Версия 13:08, 18 ноября 2009

Гіпермаркет Знань>>Зарубіжна література>>Зарубіжна література 10 клас>> Зарубіжна література: «Портрет Доріана Грея» — пам’ятка декадентської доби

«ПОРТРЕТ ДОРІАНА ГРЕЯ»
«Будь-яке мистецтво не дає жодної користі», — такою парадоксальною фразою завершується передмова до наивідомішого твору Оскара Уайльда. Майже те саме письменник стверджує і в своєму програмовому естетичному маніфесті «Занепад брехні», що увійшов до книги «Задуми», написаної того ж року, що й «Портрет Доріана Грея», — 1891-го. «Переказ красивих вигадок, — декларує Уайльд, — ось справжня мета мистецтва. Адже мистецтво існує самостійно, подібно до мислення, і розвивається за власними законами. Йому немає потреби бути реалістичним у добу реалізму або спіритуальним у добу віри... Частіше за все воно задовго передбачає власну епоху і створює такі речі, що минає ціле століття, перш ніж люди навчаться розуміти ці речі, цінувати їх та насолоджуватися ними. Велика помилка усіх істориків полягає в тому, що вони за мистецтвом епохи оцінюють саму епоху».
Роман Оскара Уайльда зовні виглядає як типово реалістичний. Він навіть має свого попередника в літературі — роман «Шагренева шкіра» Бальзака. Але у французького романіста фантастичним є лише припущення, що загадкова шкіра може зменшуватися,  виконуючи  бажання  свого  хазяїна,  навіть проти його волі. А загалом герой Бальзака занурений в своє соціальне середовище і дуже нагадує інших відомих честолюбців «Людської комедії». У романі органічно переплітаються романтизм і реалізм як синтетичне художнє світовідчуття, що не лише синтезує типові риси романтизму та реалізму, а й створює новий світ, подібний до художніх світів у інших творах Бальзака і водночас відмінний від них.

« Портрет Доріана Грея» теж має фантастичну основу. Художник Безіл Голуорд, захопившись надзвичайно вродливим юнаком, малює його портрет, що стає таємним шедевром самого художника. Таємним, бо Доріан ховає свій портрет, подарований Безілом, від людських очей. Адже портрет, за бажанням самого Доріана, перебирає на себе всі зміни у зовнішності господаря, пов'язані з плином років та неправедним життям, зі злочинами, прямими та опосередкованими. Портрет поступово старіє і стає потворним. Герой твору залишається молодим та вродливим. Жертвою свого ідола стає художник Безіл, якого Доріан вбиває, коли він, приголомшений, бачить свою страшенно змінену картину.
Як і в «Шагреневій шкірі», в романі Уайльда герої намагаються знайти фізичне пояснення фантастичним змінам. Герой Бальзака вдається до вчених, щоб визначити, в який спосіб можна розтягнути чи знищити чарівну шкіру, що все зменшується. Але наукові прилади під час досліду виходять з ладу, а шкіра залишається неушкодженою. В «Портреті Доріана Грея» Безіл висловлює припущення, що він помилився у поєднанні фарб, які почали псуватися, спотворюючи прекрасне обличчя, зображене на портреті. Світовому мистецтву відомі такі фатальні помилки, що призводять до руйнування художніх шедеврів ще за життя їхніх авторів. Так, нез'ясованою залишається причина руйнації уславленої «Таємної вечері» Леонардо да Вінчі. Можливо, майстер припустився помилки у техніці змішування фарб, що застосовувалася під час розпису трапезної монастиря Санта-Марія делле Граціє. Але ж відомо, що Леонардо був не тільки великим художником-експеримен-татором, а й чудовим математиком та інженером, який умів правильно розрахувати будь-який експеримент. Існує також інше припущення причини загибелі шедевра — нематеріа-лістичне. Його висловив Дмитро Мережковський у романі «Воскреслі боги». Російський письменник бачить в цій історії розплату за постійну боротьбу в душі митця Христа та Антихриста, добра та зла, християнського зречення та язичницької чуттєвості. Тобто справа не в помилковому змішуванні фарб.

