Текущая версия на 11:55, 31 июля 2012

Гіпермаркет Знань>>Історія України>>Історія України 11 клас>> Історія України: Розгортання національно-визвольного руху в Україні

РОЗГОРТАННЯ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ
Згадайте:
1.    Що включає в себе поняття «національно-державний устрій»? Чим характеризувався  національно-державний устрій  СРСР?
2.    Яким був номінальний та фактичний статус України у складі СРСР? 3. Що таке русифікація і як вона впливала на стан між
національних відносин?

Послабленням старої політичної системи народи Радянського Союзу скористалися для боротьби за докорінний злам існуючої системи національно-державних відносин і досягнення реального суверенітету. Домогтися цього було неможливо без зміни уні. тарного характеру СРСР, подолання диктату союзного центру
У всіх республіках різко активізувалися національно-демократичні сили, що виявилося цілковитою несподіванкою для комуністичного керівництва. Воно перебувало у полоні ілюзій про безконфліктний розвиток національних відносин, зближення націй, у результаті якого в СРСР сформувалася «нова історична спільність людей — радянський народ». Дуже повільно, неохоче керівництво усвідомлювало глибину національних проблем у СРСР, необхідність їх докорінної зміни. Для перебудови унітарної системи, яка склалася ще за сталінських часів, не було зроблено нічого. Це викликало загострення міжнаціональних відносин, особливо у тих регіонах СРСР, де було багато невирішених соціально-економічних питань. Влітку 1989 р. стались міжнаціональні сутички в Узбекистані, на кордоні Таджикистану і Киргизії, в Абхазії. Розгорався Карабаський конфлікт (Азербайджан, Вірменія). У республіках Прибалтики посилювалося прагнення до відновлення незалежності, ліквідованої пактом Молотова-Ріббентропа у 1939 р.

У такій ситуації у вересні 1989 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув і прийняв платформу ЦК «Національна політика в сучасних умовах». Головним завданням національної політики КПРС проголошувалося зміцнення СРСР як оновленої федеративної держави. Робити це планувалося з центру, шляхом передачі в майбутньому деяких другорядних функцій союзних відомств республікам. «Сильний центр — сильні республіки», — так М. Горбачов сформулював ідеальний, на думку парткерівництва, національно-державний устрій майбутньої «оновленої федерації». В умовах, коли республіки були позбавлені суверенітету, такий акцент на повноваженнях центру лише посилював відцентрові, сепаратистські тенденції. Адже було очевидно, що центр добровільно не передасть у відання республік могутній воєнно-промисловий комплекс, зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність, фінансову і грошову систему, визначення стратегії економічного розвитку, інші ключові питання. їх передбачалося залишити в компетенції центральних відомств. Це означало, що республікам пропонувався формальний, нічим не підкріплений суверенітет. Реакція національно-демократичних сил на такий підхід ЛО вирішення національного питання була негативною.

11 березня 1990 р. відбулася подія, що відкрила новий етап у боротьбі народів СРСР за свою незалежність. Верховна Рада Литовської РСР прийняла акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». У подібному напряму розвивалися події У Латвії, Естонії, інших радянських республіках. Центр реагу-вав на ці процеси зміцненням виконавчої влади. На позачерговому Третьому всесоюзному з'їзді народних депутатів, який відбувся у березні 1990 р., було прийнято Закон про запровадження посади Президента СРСР. Першим Президентом СРСР з'їзд обрав генерального секретаря ЦК КПРС М. Горбачова, який залишив за собою і найвищу посаду в партії. Тоді ж з'їздом була прийнята постанова, яка визнавала недійсними рішення Верховної Ради Литовської РСР. Ця постанова була застереженням іншим республікам.

