&lt;br&gt;&lt;br&gt;Політична історія V-IV ст. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на успіхи плебса, державний лад залишався аристократичним.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Римська община мала три типи народних зборів. Куріатні коміції втратили своє значення ще на початоку Республіки. За ними зберігалося вирішення лише деяких питань сімейного права, такі як: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділення вищою владою (imperium) магістратів, що зводився до чистої формальності. У кінці Республіки для цієї церемонії членів куріатних коміцій замінюють три авгура з тридцятьма ликторами, що ймовірно представляють курії.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Центуріальні коміції, що скликалися вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріями, як це було встановлене реформою Сервія Туллія. У ранню епоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори по центуріях скликалися за межею міста, на Марсовому полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони були озброєні. Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна центурія мала один голос. Рішення центуріальних коміцій було законом (lex), який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum). Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить поступово до трибутних коміцій, і тільки питання війни і миру розглядалися завжди центуріатними коміціями. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанському устрою мали громадяни, що володіли високим майновим цензом [II. 5; 119].&lt;br&gt;&lt;br&gt;З середини V ст. набули значення збори по трибам – трибутні коміції (comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів. Згодом нарівні з плебейськими зборами (concilia plebis) скликалися по трибам збори всіх громадян.&lt;br&gt;&lt;br&gt;У давнину трибутні коміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р., було встановлено, що рішення плебса по трибам мають силу закону, тобто прирівнюються до постанов центуріатних коміцій. Трибутні коміції збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. У кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульний еділ) або ж плебейські магістрати (народний трибун, плебейський еділ). У першому випадку збори називалися comitia tributa, у другому concilia plebis. Голосування проходило по трибам. До уваги приймався голос окремої триби. Якщо за пропозицію висловлювалася більшість триб, воно ставало законом. Спочатку рішення називалося plebiscitum, згодом – lex plebeive scitum або просто lex [II. 7; 20].&lt;br&gt;&lt;br&gt;На народних зборах відбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних зборів не була точно розмежована. Завдяки цьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зборах вирішували тільки ті питання, які підіймали магістрати, які збирали збори. Питання поточного політичного життя вирішувалися магістратами і сенатом.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Магістрат, як показує саме слово (magister – начальник), стоїть над народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його прирівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не може бути зміщений. “Виконання обов'язків магістрату не служба, а honor – честь, пошана [II. 5; 122]”. Всі магістратури були неоплачуваними, виборними, терміновими (крім цензора всі ординарні магістрати обиралися на один рік), крім диктатури всі були колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну владу, а також певні релігійні функції (право ауспіції), носила назву imperium.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Спочатку два консули (які називалися також praetores, judices) були єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після появи інших виборних посадових осіб консули залишаються вищими магістратами, їм належить imperium majus, тобто вища цивільна влада, а під час війни вони керують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (367 р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатними коміціями. У знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторів зі зв'язками лозин (fasces), в які за міською межею вкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах, включаючи питання життя і смерті римських громадян, тим часом як в місті права консулів обмежувалися певними нормами.&lt;br&gt;&lt;br&gt;З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовища центуріатними коміціями обирався один претор, який мав imperium minus і був молодшим колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була custodia urbis, тобто правоохорона в місті, а звідси витікала карна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебеям з 337 р. Попереду претора шли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли він судив в Римі, при ньому знаходилися два ліктора.&lt;br&gt;&lt;br&gt;З 443 р. центуріатними коміціями стали обиратися два цензори, спочатку тільки серед патріціїв. Вони обиралися один раз в п'ять років терміном на півтора року. У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл громадян по трибам і центуріям, а згідно із законом Овінія (біля 312 р.) вони стали складати і списки сенаторів. У зв'язку з цими обов'язками розвивається нова функція цензорів спостереження за вдачами (сurа mоrum). Нарешті, цензори беруть участь в фінансовому управлінні Республіки (визначення величини податків, мита). Посада цензора стала доступна плебеям з 351 р., а закон Публілія Філона 339р. встановив, що один з цензорів повинен бути обов'язково плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їх означалася як potestas, їм не привласнювався imperium, як консулам і преторам, тобто вони не мали права командування військом, але на цю посаду вибирали видатних громадян, часто тих, хто раніше займав вже консульську посаду, так як з часом цензура набула великого значення в політичному житті Рима. Особливе значення мав трибунат.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Питання про походження трибуната вирішується по-різному. Едуард Мейер вважав трибунат старовинною плебейською посадою, що з'явилася задовго до сецессії плебеїв. На старовину цього інституту вказує те, що трибун вважався sacrosanctus, тобто недоторканним, і дія проти трибуна вважалася порушенням релігійних заборон. Спочатку чотири трибуни представляли чотири триби. Після сецессії плебеїв трибунат був визнаний посадою загальнодержавною.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Більшість сучасних дослідників (Белох, Стюарт Джонс та інш.) зв'язує народний трибунат з військовим трибунатом. Військові трибуни були командирами плебса. Вони зіграли велику роль в плебейських страйках. Знов створена посада отримала популярне найменування. Пояснення цього заслуговує уваги.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам. Посада ця була доступна тільки плебсу. Спочатку обиралося два трибуни (по іншій версії чотири); згодом їх обирається десять. Особистість трибуна вважалася недоторканною. Головна функція народних трибунів захист інтересів плебеїв (jus auxilii). Звідси витікає право втручання в дії всіх магістратів (jus intercessionis), крім диктатора і цензора. Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, постанову народних зборів і сенату. Народним трибунам належало навіть право арешту магістрату (jus prensionis). Житло трибуна було місцем притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито всю добу. Але за межею міста трибуни втрачали свою владу. Трибуни мали право скликати плебейські збори («право діяти з плебсом» - jus agendi cum plebe). Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали права виступати в сенаті, їм дозволено було лише знаходитися перед дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання. Згодом трибуни дістали право входити в сенат, брати участь в суперечках і навіть скликати сенатські засідання (jus agendi cum patribus). У середині IV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не були магістратами в суворому значенні цього слова.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Разом з трибунами була введена посада плебейських едилів, що були спочатку помічниками народних трибунів. Спочатку едили були охоронцями храму богині Церери. З 366 р. крім двох плебейських едилів стали обиратися ще два курульних едила спочатку тільки з патріціїв, але дуже скоро вони склали з плебейськими едилами єдину колегію. Головні обов'язки эдилів були: ”cura urbis спостереження за порядком в місті; cura annonae – турбота про продовольство міста і спостереження за ринками; cura ludorum – турбота про устрій суспільної гри. Едили обиралися трибутними коміціями [II. 7; 23]”.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Квесторы спочатку призначалися консулами і були їх помічниками. З 447 р. трибутні коміциії стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р. ця посада стала доступна плебсу. Квестори управляли державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в походи консулів і управляли касою армії, а також розподілом і продажем військової здобичі.&lt;br&gt;&lt;br&gt;З екстраординарних магістратур потрібно назвати диктатора. Час виникнення цієї посади невідомий. Ймовірно, вона належить до числа латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом, фактично ж він обирався сенатом. Призначення диктатора відбувалося у разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні хвилювання). Влада диктатора була обмежена тільки терміном (не більш шести місяців). Всі магістрати знаходилися в його підкоренні. По відношенню до його розпоряджень було недійсно veto народних трибунів. Він мав всю повноту влади (summum imperium). Спочатку диктатори призначалися з патріціїв; з плебеїв перший диктатор був призначений в 356 р. Диктатор називався також magister populi. У знак виняткової його влади попереду нього йшли 24 ліктора зі зв'язками, в які були вкладені сокири. Звичайно він призначав собі помічника, начальника кінноти (magister equitum).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Особливе значення мав в житті римської держави сенат. До складу його входили головним чином колишні магістрати. Складання списку сенаторів знаходилося спочатку у веденні консула, а потім перейшло до цензорів. Список носив назву album, в ньому сенатори записувалися в суворому порядку в залежності від рангу. Спочатку вносилися колишні консули (consulares), які потім були преторами (praetorii) і т. д. Сенатор, що стояв в списку першим, називався princeps senatus. Скликати сенат могли вищі магістрати: диктатор, консул, претор; згодом це право отримали і народні трибуни. Після доповіді магістрату, що зізвала сенат, відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, в залежності від свого місця в списку, висловлював свою думку, після цього відбувалося голосування і виносилося рішення (senatus consultum, decretum).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Формально сенат був дорадчою установою при магістратах, фактично ж він перетворився у вищу установу Республіки. Він керував питаннями релігії і культу, державними фінансами, питаннями внутрішньої безпеки. У його руках знаходилася зовнішня політика. Народні збори лише формально вирішували питання про війну і мир. З самого початку Республіки сенат був оплотом аристократії.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Питання релігії не були відділені в Римі від політичного життя. Всім вищим магістратам були властиві ті або інші релігійні функції. Жрецтво як стан в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду магістратурами, але тільки релігійними. Особливе значення придбала колегія понтифіків, що складалася спочатку з трьох, а потім з шести чоловік, і особливо голова її – великий понтифік (pontifex maximus) [II. 3; 29].&lt;br&gt;&lt;br&gt;Повноваження великого понтифіка були різноманітні. У релігійному відношенні він був як би pater familias римської держави. Він здійснював різні релігійні церемонії, був присутнім при релігійних обрядах, що здійснюються різними магістратами, давав ради магістратам з питань культу, відповідав за календар, вів погодні записи і т. д. По всім питанням він радився з колегією понтифіків. Великий понтифік жил в будинку, який, за переказами, був палацом Нуми (Regia). Понтифіки призначалися шляхом кооптації, а великий понтифік з кінця III ст. до н. е. обирався на особливих коміціях. Понтификат був тісно пов'язаний з аристократією і представляв її інтереси, але внаслідок діяльності Гнея Флавія права понтифіків були дещо обмежені, а в 300 р. згідно із законом Огульніїв понтифікат став доступний плебеям. Треба, однак, зазначити, що перший понтифік з плебеїв був призначений лише в 252 р.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Пережиток царської влади залишався в титулі rex sacrorum. Це був передусім жрець Януса, однак у нього були і інші функції. Rex sacrorum був підлеглий великому понтифіку. Посада його завжди залишалася патріціанською.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Жреці різних храмів носили назву фламінів. Особливе значення мали серед них фламін Юпітера (flamen Dialis), фламін Марса (flamen Martialis) і фламін Квіріна (flamen Quirinalis).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Великою пошаною відзначалися римлянами жерці богині Вести (virgines vestalas). Особлива колегія жерців (два, а з ІV ст. з десяти чоловік) займалась Сівіліними книгами. Окрім того існувала ще колегія авгурів – жерців-віщунів. Авгури дещо впливали і на політичне життя, так як іх тлумаченнями різних гаданнь та “знаків” керувалися при визначенні строків зборів та виступів у походи. Довгий час авгури обирались зі складу патріціїв та лише за законом Огульніїв плебеї отримали доступ в колегію авгурів. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''2. Римське суспільство в період Республіки'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Доступ плебеїв до всіх магістратур, крім деяких жрецьких посад, що не мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського суспільного устрою. Неоплачуваність магістратурних посад була заставою того, що фактично посади ці не могли бути доступні незаможним плебеям. Обиралися лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські роди, що збереглися разом з верхівкою плебеїв складали привілейоване соціальне угрупування – нобілітет, з середовища якого звичайно обиралися магістрати.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Термін «нобілітет» (nobilitas) має різне значення в латинській мові. Іноді він має значення знання взагалі, іноді більш вузьке значення. “Деякі дослідники (наприклад, Герье, Гельцер, Мюнцер, Сайм та інш.) вказують, що nobiles називалися не всі представники сенаторського стану, але найбільш видатні, ті, які належали до людей, що займали консульську посаду [II. 5; 106]”. Це спостереження має деякі основи. Але ми вживаємо слово нобілітет для позначення всього римського знання, сенаторської аристократії. У такому значенні цей термін: зустрічається у Моммена, Віллемса, Релоха, Віппера, Сергеєва та ін. Патріціат не втратив свого політичного значення. Його вплив грунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці представників одного і того ж роду. Деяким родам властива була певна політична лінія. Так, Фабії виступали як палкі прихильники аристократичної політики. Для Емілієв характерна політика компромісу з плебеями і т. д. Видатні діячі впливових родів дуже часто проводять на вищі посади своїх родичів і осіб, що знаходяться з ними в клієнтських зв'язках. По мірі посилення плебса поруч з патріціанськими з'являються видатні плебейські роди, політика яких мало відрізняється від політики патрицианских родів; в IV ст. особливим впливом користуються роди Ліцініїв, Лівієв і Генуциєв. Випадки, коли висувалися такі люди, як Маній Курій Дентат, не пов'язані з патріціанскою або плебейською знаттю, є виключенням. Римський нобілітет був тісно пов'язаний з аристократичними родами латинських і деяких італійських народів. У ранню епоху латинські і сабінські роди увійшли в склад патріціата. Але рід Клавдіїв був, напевне, останнім, що удостоївся цієї пошани, у середини V ст. латинські, а потім різні італійські роди прираховувалися до римського плебсу. &lt;br&gt;&lt;br&gt;З італійськими містами, що ввійшли в склад римської держави, велися пожвавлені комерційні стосунки, а початок III ст. характеризується розвитком торгового і лихварського капіталу. У зв'язку з розвитком грошового господарства в Римі з'являється карбована монета, спочатку мідна, а потім срібна. Довгий час у римлян були у обігу злитки необробленої міді (aes rude). “Регулярне карбування мідних ассів припадає на другу половину IV ст. У часи війни з самнитами і з Пірром в Римі ходять срібні драхми з Кампанії і Великої Греції. Після перемоги над Пірром, в 268 р., римляни перейшли до карбування срібної монети, Було встановлене відношення срібла до бронзи, як 1:120 [II. 5; 117]”. Одиницею грошової римської системи був встановлений денарій, відповідний аттичній драхмі і рівний 10 бронзовим ассам. Дрібною срібною монетою був сестерцій, рівний 1/4 денарія. У порівнянні з грецькими містами Рим пізно переходить до карбування монети, а це свідчить про те, що в Римі, незважаючи на розвиток торгівлі і велике поширення лихварських операцій, переважали ще натурально-господарські відносини. Рабовласництво широко впроваджувалося в господарство. Число рабів не було ще значним, але війни збільшували їх притік, і встановлений в 357 р. податок на відпуск рабів на волю вказує на розвиток торгівлі рабами.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Основою господарства було землеробство. Для IV ст. характерна наявність державної громадської власності і розвиток приватної власності. «Громадська власність як державна власність, ager publicus відділена тут від приватної власності. Власність окремої людини сама безпосередньо не є тут громадською власністю...» (Маркс, Форми, попередні капіталістичному виробництву, «Пролетарська революція» № 3, 1939, стор. 153). Значення римського аграрного законодавства як раннього, так і більш пізнього полягає передусім в забезпеченні більшого числа громадян спадковою землею.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Розвиток рабовласництва і лихварства веде до концентрації земельної власності і до спроб фактичного розширення її за рахунок державного земельного фонду (ager publicus). Але керівники плебса виступають проти цих спроб, захищаючи інтереси селянства. Завоювання, що супроводилося конфіскацією земель підкореного населення, лише сповільнювало цей процес, але не могло його зупинити, оскільки кращі землі захоплювалися представниками нобілітета, серед яких нерідко зустрічалися навіть ті, хто виступав на стороні плебеїв. Можна указати на Ліцинія, осудженого за те, що він порушив ухвалений з його ж ініціативи закон про земельний максимум. Розвиток рабовласництва і мінового господарства веде до посилення лихварського капіталу. Плебеям вдалося добитися скасування боргового рабства, але закони, що неодноразово повторяються проти лихварства не могли припинити посилення його гніту.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Боротьба патриціїв і плебеїв привела до рівняння в політичних правах нижчого стану. Виграла від цього передусім верхівка плебса, яка об'єдналася з патріціанськими родами, що збереглися. Плебейська маса добилася визнання прав особистості, але економічне становище її не поліпшилося. Виходу з цього плебеї шукали в завоюванні. У деяких випадках плебс був настроєний більш агресивно, ніж сенаторський стан.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Населення Рима і завойованих ним областей ділилося на декілька груп, які розрізнялися по мірі правоздатності.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Повною правоздатністю володіли римські громадяни (cives). “Повна правоздатність характеризувалася наступними рисами: &lt;br&gt;&lt;br&gt;a) jus connubii - право браку, тобто квиритський шлюб, що супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сім”ї і т.д.); &lt;br&gt;&lt;br&gt;б) jus commercii - повна майнова правоздатність з правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; &lt;br&gt;&lt;br&gt;в) jus suffragii - право голосу, тобто право участі в народних зборах; &lt;br&gt;&lt;br&gt;г) jus honorum - право висувати свою кандидатуру на магістратури [III. 2; 26]”.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Патриції і плебеї до початку III ст. по своїй правоздатності не розрізнялися. Вони були повноправними громадянами (cives optimo jure). Категорію неповноправних громадян (cives mіn optimo jure) складали вільноотпущенники (libertini), які не мали права шлюбу (jus connubii), не могли бути магістратами (не мали jus honorum) і були обмежені відносно права голосування (jus suffragii); вони брали участь лише в трибутних коміціях, і то тільки в чотирьох міських трибах.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Поняття «латини» (latini) відносилося спочатку до жителів вільних латинських міст. За договорами з Римом їм надано було jus commercii (майнова правоздатність), а деяким надавалося і jus coniiubii (право шлюбу).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Після Латіпської війни (340-338 рр.) деякі жителі міст Лація дістали право римського громадянства, інші ж продовжували називатися латинами. За ними зберігалося право шлюбу і майнова правоздатність, рівна з римлянами, бо вони не брали ніякої участі в римському політичному житті. Так утворилася категорія латинського громадянства, яка поширюється на різні категорії населення.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Раби не користувалися ніяким захистом держави. Вони були виключені з цивільного життя. З точки зору римських рабовласників, між рабами і тваринними не було ніякої відмінності; пан був вільний в житті і смерті своїх рабів. На відміну від грецьких держав в Римі раб ніде не міг знайти притулку, ніхто не міг його захистити.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Підкорення Римом італійських племен і міст не означало ще створення суворо централізованої держави. Міста і племена продовжували жити самостійним, відособленим життям. Рим залишався і надалі містом-державою, з якою підлеглі міста і області знаходилися в договірних відносинах. Договір цей (foedus) був примусовим. Різні племена і міста увійшли в цю федерацію не на однакових основах. Одним з них було дароване право римського громадянства. Такі міста називалися муніципіями. Муніципії зберігали автономію у вирішенні питань внутрішнього життя. Деякі з них користувалися повними правами, інші не мали політичних прав – громадяни їх не могли брати участі в римських коміціях вони були містами без права голосування (civitales sine suffragio). Нижче за міста, що отримали римське громадянство, стояли міста, що мали латинське громадянство. Третю категорію складали союзники (socii). До них належала більшість. Умови союзних договорів також були не однаковими. Загальним було те, що всі союзні міста позбавлялися права вести самостійну зовнішню політику і зобов'язані були виставляти війська, що складали особливі допоміжні загони.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Особливу категорію міст складали колонії. Перші колонії були виведені латинським союзом. У числі поселенців в цих колоніях могли бути і латини і римляни. Згодом і самі римляни виводили колонії, які називалися латинськими. Це були військово-землеробські поселення, засновані у новозавойованих областях. Колонії володіли автономією аж до карбування монети і мали міський устрій, той, що нагадував римський. Особи, що відправляли в латинських колоніях річні магистратури, діставали права римського громадянства. “У латинські колонії виводилося від 2 до 6 тисяч чоловік; кожний поселенець володів дільницею від 30 до 50 югерів і зобов'язаний був нести гарнізонну службу [III. 5; 209]”.&lt;br&gt;&lt;br&gt;До вищого рангу відносилися колонії римських громадян. У епоху ранньої Республіки вони являли собою військові пости по берегах морів. Такими були Остія, Антій, Сіна Галльська та інш. Спочатку у них, ймовірно, не було свого управління; згодом вони стали управлятися двуумвірами, що нагадували римських консулів, і радою декуріонів, що відповідала римському сенату.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Головна мета заснування колоній в ту епоху була стратегічною. Розкидані в різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати населення від виступів проти Рима, а у разі повстань придушувати їх.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Своїм піднесенням у багатьох відносинах Рим зобов'язаний був міцній і дисциплінованій армії. У давню епоху римське військо, що ділилося по родам та племенам, складалося з родичів, здатних носити зброю. У ході історичного розвитку з'являється цивільне ополчення, що складалося переважно з селян, в яке збиралось все вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. Традиція приписує цей розподіл на класи Сервію Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У ранній період Республіки нарівні з майновим розподілом з'являється і розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 років зобов'язані були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювались. Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основі цензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, в якому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було піхотинців, 300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних. Важкоозброєні піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати (hastati від hasta спис), люди середнього віку принципи (principes) та старші по роках триарії (triarii). Гастів і принципів в легіоні було по 1200, а триаріїв 600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії, до кінця ж періоду (ймовірно, в ході Самнітських війн), легіон складався з 30 маніпулів, а кожний маніпул з двох центурий; центурієй командував центуріон – сотник, причому один з центуріонів командував правим, а інший лівим крилом маніпула, іноді ж один центуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася на десять турм, по 30 чоловік в кожній.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший час призначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До епохи Пунічних війн основні збройні сили складалися у римлян з чотирьох легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення набувають війська союзників, які зобов'язані були виставляти визначені контингенти.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Бій починався легкоозброюваними піхотинцями (velites), що метали дротики у ворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж брали участь в битвах лише у виняткових випадках. Зброєю служили мечі, списи і дротики, для захисту від ворогів користувалися щитами, надівали на себе панцир і шолом.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певним планом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а також були опорним пунктом у всіх військових операціях.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не порушувалась політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. У поході солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисципліна підтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг по своєму розсуду засудити винного до смертної кари, за межами міста Рима не було права апеляції до народних зборів, не діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати по своєму розсуду солдат за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом, бо справа йшла про захист рідного міста (як це було під час галльського нашестя або війни з Пірром) або ж про захоплення нових земель під ріллю і пасовища [II. 2; 47]. Швидко вводиться платня солдатам (stipendium). За переказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської війни, під час завоювання землі сабінян, римляни уперше, зі слів Фабія Піктора, які передає Страбон, «спробували багатства».&lt;br&gt;&lt;br&gt;У римській армії нарівні з покараннями існували і нагороди. Полководець, що мав imperіum і що виграв війну із зовнішнім ворогом, оголошену за певними правилами, діставав право на тріумф: так називався урочистий хід, в якому полководець в лавровому вінку і пурпурній, прикрашеній золотом тозі на колісниці в'їжджав у супроводі звитяжного війська. Хід закінчувався в Капітолії, де здійснювалися урочисті жертвоприношення. Малий тріумф називався овацією. У цьому випадку полководець вступав в Рим на коні або ж пішим, на голові його був миртовий вінок і одягнутий він був в звичайну тогу.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Солдати, що відзначилися і офіцери могли отримати різні нагороди за порятунок римського громадянина: на голову покладали вінок з дубового листя (corona civica), золотим вінком нагороджувався той, хто перший піднявся на стіну ворожого міста (corona muralis).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Часті війни сприяли тому, що військове життя було повсякденним, солдати не відвикали від військової служби, а загартовувалися і набиралися військового досвіду. Для вищого стану римлян тільки служба в армії могла відкрити політичну кар'єру. У III ст. військову справу ще не перетворили в професію, армія зберігала колишній селянський характер, і по закінченні походів більшість солдат прагнуло повернутися до рідних вогнищ.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Так виглядало римське суспільство до початку ІІІ ст до н.е.&lt;br&gt;&lt;u&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%B5%D1%81%D0%BF%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0 2009-08-17T23:46:39Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером &lt;u&gt;'''''Реферат на тему &quot;Суспільний і державний лад Римської Республіки&quot;'''''&lt;/u&lt;br&gt;...</p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему &quot;Суспільний і державний лад Римської Республіки&quot;'''''&lt;/u&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''1. Державний устрій Риму до початку ІІІ ст до н.е.'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Рання Республіка&lt;br&gt;&lt;br&gt;Політична історія V-IV ст. характеризується зміцненням республіканського ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на успіхи плебса, державний лад залишався аристократичним.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Римська община мала три типи народних зборів. Куріатні коміції втратили своє значення ще на початоку Республіки. За ними зберігалося вирішення лише деяких питань сімейного права, такі як: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділення вищою владою (imperium) магістратів, що зводився до чистої формальності. У кінці Республіки для цієї церемонії членів куріатних коміцій замінюють три авгура з тридцятьма ликторами, що ймовірно представляють курії.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Центуріальні коміції, що скликалися вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріями, як це було встановлене реформою Сервія Туллія. У ранню епоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори по центуріях скликалися за межею міста, на Марсовому полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони були озброєні. Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна центурія мала один голос. Рішення центуріальних коміцій було законом (lex), який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum). Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить поступово до трибутних коміцій, і тільки питання війни і миру розглядалися завжди центуріатними коміціями. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанському устрою мали громадяни, що володіли високим майновим цензом [II. 5; 119].&lt;br&gt;&lt;br&gt;З середини V ст. набули значення збори по трибам – трибутні коміції (comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів. Згодом нарівні з плебейськими зборами (concilia plebis) скликалися по трибам збори всіх громадян.&lt;br&gt;&lt;br&gt;У давнину трибутні коміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р., було встановлено, що рішення плебса по трибам мають силу закону, тобто прирівнюються до постанов центуріатних коміцій. Трибутні коміції збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. У кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульний еділ) або ж плебейські магістрати (народний трибун, плебейський еділ). У першому випадку збори називалися comitia tributa, у другому concilia plebis. Голосування проходило по трибам. До уваги приймався голос окремої триби. Якщо за пропозицію висловлювалася більшість триб, воно ставало законом. Спочатку рішення називалося plebiscitum, згодом – lex plebeive scitum або просто lex [II. 7; 20].&lt;br&gt;&lt;br&gt;На народних зборах відбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних зборів не була точно розмежована. Завдяки цьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зборах вирішували тільки ті питання, які підіймали магістрати, які збирали збори. Питання поточного політичного життя вирішувалися магістратами і сенатом.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Магістрат, як показує саме слово (magister – начальник), стоїть над народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його прирівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не може бути зміщений. “Виконання обов'язків магістрату не служба, а honor – честь, пошана [II. 5; 122]”. Всі магістратури були неоплачуваними, виборними, терміновими (крім цензора всі ординарні магістрати обиралися на один рік), крім диктатури всі були колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну владу, а також певні релігійні функції (право ауспіції), носила назву imperium.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Спочатку два консули (які називалися також praetores, judices) були єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після появи інших виборних посадових осіб консули залишаються вищими магістратами, їм належить imperium majus, тобто вища цивільна влада, а під час війни вони керують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (367 р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатними коміціями. У знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторів зі зв'язками лозин (fasces), в які за міською межею вкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах, включаючи питання життя і смерті римських громадян, тим часом як в місті права консулів обмежувалися певними нормами.&lt;br&gt;&lt;br&gt;З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовища центуріатними коміціями обирався один претор, який мав imperium minus і був молодшим колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була custodia urbis, тобто правоохорона в місті, а звідси витікала карна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебеям з 337 р. Попереду претора шли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли він судив в Римі, при ньому знаходилися два ліктора.&lt;br&gt;&lt;br&gt;З 443 р. центуріатними коміціями стали обиратися два цензори, спочатку тільки серед патріціїв. Вони обиралися один раз в п'ять років терміном на півтора року. У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл громадян по трибам і центуріям, а згідно із законом Овінія (біля 312 р.) вони стали складати і списки сенаторів. У зв'язку з цими обов'язками розвивається нова функція цензорів спостереження за вдачами (сurа mоrum). Нарешті, цензори беруть участь в фінансовому управлінні Республіки (визначення величини податків, мита). Посада цензора стала доступна плебеям з 351 р., а закон Публілія Філона 339р. встановив, що один з цензорів повинен бути обов'язково плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їх означалася як potestas, їм не привласнювався imperium, як консулам і преторам, тобто вони не мали права командування військом, але на цю посаду вибирали видатних громадян, часто тих, хто раніше займав вже консульську посаду, так як з часом цензура набула великого значення в політичному житті Рима. Особливе значення мав трибунат.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Питання про походження трибуната вирішується по-різному. Едуард Мейер вважав трибунат старовинною плебейською посадою, що з'явилася задовго до сецессії плебеїв. На старовину цього інституту вказує те, що трибун вважався sacrosanctus, тобто недоторканним, і дія проти трибуна вважалася порушенням релігійних заборон. Спочатку чотири трибуни представляли чотири триби. Після сецессії плебеїв трибунат був визнаний посадою загальнодержавною.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Більшість сучасних дослідників (Белох, Стюарт Джонс та інш.) зв'язує народний трибунат з військовим трибунатом. Військові трибуни були командирами плебса. Вони зіграли велику роль в плебейських страйках. Знов створена посада отримала популярне найменування. Пояснення цього заслуговує уваги.