ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: "Культура Візантії"'''''
Всесвітня історія, клас, ...

2009-08-18T02:32:03Z

Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: "Культура Візантії"''''' <metakeywords>Всесвітня історія, клас, ...

Новая страница

'''''Реферат на тему: "Культура Візантії"''''' <metakeywords>Всесвітня історія, клас, урок, на тему, Культура Візантії</metakeywords> '''1. Візантія в історії світової культури ''' В історії світової культури візантійська цивілізація посідає видатне місце. По-перше, вона була логічним і історичним продовженням греко-римської античності, по-друге, Візантія репрезентувала протягом усього існування своєрідний синтез західних і східних духовних начал, по-третє, справила великий вплив на цивілізації Південної і Східної Європи (Греції, Сербії, Чорногорії, Албанії, Білорусі, України, Росії, Грузії), по-четверте, Візантія – це осібний і самоцінний тип культури, незважаючи на пережитий нею вплив з боку сирійців, арабів, слов’ян, персів, що пояснюється багатонаціональним характером візантійської держави. Візантійська імперія виникла в IV ст. після розпаду Римської імперії в її східній частині й існувала до середини XV ст. Столиця Візантії Константинополь заснована імператором Костянтином І в 324-330 рр. на місці колишньої мегарської колонії Візантія. Фактично із заснуванням Константинополя Візантія усамостійснюється у надрах Римської імперії (від цього часу почався відлік історії Візантії). Завершенням усамостійнення заведено вважати 395 р., коли після смерті Феодосія І відбувся остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну Римську імперії. Імператором Східної Римської імперії, було проголошено Аркадія (395-408 рр.). Візантійці називали себе римлянами-“ромеями”, а свою державу “Роменською”. В етнічному складі населення Візантії переважало грецька населення. За державну мову імперії в IV-VI ст. правила латина, а від VII ст. до кінця існування Візантії – грецька мова. У соціально-економічній і політичній історії Візантії можна визначити 3 основних періоди. Перший період (IV - середина VII ст. ) характерний розпадом рабовласницьких і початком формування феодальних відносин. Другий період (середина VII – початок ХІІІ ст. ) – інтенсивний розвиток феодалізму. Третій період (1204-1453 рр.) – дальше посилення феодальної роздрібленості, послаблення центральної влади і постійна боротьба з іноземними завойовниками; з’являються елементи розпаду феодального господарства. В культурному аспекті в історії Візантії можна виділити шість періодів: - Перший (IV – кінець VII ст.) – боротьба віджилої цивілізації рабовласницького суспільства, в надрах якого вже зароджуються елементи феодалізму, з новою ідеологією; християнська церква не тільки бореться з античною культурою, але й прагне надати класичній спадщині богословське забарвлення; - Другий (кінець VІІ – середина ІХ ст. ) – культурний занепад внаслідок скорочення ремісничого виробництва і торгівлі, загальної аграризації, економічної стагнації. - Третій (середина ІХ – Х ст.) – нове культурне піднесення в Константинополі, що поширилося в Х ст. на провінційні міста. - Четвертий (ХІ – ХІІ ст.) – найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом візантійських міст. - П’ятий (кінець ХІІ – ХІІІ ст.) – смуга культурного занепаду, пов’язаного з економічною і політичною деградацією імперії. - Шостий (ХІV – початок ХV ст.) – нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гуманітарної ідеології. До особливостей візантійської культури належить незначний порівняно з Західною Європою культурний вплив варварських племен. Разом із тим, візантійська культура багато брала з античної спадщини, з культури народів, які населяли Візантію, тощо. Освіта розбудовувалася на тільки на основі Святого Письма, але й на поемах Гомера; античних авторів читали й вивчали. Деспотичний характер візантійської держави призвів до встановлення суворого контролю над ідейним життям, що породжувало нестримне вихваляння імператора, який був у цей момент при владі. На громадське й ідейне життя Візантії накладали відбиток і специфічні особливості, притаманні східному християнству і візантійській церкві. Між православною і католицькою церквою з самого початку виникли суттєві відмінності. Хоча та й друга генетично походили від єдиної всесвітньої церковної організації, кожна з них уже з перших століть їхньої історії (в ІV – V ст.) розвивалася своїм особливим шляхом. Номінально церковна єдність визнавалася