Вже на початку перебудовчих процесів,  а особливо після Чорнобильської катастрофи, руху в Україні населення України гостро відчуло своє безправ'я. Воно, проживаючи фактично в зоні ядерного вибуху, не отримало навіть об'єктивної інформації щодо його масштабів.
Чорнобиль став символом приниженості України, неспроможності її керівництва захистити своє населення. З іншого боку, він посилив активність українства, яке за умов деградації союзних структур, духовного закріпачення розпочало масовий рух за досягнення незалежності.
Український національний рух у цей час розвивався у двох напрямах, які зрештою у 1991 р. зійшлися задля досягнення спільної мети. Перший уособлювали українські дисиденти, опозиційні режиму політичні сили, національно свідоглі представники інтелігенції, селянства та робітників. Саме вони стали основною силою опозиційного радянському режимові національного руху 80-х  — початку 90-х років.
Другою його ланкою була частина партійно-радянської номенклатури, керівників різних рівнів, депутатів, які еволю-ціонізували в напряму до націонал-комунізму і усвідомлювали, що їхні програмні цілі можуть бути реалізовані лише в суверенній Україні.
Позиції обох цих груп протистояння поступово зближувались, каталізуючи тим самим процес здобуття Україною незалежності.
1988-й і початок 1989 р. ознаменувалися активізацією політичного життя в країні. Перебудова, яка до цього була справою партійно-державних верхів, викликала рух «знизу», активні дії широких народних мас. Цьому активно сприяла гласність. Союзні, а за ними й республіканські ЗМІ почали публікувати і транслювати інформацію, що раніше була недоступною широкому загалу. Це, зокрема, стосувалося «білих плям» української історії, матеріалів про масові репресії 30-50-х років голодомори, антинародну політику тоталітарної держави, переслідування діячів українського національного руху.

У республіці набули поширення «самвидавські» газети і журнали. Частина з них друкувалася за межами України і від. дзеркалювала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. В'ячеслав Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання «Українського вісника».
Відбувається швидка політизація суспільної свідомості. Виникають незалежні від владних структур і КПРС так звані неформальні громадські об'єднання, які відображали настрої й інтереси різних соціальних верств.
Ще у серпні 1987 р. в Києві розпочав роботу Український культурологічний клуб (УКК). У ньому активно співпрацювали представники демократичної інтелігенції, дисиденти, колишні політв'язні. Роботу УКК висвітлювала самвидавська преса, про неї детально розповідали радіостанції «Свобода», «Голос Америки» та ін. Офіційні газети гостро критикували роботу клубу, але це лише посилювало його популярність, інтерес до нього різних прошарків суспільства. На відкриті репресії проти УКК власті не наважилися.
Ще на початку 1988 р. відновила роботу Українська гельсінська спілка (УГС). Декларація принципів УГС проголошувала необхідність створення суверенної України і захист громадянських прав особистості. Лідером УГС став Л. Лук'яненко, звільнений з ув'язнення в грудні 1988 р. У 1988 р. філії УГС існували в ряді регіонів України. Українська гельсінська спілка стала найавторитетнішою опозиційною групою.
В 1987 р. у Львові було засноване «Товариство Лева», в 1988 р. — в Київському університеті — неформальне товариство «Громада».
За цих умов швидко «вивітрювався» страх народу перед владою. Люди все сміливіше заявляли про свої невід'ємні права.
Вже через кілька днів після закінчення XIX партконференції (початок червня 1988 р.) у Львові відбулося кілька багатотисячних мітингів, у яких взяли участь представники творчих спілок, національно-культурних об'єднань, міськкому комсомолу, УГС та ін. Провідною темою виступів на мітингах були питання демократизації суспільства та національного відродження.
Тема національного відродження виразніше звучала саме в Західній Україні тому, що рівень національної свідомості українців там виявився вищим, ніж у центральних чи східних областях.
Не випадково саме в Західній Україні партійно-державне керівництво вперше спробувало силовими методами придушИ" ти наростання народної активності.  4 серпня  1988 р. загін міліції особливого призначення розігнав несанкціонований фітинг у Львові. Десятки людей були побиті. Було очевидно, що розправа викликана страхом влади перед неконтрольованою активністю народу і прагненням стримати її.
Та бажаного результату власті не досягли. Зі Львова мітингова хвиля покотилася на Схід. У Києві 13 листопада 1988 р. відбувся 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам. Було порушено питання про притягнення до відповідальності посадових осіб за приховування справжніх наслідків Чорнобильської катастрофи. Екологічні мітинги пройшли в багатьох містах України. Як і в усіх попередніх випадках, влада не наважилася заборонити їх. Спалах громадської активності застав владу в розгубленості.

