Версия 20:58, 26 августа 2009

 ПРИГОДИ ПІНОККІО

(Уривок)
На початку ка.чки йдеться про те, як столяр Вишня робив з дерева ніжку для столика. Коли майстер заходився тесати дерев'яне поліно, воно почало плакати і сміятися, мов дитя.

Майстер Вишня подарував поліно своєму приятелеві Джеп-пёто, який зробив з нього дерев'яну ляльку — ПІНОККІО. У ляльки за кілька хвилин виріс довжелезний ніс. Шнбккіо одразу ж повів себе як бешкетник. Він утік від свого батька на вулицю, де його ледве встиг схопити за ніс поліцейський.

Джеппето продав свою єдину куртку, щоб купити ПІНОККІО буквар. Піноккіо пообіцяв не пустувати і ходити до школи.
Але сталося інакше...

Прочитай, як розпочиналися неймовірні пригоди Піноккіо.

Піноккіо продає буквар,
щоб купити квиток у ляльковий театр

Як тільки перестав падати сніг, Піноккіо узяв під пахву свій новенький буквар, вийшов на вулицю і по¬прямував до школи. Дорогою він мріяв про гарні, навіть чудові речі і промовляв сам до себе:
— Сьогодні в школі я навчуся читати, завтра — писати, а післязавтра — рахувати. А потім, вивчившись, я зароблю багато грошей і на перший заробіток куплю батькові вовняну гарну куртку. Та не просто вовняну! Я знайду куртку, оздоблену золотом і сріблом, з діамантовими ґудзиками. Бідолашний батько цього таки заслужив, бо через мене лишився в самій сорочці в такий холод, аби лиш я мав змогу вчитися! Не всі батьки здатні на такі жертви!

Поки він казав собі ці зворушливі слова, вдалині почулася музика: свистіли флейти і гупав великий барабан. Пі-пі-пі, пі-пі-пі, бум, бум, бум, бум...
Піноккіо зупинився і прислухався. Музика долинала від маленького селища, що лежало на березі моря. Туди вела довга-предовга дорога.
— Що це за музика? Як шкода, що я маю йти до школи, коли б не це...
Він завагався: іти в школу чи завернути послухати музику.

— Сьогодні я послухаю музику, а завтра піду до школи. Школа ніде не дінеться,— сказав нарешті цей шибеник і пересмикнув плечима.
Як сказав, так і зробив. Шноккіо звернув на ту доро¬гу і побіг щодуху. Чим далі, тим виразніше чулися звуки флейт і удари в барабан: пі-пі-пі, пі-пі-пі, пі-пі-пі, бум, бум, бум.

І ось він уже посеред площі, де люди обступили великий дерев'яний балаган з яскраво розмальованою полотняною завісою.
— Що це за хата? — спитав Шноккіо у місцевого хлопця.
— Прочитай афішу й дізнаєшся.
— Та я б залюбки прочитав, але саме сьогодні не вмію читати.
— Браво, йолопе! То я сьогодні тобі прочитаю. Знай же: на цій афіші червоними, як вогонь, літерами напи¬сано: «Великий ляльковий театр».
— А коли початок вистави?
— Зараз починається.
— А скільки треба платити за вхід?
— Чотирихольдо.

Піноккіо зопалу забув усякі правила пристойності. Не соромлячись він звернувся до хлопчика:
— Ти даси мені до завтра чотири сольдо?
— Я б тобі дав їх залюбки,— відповів той глузливо,— та саме сьогодні не можу.
— За чотири сольдо я продам тобі свою курточку.
— А навіщо мені твоя паперова курточка? Як піде дощ, вона розлізеться на клаптики.
— Тоді купи мої черевики.
— Вони годяться тільки на розпал.
— А скільки ти даси за мій ковпачок?
— Гарну я б зробив покупку! Шапка з м'якушки хліба! Та миші з'їдять її в мене на голові.

Піноккіо потрапив у безвихідь. Він хотів, але не насмілювався запропонувати останнє, що в нього було. Вагався, сумнівався, мучився. І нарешті випалив:

— А чи не даси ти мені чотири сольдо за цей новий буквар?
— Я хлопець і нічого не купую В ХЛОПЦІВ,— ВІДПОВІВ його маленький співрозмовник, який виявився наба¬гато розсудливішим за нашого героя.
 - Я візьму буквар за чотири сольдо,— вигукнув ганчірник*, який чув усю їхню розмову.
За одну мить книжку було продано. Подумати тільки, що бідний Джеппето сидів дома і тремтів від холоду в самій сорочці, бо купив синові буквар!