Справа не в фарбах також і в історії з портретом Доріана Грея. Фінал цього роману не менш загадковий, ніж історія з «Тайною вечерею»  Леонардо да Вінчі. Доріан намагається  знищити портрет, який постійно нагадує йому про вчинені злочини, ніби власна совість. А совість треба вбити. Персонаж розтинає ножем власний портрет, і ніч прорізує страшенний крик, а коли налякані слуги вбігають до кімнати, то бачать потворного старого чоловіка, вбитого ножем у груди, а поряд з ним портрет, на якому зображений прекрасний юнак. Найбільше враження справляє те, що ми не бачимо, як це перевтілення відбувається: коли герой встромляє ніж у портрет, письменник одразу переносить читачів за межі кімнати, а вдруге ми потрапляємо сюди вже разом зі слугами. Така раптова зміна кута зору з внутрішнього на зовнішній ніби відбиває несподівану смерть суб'єкта оповіді, головного героя Доріана Грея. Цей фінал ще більш фантастичний, ніж фінал «Шагреневої шкіри», де загадкова шкіра, до решти скоротившись, забирає життя Рафаеля і щезає на наших очах з долоні переляканої коханої героя.
На відміну від Бальзаковсто шедевра, в романі Уайльда немає нічого від реалізму. Його зовнішня життєподібність — тільки камуфляж, з-під якого прозирає зовсім інша художня система. Вам, безперечно, відомий американський фантастичний фільм жахів 90-х років під назвою «Чужі», де чудовисько з іншої галактики вселяється в тіло землян, яких перед цим убиває. Воно функціонує непізнаним в земному образі аж доти, докине «проростають» крізь тіло нібито живої людини страшні смертоносні пазурі іншої, неземної істоти.

Безперечно, той роман, що «проростає» крізь життєподібність, типовість характерів «Доріана Грея», позбавлений агресії галактичного вбивці. Естетизм Уайльда більше нагадує рух хіппі у XX столітті — своїм протистоянням благопристойному суспільству з його ідеалом прагматизму та розсудливості, театралізацією життя, перетворенням його на гру в усьому: одязі, побуті, стосунках.
Але чужі для реалізму поетика і стилістика головного твору англійського естетизму справді «проростають» у незвичний для нас спосіб. Інші якості життя з'являються на всіх рівнях твору. Візьмемо, наприклад, характери. Ми звикли до того, що характери у літературному творі, по-перше, повинні бути типовими, тобто відбивати найхарактерніші риси епохи, по-друге, мають розкриватися за принципом психологічної індивідуалізації образу. Згідно з цим, у читача має виникати почуття симпатії чи антипатії до персонажів, як до живих людей. Власне, це і є форми життя, адже саме так ми їх сприймаємо.
Чому ж ми не можемо, хоч би й хотіли, співчувати нещасній Сібіл Вейн, сімнадцятирічній акторці маленького театру на околиці столиці? Адже вона вчинила самогубство після того, як її брутально відштовхнув її коханий Прекрасний Принц — Доріан Грей. Не можемо пожаліти і її брата-моряка, який,  бажаючи помститися за сестру, випадково гине під час полювання. Ми не співчуваємо навіть художнику Безілу Голуорду, підступно вбитому Доріаном. Чому ж? Можливо, ми маємо справу з романом, побудованим на зовсім іншому, ніж в реалізмі, принципі творення художнього образу? Не психологізм, а парадоксальність як інтелектуальна гра розуму, парадоксальність як гра слів, парадоксальність як іскрометна, блискуча гра стилю?