Нові громадські Важливою подією в житті республіки стала об'єднання    поява восени 1988 р. незалежних від партійних структур політклубів. їхні учасники, переважно молодь, намагалися самостійно, без «спрямовуючого» втручання парт-комів, розібратися в актуальних проблемах суспільного життя, проаналізувати різні, у тому числі й буржуазні, «антикомуністичні» концепції та погляди в галузі політики, філософії, історії, економіки.
Одночасно з політклубами з'явилися і громадсько-політичні об'єднання, що ставили за мету ведення агітаційної та пропагандистської роботи серед широких мас населення.
Одним із найгостріших було питання вільного функціонування й розвитку української мови. Широкі кола громадськості, в першу чергу інтелігенції, відкрито висловлювали невдоволення русифікацією. В 1987-1988 рр. політбюро ЦК компартії України кілька разів розглядало питання щодо створення умов вільного функціонування української мови в республіці, однак, окрім констатації сфери звуження її вживання та потреб підтримки національної культури так ніяких рішень і не виробило.

Тим часом, у лютому 1989 р. в Києві відбулась установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Одним із своїх головних завдань новостворене товариство визначало позитивне вирішення питання щодо надання українській мові статусу державної.
Під тиском громадської думки Верховна Рада УРСР у жовтні 1989 р. прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом закріплювався державний статус української мови та гарантувалась рівноправність мов усіх народів, що проживали На теренах України. Відповідно до Закону впродовж наступних п'яти років українська мова повинна була змінити російську в Діяльності державних установ. Та реального механізму цього процесу розроблено не було, а глибина російщення виявилась значно більшою, аніж перед, бачалось.
У травні 1989 р. на хвилі рОз. вінчування культу особи Й. Сталіна, що стало одною з рис перебуд0. ви, пройшов установчий з'їзд українського історико-просвітницько-го товариства «Меморіал». В його рішеннях було звернуто увагу на необхідність активізації реабілітації жертв політичних репресій, вшанування та повернення пам'яті про невинно репресованих, привернення уваги до білих плям української історії, перегляд місця й ролі в ній окремих постатей та подолання комуністичних стереотипів.
Водночас зростає  соціальна  активність  молоді.  Окрім  названих політклубів, які сформувались практично в усіх вищих навчальних закладах, започатковується процес об'єднання відокремлених молодіжних організацій.
Наприкінці 1989 р. у Києві організаційно оформилась Українська студентська спілка. Вона виступила за ліквідацію викладання у вузах марксизму-ленінізму, скасування парткомів та передачу функцій монополіста молодіжного руху - комсомолу асоціації молодіжних організацій різного спрямування. У Харкові влітку 1989 р. започатковує роботу Спілка незалежної української молоді (СНУМ), ряд демократичних молодіжних організацій формується в інших містах України.

За умов лібералізації суспільства, занепаду офіційної ідеології та зневіри людей в комуністичні ідеали, в першу чергу через численні хиби її лідерів, в українському суспільстві все більше поширюються релігійні настрої. В цей час релігійний рух був частиною національно-визвольного руху українського народу.
Духовне розкріпачення народу започаткувалось відродженням заборонених і ліквідованих сталінським режимом релігійних конфесій і, перш за все, Української греко-католицької і Української автокефальної православної церкви.
У 1987-1989 рр. українські греко-католики провели ряд масових акцій, спрямованих на легалізацію та відновлення своєї церкви. Вони проявлялись переважно у самочинному захопленні храмів, котрі їм свого часу належали. Часто такі виступи набували характеру відкритого протистояння.

Улітку 1988 р. папа римський Іоанн Павло II через свого посланця — кардинала Казаролі, котрий прибув на святкування 1000-ліття хрещення Русі, передав М. Горбачову листа, в якому порушив питання про долю українських греко-като-і Однак, незважаючи на певне поліпшення стосунків  Ватиканом і Москвою та лібералізацію релігійного життя в СРСР, радянський уряд, а особливо Московський патріархат, всіляко перешкоджали відродженню Української греко-като-лицької церкви. Лише в грудні 1989 р., після зустрічі М. Горбачова з Іоанном Павлом II та численних багатолюдних демонстрацій і акцій непокори, в західних областях України з'явилися певні зрушення в напрямку легалізації греко-католицької церкви. У квітні 1990 р. на вимогу УГКЦ Львівська міська рада передала католикам собор Святого Юра у Львові. Визнаним лідером церкви виступив єпископ Мирослав-Іван кардинал Любачівський.

