Версия 09:24, 6 августа 2009

Творчий шлях Оксани Забужко

Оксана Забужко - наша сучасниця, відома українська письменниця. Її твори (лірика,оповідання, есе, повісті, романи) вже встигли завоювати любов читачів і визнання критики в Україні та за кордоном. Письменниця дотримується у своїй літературній діяльності такого принципу:

"Перша і головна заповідь письменника:
Не збреши.
Здавалося б, просто. Та сама вона,
коли триматись її послідовно, й
робить літературу небезпечною 
професією - як у альпініста або водолаза".

Оксана Забужко належить до того покоління українських письменників, яке за своєю біографічною метрикою, від дитинства - отроцтва і далі, хронометроване катастрофами нашого народу, нашої країни. Вона любить і добре пам'ятає своє дитинство, але яка ж то зболена любов. Як зазначає письменниця у своєму творі "Автобіографія": "Народилася 19 вересня 1960 року у Луцьку, де й пройшло раннє дитинство. З родинних переказів знаю, що правдиве родове прізвище було не "Забужко", а "Забузькі" - з тих самих Забузьких, один з яких, за Хмельницького "польовий начальник", 1649 року перейшов на польський бік і навіть дістав на короткий час булаву... а у XVIII ст. котрийсь мій, уже прямий, предок був поставлений перед судом за чаклунство".
А щодо жінок-предків то скільки згадує авторка, всі були якісь відьмуваті, "Ще моя покійна тітка без усякої лозини чула під землею воду й по цілій окрузі визначала, де копати криницю". У роду письменниці визначаються сильні, вольові характери, такі, як Ганна - панна у повісті "Казка про калинову сопілку".

Луцьке дитинство тривало до восьмого року життя, коли батьки, переслідувані місцевим КДБ, знайшли змогу переїхати до Києва й започаткувати новий життєвий старт. Вони були обоє філологи-україністи, науковці, але їхні дисертації, рекомендовані до захисту, так і зотліли в шухляді письмового столу, наочним утіленням двох нереалізованих життів у полоні насильницьких обставин. "Зростала я в чомусь вельми подібному до в'язниці з полегшеним режимом, - з п'ятилітнього віку твердо знаючи, що поза хатою, з "чужими", треба мовчати, або говорити зовсім не те, що думаєш" То хіба ж це не зболене дитинство ?!

Писати вірші почала з того ж таки п'ятирічного "дописемного" віку. Причому, поряд з віршами про зайчиків, сонечко, дощик, що їх охоче друкували у періодиці ( доки батько не потрапив до "чорних списків КДБ"), " я вже у вісім-дев'ять років натхненно шкварило таку дисидентсько-патріотичну лірику, що можу сміливо сказати: своїм "шістдесятництвом" я перехворіла в дитинстві". Навчаючись у школі, багато пише, відбувся перший літературний дебют в альманаху "Вітрила".

Студентські роки на філософському факультеті Київського університету, з 1977 по 1982 - найпохмурішій у житті письменниці період: "роздвоєння на себе - для світу"; "себе - для - себе".

1982 року, коли після смерті Брежнєва у суспільній атмосфері трохи відвологло, вступила без жодних скандалів до аспірантури на факультет естетики. У цей час у лікарні від раку вмирав батько, і "почалося моє життя від власного імені - і на власний - таки ризик".

1986 рік, Чорнобиль, - апокаліптичне потрясіння поклало край "радянському періоду", саме тоді й народилося нове покоління українських письменників, яке достойно представляють сьогодні Ю.Похальчук, Ю.Андрукович, В.Медвідь, Є.Пашковський.
І весь наш народ і покоління молодих письменників саме у 1986 році зрозуміли, імперія зла, яким був Радянський Союз "в духові", а 1991 рік став тільки констатацією фактів, не треба було навіть Кассандрінового крику: "Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!"

Справжня творчість Оксани Забужко починається саме з цього періоду. Життя стає повноцінним, збурилася воля до життя і національна, і особиста. По закінченні аспірантури Оксана Забужко "відкриває для себе Америку": два роки викладала українську літературу в американських Пітсбурзькому і Пенн-Стейтському університетах, один семестр - в Гарварді.

Письменниця є автором трьох оригінальних поетичних книжок - "Травневий іній" (1985), "Диригент останньої свічки" (1990) та однієї перекладної англійською мовою, виданої в Торонто - "Королівство Повалених статуй" (1996), повісті "Інопланетянка" (1992), літературно-філосовських студій "Дві культури" (1990), "Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період" (1992.1993), "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу" (1997р.), роману "Польові дослідження з українського сексу" (1994р.), повісті "Казка про калинову сопілку" (1999р.),оповідань "Сестро, сестро", "Дівчатка" (1999р.),"Я- Мілена", "Інструктор із тенісу"(2001р.). Автор численних статей та есе у вітчизняній та зарубіжній періодиці. Кандидат філософських наук, віце-президент українського Пенцентру. Стипендіат фонду Фулбрайта(1994р.), лауреат літературних премій фонду імені Гелен Лапіка (США, 1996) та Фонду Всесвітнього Зобов'язання (США, 1997р.).

Нині мешкає у Києві, працює в Київському інституті філософії.