Лорда Генрі, головного інтелектуального героя роману, спокусника Доріана Грея, звуть Принц Парадокс. Мета його життя — логічно довести до абсурду будь-які усталені форми суспільної думки і таким чином викликати цікавість у людей, тобто справляти враження, впливати на них. Це — одна з форм самоствердження людини — форма театралізованої інтелектуальної гри, розрахованої на глядача. Хто цей глядач — лорду Генрі байдуже. Він витрачає блиск своєї парадоксальної дотепності не лише у товаристві університетського приятеля Безіла Голуорда та юнака Доріана, якого хоче зачарувати, а й у світському товаристві своєї тітоньки, виголошуючи свої думки естета: «У парадоксів і правди — один шлях. Дійсність повинна перше показати себе добрим акробатом, щоб впевнились у ній і змогли покластися на істину». Як діє лорд Генрі? Скажімо, існує тривіальна думка про те, що молодість неминуче пов'язана з рядом помилок. Принц Парадокс повертає цю банальну істину іншим, несподіваним боком: щоб повернути молодість, треба повторити усі помилки своєї юності. Світське товариство літніх людей в захваті від цього парадоксу і від самого лорда Генрі.
Це була блискуча імпровізація... Осяйні образи його яскравої фантазії геть відмітали вимоги розуму, мимохідь піддаючись цим чарам, слухачі забували себе і радо йшли на поклик його сопілки.
Лорд Генрі виступає не лише з монологами, які ми хоча й не чуємо, але можемо оцінити за реакцією слухачів. Коли лорд знаходить гідного суперника, то починає діалог, більше схожий на двобій або гру з м'ячем: співрозмовники перекидаються короткими багатозначними фразами, не зупиняючись для розмірковування. Єдина мета такого діалогу — обмін несподіваними асоціаціями. Гідним співрозмовником лорда стає, наприклад, герцогиня Монмаут, гарненька дружина шістдесятирічного старого. їхні багатозначні діалоги нагадують випади рапіристів. Недарма образ рапіри стає лейтмотивом їхньої розмови. Щоб зрозуміти, про що йдеться в цих інтелектуальних діалогах, нам треба щоразу робити зусилля. І в якусь мить ми втомлюємося від необхідності засвоювати усі ці парадоксальні твердження.  Надмір інтелектуальної гри,  як з'ясовується, нічого не додає до нашого емоційного сприйняття. Якщо закрити книгу і запитати себе, про що вели мову Генрі та Гледіс Монмаут, ми навряд чи щось певне скажемо. Може, ми погані читачі і не здатні сприймати інтелектуальну гру слів? Чи до цього призвели недоліки художнього методу? Або ж можливості естетизму не безмежні?

За покликанням лорд Генрі психолог, хоча як літературний образ він виник без впливу психологічного аналізу. Це теж парадокс у дусі естетизму.
Лорд Генрі запитував себе, чи зможе коли-небудь психологія стати точною наукою, так, щоб кожен найменший порух життя розкрився б перед нами?
Свої власні дослідження він почав розтином самого себе, а скінчив розтином інших. Людське життя — це єдине, що варто вивчати, вважав він... Але ж яку велику винагороду одержує за все це людина! Яким чудовим постає тоді цілий світ перед нею! ...Це справжня насолода. Що там ціна, яку за все платиться!
Лорд Генрі, який відбирає Доріана у Безіла, добре знає, якого болю завдає художникові, своєму приятелеві по Оксфорду. Але для нього значно більше важить його дослідницька цікавість — потреба оволодіти душею Доріана, що він і робить, цей Мефістофель-естет. Найдивнішим є те, що лорд Генрі провадить свою роль до кінця. Як і в усякого циніка, в нього є вразливе місце — власна душа. Його покидає дружина, така ж дивна й оригінальна, як і сам лорд Генрі. Але цю новину Генрі повідомляє Доріанові теж у вигляді парадоксу: «Звичайно, подружнє життя — тільки звичка, і погана звичка. Але людина жалкує, втративши навіть найгірші свої звички». Байдужість до усього відчувається і в його ставленні до нерозгаданої смерті старого приятеля — художника Безіла. Майстерність письменника полягає в тому, що лорд Генрі спочатку висловлює нібито щире почуття, і ми починаємо вірити в психологічну достовірність цього образу. Наприклад, повідомлення про свос розлучення лорд Генрі починає з жалю: «Бідолашна Вікторія! Я дуже був звик до неї, і тепер у будинку чогось наче бракує». Але схильність до парадоксів перемагає, і лорд Генрі постає у звичному амплуа. Він запевняє Доріана, що найвища цінність людини, якої, на його погляд, досягнув Доріан, — це мистецтво життя, тобто сприйняття життя з естетичної точки зору, прагнення краси і насолоди. Раптовим і для Доріана, і для читача є його питання — ремінісценція з Нового Заповіту: «Яку користь має людина, здобувши цілий світ, а загубивши... Як там сказано? Свою власну душу?..» Здається, що сумніви заполонили Принца Парадокса стосовно власного життя і своєї теорії, саме час покаятися і змінитися, як міг би це зробити герой реалістичного твору. Аж ні! Виявляється, виголошену фразу він щойно чув від вуличного проповідника у Гайд-парку, і цей епізод видався йому надзвичайно цікавим з естетичного погляду. «Хотів я був сказати цьому пророкові, що душу має тільки Мистецтво, а людина — ні». Тобто лорд Генрі залишається естетом до кінця. Пристрасть лорда Генрі — це пристрасть науковця-дослідника. Він схожий на тих учених-фанатиків, для яких задоволення їхньої пристрасті будь-якою ціною становить зміст життя. Якби лорд Генрі жив у нашу добу, то міг би стати знавцем теорії та практики парадоксу. Сфера його інтересів — психологія. Дуже сучасна наука. Ось чим приваблює вона лорда: «Та й самий вплив твій на іншу людину — як він зачаровує! Ніщо не можна прирівняти до цього... В усьому цьому — справжнє задоволення, може навіть найповніше задоволення, що тільки можливе в такому обмеженому та вульгарному віці, як наш, украй плотський у своїх насолодах і вкрай банальний у своїх потягах...»