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам. Посада ця була доступна тільки плебсу. Спочатку обиралося два трибуни (по іншій версії чотири); згодом їх обирається десять. Особистість трибуна вважалася недоторканною. Головна функція народних трибунів захист інтересів плебеїв (jus auxilii). Звідси витікає право втручання в дії всіх магістратів (jus intercessionis), крім диктатора і цензора. Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, постанову народних зборів і сенату. Народним трибунам належало навіть право арешту магістрату (jus prensionis). Житло трибуна було місцем притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито всю добу. Але за межею міста трибуни втрачали свою владу. Трибуни мали право скликати плебейські збори («право діяти з плебсом» - jus agendi cum plebe). Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали права виступати в сенаті, їм дозволено було лише знаходитися перед дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання. Згодом трибуни дістали право входити в сенат, брати участь в суперечках і навіть скликати сенатські засідання (jus agendi cum patribus). У середині IV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не були магістратами в суворому значенні цього слова.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Разом з трибунами була введена посада плебейських едилів, що були спочатку помічниками народних трибунів. Спочатку едили були охоронцями храму богині Церери. З 366 р. крім двох плебейських едилів стали обиратися ще два курульних едила спочатку тільки з патріціїв, але дуже скоро вони склали з плебейськими едилами єдину колегію. Головні обов'язки эдилів були: ”cura urbis спостереження за порядком в місті; cura annonae – турбота про продовольство міста і спостереження за ринками; cura ludorum – турбота про устрій суспільної гри. Едили обиралися трибутними коміціями [II. 7; 23]”.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Квесторы спочатку призначалися консулами і були їх помічниками. З 447 р. трибутні коміциії стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р. ця посада стала доступна плебсу. Квестори управляли державною скарбницею, вели прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву, супроводжували в походи консулів і управляли касою армії, а також розподілом і продажем військової здобичі.&lt;br&gt;&lt;br&gt;З екстраординарних магістратур потрібно назвати диктатора. Час виникнення цієї посади невідомий. Ймовірно, вона належить до числа латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом, фактично ж він обирався сенатом. Призначення диктатора відбувалося у разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні хвилювання). Влада диктатора була обмежена тільки терміном (не більш шести місяців). Всі магістрати знаходилися в його підкоренні. По відношенню до його розпоряджень було недійсно veto народних трибунів. Він мав всю повноту влади (summum imperium). Спочатку диктатори призначалися з патріціїв; з плебеїв перший диктатор був призначений в 356 р. Диктатор називався також magister populi. У знак виняткової його влади попереду нього йшли 24 ліктора зі зв'язками, в які були вкладені сокири. Звичайно він призначав собі помічника, начальника кінноти (magister equitum).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Особливе значення мав в житті римської держави сенат. До складу його входили головним чином колишні магістрати. Складання списку сенаторів знаходилося спочатку у веденні консула, а потім перейшло до цензорів. Список носив назву album, в ньому сенатори записувалися в суворому порядку в залежності від рангу. Спочатку вносилися колишні консули (consulares), які потім були преторами (praetorii) і т. д. Сенатор, що стояв в списку першим, називався princeps senatus. Скликати сенат могли вищі магістрати: диктатор, консул, претор; згодом це право отримали і народні трибуни. Після доповіді магістрату, що зізвала сенат, відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, в залежності від свого місця в списку, висловлював свою думку, після цього відбувалося голосування і виносилося рішення (senatus consultum, decretum).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Формально сенат був дорадчою установою при магістратах, фактично ж він перетворився у вищу установу Республіки. Він керував питаннями релігії і культу, державними фінансами, питаннями внутрішньої безпеки. У його руках знаходилася зовнішня політика. Народні збори лише формально вирішували питання про війну і мир. З самого початку Республіки сенат був оплотом аристократії.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Питання релігії не були відділені в Римі від політичного життя. Всім вищим магістратам були властиві ті або інші релігійні функції. Жрецтво як стан в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду магістратурами, але тільки релігійними. Особливе значення придбала колегія понтифіків, що складалася спочатку з трьох, а потім з шести чоловік, і особливо голова її – великий понтифік (pontifex maximus) [II. 3; 29].&lt;br&gt;&lt;br&gt;Повноваження великого понтифіка були різноманітні. У релігійному відношенні він був як би pater familias римської держави. Він здійснював різні релігійні церемонії, був присутнім при релігійних обрядах, що здійснюються різними магістратами, давав ради магістратам з питань культу, відповідав за календар, вів погодні записи і т. д. По всім питанням він радився з колегією понтифіків. Великий понтифік жил в будинку, який, за переказами, був палацом Нуми (Regia). Понтифіки призначалися шляхом кооптації, а великий понтифік з кінця III ст. до н. е. обирався на особливих коміціях. Понтификат був тісно пов'язаний з аристократією і представляв її інтереси, але внаслідок діяльності Гнея Флавія права понтифіків були дещо обмежені, а в 300 р. згідно із законом Огульніїв понтифікат став доступний плебеям. Треба, однак, зазначити, що перший понтифік з плебеїв був призначений лише в 252 р.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Пережиток царської влади залишався в титулі rex sacrorum. Це був передусім жрець Януса, однак у нього були і інші функції. Rex sacrorum був підлеглий великому понтифіку. Посада його завжди залишалася патріціанською.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Жреці різних храмів носили назву фламінів. Особливе значення мали серед них фламін Юпітера (flamen Dialis), фламін Марса (flamen Martialis) і фламін Квіріна (flamen Quirinalis).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Великою пошаною відзначалися римлянами жерці богині Вести (virgines vestalas). Особлива колегія жерців (два, а з ІV ст. з десяти чоловік) займалась Сівіліними книгами. Окрім того існувала ще колегія авгурів – жерців-віщунів. Авгури дещо впливали і на політичне життя, так як іх тлумаченнями різних гаданнь та “знаків” керувалися при визначенні строків зборів та виступів у походи. Довгий час авгури обирались зі складу патріціїв та лише за законом Огульніїв плебеї отримали доступ в колегію авгурів. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''2. Римське суспільство в період Республіки'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;Доступ плебеїв до всіх магістратур, крім деяких жрецьких посад, що не мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського суспільного устрою. Неоплачуваність магістратурних посад була заставою того, що фактично посади ці не могли бути доступні незаможним плебеям. Обиралися лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські роди, що збереглися разом з верхівкою плебеїв складали привілейоване соціальне угрупування – нобілітет, з середовища якого звичайно обиралися магістрати.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Термін «нобілітет» (nobilitas) має різне значення в латинській мові. Іноді він має значення знання взагалі, іноді більш вузьке значення. “Деякі дослідники (наприклад, Герье, Гельцер, Мюнцер, Сайм та інш.) вказують, що nobiles називалися не всі представники сенаторського стану, але найбільш видатні, ті, які належали до людей, що займали консульську посаду [II. 5; 106]”. Це спостереження має деякі основи. Але ми вживаємо слово нобілітет для позначення всього римського знання, сенаторської аристократії. У такому значенні цей термін: зустрічається у Моммена, Віллемса, Релоха, Віппера, Сергеєва та ін. Патріціат не втратив свого політичного значення. Його вплив грунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці представників одного і того ж роду. Деяким родам властива була певна політична лінія. Так, Фабії виступали як палкі прихильники аристократичної політики. Для Емілієв характерна політика компромісу з плебеями і т. д. Видатні діячі впливових родів дуже часто проводять на вищі посади своїх родичів і осіб, що знаходяться з ними в клієнтських зв'язках. По мірі посилення плебса поруч з патріціанськими з'являються видатні плебейські роди, політика яких мало відрізняється від політики патрицианских родів; в IV ст. особливим впливом користуються роди Ліцініїв, Лівієв і Генуциєв. Випадки, коли висувалися такі люди, як Маній Курій Дентат, не пов'язані з патріціанскою або плебейською знаттю, є виключенням. Римський нобілітет був тісно пов'язаний з аристократичними родами латинських і деяких італійських народів. У ранню епоху латинські і сабінські роди увійшли в склад патріціата. Але рід Клавдіїв був, напевне, останнім, що удостоївся цієї пошани, у середини V ст. латинські, а потім різні італійські роди прираховувалися до римського плебсу. &lt;br&gt;&lt;br&gt;З італійськими містами, що ввійшли в склад римської держави, велися пожвавлені комерційні стосунки, а початок III ст. характеризується розвитком торгового і лихварського капіталу. У зв'язку з розвитком грошового господарства в Римі з'являється карбована монета, спочатку мідна, а потім срібна. Довгий час у римлян були у обігу злитки необробленої міді (aes rude). “Регулярне карбування мідних ассів припадає на другу половину IV ст. У часи війни з самнитами і з Пірром в Римі ходять срібні драхми з Кампанії і Великої Греції. Після перемоги над Пірром, в 268 р., римляни перейшли до карбування срібної монети, Було встановлене відношення срібла до бронзи, як 1:120 [II. 5; 117]”. Одиницею грошової римської системи був встановлений денарій, відповідний аттичній драхмі і рівний 10 бронзовим ассам. Дрібною срібною монетою був сестерцій, рівний 1/4 денарія. У порівнянні з грецькими містами Рим пізно переходить до карбування монети, а це свідчить про те, що в Римі, незважаючи на розвиток торгівлі і велике поширення лихварських операцій, переважали ще натурально-господарські відносини. Рабовласництво широко впроваджувалося в господарство. Число рабів не було ще значним, але війни збільшували їх притік, і встановлений в 357 р. податок на відпуск рабів на волю вказує на розвиток торгівлі рабами.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Основою господарства було землеробство. Для IV ст. характерна наявність державної громадської власності і розвиток приватної власності. «Громадська власність як державна власність, ager publicus відділена тут від приватної власності. Власність окремої людини сама безпосередньо не є тут громадською власністю...» (Маркс, Форми, попередні капіталістичному виробництву, «Пролетарська революція» № 3, 1939, стор. 153). Значення римського аграрного законодавства як раннього, так і більш пізнього полягає передусім в забезпеченні більшого числа громадян спадковою землею.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Розвиток рабовласництва і лихварства веде до концентрації земельної власності і до спроб фактичного розширення її за рахунок державного земельного фонду (ager publicus). Але керівники плебса виступають проти цих спроб, захищаючи інтереси селянства. Завоювання, що супроводилося конфіскацією земель підкореного населення, лише сповільнювало цей процес, але не могло його зупинити, оскільки кращі землі захоплювалися представниками нобілітета, серед яких нерідко зустрічалися навіть ті, хто виступав на стороні плебеїв. Можна указати на Ліцинія, осудженого за те, що він порушив ухвалений з його ж ініціативи закон про земельний максимум. Розвиток рабовласництва і мінового господарства веде до посилення лихварського капіталу. Плебеям вдалося добитися скасування боргового рабства, але закони, що неодноразово повторяються проти лихварства не могли припинити посилення його гніту.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Боротьба патриціїв і плебеїв привела до рівняння в політичних правах нижчого стану. Виграла від цього передусім верхівка плебса, яка об'єдналася з патріціанськими родами, що збереглися. Плебейська маса добилася визнання прав особистості, але економічне становище її не поліпшилося. Виходу з цього плебеї шукали в завоюванні. У деяких випадках плебс був настроєний більш агресивно, ніж сенаторський стан.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Населення Рима і завойованих ним областей ділилося на декілька груп, які розрізнялися по мірі правоздатності.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Повною правоздатністю володіли римські громадяни (cives). “Повна правоздатність характеризувалася наступними рисами: &lt;br&gt;&lt;br&gt;a) jus connubii - право браку, тобто квиритський шлюб, що супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадщину батька сім”ї і т.д.); &lt;br&gt;&lt;br&gt;б) jus commercii - повна майнова правоздатність з правом звертатися до римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів; &lt;br&gt;&lt;br&gt;в) jus suffragii - право голосу, тобто право участі в народних зборах; &lt;br&gt;&lt;br&gt;г) jus honorum - право висувати свою кандидатуру на магістратури [III. 2; 26]”.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Патриції і плебеї до початку III ст. по своїй правоздатності не розрізнялися. Вони були повноправними громадянами (cives optimo jure). Категорію неповноправних громадян (cives mіn optimo jure) складали вільноотпущенники (libertini), які не мали права шлюбу (jus connubii), не могли бути магістратами (не мали jus honorum) і були обмежені відносно права голосування (jus suffragii); вони брали участь лише в трибутних коміціях, і то тільки в чотирьох міських трибах.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Поняття «латини» (latini) відносилося спочатку до жителів вільних латинських міст. За договорами з Римом їм надано було jus commercii (майнова правоздатність), а деяким надавалося і jus coniiubii (право шлюбу).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Після Латіпської війни (340-338 рр.) деякі жителі міст Лація дістали право римського громадянства, інші ж продовжували називатися латинами. За ними зберігалося право шлюбу і майнова правоздатність, рівна з римлянами, бо вони не брали ніякої участі в римському політичному житті. Так утворилася категорія латинського громадянства, яка поширюється на різні категорії населення.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Раби не користувалися ніяким захистом держави. Вони були виключені з цивільного життя. З точки зору римських рабовласників, між рабами і тваринними не було ніякої відмінності; пан був вільний в житті і смерті своїх рабів. На відміну від грецьких держав в Римі раб ніде не міг знайти притулку, ніхто не міг його захистити.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Підкорення Римом італійських племен і міст не означало ще створення суворо централізованої держави. Міста і племена продовжували жити самостійним, відособленим життям. Рим залишався і надалі містом-державою, з якою підлеглі міста і області знаходилися в договірних відносинах. Договір цей (foedus) був примусовим. Різні племена і міста увійшли в цю федерацію не на однакових основах. Одним з них було дароване право римського громадянства. Такі міста називалися муніципіями. Муніципії зберігали автономію у вирішенні питань внутрішнього життя. Деякі з них користувалися повними правами, інші не мали політичних прав – громадяни їх не могли брати участі в римських коміціях вони були містами без права голосування (civitales sine suffragio). Нижче за міста, що отримали римське громадянство, стояли міста, що мали латинське громадянство. Третю категорію складали союзники (socii). До них належала більшість. Умови союзних договорів також були не однаковими. Загальним було те, що всі союзні міста позбавлялися права вести самостійну зовнішню політику і зобов'язані були виставляти війська, що складали особливі допоміжні загони.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Особливу категорію міст складали колонії. Перші колонії були виведені латинським союзом. У числі поселенців в цих колоніях могли бути і латини і римляни. Згодом і самі римляни виводили колонії, які називалися латинськими. Це були військово-землеробські поселення, засновані у новозавойованих областях. Колонії володіли автономією аж до карбування монети і мали міський устрій, той, що нагадував римський. Особи, що відправляли в латинських колоніях річні магистратури, діставали права римського громадянства. “У латинські колонії виводилося від 2 до 6 тисяч чоловік; кожний поселенець володів дільницею від 30 до 50 югерів і зобов'язаний був нести гарнізонну службу [III. 5; 209]”.&lt;br&gt;&lt;br&gt;До вищого рангу відносилися колонії римських громадян. У епоху ранньої Республіки вони являли собою військові пости по берегах морів. Такими були Остія, Антій, Сіна Галльська та інш. Спочатку у них, ймовірно, не було свого управління; згодом вони стали управлятися двуумвірами, що нагадували римських консулів, і радою декуріонів, що відповідала римському сенату.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Головна мета заснування колоній в ту епоху була стратегічною. Розкидані в різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські інтереси, втримувати населення від виступів проти Рима, а у разі повстань придушувати їх.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Своїм піднесенням у багатьох відносинах Рим зобов'язаний був міцній і дисциплінованій армії. У давню епоху римське військо, що ділилося по родам та племенам, складалося з родичів, здатних носити зброю. У ході історичного розвитку з'являється цивільне ополчення, що складалося переважно з селян, в яке збиралось все вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. Традиція приписує цей розподіл на класи Сервію Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У ранній період Республіки нарівні з майновим розподілом з'являється і розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 років зобов'язані були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювались. Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основі цензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, в якому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було піхотинців, 300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних. Важкоозброєні піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати (hastati від hasta спис), люди середнього віку принципи (principes) та старші по роках триарії (triarii). Гастів і принципів в легіоні було по 1200, а триаріїв 600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії, до кінця ж періоду (ймовірно, в ході Самнітських війн), легіон складався з 30 маніпулів, а кожний маніпул з двох центурий; центурієй командував центуріон – сотник, причому один з центуріонів командував правим, а інший лівим крилом маніпула, іноді ж один центуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася на десять турм, по 30 чоловік в кожній.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший час призначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До епохи Пунічних війн основні збройні сили складалися у римлян з чотирьох легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення набувають війська союзників, які зобов'язані були виставляти визначені контингенти.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Бій починався легкоозброюваними піхотинцями (velites), що метали дротики у ворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж брали участь в битвах лише у виняткових випадках. Зброєю служили мечі, списи і дротики, для захисту від ворогів користувалися щитами, надівали на себе панцир і шолом.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певним планом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а також були опорним пунктом у всіх військових операціях.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не порушувалась політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. У поході солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисципліна підтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг по своєму розсуду засудити винного до смертної кари, за межами міста Рима не було права апеляції до народних зборів, не діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати по своєму розсуду солдат за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом, бо справа йшла про захист рідного міста (як це було під час галльського нашестя або війни з Пірром) або ж про захоплення нових земель під ріллю і пасовища [II. 2; 47]. Швидко вводиться платня солдатам (stipendium). За переказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської війни, під час завоювання землі сабінян, римляни уперше, зі слів Фабія Піктора, які передає Страбон, «спробували багатства».&lt;br&gt;&lt;br&gt;У римській армії нарівні з покараннями існували і нагороди. Полководець, що мав imperіum і що виграв війну із зовнішнім ворогом, оголошену за певними правилами, діставав право на тріумф: так називався урочистий хід, в якому полководець в лавровому вінку і пурпурній, прикрашеній золотом тозі на колісниці в'їжджав у супроводі звитяжного війська. Хід закінчувався в Капітолії, де здійснювалися урочисті жертвоприношення. Малий тріумф називався овацією. У цьому випадку полководець вступав в Рим на коні або ж пішим, на голові його був миртовий вінок і одягнутий він був в звичайну тогу.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Солдати, що відзначилися і офіцери могли отримати різні нагороди за порятунок римського громадянина: на голову покладали вінок з дубового листя (corona civica), золотим вінком нагороджувався той, хто перший піднявся на стіну ворожого міста (corona muralis).&lt;br&gt;&lt;br&gt;Часті війни сприяли тому, що військове життя було повсякденним, солдати не відвикали від військової служби, а загартовувалися і набиралися військового досвіду. Для вищого стану римлян тільки служба в армії могла відкрити політичну кар'єру. У III ст. військову справу ще не перетворили в професію, армія зберігала колишній селянський характер, і по закінченні походів більшість солдат прагнуло повернутися до рідних вогнищ.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Так виглядало римське суспільство до початку ІІІ ст до н.е.&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9E%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96_%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97_%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8 2009-08-17T23:35:36Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему &quot;Основні теорії походження людини&quot;'''''&lt;/u&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Основні теорії походження людини&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Теорія еволюції Дарвіна'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Елементи матеріалістичної теорії про природу мали місце ще у творах античних філософів – Демокріта, Епікура,Лукреція і ін.Відбитком цього&amp;nbsp; світогляду в біології були спроби створення теорії еволюції органічного світу.Найбільш вдало та обгрунтовано це зробив Чарльз Дарвін (1809-1882),відомий англійський вчений.В своїй праці “Походження видів шляхом природного відбору”(1859) він показав, що видозмінення порід домашніх тварин та культурних рослин відбувається на основі незначних змін в ознаках окремих організмів.Людина свідомо вибирає організми, які мають найбільш цінні з господарської точки зору особливості, зберігає їх і від них отримує потомство,тобто робить штучний відбір.Дарвін довів , що аналогічний процес відбувається і в природі.При цьому спадкові зміни, що виникають у тварин та рослин потрапляють під дію природного відбору, так що в боротьбі за існування виживають форми,які найбільш пристосовані до данних умов середовища, в якому вони живуть.Тим самим Дарвін матеріалістично обгрунтував доцільність організації живих істот, тобто вперше в історії біології побудував теорію еволюції, а в 1871 р. він опублікував велику працю по теорії еволюції “Походження людини та половий відбір”,&amp;nbsp; в якій навів багато доказів походження людини від тварин і того, що найближчими її родичами є людиноподібні мавпи.Спорідненність людини з мавпами підтверджується подібністю будови скелета, мускулатури, головного мозку, біохімічним особливостями крові, данними ембріонального розвитку.Кісткові залишки (зуби, щелепи, черепи, кістки скелету) напівмавп і їх нащадків – мавп(включаючи людиноподібних – найближчих родичів людини) свідчать про поступове в процесі еволюції приматів накопичення ознак , що характерні і сучасній людині.&lt;br&gt;Згідно з розповсюдженною точкою зору , людська вітка еволюції відокремилась від загального з людиноподібними ствола найімовірніше 12-15 млн. років назад .Більшість дослідників виділяє в антропогенезі( процесі еволюціонно-історичного формування людини)&amp;nbsp; три стадії&amp;nbsp;:&lt;br&gt;I.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Антропоїдні предки людини – високорозвинені двуногі примати, що жили біля 2-3 млн. років назад, вони користувалися природніми предметами(палками, каменями, кістками тварин) як знаряддям праці;&lt;br&gt;II.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Прадавні та давні люди – архантропи та палеоантропи, що жили біля 1 млн. років назад, з ними пов’язана поява штучно виготовленних знарядь праці,їх вдосконалення, початкова форма організації;&lt;br&gt;III.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Люди сучасної фізичної будови – неантропи, що жили 40-50 тисяч років назад(епоха пізнього палеоліта)&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Теологічна (християнська) концепція походження людини&lt;br&gt;Вона викладена у священній книзі “ Біблії”, в першій книзі Мойсея «Битіє».Згідно з писанням Бог створив світ за шість днів: спочатку створив небо та землю, відокремив темряву й світло і т.д. Лише на шостий день Бог сказав&amp;nbsp;: «сотворим человека по образу нашему, по подобию нашему; и да владычествуют они над рыбами морскими, и над птицами небесными, и над скотом, и над всею землею, и над всеми гадами, пресмыкающимися на земле.И создал Господь Бог человека из праха земного, и вдунул в лице его дыхание жизни, и стал человек душею живою.И сказал Господь Бог&amp;nbsp;: не хорошо быть человеку одному; сотворим ему помощника, соответственного ему.И создал Господь Бог из ребра, взятого у человека, жену.»(«Первая книга Моисеева»: «Бытие» глава 1, 2)&amp;nbsp; Ось&amp;nbsp; короткий зміст християнської теорії походження людини.Наукою вона не визнана, тому ,що не підлягає перевірці, тобто не верифікується.Але, на мою думку, науково визнанні теорії незавжди істинні.&lt;u&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9E%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96_%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97_%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8 2009-08-17T23:35:18Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему &quot;Основні теорії походження людини&quot;'''''&amp;lt;/u&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Основні теорії походження людини&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;'''Теорія еволюції Дарвіна'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Елементи матеріалістичної теорії про природу мали місце ще у творах античних філософів – Демокріта, Епікура,Лукреція і ін.Відбитком цього&amp;nbsp; світогляду в біології були спроби створення теорії еволюції органічного світу.Найбільш вдало та обгрунтовано це зробив Чарльз Дарвін (1809-1882),відомий англійський вчений.В своїй праці “Походження видів шляхом природного відбору”(1859) він показав, що видозмінення порід домашніх тварин та культурних рослин відбувається на основі незначних змін в ознаках окремих організмів.Людина свідомо вибирає організми, які мають найбільш цінні з господарської точки зору особливості, зберігає їх і від них отримує потомство,тобто робить штучний відбір.Дарвін довів , що аналогічний процес відбувається і в природі.При цьому спадкові зміни, що виникають у тварин та рослин потрапляють під дію природного відбору, так що в боротьбі за існування виживають форми,які найбільш пристосовані до данних умов середовища, в якому вони живуть.Тим самим Дарвін матеріалістично обгрунтував доцільність організації живих істот, тобто вперше в історії біології побудував теорію еволюції, а в 1871 р. він опублікував велику працю по теорії еволюції “Походження людини та половий відбір”,&amp;nbsp; в якій навів багато доказів походження людини від тварин і того, що найближчими її родичами є людиноподібні мавпи.Спорідненність людини з мавпами підтверджується подібністю будови скелета, мускулатури, головного мозку, біохімічним особливостями крові, данними ембріонального розвитку.Кісткові залишки (зуби, щелепи, черепи, кістки скелету) напівмавп і їх нащадків – мавп(включаючи людиноподібних – найближчих родичів людини) свідчать про поступове в процесі еволюції приматів накопичення ознак , що характерні і сучасній людині.&lt;br&gt;Згідно з розповсюдженною точкою зору , людська вітка еволюції відокремилась від загального з людиноподібними ствола найімовірніше 12-15 млн. років назад .Більшість дослідників виділяє в антропогенезі( процесі еволюціонно-історичного формування людини)&amp;nbsp; три стадії&amp;nbsp;:&lt;br&gt;I.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Антропоїдні предки людини – високорозвинені двуногі примати, що жили біля 2-3 млн. років назад, вони користувалися природніми предметами(палками, каменями, кістками тварин) як знаряддям праці;&lt;br&gt;II.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Прадавні та давні люди – архантропи та палеоантропи, що жили біля 1 млн. років назад, з ними пов’язана поява штучно виготовленних знарядь праці,їх вдосконалення, початкова форма організації;&lt;br&gt;III.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Люди сучасної фізичної будови – неантропи, що жили 40-50 тисяч років назад(епоха пізнього палеоліта)&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Теологічна (християнська) концепція походження людини&lt;br&gt;Вона викладена у священній книзі “ Біблії”, в першій книзі Мойсея «Битіє».Згідно з писанням Бог створив світ за шість днів: спочатку створив небо та землю, відокремив темряву й світло і т.д. Лише на шостий день Бог сказав&amp;nbsp;: «сотворим человека по образу нашему, по подобию нашему; и да владычествуют они над рыбами морскими, и над птицами небесными, и над скотом, и над всею землею, и над всеми гадами, пресмыкающимися на земле.И создал Господь Бог человека из праха земного, и вдунул в лице его дыхание жизни, и стал человек душею живою.И сказал Господь Бог&amp;nbsp;: не хорошо быть человеку одному; сотворим ему помощника, соответственного ему.И создал Господь Бог из ребра, взятого у человека, жену.»(«Первая книга Моисеева»: «Бытие» глава 1, 2)&amp;nbsp; Ось&amp;nbsp; короткий зміст християнської теорії походження людини.Наукою вона не визнана, тому ,що не підлягає перевірці, тобто не верифікується.Але, на мою думку, науково визнанні теорії незавжди істинні.&lt;u&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9E%D1%81%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96_%D1%82%D0%B5%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97_%D0%BF%D0%BE%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B6%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8 2009-08-17T23:34:38Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером &lt;u&gt;'''''Реферат на тему &quot;Основні теорії походження людини&quot;'''''&lt;/u&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всес...</p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему &quot;Основні теорії походження людини&quot;'''''&lt;/u&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Основні теорії походження людини&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Теорія еволюції Дарвіна'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Елементи матеріалістичної теорії про природу мали місце ще у творах античних філософів – Демокріта, Епікура,Лукреція і ін.Відбитком цього&amp;nbsp; світогляду в біології були спроби створення теорії еволюції органічного світу.Найбільш вдало та обгрунтовано це зробив Чарльз Дарвін (1809-1882),відомий англійський вчений.В своїй праці “Походження видів шляхом природного відбору”(1859) він показав, що видозмінення порід домашніх тварин та культурних рослин відбувається на основі незначних змін в ознаках окремих організмів.Людина свідомо вибирає організми, які мають найбільш цінні з господарської точки зору особливості, зберігає їх і від них отримує потомство,тобто робить штучний відбір.Дарвін довів , що аналогічний процес відбувається і в природі.При цьому спадкові зміни, що виникають у тварин та рослин потрапляють під дію природного відбору, так що в боротьбі за існування виживають форми,які найбільш пристосовані до данних умов середовища, в якому вони живуть.Тим самим Дарвін матеріалістично обгрунтував доцільність організації живих істот, тобто вперше в історії біології побудував теорію еволюції, а в 1871 р. він опублікував велику працю по теорії еволюції “Походження людини та половий відбір”,&amp;nbsp; в якій навів багато доказів походження людини від тварин і того, що найближчими її родичами є людиноподібні мавпи.Спорідненність людини з мавпами підтверджується подібністю будови скелета, мускулатури, головного мозку, біохімічним особливостями крові, данними ембріонального розвитку.Кісткові залишки (зуби, щелепи, черепи, кістки скелету) напівмавп і їх нащадків – мавп(включаючи людиноподібних – найближчих родичів людини) свідчать про поступове в процесі еволюції приматів накопичення ознак , що характерні і сучасній людині.&lt;br&gt;Згідно з розповсюдженною точкою зору , людська вітка еволюції відокремилась від загального з людиноподібними ствола найімовірніше 12-15 млн. років назад .Більшість дослідників виділяє в антропогенезі( процесі еволюціонно-історичного формування людини)&amp;nbsp; три стадії :&lt;br&gt;I.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Антропоїдні предки людини – високорозвинені двуногі примати, що жили біля 2-3 млн. років назад, вони користувалися природніми предметами(палками, каменями, кістками тварин) як знаряддям праці;&lt;br&gt;II.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Прадавні та давні люди – архантропи та палеоантропи, що жили біля 1 млн. років назад, з ними пов’язана поява штучно виготовленних знарядь праці,їх вдосконалення, початкова форма організації;&lt;br&gt;III.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Люди сучасної фізичної будови – неантропи, що жили 40-50 тисяч років назад(епоха пізнього палеоліта)&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Теологічна (християнська) концепція походження людини&lt;br&gt;Вона викладена у священній книзі “ Біблії”, в першій книзі Мойсея «Битіє».Згідно з писанням Бог створив світ за шість днів: спочатку створив небо та землю, відокремив темряву й світло і т.д. Лише на шостий день Бог сказав : «сотворим человека по образу нашему, по подобию нашему; и да владычествуют они над рыбами морскими, и над птицами небесными, и над скотом, и над всею землею, и над всеми гадами, пресмыкающимися на земле.И создал Господь Бог человека из праха земного, и вдунул в лице его дыхание жизни, и стал человек душею живою.И сказал Господь Бог : не хорошо быть человеку одному; сотворим ему помощника, соответственного ему.И создал Господь Бог из ребра, взятого у человека, жену.»(«Первая книга Моисеева»: «Бытие» глава 1, 2)&amp;nbsp; Ось&amp;nbsp; короткий зміст християнської теорії походження людини.Наукою вона не визнана, тому ,що не підлягає перевірці, тобто не верифікується.Але, на мою думку, науково визнанні теорії незавжди істинні.&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%92%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8 2009-08-17T23:01:25Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>'''''Реферат на тему: Виникнення&amp;nbsp; людини'''''&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Виникнення людини&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;Питання про те, чи існує світ, що нас оточує , а в тому числі і людина, сама по собі, чи є продуктом діяльності розуму(що належить якійсь вищій істоті або ж кож-ному окремому індивіду)&amp;nbsp; складає сутність&amp;nbsp; основного філософського питання, що класично формулюється у вигляді дилеми про первісну матерію або розуму. В залеж-ності від відповіді на задане питання філософи&amp;nbsp; розподі-ляються на&amp;nbsp; матеріалістів (признають об`єктивне існу-вання&amp;nbsp;&amp;nbsp; оточующого нас світу ,що виник в результаті са-морозвитку матерії) , об`єктивних ідеалістів (приз-нають об`єктивне існування&amp;nbsp;&amp;nbsp; оточуючого нас світу ,що виник в результаті діяльності вищого розуму) та суб`єктивних ідеалістів(вважають, що оточуючий нас світ не існує реально, а є плід уяви окремого індивіда). Здається ,неможливо дати експериментально обоснованої відповіді на основне питання філософії, але більшість вчених є прихильниками матеріалістичних концепцій.