Продовженням процесу відродження релігійного життя в Україні стало проведення 4 червня 1990 р. Першого Собору Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Церква об'єднала громади віруючих здебільшого західних та центральних областей республіки. Патріархом Київським і всієї України було проголошено Мстислава (Скрипника), який до цього жив у СІЛА, де очолював заборонену в УРСР УАПЦ. Небіж Симона Петлюри — патріарх Мстислав через усе своє життя проніс любов до України, національної самобутності її церкви.
Прагнучи зберегти свій вплив на українських віруючих, Руська православна церква в особі Московського патріархату взяла під свій контроль святкування 1000-ліття хрещення Русі. Центром свята була Москва, а Києву, де 988 р. князь Володимир провів масове хрещення, відводилась другорядна роль. Як відзначив український історик Михайло Брайчевський: «Коли у Києві (в 988 р.) хрестили Русь, то на тому місці, де пізніше через багато років виникла Москва, ходили хіба що ведмеді».
Цілям збереження впливу на Україну слугував і Собор Руської православної церкви, який у січні 1990 р. вирішив, що єпархія, приходи і монастирі на території Української РСР канонічно мають складати Український екзархат Московського патріархату й офіційно називатимуться Українською православною церквою. У межах екзархату вища церковна законодавча і судова влада передавалась Раді екзархату. Керівником УПЦ було призначено митрополита Філарета (Денисенка).
У цих умовах активізуються також релігійні громади інших Напрямів: римо-католики, євангельські християни-баптисти, християни євангельської віри, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня та ін.; з'являються нові релігійні течії, що раніше не мали дозволу органів державної влади на свою діяльність.

Зростання релігійності населення України, відновлення ра_ ніше заборонених церков, їхня орієнтація на створення незалежної української церкви засвідчили кризу політики «войовничого атеїзму», яку протягом 70 років реалізовував в Україні комуністичний режим, та стали важливою складовою процесів національного відродження.
Акції протесту Виявом політичної активності населення і шахтарський розгортання національно-визвольного руху страйк 1989 р. українського народу стали численні мітинги та інші масові акції. Після тривалого часу тотального контролю та демонстрацій трудящих виключно з нагоди революційних свят вони стали каталізатором руйнування радянської системи, важливою ланкою формування національної свідомості широких верств населення.
Лише наприкінці 1988 — на початку 1989 р. неформальними об'єднаннями було проведено 1200 мітингів, у яких взяло участь понад 13 млн чоловік. «Мітингова демократія» стала реальною силою, дієвим механізмом, що впливав на зміни в суспільстві та на оцінки його становища. Україна вставала з колін.
Невдале реформування економіки, непослідовність у лібералізації суспільно-політичної сфери призвели до наростання соціальної напруженості. Новим явищем суспільного життя стали страйки шахтарів, що розпочалися влітку 1989 р. Вони свідчили про початок відродження робітничого руху, але вже в новій якості. Головною причиною страйків була невирішеність багатьох економічних і соціальних питань. У зв'язку зі здійсненою в народному господарстві республіки в 50-ті роки переорієнтацією промисловості з вугілля на газ змінилася і структура капіталовкладень. Протягом двох десятиліть 250 з 400 шахт Донбасу працювали без реконструкції, їхня технічна оснащеність була надто низькою. Частка ручної праці шахтарів складала більше 53%, високою була смертність від нещасних випадків. Постійно зростав робочий день. Замість офіційних 6 годин він іноді становив 10-11.

Страйк розпочався 15 липня 1989 р. на шахті «Ясинуватська-Глибока». Через кілька днів страйкувало вже 193 шахти. У деяких місцях поряд з економічними (підвищення зарплати і поліпшення умов праці) висувалися й політичні вимоги.
З часом страйкова боротьба посилилась. Відмінною рисою страйків цього періоду стала політизація вимог. Шахтарі, колективи інших галузей господарства, які їх підтримали, вимагали ліквідації парткомів на підприємствах, націоналізації майна КПРС, відставки уряду, деполітизації правоохоронних органів. Справляючи помітний вплив на динаміку політичних процесів, страйки шахтарів разом з тим призвели до значних економічних втрат. Прямі втрати від страйків лише у 1989 р. склали 1,7 млн тонн вугілля.
Масові виступи шахтарів розхитзозали основи тоталітарної системи. Вперше за роки радянської влади робітники, які вважались провідною силою суспільства, відкрито продемонстрували, що їхні інтереси розходяться з інтересами Комуністичної партії, тоталітарної держави.