Принц Парадокс у романі стає пророком гедонізму, але не традиційного. Це — гедонізм інтелектуальної гри. А що ж означає термін гедонізм взагалі? Він походить від грецького слова, що перекладається як «насолода». Згідно з цією етичною теорією, що виникла у Давній Греції, найвищою цінністю життя є задоволення, насолода, втіха, а прагнення до насолоди є метою життя. Давньогрецький гедоніст Арістіпп стверджував, що кожен з нас прагне задоволення, в чому б воно не полягало, і це єдина цінність життя. Давньогрецький філософ Епікур розвинув цю теорію. Умовою життя, позбавленого страждань і сповненого насолод, Епікур вважав звільнення людей від жаху смерті. Однак суспільство, яке вирішує свої проблеми за допомогою гасел сучасного гедонізму — особистої ініціативи до накопичення грошей задля найбільшої життєвої втіхи, — приречене бути споконвічно прикутим до нерозв'язаної проблеми смерті.
Але це філософський, моральний бік проблеми, що лише опосередковано стосується роману великого англійського естета. І перший парадокс полягає в тому, що ми не можемо, не маємо права оцінювати роман Уайльда з боку моралі. Адже про це попереджав сам автор. Тобто, моральне засудження аморальності може бути частиною реалістичної художньої системи. Але ж ми домовилися, що перед нами — роман нереалістичний. Чому ж ми намагаємося оцінювати його з позицій реалізму? Чому ми прагнемо застосувати методи і прийоми психологічного аналізу характерів і звинуватити персонажів «Доріана Грея» в аморалізмі? Тому що зовні цей роман дуже нагадує реалістичний, де характери і типи розвиваються за певною логікою психологічної еволюції. Проте тільки зовні.