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Через те, що матеріалістична концепція нам більш-менш відома, я б хотіла спершу розглянути питання виникнення і розвитку людини з точки зору релігії.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Кожна релігія дивиться на це питання по різному, але більшість з них ,в тому числі і православна, християнська, вважає , що людина є створінням божим.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Ось наприклад в Месопотамії&amp;nbsp; вірили, що існує бага-то різних богів, але людину створила богиня-матір (Ару-ру, Мамі, Нунтуд, Нинсурсаг)&amp;nbsp; або іноді бог Еа, вона створила людину з глини з домішкою божественної крові, тобто людина мала божественний початок ,для того, щоб це творіння задовольняло усі примхи і потреби богів. А вони тим часом жили безтурботним життям. Боги були добрими, справедли-вими та страшними, людина ма-ла прислуговувати і кори-тися богам, а вони за це могли виконати деякі бажання людини.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В Древньому Китаї вважали, що бог не створював людей за власною подобою і людина -це власно ніщо.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; А ось&amp;nbsp; японці мали дуже цікаву религію, яка складалася з п`яти концепцій:&lt;br&gt;1. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; світ зародився сам собою,ніхто його не створював.&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; сила життя, початок сексу поклали боги:`все що природньо, те не огидне`&lt;br&gt;3. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; едність природи та історії&lt;br&gt;4. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; багато богів&lt;br&gt;5. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Бог Сінто створив тільки японців.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В Древньому Єгипті, вважали, що люди&amp;nbsp; утворилися зі сліз бога&amp;nbsp; Сонця -&amp;nbsp; Хепра, чи Ра.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Люди ,що жили в давнину у Північній Америці гадали, що люди могли походити від ведмедів, а у Індонезії - що від людиноподібних мавп .Саме там до мавп відносились як до рівних, як до якогось лісного народу.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Поряд різних версій щодо винекнення і розитку життя на землі&amp;nbsp; існує і така, що життя розвилося у космічному просторі, а вже потім було занесено на Землю.&lt;br&gt;Теорія Еволюції.&lt;br&gt;Теорія Дарвіна не є досконалою, як і всі інші теоріі&amp;nbsp; винекнення життя і людини на землі. Ця теорія базується в основному на викопних залишків. Але найсправді досі ще не було знайдено жодного вагомого викопного залишку, жодної «&amp;nbsp;перехідної ланки» від мавпи до людини .&amp;nbsp; Але впродовж історіі прихильноки еволюціі видавали бажане за дійсне, тобто вигадували неіснуючі «перехідні ланки».Ось у прикладі з пилтаунською людиною у 1912 році. Приблизно впродовж 40 років більшість прихильників еволюції признавало її справжність, але у 1953 році підробка була розкрита. Завдяки сучасним методам дослідження виявили, що людськи і мавпячі кістки були складені разом і підвергнуті штучному старінню.&lt;br&gt;&amp;nbsp;В іншому випадку мавпоподібна «ланка»&amp;nbsp; була намальо-вона&amp;nbsp; і подана до друку. Пізніше, однак, знайшлося,що «доведення» складалося лише з одного зуба, що належав вимерлому виду свіней. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Одним їз найбільш ранніх ссавців вважається маленька , гризуноподібна істота ,що жила біля 70-и млн. років тому,так званий «крисоподібний примат».&lt;br&gt;&amp;nbsp;Після періода близько 40 млн. років родословна продовжується залишками, що були знайдені в Египті, египтотеком( жив біля 30млн. років тому).&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Потім, після гигантського пробілу, було представлено інша людиноподібна істота. Про неї казалося, що вона жила приблизно 14млн. років тому, і називали іі рамапітеком. Її викопні залишки були знайдені в Індії десь біля полутора століття тому. По цім залишкам було відображено&amp;nbsp; мавпоподібну, двуногу, прямоходібну істоту. Хоча ціми викопними залишками були лише залишки верхньої та нижньої щелепи плюс декілька зубів. Але потім було виявлено, що раміпітек дуже схожий на представників сучасних людиноподібних мавп.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Пізніше було знайдено австралопітека, чиї залишки були знаідені в південій Африці. Він мав маленьку черепну коробку та міцні щелепи. Його теж було поставлено як пращура людей.Але в кінці кінців було виявлено, що «череп австралопітека більше схожий на мавпячий,і відрізня-ється від людського не лише за об`ємом мозку».&lt;br&gt;&lt;br&gt;Дарвін навів багато фактів походження людини від тварин:&lt;br&gt;1.Данні порівняльної анатомії і фізіології людини і тварин показали подібність людини до тварин&amp;nbsp; як у загальному плані так і у окремих деталях. При порівнянні&amp;nbsp; скелету і м`язів таких тварин як кінь, собаки і мавпи були знайдені ті самі кістки і м`язи ,що відрізнялися від людських лише за розмірами та деякими деталями. Дивовижна подіб-ність і внутрішніх органів-серця, легень, органів трав-лення, а також ембріонального розвитку. Дуже велика подібність людиноподібних мавп&amp;nbsp; до людини за біохіміч-ними показниками. Так , у шимпанзе, як і у людини є 4 гру-пи крові і людську кров відповідної групи можна перелива-ти шимпанзе.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; У людини є рудиментарні органи, які не пов`язані з вико-нанням якихось суттєвих функцій. В той самий час ці ор-гани виконують важливі функції в організмах тварин.&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В своєму розвитку ембріон людини проходить ті ж самі етапи ,що і ембріон тварини.&lt;br&gt;&amp;nbsp;Одним з найважливіших факторів розвитку людини є її оточуюче&amp;nbsp; середовище, тобто суспільство . Без суспільства людина не могла б розвитися. Еволюція пояс-нює багато чого в поведінці людини. Так от здібність до вивчання мов в людині є уродженою. Все, починаючи від можливості осягати світ до здібності вибирати партнера. Схильність до насильства і вбивств теж є природженою, так само як і бажання вести війни (відомо, що мавпи іноді утворюють угруповування проти своїх сусідів). Схильність до насильства з одного боку пояснюється бажанням мати партнера. І менш приваб-ливі і сильні особи&amp;nbsp; проявляють свою силу у насильстві над особами жіночої статі.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Суттєвою морфофізіологічною відміною людини від мавпи є об`єм головного мозку. У людини він в середньому становить 1400-1600 см 3 , а у мавпи близько 600 см 3&amp;nbsp; .&lt;br&gt;Поверхня півкуль переднього мозку у людини - 1250 см , а у людиноподібних мавп - менше в 3,5- 4 рази. Найважливі-шою якісною особливістю людини як біологічного виду є її здатність до праці. &lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Але постає питання, чому саме людина, а не&amp;nbsp; якась інша істота досягла вершини еволюції&amp;nbsp;? Чому саме людський мозок ,а не чиїсь інший розвивався?&lt;br&gt;&amp;nbsp;Видатний біолог і письменник - фантаст І. Єфремов каже, що для того щоб розвивався мозок&amp;nbsp; потрібно:&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Могутні органи почуттів - перш за все зір, зір двоокий,&amp;nbsp;&amp;nbsp; стереоскопічний, такий, що може охопити простір, точно фіксувати предмети, що в ньому знаходяться , дати точну уяву про їх форму і місце розташування.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Голова має міститися на передньому кінці тіла, що першим стикається з оточенням і несе на собі органи почуттів.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Органи почуттів мають знаходитись максимально близько до мозку для економії в передачі подразнення.&lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мисляча істота має добре рухатись, мати складні кінцівки, здатні виконувати роботу.&lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Розміри не можуть бути дуже маленькими, бо нема місця для розвитку могутнього мозку, нема достатнього запасу енергії, не можуть бути дуже великими, бо порушаться оптимальні умови розмірності і стійкості організму, необхідні для втримання ваги мозку.&lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мозок може розвиватися тоді, коли голова не є знаряддям , не обтягнута рогами, тощо&lt;br&gt;7.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Кінцівки мають мати таку будову, щоб забезпечувати свободу рухів, здатність тримати, користування та виготовлення знарядь. Отже функції кінцівок мають бути розділеними - одні для переміщення, інші для хапання. &lt;br&gt;Періоди взаємодії людини і природнього середовища.&lt;br&gt;П е р ш и й ,давній період включає палеоліт, мезоліт і нео-літ.&lt;br&gt;У палеоліті (від майже 2млн. років до 30-33 тисяч років &lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; тому) жили збирачі та перші мисливці- пе-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; тикантропи, синантропи, кроманйольці.&lt;br&gt;У мезоліті - (від 30-10 тисяч рокі тому) до збирання і по-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; лювання людей додається рибальство, з`явля-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ються більш досконалі знаряддя з кісток, ка-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; міння, рогу, дерева.&lt;br&gt;У неоліті -(8-4 тисячі років тому) з`являється землероб-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ство, свердлування, шліфування, перші&amp;nbsp; будин-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ки, святилища.&lt;br&gt;І період характеризується: накопиченням знань про природу, пристосуванням людини до природи та дуже незначним впливом на неї. Основне джерело енергії - це мускульна сила людини, повна залежність від природи.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Д р у г и й&amp;nbsp; період- рабовласницький лад і феодалізм. Активно розвивається&amp;nbsp;:&amp;nbsp; землеробство, скотарство, ви-никають ремесла, розвивається будівництво сіл, міст, фортець.&lt;br&gt;Людство завдає природі помітної шкоди, особливо після появи і розвитку хімії, одержання перших кислот , поро-ху, фарб, мідного купоросу. &lt;br&gt;Чисельність населення у XV-XVII столітті нараховує 500млн.&lt;br&gt;І-ІІ п е р і о д и&amp;nbsp;: основний фактор впливу людини на природу - вогонь. Використання штучних пожеж для палбвання на диких звірів, розширення пасовиськ.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Т р е т і й період (XVIII cm. - nepшa половина&amp;nbsp; XXcm.)- час бурхливого розвитку фізики, техніки, винайдення&amp;nbsp; парово-го двигуна, електричного мотору, атомної енергії, стрім-кого зросту населення (понад 3,5 млрд.)&lt;br&gt;Це період активного розвитку локальних і регіональних екологічних криз, протистояння природи і людського сус-пільства, страшних за екологічними наслідками воєн, хижацької експлуатації всіх природніх ресурсів.&lt;br&gt;Принцип розвитку- боротьба з природою, іі підкорення, впевненість, що природні ресурси невичерпні. &lt;br&gt;Ч е т в е р т и й&amp;nbsp; (останні 40-50 років) розвиток глобальної екологічної кризи і посилення парникового ефекту,&amp;nbsp; поява озонової дири та кислотних дощів, суперіндустріалізація, супермілітаризація, суперхімізація, суперспоживання, суперзабруднення усіх геосфер.&lt;br&gt;Чисельність людства на 1992 рік- більше 5,4 млрд.&lt;br&gt;- Виникнення і поширення в усіх цивілізованих країнах&amp;nbsp; світу громад руху за охорону природи. <br /> <br /> &lt;br&gt; <br /> <br /> '''Список використаної літератури'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;1.Біологія (підручник) за редакцією Мотузного&lt;br&gt;&amp;nbsp; Київ «Вища школа» 1995&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Жизнь- как она возникла -Бруклин-Нью-Йорк 1992 &lt;br&gt;3. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &amp;nbsp;Религии мира - Щапов Я. Н. , Осипов А. И. Корнев В. И. и др. Москва&amp;nbsp; 1994&lt;br&gt;4. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мифологии и верования народов Восточной и Южной Азии - отв. редактор Г. Г. Стратанович&amp;nbsp; 1973 &lt;br&gt;5. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Злобин - Основи екології -Київ, «Лібра», 1998&lt;br&gt;6. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Фадеев - Екологія &lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;u&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%92%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8 2009-08-17T22:58:26Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему: Виникнення&amp;nbsp; людини'''''&amp;lt;/u &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Виникнення людини&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;Питання про те, чи існує світ, що нас оточує , а в тому числі і людина, сама по собі, чи є продуктом діяльності розуму(що належить якійсь вищій істоті або ж кож-ному окремому індивіду)&amp;nbsp; складає сутність&amp;nbsp; основного філософського питання, що класично формулюється у вигляді дилеми про первісну матерію або розуму. В залеж-ності від відповіді на задане питання філософи&amp;nbsp; розподі-ляються на&amp;nbsp; матеріалістів (признають об`єктивне існу-вання&amp;nbsp;&amp;nbsp; оточующого нас світу ,що виник в результаті са-морозвитку матерії) , об`єктивних ідеалістів (приз-нають об`єктивне існування&amp;nbsp;&amp;nbsp; оточуючого нас світу ,що виник в результаті діяльності вищого розуму) та суб`єктивних ідеалістів(вважають, що оточуючий нас світ не існує реально, а є плід уяви окремого індивіда). Здається ,неможливо дати експериментально обоснованої відповіді на основне питання філософії, але більшість вчених є прихильниками матеріалістичних концепцій.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Через те, що матеріалістична концепція нам більш-менш відома, я б хотіла спершу розглянути питання виникнення і розвитку людини з точки зору релігії.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Кожна релігія дивиться на це питання по різному, але більшість з них ,в тому числі і православна, християнська, вважає , що людина є створінням божим.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Ось наприклад в Месопотамії&amp;nbsp; вірили, що існує бага-то різних богів, але людину створила богиня-матір (Ару-ру, Мамі, Нунтуд, Нинсурсаг)&amp;nbsp; або іноді бог Еа, вона створила людину з глини з домішкою божественної крові, тобто людина мала божественний початок ,для того, щоб це творіння задовольняло усі примхи і потреби богів. А вони тим часом жили безтурботним життям. Боги були добрими, справедли-вими та страшними, людина ма-ла прислуговувати і кори-тися богам, а вони за це могли виконати деякі бажання людини.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В Древньому Китаї вважали, що бог не створював людей за власною подобою і людина -це власно ніщо.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; А ось&amp;nbsp; японці мали дуже цікаву религію, яка складалася з п`яти концепцій:&lt;br&gt;1. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; світ зародився сам собою,ніхто його не створював.&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; сила життя, початок сексу поклали боги:`все що природньо, те не огидне`&lt;br&gt;3. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; едність природи та історії&lt;br&gt;4. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; багато богів&lt;br&gt;5. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Бог Сінто створив тільки японців.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В Древньому Єгипті, вважали, що люди&amp;nbsp; утворилися зі сліз бога&amp;nbsp; Сонця -&amp;nbsp; Хепра, чи Ра.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Люди ,що жили в давнину у Північній Америці гадали, що люди могли походити від ведмедів, а у Індонезії - що від людиноподібних мавп .Саме там до мавп відносились як до рівних, як до якогось лісного народу.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Поряд різних версій щодо винекнення і розитку життя на землі&amp;nbsp; існує і така, що життя розвилося у космічному просторі, а вже потім було занесено на Землю.&lt;br&gt;Теорія Еволюції.&lt;br&gt;Теорія Дарвіна не є досконалою, як і всі інші теоріі&amp;nbsp; винекнення життя і людини на землі. Ця теорія базується в основному на викопних залишків. Але найсправді досі ще не було знайдено жодного вагомого викопного залишку, жодної «&amp;nbsp;перехідної ланки» від мавпи до людини .&amp;nbsp; Але впродовж історіі прихильноки еволюціі видавали бажане за дійсне, тобто вигадували неіснуючі «перехідні ланки».Ось у прикладі з пилтаунською людиною у 1912 році. Приблизно впродовж 40 років більшість прихильників еволюції признавало її справжність, але у 1953 році підробка була розкрита. Завдяки сучасним методам дослідження виявили, що людськи і мавпячі кістки були складені разом і підвергнуті штучному старінню.&lt;br&gt;&amp;nbsp;В іншому випадку мавпоподібна «ланка»&amp;nbsp; була намальо-вона&amp;nbsp; і подана до друку. Пізніше, однак, знайшлося,що «доведення» складалося лише з одного зуба, що належав вимерлому виду свіней. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Одним їз найбільш ранніх ссавців вважається маленька , гризуноподібна істота ,що жила біля 70-и млн. років тому,так званий «крисоподібний примат».&lt;br&gt;&amp;nbsp;Після періода близько 40 млн. років родословна продовжується залишками, що були знайдені в Египті, египтотеком( жив біля 30млн. років тому).&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Потім, після гигантського пробілу, було представлено інша людиноподібна істота. Про неї казалося, що вона жила приблизно 14млн. років тому, і називали іі рамапітеком. Її викопні залишки були знайдені в Індії десь біля полутора століття тому. По цім залишкам було відображено&amp;nbsp; мавпоподібну, двуногу, прямоходібну істоту. Хоча ціми викопними залишками були лише залишки верхньої та нижньої щелепи плюс декілька зубів. Але потім було виявлено, що раміпітек дуже схожий на представників сучасних людиноподібних мавп.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Пізніше було знайдено австралопітека, чиї залишки були знаідені в південій Африці. Він мав маленьку черепну коробку та міцні щелепи. Його теж було поставлено як пращура людей.Але в кінці кінців було виявлено, що «череп австралопітека більше схожий на мавпячий,і відрізня-ється від людського не лише за об`ємом мозку».&lt;br&gt;&lt;br&gt;Дарвін навів багато фактів походження людини від тварин:&lt;br&gt;1.Данні порівняльної анатомії і фізіології людини і тварин показали подібність людини до тварин&amp;nbsp; як у загальному плані так і у окремих деталях. При порівнянні&amp;nbsp; скелету і м`язів таких тварин як кінь, собаки і мавпи були знайдені ті самі кістки і м`язи ,що відрізнялися від людських лише за розмірами та деякими деталями. Дивовижна подіб-ність і внутрішніх органів-серця, легень, органів трав-лення, а також ембріонального розвитку. Дуже велика подібність людиноподібних мавп&amp;nbsp; до людини за біохіміч-ними показниками. Так , у шимпанзе, як і у людини є 4 гру-пи крові і людську кров відповідної групи можна перелива-ти шимпанзе.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; У людини є рудиментарні органи, які не пов`язані з вико-нанням якихось суттєвих функцій. В той самий час ці ор-гани виконують важливі функції в організмах тварин.&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В своєму розвитку ембріон людини проходить ті ж самі етапи ,що і ембріон тварини.&lt;br&gt;&amp;nbsp;Одним з найважливіших факторів розвитку людини є її оточуюче&amp;nbsp; середовище, тобто суспільство . Без суспільства людина не могла б розвитися. Еволюція пояс-нює багато чого в поведінці людини. Так от здібність до вивчання мов в людині є уродженою. Все, починаючи від можливості осягати світ до здібності вибирати партнера. Схильність до насильства і вбивств теж є природженою, так само як і бажання вести війни (відомо, що мавпи іноді утворюють угруповування проти своїх сусідів). Схильність до насильства з одного боку пояснюється бажанням мати партнера. І менш приваб-ливі і сильні особи&amp;nbsp; проявляють свою силу у насильстві над особами жіночої статі.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Суттєвою морфофізіологічною відміною людини від мавпи є об`єм головного мозку. У людини він в середньому становить 1400-1600 см 3 , а у мавпи близько 600 см 3&amp;nbsp; .&lt;br&gt;Поверхня півкуль переднього мозку у людини - 1250 см , а у людиноподібних мавп - менше в 3,5- 4 рази. Найважливі-шою якісною особливістю людини як біологічного виду є її здатність до праці. &lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Але постає питання, чому саме людина, а не&amp;nbsp; якась інша істота досягла вершини еволюції&amp;nbsp;? Чому саме людський мозок ,а не чиїсь інший розвивався?&lt;br&gt;&amp;nbsp;Видатний біолог і письменник - фантаст І. Єфремов каже, що для того щоб розвивався мозок&amp;nbsp; потрібно:&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Могутні органи почуттів - перш за все зір, зір двоокий,&amp;nbsp;&amp;nbsp; стереоскопічний, такий, що може охопити простір, точно фіксувати предмети, що в ньому знаходяться , дати точну уяву про їх форму і місце розташування.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Голова має міститися на передньому кінці тіла, що першим стикається з оточенням і несе на собі органи почуттів.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Органи почуттів мають знаходитись максимально близько до мозку для економії в передачі подразнення.&lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мисляча істота має добре рухатись, мати складні кінцівки, здатні виконувати роботу.&lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Розміри не можуть бути дуже маленькими, бо нема місця для розвитку могутнього мозку, нема достатнього запасу енергії, не можуть бути дуже великими, бо порушаться оптимальні умови розмірності і стійкості організму, необхідні для втримання ваги мозку.&lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мозок може розвиватися тоді, коли голова не є знаряддям , не обтягнута рогами, тощо&lt;br&gt;7.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Кінцівки мають мати таку будову, щоб забезпечувати свободу рухів, здатність тримати, користування та виготовлення знарядь. Отже функції кінцівок мають бути розділеними - одні для переміщення, інші для хапання. &lt;br&gt;Періоди взаємодії людини і природнього середовища.&lt;br&gt;П е р ш и й ,давній період включає палеоліт, мезоліт і нео-літ.&lt;br&gt;У палеоліті (від майже 2млн. років до 30-33 тисяч років &lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; тому) жили збирачі та перші мисливці- пе-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; тикантропи, синантропи, кроманйольці.&lt;br&gt;У мезоліті - (від 30-10 тисяч рокі тому) до збирання і по-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; лювання людей додається рибальство, з`явля-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ються більш досконалі знаряддя з кісток, ка-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; міння, рогу, дерева.&lt;br&gt;У неоліті -(8-4 тисячі років тому) з`являється землероб-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ство, свердлування, шліфування, перші&amp;nbsp; будин-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ки, святилища.&lt;br&gt;І період характеризується: накопиченням знань про природу, пристосуванням людини до природи та дуже незначним впливом на неї. Основне джерело енергії - це мускульна сила людини, повна залежність від природи.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Д р у г и й&amp;nbsp; період- рабовласницький лад і феодалізм. Активно розвивається&amp;nbsp;:&amp;nbsp; землеробство, скотарство, ви-никають ремесла, розвивається будівництво сіл, міст, фортець.&lt;br&gt;Людство завдає природі помітної шкоди, особливо після появи і розвитку хімії, одержання перших кислот , поро-ху, фарб, мідного купоросу. &lt;br&gt;Чисельність населення у XV-XVII столітті нараховує 500млн.&lt;br&gt;І-ІІ п е р і о д и&amp;nbsp;: основний фактор впливу людини на природу - вогонь. Використання штучних пожеж для палбвання на диких звірів, розширення пасовиськ.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Т р е т і й період (XVIII cm. - nepшa половина&amp;nbsp; XXcm.)- час бурхливого розвитку фізики, техніки, винайдення&amp;nbsp; парово-го двигуна, електричного мотору, атомної енергії, стрім-кого зросту населення (понад 3,5 млрд.)&lt;br&gt;Це період активного розвитку локальних і регіональних екологічних криз, протистояння природи і людського сус-пільства, страшних за екологічними наслідками воєн, хижацької експлуатації всіх природніх ресурсів.&lt;br&gt;Принцип розвитку- боротьба з природою, іі підкорення, впевненість, що природні ресурси невичерпні. &lt;br&gt;Ч е т в е р т и й&amp;nbsp; (останні 40-50 років) розвиток глобальної екологічної кризи і посилення парникового ефекту,&amp;nbsp; поява озонової дири та кислотних дощів, суперіндустріалізація, супермілітаризація, суперхімізація, суперспоживання, суперзабруднення усіх геосфер.&lt;br&gt;Чисельність людства на 1992 рік- більше 5,4 млрд.&lt;br&gt;- Виникнення і поширення в усіх цивілізованих країнах&amp;nbsp; світу громад руху за охорону природи. <br /> <br /> &lt;br&gt; <br /> <br /> '''Список використаної літератури'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;1.Біологія (підручник) за редакцією Мотузного&lt;br&gt;&amp;nbsp; Київ «Вища школа» 1995&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Жизнь- как она возникла -Бруклин-Нью-Йорк 1992 &lt;br&gt;3. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &amp;nbsp;Религии мира - Щапов Я. Н. , Осипов А. И. Корнев В. И. и др. Москва&amp;nbsp; 1994&lt;br&gt;4. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мифологии и верования народов Восточной и Южной Азии - отв. редактор Г. Г. Стратанович&amp;nbsp; 1973 &lt;br&gt;5. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Злобин - Основи екології -Київ, «Лібра», 1998&lt;br&gt;6. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Фадеев - Екологія &lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;u&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%92%D0%B8%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%BD%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%BB%D1%8E%D0%B4%D0%B8%D0%BD%D0%B8 2009-08-17T22:57:13Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером &lt;u&gt;'''''Реферат на тему: Виникнення&amp;nbsp; людини'''''&lt;/u &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, к...</p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему: Виникнення&amp;nbsp; людини'''''&lt;/u &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Виникнення людини&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Питання про те, чи існує світ, що нас оточує , а в тому числі і людина, сама по собі, чи є продуктом діяльності розуму(що належить якійсь вищій істоті або ж кож-ному окремому індивіду)&amp;nbsp; складає сутність&amp;nbsp; основного філософського питання, що класично формулюється у вигляді дилеми про первісну матерію або розуму. В залеж-ності від відповіді на задане питання філософи&amp;nbsp; розподі-ляються на&amp;nbsp; матеріалістів (признають об`єктивне існу-вання&amp;nbsp;&amp;nbsp; оточующого нас світу ,що виник в результаті са-морозвитку матерії) , об`єктивних ідеалістів (приз-нають об`єктивне існування&amp;nbsp;&amp;nbsp; оточуючого нас світу ,що виник в результаті діяльності вищого розуму) та суб`єктивних ідеалістів(вважають, що оточуючий нас світ не існує реально, а є плід уяви окремого індивіда). Здається ,неможливо дати експериментально обоснованої відповіді на основне питання філософії, але більшість вчених є прихильниками матеріалістичних концепцій.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Через те, що матеріалістична концепція нам більш-менш відома, я б хотіла спершу розглянути питання виникнення і розвитку людини з точки зору релігії.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Кожна релігія дивиться на це питання по різному, але більшість з них ,в тому числі і православна, християнська, вважає , що людина є створінням божим.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Ось наприклад в Месопотамії&amp;nbsp; вірили, що існує бага-то різних богів, але людину створила богиня-матір (Ару-ру, Мамі, Нунтуд, Нинсурсаг)&amp;nbsp; або іноді бог Еа, вона створила людину з глини з домішкою божественної крові, тобто людина мала божественний початок ,для того, щоб це творіння задовольняло усі примхи і потреби богів. А вони тим часом жили безтурботним життям. Боги були добрими, справедли-вими та страшними, людина ма-ла прислуговувати і кори-тися богам, а вони за це могли виконати деякі бажання людини.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В Древньому Китаї вважали, що бог не створював людей за власною подобою і людина -це власно ніщо.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; А ось&amp;nbsp; японці мали дуже цікаву религію, яка складалася з п`яти концепцій:&lt;br&gt;1. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; світ зародився сам собою,ніхто його не створював.&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; сила життя, початок сексу поклали боги:`все що природньо, те не огидне`&lt;br&gt;3. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; едність природи та історії&lt;br&gt;4. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; багато богів&lt;br&gt;5. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Бог Сінто створив тільки японців.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В Древньому Єгипті, вважали, що люди&amp;nbsp; утворилися зі сліз бога&amp;nbsp; Сонця -&amp;nbsp; Хепра, чи Ра.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Люди ,що жили в давнину у Північній Америці гадали, що люди могли походити від ведмедів, а у Індонезії - що від людиноподібних мавп .Саме там до мавп відносились як до рівних, як до якогось лісного народу.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Поряд різних версій щодо винекнення і розитку життя на землі&amp;nbsp; існує і така, що життя розвилося у космічному просторі, а вже потім було занесено на Землю.&lt;br&gt;Теорія Еволюції.&lt;br&gt;Теорія Дарвіна не є досконалою, як і всі інші теоріі&amp;nbsp; винекнення життя і людини на землі. Ця теорія базується в основному на викопних залишків. Але найсправді досі ще не було знайдено жодного вагомого викопного залишку, жодної « перехідної ланки» від мавпи до людини .&amp;nbsp; Але впродовж історіі прихильноки еволюціі видавали бажане за дійсне, тобто вигадували неіснуючі «перехідні ланки».Ось у прикладі з пилтаунською людиною у 1912 році. Приблизно впродовж 40 років більшість прихильників еволюції признавало її справжність, але у 1953 році підробка була розкрита. Завдяки сучасним методам дослідження виявили, що людськи і мавпячі кістки були складені разом і підвергнуті штучному старінню.&lt;br&gt;&amp;nbsp;В іншому випадку мавпоподібна «ланка»&amp;nbsp; була намальо-вона&amp;nbsp; і подана до друку. Пізніше, однак, знайшлося,що «доведення» складалося лише з одного зуба, що належав вимерлому виду свіней. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Одним їз найбільш ранніх ссавців вважається маленька , гризуноподібна істота ,що жила біля 70-и млн. років тому,так званий «крисоподібний примат».&lt;br&gt;&amp;nbsp;Після періода близько 40 млн. років родословна продовжується залишками, що були знайдені в Египті, египтотеком( жив біля 30млн. років тому).&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Потім, після гигантського пробілу, було представлено інша людиноподібна істота. Про неї казалося, що вона жила приблизно 14млн. років тому, і називали іі рамапітеком. Її викопні залишки були знайдені в Індії десь біля полутора століття тому. По цім залишкам було відображено&amp;nbsp; мавпоподібну, двуногу, прямоходібну істоту. Хоча ціми викопними залишками були лише залишки верхньої та нижньої щелепи плюс декілька зубів. Але потім було виявлено, що раміпітек дуже схожий на представників сучасних людиноподібних мавп.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Пізніше було знайдено австралопітека, чиї залишки були знаідені в південій Африці. Він мав маленьку черепну коробку та міцні щелепи. Його теж було поставлено як пращура людей.Але в кінці кінців було виявлено, що «череп австралопітека більше схожий на мавпячий,і відрізня-ється від людського не лише за об`ємом мозку».&lt;br&gt;&lt;br&gt;Дарвін навів багато фактів походження людини від тварин:&lt;br&gt;1.Данні порівняльної анатомії і фізіології людини і тварин показали подібність людини до тварин&amp;nbsp; як у загальному плані так і у окремих деталях. При порівнянні&amp;nbsp; скелету і м`язів таких тварин як кінь, собаки і мавпи були знайдені ті самі кістки і м`язи ,що відрізнялися від людських лише за розмірами та деякими деталями. Дивовижна подіб-ність і внутрішніх органів-серця, легень, органів трав-лення, а також ембріонального розвитку. Дуже велика подібність людиноподібних мавп&amp;nbsp; до людини за біохіміч-ними показниками. Так , у шимпанзе, як і у людини є 4 гру-пи крові і людську кров відповідної групи можна перелива-ти шимпанзе.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; У людини є рудиментарні органи, які не пов`язані з вико-нанням якихось суттєвих функцій. В той самий час ці ор-гани виконують важливі функції в організмах тварин.&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; В своєму розвитку ембріон людини проходить ті ж самі етапи ,що і ембріон тварини.&lt;br&gt;&amp;nbsp;Одним з найважливіших факторів розвитку людини є її оточуюче&amp;nbsp; середовище, тобто суспільство . Без суспільства людина не могла б розвитися. Еволюція пояс-нює багато чого в поведінці людини. Так от здібність до вивчання мов в людині є уродженою. Все, починаючи від можливості осягати світ до здібності вибирати партнера. Схильність до насильства і вбивств теж є природженою, так само як і бажання вести війни (відомо, що мавпи іноді утворюють угруповування проти своїх сусідів). Схильність до насильства з одного боку пояснюється бажанням мати партнера. І менш приваб-ливі і сильні особи&amp;nbsp; проявляють свою силу у насильстві над особами жіночої статі.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Суттєвою морфофізіологічною відміною людини від мавпи є об`єм головного мозку. У людини він в середньому становить 1400-1600 см 3 , а у мавпи близько 600 см 3&amp;nbsp; .&lt;br&gt;Поверхня півкуль переднього мозку у людини - 1250 см , а у людиноподібних мавп - менше в 3,5- 4 рази. Найважливі-шою якісною особливістю людини як біологічного виду є її здатність до праці. &lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Але постає питання, чому саме людина, а не&amp;nbsp; якась інша істота досягла вершини еволюції ? Чому саме людський мозок ,а не чиїсь інший розвивався?&lt;br&gt;&amp;nbsp;Видатний біолог і письменник - фантаст І. Єфремов каже, що для того щоб розвивався мозок&amp;nbsp; потрібно:&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Могутні органи почуттів - перш за все зір, зір двоокий,&amp;nbsp;&amp;nbsp; стереоскопічний, такий, що може охопити простір, точно фіксувати предмети, що в ньому знаходяться , дати точну уяву про їх форму і місце розташування.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Голова має міститися на передньому кінці тіла, що першим стикається з оточенням і несе на собі органи почуттів.&lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Органи почуттів мають знаходитись максимально близько до мозку для економії в передачі подразнення.&lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мисляча істота має добре рухатись, мати складні кінцівки, здатні виконувати роботу.&lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Розміри не можуть бути дуже маленькими, бо нема місця для розвитку могутнього мозку, нема достатнього запасу енергії, не можуть бути дуже великими, бо порушаться оптимальні умови розмірності і стійкості організму, необхідні для втримання ваги мозку.&lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мозок може розвиватися тоді, коли голова не є знаряддям , не обтягнута рогами, тощо&lt;br&gt;7.