Розвиток національно-визвольного руху в другій половині 80-х років, набуваючи масовості,  відзначався   певною   розпорошеністю,   від-
сутністю єдиного координаційного центру, здатного скласти опозицію тоді ще всесильній Комуністичній партії. Важливим кроком до об'єднання національно свідомих сил стало організаційне оформлення всеукраїнської організації — Народного Руху України. Його виникнення стало закономірним результатом Національно-визвольної боротьби другої половини 80-х років.
В лютому 1989 р. за ініціативою керівництва Київської організації Спілки письменників України в газеті «Літературна Україна» було опубліковано проект програми Народного руху України за перебудову. Почалося активне обговорення цього Документа.

Тодішнє парткерівництво, очолюване Щербицьким, насторожено й вороже зустріло спалах неконтрольованої політичної Активності в республіці. Особливо яскраво це проявилося у ставленні ЦК КПУ до Руху. Незважаючи на те, що ця організація була менш радикальною, ніж прибалтійські народні фронти, і навіть погоджувалася визнати керівну роль Компартії України у республіканській і місцевій пресі, на телебаченні, радіо проти неї було розгорнуто кампанію тенденційної критики.
До антирухівської кампанії партійні комітети прагнули залучити робітничі колективи, колгоспників, інтелігенцію. Консервативні кола партійного апарату — ядро тоталітарної системи — прагнули зберегти повний політичний контроль над республікою і провести реформу політичної системи, виходячи насамперед зі своїх інтересів. Проте вони мусили рахуватися зі зростаючим впливом опозиційних сил, спроби силового приду. шення яких загрожували крахом всієї системи.

Незважаючи на опір компартійних структур, 8-10 вересня 1989 р. в Києві відбувся Установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову. В актовому залі Київського політехнічного інституту зібралось 1109 делегатів — комуністів, безпартійних, колишніх дисидентів, членів УГС, які представляли 280 тис. рухівців, а також гості з'їзду. Дуже гострих дискусій не було, а прийняті рішення в багатьох положеннях збігалися з цілями, декларованими керівництвом КГІРС.

З'їзд заявив про свою підтримку перебудови, хоча про «керівну роль» Компартії України не йшлося. Були прийняті Програма і Статут організації, обрані її керівні органи. Головою Руху став відомий український поет І. Драч, а його заступником - академік АН УРСР II. Кислий.
У програмних документах новоствореної організації зазначалося, що це - «масовий громадсько-політичний рух республіки», котрий виник як вияв народної ініціативи «за докорінне оновлення суспільства», а його головною метою є «побудова в Україні демократичного і гуманного суспільства», в якому «буде досягнуте справжнє народовладдя, добробут народу і умови для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки та створення суверенної Української держави, яка будуватиме свої відносини з іншими республіками СРСР на підставі нового союзного договору».
Народний рух України за перебудову, як найбільша з новоутворених громадсько-політичних організацій, зробив чимало для демократизації виборчої системи в республіці, утвердження української мови як державної, оприлюднення правди про трагічні сторінки історії українського народу. На адресу Руху 3 боку Компартії України посипалося безліч критичних стріл.
Однак це не завадило керівництву КП України прийняти ряд важливих програмних положень Руху, зокрема стосовно пріоритету республіканських законів над союзними, необхідного і нового союзного договору, республіканської власності на землю та її надра тощо.

ПЕРЕВІРТЕ СЕБЕ   
1.    Чим було викликане загострення національного питання в СРСР у другій половині 80-х років? До яких подій воно призвело?
2.    Охарактеризуйте умови,  в яких розгортався український національно-визвольний рух у другій половині 80-х років.
3.    Яку роль в активізації політичних процесів в Україні відіграли Український культурологічний клуб (УКК) і Українська гельсінська
спілка (УГС)?
4.    Чому мітингова активність в Україні 1988 р. розпочалася в західних областях? Який вплив вона справляла на інші регіони республіки?
5.    Які причини спонукали Верховну Раду УРСР прийняти Закон про мови?
6.    Чим був викликаний шахтарський страйк 1989 р.? Які вимоги ставили страйкарі перед владою?
7.    Розкрийте значення страйкової боротьби шахтарів. Який вплив на подальший розвиток політичних подій в Україні вона справила?
8.    Яким був процес формування Народного руху України? В чому полягає історичне значення цієї громадської організації?

