Текущая версия на 18:45, 20 августа 2009

Мовлення як діяльність

Особистістю людина стає поступово, на її формування впливає багато чинників. Серед них провідне місце належить мові. Потреба у спілкуванні, мовленні, поряд з потребою діяльності, праці є визначальною у становленні особистості. Мова найглибше пронизує свідомість і підсвідомість людини й доносить до них величезну частку інформації про навколишній світ, про закономірності його функціонування. Через мову дитина усвідомлює своє “я”. Разом із засвоєнням мови у підсвідомості закладається внутрішній план можливих дій, створюються моделі вчинків, що реалізуються у відповідних життєвих ситуаціях.

Окрім того, людина може активно співпрацювати з іншими в різних сферах діяльності, досягти життєвого успіху, бути щасливою тоді, коли має розвинену комунікативну культуру, тобто систему знань, норм, цінностей і зразків поведінки, які прийняті в суспільстві, де вона живе і органічно, природно реалізує їх в офіційному та неофіційному спілкуванні. Тому особливого значення набуває проблема формування мовленнєвої особистості – людини, яка виявляє високий рівень мовної і мовленнєвої компетенції, шанує, любить і береже рідну мову, людини, здатної представляти себе в суспільстві і засобами мови. Усі види мовленнєвої комунікації, безумовно, важливі, однак сприймання чужих усних чи писемних висловлювань легше, ніж продукування власних.

Адже вивчення більшості дисциплін майже повністю зводиться до засвоєння певного обсягу інформації. Уміння ж висловлювати власні думки і почуття з’являються лише в результаті тривалої праці та усвідомлених зусиль. Поняття мовлення є міжпредметним, воно зустрічається в лінгвістичній, психологічній, методичній літературі. Лінгвісти пишуть про мовлення в плані його зіставлення з мовою. Це розмежування мови і мовлення важливе для методики. Спираючись на нього, методисти диференціюють вивчення систем мови і вивчення функціонування мови (мовлення); вивчення системи мовних понять і вивчення функціонування, застосування мовних засобів для передачі певного змісту, спонукання слухача (читача) до комунікативної дії.

На цій основі виділяються функціонально-стилістичний і змістовий план роботи з розвитку зв’язного мовлення учнів. Психологи та психолінгвісти розглядають мовлення як процес продукування, творення, сприйманння висловлювання, як вид специфічної людської діяльності, яка забезпечує спілкування. На думку О.О. Леонтьєва, процес мовлення є процесом переходу від “мовленнєвого задуму” до його реалізації у зовнішньому мовленні – усному або писемному.

Для вчителя важливо знати, що являє собою мовлення як вид діяльності, як відбувається процес породження та сприймання висловлювання, щоб у процесі навчання врахувати педагогічні умови і засоби впливу на формування мовленнєвих умінь і навичок. Структура будь-якої діяльності, у тому числі й мовленнєвої, включає в себе чотири фази: орієнтування, планування, реалізацію та контроль.

Розглянемо кожну фазу мовленнєвої діяльності.

1. Зорієнтуватися в умовах спілкування– означає визначити для себе мовленнєву ситуацію. В психолінгвістиці та методиці поняття мовленнєва ситуація отримала широке розповсюдження і визначається, як сукупність умов мовленнєвих та немовленнєвих, необхідних та достатніх для того, щоб здійснити мовленнєву дію”. У цьому понятті розрізняють два спектри: “описана ситуація спілкування і власне ситуація спілкування”.

2. Планування мовлення полягає у “доборі змісту й складанні програми висловлювання”. Тут вирішальну роль відіграє предмет мовлення, тема та головна думка висловлювання, істотні також і обмеження, накладені на добір змісту вимогами стилю, типу, виду та форми мовлення.

3. Перехід від програми до дії, реалізації в мовленнєвому коді складає третю фазу мовленнєвої діяльності. В процесі побудови мовленнєвого висловлювання добираються мовні засоби, які адекватно передають зміст висловлювання, предмет мовлення, розкривають тему і головну думку, які відповідають умовам і завданню спілкування.

4. Зворотний зв’язок (самоконтроль) полягає в зіставленні мовленнєвого витвору й ситуації мовлення, тобто розгляді його з точки зору відповідності мотиву й меті висловлювання, темі, задуму й стилю мовлення, особливостям аудиторії, адресата.

Література:

1. Борисюк І.В. Роль тексту в розвитку мовлення учнів // Мовознавство. — 1998. — №1. — С.56-59.

2. Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. Львів: Світ, 1990. — 252 с.

3. Барвисте мовлення. Вправи для розвитку мовлення в період навчання грамоти: Посібник для вчителів. — Тернопіль: Підручники і посібники, 1998. — 48 с.

4. Коваль А.П. Культура української мови. — К.: Наукова думка, 1978. — 162 с.