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Кінцівки мають мати таку будову, щоб забезпечувати свободу рухів, здатність тримати, користування та виготовлення знарядь. Отже функції кінцівок мають бути розділеними - одні для переміщення, інші для хапання. &lt;br&gt;Періоди взаємодії людини і природнього середовища.&lt;br&gt;П е р ш и й ,давній період включає палеоліт, мезоліт і нео-літ.&lt;br&gt;У палеоліті (від майже 2млн. років до 30-33 тисяч років &lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; тому) жили збирачі та перші мисливці- пе-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; тикантропи, синантропи, кроманйольці.&lt;br&gt;У мезоліті - (від 30-10 тисяч рокі тому) до збирання і по-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; лювання людей додається рибальство, з`явля-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ються більш досконалі знаряддя з кісток, ка-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; міння, рогу, дерева.&lt;br&gt;У неоліті -(8-4 тисячі років тому) з`являється землероб-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ство, свердлування, шліфування, перші&amp;nbsp; будин-&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; ки, святилища.&lt;br&gt;І період характеризується: накопиченням знань про природу, пристосуванням людини до природи та дуже незначним впливом на неї. Основне джерело енергії - це мускульна сила людини, повна залежність від природи.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Д р у г и й&amp;nbsp; період- рабовласницький лад і феодалізм. Активно розвивається :&amp;nbsp; землеробство, скотарство, ви-никають ремесла, розвивається будівництво сіл, міст, фортець.&lt;br&gt;Людство завдає природі помітної шкоди, особливо після появи і розвитку хімії, одержання перших кислот , поро-ху, фарб, мідного купоросу. &lt;br&gt;Чисельність населення у XV-XVII столітті нараховує 500млн.&lt;br&gt;І-ІІ п е р і о д и : основний фактор впливу людини на природу - вогонь. Використання штучних пожеж для палбвання на диких звірів, розширення пасовиськ.&lt;br&gt;&lt;br&gt;Т р е т і й період (XVIII cm. - nepшa половина&amp;nbsp; XXcm.)- час бурхливого розвитку фізики, техніки, винайдення&amp;nbsp; парово-го двигуна, електричного мотору, атомної енергії, стрім-кого зросту населення (понад 3,5 млрд.)&lt;br&gt;Це період активного розвитку локальних і регіональних екологічних криз, протистояння природи і людського сус-пільства, страшних за екологічними наслідками воєн, хижацької експлуатації всіх природніх ресурсів.&lt;br&gt;Принцип розвитку- боротьба з природою, іі підкорення, впевненість, що природні ресурси невичерпні. &lt;br&gt;Ч е т в е р т и й&amp;nbsp; (останні 40-50 років) розвиток глобальної екологічної кризи і посилення парникового ефекту,&amp;nbsp; поява озонової дири та кислотних дощів, суперіндустріалізація, супермілітаризація, суперхімізація, суперспоживання, суперзабруднення усіх геосфер.&lt;br&gt;Чисельність людства на 1992 рік- більше 5,4 млрд.&lt;br&gt;- Виникнення і поширення в усіх цивілізованих країнах&amp;nbsp; світу громад руху за охорону природи.<br /> <br /> <br /> <br /> '''Список використаної літератури'''&lt;br&gt;&lt;br&gt;1.Біологія (підручник) за редакцією Мотузного&lt;br&gt;&amp;nbsp; Київ «Вища школа» 1995&lt;br&gt;2. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Жизнь- как она возникла -Бруклин-Нью-Йорк 1992 &lt;br&gt;3. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &amp;nbsp;Религии мира - Щапов Я. Н. , Осипов А. И. Корнев В. И. и др. Москва&amp;nbsp; 1994&lt;br&gt;4. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мифологии и верования народов Восточной и Южной Азии - отв. редактор Г. Г. Стратанович&amp;nbsp; 1973 &lt;br&gt;5. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Злобин - Основи екології -Київ, «Лібра», 1998&lt;br&gt;6. &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Фадеев - Екологія &lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D1%82%D0%B0_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0 2009-08-17T22:37:59Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Римська релігія та культура&quot;'''''&amp;lt;/u&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Римська релігія і культура&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;/u&gt;&amp;nbsp; Культура Стародавнього Риму – другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик, автор фундаментальної 40–томної “Загальної історії” Полібій, який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей давньоримської культури: “Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне”. Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси – практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини – римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої “домашні” звичаї. Динамізм римської культури – така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал обумовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної. &lt;br&gt;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp; Періодизація. Періоди в розвитку давньоримської культури дуже чітко відповідають трьом основним етапам у політичній історії: царському, періоду республіки і періоду імперії. &lt;br&gt;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp; Традиційно починають відлік історії Стародавнього Риму з VIII ст. до н.е., від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом в 753 р. до н.е. До VI ст. до н.е. Рим являв собою поліс на чолі з царями. Великий культурний вплив справляли на римлян сусідні народи, особливо загадкові етруски (неясне походження цього народу, бо залишається незрозумілою його писемність). У них римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, прийоми будівництва, деякі обряди (наприклад, гладіаторські бої). Символ Риму – бронзова статуя вовчиці – виконана етруським майстром. Етруською була остання з царських династій. &lt;br&gt;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp; Після вигнання царя влада переходить до народних зборів, які обирали сенат і двох консулів. У період республіки (VI–I ст. до н.е.) Рим підкорив всю Італію, переміг Карфаген і завоював Грецію. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру домінує: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов'язковим для освіченої людини, копіюються грецькі скульптури. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії на професійну, зміна ролі воєначальників спричиняють громадянські війни. Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря і запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Август. Його правління починає період імперії (I ст. до н.е. – V ст. н.е). Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні матеріальні багатства обумовлюють піднесення римської культури. Завойовані східні народи також роблять свій внесок до культури Риму, особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері. Рим довго не знає воєнних невдач, але внутрішні протиріччя ослабляють його, в кінці IV ст. н.е. відбувається поділ Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р. Рим був зруйнований варварами, і цю подію вважають кінцем історії Стародавнього Риму та стародавньої історії взагалі. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp; Релігія.''' Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і заступники рідної оселі, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів – “повернутися до рідних пенатів”, тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертви, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення приділялося різного роду ворожінням (за летом птахів, за нутрощами тварин тощо). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Під впливом італійських племен з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижча верства громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградарів) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім – кохання і краси). Деякі боги шанувалися головним чином людьми одного стану або професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники – Мінерву). У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбулося певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна – Мінерва, Асклепій – Ескулап тощо). Проникали в Рим і східні культи – Ісиди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, які спершу чудом залишилися живими після змови проти їх батька і потім були вигодувані вовчицею. Починаючи з найдавніших часів передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Одна з них – про Гая Муція, прозваного Сцеволою (Лівшею). Під час облоги Риму етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогові стійкість духу римлян, Гай Муцій сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не вимовивши ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муція і зняли облогу. Пізніше на честь воєнних перемог Риму влаштовували грандіозні тріумфи, а полководці ставали об'єктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу – однією з найвищих цінностей. На етапі імперії сформувався культ імператора як живого бога. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp; Виникнення християнства.''' В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. З іудаїзму – монотеїстичної національної релігії єврейського народу – в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом – збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Що становить зміст нової релігії – християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ – народився, прийняв ім'я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4 євангеліє (в перекладі з грецького “євангеліє” – блага, добра звістка) – від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого мистецтва, філософської думки. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів – найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло і інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного–двох днів і брати з собою в дорогу що–небудь, крім хліба. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Христос проповідував дві “найбільші заповіді в законі”, в яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: “…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм .”, друга ж: “возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон .” (Євангеліє від Матфея. 22.37; 39–40). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто християнство перетворилося на державну релігію. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Система виховання й освіти. Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Справжній громадянин у римлян – це слухняний син і дисциплінований воїн. Прадавнє законодавство передбачало суворе покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням громадянської і військової доброчесності. У V ст. до н.е. з'явилися елементарні (у перекладі з латині – основні) школи, де навчалися головним чином діти вільних громадян. Предмети – латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Пізніше серед знатних і заможних сімей набула поширення домашня освіта. У II ст. до н.е. виникли граматичні і риторські школи, які також були доступні тільки для дітей багатих римлян. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами (ораторське мистецтво, право, філософія, поезія). Поступово юристи–вчителі утворили досить стійкі групи, які отримали назву “кафедри”. За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини й архітектури. Декілька вищих шкіл виникає у II ст. н.е. (Рим, Афіни). Студенти, які приїжджали здобувати освіту з різних частин Римської держави, об'єднувалися в земляцтва – “хори”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; У період республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи імперії держава почала контролювати систему освіти. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розмірів кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. н.е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала і позитивні, і негативні наслідки. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp;&amp;nbsp; Наука.''' Римляни зуміли освоїти і переробити накопичений наукою різних країн потенціал і, розвиваючи його, досягнути найзначніших результатів, особливо в тих галузях знань, де можливе практичне застосування наукових досягнень. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально–етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Він відігравав помітну політичну роль при імператорі Нероні, але закінчилася його кар'єра трагічно. Запідозривши участь Сенеки в змові, Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Помітним внеском римської науки було створення цілого ряду енциклопедичних робіт, які систематизували знання, накопичені в різних сферах. Так, основні ідеї античної матеріалістичної думки про атоми, про смертність душі, незалежність природи від волі богів викладає Тіт Лукрецій Кар у науково-просвітницькій поемі “Про природу речей”. Він, зокрема, формулює фундаментальні ідеї зв'язку руху і часу, збереження речовини (“з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись”), нескінченність світу (“Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт”). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй “Географії” всі існуючі відомості про країни і народи – від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу. Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Гален, який вивчав нервову систему, спинний мозок. Галену належить перша в історії науки концепція кровообігу. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки у Стародавньому Римі. Істориками часто ставали люди, які займали високе суспільне становище і брали активну участь у політичному житті. Історичні твори належать Юлію Цезарю (“Записки про гальську війну”). Близьким до Октавіана Августа був Тіт Лівій, твори якого є майже єдиним джерелом для вивчення ранніх періодів в історії Риму. Тацит намалював картину римської історії часів імперії, приділивши значне місце варварським племенам, які нападали на Рим, згадавши серед інших і венедів (одна з назв слов'янських племен у старовину). Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. Його твори і зараз видаються великими тиражами, читаються. У “Порівняльних життєписах” він відшукує паралелі в грецькій і римській історії через розгляд біографій уславлених людей. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Виключно значущим і оригінальним внеском Стародавнього Риму в світову наукову традицію є створення юриспруденції. Римське право обов'язково входить в учбовий курс усіх сучасних вищих навчальних закладів, які готують юристів. Перші закони були письмово оформлені за часів боротьби плебеїв з патриціями в ранній республіці і втілили перемогу рівності політичних прав усіх громадян Риму. В результаті з'явилися так звані “Закони 12 таблиць”, які заклали підвалини римського законодавства. Важливий внесок у розвиток юриспруденції зробив Марк Туллій Цицерон – видатний оратор, автор праць з філософії держави, послідовний прихильник демократичного правління. Після вбивства Цезаря він намагався відтворити республіку, але марно. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; У Римі діяла чітка судова система. У часи пізньої республіки та імперії, коли в закони часто вносилися зміни, виникла потреба інформувати громадян про закони, які приймалися. За Юлія Цезаря на центральну площу виставляли гіпсову дошку з повідомленнями про воєнні перемоги й урядові акти та рішення – “Щоденні відомості римського народу” (своєрідний прообраз газет). Копії розсилалися по державі у всі провінції. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Літературна традиція. Цілком особлива роль належить у світовій культурній традиції латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів – від Іспанії до Межиріччя. На основі так званої “народної латини” виникло багато сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька, англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською ведеться католицьке богослужіння. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Особливість розвитку латини полягає в тому, що протягом тривалого часу мова ця удосконалювалася не в художній творчості, а насамперед у політичній сфері: у виступах ораторів у сенаті і на судових процесах, у законотворчості, в політичній публіцистиці. Про образність мови свідчить безліч афоризмів, які живі і зараз: “Карфаген мусить бути зруйнований” (Катон), “Прийшов, побачив, переміг” (Юлій Цезар), “Доки, Катіліна, ти будеш випробовувати наше терпіння?” (Цицерон) і багато інших. Цицерон, який вважав себе насамперед політиком, по суті був творцем латинської художньої прози. Зразковим став стиль його промов, листів, філософських творів. Своєрідне продовження цієї традиції ми бачимо вже в художній літературі: саме в Стародавньому Римі вперше з'являється прозаїчний роман. Найбільш популярним був сатиричний роман “Метаморфози, або Золотий осел” Апулея. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість Катулла. Її головна тема – не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття і думки. Він створює цикл ліричних віршів, більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною під поетичним псевдонімом Лесбія. На відміну від епічних поем, при читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Час правління Октавіана Августа часто називають “золотим віком” римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети – Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія “Енеїда”. Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що “Енеїда” – це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології – поет писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий. Еней – син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними засобами мови. В.Брюсов писав, що “для поета читання “Енеїди” в оригіналі є суцільним рядом здивувань . перед владою людини над стихією слів”. Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати, що початок формування сучасної української літературної мови поклала авторизована “Енеїда” Івана Котляревського. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в оді “Пам”ятник”. До цього сюжету Горація звертався О.С.Пушкін (“Я памятник себе воздвиг нерукотворный .”), інші. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Важко склалася доля Овідія. Його збірник “Мистецтво любові” приніс йому величезну популярність і обвинувачення в аморальності. Потім він звернувся до класичних сюжетів – “Метаморфози” (“Перетворення”) – поетична переробка міфів, у сюжеті яких присутні чудові перетворення. За не зовсім зрозумілих, ймовірно політичних, причин Овідія було заслано до Причорномор'я, звідки він писав пройняті тугою “Листи з Понту” (грецька назва Чорного моря – Понт Евксинський). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; У римські часи з'явилося багато новинок у книжковій справі. Крім папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал для письма – особливим чином оброблена шкіра – пергамент. Крім книг-сувоїв з'явилися книги–кодекси, які від сучасних книг відрізнялися тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки як сховища документів, книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp; Мистецтво.''' Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної організації життя, звідси – провідне місце архітектури. В архітектурі римляни об'єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з'єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми (буквальне значення – ринкова площа). Тут на ранніх етапах проводилися народні збори, зводилися головні храми та інші громадські споруди (більшість з них являли собою базиліки – прямокутні в плані, розподілені поперечними стінами на декілька залів, у перекладі – “царський будинок”). Всіх перевершував уже в республіканську епоху, звичайно ж, римський форум. Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). Частиною форумів були меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони (найбільш знаменита – колона Траяна). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Як і раніше важливим було культове будівництво. На відміну від греків, римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною храму. Часто будували круглі в плані храми – ротонди (від латинського – кругла). Вони розробили свої варіанти дорійського, іонійського і корінфського ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми, спочатку досить скромні, ставали все багатшими і прекраснішими. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього Риму дістала в Пантеоні – храмі всіх богів, побудованому у II ст. н.е., ймовірно, Аполлодором Дамаським. Храм являє собою ротонду, вхід в яку прикрашений портиком. Купол цього храму, відлитий з бетону, в діаметрі перевищує 40 м (за розмірами він залишався в Європі неперевершеним до ХIХ ст.) Люди старовини сприймали купол як символ неба – втілення верховного бога Юпітера. У зв'язку з цим особливу роль відігравав єдиний отвір, розміщений у вищій точці купола. Стовп світла, який проникав через нього, ставав центром композиції. Периметр храму і його висота практично однакові, такі пропорції “збільшують” приміщення. У нішах навкруг залу у давнину стояли статуї богів. Дуже багатими є внутрішнє оздоблення різними сортами мармуру, яке повністю збереглося до наших днів. Уперше в світовій архітектурі в цьому храмі головна роль відведена не зовнішньому вигляду, а створенню особливої внутрішньої атмосфери. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший – амфітеатр Флавіїв або Колізей (I ст. н.е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами, вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й бібліотеки. У бідних міських районах уперше з'являються багатоповерхові житлові будинки – інсули. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням доріг з'єднувала всі частини величезної держави. Найдавніша Аппієва дорога, яка вела в Рим, служить і зараз. Римляни запозичили на Сході і довели до досконалості арочну конструкцію мостів. Міста обов'язково оснащувалися складною системою водопостачання. Символом могутності і багатства Риму була протічна вода, яка струмувала в римських вуличних фонтанах. Водопроводи були як підземними, так і наземними. У наземних водопроводах – акведуках – керамічні труби клали на високу аркаду. Для брудної води будувалися підземні канали. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура прославилася насамперед узагальненими образами, які втілювали людську красу, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Його джерелами були: особливий культ родини (латиною – “фамілії”), предків у римлян, з одного боку, а з другого – нове сприйняття особистості, її ролі в історії. Мистецтво “оживило” історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Помпея Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана та інших. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;Фресковий живопис і мозаїка – реалістичні, з багатою колірною гамою, з передачею об'єму і глибини простору – стали відомі після розкопок міст Помпеї і Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е. Ця трагедія, яка принесла загибель людям, зберегла життя творам мистецтва. Розкопки тут розпочали у XVIII ст., вони тривають і зараз. Про живописні портрети дізналися після археологічних знахідок у Фаюмському оазисі в Єгипті, де склався поховальний обряд, що об'єднав східні і західні традиції. На дошках (іноді - тканинах) на восковій основі були написані портрети померлих, які вражають витонченістю, а також точністю передачі не тільки зовнішності, але й внутрішнього світу людини. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми – побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися циркові вистави, гладіаторські бої, що свідчило про деградацію театральної культури. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості – складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо – християнська релігія. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Література '''&lt;br&gt;&lt;br&gt;1. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. - 591 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;2. Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. - 400 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;3. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 576 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;4. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. – 268 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;5. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - М.: ЧеРо, 1996. – 288с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;6. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. - 390 с. &lt;br&gt;&lt;u&gt;&lt;br&gt; &lt;/u&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%A0%D0%B8%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F_%D1%82%D0%B0_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0 2009-08-17T22:36:57Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером &lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Римська релігія та культура&quot;'''''&lt;/u&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня...</p> <hr /> <div>&lt;u&gt;'''''Реферат на тему: &quot;Римська релігія та культура&quot;'''''&lt;/u&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Римська релігія і культура&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Культура Стародавнього Риму – другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик, автор фундаментальної 40–томної “Загальної історії” Полібій, який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей давньоримської культури: “Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне”. Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси – практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини – римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої “домашні” звичаї. Динамізм римської культури – така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал обумовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної. &lt;br&gt;&amp;nbsp;<br /> <br /> &amp;nbsp; Періодизація. Періоди в розвитку давньоримської культури дуже чітко відповідають трьом основним етапам у політичній історії: царському, періоду республіки і періоду імперії. &lt;br&gt;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp; Традиційно починають відлік історії Стародавнього Риму з VIII ст. до н.е., від легендарної дати заснування Риму Ромулом і Ремом в 753 р. до н.е. До VI ст. до н.е. Рим являв собою поліс на чолі з царями. Великий культурний вплив справляли на римлян сусідні народи, особливо загадкові етруски (неясне походження цього народу, бо залишається незрозумілою його писемність). У них римляни запозичили більшість літер свого алфавіту, прийоми будівництва, деякі обряди (наприклад, гладіаторські бої). Символ Риму – бронзова статуя вовчиці – виконана етруським майстром. Етруською була остання з царських династій. &lt;br&gt;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp; Після вигнання царя влада переходить до народних зборів, які обирали сенат і двох консулів. У період республіки (VI–I ст. до н.е.) Рим підкорив всю Італію, переміг Карфаген і завоював Грецію. Греки стають вчителями своїх завойовників, грецький вплив на римську культуру домінує: вивчається грецька філософія, література, знання грецької мови стає обов'язковим для освіченої людини, копіюються грецькі скульптури. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Внутрішня криза республіканського ладу, перетворення армії на професійну, зміна ролі воєначальників спричиняють громадянські війни. Гай Юлій Цезар проголосив себе імператором. Після вбивства Цезаря і запеклої боротьби до влади прийшов його племінник Октавіан Август. Його правління починає період імперії (I ст. до н.е. – V ст. н.е). Накопичений культурний потенціал, політична стабільність, величезні матеріальні багатства обумовлюють піднесення римської культури. Завойовані східні народи також роблять свій внесок до культури Риму, особливо їх вплив відчувається в релігійній сфері. Рим довго не знає воєнних невдач, але внутрішні протиріччя ослабляють його, в кінці IV ст. н.е. відбувається поділ Римської імперії на Західну і Східну. У 476 р. Рим був зруйнований варварами, і цю подію вважають кінцем історії Стародавнього Риму та стародавньої історії взагалі. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp; Релігія.''' Релігія римлян найдавнішого часу базувалася головним чином на уявленні про внутрішні сили, властиві окремим предметам і людям, на вірі в духів – охоронців і заступників місць, дій, станів. До них належали генії (добрі духи, що охороняли людину протягом її життя), пенати (охоронці і заступники рідної оселі, а потім – усього римського народу, звідси бере свій початок відомий вислів – “повернутися до рідних пенатів”, тобто повернутися на батьківщину, додому). Вірили і в божества гір, джерел, лісів. Ці духи і божества були спочатку безособові і безстатеві, нерідко іменувалися і в чоловічому, і в жіночому роді (Янус і Яна, Фавн і Фавна). Цим божествам приносилися жертви, їм присвячувалися релігійні церемонії. Величезне значення приділялося різного роду ворожінням (за летом птахів, за нутрощами тварин тощо). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Під впливом італійських племен з'явилися бог Сатурн, верховний бог Юпітер, Юнона і Мінерва. У плебеїв (нижча верства громадян) була своя трійця божеств: Церера (богиня злаків), Лібер (бог виноградарів) і Лібера. Загальноіталійськими богами стали Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Венера (богиня весни і садів, потім – кохання і краси). Деякі боги шанувалися головним чином людьми одного стану або професії (крамарі шанували Меркурія, ремісники – Мінерву). У римлян не склалася власна розвинена міфологія. З посиленням грецького впливу відбулося певне зближення римських богів з грецькими і запозичення грецької міфології (Зевс – Юпітер, Гера – Юнона, Афіна – Мінерва, Асклепій – Ескулап тощо). Проникали в Рим і східні культи – Ісиди, Осіріса, Кібели, вмираючого і воскресаючого бога Мітри. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Характерною рисою світогляду давніх римлян була міфологізація своєї історії. Якщо про богів практично не було сюжетних розповідей, то про заснування Риму розповідав міф про братів Ромула і Рема, які спершу чудом залишилися живими після змови проти їх батька і потім були вигодувані вовчицею. Починаючи з найдавніших часів передавалися розповіді про військову доблесть і патріотизм римлян. Одна з них – про Гая Муція, прозваного Сцеволою (Лівшею). Під час облоги Риму етрусками він пробрався у ворожий табір і спробував убити царя, але був схоплений. Щоб показати ворогові стійкість духу римлян, Гай Муцій сам поклав праву руку на вогонь світильника і спалив її, не вимовивши ні звуку. Приголомшені етруски відпустили Муція і зняли облогу. Пізніше на честь воєнних перемог Риму влаштовували грандіозні тріумфи, а полководці ставали об'єктом культу. Римський народ вважав себе обраним, а свою державу – однією з найвищих цінностей. На етапі імперії сформувався культ імператора як живого бога. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp; Виникнення християнства.''' В міру наростання загальної кризи Римської імперії настає і криза традиційної релігії. Внаслідок складного синтезу східних релігій і культів, передусім іудаїзму, платонівської і елліністичної філософії (зокрема стоїцизму) та соціальних утопій виникає нова релігія – християнство. З іудаїзму – монотеїстичної національної релігії єврейського народу – в християнство прийшла та частина Біблії, яка називається Старим Заповітом – збірник давніх священних текстів. Він складався протягом І тисячоліття до н.е. і містить виклад міфологічних систем і сюжетів, історичні перекази, релігійну публіцистику і притчі, філософсько-моралістичні твори і любовну лірику, зразки релігійної містики. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Що становить зміст нової релігії – християнства? Якщо намагатися сказати стисло, то це віра в те, що дві тисячі років тому Бог прийшов у наш світ – народився, прийняв ім'я Ісус, проповідував, страждав і помер на хресті, як людина. Священою книгою християн стала Біблія, до якої увійшли Старий Заповіт та Новий Заповіт. Новий Заповіт містить: 4 євангеліє (в перекладі з грецького “євангеліє” – блага, добра звістка) – від Матфея, від Марка, від Луки і від Іоанна, в яких описане земне життя Ісуса Христа; Діяння святих Апостолів (учнів Христа); Соборні послання святих Апостолів; Послання Апостола Павла і Откровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Досвід, втілений і зафіксований у Біблії, збагатив народну мудрість, вплинув на розвиток літератури, образотворчого мистецтва, філософської думки. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Сучасна історична наука виходить з того, що євангельські розповіді про Ісуса мають під собою безперечне історичне підгрунтя. Більшість істориків погоджуються на думці, що Ісус (який народився в 4 р. до н.е.) був реальним подвижником і проповідником, який жив в Іудеї і героїчно прийняв мученицьку смерть за віру й істину. Історичними (тобто такими, що реально існували) особистостями вважається і більшість апостолів – найближчих учнів Христа (Петро, Андрій, Іоанн, Павло і інш.). Наслідуючи приклад свого Вчителя, апостоли не повинні були володіти майном, їм не можна було залишатися на одному місці довше одного–двох днів і брати з собою в дорогу що–небудь, крім хліба. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Христос проповідував дві “найбільші заповіді в законі”, в яких зосереджений весь дух і значення істинної віри. Перша з них: “…возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм .”, друга ж: “возлюби ближнього твого як самого себе; на цих двох заповідях затверджується весь закон .” (Євангеліє від Матфея. 22.37; 39–40). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Провідна у ранньому християнстві ідея рівності людей перед Богом була своєрідною формою протесту завойованих і пригноблених. Нова релігія, яка спочатку поширилася серед нижчих верств суспільства у східних провінціях, зазнавала суворого переслідування. Перші згадки про християн у римських джерелах належать до часу правління імператора Нерона (I ст. н.е.), коли їх звинуватили в підпалі Риму і влаштували масову страту. Поступово християнство завойовує все більше прихильників, а верхівка церковнослужителів вступає в союз з владою. Імператор Константин I на початку IV ст. н.е. визнав християнство рівноправною релігією, а в кінці IV ст. імператор Феодосій I заборонив всі язичницькі обряди, тобто християнство перетворилося на державну релігію. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Система виховання й освіти. Особливу роль у римлян відігравало сімейне виховання. Діти виховувалися в дусі поваги до вірувань і звичаїв предків, беззаперечного підкорення батьківській владі. Справжній громадянин у римлян – це слухняний син і дисциплінований воїн. Прадавнє законодавство передбачало суворе покарання за порушення батьківської волі, в цьому ж напрямі діяла державна релігія з її обожнюванням громадянської і військової доброчесності. У V ст. до н.е. з'явилися елементарні (у перекладі з латині – основні) школи, де навчалися головним чином діти вільних громадян. Предмети – латинська і грецька мови, письмо, читання і лічба. Пізніше серед знатних і заможних сімей набула поширення домашня освіта. У II ст. до н.е. виникли граматичні і риторські школи, які також були доступні тільки для дітей багатих римлян. Риторські школи були своєрідними вищими навчальними закладами (ораторське мистецтво, право, філософія, поезія). Поступово юристи–вчителі утворили досить стійкі групи, які отримали назву “кафедри”. За таким же принципом оформляються кафедри риторики і філософії, медицини й архітектури. Декілька вищих шкіл виникає у II ст. н.е. (Рим, Афіни). Студенти, які приїжджали здобувати освіту з різних частин Римської держави, об'єднувалися в земляцтва – “хори”. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; У період республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи імперії держава почала контролювати систему освіти. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розмірів кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. н.е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала і позитивні, і негативні наслідки. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp;&amp;nbsp; Наука.''' Римляни зуміли освоїти і переробити накопичений наукою різних країн потенціал і, розвиваючи його, досягнути найзначніших результатів, особливо в тих галузях знань, де можливе практичне застосування наукових досягнень. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; На римській філософії найсильніше позначався грецький вплив, тут не склалося жодного оригінального напряму. Популярність отримали насамперед морально–етичні вчення. Майже офіційною доктриною римської держави став стоїцизм, який бачив мету філософії в тому, щоб вказати шлях до щастя. Видатним представником цього напряму був Сенека. Він відігравав помітну політичну роль при імператорі Нероні, але закінчилася його кар'єра трагічно. Запідозривши участь Сенеки в змові, Нерон змусив філософа покінчити життя самогубством. Сенека насамперед розробляв проблеми практичної моралі: подолання страху смерті, важливість стриманості, етична рівність людей, існування долі. Філософська розробка такого кола ідей дозволяє вважати вчення Сенеки одним з джерел християнської етики. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Помітним внеском римської науки було створення цілого ряду енциклопедичних робіт, які систематизували знання, накопичені в різних сферах. Так, основні ідеї античної матеріалістичної думки про атоми, про смертність душі, незалежність природи від волі богів викладає Тіт Лукрецій Кар у науково-просвітницькій поемі “Про природу речей”. Він, зокрема, формулює фундаментальні ідеї зв'язку руху і часу, збереження речовини (“з нічого ніщо постати не може та в цілковите ніщо повернутись”), нескінченність світу (“Всесвіту справді у жодному напрямі жодна границя не замикає… Визнати мусиш те, що не має кінця, в який бік би не ширився, всесвіт”). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Класична праця з географії належить Страбону, який зібрав у своїй “Географії” всі існуючі відомості про країни і народи – від Британії до Індії. Птолемей, узагальнюючи астрономічні спостереження, розробив геоцентричну модель світу, згідно з якою навколо Землі, яка має форму кулі, обертаються Сонце та інші планети. Ця модель залишалася панівною до Нового часу. Головною фігурою античної медицини і незаперечним авторитетом протягом подальшого тисячоліття був Гален, який вивчав нервову систему, спинний мозок. Галену належить перша в історії науки концепція кровообігу. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; З огляду на особливе ставлення римлян до своєї держави зрозуміла виняткова роль історичної науки у Стародавньому Римі. Істориками часто ставали люди, які займали високе суспільне становище і брали активну участь у політичному житті. Історичні твори належать Юлію Цезарю (“Записки про гальську війну”). Близьким до Октавіана Августа був Тіт Лівій, твори якого є майже єдиним джерелом для вивчення ранніх періодів в історії Риму. Тацит намалював картину римської історії часів імперії, приділивши значне місце варварським племенам, які нападали на Рим, згадавши серед інших і венедів (одна з назв слов'янських племен у старовину). Одним з найпопулярніших істориків світу залишається Плутарх, який обрав жанр історичного портрета. Його твори і зараз видаються великими тиражами, читаються. У “Порівняльних життєписах” він відшукує паралелі в грецькій і римській історії через розгляд біографій уславлених людей. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Виключно значущим і оригінальним внеском Стародавнього Риму в світову наукову традицію є створення юриспруденції. Римське право обов'язково входить в учбовий курс усіх сучасних вищих навчальних закладів, які готують юристів. Перші закони були письмово оформлені за часів боротьби плебеїв з патриціями в ранній республіці і втілили перемогу рівності політичних прав усіх громадян Риму. В результаті з'явилися так звані “Закони 12 таблиць”, які заклали підвалини римського законодавства. Важливий внесок у розвиток юриспруденції зробив Марк Туллій Цицерон – видатний оратор, автор праць з філософії держави, послідовний прихильник демократичного правління. Після вбивства Цезаря він намагався відтворити республіку, але марно. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; У Римі діяла чітка судова система. У часи пізньої республіки та імперії, коли в закони часто вносилися зміни, виникла потреба інформувати громадян про закони, які приймалися. За Юлія Цезаря на центральну площу виставляли гіпсову дошку з повідомленнями про воєнні перемоги й урядові акти та рішення – “Щоденні відомості римського народу” (своєрідний прообраз газет). Копії розсилалися по державі у всі провінції. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Літературна традиція. Цілком особлива роль належить у світовій культурній традиції латинській мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів – від Іспанії до Межиріччя. На основі так званої “народної латини” виникло багато сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька, англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською ведеться католицьке богослужіння. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Особливість розвитку латини полягає в тому, що протягом тривалого часу мова ця удосконалювалася не в художній творчості, а насамперед у політичній сфері: у виступах ораторів у сенаті і на судових процесах, у законотворчості, в політичній публіцистиці. Про образність мови свідчить безліч афоризмів, які живі і зараз: “Карфаген мусить бути зруйнований” (Катон), “Прийшов, побачив, переміг” (Юлій Цезар), “Доки, Катіліна, ти будеш випробовувати наше терпіння?” (Цицерон) і багато інших. Цицерон, який вважав себе насамперед політиком, по суті був творцем латинської художньої прози. Зразковим став стиль його промов, листів, філософських творів. Своєрідне продовження цієї традиції ми бачимо вже в художній літературі: саме в Стародавньому Римі вперше з'являється прозаїчний роман. Найбільш популярним був сатиричний роман “Метаморфози, або Золотий осел” Апулея. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість Катулла. Її головна тема – не Римська держава, не римський народ, а особисті переживання, почуття і думки. Він створює цикл ліричних віршів, більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною під поетичним псевдонімом Лесбія. На відміну від епічних поем, при читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Час правління Октавіана Августа часто називають “золотим віком” римської літератури. Сучасниками були три великих римських поети – Вергілій, Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема Вергілія “Енеїда”. Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче завдання. Справа в тому, що “Енеїда” – це літературний епос, тобто вона не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема відразу стала складовою частиною римської державної ідеології – поет писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий. Еней – син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними засобами мови. В.Брюсов писав, що “для поета читання “Енеїди” в оригіналі є суцільним рядом здивувань . перед владою людини над стихією слів”. Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати, що початок формування сучасної української літературної мови поклала авторизована “Енеїда” Івана Котляревського. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в оді “Пам”ятник”. До цього сюжету Горація звертався О.С.Пушкін (“Я памятник себе воздвиг нерукотворный .”), інші. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Важко склалася доля Овідія. Його збірник “Мистецтво любові” приніс йому величезну популярність і обвинувачення в аморальності. Потім він звернувся до класичних сюжетів – “Метаморфози” (“Перетворення”) – поетична переробка міфів, у сюжеті яких присутні чудові перетворення. За не зовсім зрозумілих, ймовірно політичних, причин Овідія було заслано до Причорномор'я, звідки він писав пройняті тугою “Листи з Понту” (грецька назва Чорного моря – Понт Евксинський). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; У римські часи з'явилося багато новинок у книжковій справі. Крім папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал для письма – особливим чином оброблена шкіра – пергамент. Крім книг-сувоїв з'явилися книги–кодекси, які від сучасних книг відрізнялися тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки як сховища документів, книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали виключно вголос. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp; Мистецтво.''' Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної організації життя, звідси – провідне місце архітектури. В архітектурі римляни об'єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний з'єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми (буквальне значення – ринкова площа). Тут на ранніх етапах проводилися народні збори, зводилися головні храми та інші громадські споруди (більшість з них являли собою базиліки – прямокутні в плані, розподілені поперечними стінами на декілька залів, у перекладі – “царський будинок”). Всіх перевершував уже в республіканську епоху, звичайно ж, римський форум. Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим імператором (форум Августа, форум Траяна). Частиною форумів були меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони (найбільш знаменита – колона Траяна). &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Як і раніше важливим було культове будівництво. На відміну від греків, римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною храму. Часто будували круглі в плані храми – ротонди (від латинського – кругла). Вони розробили свої варіанти дорійського, іонійського і корінфського ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості, як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми, спочатку досить скромні, ставали все багатшими і прекраснішими. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього Риму дістала в Пантеоні – храмі всіх богів, побудованому у II ст. н.е., ймовірно, Аполлодором Дамаським. Храм являє собою ротонду, вхід в яку прикрашений портиком. Купол цього храму, відлитий з бетону, в діаметрі перевищує 40 м (за розмірами він залишався в Європі неперевершеним до ХIХ ст.) Люди старовини сприймали купол як символ неба – втілення верховного бога Юпітера. У зв'язку з цим особливу роль відігравав єдиний отвір, розміщений у вищій точці купола. Стовп світла, який проникав через нього, ставав центром композиції. Периметр храму і його висота практично однакові, такі пропорції “збільшують” приміщення. У нішах навкруг залу у давнину стояли статуї богів. Дуже багатими є внутрішнє оздоблення різними сортами мармуру, яке повністю збереглося до наших днів. Уперше в світовій архітектурі в цьому храмі головна роль відведена не зовнішньому вигляду, а створенню особливої внутрішньої атмосфери. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це передусім амфітеатри. Найбільший – амфітеатр Флавіїв або Колізей (I ст. н.е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами, вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й бібліотеки. У бідних міських районах уперше з'являються багатоповерхові житлові будинки – інсули. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням доріг з'єднувала всі частини величезної держави. Найдавніша Аппієва дорога, яка вела в Рим, служить і зараз. Римляни запозичили на Сході і довели до досконалості арочну конструкцію мостів. Міста обов'язково оснащувалися складною системою водопостачання. Символом могутності і багатства Риму була протічна вода, яка струмувала в римських вуличних фонтанах. Водопроводи були як підземними, так і наземними. У наземних водопроводах – акведуках – керамічні труби клали на високу аркаду. Для брудної води будувалися підземні канали. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура прославилася насамперед узагальненими образами, які втілювали людську красу, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного скульптурного портрета. Його джерелами були: особливий культ родини (латиною – “фамілії”), предків у римлян, з одного боку, а з другого – нове сприйняття особистості, її ролі в історії. Мистецтво “оживило” історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Помпея Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана та інших. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;Фресковий живопис і мозаїка – реалістичні, з багатою колірною гамою, з передачею об'єму і глибини простору – стали відомі після розкопок міст Помпеї і Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79 р. н.е. Ця трагедія, яка принесла загибель людям, зберегла життя творам мистецтва. Розкопки тут розпочали у XVIII ст., вони тривають і зараз. Про живописні портрети дізналися після археологічних знахідок у Фаюмському оазисі в Єгипті, де склався поховальний обряд, що об'єднав східні і західні традиції. На дошках (іноді - тканинах) на восковій основі були написані портрети померлих, які вражають витонченістю, а також точністю передачі не тільки зовнішності, але й внутрішнього світу людини. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;Виникнення театрального мистецтва в Римі пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми – побутові комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні (для невеликої кількості глядачів) театральні вистави. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися циркові вистави, гладіаторські бої, що свідчило про деградацію театральної культури. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp; В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення художньої творчості – складається гуманістична традиція. Відмінність полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на подальший розвиток культури. &lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України, провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в культурі, особливо – християнська релігія. &lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Література '''&lt;br&gt;&lt;br&gt;1. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. М.: АспектПресс, 1996. - 591 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;2. Культурология /под ред. А.А.Радугина. М.: Центр, 1996. - 400 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;3. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - 576 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;4. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. – 268 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;5. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - М.: ЧеРо, 1996. – 288с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;6. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. - 390 с. &lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D1%82%D1%83 2009-08-17T21:47:44Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>'''&lt;u&gt;''Реферат на тему: &quot;Культура Давнього Єгипту&quot;''&lt;/u&gt;''' &lt;!-- META_KEYWORDS 0JLRgdC10YHQstGW0YLQvdGPINGW0YHRgtC+0YDRltGPLCDQutC70LDRgSwg0YPRgNC+0LosINC90LAg0YLQtdC80YMsINCE0LPQuNC/0LXRgtGB0LrRliDQv9GW0YDQsNC80ZbQtNC4 --&gt;&amp;nbsp; &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Культура Давнього Єгипту&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp; ПЛАН:'''&lt;br&gt;Вступ&lt;br&gt;1. Основні досягнення культури раннього та середнього періодів Стародавнього Єгипту&lt;br&gt;2. Культура розвинутої стародавньої єгипетської культури &lt;br&gt;(Нове царство)&lt;br&gt;3. Внесок культури Стародавнього Єгипту у світову культуру&lt;br&gt;Висновки&lt;br&gt;Список використаної літератури&lt;br&gt;&lt;br&gt; <br /> <br /> '''Вступ'''&lt;br&gt;&amp;nbsp; Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. У кінці ІV тисячоліття до н.е. в Південно-Східній Африці, у долині ріки Ніл, сформувалась ранньорабовласницька держава Єгипет, якій випала історична доля стати одним із найбільших центрів світової культури.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Майже двохтисячолітню історію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на три періоди: перший - Стародавній (бл. 2800-2250 до н.е.), другий - Середнє царство (бл. 2050-1700 до н.е.), третій - Нове царство (бл. 1580-1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвитку його культури.&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''1. Основні досягнення культури раннього та середнього періодів Стародавнього Єгипту'''&lt;br&gt;&amp;nbsp; Вже у Стародавньому та Середньому Царствах були створені унікальні пам'ятки культури - гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина, сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона Аменемхета ІІІ, портретний дерев'яний рельєф &quot;Зодчий Хесира&quot; та численні художні скарби з гробниць Хенену і Хені. Наприклад, піраміда Хеопса за розмірами не має собі рівних серед кам'яних будов усього світу: висота її - 146 метрів, довжина основи кожної з чотирьох граней - 230 метрів, її середина - по суті суцільний масив з кам'яних брил, у яких зроблено вузькі проходи до усипальниці фараона. Як підрахували дослідники, для того, щоб перевезти кам'яні блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч товарних поїздів по 30 вагонів кожний. Це справді незвичайний пам'ятник необмеженої влади фараона і каторжної праці рабів. Понад сорок століть стоять ці витвори людини - піраміди Хеопса, Хефрена, Мікерина - на скелястому плоскогір'ї пустелі поблизу Каїра, викликаючи у спостерігачів захоплення величчю людської праці та роздуми про вічне. До гробниць через піщану пустелю веде єдина дорога зі Сходу, від плодючих долин Нілу , дорога, що символізує шлях від життя до смерті і вічності. На початку пустелі межу її стереже велетенський сфінкс - лев з обличчям фараона Хефрена. Споглядання цього дива на фоні мертвого спекотливого моря піщаних дюн, гробової тиші й безмежжя сонячного світла викликає трепет душі, благоговіння перед життям.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Стародавні єгиптяни обожнювали природу і земну владу. Тварини вважалися священними, їх тримали при храмах, віддавали їм шану, а після смерті бальзамували і хоронили в саркофагах. Збереглися цілі кладовища священних биків, баранів, кішок, крокодилів. На тотемізмі базується звіроликість єгипетських богів, верховним серед яких уважався бог сонця Ра, якого нерідко зображували соколом або телям. Фараон вважався &quot;сином сонця&quot;, з цим пов'язані і почесті, які йому віддавались, і відповідне відтворення: перехідне не цікавило, фараон зображувався величавим, звільненим від влади часу і земної реальності; у скульптурних зображеннях він спокійно-холодним, неземним як за поставою, так і за виразом обличчя та поглядом очей, відходив у вічність.&lt;br&gt;Наприкінці періоду Стародавнього царства в Єгипті відбуваються важливі соціально-політичні зміни. Постійні війни та гігантські будівельні роботи по спорудженню пірамід та храмів ущент підірвали економіку країни і при¬звели до ослаблення влади фараонів. Єгипет розпався на окремі області — номи, між правителями яких точилася жорстока боротьба за владу.&lt;br&gt;Період Середнього царства відзначається боротьбою за об'єднання Єгипту, в результаті якої владу в країні захопи¬ли південні володарі. Столиця країни переноситься з півночі у місто Фіви (єгипетська назва Уасет), де розпочинається інтенсивне спорудження царських гробниць і храмів.&lt;br&gt;Найвидатнішим у фіванському некрополі є поминаль¬ний храм в Деїрель-Бахрі царя Ментухотепа І, родоначаль¬ника XI династії, котрий завершив об'єднання країни. На стінах збереглися численні рельєфи, виконані в стилі по¬передньої епохи. Цікавою особливістю будови є спряму¬вання з центру храму невисокої піраміди на масивному цоколі, обличкованої плитами білого вапняку. Та головною архітектурною відзнакою споруди постає фантастична багатоколонність — 254 колони. Перед рештками колонади храму можна побачити сліди 6-ти десятків ям, вирубаних у скелі через рівномірні проміжки. Призначення цілком од¬нозначне — для зелених насаджень. Отже, колись перед царським некрополем буяв декоративний сад...&lt;br&gt;Загалом мистецтво Середнього царства позначено праг¬ненням наслідувати пам'ятники Стародавнього царства. Продовжується будування пірамід, щоправда, менших за розмірами. Запозичення давніх зразків спостерігається та¬кож у скульптурному портреті, який втілює ідеалізований образ царя-бога.&lt;br&gt;Фіванські майстри створюють ряд прекрасних портретів, наприклад, Сенусерта III, Аменемхета III, де відчутні спроби передати внутрішній світ цих фараонів, їхні характери.&lt;br&gt;Цікаво розвивається мистецтво в центрах середньоєгипетських номів (від Єгипет. — сенатів). Гробниці монархів прикрашалися надзвичайно цікавими рельєфами та роз¬писами, які правдиво розповідають про працю землеробів, полювання на хижих звірів, про розваги та ігри знаті.&lt;br&gt;Особливих успіхів єгипетські художники досягли в зображенні тварин: диких звірів, нільських чапель, гусей, котів, риб.&lt;br&gt;Реалістичні пошуки митців середньоєгипетських номів мали величезний вплив на подальший розвиток мистецтва впродовж усього періоду Середнього царства. Цей, віднос¬но вільний від релігійних канонів, стиль був перейнятий фіванськими майстрами і знайшов втілення навіть у царсь¬кому портреті.&lt;br&gt;Зміцнення в середині XX ст. до н.е. централізованої влади зумовлює значні зміни в архітектурі. Особливу ува¬гу знову починають приділяти будівництву царських гроб¬ниць і храмів.&lt;br&gt;Однією з найбільш відомих храмових споруд був так зва¬ний Лабіринт з пантеону Аменемхета III, фараона XII ди¬настії. Площа храму сягала 72 тис. м2 Його численні зали були оздоблені круглою скульптурою та рельєфом. Особли¬ву роль в архітектурному стилі лабіринту відігравали колонади. Поряд з уже відомими з часів Стародавнього царства &quot;рослинними&quot; колонами, тобто колонами у вигляді стеблин лотоса чи папірусу, широко використовуються колони з канельованими стовпами, капітелі яких прикрашалися го¬ловами богинь. Тут ми вперше зустрічаємо портики й тринефні зали, з яких найвищий — середній. Уперше в храмо¬вому будівництві ворота оформляються двома пілонами.&lt;br&gt;Усі досягнення майстрів Середнього царства були ваго¬мим внеском у загальноєгипетську культуру.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''2. Культура розвинутої стародавньої єгипетської культури &lt;br&gt;(Нове царство)'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; У новому царстві розквітла архітектура храмів. У цей час широко провадилось будівництво святилищ, найвідомішими з яких є храми Амона-Ра в Карнаці і Луксорі поблизу Фів. Характерна особливість цих архітектурних споруд - маса різноманітних колон, які символізували ліс (наприклад, лише в гіпостильному залі храму в Карнаці було зведено 144 колони). Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками, і складалося враження, ніби людина увечері в лісі спостерігає зоряне небо.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю пластикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгиптяни ввели традицію зображення фігур у таки спосіб: голова і ноги - в профіль, а торс - розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VІІ столітті до н.е. у єгипетському мистецтві зникає традиція такого зображення (рельєф в Мемфіса &quot;Плакальник&quot;), але це було вже на схилі староєгипетської культури, напередодні завоювання Єгипту персами.&lt;br&gt;Храми Нового царства прямокутні, оточені високими стінами. До храму вела широка дорога, з двох боків якої розміщені статуї сфінксів. Вхід у храм оздоблений двома пілонами з вузькими дверима між ними. За входом зна¬ходився видовжений двір, обнесений колонадою, який переходить у великий широкий колонний, або гіпостільний, зал і святилище.&lt;br&gt;Видатними пам'ятками цієї доби стають Карнакський і Луксорський храми бога Амона поблизу Фів. Протягом кількох віків кожний наступний фараон добудовував ці храми, оздоблював їх гігантськими скульптурними зобра¬женнями богів і царів, сфінксами, високими стелами, на¬стінним живописом, рельєфами.&lt;br&gt;Оригінальним в архітектурі самих споруд є широке ви¬користання різноманітних колон. Храм у Луксорі прикра¬шено 151 колоною. Крім колон рослинного типу зустрічає¬мо тут колони з капітелями у формі дзвона. В епоху Ново¬го царства велич будов досягається не тільки монументальністю масивних колон, як це було у мистецтві Середнього царства, а й перспективою їхнього чергуван¬ня. Повздовжня колонада вела погляд все далі й далі вглиб, підсилюючи ефект просторової перспективи.&lt;br&gt;Особливе місце серед архітектурних ансамблів Нового царства посідає храм цариці Хатшепсут, жінки-фараона (кінець XVI ст. до н.е.). Талановитий будівничий цього храму архітектор Сенмут розмістив на трьох терасах один на одному три прямокутники з таким розрахунком, щоб горизонталі терас чергувалися з вертикалями колон. Храм чудово вписується в навколишній пейзаж. На тлі сіро-ко¬ричневих скель чітко вирізняються стрункі лінії колон. Багатству зовнішнього оформлення храму відповідало та¬кож його внутрішнє оздоблення — золоті та срібні плити підлоги, численні двері, інкрустовані бронзою, скульпту¬ра, стінопис. Для храму було виконано понад 200 статуй, серед яких чимало відтворювало образ самої Хатшепсут.&lt;br&gt;В історії Єгипетської держави особливу роль відігравав фараон Аменхотеп IV. Прагнучи підірвати авторитет фіванських жерців бога Амона, що протиставляли свою владу царевій, Аменхотеп ліквідував поклоніння усім бо¬гам, почавши складати хвалу лише новому божеству — со¬нячному диску — Атону.&lt;br&gt;Згідно з новим культом єдинобожжя фараон вважався улюбленим сином Атона. Він прийняв нове ім'я Ехнатон, тобто &quot;блиск Атона&quot;. Ахетатоном, або &quot;небосхилом Ато¬на&quot;, було названо новозбудовану столицю. На цьому місці нині знаходиться селище Амарна, тому культуру цього періоду називають амарнською.&lt;br&gt;Мистецтву періоду правління Аменхотепа IV властиві реалістичні тенденції. Фараона, його дружину Нефертіті та їхніх дітей стали зображувати часом дуже реалістично.&lt;br&gt;Реформи Ехнатона зустріли шалений опір з боку жерців. Внаслідок двірцевої змови зійшов у &quot;вічне царство&quot; фара¬он, і жерці Амона знову підняли голови. Новий бог був заборонений, а камені кладки храму Атона використали для подальшого будівництва храмів у Фівах. Ім'я Ехнатона було наказано викреслити з історії Єгипту.&lt;br&gt;У 1912 р. археологи відкопали майстерню Тутмоса, при¬дворного скульптора Ехнатона. Всюди були сліди погрому, та серед уламків уціліли портрети Ехнатона і Нефертіті. Тутмос з геніальною майстерністю передав риси вродливо¬го обличчя цариці: м'який овал, ледь помітну усмішку ніжних уст, лебедину стрункість шиї. Скульптурне зображен¬ня Нефертіті увійшло до скарбниці світової культури як один з кращих реалістичних пам'яток мистецтва Стародавнього Єгипту.&lt;br&gt;Спільну мову з жерцями намагався знайти наступник Ехнатона, його юний зять Тутанхамон, який підозріло помер у молодому віці.&lt;br&gt;Гробниця фараона Тутанхамона — єдина, що збереглася до наших днів непограбованою; вона дає повне уявлення про мистецтво тієї доби. Важко перелічити усі шедеври, знайдені в гробниці. Це численні скульптури, рельєфи, статуетки, предмети художнього ремесла, розписи, мініатюри. Прекрас¬на, наприклад, золота посмертна маска вісімнадцятирічного фараона.&lt;br&gt;Амарнське мистецтво значною мірою продовжило роз¬виток культури Нового царства.&lt;br&gt;Фараони наступної, XIX династії, особливо Рамзес II, продовжували боротьбу з жерцями й аристократичною вер¬хівкою. Для зміцнення серед народу авторитету царської влади знову розгортається храмове будівництво, насампе¬ред увага скеровується на розширення храму Амона в Карнаку. Цей храм вражає грандіозним масштабом, пишним декором, великою кількістю статуй.&lt;br&gt;Рамзес II особливо дбав про те, щоб створювалися скульптури на його честь. Так, перед Луксорським храмом було поставлено шість великих статуй фараона, а в храмі Рамзеса II — грандіозну статую царя.&lt;br&gt;До кращих образів Рамзеса II належить статуя фараона, що знаходиться в турінському музеї (Італія). Реалістично зображені тіло фараона, одяг. Скульптор створив образ сильного, впевненого в собі воїна. Традиції мистецтва Амарни особливо відбилися на розписах храмів і гробниць, в яких художники прагнули відтворити побутові сцени (&quot;Поливка саду&quot;, &quot;Молитва під пальмою&quot; та інші).&lt;br&gt;За Рамзеса II розгорнулося будівництво по всьому Єгип¬ту. Часто храми вирубувалися в скелях Абу-Сімбела (Ниж¬ня Нубія). Перед Великим храмом височіли чотири гігантські статуї царя. Безперервна війна, важке становище простолюду Єгипту призвели до значного ослаблення країни. Народні маси кілька разів піднімали повстання. Цей процес завер¬шився тим, що з XI ст. до н.е. Єгипет втратив цілісність і панівне становище серед держав давнього світу. Велике бу¬дівництво припиняється, знижується художня цінність па¬м'ятників.&lt;br&gt;Останні спалахи високої мистецької культури спостері¬гаються за фараона Шешонка І (X ст. до н. е.), який нама¬гався повернути Єгипту втрачену славу. При цьому ще добудовувався Карнак. Деяке культурне відродження відбу¬лося за так званої ефіопської (кушитської) ХХУ династії, підтримане царем на ім'я Шабах (VIII—VII ст. до н.е.), свідченням чого є реалістичні скульптурні твори, зокрема портрет градоначальника Фів Ментуемхта. У часи, коли він жив, Єгипет уже захопила (цар Асаргаддон) Ассирія (при¬близно 670 р. до н. е).&lt;br&gt;Короткий розквіт єгипетської культури припадає на пе¬ріод правління саїської династії (VII—VI ст. до н.е.). Ха¬рактерним для всіх видів мистецтва стає особливе тяжіння до художніх форм Стародавнього царства. Пишність поми¬нальних гробниць &quot;саїського ренесансу&quot;, багатство їхньо¬го внутрішнього декору, реалістичне трактування скульп¬турних портретів, розквіт художніх ремесел — усе це мало вплив на подальший розвиток єгипетського мистецтва, незважаючи на тяжкі наслідки перського завоювання (525 р. до н.е.). Царі саїської династії правили майже 100 років, з 663 р. по 525 р. до н. е. У цьому ж році Єгипет стає перською сатрапією, підкорений армією царя Камбіза. Культурний розвиток занепадає, розчиняючись у хвилях народних повстань.&lt;br&gt;У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований македонцями. Проте він зберігав політичну самостійність за часів династії Птолемеїв, засновником якої був воєначальник Птолемей, що захопив владу в Єгипті після смерті Александра Македонського у 323 р. до н, е. У цей період спостерігаємо повернення до старих традиційних форм культурного побуту й будівництва, що засвідчують храми в Едфу, Есні, Дендері, на острові Філе. Проте на їхній архітектурі вже позначили¬ся елліністичні віяння.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди, палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики, але й з геометрії, треба було вміти обчислювати об'єми циліндра, півкулі, піраміди. Стародавні єгиптяни вміли передбачити затемнення Сонця, інші явища природи, особливо періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства.&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''3. Внесок культури Стародавнього Єгипту у світову культуру'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.&lt;br&gt;Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на античну та арабську літератури. Авто¬ритет єгипетської науки, зокрема математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі був досить питомим.&lt;br&gt;Художня культура Стародавнього Єгипту відбила роз¬виток класових взаємин рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі контрасти між соціаль¬ним становищем могутнього володаря, намісника Бога на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії — жерців та простих трудівників — землеробів, мис¬ливців, будівельників, гончарів.&lt;br&gt;Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації ху¬дожніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська ху¬дожня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.&lt;br&gt;Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі інші види певним чином залежали від неї.&lt;br&gt;Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний ан¬самбль з архітектурним комплексом.&lt;br&gt;Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку, незважаючи на суворі релігійні канони.&lt;br&gt;Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна зосередженість обличчя. Все це ми спостерігає¬мо в зображенні фараона Хефрена. Фронтальне положен¬ня статуї, узагальненість форм, обличчя, позбавлене афек¬тації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси скульп¬тури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління залишаючись характерними ознаками єгипетсь¬кої пластики. Єгипетські скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів: граніту, але¬бастру, піщанику, дерева, міді тощо.&lt;br&gt;Про високий рівень скульптури свідчать портретні ста¬туї фараонів IV династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури відзнача¬ються точним відтворенням пропорцій натури і прекрас¬ним моделюванням форм.&lt;br&gt;Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво втілені індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи чоловіка і видовжений ніжний овал обличчя жінки. Виразне облич¬чя зодчого Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі уста, гли¬бокі повіки — передає вольовий, жорсткий характер царсь¬кого родича, керівника будівництва піраміди Хеопса.&lt;br&gt;Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою індивідуальних характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина Каапера, вельможі Ранофера.&lt;br&gt;У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули статуетки селян, слуг, рабів. Ос¬кільки ці твори зображали представників нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворен¬ням занять давніх єгиптян. Значне місце в мистецтві Старо¬давньому Єгипту посідають монументальний розпис і рельєф.&lt;br&gt;Єгипетські майстри стінопису користувалися барвника¬ми мінерального походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри, зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.&lt;br&gt;Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначен¬ня: в поминальних храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених, полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях Нілу, пра¬цю ремісників.&lt;br&gt;Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).&lt;br&gt;Композиція рельєфів розгортається в горизонтальних площинах, що знаходяться одна під одною. Своєрідним є також принцип побудови людської фігури на рельєфній площині&amp;nbsp;: голова і ноги — у профіль, плечі і груди — у фас. Постать царя і вельмож за розмірами набагато більша від інших постатей. Додержуючись основних канонів зображен¬ня, художники намагалися розширити коло сюжетів і образів, вводячи у композиції сцени праці, жанрові епізоди.&lt;br&gt;Чимало цікавих сцен, котрі знайомлять нас із побутом, звичаями і соціальним укладом Стародавньому Єгипту, зустрічаємо у рельєфах гробниць IV — V династій. На од¬ному з них, зокрема, зображено отару, що переходить че¬рез канал. Погонич несе на плечах ягнятко, а воно тягнеться до матері, яка (вівця) йде позаду. На іншому рельєфі — сцена, сповнена глибокого соціального змісту. Збирач по¬датків люто б'є землероба, що завинив йому борг. Поряд — зображення танцюристок, які розважають свого госпо¬даря. Але, незважаючи на реалістичність цих образів, ка¬нонізація в єгипетському рельєфі ще довго залишається стійкою. Тут переважають геометризація ліній, контурів, чітке чергування ритму, сувора послідовність у розташу¬ванні на площині фігур, максимальний лаконізм образів.&lt;br&gt;Мистецтво Стародавнього Єгипту мало надзвичайно велике значення для історії світової культури. Його вплив простежується в майбутньому, в культурах інших народів. А чудові пам'ятники єгипетського мистецтва і сьогодні хвилюють нашу уяву своєю високою майстерністю, велич¬ним розмахом, реалістичною вірогідністю.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;'''Висновки'''&lt;br&gt;Отже, культура Стародавнього Єгипту, що бере свій ви¬ток з III тис. до н.е. (офіційна версія), є однією з найста¬ріших і унікальних культур Сходу.&lt;br&gt;У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії куль¬тури ми знаходимо високий розвиток почуття краси. Єгип¬тяни прагнули надати краси усім предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі.&lt;br&gt;Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світо¬вої релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянами вищим благом та ви¬щою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з пра¬давніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.&lt;br&gt;Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в &quot;загробний світ&quot;, у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.&lt;br&gt;Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий зразок застійної давньосхідної культури.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Список використаної літератури'''&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Древние цивилизации. – М., 1989.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История Древнего мира. Расцвет древних обществ. – М., 1989. &lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової культури. – К., 1993, &lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової та української культури. – К., 2000. &lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997. &lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999. &lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D1%82%D1%83 2009-08-17T21:42:49Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>'''&lt;u&gt;''Реферат на тему: &quot;Культура Давнього Єгипту&quot;''&lt;/u&gt;''' &lt;!