ДОКУМЕНТИ   
1.    Телеграма виконкому УГС М. Горбачову про розгін демонстрації у Львові
Москва, Кремль.
Генеральному секретареві ЦК КПРС М. С. Горбачову. Увечері, 4 серпня 1988 року, органами міліції, КДБ та шостої роти спеціального призначення жорстоким і цинічним способом розігнано мітинг біля Львівського університету. На людей нацьковували собак, їх тягнули до машин за волосся і за ноги, багатьох били, у тому числі жінок і підлітків. Таке придушення волевиявлення громадян, що потягнулися до громадського життя після сімдесятирічного мовчання, нагадує методи розправ над народом найреакційніших режимів. Ми протестуємо проти порушення елементарних прав людини. Вимагаємо притягнення до відповідальності винуватців антидемократичного погрому. За дорученням Виконавчого комітету Української гельсінської спілки В. Барладяну, Б. Горинь, М. Горинь, О. Шевченко, В. Чорновіл.

Львів-Київ, 6 серпня 1988 року.
2.    Екс-президент України Л. Кравчук про зустріч М. Горбачова з українськими письменниками (лютий, 1989 р.)
Незадовго перед приїздом Горбачова в Україну Олесь Гончар написав йому листа, у якому розповів про процеси демократизації у нас, в Україні, про Рух, що це загальнодемократична течія і що ЦК КПУ хоче знищити Рух. І коли Горбачов приїхав, то він уже мав таку маленьку фішечку, папірець, що з ним хочуть зустрітися Гончар, Драч, Мушкетик, Павличко, Олійник...
У кабінеті Щербицького й зібрались... За столом по центру сидів Щербицький, Горбачов — з того боку, спинами до вікон сиділи письменники, я — навпроти Щербицького, Єльченко — у нього збоку.
Олесь Гончар взяв слово... Потім Павличко говорив, Драч, всі виступили. Але Гончар найдовше, він виклав суть Народного руху. Та Щербицький своє затяг - це не рух, це партія... І показує деякі виписки із статуту, цитує... Але Горбачов спокійно до цього поставився. І посміхався він привітно, щиро. Говорив: «Они вон какие задачи ставят — пусть работают».
Щербицький творців Руху критикував. Горбачову ледь не зауваження зробив — ми тут краще знаємо, що є Рух... І так далі, в тому ж дусі... Він ні на кого не посилався, ні до кого не звертався, але для працівників ЦК це була директива...
Офіційно ж рішення про зустріч з генсеком не приймали. Ясно було й так, що Горбачов не засуджує.
Чемерис В. Президент. Роман-есе.  — К.: Вид-во СП Свенас, 1994.  — С. 152-153.

ЗАПИТАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ    .
Документ № 1.
Які події викликали появу телеграми М.  Горбачову? Чи могли такі методи роботи з опозицією стримати її зростання? Документ № 2.
Охарактеризуйте ставлення до Руху керівництва КПУ і особисто В. Щербицького, з одного боку, і М. Горбачова — з другого. Чому, на ваш погляд, позиції цих двох членів політбюро ЦК КПРС не збігалися?

Історія України. 11 клас. Турченко Ф.Г, Панченко П.П., Тимченко С.М.
Вислано читтачами інтеренет-сайту

_{Планування уроків з історії України 11 класу, завдання та відповіді по класам, домашнє завадання та робота з історії України}

Зміст уроку
 конспект уроку і опорний каркас                      
 презентація уроку 
 акселеративні методи та інтерактивні технології
 закриті вправи (тільки для використання вчителями)
 оцінювання 

Практика
 задачі та вправи,самоперевірка 
 практикуми, лабораторні, кейси
 рівень складності задач: звичайний, високий, олімпійський
 домашнє завдання 

Ілюстрації
 ілюстрації: відеокліпи, аудіо, фотографії, графіки, таблиці, комікси, мультимедіа
 реферати
 фішки для допитливих
 шпаргалки
 гумор, притчі, приколи, приказки, кросворди, цитати

Доповнення
 зовнішнє незалежне тестування (ЗНТ)
 підручники основні і допоміжні 
 тематичні свята, девізи 
 статті 
 національні особливості
 словник термінів                          
 інше 

Тільки для вчителів
 ідеальні уроки 
 календарний план на рік 
 методичні рекомендації 
 програми
 обговорення

Если у вас есть исправления или предложения к данному уроку, напишите нам.

Если вы хотите увидеть другие корректировки и пожелания к урокам, смотрите здесь - Образовательный форум.