й Римом, й Константинополем, але фактично вже дуже рано між папським престолом і константинопольської патріархією почалася то прихована, то відкрита боротьба за релігійне і політичне панування, боротьба, що ніколи не згасала. Якщо на Заході склалася суворо централізована церковна організація й тільки папа мав безперечний моральний авторитет і величезну реальну владу, то на Сході в теорії панувала система пентархії – одночасного існування п’яти рівноправних патріархій: в Римі, Константинополі, Олександрії, Антіохії та Єрусалимі. Своєрідність суспільного розвитку ранньої Візантії не менш яскраво проявилася і в галузі правових відносин. У Візантійській імперії в галузі як цивільного, так і кримінального права більшою мірою і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних традицій. На відміну від інших країн середньовічного світу Візантія, передусім у ранній період своєї історії, залишалася державою, де зберігалося єдине кодифіковане й обов’язкове для всього населення імперії чинне право. В основу законодавства ранньовізантійського часу покладено кращі досягнення римської юридичної думки: в ньому вже завершилася розробка римської теорії права; здобули остаточну теоретичну форму такі поняття юриспруденції, як право, закон, звичай; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначені норми кримінального права і процесу; закладено основи регулювання міжнародних відносин. В пам’яті нащадків Візантія залишиться країною, де здійснена знаменита Юстиніанові кодифікація римського права. Зведення цивільного права Юстиніана, котре сучасники назвали “храмом правової науки”, складалося з Кодексу – основних настанов положень, запозичених у римських юристів, Інституцій – короткого керівництва з юриспруденції і Новел – нових законів, що були видані безпосередньо за часів Юстиніана. Аристократія у Візантії стала формуватися пізно, протягом багатьох століть Візантія була державою чиновників на чолі з верховним чиновником – імператором. У певному розумінні там усі були рівні перед державною машиною, перед бюрократичним чудовиськом. Вшановувалася не особистість імператора, а його посада. Чиновницька потуга уособлювалася імператорським престолом, що тримався на п’єдесталі з 60 міністерств. Кожен чиновник мріяв про кар’єру, заради якої треба було сподобатися начальству; найкоротшим шляхом до цієї мети була “філія”, що просякла геть усю імперію. Монархи розгортали регулярні компанії боротьби з тяганиною; для цього створювалися нові й нові інстанції для нагляду. Вирішити щось можна було тільки через особисті зв’язки. Хабар став нормальною формою ділових відносин. Чиновники боялися можливих доносів. “Якщо ти служиш Василевсові – повчає чиновник Кекавмен, - всіляко стережися, коли говориш із своїми товаришами. А якщо мовиться про Василева, то взагалі нічого не відповідай, а зникни геть. Багатьох я знав, котрі втрапили у таку небезпеку. Всіма силами стримуй свій язик і підкоряйся тим, хто стоїть вище. Таємницю свою не розкривай нікому. Не ручайся ніколи ні за кого, навіть якщо це твій близький друг”. Приватної власності на землю у Візантії не було. Кожний маєток, кожну ділянку можна було будь-коли відібрати. Скаржитися на начальство ставало справою безнадійною. Які з численних законів чинні – ніхто не знав. Уряд підтримував штучно стабільні ціни, заради чого здійснювався жорстокий контроль над ремісництвом і торгівлею. В країні панувала атмосфера ксенофобії, тобто ненависті до іноземців. За іноземцями стежили як представники органів, так і численні добровольці з простого народу. Найбільшу підозру і ненависть викликали “прокляті католики”, навіть більшу, ніж мусульмани, що реально загрожували існуванню імперії, і, як відомо, ця загроза здійснилася. Ідеологічні принципи тяжіли над істинними потребами держави й суспільства. '''2. Філософська думка ''' У початковий період розвиток візантійської філософії відбувався в умовах, коли панівні верстви Східної Римської імперії вже пристосували християнство для своїх потреб, створивши релігійно-філософську систему, в основу якої поклали вчення Платона. Складником цього вчення було вчення про Логос (що здобуло релігійну обробку у Філона й Орігена) як про дону з іпостасей “Трійці”, а також про Христа, котрий поєднував у собі божественну і людську природу і примиряв земне й небесне. У Візантійській імперії від кінця IV ст. закріплюється на офіційних позиціях церковна література, а східні отці церкви – Василій Великий, Григорй Богослов, Іоанн Златоуст, Феодорит