-- META_KEYWORDS 0JLRgdC10YHQstGW0YLQvdGPINGW0YHRgtC+0YDRltGPLCDQutC70LDRgSwg0YPRgNC+0LosINC90LAg0YLQtdC80YMsINCE0LPQuNC/0LXRgtGB0LrRliDQv9GW0YDQsNC80ZbQtNC4 --&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;'''&amp;nbsp; ПЛАН:'''&lt;br&gt;Вступ&lt;br&gt;1. Основні досягнення культури раннього та середнього періодів Стародавнього Єгипту&lt;br&gt;2. Культура розвинутої стародавньої єгипетської культури &lt;br&gt;(Нове царство)&lt;br&gt;3. Внесок культури Стародавнього Єгипту у світову культуру&lt;br&gt;Висновки&lt;br&gt;Список використаної літератури&lt;br&gt;&lt;br&gt;<br /> <br /> '''Вступ'''&lt;br&gt;&amp;nbsp; Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. У кінці ІV тисячоліття до н.е. в Південно-Східній Африці, у долині ріки Ніл, сформувалась ранньорабовласницька держава Єгипет, якій випала історична доля стати одним із найбільших центрів світової культури.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Майже двохтисячолітню історію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на три періоди: перший - Стародавній (бл. 2800-2250 до н.е.), другий - Середнє царство (бл. 2050-1700 до н.е.), третій - Нове царство (бл. 1580-1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвитку його культури.&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''1. Основні досягнення культури раннього та середнього періодів Стародавнього Єгипту'''&lt;br&gt;&amp;nbsp; Вже у Стародавньому та Середньому Царствах були створені унікальні пам'ятки культури - гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина, сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона Аменемхета ІІІ, портретний дерев'яний рельєф &quot;Зодчий Хесира&quot; та численні художні скарби з гробниць Хенену і Хені. Наприклад, піраміда Хеопса за розмірами не має собі рівних серед кам'яних будов усього світу: висота її - 146 метрів, довжина основи кожної з чотирьох граней - 230 метрів, її середина - по суті суцільний масив з кам'яних брил, у яких зроблено вузькі проходи до усипальниці фараона. Як підрахували дослідники, для того, щоб перевезти кам'яні блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч товарних поїздів по 30 вагонів кожний. Це справді незвичайний пам'ятник необмеженої влади фараона і каторжної праці рабів. Понад сорок століть стоять ці витвори людини - піраміди Хеопса, Хефрена, Мікерина - на скелястому плоскогір'ї пустелі поблизу Каїра, викликаючи у спостерігачів захоплення величчю людської праці та роздуми про вічне. До гробниць через піщану пустелю веде єдина дорога зі Сходу, від плодючих долин Нілу , дорога, що символізує шлях від життя до смерті і вічності. На початку пустелі межу її стереже велетенський сфінкс - лев з обличчям фараона Хефрена. Споглядання цього дива на фоні мертвого спекотливого моря піщаних дюн, гробової тиші й безмежжя сонячного світла викликає трепет душі, благоговіння перед життям.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Стародавні єгиптяни обожнювали природу і земну владу. Тварини вважалися священними, їх тримали при храмах, віддавали їм шану, а після смерті бальзамували і хоронили в саркофагах. Збереглися цілі кладовища священних биків, баранів, кішок, крокодилів. На тотемізмі базується звіроликість єгипетських богів, верховним серед яких уважався бог сонця Ра, якого нерідко зображували соколом або телям. Фараон вважався &quot;сином сонця&quot;, з цим пов'язані і почесті, які йому віддавались, і відповідне відтворення: перехідне не цікавило, фараон зображувався величавим, звільненим від влади часу і земної реальності; у скульптурних зображеннях він спокійно-холодним, неземним як за поставою, так і за виразом обличчя та поглядом очей, відходив у вічність.&lt;br&gt;Наприкінці періоду Стародавнього царства в Єгипті відбуваються важливі соціально-політичні зміни. Постійні війни та гігантські будівельні роботи по спорудженню пірамід та храмів ущент підірвали економіку країни і при¬звели до ослаблення влади фараонів. Єгипет розпався на окремі області — номи, між правителями яких точилася жорстока боротьба за владу.&lt;br&gt;Період Середнього царства відзначається боротьбою за об'єднання Єгипту, в результаті якої владу в країні захопи¬ли південні володарі. Столиця країни переноситься з півночі у місто Фіви (єгипетська назва Уасет), де розпочинається інтенсивне спорудження царських гробниць і храмів.&lt;br&gt;Найвидатнішим у фіванському некрополі є поминаль¬ний храм в Деїрель-Бахрі царя Ментухотепа І, родоначаль¬ника XI династії, котрий завершив об'єднання країни. На стінах збереглися численні рельєфи, виконані в стилі по¬передньої епохи. Цікавою особливістю будови є спряму¬вання з центру храму невисокої піраміди на масивному цоколі, обличкованої плитами білого вапняку. Та головною архітектурною відзнакою споруди постає фантастична багатоколонність — 254 колони. Перед рештками колонади храму можна побачити сліди 6-ти десятків ям, вирубаних у скелі через рівномірні проміжки. Призначення цілком од¬нозначне — для зелених насаджень. Отже, колись перед царським некрополем буяв декоративний сад...&lt;br&gt;Загалом мистецтво Середнього царства позначено праг¬ненням наслідувати пам'ятники Стародавнього царства. Продовжується будування пірамід, щоправда, менших за розмірами. Запозичення давніх зразків спостерігається та¬кож у скульптурному портреті, який втілює ідеалізований образ царя-бога.&lt;br&gt;Фіванські майстри створюють ряд прекрасних портретів, наприклад, Сенусерта III, Аменемхета III, де відчутні спроби передати внутрішній світ цих фараонів, їхні характери.&lt;br&gt;Цікаво розвивається мистецтво в центрах середньоєгипетських номів (від Єгипет. — сенатів). Гробниці монархів прикрашалися надзвичайно цікавими рельєфами та роз¬писами, які правдиво розповідають про працю землеробів, полювання на хижих звірів, про розваги та ігри знаті.&lt;br&gt;Особливих успіхів єгипетські художники досягли в зображенні тварин: диких звірів, нільських чапель, гусей, котів, риб.&lt;br&gt;Реалістичні пошуки митців середньоєгипетських номів мали величезний вплив на подальший розвиток мистецтва впродовж усього періоду Середнього царства. Цей, віднос¬но вільний від релігійних канонів, стиль був перейнятий фіванськими майстрами і знайшов втілення навіть у царсь¬кому портреті.&lt;br&gt;Зміцнення в середині XX ст. до н.е. централізованої влади зумовлює значні зміни в архітектурі. Особливу ува¬гу знову починають приділяти будівництву царських гроб¬ниць і храмів.&lt;br&gt;Однією з найбільш відомих храмових споруд був так зва¬ний Лабіринт з пантеону Аменемхета III, фараона XII ди¬настії. Площа храму сягала 72 тис. м2 Його численні зали були оздоблені круглою скульптурою та рельєфом. Особли¬ву роль в архітектурному стилі лабіринту відігравали колонади. Поряд з уже відомими з часів Стародавнього царства &quot;рослинними&quot; колонами, тобто колонами у вигляді стеблин лотоса чи папірусу, широко використовуються колони з канельованими стовпами, капітелі яких прикрашалися го¬ловами богинь. Тут ми вперше зустрічаємо портики й тринефні зали, з яких найвищий — середній. Уперше в храмо¬вому будівництві ворота оформляються двома пілонами.&lt;br&gt;Усі досягнення майстрів Середнього царства були ваго¬мим внеском у загальноєгипетську культуру.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''2. Культура розвинутої стародавньої єгипетської культури &lt;br&gt;(Нове царство)'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; У новому царстві розквітла архітектура храмів. У цей час широко провадилось будівництво святилищ, найвідомішими з яких є храми Амона-Ра в Карнаці і Луксорі поблизу Фів. Характерна особливість цих архітектурних споруд - маса різноманітних колон, які символізували ліс (наприклад, лише в гіпостильному залі храму в Карнаці було зведено 144 колони). Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками, і складалося враження, ніби людина увечері в лісі спостерігає зоряне небо.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю пластикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгиптяни ввели традицію зображення фігур у таки спосіб: голова і ноги - в профіль, а торс - розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VІІ столітті до н.е. у єгипетському мистецтві зникає традиція такого зображення (рельєф в Мемфіса &quot;Плакальник&quot;), але це було вже на схилі староєгипетської культури, напередодні завоювання Єгипту персами.&lt;br&gt;Храми Нового царства прямокутні, оточені високими стінами. До храму вела широка дорога, з двох боків якої розміщені статуї сфінксів. Вхід у храм оздоблений двома пілонами з вузькими дверима між ними. За входом зна¬ходився видовжений двір, обнесений колонадою, який переходить у великий широкий колонний, або гіпостільний, зал і святилище.&lt;br&gt;Видатними пам'ятками цієї доби стають Карнакський і Луксорський храми бога Амона поблизу Фів. Протягом кількох віків кожний наступний фараон добудовував ці храми, оздоблював їх гігантськими скульптурними зобра¬женнями богів і царів, сфінксами, високими стелами, на¬стінним живописом, рельєфами.&lt;br&gt;Оригінальним в архітектурі самих споруд є широке ви¬користання різноманітних колон. Храм у Луксорі прикра¬шено 151 колоною. Крім колон рослинного типу зустрічає¬мо тут колони з капітелями у формі дзвона. В епоху Ново¬го царства велич будов досягається не тільки монументальністю масивних колон, як це було у мистецтві Середнього царства, а й перспективою їхнього чергуван¬ня. Повздовжня колонада вела погляд все далі й далі вглиб, підсилюючи ефект просторової перспективи.&lt;br&gt;Особливе місце серед архітектурних ансамблів Нового царства посідає храм цариці Хатшепсут, жінки-фараона (кінець XVI ст. до н.е.). Талановитий будівничий цього храму архітектор Сенмут розмістив на трьох терасах один на одному три прямокутники з таким розрахунком, щоб горизонталі терас чергувалися з вертикалями колон. Храм чудово вписується в навколишній пейзаж. На тлі сіро-ко¬ричневих скель чітко вирізняються стрункі лінії колон. Багатству зовнішнього оформлення храму відповідало та¬кож його внутрішнє оздоблення — золоті та срібні плити підлоги, численні двері, інкрустовані бронзою, скульпту¬ра, стінопис. Для храму було виконано понад 200 статуй, серед яких чимало відтворювало образ самої Хатшепсут.&lt;br&gt;В історії Єгипетської держави особливу роль відігравав фараон Аменхотеп IV. Прагнучи підірвати авторитет фіванських жерців бога Амона, що протиставляли свою владу царевій, Аменхотеп ліквідував поклоніння усім бо¬гам, почавши складати хвалу лише новому божеству — со¬нячному диску — Атону.&lt;br&gt;Згідно з новим культом єдинобожжя фараон вважався улюбленим сином Атона. Він прийняв нове ім'я Ехнатон, тобто &quot;блиск Атона&quot;. Ахетатоном, або &quot;небосхилом Ато¬на&quot;, було названо новозбудовану столицю. На цьому місці нині знаходиться селище Амарна, тому культуру цього періоду називають амарнською.&lt;br&gt;Мистецтву періоду правління Аменхотепа IV властиві реалістичні тенденції. Фараона, його дружину Нефертіті та їхніх дітей стали зображувати часом дуже реалістично.&lt;br&gt;Реформи Ехнатона зустріли шалений опір з боку жерців. Внаслідок двірцевої змови зійшов у &quot;вічне царство&quot; фара¬он, і жерці Амона знову підняли голови. Новий бог був заборонений, а камені кладки храму Атона використали для подальшого будівництва храмів у Фівах. Ім'я Ехнатона було наказано викреслити з історії Єгипту.&lt;br&gt;У 1912 р. археологи відкопали майстерню Тутмоса, при¬дворного скульптора Ехнатона. Всюди були сліди погрому, та серед уламків уціліли портрети Ехнатона і Нефертіті. Тутмос з геніальною майстерністю передав риси вродливо¬го обличчя цариці: м'який овал, ледь помітну усмішку ніжних уст, лебедину стрункість шиї. Скульптурне зображен¬ня Нефертіті увійшло до скарбниці світової культури як один з кращих реалістичних пам'яток мистецтва Стародавнього Єгипту.&lt;br&gt;Спільну мову з жерцями намагався знайти наступник Ехнатона, його юний зять Тутанхамон, який підозріло помер у молодому віці.&lt;br&gt;Гробниця фараона Тутанхамона — єдина, що збереглася до наших днів непограбованою; вона дає повне уявлення про мистецтво тієї доби. Важко перелічити усі шедеври, знайдені в гробниці. Це численні скульптури, рельєфи, статуетки, предмети художнього ремесла, розписи, мініатюри. Прекрас¬на, наприклад, золота посмертна маска вісімнадцятирічного фараона.&lt;br&gt;Амарнське мистецтво значною мірою продовжило роз¬виток культури Нового царства.&lt;br&gt;Фараони наступної, XIX династії, особливо Рамзес II, продовжували боротьбу з жерцями й аристократичною вер¬хівкою. Для зміцнення серед народу авторитету царської влади знову розгортається храмове будівництво, насампе¬ред увага скеровується на розширення храму Амона в Карнаку. Цей храм вражає грандіозним масштабом, пишним декором, великою кількістю статуй.&lt;br&gt;Рамзес II особливо дбав про те, щоб створювалися скульптури на його честь. Так, перед Луксорським храмом було поставлено шість великих статуй фараона, а в храмі Рамзеса II — грандіозну статую царя.&lt;br&gt;До кращих образів Рамзеса II належить статуя фараона, що знаходиться в турінському музеї (Італія). Реалістично зображені тіло фараона, одяг. Скульптор створив образ сильного, впевненого в собі воїна. Традиції мистецтва Амарни особливо відбилися на розписах храмів і гробниць, в яких художники прагнули відтворити побутові сцени (&quot;Поливка саду&quot;, &quot;Молитва під пальмою&quot; та інші).&lt;br&gt;За Рамзеса II розгорнулося будівництво по всьому Єгип¬ту. Часто храми вирубувалися в скелях Абу-Сімбела (Ниж¬ня Нубія). Перед Великим храмом височіли чотири гігантські статуї царя. Безперервна війна, важке становище простолюду Єгипту призвели до значного ослаблення країни. Народні маси кілька разів піднімали повстання. Цей процес завер¬шився тим, що з XI ст. до н.е. Єгипет втратив цілісність і панівне становище серед держав давнього світу. Велике бу¬дівництво припиняється, знижується художня цінність па¬м'ятників.&lt;br&gt;Останні спалахи високої мистецької культури спостері¬гаються за фараона Шешонка І (X ст. до н. е.), який нама¬гався повернути Єгипту втрачену славу. При цьому ще добудовувався Карнак. Деяке культурне відродження відбу¬лося за так званої ефіопської (кушитської) ХХУ династії, підтримане царем на ім'я Шабах (VIII—VII ст. до н.е.), свідченням чого є реалістичні скульптурні твори, зокрема портрет градоначальника Фів Ментуемхта. У часи, коли він жив, Єгипет уже захопила (цар Асаргаддон) Ассирія (при¬близно 670 р. до н. е).&lt;br&gt;Короткий розквіт єгипетської культури припадає на пе¬ріод правління саїської династії (VII—VI ст. до н.е.). Ха¬рактерним для всіх видів мистецтва стає особливе тяжіння до художніх форм Стародавнього царства. Пишність поми¬нальних гробниць &quot;саїського ренесансу&quot;, багатство їхньо¬го внутрішнього декору, реалістичне трактування скульп¬турних портретів, розквіт художніх ремесел — усе це мало вплив на подальший розвиток єгипетського мистецтва, незважаючи на тяжкі наслідки перського завоювання (525 р. до н.е.). Царі саїської династії правили майже 100 років, з 663 р. по 525 р. до н. е. У цьому ж році Єгипет стає перською сатрапією, підкорений армією царя Камбіза. Культурний розвиток занепадає, розчиняючись у хвилях народних повстань.&lt;br&gt;У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований македонцями. Проте він зберігав політичну самостійність за часів династії Птолемеїв, засновником якої був воєначальник Птолемей, що захопив владу в Єгипті після смерті Александра Македонського у 323 р. до н, е. У цей період спостерігаємо повернення до старих традиційних форм культурного побуту й будівництва, що засвідчують храми в Едфу, Есні, Дендері, на острові Філе. Проте на їхній архітектурі вже позначили¬ся елліністичні віяння.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди, палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики, але й з геометрії, треба було вміти обчислювати об'єми циліндра, півкулі, піраміди. Стародавні єгиптяни вміли передбачити затемнення Сонця, інші явища природи, особливо періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства.&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''3. Внесок культури Стародавнього Єгипту у світову культуру'''&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.&lt;br&gt;Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на античну та арабську літератури. Авто¬ритет єгипетської науки, зокрема математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі був досить питомим.&lt;br&gt;Художня культура Стародавнього Єгипту відбила роз¬виток класових взаємин рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі контрасти між соціаль¬ним становищем могутнього володаря, намісника Бога на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії — жерців та простих трудівників — землеробів, мис¬ливців, будівельників, гончарів.&lt;br&gt;Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації ху¬дожніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська ху¬дожня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.&lt;br&gt;Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі інші види певним чином залежали від неї.&lt;br&gt;Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний ан¬самбль з архітектурним комплексом.&lt;br&gt;Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку, незважаючи на суворі релігійні канони.&lt;br&gt;Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна зосередженість обличчя. Все це ми спостерігає¬мо в зображенні фараона Хефрена. Фронтальне положен¬ня статуї, узагальненість форм, обличчя, позбавлене афек¬тації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси скульп¬тури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління залишаючись характерними ознаками єгипетсь¬кої пластики. Єгипетські скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів: граніту, але¬бастру, піщанику, дерева, міді тощо.&lt;br&gt;Про високий рівень скульптури свідчать портретні ста¬туї фараонів IV династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури відзнача¬ються точним відтворенням пропорцій натури і прекрас¬ним моделюванням форм.&lt;br&gt;Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво втілені індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи чоловіка і видовжений ніжний овал обличчя жінки. Виразне облич¬чя зодчого Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі уста, гли¬бокі повіки — передає вольовий, жорсткий характер царсь¬кого родича, керівника будівництва піраміди Хеопса.&lt;br&gt;Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою індивідуальних характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина Каапера, вельможі Ранофера.&lt;br&gt;У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули статуетки селян, слуг, рабів. Ос¬кільки ці твори зображали представників нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворен¬ням занять давніх єгиптян. Значне місце в мистецтві Старо¬давньому Єгипту посідають монументальний розпис і рельєф.&lt;br&gt;Єгипетські майстри стінопису користувалися барвника¬ми мінерального походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри, зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.&lt;br&gt;Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначен¬ня: в поминальних храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених, полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях Нілу, пра¬цю ремісників.&lt;br&gt;Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).&lt;br&gt;Композиція рельєфів розгортається в горизонтальних площинах, що знаходяться одна під одною. Своєрідним є також принцип побудови людської фігури на рельєфній площині&amp;nbsp;: голова і ноги — у профіль, плечі і груди — у фас. Постать царя і вельмож за розмірами набагато більша від інших постатей. Додержуючись основних канонів зображен¬ня, художники намагалися розширити коло сюжетів і образів, вводячи у композиції сцени праці, жанрові епізоди.&lt;br&gt;Чимало цікавих сцен, котрі знайомлять нас із побутом, звичаями і соціальним укладом Стародавньому Єгипту, зустрічаємо у рельєфах гробниць IV — V династій. На од¬ному з них, зокрема, зображено отару, що переходить че¬рез канал. Погонич несе на плечах ягнятко, а воно тягнеться до матері, яка (вівця) йде позаду. На іншому рельєфі — сцена, сповнена глибокого соціального змісту. Збирач по¬датків люто б'є землероба, що завинив йому борг. Поряд — зображення танцюристок, які розважають свого госпо¬даря. Але, незважаючи на реалістичність цих образів, ка¬нонізація в єгипетському рельєфі ще довго залишається стійкою. Тут переважають геометризація ліній, контурів, чітке чергування ритму, сувора послідовність у розташу¬ванні на площині фігур, максимальний лаконізм образів.&lt;br&gt;Мистецтво Стародавнього Єгипту мало надзвичайно велике значення для історії світової культури. Його вплив простежується в майбутньому, в культурах інших народів. А чудові пам'ятники єгипетського мистецтва і сьогодні хвилюють нашу уяву своєю високою майстерністю, велич¬ним розмахом, реалістичною вірогідністю.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;'''Висновки'''&lt;br&gt;Отже, культура Стародавнього Єгипту, що бере свій ви¬ток з III тис. до н.е. (офіційна версія), є однією з найста¬ріших і унікальних культур Сходу.&lt;br&gt;У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії куль¬тури ми знаходимо високий розвиток почуття краси. Єгип¬тяни прагнули надати краси усім предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі.&lt;br&gt;Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світо¬вої релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянами вищим благом та ви¬щою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з пра¬давніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.&lt;br&gt;Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в &quot;загробний світ&quot;, у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.&lt;br&gt;Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий зразок застійної давньосхідної культури.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;'''Список використаної літератури'''&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Древние цивилизации. – М., 1989.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История Древнего мира. Расцвет древних обществ. – М., 1989. &lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової культури. – К., 1993, &lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової та української культури. – К., 2000. &lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997. &lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999. &lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9A%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%94%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D1%8C%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D1%82%D1%83 2009-08-17T21:37:27Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером РЕФЕРАТ &lt;br&gt;на тему:&lt;br&gt;“Культура Давнього Єгипту”&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;ПЛАН...</p> <hr /> <div>РЕФЕРАТ &lt;br&gt;на тему:&lt;br&gt;“Культура Давнього Єгипту”&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;ПЛАН&lt;br&gt;Вступ&lt;br&gt;1. Основні досягнення культури раннього та середнього періодів Стародавнього Єгипту&lt;br&gt;2. Культура розвинутої стародавньої єгипетської культури &lt;br&gt;(Нове царство)&lt;br&gt;3. Внесок культури Стародавнього Єгипту у світову культуру&lt;br&gt;Висновки&lt;br&gt;Список використаної літератури&lt;br&gt;&lt;br&gt;Вступ&lt;br&gt;Цивілізація Стародавнього Єгипту нараховує понад три тисячі років. У кінці ІV тисячоліття до н.е. в Південно-Східній Африці, у долині ріки Ніл, сформувалась ранньорабовласницька держава Єгипет, якій випала історична доля стати одним із найбільших центрів світової культури.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Майже двохтисячолітню історію Стародавнього Єгипту прийнято ділити на три періоди: перший - Стародавній (бл. 2800-2250 до н.е.), другий - Середнє царство (бл. 2050-1700 до н.е.), третій - Нове царство (бл. 1580-1070 до н.е.). Відповідно виділяють і три періоди в розвитку його культури.&lt;br&gt;&lt;br&gt;1. Основні досягнення культури раннього та середнього періодів Стародавнього Єгипту&lt;br&gt;Вже у Стародавньому та Середньому Царствах були створені унікальні пам'ятки культури - гробниці фараонів Хеопса, Хефрена та Мікерина, сфінкси фараона Хефрена в Гізі і фараона Аменемхета ІІІ, портретний дерев'яний рельєф &quot;Зодчий Хесира&quot; та численні художні скарби з гробниць Хенену і Хені. Наприклад, піраміда Хеопса за розмірами не має собі рівних серед кам'яних будов усього світу: висота її - 146 метрів, довжина основи кожної з чотирьох граней - 230 метрів, її середина - по суті суцільний масив з кам'яних брил, у яких зроблено вузькі проходи до усипальниці фараона. Як підрахували дослідники, для того, щоб перевезти кам'яні блоки цієї піраміди, потрібно було б 20 тисяч товарних поїздів по 30 вагонів кожний. Це справді незвичайний пам'ятник необмеженої влади фараона і каторжної праці рабів. Понад сорок століть стоять ці витвори людини - піраміди Хеопса, Хефрена, Мікерина - на скелястому плоскогір'ї пустелі поблизу Каїра, викликаючи у спостерігачів захоплення величчю людської праці та роздуми про вічне. До гробниць через піщану пустелю веде єдина дорога зі Сходу, від плодючих долин Нілу , дорога, що символізує шлях від життя до смерті і вічності. На початку пустелі межу її стереже велетенський сфінкс - лев з обличчям фараона Хефрена. Споглядання цього дива на фоні мертвого спекотливого моря піщаних дюн, гробової тиші й безмежжя сонячного світла викликає трепет душі, благоговіння перед життям.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Стародавні єгиптяни обожнювали природу і земну владу. Тварини вважалися священними, їх тримали при храмах, віддавали їм шану, а після смерті бальзамували і хоронили в саркофагах. Збереглися цілі кладовища священних биків, баранів, кішок, крокодилів. На тотемізмі базується звіроликість єгипетських богів, верховним серед яких уважався бог сонця Ра, якого нерідко зображували соколом або телям. Фараон вважався &quot;сином сонця&quot;, з цим пов'язані і почесті, які йому віддавались, і відповідне відтворення: перехідне не цікавило, фараон зображувався величавим, звільненим від влади часу і земної реальності; у скульптурних зображеннях він спокійно-холодним, неземним як за поставою, так і за виразом обличчя та поглядом очей, відходив у вічність.&lt;br&gt;Наприкінці періоду Стародавнього царства в Єгипті відбуваються важливі соціально-політичні зміни. Постійні війни та гігантські будівельні роботи по спорудженню пірамід та храмів ущент підірвали економіку країни і при¬звели до ослаблення влади фараонів. Єгипет розпався на окремі області — номи, між правителями яких точилася жорстока боротьба за владу.&lt;br&gt;Період Середнього царства відзначається боротьбою за об'єднання Єгипту, в результаті якої владу в країні захопи¬ли південні володарі. Столиця країни переноситься з півночі у місто Фіви (єгипетська назва Уасет), де розпочинається інтенсивне спорудження царських гробниць і храмів.&lt;br&gt;Найвидатнішим у фіванському некрополі є поминаль¬ний храм в Деїрель-Бахрі царя Ментухотепа І, родоначаль¬ника XI династії, котрий завершив об'єднання країни. На стінах збереглися численні рельєфи, виконані в стилі по¬передньої епохи. Цікавою особливістю будови є спряму¬вання з центру храму невисокої піраміди на масивному цоколі, обличкованої плитами білого вапняку. Та головною архітектурною відзнакою споруди постає фантастична багатоколонність — 254 колони. Перед рештками колонади храму можна побачити сліди 6-ти десятків ям, вирубаних у скелі через рівномірні проміжки. Призначення цілком од¬нозначне — для зелених насаджень. Отже, колись перед царським некрополем буяв декоративний сад...&lt;br&gt;Загалом мистецтво Середнього царства позначено праг¬ненням наслідувати пам'ятники Стародавнього царства. Продовжується будування пірамід, щоправда, менших за розмірами. Запозичення давніх зразків спостерігається та¬кож у скульптурному портреті, який втілює ідеалізований образ царя-бога.&lt;br&gt;Фіванські майстри створюють ряд прекрасних портретів, наприклад, Сенусерта III, Аменемхета III, де відчутні спроби передати внутрішній світ цих фараонів, їхні характери.&lt;br&gt;Цікаво розвивається мистецтво в центрах середньоєгипетських номів (від Єгипет. — сенатів). Гробниці монархів прикрашалися надзвичайно цікавими рельєфами та роз¬писами, які правдиво розповідають про працю землеробів, полювання на хижих звірів, про розваги та ігри знаті.&lt;br&gt;Особливих успіхів єгипетські художники досягли в зображенні тварин: диких звірів, нільських чапель, гусей, котів, риб.&lt;br&gt;Реалістичні пошуки митців середньоєгипетських номів мали величезний вплив на подальший розвиток мистецтва впродовж усього періоду Середнього царства. Цей, віднос¬но вільний від релігійних канонів, стиль був перейнятий фіванськими майстрами і знайшов втілення навіть у царсь¬кому портреті.&lt;br&gt;Зміцнення в середині XX ст. до н.е. централізованої влади зумовлює значні зміни в архітектурі. Особливу ува¬гу знову починають приділяти будівництву царських гроб¬ниць і храмів.&lt;br&gt;Однією з найбільш відомих храмових споруд був так зва¬ний Лабіринт з пантеону Аменемхета III, фараона XII ди¬настії. Площа храму сягала 72 тис. м2 Його численні зали були оздоблені круглою скульптурою та рельєфом. Особли¬ву роль в архітектурному стилі лабіринту відігравали колонади. Поряд з уже відомими з часів Стародавнього царства &quot;рослинними&quot; колонами, тобто колонами у вигляді стеблин лотоса чи папірусу, широко використовуються колони з канельованими стовпами, капітелі яких прикрашалися го¬ловами богинь. Тут ми вперше зустрічаємо портики й тринефні зали, з яких найвищий — середній. Уперше в храмо¬вому будівництві ворота оформляються двома пілонами.&lt;br&gt;Усі досягнення майстрів Середнього царства були ваго¬мим внеском у загальноєгипетську культуру.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;2. Культура розвинутої стародавньої єгипетської культури &lt;br&gt;(Нове царство)&lt;br&gt;У новому царстві розквітла архітектура храмів. У цей час широко провадилось будівництво святилищ, найвідомішими з яких є храми Амона-Ра в Карнаці і Луксорі поблизу Фів. Характерна особливість цих архітектурних споруд - маса різноманітних колон, які символізували ліс (наприклад, лише в гіпостильному залі храму в Карнаці було зведено 144 колони). Стелю покривали темно-синьою фарбою з золотими зірками, і складалося враження, ніби людина увечері в лісі спостерігає зоряне небо.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Надзвичайно цікаві розписи гробниць у Фівах, які вражають своєю пластикою, художньою оригінальністю. Стародавні єгиптяни ввели традицію зображення фігур у таки спосіб: голова і ноги - в профіль, а торс - розвернутим. Цього принципу вони дотримувались послідовно, лише в VІІ столітті до н.е. у єгипетському мистецтві зникає традиція такого зображення (рельєф в Мемфіса &quot;Плакальник&quot;), але це було вже на схилі староєгипетської культури, напередодні завоювання Єгипту персами.&lt;br&gt;Храми Нового царства прямокутні, оточені високими стінами. До храму вела широка дорога, з двох боків якої розміщені статуї сфінксів. Вхід у храм оздоблений двома пілонами з вузькими дверима між ними. За входом зна¬ходився видовжений двір, обнесений колонадою, який переходить у великий широкий колонний, або гіпостільний, зал і святилище.&lt;br&gt;Видатними пам'ятками цієї доби стають Карнакський і Луксорський храми бога Амона поблизу Фів. Протягом кількох віків кожний наступний фараон добудовував ці храми, оздоблював їх гігантськими скульптурними зобра¬женнями богів і царів, сфінксами, високими стелами, на¬стінним живописом, рельєфами.&lt;br&gt;Оригінальним в архітектурі самих споруд є широке ви¬користання різноманітних колон. Храм у Луксорі прикра¬шено 151 колоною. Крім колон рослинного типу зустрічає¬мо тут колони з капітелями у формі дзвона. В епоху Ново¬го царства велич будов досягається не тільки монументальністю масивних колон, як це було у мистецтві Середнього царства, а й перспективою їхнього чергуван¬ня. Повздовжня колонада вела погляд все далі й далі вглиб, підсилюючи ефект просторової перспективи.&lt;br&gt;Особливе місце серед архітектурних ансамблів Нового царства посідає храм цариці Хатшепсут, жінки-фараона (кінець XVI ст. до н.е.). Талановитий будівничий цього храму архітектор Сенмут розмістив на трьох терасах один на одному три прямокутники з таким розрахунком, щоб горизонталі терас чергувалися з вертикалями колон. Храм чудово вписується в навколишній пейзаж. На тлі сіро-ко¬ричневих скель чітко вирізняються стрункі лінії колон. Багатству зовнішнього оформлення храму відповідало та¬кож його внутрішнє оздоблення — золоті та срібні плити підлоги, численні двері, інкрустовані бронзою, скульпту¬ра, стінопис. Для храму було виконано понад 200 статуй, серед яких чимало відтворювало образ самої Хатшепсут.&lt;br&gt;В історії Єгипетської держави особливу роль відігравав фараон Аменхотеп IV. Прагнучи підірвати авторитет фіванських жерців бога Амона, що протиставляли свою владу царевій, Аменхотеп ліквідував поклоніння усім бо¬гам, почавши складати хвалу лише новому божеству — со¬нячному диску — Атону.&lt;br&gt;Згідно з новим культом єдинобожжя фараон вважався улюбленим сином Атона. Він прийняв нове ім'я Ехнатон, тобто &quot;блиск Атона&quot;. Ахетатоном, або &quot;небосхилом Ато¬на&quot;, було названо новозбудовану столицю. На цьому місці нині знаходиться селище Амарна, тому культуру цього періоду називають амарнською.&lt;br&gt;Мистецтву періоду правління Аменхотепа IV властиві реалістичні тенденції. Фараона, його дружину Нефертіті та їхніх дітей стали зображувати часом дуже реалістично.&lt;br&gt;Реформи Ехнатона зустріли шалений опір з боку жерців. Внаслідок двірцевої змови зійшов у &quot;вічне царство&quot; фара¬он, і жерці Амона знову підняли голови. Новий бог був заборонений, а камені кладки храму Атона використали для подальшого будівництва храмів у Фівах. Ім'я Ехнатона було наказано викреслити з історії Єгипту.&lt;br&gt;У 1912 р. археологи відкопали майстерню Тутмоса, при¬дворного скульптора Ехнатона. Всюди були сліди погрому, та серед уламків уціліли портрети Ехнатона і Нефертіті. Тутмос з геніальною майстерністю передав риси вродливо¬го обличчя цариці: м'який овал, ледь помітну усмішку ніжних уст, лебедину стрункість шиї. Скульптурне зображен¬ня Нефертіті увійшло до скарбниці світової культури як один з кращих реалістичних пам'яток мистецтва Стародавнього Єгипту.&lt;br&gt;Спільну мову з жерцями намагався знайти наступник Ехнатона, його юний зять Тутанхамон, який підозріло помер у молодому віці.&lt;br&gt;Гробниця фараона Тутанхамона — єдина, що збереглася до наших днів непограбованою; вона дає повне уявлення про мистецтво тієї доби. Важко перелічити усі шедеври, знайдені в гробниці. Це численні скульптури, рельєфи, статуетки, предмети художнього ремесла, розписи, мініатюри. Прекрас¬на, наприклад, золота посмертна маска вісімнадцятирічного фараона.&lt;br&gt;Амарнське мистецтво значною мірою продовжило роз¬виток культури Нового царства.&lt;br&gt;Фараони наступної, XIX династії, особливо Рамзес II, продовжували боротьбу з жерцями й аристократичною вер¬хівкою. Для зміцнення серед народу авторитету царської влади знову розгортається храмове будівництво, насампе¬ред увага скеровується на розширення храму Амона в Карнаку. Цей храм вражає грандіозним масштабом, пишним декором, великою кількістю статуй.&lt;br&gt;Рамзес II особливо дбав про те, щоб створювалися скульптури на його честь. Так, перед Луксорським храмом було поставлено шість великих статуй фараона, а в храмі Рамзеса II — грандіозну статую царя.&lt;br&gt;До кращих образів Рамзеса II належить статуя фараона, що знаходиться в турінському музеї (Італія). Реалістично зображені тіло фараона, одяг. Скульптор створив образ сильного, впевненого в собі воїна. Традиції мистецтва Амарни особливо відбилися на розписах храмів і гробниць, в яких художники прагнули відтворити побутові сцени (&quot;Поливка саду&quot;, &quot;Молитва під пальмою&quot; та інші).&lt;br&gt;За Рамзеса II розгорнулося будівництво по всьому Єгип¬ту. Часто храми вирубувалися в скелях Абу-Сімбела (Ниж¬ня Нубія). Перед Великим храмом височіли чотири гігантські статуї царя. Безперервна війна, важке становище простолюду Єгипту призвели до значного ослаблення країни. Народні маси кілька разів піднімали повстання. Цей процес завер¬шився тим, що з XI ст. до н.е. Єгипет втратив цілісність і панівне становище серед держав давнього світу. Велике бу¬дівництво припиняється, знижується художня цінність па¬м'ятників.&lt;br&gt;Останні спалахи високої мистецької культури спостері¬гаються за фараона Шешонка І (X ст. до н. е.), який нама¬гався повернути Єгипту втрачену славу. При цьому ще добудовувався Карнак. Деяке культурне відродження відбу¬лося за так званої ефіопської (кушитської) ХХУ династії, підтримане царем на ім'я Шабах (VIII—VII ст. до н.