 
Раптове кохання Доріана Грея виникає і закінчується несподівано не лише для читачів, а й для друзів головного героя. Абсурдним здається, що палко закоханий юнак може упродовж двох годин розлюбити кохану тільки тому, що вона погано виконувала роль Джульєтти. Але, за переконанням естетів, цікавість викликає лише мистецтво, бо воно є первинним, тоді як життя — вторинне. Доріан закохується не в реальну сімнадцятирічну дівчину-акторку, а в її шекспірівські ролі, які вона талановито виконує. Він мріє не як закоханий, а як імпресаріо — про те, що створить для неї свій власний театр, який вона уславить. І коли дівчина, закохавшись у Прекрасного Принца, починає грати погано, Доріан відчуває страшне розчарування і відштовхує дівчину.
Власне, Сібіл Вейн потрібна авторові тільки як демонстрація принципового положення естетизму: реальне життя, справжнє почуття вбиває мистецтво. В інших аспектах ця дівчина автора зовсім не цікавить, як і його героя. Розділи, присвячені родині Вейнів — стосункам між матір'ю, сестрою, братом, — зумисне банальні. Хоча актриса місіс Вейн, яка в своїй родині грає так само, як і на сцені, і більш за все цінує афектований, театралізований вияв почуттів, — і схожа, незважаючи на соціальну та інтелектуальну відмінність, на матір письменника, але банальність, трафаретність цього образу не допускає психологічних умотивувань. Те ж стосується і брата Сібіл. Ситуація загалом відтворює мотиви «Фауста», де в ролі Фауста виступає Доріан, Мефістофеля — Генрі, Маргарити — Сібіл, Валентина — Джим Вейн, моряк.
Смерть Безіла, як і смерть Сібіл Вейн, у романі Уайльда позбавлена психологічної достовірності. По-перше, обидві смерті є недостатньо умотивованими. Коли Доріан вирішив показати портрет його авторові, він не мав наміру вбивати Безіла. Мотиви вбивства прояснюються лише в одному абзаці: ненависть до майстра була навіяна раптово самим портретом, що на той час вже зловісно змінився. В Доріані «пробудилася скаженість зацькованої тварини».

Тобто ніякого реалістичного умотивування злочину в романі немає. Хоча треба визнати, що значна кількість сучасних реальних вбивств теж не має ніяких логічних умотивувань, що відображає і сучасна постмодерна література. Але в романі Уайльда є більше, ніж невмотивоване вбивство. Автор досягає того, що до самої постаті жертви ми починаємо ставитися не як до реальної живої людини, а як до естетичного феномену. Коли в романі лорд Генрі звертається до тексту Нового Заповіту, він проектує його на площину парадокса. На відміну від нього, Безіл Голуорд робить це цілком серйозно: він пропонує Доріа-нові помолитися разом. Це його останнє в житті бажання. Але наступна сцена переносить митця у площину естетизму. Тричі в сцені вбивства увага фіксується на одній деталі — руках вбитого: спочатку вони тричі здіймаються у повітря, дивно рухаючи скорченими пальцями. Потім неприродно вистромлені уперед руки Безіла здалися Доріанові дуже довгими. Далі вбивцю вразила страшна мертвотна блідість цих довгих рук. Непорушне тіло нагадувало моторошні воскові фігури паноптикуму. Востаннє Доріан бачить померлого через кілька годин, коли хімік Кемпбел збирається знищити труп: він сидить «уже прямо на стільці, і Кембел вдивляється в його жовтаве лисніюче обличчя».
Автор описує мерця як маріонетку, воскову фігуру, тобто надає цій ситуації дещо театрального забарвлення. Ігровий момент сцени вбивства заперечує психологічне співчуття до жертви — адже перед нами лише лялька. Цьому завданню слугує і згадана деталь — довгі руки. Безіл — маляр, а для маляра головним знаряддям праці є руки. Отже, вбиваючи творця, Доріан знищує це знаряддя, немовби відокремлено від людини. Яке вже тут психологічне співчуття!
Шкода, але симпатію в Уайльда викликає не жертва, а вбивця. Це теж один з естетичних парадоксів роману. Жертва завжди виступає в ігровому колі несправжнього життя.

Так, ми не можемо співчувати нещасній Сібіл Вейн в сцені її останнього побачення з Доріаном. її поведінка нагадує афектовану акторську гру — вона немовби грає вже не шекспірівську героїню, а саму себе. Вона вибудовує мізансцени сценічного руху: стає на коліна перед Доріаном, цілує його руки, падає йому до ніг, корчиться на підлозі, підповзає до коханого, простягаючи до нього руки. Ці дії нагадують режисерські ремарки до вистави.
Доріан Грей був «отруєний» мистецтвом, як він його розумів. Зло стало для нього одним із засобів досягнення того, що він вважав красою життя. Перед смертю Доріан каже про це лорду Генрі, але той лише сміється. На його думку, «мистецтво не має впливу на вчинки людини, навіть паралізує бажання діяти. Воно вищою мірою безплідне. Книжки, що їх світ вважає за неморальні, тільки показують світові його ж наругу, та й годі».
Чи ж годі? Фінал роману немовби дає відповідь на це запитання. Доріан доходить висновку, що молитва до Бога із Старого Заповіту «Покарай нас за беззаконня наші» краща за молитву Ісуса «Прости нам гріхи наші». Він бажає бути покараним, і врешті кара падає на його голову. Але він має ілюзію щодо власного каяття, що нібито дасть змогу почати нове життя. Чому ж ілюзію? Чи справді щиро кається вбивця? Звичайно, ні. Він скоріш самовиправдовується, адже навіть смерть Безіла втратила в його очах будь-яке значення. Таке каяття не приймається Богом.