Кірський та інші – обґрунтували вчення християнства виключно на базі церковних канонів і авторитета Святого Письма. Антична традиція протягом цього періоду була пов’язана насамперед із неоплатонізмом. Найвизначнішим представником неоплатонізму був Псевдо-Діонісій Ареопайт, котрий зробив спробу інтерпретувати християнську догматику в дусі і з точки зору неоплатонізму (Ареопагітки). Другий період візантійської філософії – іконоборства – став періодом гострої релігійно-філософської боротьби, коли на політичній арені виступали ідеологи іконошанувальників (іконодулів): Йоанн Дама скін і Феодор Студит. Цей період пов’язаний із церковними реформами імператорів з династії Ісаврів. Вперше в історії Візантії відбулося відкрите зіткнення держави і церкви. Монастирі стали великими землевласникам, їх посилення створювало загрозу для імператорської уряду і столичної бюрократії. Прагнення імператорів Ісаврійської династії знову підняти престиж центральної влади і послабити вплив церковних ієрархів, котрі вийшли з-під контролю, втілилося у форму ідеологічної боротьби проти шанування ікон. Удар по іконошануванню означав розрив із ортодоксальною церквою. Іконоборці виходили з прагнення зберегти за християнським богослужінням високу духовність, очистити його від устою тілесного і пережитків еллінського сенсуалізму. Ідейна боротьба у візантійському суспільстві в VIII – IX ст. мобілізувала всі інтелектуальні сили і справила вплив на суспільну свідомість доби. Релігійно-філософські спори VIII-ІХ ст. викликали необхідність систематизації християнської теології, що знайшло відображення у творах Йоанна Дамаскіна і пізніше Феодора Студита. Йоанн Дама скін (675-753) – один із найвидатніших візантійських богословів – у своїй праці “Джерело знань” поставив складне завдання: побудувати цілісну систему ортодоксального християнства. Він намагався систематизувати всю суму знань християнської теології, що її він узяв із Письма і творів апологетів та отців церкви. В онтологічному аспекті система Дамаскіна ґрунтується на прагненні вивести все суще з єдиного принципу – Бога: Бог – віковічне непізнаване світу, джерело і мета буття. Природа – не тільки творіння Бога, але й розкриття його божественної мудрості. Інший ідеолог ортодоксального богослов’я – Феодор Студит (759 – 826) у своїй величезній літературній спадщині – богословських трактатах, промовах, листах, настановах ченцям і в релігійних гімнах – узагальнив усю аргументацію іконошанувальників проти їхніх ідейних супротивників. Його твори пройняті аскетичною ідеологією, ідеалізацією чернечого життя, шаленою полемікою проти іконоборців. Третій період – характерний появою низки раціоналістичних концепцій. Заокрема, Михаїл Псела (ХІ) оголосив філософію наукою, котра повинна досліджувати природу речей, робити свої висновки, перебираючи від математики її числовий метод і систему геометричного доведення. Останній період характерний реакцією релігійно-містичного напряму візантійської філософії на раціоналізм. Одним із найвідоміших містичних учень був ісихазм (спокій, тиша). '''3. Література ''' Візантійська література справила значний вплив на європейську, в тому числі на літературу слов’ян, своїми пам’ятками, переважно до ХІІІ ст. Візантійська писемність характеризується не тільки грецькими рукописами, але й слов’янськими перекладами, котрі інколи зберегли твори, невідомі в оригіналі. Початок власне візантійської літератури належить до VI – VII ст., коли грецька мова стає панівною у Візантії. Однак пам’ятки народної творчості Візантії до нас майже не дійшли. Серед церковної літератури, що дійшла до нас, виділяється поезія гімнів. Найвидатнішими її представниками був Роман Солокоспівець (VI ст.), котрий написав близько тисячі гімнів. Від елліністичного прози Візантія успадкувала багато. Манеру еллінізму повторюють еротичні романи пригод Геліодора (“Ефіопки” про Феогена і Харіклею) – IV ст., Ахілла Татія (про Клітор фона і Левкіппу) – V ст., Харитона, Лонга та інші. З прозаїчних жанрів на початок візантійської літератури особливо розвиваються історичні оповідання, автори яких відтворювали манеру Геродота, Фукідіда. Особливе місце в історії візантійської літератури належить Михаїлу Пселлу. Псел – яскравий, непересічний письменник і підлабузливий царедворець, мудрий філософ, автор багатьох віршів на честь василевств і прихильник їхніх ворогів. Най чисельним у спадщині Пселла є його риторичний доробок, що охоплює майже всі жанри і види грецької риторики, також