е.), свідченням чого є реалістичні скульптурні твори, зокрема портрет градоначальника Фів Ментуемхта. У часи, коли він жив, Єгипет уже захопила (цар Асаргаддон) Ассирія (при¬близно 670 р. до н. е).&lt;br&gt;Короткий розквіт єгипетської культури припадає на пе¬ріод правління саїської династії (VII—VI ст. до н.е.). Ха¬рактерним для всіх видів мистецтва стає особливе тяжіння до художніх форм Стародавнього царства. Пишність поми¬нальних гробниць &quot;саїського ренесансу&quot;, багатство їхньо¬го внутрішнього декору, реалістичне трактування скульп¬турних портретів, розквіт художніх ремесел — усе це мало вплив на подальший розвиток єгипетського мистецтва, незважаючи на тяжкі наслідки перського завоювання (525 р. до н.е.). Царі саїської династії правили майже 100 років, з 663 р. по 525 р. до н. е. У цьому ж році Єгипет стає перською сатрапією, підкорений армією царя Камбіза. Культурний розвиток занепадає, розчиняючись у хвилях народних повстань.&lt;br&gt;У 332 р. до н.е. Єгипет був завойований македонцями. Проте він зберігав політичну самостійність за часів династії Птолемеїв, засновником якої був воєначальник Птолемей, що захопив владу в Єгипті після смерті Александра Македонського у 323 р. до н, е. У цей період спостерігаємо повернення до старих традиційних форм культурного побуту й будівництва, що засвідчують храми в Едфу, Есні, Дендері, на острові Філе. Проте на їхній архітектурі вже позначили¬ся елліністичні віяння.&lt;br&gt;&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Значні досягнення стародавніх єгиптян у галузі фізики, хімії, медицини, хірургії. Вони користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні і геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди, палаци, гробниці, потрібні були не тільки знання з математики, але й з геометрії, треба було вміти обчислювати об'єми циліндра, півкулі, піраміди. Стародавні єгиптяни вміли передбачити затемнення Сонця, інші явища природи, особливо періоди розливу Нілу, від яких залежало ведення зрошувальної системи сільського господарства.&lt;br&gt;&lt;br&gt;3. Внесок культури Стародавнього Єгипту у світову культуру&lt;br&gt;Мистецтво Стародавнього Єгипту розвивалося понад 6 тис. років. Дивовижні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, декоративно-прикладного мистецтва зберегли до наших днів історію цивілізації у долині Нілу. Вони і сьогодні вражають досконалістю форм і конструкцій, реалістичною достовірністю, високим рівнем художньої майстерності.&lt;br&gt;Єгипетський народ створив багату літературу, яка мала в подальшому вплив на античну та арабську літератури. Авто¬ритет єгипетської науки, зокрема математики, астрономії, медицини, географії, історії, у стародавньому світі був досить питомим.&lt;br&gt;Художня культура Стародавнього Єгипту відбила роз¬виток класових взаємин рабовласницького суспільства. У ній знайшли відображення разючі контрасти між соціаль¬ним становищем могутнього володаря, намісника Бога на землі — фараона, землевласницької верхівки, служителів релігії — жерців та простих трудівників — землеробів, мис¬ливців, будівельників, гончарів.&lt;br&gt;Мистецтво Стародавнього Єгипту було надзвичайно залежним від релігії, і це значною мірою уповільнювало його розвиток. Культові догмати вимагали канонізації ху¬дожніх образів, суворого наслідування усталеним зразкам. Та попри все протягом тривалого періоду єгипетська ху¬дожня культура розвивалась, відбиваючи і нові вимоги часу, і боротьбу різних соціальних верств.&lt;br&gt;Провідним видом мистецтва Стародавнього Єгипту була архітектура, а всі інші види певним чином залежали від неї.&lt;br&gt;Монументальність форм — ось що перш за все впадає у вічі при знайомстві із самобутньою єгипетською культурою. Грандіозність архітектури царських поховань визначала стиль скульптури, стінопису, які складають єдиний ан¬самбль з архітектурним комплексом.&lt;br&gt;Давньоєгипетську скульптуру характеризує високий ступінь розвитку, незважаючи на суворі релігійні канони.&lt;br&gt;Статуям властива симетричність фігур, статичність поз, спокійна зосередженість обличчя. Все це ми спостерігає¬мо в зображенні фараона Хефрена. Фронтальне положен¬ня статуї, узагальненість форм, обличчя, позбавлене афек¬тації, погляд, спрямований вдалечінь, — такі риси скульп¬тури продиктовані культовими вимогами, з покоління в покоління залишаючись характерними ознаками єгипетсь¬кої пластики. Єгипетські скульптори прекрасно володіли технічними можливостями різних матеріалів: граніту, але¬бастру, піщанику, дерева, міді тощо.&lt;br&gt;Про високий рівень скульптури свідчать портретні ста¬туї фараонів IV династії Джедефра, Мікеріна, Шепсескфа. Основна думка, яку прагнули донести творці різця, — зобразити фараона як втілення бога. Скульптури відзнача¬ються точним відтворенням пропорцій натури і прекрас¬ним моделюванням форм.&lt;br&gt;Вагоме місце в єгипетській скульптурі займають статуї вельмож. Серед досконаліших — портрети Рахотепа і його дружини — Нофрет. У них правдиво втілені індивідуальні особливості подружжя; повні щоки, товсті губи чоловіка і видовжений ніжний овал обличчя жінки. Виразне облич¬чя зодчого Хеміуна — різкі лінії носа, маленькі уста, гли¬бокі повіки — передає вольовий, жорсткий характер царсь¬кого родича, керівника будівництва піраміди Хеопса.&lt;br&gt;Найталановитіші твори відзначаються і типізацією, і гостротою індивідуальних характеристик. Прикладом цьому є образи царського сина Каапера, вельможі Ранофера.&lt;br&gt;У цей час розвивається і дрібна пластика. Широкого розповсюдження набули статуетки селян, слуг, рабів. Ос¬кільки ці твори зображали представників нижчих верств, скульптори мали право не додержуватись канону. Тому статуетки вражають своєю життєвістю, точним відтворен¬ням занять давніх єгиптян. Значне місце в мистецтві Старо¬давньому Єгипту посідають монументальний розпис і рельєф.&lt;br&gt;Єгипетські майстри стінопису користувалися барвника¬ми мінерального походження. Білу фарбу одержували з вапняку, червону — з червоної вохри, зелену — з малахіту, жовту — з вохри, блакитну — з лазуриту.&lt;br&gt;Зміст настінних розписів залежав від їхнього призначен¬ня: в поминальних храмах уславлювали царя, зображували битви, захоплення полонених, полювання, розповідали про сівбу, жнива, риболовлю, полювання в заростях Нілу, пра¬цю ремісників.&lt;br&gt;Подібні сюжети виконувалися і технікою рельєфу. У скульптурі Древнього царства спостерігаються обидва види єгипетського рельєфу: барельєф і контррельєф (заглиблення контурів на поверхні каменю).&lt;br&gt;Композиція рельєфів розгортається в горизонтальних площинах, що знаходяться одна під одною. Своєрідним є також принцип побудови людської фігури на рельєфній площині : голова і ноги — у профіль, плечі і груди — у фас. Постать царя і вельмож за розмірами набагато більша від інших постатей. Додержуючись основних канонів зображен¬ня, художники намагалися розширити коло сюжетів і образів, вводячи у композиції сцени праці, жанрові епізоди.&lt;br&gt;Чимало цікавих сцен, котрі знайомлять нас із побутом, звичаями і соціальним укладом Стародавньому Єгипту, зустрічаємо у рельєфах гробниць IV — V династій. На од¬ному з них, зокрема, зображено отару, що переходить че¬рез канал. Погонич несе на плечах ягнятко, а воно тягнеться до матері, яка (вівця) йде позаду. На іншому рельєфі — сцена, сповнена глибокого соціального змісту. Збирач по¬датків люто б'є землероба, що завинив йому борг. Поряд — зображення танцюристок, які розважають свого госпо¬даря. Але, незважаючи на реалістичність цих образів, ка¬нонізація в єгипетському рельєфі ще довго залишається стійкою. Тут переважають геометризація ліній, контурів, чітке чергування ритму, сувора послідовність у розташу¬ванні на площині фігур, максимальний лаконізм образів.&lt;br&gt;Мистецтво Стародавнього Єгипту мало надзвичайно велике значення для історії світової культури. Його вплив простежується в майбутньому, в культурах інших народів. А чудові пам'ятники єгипетського мистецтва і сьогодні хвилюють нашу уяву своєю високою майстерністю, велич¬ним розмахом, реалістичною вірогідністю.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&amp;nbsp;&lt;br&gt;Висновки&lt;br&gt;Отже, культура Стародавнього Єгипту, що бере свій ви¬ток з III тис. до н.е. (офіційна версія), є однією з найста¬ріших і унікальних культур Сходу.&lt;br&gt;У стародавніх єгиптян, ймовірно, вперше в історії куль¬тури ми знаходимо високий розвиток почуття краси. Єгип¬тяни прагнули надати краси усім предметам. Проте вони не виготовляли чудові речі виключно заради їхньої краси. Всі предмети служили якійсь практичній потребі.&lt;br&gt;Стародавній Єгипет став, вірогідно, батьківщиною світо¬вої релігії та естетики. Обожнена сонячна куля постійно вважалась стародавніми єгиптянами вищим благом та ви¬щою силою. Сонце і життєва сила, світло й краса з пра¬давніх часів ототожнювалися в єгипетській культурі, були життєдайними печатками земного життя.&lt;br&gt;Основними підвалинами єгипетської культури є віра у вічне життя, особисте безсмертя. Стародавні єгиптяни дуже цінували щастя, а також насолоди й утіхи, вважаючи їх найвищою земною метою. Життя і його цінності настільки поважалися, що переходили в &quot;загробний світ&quot;, у якому люди, за власною уявою, мали вести таке ж життя, як і на землі.&lt;br&gt;Проте єгипетська культура розвивалася дуже повільно, являючи типовий зразок застійної давньосхідної культури.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;Список використаної літератури&lt;br&gt;1.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Древние цивилизации. – М., 1989.&lt;br&gt;2.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; История Древнего мира. Расцвет древних обществ. – М., 1989. &lt;br&gt;3.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової культури. – К., 1993, &lt;br&gt;4.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової та української культури. – К., 2000. &lt;br&gt;5.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія світової культури. Культурні регіони. – К., 1997. &lt;br&gt;6.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Історія української та зарубіжної культури. – К., 1999. &lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4%D0%B8 2009-08-17T20:39:18Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>Передача про таємниці Єгипечьких пірамід (на російскій мові) &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, відео, піраміди&lt;/metakeywords&gt;<br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 1: [http://www.youtube.com/watch?v=e3lZiCrHqKA&amp;feature=related www.youtube.com/watch] <br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 2: [http://www.youtube.com/watch?v=o5cp65g3bGU&amp;feature=related www.youtube.com/watch] <br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 3: [http://www.youtube.com/watch?v=OIetFAyhng4&amp;feature=related www.youtube.com/watch] <br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 4: [http://www.youtube.com/watch?v=AUvVi6esbXc&amp;feature=related www.youtube.com/watch] <br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 5: [http://www.youtube.com/watch?v=5vq6VwI4Y7o&amp;feature=related www.youtube.com/watch]</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4%D0%B8 2009-08-17T20:34:52Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>Передача про таємниці Єгипечьких пірамід (на російскій мові)<br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 1: [http://www.youtube.com/watch?v=e3lZiCrHqKA&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 2: [http://www.youtube.com/watch?v=o5cp65g3bGU&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 3: [http://www.youtube.com/watch?v=OIetFAyhng4&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 4: [http://www.youtube.com/watch?v=AUvVi6esbXc&amp;feature=related www.youtube.com/watch]<br /> <br /> &amp;nbsp;Частина 5: [http://www.youtube.com/watch?v=5vq6VwI4Y7o&amp;feature=related www.youtube.com/watch]</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4%D0%B8 2009-08-07T11:14:06Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>'''&lt;u&gt;''Реферат на тему: &quot;Єгипетські піраміди&quot;''&lt;/u&gt;''' &lt;metakeywords&gt;Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Єгипетскі піраміди&lt;/metakeywords&gt;&lt;br&gt; <br /> <br /> &lt;br&gt; <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок семи чудес&amp;nbsp; світу. Наступними у списку буди ім. пам’ятки: висячі сади вавилонської цариці Семіраміди, статуя Зевса в Олімпії, Олександрійський маяк, храм Артеміди Єфеської,&amp;nbsp; Мавзолей царя Мавлоса і Колос Родоський. До нашого часу збереглися понад сотню пірамід. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Будівництво пірамід за умов тодішнього рівня техніки було надзвичайно складною справою. Роботи над спорудженням піраміди Хубру тривали 40 років, 20 років пішло на видобуток і доставку матеріалу з каменоломень по спеціально покладених для цього дорогах і на ім.. підготовчі роботи, і 20 р. пішло на побудову самої пірамід. На роботу залучалось по черзі по 100 тис. Людей – усе населення Єгипет. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Піраміди були гробницями фараонів. Вони називалися “будинками вічності”. Його тіло бальзамували, вносили усередину піраміди і клали у велику пам’ятну труну – саркофаг. Після цього вхід у піраміду замуровували. Чим кращий був цей будинок, тим більший авторитет мав цар серед людей. Перша піраміда була побудована фараоном Джокером. За його наказом вона буд. Буд.. з не цегли, а з чудового білого каменю – вапняку, що добували в каменоломнях Тури. Найбільшою і найвищою пірамідою була піраміда Хеопса. Її початкова висота складалася 147 м, на її побудову було витрачено 2 млн.300 тим. Пам’ятних брил, кожна важить 2,5 тонни. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Єгипет - одна з найдавніших країн на землі, історія якої, як держави, розпочинається з III тис. до н. е. Єгипет розташований в Аф¬риці на берегах ріки Ніл, яка протікає вузькою долиною, що затиснена між пустелями. Під час розливу Нілу вода, в якій було багато чорного мулу, каналами надходила до посівів. Мул осідав на жовтих пісках пустелі, і там дуже добре росла пшениця. За кольором мулу єгиптяни називали свою країну Кємєт, що в перекладі з давньоєгипетської означає «чор¬на». «Єгипет - дар Нілу», - так писав історик Геродот. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Багато сторіч селяни працювали в полі, жреці - служителі храмів - молилися богам, фараони воювали, поневолюючи інші народи, й привозили до своєї країни рабів. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Єгиптяни бачили, як умирають люди, і розуміли, що їх життя на землі не вічне. Вони вірили - якщо тіло померлої людини збережеться непошкодженим, то ця людина буде жити й у загробному світі. Єгиптяни навчилися зберігати тіла померлих, просочуючи їх розчином солі та висушуючи особливим методом. Через 40 днів тіла перетворювалися на мумії, які могли зберігатися тисячоліттями. Потім мумію сповивали стрічками полотна, які були просочені особливим бальзамом. Жрець, котрий був поряд, читав «Книгу мертвих», щоб молитвами допомогти небіжчику в загробному світі. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Для мумій будували піраміди. І чим заможнішим був чоловік, тим більшу за розмірами піраміду він намагався собі побудувати. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Особливо важливим було зберегти тіла правителів Єгипту - фараонів. Вони споруджували собі піраміди великих розмірів. Піраміди - це єдине із семи чудес світу, що збереглося до нашого часу. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; «Східчаста піраміда» фараона Джосера, який побажав, щоб його усипальниця підні¬малася до неба, побудована в XXVI ст. до н. е. біля Саккари. Це перша піраміда, але своїм зовнішнім виглядом вона більш схожа на мастабу. «Мастаба» - слово арабське й озна¬чає «лавка». Так називаються похилі могильні будівлі, закріплені цеглою або камінням. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Найбільш знамениті з пірамід і найбільші за розмірами - це піраміди трьох фараонів IV династії в Гізі. Найвища й найвеличніша - піраміда, збудована в XXV ст. до н. е., - піраміда Хеопса. Будувати її фараон почав відразу ж після того, як зійшов на престол. Керував будівництвом піраміди відомий архі¬тектор Хеміун. Сотні тисяч рабів і вільних селян працювали на будівництві піраміди. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Коли Хеопс побачив піраміду, він залишив¬ся незадоволеним і наказав збільшити її роз¬міри. І знов погнали на будівництво рабів і селян, і знов вони вмирали від непосильної праці. На будівництво йшли всі гроші з державної скарбниці, і Хеопсу через силу вдалося до¬будувати піраміду. Висота піраміди була май-же 147 м, будували її протягом 20 років. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Усіх приголомшувала ця велична спо¬руда. І в наші дні піраміда Хеопса - най¬більша кам'яна споруда на землі. Але мумія фараона знайшла спокій у «вічному бу¬динку» зовсім на короткий час. Селяни й раби не простили муки, які фараон їм спри¬чинив, і, повставши, викинули мумію з піра¬міди. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Фараони, які правили в Єгипті після Хеопса, хотіли перевершити його, але не змогли. Піраміди Хефрена й інших фараонів нижчі від піраміди Хеопса. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Сфінкс. Поряд із пірамідою Хефрена знаходиться сфінкс. Це гігантська скульптура j з тулубом лева й людським обличчям, яке' дуже поруйноване часом. У XV ст. релігійні&amp;nbsp;: фанатики спотворили йому ніс. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Карнак. Кожний фараон для підтвердження божого характеру царської влади будував і перебудовував храми. Найбільш грандіозні й величні храми знаходяться в Луксорі та Карнаці.&amp;nbsp; Храми призначалися для шанування одного бога, але в них часто знаходилися святи¬лища й інших богів. За фараона Тутмоса І у Карнаці почалося будівництво храму богу Сонця - Амону. А при Тутмосі III було збудовано «зал Анналів», в якому чотири¬гранні стовпи були прикрашені символами Верхнього й Нижнього Єгипту. За Аменхо¬тепа III було збудовано величезний храм на його честь, який алея сфінксів з'єднувала з храмовим комплексом Амона-Ра. Цей комплекс було зведено поблизу священого озера, яке було оточене храмами й обелісками, що прославляли богів. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; У стародавні часи біля храмів справлялися релігійні свята, які супроводжувалися жертво¬приношеннями.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Кожний із наступних фараонів добудовував щось нове в храмовому комплексі. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Фараон XIX династії Рамзес II звів у 1260 р. до н. е. у Південному Єгипті, поблизу Абу-Симбела, найграндіозніший із храмів, який було вирубано в скелі. Перед входом сидять чотири двадцяти-метрові статуї фараона Рамзеса II. Біля його ніг - зображення дружини, цариці Нефертарі з дітьми. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Цей храм знаходився на самому березі Нілу. Зведення Асуанської греблі повинне було його затопити. Інженери з багатьох країн світу вирішили перенести храм вище, куди не доходить вода. Пам'ятники було зрізано зі скелі, розрізано на блоки та зібрано в іншому, безпечному місці. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; '''Цікаво знати.''' Першу мирну угоду в історії світу уклав&amp;nbsp; у 1280 р. до н. е. наймогутніший фараон Рамзес II із т , Хетською державою. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;'''Цікаво знати.''' Ніхто із фараонів не лишив стільки грандіозних споруд, як Рамзес II, отри й увічнив своє ім'я в багатьох тисячах гігантських скульптур. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Долина Царів. Поряд із Фівами, стародавньою столицею Єгипту, у пустельній долині, прямо в скелі була висічена таємна гробниця, її наказав зробити для себе фараон Тутмос І, який знав, що з біль¬шості царських усипальниць викрадаються скарби. Його приклад наслідували й інші фараони. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Майже п'ять століть у товщі скель виру¬бали гробниці для поховання мумій фарао¬нів і знаті. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Робітники, які прорубували в скелях тунелі, використовували лише кам'яні та бронзові інструменти. Вирубану гірську породу вони виносили в корзинах. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Стіни усипальниць покривалися гіпсом і прикрашувалися малюнками богів ібогиньта надписами. Використовувались фарби білого, жовтого, зеленого, чорного, синього та червоного кольорів. Багато зображень збереглося до наших днів. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; На жаль, місцеположення більшості, захоронень було відоме злодіям і тому всі гробниці було пограбовано. <br /> <br /> &amp;nbsp;'''&amp;nbsp; Цікаво знати.''' Із папірусу - міцного очерету,; який ріс на берегах Нілу, було виготовлено перший папір для письма. Єгиптяни розрізали стебла І папірусу на тоненькі смужки й склеювали з них аркуші. На таких аркушах писали кінчиком очеретинки. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Заупокійний храм цариці Хатшепсут було висічено в скелі позаду Долини Дарів. Його стіни вкрито сценами подій, які відбувалися під час її правління. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Гробниця Тутанхамона. Як же були здивоваЩ археологи, коли знайшли гробницю Тутанхамона непограбованою. Очевидно, злодіїв, котрі розкрили гробницю, хтось перелякав, і вони не встигли щось винести. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Зали гробниці було заповнено дорогоцінними | речами, які повинні були оточувати фараона в 5 загообному житті. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Археологів здивувала така кількість золота. Там були скрині з речами, меблі, золота колісниця, скульптурки богів, тварин та багато іншого. В останньому залі знаходився кам'яний саркофаг із двома внутрішніми домовинами з позолоченого дерева і третьою - із чистого золота, в якій лежала мумія Тутанхамона. Обличчя мумії було закрито золотою поховальною маскою. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; І можна тільки уявити, якими скарбами були наповнені гробниці фараонів, імена яких поважали під час життя! <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Портрет Нефертіті.&amp;nbsp; Особливо прославився в усьому світі скульптурний портрет дружини Аменхотепа IV - красуні Нефертіті (XIV ст. до н. е.), який було знайдено археологами в майстерні скульптора Тутмеса. Вважається, що це най дивовижніше жіноче зображення j усіх відомих.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp; '''Цікаво знати.'''&amp;nbsp; У 1922 р. англійський археолог Говард1 Картер знайшов гробницю фараона Тутанхамона. Мумія 18-річного&amp;nbsp;&amp;nbsp; фараона&amp;nbsp;&amp;nbsp; знаходилася&amp;nbsp;&amp;nbsp; в&amp;nbsp;&amp;nbsp; кам'яному&amp;nbsp;&amp;nbsp; саркофазі, а на грудях фараона лежали сухі польові квіти.</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4%D0%B8 2009-08-07T11:12:06Z

<p>ScarecroW: </p> <hr /> <div>'''&lt;u&gt;''Реферат на тему: &quot;Єгипетські піраміди&quot;''&lt;/u&gt;'''&lt;u&gt;&lt;/u&gt;&lt;br&gt; <br /> <br /> &lt;br&gt; <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок семи чудес&amp;nbsp; світу. Наступними у списку буди ім. пам’ятки: висячі сади вавилонської цариці Семіраміди, статуя Зевса в Олімпії, Олександрійський маяк, храм Артеміди Єфеської,&amp;nbsp; Мавзолей царя Мавлоса і Колос Родоський. До нашого часу збереглися понад сотню пірамід.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Будівництво пірамід за умов тодішнього рівня техніки було надзвичайно складною справою. Роботи над спорудженням піраміди Хубру тривали 40 років, 20 років пішло на видобуток і доставку матеріалу з каменоломень по спеціально покладених для цього дорогах і на ім.. підготовчі роботи, і 20 р. пішло на побудову самої пірамід. На роботу залучалось по черзі по 100 тис. Людей – усе населення Єгипет.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Піраміди були гробницями фараонів. Вони називалися “будинками вічності”. Його тіло бальзамували, вносили усередину піраміди і клали у велику пам’ятну труну – саркофаг. Після цього вхід у піраміду замуровували. Чим кращий був цей будинок, тим більший авторитет мав цар серед людей. Перша піраміда була побудована фараоном Джокером. За його наказом вона буд. Буд.. з не цегли, а з чудового білого каменю – вапняку, що добували в каменоломнях Тури. Найбільшою і найвищою пірамідою була піраміда Хеопса. Її початкова висота складалася 147 м, на її побудову було витрачено 2 млн.300 тим. Пам’ятних брил, кожна важить 2,5 тонни.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Єгипет - одна з найдавніших країн на землі, історія якої, як держави, розпочинається з III тис. до н. е. Єгипет розташований в Аф¬риці на берегах ріки Ніл, яка протікає вузькою долиною, що затиснена між пустелями. Під час розливу Нілу вода, в якій було багато чорного мулу, каналами надходила до посівів. Мул осідав на жовтих пісках пустелі, і там дуже добре росла пшениця. За кольором мулу єгиптяни називали свою країну Кємєт, що в перекладі з давньоєгипетської означає «чор¬на». «Єгипет - дар Нілу», - так писав історик Геродот.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Багато сторіч селяни працювали в полі, жреці - служителі храмів - молилися богам, фараони воювали, поневолюючи інші народи, й привозили до своєї країни рабів.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Єгиптяни бачили, як умирають люди, і розуміли, що їх життя на землі не вічне. Вони вірили - якщо тіло померлої людини збережеться непошкодженим, то ця людина буде жити й у загробному світі. Єгиптяни навчилися зберігати тіла померлих, просочуючи їх розчином солі та висушуючи особливим методом. Через 40 днів тіла перетворювалися на мумії, які могли зберігатися тисячоліттями. Потім мумію сповивали стрічками полотна, які були просочені особливим бальзамом. Жрець, котрий був поряд, читав «Книгу мертвих», щоб молитвами допомогти небіжчику в загробному світі.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Для мумій будували піраміди. І чим заможнішим був чоловік, тим більшу за розмірами піраміду він намагався собі побудувати. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Особливо важливим було зберегти тіла правителів Єгипту - фараонів. Вони споруджували собі піраміди великих розмірів. Піраміди - це єдине із семи чудес світу, що збереглося до нашого часу.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; «Східчаста піраміда» фараона Джосера, який побажав, щоб його усипальниця підні¬малася до неба, побудована в XXVI ст. до н. е. біля Саккари. Це перша піраміда, але своїм зовнішнім виглядом вона більш схожа на мастабу. «Мастаба» - слово арабське й озна¬чає «лавка». Так називаються похилі могильні будівлі, закріплені цеглою або камінням.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Найбільш знамениті з пірамід і найбільші за розмірами - це піраміди трьох фараонів IV династії в Гізі. Найвища й найвеличніша - піраміда, збудована в XXV ст. до н. е., - піраміда Хеопса. Будувати її фараон почав відразу ж після того, як зійшов на престол. Керував будівництвом піраміди відомий архі¬тектор Хеміун. Сотні тисяч рабів і вільних селян працювали на будівництві піраміди.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Коли Хеопс побачив піраміду, він залишив¬ся незадоволеним і наказав збільшити її роз¬міри. І знов погнали на будівництво рабів і селян, і знов вони вмирали від непосильної праці. На будівництво йшли всі гроші з державної скарбниці, і Хеопсу через силу вдалося до¬будувати піраміду. Висота піраміди була май-же 147 м, будували її протягом 20 років.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Усіх приголомшувала ця велична спо¬руда. І в наші дні піраміда Хеопса - най¬більша кам'яна споруда на землі. Але мумія фараона знайшла спокій у «вічному бу¬динку» зовсім на короткий час. Селяни й раби не простили муки, які фараон їм спри¬чинив, і, повставши, викинули мумію з піра¬міди.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Фараони, які правили в Єгипті після Хеопса, хотіли перевершити його, але не змогли. Піраміди Хефрена й інших фараонів нижчі від піраміди Хеопса.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Сфінкс. Поряд із пірамідою Хефрена знаходиться сфінкс. Це гігантська скульптура j з тулубом лева й людським обличчям, яке' дуже поруйноване часом. У XV ст. релігійні&amp;nbsp;: фанатики спотворили йому ніс.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Карнак. Кожний фараон для підтвердження божого характеру царської влади будував і перебудовував храми. Найбільш грандіозні й величні храми знаходяться в Луксорі та Карнаці.&amp;nbsp; Храми призначалися для шанування одного бога, але в них часто знаходилися святи¬лища й інших богів. За фараона Тутмоса І у Карнаці почалося будівництво храму богу Сонця - Амону. А при Тутмосі III було збудовано «зал Анналів», в якому чотири¬гранні стовпи були прикрашені символами Верхнього й Нижнього Єгипту. За Аменхо¬тепа III було збудовано величезний храм на його честь, який алея сфінксів з'єднувала з храмовим комплексом Амона-Ра. Цей комплекс було зведено поблизу священого озера, яке було оточене храмами й обелісками, що прославляли богів.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; У стародавні часи біля храмів справлялися релігійні свята, які супроводжувалися жертво¬приношеннями.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Кожний із наступних фараонів добудовував щось нове в храмовому комплексі. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Фараон XIX династії Рамзес II звів у 1260 р. до н. е. у Південному Єгипті, поблизу Абу-Симбела, найграндіозніший із храмів, який було вирубано в скелі. Перед входом сидять чотири двадцяти-метрові статуї фараона Рамзеса II. Біля його ніг - зображення дружини, цариці Нефертарі з дітьми. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; Цей храм знаходився на самому березі Нілу. Зведення Асуанської греблі повинне було його затопити. Інженери з багатьох країн світу вирішили перенести храм вище, куди не доходить вода. Пам'ятники було зрізано зі скелі, розрізано на блоки та зібрано в іншому, безпечному місці.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; '''Цікаво знати.''' Першу мирну угоду в історії світу уклав&amp;nbsp; у 1280 р. до н. е. наймогутніший фараон Рамзес II із т , Хетською державою. <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp;'''Цікаво знати.''' Ніхто із фараонів не лишив стільки грандіозних споруд, як Рамзес II, отри й увічнив своє ім'я в багатьох тисячах гігантських скульптур.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Долина Царів. Поряд із Фівами, стародавньою столицею Єгипту, у пустельній долині, прямо в скелі була висічена таємна гробниця, її наказав зробити для себе фараон Тутмос І, який знав, що з біль¬шості царських усипальниць викрадаються скарби. Його приклад наслідували й інші фараони.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Майже п'ять століть у товщі скель виру¬бали гробниці для поховання мумій фарао¬нів і знаті.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Робітники, які прорубували в скелях тунелі, використовували лише кам'яні та бронзові інструменти. Вирубану гірську породу вони виносили в корзинах.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Стіни усипальниць покривалися гіпсом і прикрашувалися малюнками богів ібогиньта надписами. Використовувались фарби білого, жовтого, зеленого, чорного, синього та червоного кольорів. Багато зображень збереглося до наших днів.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; На жаль, місцеположення більшості, захоронень було відоме злодіям і тому всі гробниці було пограбовано.<br /> <br /> &amp;nbsp;'''&amp;nbsp; Цікаво знати.''' Із папірусу - міцного очерету,; який ріс на берегах Нілу, було виготовлено перший папір для письма. Єгиптяни розрізали стебла І папірусу на тоненькі смужки й склеювали з них аркуші. На таких аркушах писали кінчиком очеретинки.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Заупокійний храм цариці Хатшепсут було висічено в скелі позаду Долини Дарів. Його стіни вкрито сценами подій, які відбувалися під час її правління.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Гробниця Тутанхамона. Як же були здивоваЩ археологи, коли знайшли гробницю Тутанхамона непограбованою. Очевидно, злодіїв, котрі розкрили гробницю, хтось перелякав, і вони не встигли щось винести.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Зали гробниці було заповнено дорогоцінними | речами, які повинні були оточувати фараона в 5 загообному житті.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Археологів здивувала така кількість золота. Там були скрині з речами, меблі, золота колісниця, скульптурки богів, тварин та багато іншого. В останньому залі знаходився кам'яний саркофаг із двома внутрішніми домовинами з позолоченого дерева і третьою - із чистого золота, в якій лежала мумія Тутанхамона. Обличчя мумії було закрито золотою поховальною маскою.<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; І можна тільки уявити, якими скарбами були наповнені гробниці фараонів, імена яких поважали під час життя!<br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Портрет Нефертіті.&amp;nbsp; Особливо прославився в усьому світі скульптурний портрет дружини Аменхотепа IV - красуні Нефертіті (XIV ст. до н. е.), який було знайдено археологами в майстерні скульптора Тутмеса. Вважається, що це най дивовижніше жіноче зображення j усіх відомих.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; <br /> <br /> &amp;nbsp; '''Цікаво знати.'''&amp;nbsp; У 1922 р. англійський археолог Говард1 Картер знайшов гробницю фараона Тутанхамона. Мумія 18-річного&amp;nbsp;&amp;nbsp; фараона&amp;nbsp;&amp;nbsp; знаходилася&amp;nbsp;&amp;nbsp; в&amp;nbsp;&amp;nbsp; кам'яному&amp;nbsp;&amp;nbsp; саркофазі, а на грудях фараона лежали сухі польові квіти.</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D0%B5%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4%D0%B8 2009-08-07T10:43:06Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером '''&lt;u&gt;''Реферат на тему: &quot;Єгипетські піраміди&quot;''&lt;/u&gt;'''&lt;u&gt;&lt;/u&gt;&lt;br&gt; &amp;nbsp;&amp;nbsp; Із пірамід Єг...</p> <hr /> <div>'''&lt;u&gt;''Реферат на тему: &quot;Єгипетські піраміди&quot;''&lt;/u&gt;'''&lt;u&gt;&lt;/u&gt;&lt;br&gt;<br /> <br /> <br /> <br /> &amp;nbsp;&amp;nbsp; Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок семи чудес&amp;nbsp; світу. Наступними у списку буди ім. пам’ятки: висячі сади вавилонської цариці Семіраміди, статуя Зевса в Олімпії, Олександрійський маяк, храм Артеміди Єфеської,&amp;nbsp; Мавзолей царя Мавлоса і Колос Родоський. До нашого часу збереглися понад сотню пірамід.&lt;br&gt;Будівництво пірамід за умов тодішнього рівня техніки було надзвичайно складною справою. Роботи над спорудженням піраміди Хубру тривали 40 років, 20 років пішло на видобуток і доставку матеріалу з каменоломень по спеціально покладених для цього дорогах і на ім.. підготовчі роботи, і 20 р. пішло на побудову самої пірамід. На роботу залучалось по черзі по 100 тис. Людей – усе населення Єгипет.&lt;br&gt;Піраміди були гробницями фараонів. Вони називалися “будинками вічності”. Його тіло бальзамували, вносили усередину піраміди і клали у велику пам’ятну труну – саркофаг. Після цього вхід у піраміду замуровували. Чим кращий був цей будинок, тим більший авторитет мав цар серед людей. Перша піраміда була побудована фараоном Джокером. За його наказом вона буд. Буд.. з не цегли, а з чудового білого каменю – вапняку, що добували в каменоломнях Тури. Найбільшою і найвищою пірамідою була піраміда Хеопса. Її початкова висота складалася 147 м, на її побудову було витрачено 2 млн.300 тим. Пам’ятних брил, кожна важить 2,5 тонни.&lt;br&gt;Єгипет - одна з найдавніших країн на землі, історія якої, як держави, розпочинається з III тис. до н. е. Єгипет розташований в Аф¬риці на берегах ріки Ніл, яка протікає вузькою долиною, що затиснена між пустелями. Під час розливу Нілу вода, в якій було багато чорного мулу, каналами надходила до посівів. Мул осідав на жовтих пісках пустелі, і там дуже добре росла пшениця. За кольором мулу єгиптяни називали свою країну Кємєт, що в перекладі з давньоєгипетської означає «чор¬на». «Єгипет - дар Нілу», - так писав історик Геродот.&lt;br&gt;Багато сторіч селяни працювали в полі, жреці - служителі храмів - молилися богам, фараони воюва¬ли, поневолюючи інші народи, й привозили до своєї країни рабів.