Автор дає змогу своєму героєві «красиво зіграти» власну смерть.
Роман «Портрет Доріана Грея» є для нас твором, що послідовно розкриває поетичні принципи естетизму. А його автор є найпослідовнішим майстром теорії і практики естетизму.
1.    Як відомо, Оскар Уайльд вірив у величезну силу впливу мистецтва на людську свідомість, навіть ставив життя у залежність  від мистецтва. Як же слід розуміти твердження письменника у передмові до роману «Портрет Доріана Грея»: «Будь-яїсе мистецтво  не дає жодної користі»?
2.    Зробіть порівняльну характеристику романів Бальзака «Шагренева шкіра»  та Уайльда   «Портрет Доріана  Грея»  за схемою:  «герой — сюжет — стиль».
3.    Знайдіть в енциклопедії чи художньому альбомі репродукцію  «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі. Що ви можете сказати про
характер і темперамент кожного з апостолів? До якого художнього напряму ви вважаєте ближчим мистецтго Відродження — до
реалізму чи естетизму? Чому?
4.    Які положення теорії естетизму знайшли втілення у творі Уайльда? У чому полягає естетичний ефект фіналу роману?
5.    Перечитайте діалоги лорда Генрі та герцогині Монмаут. Спробуйте переказати,  про що йшла мова.  Чи вдалося вам докладно викласти зміст діалогу? Чому?
6.    Складіть уявний  монолог лорда Генрі про цінність помилок юності.
7.    Що ви  можете сказати про родинне життя лорда  Генрі? Які  функції в романі образу дружини лорда?
8.    Що таке «гедонізм»? До якого історичного типу цієї філософії належить теорія лорда Генрі?
9.    У   чому   схожість   і   в   чому   відмінність   «Фауста»   Ґете   та  «фаустіанських» мотивів у романі Уайльда?
10.    Чому Доріан ховав свій портрет від сторонніх? Як він розумів красу? В чому вбачав сенс життя? Чому така філософія неминуче  призводить до поразки героя? Чим спричинене подвійне життя  Доріана?
11.    Доведіть, що «Портрет Доріана Грея» — інтелектуальний роман.
12.    Розгляньте роман Уайльда як детективний твір. Чи відповідає він вимогам детективного жанру? Яким саме? А чим цей твір відрізняється від відомих вам детективів?
13.    Поміркуйте, що поєднує роман Уайльда із науковою фантастикою. Зробіть висновок про те, які жанри синтезував письменник у своєму творі.
14.    Виявіть елементи театральності в романі. Як в цьому сенсі зображено Сібіл Вейн?
15.    Випишіть з тексту роману кілька афоризмів, які вам сподобалися.
16.    Які витвори мистецтва і які красиві речі міг би колекціонувати нинішній естет, якби був забезпечений так, як Доріан Грей? Які книжки він би читав?
17.    Чим вас зацікавив роман Уайльда? Чим взагалі твір приваблює сучасного читача, а чим — відштовхує? Які ідеї, висловлені в романі, можуть бути небезпечними для сучасного суспільства?
 

Зарубіжна література 10 клас. За заг. ред. В.Я. Звиняцьковського

Вислано читачами з інтернет-сайту

_{Підручники та книги по всім предметам, плани конспектів уроків з зарубіжної літератури 10 класу, реферати та конспекти уроків із зарубіжної літератури 10 класу}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.