промови і епітафії, монодії. У багатьох промовах Пселла відбиті його зв’язки із суспільством. Найбільш яскравим явищем у його творчості є “Хронографія”. Вона насичена іншою, художньою правдою, що створює єдину картину епохи – драму людей і драму імперії. Для візантійського суспільства заглиблення в давню мову і культуру та їх ідеалізація ще більше загострювала складну проблему двомовності, яке визначалося ступенем освіченості, а врешті-решт – соціальною незалежністю. '''4. Музика ''' Про роль музики у візантійському світському побуті відомо мало, збереглося кілька мелодій і музичних вітальних окликів – “акламацій”, обов’язкових у двірському церемоніалі. В стародавньому богослужінні інструментальний супровід, напевно не був заведений, і музика звучала у вигляді співів. Існували засоби церковного вокального виконання: урочисте читання євангельських текстів, що регулювалося певними музичними формами, виконання псалмів і гімнів пісенноподібного характеру і так звані алілуйні пісні. До ХІІ-ХІІІ ст. у Візантії сформувалася розвинена система співів, яка вживалася в державній і культурній сфері. Її специфіка – досить обмежена кількість жанрів, розкріплення за співами певних назв, наприклад: “славоспівні – за першим словом знаменитої фрази “Салва Отцю і Сину і Святому Духу”. Друга група співів сформувалася в залежності від часу їхнього виконання: “ранкові”, “відпускальні”. Окремі співи здобули свої назви за деякими ознаками: “катавасії” – під час співів віруючі мали підвестися. Традиційні, освячені століттями форми візантійської вокальної музики, дотримувалися одного важливого принципу: кожному складу тексту відповідав найчастіше 1 звук. Це пов’язано з настановою, що музика повинна допомагати слухачеві краще зрозуміти й відчути сенс тексту богослужіння. Музика ні в якому разі не мала домінувати над текстом. На зміну цій системі приходить так званий какофонічний стиль. Його важлива риса – домінування музики над текстом. '''5. Архітектура ''' Візантійська скульптура згасла ще в пізньоантичну добу. Останні спроби належать до VI ст. Пізніше скульптура перебудувала під церковною забороною і зникла. Центрами мистецтва візантійської орієнтації стали давні міста України і Росії: Чернігів, Київ, Новгород. '''6. Образотворче мистецтво ''' Елліністичне мистецтво, що не мало внутрішньої єдності навіть у добу свого найбільшого розквіту, розпалася на кілька своєрідних місцевих художніх шкіл: коптську (Єгипет), сасанідську (Персія), сирійську тощо. Відбувся, нарешті, поділ на грецький Схід і Латинський Захід. Мистецтво грецького Сходу в історичній літературі має назву “візантійської”. Найвище досягнення римсько-елліністичного мистецтва – храм Святої Софії (532-537 рр.) – найбільш значна пам’ятка візантійської архітектури. Її побудовано Анфімієм із Трої та Ісидором із Мінта. Від VII ст. починається “візантійське мистецтво”. У IV-VI ст. дуже популярною була мозаїка. У ній аж до ХІІ ст. простежується процес згасання римсько-елліністичного імпресіонізму, втрачається монументальність, занепадає кольоровість. У ХIV ст. місце мозаїчної техніки заступає фреска, а потім станкова ікона. В революціях другої половини ХІІ ст. і в переворотах “Латинської навали” народжується так зване мистецтво доби Палеологів. Художня традиція, однак, настільки життєздатна, що ще в в ХVI-XVII ст. процвітає італо-критська школа живопису, створюються великі храмові розписи на периферії візантійського світу, народжується видатний живописець – Панселін. В Константинопольській церкві Кахріє-Джамі і в венеціанському соботі Святого Марка живописці ще намагаються застосовувати мозаїчну техніку, але всі інші розписи пізньовізантійського часу – фрескові. Лише в добу європейського романтизму на початку ХІХ ст. загальне захоплення середньовічним мистецтвом і середньовічною культурою викликало інтерес і до мистецтва візантійського.

Культура Візантії - История изменений

Марианна в 14:27, 26 января 2010

Natasha в 08:25, 30 сентября 2009

Natasha в 13:26, 4 сентября 2009

ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: "Культура Візантії"'''''
Всесвітня історія, клас, ...

Культура Візантії - История изменений

Марианна в 14:27, 26 января 2010

Natasha в 08:25, 30 сентября 2009

Natasha в 13:26, 4 сентября 2009

ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: "Культура Візантії"'''''Всесвітня історія, клас, ...

ScarecroW: Создана новая страница размером '''''Реферат на тему: "Культура Візантії"'''''
Всесвітня історія, клас, ...