&lt;br&gt;Єгиптяни бачили, як умирають люди, і розуміли, що їх життя на землі не вічне. Вони вірили - якщо тіло померлої людини збережеться непошкодженим, то ця людина буде жити й у загробному світі. Єгиптяни навчилися зберігати тіла померлих, просочуючи їх розчином солі та висушуючи особливим методом. Через 40 днів тіла перетворювалися на мумії, які могли зберігатися тисячоліттями. Потім мумію сповивали стрічками полотна, які були просочені особливим бальзамом. Жрець, котрий був поряд, читав «Книгу мертвих», щоб молитвами допомогти небіжчику в загробному світі.&lt;br&gt;Для мумій будували піраміди. І чим заможнішим був чоловік, тим більшу за розмірами піраміду він намагався собі побудувати.&lt;br&gt;Особливо важливим було зберегти тіла правителів Єгипту - фараонів. Вони споруджували собі піраміди великих розмірів. Піраміди - це єдине із семи чудес світу, що збереглося до нашого часу.&lt;br&gt;' «Східчаста піраміда» фараона Джосера, який побажав, щоб його усипальниця підні¬малася до неба, побудована в XXVI ст. до н. е. біля Саккари. Це перша піраміда, але своїм зовнішнім виглядом вона більш схожа на мастабу. «Мастаба» - слово арабське й озна¬чає «лавка». Так називаються похилі могильні будівлі, закріплені цеглою або камінням.&lt;br&gt;Найбільш знамениті з пірамід і найбільші за розмірами - це піраміди трьох фараонів IV династії в Гізі. Найвища й найвеличніша - піраміда, збудована в XXV ст. до н. е., - піраміда Хеопса. Будувати її фараон почав відразу ж після того, як зійшов на престол. Керував будівництвом піраміди відомий архі¬тектор Хеміун. Сотні тисяч рабів і вільних селян працювали на будівництві піраміди.&lt;br&gt;Коли Хеопс побачив піраміду, він залишив¬ся незадоволеним і наказав збільшити її роз¬міри. І знов погнали на будівництво рабів і селян, і знов вони вмирали від непосильної праці. На будівництво йшли всі гроші з державної скарбниці, і Хеопсу через силу вдалося до¬будувати піраміду. Висота піраміди була май-? же 147 м, будували її протягом 20 років.&lt;br&gt;Усіх приголомшувала ця велична спо¬руда. І в наші дні піраміда Хеопса - най¬більша кам'яна споруда на землі. Але мумія фараона знайшла спокій у «вічному бу¬динку» зовсім на короткий час. Селяни й раби не простили муки, які фараон їм спри¬чинив, і, повставши, викинули мумію з піра¬міди.&lt;br&gt;Фараони, які правили в Єгипті після Хеопса, хотіли перевершити його, але не змогли. Піраміди Хефрена й інших фараонів нижчі від піраміди Хеопса.&lt;br&gt;Сфінкс. Поряд із пірамідою Хефрена знаходиться сфінкс. Це гігантська скульптура j з тулубом лева й людським обличчям, яке' дуже поруйноване часом. У XV ст. релігійні : фанатики спотворили йому ніс.&lt;br&gt;Карнак. Кожний фараон для підтвердження божого характеру царської влади будував і перебудовував храми. Найбільш грандіозні й величні храми знаходяться в Луксорі та Карнаці.&amp;nbsp; Храми призначалися для шанування одного бога, але в них часто знаходилися святи¬лища й інших богів. За фараона Тутмоса І у Карнаці почалося будівництво храму богу Сонця - Амону. А при Тутмосі III було збудовано «зал Анналів», в якому чотири¬гранні стовпи були прикрашені символами Верхнього й Нижнього Єгипту. За Аменхо¬тепа III було збудовано величезний храм на його честь, який алея сфінксів з'єднувала з храмовим комплексом Амона-Ра. Цей комплекс було зведено поблизу священого озера, яке було оточене храмами й обелісками, що прославляли богів.&lt;br&gt;У стародавні часи біля храмів справлялися релігійні свята, які супроводжувалися жертво¬приношеннями.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Кожний із наступних фараонів добудовував щось нове в храмовому комплексі.&lt;br&gt;Фараон XIX династії Рамзес II звів у 1260 р. до н. е. у Південному Єгипті, поблизу Абу-Симбела, найграндіозніший із храмів, який було вирубано в скелі. Перед входом сидять чотири двадцяти-метрові статуї фараона Рамзеса II. Біля його ніг - зображення дружини, цариці Нефертарі з дітьми.&lt;br&gt;Цей храм знаходився на самому березі Нілу. Зведення Асуанської греблі повинне було його затопити. Інженери з багатьох країн світу вирішили перенести храм вище, куди не доходить вода. Пам'ятники було зрізано зі скелі, розрізано на блоки та зібрано в іншому, безпечному місці.&lt;br&gt;Цікаво знати. Першу мирну угоду в історії світу уклав&amp;nbsp; у 1280 р. до н. е. наймогутніший фараон Рамзес II із т , Хетською державою.&lt;br&gt;Цікаво знати. Ніхто із фараонів не лишив стільки грандіозних споруд, як Рамзес II, отри й увічнив своє ім'я в багатьох тисячах гігантських скульптур.&lt;br&gt;Долина Царів. Поряд із Фівами, ста¬родавньою столицею Єгипту, у пустельній долині, прямо в скелі була висічена таємна гробниця, її наказав зробити для себе фараон Тутмос І, який знав, що з біль¬шості царських усипальниць викрадаються скарби. Його приклад наслідували й інші фараони.&lt;br&gt;Майже п'ять століть у товщі скель виру¬бали гробниці для поховання мумій фарао¬нів і знаті.&lt;br&gt;Робітники, які прорубували в скелях тунелі, використовували лише кам'яні та бронзові інструменти. Вирубану гірську породу вони виносили в корзинах.&lt;br&gt;Стіни усипальниць покривалися гіп¬сом і прикрашувалися малюнками богів ібогиньта надписами. Використовувались фарби білого, жовтого, зеленого, чорного, синього та червоного кольорів. Багато зображень збереглося до наших днів.&lt;br&gt;На жаль, місцеположення більшості, захоронень було відоме злодіям і тому всі гробниці було пограбовано.&lt;br&gt;Цікаво знати. Із папірусу - міцного очерету,; який ріс на берегах Нілу, було виготовлено перший папір для письма. Єгиптяни розрізали стебла І папірусу на тоненькі смужки й склеювали з них аркуші. На таких аркушах писали кінчиком оче¬ретинки.&lt;br&gt;Заупокійний храм цариці Хатшепсут було висічено в скелі позаду Долини Дарів. Його стіни вкрито сценами подій, які відбувалися під час її правління.&lt;br&gt;Гробниця Тутанхамона. Як же були здивоваЩ археологи, коли знайшли гробницю Тутанхамона непограбованою. Очевидно, злодіїв, котрі розкрили гробницю, хтось перелякав, і вони не встигли щось винести.&lt;br&gt;Зали гробниці було заповнено дорогоцінними | речами, які повинні були оточувати фараона в 5 загообному житті.&lt;br&gt;Археологів здивувала така кількість золота. Там були скрині з речами, меблі, золота колісниця, скульптурки богів, тварин та багато іншого. В останньому залі знаходився кам'яний саркофаг із двома внутрішніми домовинами з позолоченого дерева і третьою - із чистого золота, в якій лежала мумія Тутанхамона. Обличчя мумії було закрито золотою поховальною маскою.&lt;br&gt;І можна тільки уявити, якими скарбами були наповнені гробниці фараонів, імена яких поважали під час життя!&lt;br&gt;Портрет Нефертіті.&amp;nbsp; Особливо прославився в усьому світі скульптурний портрет дружини Аменхотепа IV - красуні Нефертіті (XIV ст. до н. е.), який було знайдено археологами в майстерні скульптора Тутмеса. Вважається, що це най дивовижніше жіноче зображення j усіх відомих.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Цікаво знати.&amp;nbsp; У 1922 р. англійський археолог Говард1 Картер знайшов гробницю фараона Тутанхамона. Мумія 18-річного&amp;nbsp;&amp;nbsp; фараона&amp;nbsp;&amp;nbsp; знаходилася&amp;nbsp;&amp;nbsp; в&amp;nbsp;&amp;nbsp; кам'яному&amp;nbsp;&amp;nbsp; саркофазі, а на грудях фараона лежали сухі польові квіти.</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%91%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE_%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4 2009-08-07T10:41:14Z

<p>ScarecroW: Содержимое страницы заменено на «&lt;br&gt;»</p> <hr /> <div>&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4%D0%B8 2009-08-07T10:40:28Z

<p>ScarecroW: Удалено содержимое страницы</p> <hr /> <div></div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%91%D1%83%D0%B4%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%82%D0%B2%D0%BE_%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4 2009-08-07T00:26:25Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером Єгипетські піраміди.&lt;br&gt;Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок сем...</p> <hr /> <div>Єгипетські піраміди.&lt;br&gt;Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок семи чудес&amp;nbsp; світу. Наступними у списку буди ім. пам’ятки: висячі сади вавилонської цариці Семіраміди, статуя Зевса в Олімпії, Олександрійський маяк, храм Артеміди Єфеської,&amp;nbsp; Мавзолей царя Мавлоса і Колос Родоський. До нашого часу збереглися понад сотню пірамід.&lt;br&gt;Будівництво пірамід за умов тодішнього рівня техніки було надзвичайно складною справою. Роботи над спорудженням піраміди Хубру тривали 40 років, 20 років пішло на видобуток і доставку матеріалу з каменоломень по спеціально покладених для цього дорогах і на ім.. підготовчі роботи, і 20 р. пішло на побудову самої пірамід. На роботу залучалось по черзі по 100 тис. Людей – усе населення Єгипет.&lt;br&gt;Піраміди були гробницями фараонів. Вони називалися “будинками вічності”. Його тіло бальзамували, вносили усередину піраміди і клали у велику пам’ятну труну – саркофаг. Після цього вхід у піраміду замуровували. Чим кращий був цей будинок, тим більший авторитет мав цар серед людей. Перша піраміда була побудована фараоном Джокером. За його наказом вона буд. Буд.. з не цегли, а з чудового білого каменю – вапняку, що добували в каменоломнях Тури. Найбільшою і найвищою пірамідою була піраміда Хеопса. Її початкова висота складалася 147 м, на її побудову було витрачено 2 млн.300 тим. Пам’ятних брил, кожна важить 2,5 тонни.&lt;br&gt;Єгипет - одна з найдавніших країн на землі, історія якої, як держави, розпочинається з III тис. до н. е. Єгипет розташований в Аф¬риці на берегах ріки Ніл, яка протікає вузькою долиною, що затиснена між пустелями. Під час розливу Нілу вода, в якій було багато чорного мулу, каналами надходила до посівів. Мул осідав на жовтих пісках пустелі, і там дуже добре росла пшениця. За кольором мулу єгиптяни називали свою країну Кємєт, що в перекладі з давньоєгипетської означає «чор¬на». «Єгипет - дар Нілу», - так писав історик Геродот.&lt;br&gt;Багато сторіч селяни працювали в полі, жреці - служителі храмів - молилися богам, фараони воюва¬ли, поневолюючи інші народи, й привозили до своєї країни рабів.&lt;br&gt;Єгиптяни бачили, як умирають люди, і розуміли, що їх життя на землі не вічне. Вони вірили - якщо тіло померлої людини збережеться непошкодженим, то ця людина буде жити й у загробному світі. Єгиптяни навчилися зберігати тіла померлих, просочуючи їх розчином солі та висушуючи особливим методом. Через 40 днів тіла перетворювалися на мумії, які могли зберігатися тисячоліттями. Потім мумію сповивали стрічками полотна, які були просочені особливим бальзамом. Жрець, котрий був поряд, читав «Книгу мертвих», щоб молитвами допомогти небіжчику в загробному світі.&lt;br&gt;Для мумій будували піраміди. І чим заможнішим був чоловік, тим більшу за розмірами піраміду він намагався собі побудувати.&lt;br&gt;Особливо важливим було зберегти тіла правителів Єгипту - фараонів. Вони споруджували собі піраміди великих розмірів. Піраміди - це єдине із семи чудес світу, що збереглося до нашого часу.&lt;br&gt;' «Східчаста піраміда» фараона Джосера, який побажав, щоб його усипальниця підні¬малася до неба, побудована в XXVI ст. до н. е. біля Саккари. Це перша піраміда, але своїм зовнішнім виглядом вона більш схожа на мастабу. «Мастаба» - слово арабське й озна¬чає «лавка». Так називаються похилі могильні будівлі, закріплені цеглою або камінням.&lt;br&gt;Найбільш знамениті з пірамід і найбільші за розмірами - це піраміди трьох фараонів IV династії в Гізі. Найвища й найвеличніша - піраміда, збудована в XXV ст. до н. е., - піраміда Хеопса. Будувати її фараон почав відразу ж після того, як зійшов на престол. Керував будівництвом піраміди відомий архі¬тектор Хеміун. Сотні тисяч рабів і вільних селян працювали на будівництві піраміди.&lt;br&gt;Коли Хеопс побачив піраміду, він залишив¬ся незадоволеним і наказав збільшити її роз¬міри. І знов погнали на будівництво рабів і селян, і знов вони вмирали від непосильної праці. На будівництво йшли всі гроші з державної скарбниці, і Хеопсу через силу вдалося до¬будувати піраміду. Висота піраміди була май-? же 147 м, будували її протягом 20 років.&lt;br&gt;Усіх приголомшувала ця велична спо¬руда. І в наші дні піраміда Хеопса - най¬більша кам'яна споруда на землі. Але мумія фараона знайшла спокій у «вічному бу¬динку» зовсім на короткий час. Селяни й раби не простили муки, які фараон їм спри¬чинив, і, повставши, викинули мумію з піра¬міди.&lt;br&gt;Фараони, які правили в Єгипті після Хеопса, хотіли перевершити його, але не змогли. Піраміди Хефрена й інших фараонів нижчі від піраміди Хеопса.&lt;br&gt;Сфінкс. Поряд із пірамідою Хефрена знаходиться сфінкс. Це гігантська скульптура j з тулубом лева й людським обличчям, яке' дуже поруйноване часом. У XV ст. релігійні : фанатики спотворили йому ніс.&lt;br&gt;Карнак. Кожний фараон для підтвердження божого характеру царської влади будував і перебудовував храми. Найбільш грандіозні й величні храми знаходяться в Луксорі та Карнаці.&amp;nbsp; Храми призначалися для шанування одного бога, але в них часто знаходилися святи¬лища й інших богів. За фараона Тутмоса І у Карнаці почалося будівництво храму богу Сонця - Амону. А при Тутмосі III було збудовано «зал Анналів», в якому чотири¬гранні стовпи були прикрашені символами Верхнього й Нижнього Єгипту. За Аменхо¬тепа III було збудовано величезний храм на його честь, який алея сфінксів з'єднувала з храмовим комплексом Амона-Ра. Цей комплекс було зведено поблизу священого озера, яке було оточене храмами й обелісками, що прославляли богів.&lt;br&gt;У стародавні часи біля храмів справлялися релігійні свята, які супроводжувалися жертво¬приношеннями.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Кожний із наступних фараонів добудовував щось нове в храмовому комплексі.&lt;br&gt;Фараон XIX династії Рамзес II звів у 1260 р. до н. е. у Південному Єгипті, поблизу Абу-Симбела, найграндіозніший із храмів, який було вирубано в скелі. Перед входом сидять чотири двадцяти-метрові статуї фараона Рамзеса II. Біля його ніг - зображення дружини, цариці Нефертарі з дітьми.&lt;br&gt;Цей храм знаходився на самому березі Нілу. Зведення Асуанської греблі повинне було його затопити. Інженери з багатьох країн світу вирішили перенести храм вище, куди не доходить вода. Пам'ятники було зрізано зі скелі, розрізано на блоки та зібрано в іншому, безпечному місці.&lt;br&gt;Цікаво знати. Першу мирну угоду в історії світу уклав&amp;nbsp; у 1280 р. до н. е. наймогутніший фараон Рамзес II із т , Хетською державою.&lt;br&gt;Цікаво знати. Ніхто із фараонів не лишив стільки грандіозних споруд, як Рамзес II, отри й увічнив своє ім'я в багатьох тисячах гігантських скульптур.&lt;br&gt;Долина Царів. Поряд із Фівами, ста¬родавньою столицею Єгипту, у пустельній долині, прямо в скелі була висічена таємна гробниця, її наказав зробити для себе фараон Тутмос І, який знав, що з біль¬шості царських усипальниць викрадаються скарби. Його приклад наслідували й інші фараони.&lt;br&gt;Майже п'ять століть у товщі скель виру¬бали гробниці для поховання мумій фарао¬нів і знаті.&lt;br&gt;Робітники, які прорубували в скелях тунелі, використовували лише кам'яні та бронзові інструменти. Вирубану гірську породу вони виносили в корзинах.&lt;br&gt;Стіни усипальниць покривалися гіп¬сом і прикрашувалися малюнками богів ібогиньта надписами. Використовувались фарби білого, жовтого, зеленого, чорного, синього та червоного кольорів. Багато зображень збереглося до наших днів.&lt;br&gt;На жаль, місцеположення більшості, захоронень було відоме злодіям і тому всі гробниці було пограбовано.&lt;br&gt;Цікаво знати. Із папірусу - міцного очерету,; який ріс на берегах Нілу, було виготовлено перший папір для письма. Єгиптяни розрізали стебла І папірусу на тоненькі смужки й склеювали з них аркуші. На таких аркушах писали кінчиком оче¬ретинки.&lt;br&gt;Заупокійний храм цариці Хатшепсут було висічено в скелі позаду Долини Дарів. Його стіни вкрито сценами подій, які відбувалися під час її правління.&lt;br&gt;Гробниця Тутанхамона. Як же були здивоваЩ археологи, коли знайшли гробницю Тутанхамона непограбованою. Очевидно, злодіїв, котрі розкрили гробницю, хтось перелякав, і вони не встигли щось винести.&lt;br&gt;Зали гробниці було заповнено дорогоцінними | речами, які повинні були оточувати фараона в 5 загообному житті.&lt;br&gt;Археологів здивувала така кількість золота. Там були скрині з речами, меблі, золота колісниця, скульптурки богів, тварин та багато іншого. В останньому залі знаходився кам'яний саркофаг із двома внутрішніми домовинами з позолоченого дерева і третьою - із чистого золота, в якій лежала мумія Тутанхамона. Обличчя мумії було закрито золотою поховальною маскою.&lt;br&gt;І можна тільки уявити, якими скарбами були наповнені гробниці фараонів, імена яких поважали під час життя!&lt;br&gt;Портрет Нефертіті.&amp;nbsp; Особливо прославився в усьому світі скульптурний портрет дружини Аменхотепа IV - красуні Нефертіті (XIV ст. до н. е.), який було знайдено археологами в майстерні скульптора Тутмеса. Вважається, що це най дивовижніше жіноче зображення j усіх відомих.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Цікаво знати.&amp;nbsp; У 1922 р. англійський археолог Говард1 Картер знайшов гробницю фараона Тутанхамона. Мумія 18-річного&amp;nbsp;&amp;nbsp; фараона&amp;nbsp;&amp;nbsp; знаходилася&amp;nbsp;&amp;nbsp; в&amp;nbsp;&amp;nbsp; кам'яному&amp;nbsp;&amp;nbsp; саркофазі, а на грудях фараона лежали сухі польові квіти.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%9F%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4%D0%B8 2009-08-06T22:55:08Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером Єгипетські піраміди.&lt;br&gt;Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок сем...</p> <hr /> <div>Єгипетські піраміди.&lt;br&gt;Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок семи чудес&amp;nbsp; світу. Наступними у списку буди ім. пам’ятки: висячі сади вавилонської цариці Семіраміди, статуя Зевса в Олімпії, Олександрійський маяк, храм Артеміди Єфеської,&amp;nbsp; Мавзолей царя Мавлоса і Колос Родоський. До нашого часу збереглися понад сотню пірамід.&lt;br&gt;Будівництво пірамід за умов тодішнього рівня техніки було надзвичайно складною справою. Роботи над спорудженням піраміди Хубру тривали 40 років, 20 років пішло на видобуток і доставку матеріалу з каменоломень по спеціально покладених для цього дорогах і на ім.. підготовчі роботи, і 20 р. пішло на побудову самої пірамід. На роботу залучалось по черзі по 100 тис. Людей – усе населення Єгипет.&lt;br&gt;Піраміди були гробницями фараонів. Вони називалися “будинками вічності”. Його тіло бальзамували, вносили усередину піраміди і клали у велику пам’ятну труну – саркофаг. Після цього вхід у піраміду замуровували. Чим кращий був цей будинок, тим більший авторитет мав цар серед людей. Перша піраміда була побудована фараоном Джокером. За його наказом вона буд. Буд.. з не цегли, а з чудового білого каменю – вапняку, що добували в каменоломнях Тури. Найбільшою і найвищою пірамідою була піраміда Хеопса. Її початкова висота складалася 147 м, на її побудову було витрачено 2 млн.300 тим. Пам’ятних брил, кожна важить 2,5 тонни.&lt;br&gt;Єгипет - одна з найдавніших країн на землі, історія якої, як держави, розпочинається з III тис. до н. е. Єгипет розташований в Аф¬риці на берегах ріки Ніл, яка протікає вузькою долиною, що затиснена між пустелями. Під час розливу Нілу вода, в якій було багато чорного мулу, каналами надходила до посівів. Мул осідав на жовтих пісках пустелі, і там дуже добре росла пшениця. За кольором мулу єгиптяни називали свою країну Кємєт, що в перекладі з давньоєгипетської означає «чор¬на». «Єгипет - дар Нілу», - так писав історик Геродот.&lt;br&gt;Багато сторіч селяни працювали в полі, жреці - служителі храмів - молилися богам, фараони воюва¬ли, поневолюючи інші народи, й привозили до своєї країни рабів.&lt;br&gt;Єгиптяни бачили, як умирають люди, і розуміли, що їх життя на землі не вічне. Вони вірили - якщо тіло померлої людини збережеться непошкодженим, то ця людина буде жити й у загробному світі. Єгиптяни навчилися зберігати тіла померлих, просочуючи їх розчином солі та висушуючи особливим методом. Через 40 днів тіла перетворювалися на мумії, які могли зберігатися тисячоліттями. Потім мумію сповивали стрічками полотна, які були просочені особливим бальзамом. Жрець, котрий був поряд, читав «Книгу мертвих», щоб молитвами допомогти небіжчику в загробному світі.&lt;br&gt;Для мумій будували піраміди. І чим заможнішим був чоловік, тим більшу за розмірами піраміду він намагався собі побудувати.&lt;br&gt;Особливо важливим було зберегти тіла правителів Єгипту - фараонів. Вони споруджували собі піраміди великих розмірів. Піраміди - це єдине із семи чудес світу, що збереглося до нашого часу.&lt;br&gt;' «Східчаста піраміда» фараона Джосера, який побажав, щоб його усипальниця підні¬малася до неба, побудована в XXVI ст. до н. е. біля Саккари. Це перша піраміда, але своїм зовнішнім виглядом вона більш схожа на мастабу. «Мастаба» - слово арабське й озна¬чає «лавка». Так називаються похилі могильні будівлі, закріплені цеглою або камінням.&lt;br&gt;Найбільш знамениті з пірамід і найбільші за розмірами - це піраміди трьох фараонів IV династії в Гізі. Найвища й найвеличніша - піраміда, збудована в XXV ст. до н. е., - піраміда Хеопса. Будувати її фараон почав відразу ж після того, як зійшов на престол. Керував будівництвом піраміди відомий архі¬тектор Хеміун. Сотні тисяч рабів і вільних селян працювали на будівництві піраміди.&lt;br&gt;Коли Хеопс побачив піраміду, він залишив¬ся незадоволеним і наказав збільшити її роз¬міри. І знов погнали на будівництво рабів і селян, і знов вони вмирали від непосильної праці. На будівництво йшли всі гроші з державної скарбниці, і Хеопсу через силу вдалося до¬будувати піраміду. Висота піраміди була май-? же 147 м, будували її протягом 20 років.&lt;br&gt;Усіх приголомшувала ця велична спо¬руда. І в наші дні піраміда Хеопса - най¬більша кам'яна споруда на землі. Але мумія фараона знайшла спокій у «вічному бу¬динку» зовсім на короткий час. Селяни й раби не простили муки, які фараон їм спри¬чинив, і, повставши, викинули мумію з піра¬міди.&lt;br&gt;Фараони, які правили в Єгипті після Хеопса, хотіли перевершити його, але не змогли. Піраміди Хефрена й інших фараонів нижчі від піраміди Хеопса.&lt;br&gt;Сфінкс. Поряд із пірамідою Хефрена знаходиться сфінкс. Це гігантська скульптура j з тулубом лева й людським обличчям, яке' дуже поруйноване часом. У XV ст. релігійні : фанатики спотворили йому ніс.&lt;br&gt;Карнак. Кожний фараон для підтвердження божого характеру царської влади будував і перебудовував храми. Найбільш грандіозні й величні храми знаходяться в Луксорі та Карнаці.&amp;nbsp; Храми призначалися для шанування одного бога, але в них часто знаходилися святи¬лища й інших богів. За фараона Тутмоса І у Карнаці почалося будівництво храму богу Сонця - Амону. А при Тутмосі III було збудовано «зал Анналів», в якому чотири¬гранні стовпи були прикрашені символами Верхнього й Нижнього Єгипту. За Аменхо¬тепа III було збудовано величезний храм на його честь, який алея сфінксів з'єднувала з храмовим комплексом Амона-Ра. Цей комплекс було зведено поблизу священого озера, яке було оточене храмами й обелісками, що прославляли богів.&lt;br&gt;У стародавні часи біля храмів справлялися релігійні свята, які супроводжувалися жертво¬приношеннями.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Кожний із наступних фараонів добудовував щось нове в храмовому комплексі.&lt;br&gt;Фараон XIX династії Рамзес II звів у 1260 р. до н. е. у Південному Єгипті, поблизу Абу-Симбела, найграндіозніший із храмів, який було вирубано в скелі. Перед входом сидять чотири двадцяти-метрові статуї фараона Рамзеса II. Біля його ніг - зображення дружини, цариці Нефертарі з дітьми.&lt;br&gt;Цей храм знаходився на самому березі Нілу. Зведення Асуанської греблі повинне було його затопити. Інженери з багатьох країн світу вирішили перенести храм вище, куди не доходить вода. Пам'ятники було зрізано зі скелі, розрізано на блоки та зібрано в іншому, безпечному місці.&lt;br&gt;Цікаво знати. Першу мирну угоду в історії світу уклав&amp;nbsp; у 1280 р. до н. е. наймогутніший фараон Рамзес II із т , Хетською державою.&lt;br&gt;Цікаво знати. Ніхто із фараонів не лишив стільки грандіозних споруд, як Рамзес II, отри й увічнив своє ім'я в багатьох тисячах гігантських скульптур.&lt;br&gt;Долина Царів. Поряд із Фівами, ста¬родавньою столицею Єгипту, у пустельній долині, прямо в скелі була висічена таємна гробниця, її наказав зробити для себе фараон Тутмос І, який знав, що з біль¬шості царських усипальниць викрадаються скарби. Його приклад наслідували й інші фараони.&lt;br&gt;Майже п'ять століть у товщі скель виру¬бали гробниці для поховання мумій фарао¬нів і знаті.&lt;br&gt;Робітники, які прорубували в скелях тунелі, використовували лише кам'яні та бронзові інструменти. Вирубану гірську породу вони виносили в корзинах.&lt;br&gt;Стіни усипальниць покривалися гіп¬сом і прикрашувалися малюнками богів ібогиньта надписами. Використовувались фарби білого, жовтого, зеленого, чорного, синього та червоного кольорів. Багато зображень збереглося до наших днів.&lt;br&gt;На жаль, місцеположення більшості, захоронень було відоме злодіям і тому всі гробниці було пограбовано.&lt;br&gt;Цікаво знати. Із папірусу - міцного очерету,; який ріс на берегах Нілу, було виготовлено перший папір для письма. Єгиптяни розрізали стебла І папірусу на тоненькі смужки й склеювали з них аркуші. На таких аркушах писали кінчиком оче¬ретинки.&lt;br&gt;Заупокійний храм цариці Хатшепсут було висічено в скелі позаду Долини Дарів. Його стіни вкрито сценами подій, які відбувалися під час її правління.&lt;br&gt;Гробниця Тутанхамона. Як же були здивоваЩ археологи, коли знайшли гробницю Тутанхамона непограбованою. Очевидно, злодіїв, котрі розкрили гробницю, хтось перелякав, і вони не встигли щось винести.&lt;br&gt;Зали гробниці було заповнено дорогоцінними | речами, які повинні були оточувати фараона в 5 загообному житті.&lt;br&gt;Археологів здивувала така кількість золота. Там були скрині з речами, меблі, золота колісниця, скульптурки богів, тварин та багато іншого. В останньому залі знаходився кам'яний саркофаг із двома внутрішніми домовинами з позолоченого дерева і третьою - із чистого золота, в якій лежала мумія Тутанхамона. Обличчя мумії було закрито золотою поховальною маскою.&lt;br&gt;І можна тільки уявити, якими скарбами були наповнені гробниці фараонів, імена яких поважали під час життя!&lt;br&gt;Портрет Нефертіті.&amp;nbsp; Особливо прославився в усьому світі скульптурний портрет дружини Аменхотепа IV - красуні Нефертіті (XIV ст. до н. е.), який було знайдено археологами в майстерні скульптора Тутмеса. Вважається, що це най дивовижніше жіноче зображення j усіх відомих.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Цікаво знати.&amp;nbsp; У 1922 р. англійський археолог Говард1 Картер знайшов гробницю фараона Тутанхамона. Мумія 18-річного&amp;nbsp;&amp;nbsp; фараона&amp;nbsp;&amp;nbsp; знаходилася&amp;nbsp;&amp;nbsp; в&amp;nbsp;&amp;nbsp; кам'яному&amp;nbsp;&amp;nbsp; саркофазі, а на грудях фараона лежали сухі польові квіти.<br /> <br /> &lt;br&gt;</div>

ScarecroW http://edufuture.biz/index.php?title=%D0%84%D0%B3%D0%B8%D0%BF%D0%B8%D1%82%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BF%D1%96%D1%80%D0%B0%D0%BC%D1%96%D0%B4%D0%B8 2009-08-06T22:44:05Z

<p>ScarecroW: Создана новая страница размером Єгипетські піраміди.&lt;br&gt;Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок сем...</p> <hr /> <div>Єгипетські піраміди.&lt;br&gt;Із пірамід Єгипту древні греки починали рахунок семи чудес&amp;nbsp; світу. Наступними у списку буди ім. пам’ятки: висячі сади вавилонської цариці Семіраміди, статуя Зевса в Олімпії, Олександрійський маяк, храм Артеміди Єфеської,&amp;nbsp; Мавзолей царя Мавлоса і Колос Родоський. До нашого часу збереглися понад сотню пірамід.&lt;br&gt;Будівництво пірамід за умов тодішнього рівня техніки було надзвичайно складною справою. Роботи над спорудженням піраміди Хубру тривали 40 років, 20 років пішло на видобуток і доставку матеріалу з каменоломень по спеціально покладених для цього дорогах і на ім.. підготовчі роботи, і 20 р. пішло на побудову самої пірамід. На роботу залучалось по черзі по 100 тис. Людей – усе населення Єгипет.&lt;br&gt;Піраміди були гробницями фараонів. Вони називалися “будинками вічності”. Його тіло бальзамували, вносили усередину піраміди і клали у велику пам’ятну труну – саркофаг. Після цього вхід у піраміду замуровували. Чим кращий був цей будинок, тим більший авторитет мав цар серед людей. Перша піраміда була побудована фараоном Джокером. За його наказом вона буд. Буд.. з не цегли, а з чудового білого каменю – вапняку, що добували в каменоломнях Тури. Найбільшою і найвищою пірамідою була піраміда Хеопса. Її початкова висота складалася 147 м, на її побудову було витрачено 2 млн.300 тим. Пам’ятних брил, кожна важить 2,5 тонни.&lt;br&gt;Єгипет - одна з найдавніших країн на землі, історія якої, як держави, розпочинається з III тис. до н. е. Єгипет розташований в Аф¬риці на берегах ріки Ніл, яка протікає вузькою долиною, що затиснена між пустелями. Під час розливу Нілу вода, в якій було багато чорного мулу, каналами надходила до посівів. Мул осідав на жовтих пісках пустелі, і там дуже добре росла пшениця. За кольором мулу єгиптяни називали свою країну Кємєт, що в перекладі з давньоєгипетської означає «чор¬на». «Єгипет - дар Нілу», - так писав історик Геродот.&lt;br&gt;Багато сторіч селяни працювали в полі, жреці - служителі храмів - молилися богам, фараони воюва¬ли, поневолюючи інші народи, й привозили до своєї країни рабів.&lt;br&gt;Єгиптяни бачили, як умирають люди, і розуміли, що їх життя на землі не вічне. Вони вірили - якщо тіло померлої людини збережеться непошкодженим, то ця людина буде жити й у загробному світі. Єгиптяни навчилися зберігати тіла померлих, просочуючи їх розчином солі та висушуючи особливим методом. Через 40 днів тіла перетворювалися на мумії, які могли зберігатися тисячоліттями. Потім мумію сповивали стрічками полотна, які були просочені особливим бальзамом. Жрець, котрий був поряд, читав «Книгу мертвих», щоб молитвами допомогти небіжчику в загробному світі.&lt;br&gt;Для мумій будували піраміди. І чим заможнішим був чоловік, тим більшу за розмірами піраміду він намагався собі побудувати.&lt;br&gt;Особливо важливим було зберегти тіла правителів Єгипту - фараонів. Вони споруджували собі піраміди великих розмірів. Піраміди - це єдине із семи чудес світу, що збереглося до нашого часу.&lt;br&gt;' «Східчаста піраміда» фараона Джосера, який побажав, щоб його усипальниця підні¬малася до неба, побудована в XXVI ст. до н. е. біля Саккари. Це перша піраміда, але своїм зовнішнім виглядом вона більш схожа на мастабу. «Мастаба» - слово арабське й озна¬чає «лавка». Так називаються похилі могильні будівлі, закріплені цеглою або камінням.&lt;br&gt;Найбільш знамениті з пірамід і найбільші за розмірами - це піраміди трьох фараонів IV династії в Гізі. Найвища й найвеличніша - піраміда, збудована в XXV ст. до н. е., - піраміда Хеопса. Будувати її фараон почав відразу ж після того, як зійшов на престол. Керував будівництвом піраміди відомий архі¬тектор Хеміун. Сотні тисяч рабів і вільних селян працювали на будівництві піраміди.&lt;br&gt;Коли Хеопс побачив піраміду, він залишив¬ся незадоволеним і наказав збільшити її роз¬міри. І знов погнали на будівництво рабів і селян, і знов вони вмирали від непосильної праці. На будівництво йшли всі гроші з державної скарбниці, і Хеопсу через силу вдалося до¬будувати піраміду. Висота піраміди була май-? же 147 м, будували її протягом 20 років.&lt;br&gt;Усіх приголомшувала ця велична спо¬руда. І в наші дні піраміда Хеопса - най¬більша кам'яна споруда на землі. Але мумія фараона знайшла спокій у «вічному бу¬динку» зовсім на короткий час. Селяни й раби не простили муки, які фараон їм спри¬чинив, і, повставши, викинули мумію з піра¬міди.&lt;br&gt;Фараони, які правили в Єгипті після Хеопса, хотіли перевершити його, але не змогли. Піраміди Хефрена й інших фараонів нижчі від піраміди Хеопса.&lt;br&gt;Сфінкс. Поряд із пірамідою Хефрена знаходиться сфінкс. Це гігантська скульптура j з тулубом лева й людським обличчям, яке' дуже поруйноване часом. У XV ст. релігійні : фанатики спотворили йому ніс.&lt;br&gt;Карнак. Кожний фараон для підтвердження божого характеру царської влади будував і перебудовував храми. Найбільш грандіозні й величні храми знаходяться в Луксорі та Карнаці.&amp;nbsp; Храми призначалися для шанування одного бога, але в них часто знаходилися святи¬лища й інших богів. За фараона Тутмоса І у Карнаці почалося будівництво храму богу Сонця - Амону. А при Тутмосі III було збудовано «зал Анналів», в якому чотири¬гранні стовпи були прикрашені символами Верхнього й Нижнього Єгипту. За Аменхо¬тепа III було збудовано величезний храм на його честь, який алея сфінксів з'єднувала з храмовим комплексом Амона-Ра. Цей комплекс було зведено поблизу священого озера, яке було оточене храмами й обелісками, що прославляли богів.&lt;br&gt;У стародавні часи біля храмів справлялися релігійні свята, які супроводжувалися жертво¬приношеннями.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Кожний із наступних фараонів добудовував щось нове в храмовому комплексі.&lt;br&gt;Фараон XIX династії Рамзес II звів у 1260 р. до н. е. у Південному Єгипті, поблизу Абу-Симбела, найграндіозніший із храмів, який було вирубано в скелі. Перед входом сидять чотири двадцяти-метрові статуї фараона Рамзеса II. Біля його ніг - зображення дружини, цариці Нефертарі з дітьми.&lt;br&gt;Цей храм знаходився на самому березі Нілу. Зведення Асуанської греблі повинне було його затопити. Інженери з багатьох країн світу вирішили перенести храм вище, куди не доходить вода. Пам'ятники було зрізано зі скелі, розрізано на блоки та зібрано в іншому, безпечному місці.&lt;br&gt;Цікаво знати. Першу мирну угоду в історії світу уклав&amp;nbsp; у 1280 р. до н. е. наймогутніший фараон Рамзес II із т , Хетською державою.&lt;br&gt;Цікаво знати. Ніхто із фараонів не лишив стільки грандіозних споруд, як Рамзес II, отри й увічнив своє ім'я в багатьох тисячах гігантських скульптур.&lt;br&gt;Долина Царів. Поряд із Фівами, ста¬родавньою столицею Єгипту, у пустельній долині, прямо в скелі була висічена таємна гробниця, її наказав зробити для себе фараон Тутмос І, який знав, що з біль¬шості царських усипальниць викрадаються скарби. Його приклад наслідували й інші фараони.&lt;br&gt;Майже п'ять століть у товщі скель виру¬бали гробниці для поховання мумій фарао¬нів і знаті.&lt;br&gt;Робітники, які прорубували в скелях тунелі, використовували лише кам'яні та бронзові інструменти. Вирубану гірську породу вони виносили в корзинах.&lt;br&gt;Стіни усипальниць покривалися гіп¬сом і прикрашувалися малюнками богів ібогиньта надписами. Використовувались фарби білого, жовтого, зеленого, чорного, синього та червоного кольорів. Багато зображень збереглося до наших днів.&lt;br&gt;На жаль, місцеположення більшості, захоронень було відоме злодіям і тому всі гробниці було пограбовано.&lt;br&gt;Цікаво знати. Із папірусу - міцного очерету,; який ріс на берегах Нілу, було виготовлено перший папір для письма. Єгиптяни розрізали стебла І папірусу на тоненькі смужки й склеювали з них аркуші. На таких аркушах писали кінчиком оче¬ретинки.&lt;br&gt;Заупокійний храм цариці Хатшепсут було висічено в скелі позаду Долини Дарів. Його стіни вкрито сценами подій, які відбувалися під час її правління.&lt;br&gt;Гробниця Тутанхамона. Як же були здивоваЩ археологи, коли знайшли гробницю Тутанхамона непограбованою. Очевидно, злодіїв, котрі розкрили гробницю, хтось перелякав, і вони не встигли щось винести.&lt;br&gt;Зали гробниці було заповнено дорогоцінними | речами, які повинні були оточувати фараона в 5 загообному житті.&lt;br&gt;Археологів здивувала така кількість золота. Там були скрині з речами, меблі, золота колісниця, скульптурки богів, тварин та багато іншого. В останньому залі знаходився кам'яний саркофаг із двома внутрішніми домовинами з позолоченого дерева і третьою - із чистого золота, в якій лежала мумія Тутанхамона. Обличчя мумії було закрито золотою поховальною маскою.&lt;br&gt;І можна тільки уявити, якими скарбами були наповнені гробниці фараонів, імена яких поважали під час життя!&lt;br&gt;Портрет Нефертіті.&amp;nbsp; Особливо прославився в усьому світі скульптурний портрет дружини Аменхотепа IV - красуні Нефертіті (XIV ст. до н. е.), який було знайдено археологами в майстерні скульптора Тутмеса. Вважається, що це най дивовижніше жіноче зображення j усіх відомих.&amp;nbsp;&amp;nbsp;&amp;nbsp; &lt;br&gt;Цікаво знати.&amp;nbsp; У 1922 р. англійський археолог Говард1 Картер знайшов гробницю фараона Тутанхамона. Мумія 18-річного&amp;nbsp;&amp;nbsp; фараона&amp;nbsp;&amp;nbsp; знаходилася&amp;nbsp;&amp;nbsp; в&amp;nbsp;&amp;nbsp; кам'яному&amp;nbsp;&amp;nbsp; саркофазі, а на грудях фараона лежали сухі польові квіти.&lt;br&gt;&lt;br&gt;&lt;br&gt;</div>

ScarecroW