Ляльки одразу впізнають свого брата Піноккіо і влаштовують йому пишну зустріч, та в найурочистіший момент з'являється хазяїн театру, і Пінокіо загрожує жахлива небезпека.

Коли Піноккіо зайшов до театру, там мало не зчинилась революція. А треба сказати, що завісу вже підняли і вистава почалася.
На сцені були Арлекін та Полішинель, і вони, як завжди, сварилися між собою, обмінюючись погрозами, ляпасами і потиличниками.
Глядачі не спускали очей зі сцени і аж за животи бралися від сміху, бо дві ляльки сварились майстерно, ніби справжні люди.

Зненацька Арлекін затнувся, повернувся обличчям до зали і, показавши рукою кудись у задні ряди, заголосив трагічним голосом:
— 0 боги! Чи я сплю? Чи ні? Адже там унизу — Піноккіо!
— Справді, Піноккіо! — вигукнув Полішинель.
— Так, це він,— вискнула синьйора Розаура, висунувши голівку з-за лаштунків.
— Піноккіо, Піноккіо! — закричали хором усі ляльки і прожогом вибігли на сцену.— Піноккіо! Наш братик Піноккіо! Хай живе Піноккіо!
— Піноккіо, піднімись сюди, до мене! — кричав Арлекін.— Прийди в обійми своїх дерев'яних братів!
Почувши таке палке запрошення, Піноккіо одним

скоком подолав відстань від задніх рядів до передніх. Ще один стрибок — і він уже на сцені.
Неможливо описати всі обійми, дружні стусани й щиглі, які дісталися Піноккіо від усіх акторів і акторок дерев'яної трупи.

Це була безумовно зворушлива картина, але глядачі хотіли дивитися далі виставу, і вони загукали:
— Хочемо комедії! Дайте комедію!

Та марно вони рвали горлянки: дерев'яні ляльки, замість вести спектакль, закричали й загаласували ще дужче. Вони підхопили Піноккіо на плечі й урочисто винесли на передню частину сцени.

Та ось де не взявся хазяїн театру (його звали Жери-вогонь), такий страшний із себе, що навіть дивитися було страшно. У нього була чорна, як вугілля, борода, довга аж до землі; ходячи, він наступав на неї ногами. Рота мав широкого, як піч, очі блискали, як два чер¬воні ліхтарі. В руках він тримав замашний* нагай, сплетений із зміїних та лисячих хвостів.

Коли несподівано з'явився хазяїн, усі поніміли, затамувавши подих. Бідні ляльки, хлопчики й дівчатка, тремтіли, як осикові листочки.
— Ти чого прийшов до мого театру? Чинити неподобства? — запитав у Шноккіо страшним захриплим голосом хазяїн.
— Повірте, вельмишановний пане, я нічого не винен.
— Цить! Завтра я з тобою поквитаюсь.

І справді, після ^вистави хазяїн пішов на кухню, де на товстому рожні* смажився на вечерю величезний баран. Та для того, щоб м'ясо добре підсмажилося, не вистачало дров. Хазяїн покликав Арлекіна й Полішинеля і наказав їм:
— Принесіть мені отого хлопця. Я його почепив у сінях на цвяшку. Мені здається, що він із сухенько¬го дерева і горітиме чудово. Тоді мій баран добряче підсмажиться.

Арлекін і Полішинель спершу завагались, але, на¬лякані страшним поглядом хазяїна, вийшли і незаба¬ром повернулися, несучи попідруки Піноккіо, що зви¬вався, як вугор на березі, і розпачливо верещав:
— Ой татоньку мій, рятуй мене! Я не хочу помирати!

Ганчірник — той, хто збирає, скуповує ганчірки. 
Замашний — тут: великий.
Рожен — металевий прут, на який настромлюють м'ясо, рибу для смаження на вогні.

Про що мріяв дерев'яний хлопчик, ідучи до школи? Про що свідчать його думки?
Які почуття охопили Піноккіо, коли він побачив лялько¬вий театр? Передай його стан, чигаючи розмову з хлопчиком. Які риси характеру Піноккіо виявились при цьому? Як ляльки зустріли Піноккіо?
Знайди опис зовнішності хазяїна театру. Які порівняння вживає автор, щоб підкреслити його жахливий вигляд? А чи знаєш ти, що трапилось далі з героями цієї казки? Розкажи.
Будьте дослідниками! Пригадайте казку Олексія Толстого «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно». Що спільного й що відмінного у пригодах головних героїв?

О.Я. Савченко. Читанка 3 клас.

Надіслано читачами з інтернет-сайту